Читать книгу Тигролови - Иван Багряний - Страница 3

Частина перша
Розділ другий
Світ на колесах

Оглавление

Поблискуючи нікельованими ручками м’яких купе, сяючи яскраво освітленими вікнами, тим же маршрутом по Транссибірській магістралі йшов інший експрес – так званий «Тихоокеанський експрес нумер один».

М’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами, котився він, ніби разок блискучих коралів, і миготів емалевими девізами на боках вагонів: «Нєгорєлоє – Владівосток». Віз, заколисуючи, екзальтованих пасажирів десь в невідомий і вимріяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо.

Межи пасмами блакитних гір, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген в нічному небі через височенні перевали Станового хребта, він пролітав мовби жмут метеорів, блискотів межи зір. Спускався в долини і знову підносився, вився над стінами урвищ, крутивсь, як блискуча спіраль, чудом тримаючись на скелястій мозаїці.

Це найліпший і наймодерніший експрес в СССР; найкомфортабельніший експрес у так званій робітничо-селянській державі. Мавши маршрут майже на пів земної кулі, маршрут «Нєгорєлоє – Владівосток», тобто від понурої Прибалтики і до берегів Японського моря, маршрут на 12 тисяч кілометрів і стільки ж назад, він був до того відповідно пристосований і устаткований – до комфорту і вигод в безперервній десятиденній мандрівці. Чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії.

Радісний і святковий, сповнений вщерть життям і дзвоном, цей першокласний люксусовий експрес плив, ніби окремий світ між світами. Дріботів, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, і мерехтів, мерехтів.

У м’яких купе мрійно і затишно. Заставлені квітами, набиті валізами і патефонами, осяяні світлом різнокольорових абажурів, вони були заселені експансивними і горластими мешканцями різного віку й статі. Цілий експрес був набитий ними, творячи окремий світ – світ на колесах, і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної «шостої частини світу» – копію в мініатюрі, лише трохи причепурену і розгальмовану.

…Інженери і авіатори, ударники і так літуни, партробітники і туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи, раціоналізатори й індустріальні авантюрники, прокурори і розтратники, потенціальні злодії й імпотентні фарисеї… Цивільні і військові… Працівники органів «революційної законності» і контрабандисти… І літні «відповідальні» панії, і ексцентричні, але так само «відповідальні» панни, чи то пак «товаришки» пані і «товаришки» панни з коханцями й без коханців, з портфелями і без, з партстажем і без… Закохані «кішечки» і ще більш закохані «котики»… Відповідальні відрядженці і безвідповідальні рвачі та дезертири, з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями і без…

…Експансивні відкривателі давно відкритого і зухвалі рекордсмени давно перейденого. Шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних кар’єр. Шукачі щастя і довгих карбованців. Аматори довгих відряджень і ще довших чисел в банкових чеках, передбачених КЗОТом («Кодекс Законов о Трудє»).

Аматори красного письменства в межах «КЗОТ», «Колдоговору» та «Карного Кодексу».

Знавці прикладної географії, теплих посад, курортів і залізничних мап.

Аматори Дунаєвського, Маркса і преферансу…

Словом – цвіт робітничо-селянської імперії у всій його величі і багатогранності.

Все те різне віком, фахом, статтю і уподобаннями, але все тут має спільну рису – рису шукачів чогось і збігців кудись – рису шукачів щастя і збігців у невідоме.

Все те вирвалось з однієї остогидлої дійсності, з одного кінця світу і мчить на зламання карку в інший, утікаючи від всього і женучись за всім, утікаючи від прикрого вже, а може, й проклятого, і женучись за благословенним, за ще незнаним, небаченим, неопізнаним, але прекрасним, привабливим.

Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в напівсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну країну, в якесь ельдорадо, десь туди, де ще їх не було.

Риса та є спільним знаменником для всієї цієї маси людей – маси мандрівників, що заселяють цей оригінальний світ на колесах.

Проте для більшості з них те «кудись» було досить сконкретизоване. Вони їдуть на ДВК, що десь там, на другім кінці світу, на берегах Тихого океану. І там той дійсний, справді казковий світ. І там те справжнє золоте ельдорадо, що про нього стільки чуто, читано, мріяно і передумано.

Ось туди все це й мчить. Мчить без віддиху і без оглядки. Котиться, погойдується, дріботить експансивно. Мерехтить над прірвами, перелітає мостами, заходиться сміхом і зойкає над проваллями, пролітає тунелі, зажмурившись, – і жиє…

Жиє реальним і напівфантастичним, але безжурним, рожевим життям. Веселковим, напруженим. Як той метелик-одноденка… Любиться… Свариться… Одружується… і розлучається… І фантазує, вигадує і вірить, загубивши грань між реальним і фікцією.

Химерний екстериторіальний світ! Світ блаженної незалежності від будь-якого «спец»– і «проф» навантаження, від будь-якої «спец»-, «проф»– і «парт» дисципліни, від шипіння примусів і начальників, від безконечних черг за калошами і безконечних «чергових зборів» у цехах, на службі і вдома. Світ ідеальної свободи і повної відсутності диктатури, якщо не брати до уваги диктатуру кохання та переступлення влади кондуктором. Світ пригод і романтики, світ поцілунків і преферансу, фантастичних історій, небувалих подій, трансформованих призмою екзальтованої фантазії.

Світ благословенної свободи, купленої за готівку разом із плацкартою.

Мелькають дні і ночі, і знову дні, і знову ночі. Утікають ліси, і пустелі, і гори… Утікає десь цілий світ, розпливчастий і туманний, нереальний світ, поставлений шкереберть.

Повз нього пливе цей – конкретний, напружений і намагнетизований, осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурів, заслонений газовими фіранками, наснажений коханням і поривами, озвучений патефонними фокстротами і румбами… А над усім – Арсеньєв! Ах-х, Арсеньєв!..

О Арсеньєв!.. Він бог цілого цього експресу, цілого цього світу. Володар дум і сердець. Він панує тут, як ніколи не панував там – у тій неймовірно казковій, відкритій ним країні, що зробила його ім’я девізом і прапором всіх мандрівників і всіх – ось таких – конкістадорів. О Колумб заамурської і надамурської голубої галілеї!! Відкриватель дивовижного, герой і переможець непереможного, співець і автор найекзотичнішої і найфантастичнішої країни у світі – російського, чи то пак тепер совєтського, Клондайку. Ні, інтернаціонального золотого ельдорадо, куди навіть жиди погнали «добровільно-примусово», зрадивши Палестину, творити свій Біробіджан. Його аксесуари, екзотичні аксесуари тієї, відкритої ним, екзотики панують тут і живуть поруч із усіма мешканцями розкішних купе, салон-вагонів, тамбурів і коридорів. Переселились з тієї країни і живуть тут – проводжають цих мандрівників, як чичероне, туди, до себе в гості… Дерсу Узала і тигри… Женьшень, Уссурі і тигри… Манзи і тигри… Фанзи і знову тигри, тигри, тигри… Тигри над усе і над усім! З усіх дивогідних аксесуарів тієї дивогідної країни, що володіють серцями цих більших і менших Пржевальських, більших і менших Колумбів та Нансенів, – тигри найдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар. Ними наповнений цілий цей експрес. Вони блукають по ньому з хмарами диму і румбами, викликають ентузіазм і викликають тремтіння в колінах та солодкий холодок не в одного з цих хоробрих шукачів щастя, сильних емоцій і справжньої екзотики.

Вони панують в уяві кожного як символ, як страшний і привабливий образ тієї невідомої землі, куди він так легковажно вирушив і оце мчить, мов на весілля. Тигри… З них починаються всі розмови і на них всі розмови кінчаються. Вони беруть участь у преферансі і в пиятиках, у плітках і навіть у коханні.

– А чи ви чули… Раз бубни! То… чи ви читали, як на Н-ській заставі недавно тигр украв стійкового?

– Та що ви!.. Раз черви… Ну, і як?!!

– Два піки!.. Го-го – заніс, мов кошеня…

– Боже мій… Пас!.. Боже мій…

Або:

– Ух, ти моя смугаста кішечко!.. – це коханець до любки, ластячись.

Сусідка навпроти робить великі очі і пошепки до другої:

– Добра мені «кішечка»! Від Уралу змінила четвертого коханця… Це ж тільки від Уралу! А до Владивостока?! Апетит, прости Господи. Смугаста тигрище, а не «кішечка»!!!

У коридорі пара похідних коханців туляться одне до одного, дивляться у вікно і мріють-мріють:

– Ах, який я щасливий!.. Ми заїдемо десь далеко-да-а-леко в тайгу… І там, в нетрях, серед квітів і пралісу я збудую затишну хатинку… Я її зроблю такою… такою…

– Обережно, порвеш запонки… Ах-х! Як чудесно… А ти не боїшся тигрів?…

– Ну-у! Я маю… Я везу дві рушниці «Зарева» і повну валізу набоїв, ще й бінокль, ще й компас… Ми будемо дивитися, дивитися…

– Ох-х!.. Який ти… Який ти герой!!

Або:

– Чого ви на мене витріщились, мов тигр?!

Або:

– А скажіть, будь ласка, в Хабаровську можна ходити по вулицях? Безпечно? Чи є міліція?!

– Є… А що?

– Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях і крали людей, ба навіть коней. Чи правда?

– Правда.

– Боже мій! – і до чоловіка з істеричною розпукою: – Казала тобі!.. Казала ж!.. Пропадай він пропадом той Де-Ве-Ка! Так ні. «Поїдем, поїдем». Підйомні йому!.. За віддаленість йому!.. Мало йому!.. Мало йому!.. Висідаю! На першій же станції висідаю! Досить з мене твоїх фантазій! Досить з мене кров пити!..

– Ну, заспокойся… Ну, душечко!.. – потішав розгублений супруг – якийсь, може, бухгалтер, якоїсь, може, «Союзриби» або «Союззолота». – Ну, ми не поїдемо до Хабаровська, ми поїдемо на… на Сахалін. Еге ж! Там довкола вода, і та сатана туди не перепливе.

Або: сп’янілий шукач сильних емоцій, наслухавшись страшних історій про ведмедів, що завертають людині волосся з шкірою на очі, про тигрів, що хапають людей по квартирах і навіть «біля самісінького кінотеатру, їй-бо!», після надцятої чарки впавши в філософський жаль до себе:

– Оттак… Жиє-жиє чоловік… І п’є… І було йому добре… Ні, їде, пх-х-хається… Гік… І раптом – нема! О! І нема!.. Якась дурна кішка буде носити його, як мишу… Кондуктор!!!

……………………………………

Тигри. Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією. Всемогутній «Амба», славніший за самого Арсеньєва і екзотичніший за все на світі. Володар дум і об’єкт молитовного екстазу та жаху не тільки в того наївного Дерсу Узала, а й в цілого цього екстериторіального світу.

З тиграми міг змагатися хіба лише тільки женьшень. З-поміж усіх тих надзвичайних аксесуарів потрясаючої екзотики з тиграми міг змагатися тільки женьшень – чудесний корінець, могутній талісман, міфічний і одначе реальний плід уссурійського ельдорадо, оточений ореолом всеазійської, ні, всесоюзної, якщо не всесвітньої слави. Навіть папороть, що цвіте в ніч проти Івана Купала по цілій європейській літературі, з усіма скарбами, що вона їх береже, з усім комплексом легенд і казок, блідне перед тим магічним женьшенем.

Сама його назва – саме те двоскладове слово набуло магічної сили і вже відмолоджує стариків, зроджуючи в них надію, що ще не все втрачено, змушує хвилюватись старечі серця, які вже давно одвикли реагувати на такі собі опуклі бюсти й інші принади, на малиновий дзвін острогів і далебі юнацькі біцепси; провокує старих кавалерів на хлоп’ячі вибрики і донжуанські пози, а молодих доводить до гарячки, – виснажені надужиттям по тамбурах і півтемних закапелках, вони гарячково маячать тією хвилиною, коли той чародійний женьшень буде вже нарешті до їхніх послуг… І не в силі дочекатись цієї благословенної хвилини, тягнуть свою «кішечку», свою «ципочку», уявивши, ба навіть відчувши досить виразно, що той женьшень уже в них вступив і зараз буде робити чудеса…

О Арсеньєв!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнім промотором, таким рушієм отакої-о маси людей, підіймаючи і пориваючи їх на надзвичайні діла та ще й женучи їх уперед, в ту химерну, казкову країну? Ось туди, де ти пообморожував ноги й легені, де ти, врешті, в біді та злиднях, серед страхітливих пригод і азіатських турбот дочасно склав свої бурлацькі, ревматичні кості.

Чи думав ти, що після смерті станеш таким промотором, таким володарем дум і сердець прекраснооких панянок і їхніх мамунь та папунь, і одчайдушних шибайголів, і навіть п’яниць, і навіть бухгалтерів, і навіть старих гемороїдальних кооператорів?! Що поженеш їх за тридев’ять земель, за незчисленні пасма гір, несходимі простори пустель і нетрів з родичами та «со чадами» завойовувати, опановувати і посідати той – відкритий тобою – світ, той опоетизований Клондайк і заразом едем… Так, едем, де росте виноград і клюква, коркове дерево і – якщо вірити тобі – полярна береза, живе субтропічний барс і гімалайський ведмідь, ще й полярний «урсус арктос» на придачу; шляхетний олень і сніжний горал; тендітний єнот і сестра гієни – росомаха тощо… Край – як гарячкова фантазія п’яного, як маячіння божевільного.

Витвір космічного жарту, а чи плід космічного катаклізму, а чи то плід всесвітнього гумору. Край парадоксів. Симбіоз субтропічного раю і сибірського пекла…

А експрес летів і летів, поспішаючи, приспівуючи, пританцьовуючи на гладенькій дорозі.

І летіли, переганяючи його, серця і думи всіх тих екзальтованих конкістадорів. Вирушивши з місця – десь з Таганки чи з Сухарєвки, з-над харківської Лопані, з київської Шулявки, з ленінградських, одеських та інших всесоюзних баюр, – видершись з нудьги і прози всесоюзних буднів і соцзмагання та одтявши все те одним махом біля двірця, вони всіли до поїзда найдальшого рейсу і ніби наново почали жити. Наново жити, наново любити і наново прагнути. Гнані геть з метою і без мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невідоме. І те невідоме почало вдиратися в їхню свідомість вже з перших же днів, далі – більше, стверджуючи, що вони таки їдуть і таки туди, де все не так, де все інакше, де зовсім інший світ.

Мінялись краєвиди, мінялись настрої; мінялась флора, люди, обрії… Все вражало новиною, що раз, то чудовішою. За Уралом вони спостерігали сніг на вершинах гір… У Вятці спостерігали в натурі той фольклор, що звикли його бачити в столичних крамницях народної творчості. І купували його, скільки хотіли тепер: купували гармонійки і гармонії, свистілки і сопілки, купували вибагливі дрібнички – дерев’яні, паперові, глиняні, ликові, розмальовані, випалені, різьблені генієм вятської російської цивілізації. І ті дрібнички, і ті гармонійки та свистілки одразу змінили декоративний і вокальний стиль цілого, можна сказати, експресу. Стиль європейський зазнав цілковитої поразки, переможений стилем вятським. Все в нім цвіло і пишалося істинно народним мистецтвом, шедеврами всіх вятських кустпромів – кошиками, капцями, валізами, ведмедиками і паяцами, гребінцями і збаночками, сопілками і півниками, балабайками і найхимернішими іграшками…

Вокальному європейському стилеві повелося ще гірше. «Заткнувся» увесь найкласичніший репертуар, – експрес засвистів, запищав, зачиргикав як навіжений. Всі ті коники, і сопілки, і півники, і чортики – все те почало діяти, ніби виповідаючи оте знамените «догнать і перегнать». А гармонії і гармонійки ревли так, що витиснули геть румбу і навіть рідного Дунаєвського, роздираючи вуха і душу не тільки пасажирам, а й станційним диспетчерам та кочегарам. Але ніхто тим не переймався – все те нове, небачене, прекрасне своєю новиною і екзотикою.

На кожній станції, де тільки експрес зупинявся, щось було нове, таке, що ще ніхто не бачив з них. Пасажири вибігали геть з усього поїзда, розхапували всю ту новину, всю ту екзотику і напихали нею експрес. Сідали і мчали далі. Зі сміхом і жартами, з частушками та з «шірака страна моя родная», а ще більше – просто з виском і галасом.

Біля Іркутська вони пнулися в вікна і співали давньої каторжанської пісні, тієї знаменитої, що її знали всі, як гімн колишньої царської імперії: «Далєко в странє Іркутскай…»

Біля Байкалу вони купували омулі… Не менш давні і не менш легендарні омулі, що стали одною з перлин всеросійських гордощів і що купувати їх тут стало священною традицією. Поїзд спеціально зупинявся, і все висипало геть… Зупинка та була не на станції, а так, на самісінькому березі справді химерного моря; колія проходила під скелястими урвищами попри саму воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кількадесят кілометрів. Велетенське озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакитній оправі лісистих кряжів. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку – змогу не тільки подивитися на цей національний скарб, а й вмочити пальці в нього – в те «священне море» та пошпурляти в нього камінці.

Мешканці експресу метушились, як сарана на озимині: все те вдихало емоції, айкало, ойкало, плюскоталось у воді і розкуповувало шпарко омулі – вуджені, варені й солені, що їх нанесло сюди тубільне жіноче населення, либонь, з цілої округи – з усіх чотирьох берегів Байкалу. Омулі були свіжі, омулі були й смердючі, але всіх їх розкуповувано, бо це ж були не звичайні собі риби-омулі, а священні риби омулі, – тієї «омулевої бочки», либонь, що про неї від століття співала ціла романівська імперія, а тепер співає ціла «широка страна родная», словом, екзотичні омулі…

Кондуктор свистів, і все те разом з омулями пхалося назад до купе, чіплялося за поручні… Експрес не рушав доти, доки не чіплявся останній пасажир. Провідники всіх своїх знали в обличчя і могли здалеку точно устійнити, чи вештається ще котрийсь по юрбі, а чи сіли всі.

Рушили від Байкалу, експрес довго смердів рибою і дуднів баргузинським та взагалі прибайкальським чи «про» байкальським фольклором. То шукачі щастя їли омулі, ревли «Славноє морє, священний Байкал» і розповідали та вислухували легенди, трагедійні і героїчні історії, анекдоти та географічні й природознавчі довідки про те дивне море, в якому вода стоїть вище, ніж у всіх інших морях, бо:

…«І ото у дні є дірка. І йде та дірка аж до Льодового океану. А там, як відомо, лід. Лід тисне на воду – ну, вода й випирає в дірку, і пре в Байкал, і підіймається в морі тім – у Байкалі… І коли б не височенні гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розіллялося і була б біда… А в дірку ту плавають риби і звірі морські, так діркою-діркою – та й у Байкал… Доказів?!? Прошу: звідки тут у цім казані взявся сивуч або нерпа?! Ага! Отож! Байкал – межи лісами непрохідними, межи горами неприступними і від найближчого моря за мільйон кілометрів. Тільки дірка!..»

Дійсно. Фантастична і дивовижна земля тут!

Разом із змінами у зовнішнім, видимім світі дають себе знати і зміни у світі внутрішнім, зумовлені змінами в часі. Поїзд йде по паралелях із заходу на схід, назустріч сонцю, і з кожним днем, з кожним географічним градусом довготи пересуваються ранок, вечір, ніч – на годину… на дві… на чотири… Біля Байкалу різниця в часі вже на чотири години проти звичного.

Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось не гаразд, що щось у світі чудне діється, щось з ними коїться. Вдень хочеться спати, а вночі – їсти. В обід нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм. Призвичаєні до певного укладу, вони відчувають, що зійшли з рейок. Створився хаос, – одні вибилися зі сну й з апетиту; не могли вже ні їсти, ні спати, а другі, навпаки, – борюкались, борюкались і вийшли переможцями – спростили своє життя до тільки їсти і тільки спати, а інші й ще краще – могли спати і тільки спати. Але на загал, абсолютну більшість опанувало безсоння, тривожний неспокій, хвороблива експансивність і… в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервові, чутливі, занепокоєні своїм здоров’ям, – вони мацали свої голови, хвилювалися, ковтали порошки і докучали лікарям, що, втративши самі спокій і сон, грали напропале в преферанс, загубивши межу між ніччю і днем.

Пересувається поїзд, пересувається час, пересувається життя в експресі, а ще більше – настрій. Попри всі ті, зрештою, смішні неприємності, він підноситься до найвищого ступеня передсмаку чогось надзвичайного, констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здійснення мрії. Про те свідчить кожна хвилина, кожен кілометр, кожна деталь назовні. Поїзд іде до мети.

За Байкалом вони спостерігали екзотичних тубільців: червоношкірих бурятів та бурято-монголів в Улан-Уде; гордих, вітрами, сонцем і блиском снігів засмалених, бронзових якутів, подібних до тих джеклондонівських індійців, і таких же бронзових, в національні строї убраних якуток в Читі; тунгузів з гостровухими псами… Китайців… «Гуранів»…

Поїзд іде Забайкаллям. Розважаючи пасажирів і пишаючись своєю ерудицією, якийсь професор історії – кругленьке пузце, окуляри над волосатою бородавкою і розчепірені перед носом карти – викладав, як легенду, історичну довідку про перших-найперших каторжників Сибіру, про перших-найперших політичних засланців, що склали тут свої кості, і саме в цім Забайкаллі, в цім найсуворішім і найпонурішім закутку Східного Сибіру.

І було їх двоє, тих піонерів: навіжений протопоп Аввакум… Але цей розкольник був другим. А першим був – бунтар і «ізмєннік» – «малоросійський» гетьман на ймення Дем’ян Многогрішний.

Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі…

За ними пішли чередою безліч інших, більших і менших, відомих і безіменних каторжників… Серед них багато славних, оспіваних до того, а особливо після того, національних героїв цілої низки народів… Брязкаючи кайданами, вони вимощували кістками це гробовище, цю понуру «юдоль розпачу і сліз людських»…

Професор розповідав повільно, помежи «вістами», але ерудитно і барвисто, як справжній професор історії взагалі, а Сибіру – зокрема. Він розповідав, власне, про те, про що всі знали бодай з тих тягучих і грізних, безнадійних і розпучливих каторжанських пісень, які становили колись чи не половину всеросійського національного пісенного репертуару, та становлять ще й тепер, і що їх співано кожним колись і тепер.

Не знали тільки хіба про того першого піонера, про того патріарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросійського з химерним, але таким підходящим до ролі каторжанського патріарха прізвищем. Поза цим багато було відоме. Ті-бо кайдани у кожного з них дінькали і бомкали з дитинства, розповідаючи про той Сибір і про це Забайкалля. Лекція професора справила враження.

Ніхто тільки не замислився над тим, як той «ізмєннік», той патріарх каторжанський так міцно і так широко проторував шлях на Сибір для всіх своїх онуків і правнуків і тим воістину заслуговує на пам’ятник десь тут, серед цих голих кряжів, серед цих забайкальських пустель…

У вікнах миготів, обертаючись, понурий ландшафт, перерізаний пасмами скелястих гір. Він пропливав обабіч експресу, відстрашуючи своєю жаскою історичною репутацією.

І ось… Ніби зумисна ілюстрація до професорової історичної екскурсії, ніби марево, викликане ним з небуття, з’явився додаток до того ландшафту…

Либонь, вони встали з-під землі – цілі ті покоління каторжників, армії їх!.. Вони вишикувалися обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По коліна у воді і в болоті… У ровах і ямах…

– Рєбята!!! Сматрі!!! Бамлаг!!!

Все кинулося до вікон.

Боже ж мій!.. Так ось вони!! Справжні, реальні, невигадані і – незчислимі. Як розгадка болючої і жаскої таємниці. Як сама таємниця, на яку страшно було дивитись…

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою – вимучені, виснажені… В химерних і страшних бамлагівських одностроях: в ганчір’яних шапочках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рвали всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.

Стояли і дивились… Проводжали експрес – мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу…

Неголені… Забрьохані… З хворобливо запаленими очима… Безконечні лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами…

Одні махали руками. Інші дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки він пройде…

І не було їм кінця, і не було їм краю…

Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на параді. Полтавці… Чернігівці… Херсонці… Кубанці… Нащадки Многогрішного і нащадки того Аввакума вільнодумного… Каторжники. Ті, що про них потім будуть розповідати легенди й співати тягучі, понурі пісні, такі тягучі, як забайкальські вітри узимку…

З вікон експресу нагло починають летіти речі… Спершу від паротяга – як сигнал – кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені в папір… – ціла веремія найрізноманітніших речей.

Діти махали ручками і, підхоплені стихійним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квіти… цукерки… гармонійки… і плескали з ентузіазмом в долоні, і сміялись радісно.

……………………………………

Люди в бамлагівських одностроях ожили і кинулись стрімголов до подарунків, збираючись купами і топчучи один одного.

Над насипом почалась стрілянина.

І, ніби на знак протесту, хтось ошаліло викидав з вікна експресу все, що трапилося під руку: подушку, калоші, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей…

Підхоплені вітром, летіли вони і крутились над поїздом, наче голуби на Іордані, розполохані стріляниною.

А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.

Гроші ще довго кружляли в повітрі і летіли слідом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-під землі вставали назустріч і вже махали руками мовчки, махали, махали, мішаючись в невиразний сірий туман.

Експрес летів божевільно, нестримно.

І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м’якому купе вагона.

Це теж екзотика…

Але те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій у мешканців експресу. Нові враження, що далі, то цікавіші, що далі, то екзотичніші, відсунули те марево геть і стерли. Ніби його й не було. Так, далебі і не було. Лишилося десь там, разом із Забайкаллям, а назустріч бігли інші дива, інші місця і ландшафти, незнані, небачені, неспізнані.

За гуркотінням і чорнотою тунелів враз било в очі сліпуче сонце, розгортались дивні панорами, аж-но тяглася рука до гальма «Вестингауза» – до тієї аварійної ручки, щоб зірвати пломбу і нагло спинити експрес: «Зупинити тут!» – І піти, побігти туди…

Знову тунелі…

Потім експрес влітав у ніч, як у суцільний тунель, і, запалавши вогнями та опустивши фіранки, летів у фантазію. Гойдаючись під звуки патефонних танго і фокстротів, гомонячи, відступаючи, люблячи й мріючи, мріючи, мріючи… – летів, миготів десь у казку.

Творив її і стремів у неї, гублячи межу між дійсним і фікцією, між фактами та їх інтерпретацією. Гуготів у неї і був уже її часткою – часткою світу пригод, того царства Арсеньєва, того царства Дерсу-Узала і Амба.

* * *

В салон-вагоні було ясно і затишно. В стелі крутились віяла, оберталися нечутно по горизонталі, творючи лагідний вітер.

На сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо» і пиво, коньяк і лікери, і золотоверхові портвейни – стоять вони купками, не відкорковані, посередині білих обрусів і гомонять срібно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються ніжно одна до одної і до гостей.

«Розкрийте, розкрийте нас! Беріть!..» – і сміються, гомонять, пританцьовують.

Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками, – мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння.

Запопадливі кельнери в чорних убраннях, з білими рушниками через руку, стоять на чаті. Готові кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клієнта…

Стільки вигод! Стільки трунків! Стільки розкошів!..

Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній «шостій частині світу», де можна зустріти щось подібне. Стільки фасону, стільки шляхетства і багатств і стільки піклування про людину.

Це лише тут, у цій екстериторіальній державі – у цім експресі. Тут-бо свої закони, свої звичаї і свій режим. Це-бо окремий світ. Тут-бо іноді бувають чужинці – якісь дипломати, міністри чи гості з далеких заморських країн.

Весело видзвонюють пляшки, і мрійно вихляють віяла. З обвішаної скляними призмами люстри ллється химерне мерехтливе світло, – то призми гойдаються, тріпотять, як сережки, і витворюють світляний веселковий танок, випромінюють спектри…

А у вікнах біжать вечорові силуети, біжать двома безконечними стрічками: фіалково-рожеві краєвиди, білі вершини гір, облямовані в колір індиго долини, фантастичні силуети дерев, блокпостів, будівель… Гейби два безконечні кінофільми.

У салон-вагоні майже порожньо. Вже нема тих аматорів пива і вин і веселих гутірок, що виповнювали його від перших днів. В декого вже спорожніли кишені, бо всі ці розкоші коштують гроші; інші вдалися до преферансу і смалять до одуріння десь там, по купе; інші романсують, саме цілуються десь у присмерку коридорів і тамбурів; інші накручують румбу…

Лише кілька людей посідають цей затишок.

Біля крайнього столика при вікні сидить бравий майор – чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ, – майор ОГПУ – НКВД. Зсунув синій кашкет на потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а очі втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо і читає-смокче «Правду», студіює промову вождя, виголошену на черговому з’їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює, посміхається захоплено, потім глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо і пасе далі вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості.

Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. Коли б усі ті аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда… Диво – це він! І легенда – це він! Тут – під блискучою уніформою – сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв зі своїм придуркуватим Дерсу-Узала, і навіть всі тигри, і навіть у них – у цих останніх – стало б волосся дуба.

І не по екзотику їде він. Він їде на інше полювання. Діставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на запічку, він їде перебирати її, як звичайний обов’язок. Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені: п’є отак собі бордо і студіює промову вождя.

В другім кінці салон-вагона веселий гомін – дзвін чарок, жартівливі промови і регіт. Там розташувалась весела компанія. Зсунули два столи докупи, заставили їх батареями пляшок, чарками й тарелями і розсілись уп’ятьох… Дудлять і регочуть… П’ять пройдисвітів-скалозубів, п’ять молодих безжурних шибайголів, п’ять камарадів. Отих, типових у цій країні, молодих людей – «героїв нашого часу», що їх так рясно стало, що їх ніщо ніде не втримає, що вічно літають з місця на місце, добре заробляючи, а ще ліпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього… Ці теж такі – прожигателі життя й кишень; може, кваліфіковані інженери, а може, й кваліфіковані літуни, а може, те й друге разом. Ті самі, що літають по цілій цій «шостій частині світу», по цім велетенськім людськім полігоні, і ніде не можуть нагріти собі місця і що, якби могли, полетіли б геть ще й по всіх інших світах, та не можуть вилетіти.

Один з них – в пенсне і крагах, ще й в модних англійських бриджах. Його всі величають, не то жартома, не то серйозно, «професором». Другий – у френчі й галіфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, – більше за всіх і зухваліше від усіх регочеться та сипле приперченими словами. Лише іноді раптом уриває, хмурить брови і підозріло позирає навколо спідлоба.

Двоє гуляйпільців, засмалених вітрами вивуджених десь кримським чи одеським сонцем, м’язистих, дебелих і суворих. А п’ятий – кубанець з Новоросійська і разом контрабандист з Батума; але про те ніхто не знає.

Четверо з них їдуть десь аж з Києва разом, їдуть в те золоте ельдорадо, що десь на другім кінці світу. Чого? А так! Зійшлися докупи в Києві, попиячили, вирішили нагло їхати – і поїхали. Шукати, де ліпше. Кинули роботу, підписали контракти на Далекий Схід, дістали підйомні, сіли й поїхали. І їдуть… А не сподобається – поїдуть назад. Подумаєш – діла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, і не дадуть собі в кашу наплювати.

П’ятий – той, що у френчі й галіфе кольору кави, – пристав у дорозі до веселої, безжурної компанії.

Хлопці пили горілку, потім малагу й портвейни, потім знову горілку, а в межичасі дудлили пиво і бавились собі, забувши про цілий світ і його околиці… І замовляли страви… Поводились як мільйонери.

– Кельнер! Ще кав’яр!.. Тричі…

– Кельнер! Буженину!..

Кельнер мотається, зберігаючи індиферентний вигляд. Він бачив багато, але ці хлопці бачили ще більше, і нічим вже їх не здивуєш, ані заворушиш. «Професор» вже був навіть там, де вони оце їдуть, і ще й занадто далі – аж на Чукотці, біля самісінької Аляски, над Берінговою протокою. Це він звабив і своїх колег та й розважав їх тепер веселими розмовами про смішні пригоди та різні дивацькі речі.

Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що і в цілім експресі.

Кельнер подає буженину. «Професор» бере виделку й ніж і починає її пиляти. Пиляє довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але ніяк не може її розтяти.

– О! Еврика!!. – виголошує нарешті він захоплено, а далі урочисто і глибокодумно, немов з кафедри: – Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собі підметки. І наб’ю їх на чоботи. І напишу на них ім’я своє, рік народження і повну адресу. І піду по тій благословенній землі… І от з’їсть мене тигр. А з’їсть неодмінно. З’їсть з кісточками, але цих підметок не подужає! Не втне! О, цих підметок не втне!.. Тоді ви їх, друзі, знайдете, і поховаєте мене, чи то пак підметки, і вип’єте за моє, чи пак за їхнє здоров’я… Кельнер! Зубровки!!

Компанія голосно регоче. Розгублений кельнер подає «зубровку» і нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посміхаючись з-під насуплених брів. Але «професор» чемно і воднораз гаряче й цілком щиро протестує:

– Ні-ні! Що ви, що ви? Я заплатив гроші і так злегка не поступлюсь. Це ж матеріал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Ні-ні…

Майор спідлоба позирає на компанію, але на нього вже ніхто не зважає, так ніби його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно…

– Хлопці! А бачили сьогодні БАМЛАГ?… – урвавши сміх і стрільнувши на майора оком, запитує котрийсь значуще.

– Бачили… – озивається один з гуляйпільців понуро і мов з бочки: – Нав-віть бували, то пак, присутствовали на параді сьогодні… Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!

– Чорт візьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навіщо вона, і кому вона знадобиться?…

– А чого ж, мо’, й знадобиться, якщо там, той… – далі шепіт, пауза. І раптом вибух сміху.

Майор совгається, дивиться у вікно, хмурить брови і не витримує – посміхається, ледве опановуючи той мовчазний сміх.

«Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то ті, що або вже там бували, або кандидати…»

«Професор» міняє тему:

– Увага, увага! Говорить… – зачинає він, як з радіовисильні: – Говорить…

– Адесса-мама… – вставляє френч кольору кави.

– Так, Одеса-мама…

– А Владивосток – помийна яма…

– А от доїдемо – подивимось. Увага! Хто з вас учив географію? А історію?… Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе… Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, – розповім я вам, як Бог сотворив той край, куди ми їдемо. Кельнер, пива!!

І розливаючи пиво в склянки, веселий «професор» авторитетно починає виклад на природничу, географічну, а разом і на релігійну тему, про те, «як Бог сотворив той химерний край», те золоте ельдорадо, куди вони їдуть і що в нім «сам чорт ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого». Отже…

…Відомо, що там усе є. Все, що існує у цілім світі, є й там, як у музеї, скажімо. І тварини, і рослини, і все!.. Нема тільки бананів та мавп, якщо не числитися з дослідами Дарвіна, та крокодилів, якщо вважати за крокодилів лише те, що плаває у воді десь там поблизу хеопської піраміди. А решта – все є. А було так, бачите… Як творив Бог світ… Хоча владивостоцький турок, що оце розповідав, приписував цей подвиг Аллахові, але так уже на цім світі ведеться, що кожен до себе гне і свого генія попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовірні безвірники і так християни зробили свою корективу…

Отже, як творив наш Бог мир, то йшов Він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс Він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфінпланом небесного комунхоза. Там те, а там те… Так Він ішов і трудився через усю землю. Ішов і сіяв, ішов і сіяв.

І прийшов Він аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився Він на хребті Сіхоте-Аліня – гори такі є. Аж бачить – земля вже скінчилась, а в нього в мішку ще до лиха всього є!

Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко… Так Він узяв та й висипав геть усе з мішка тут.

– Живи тут!..

Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!

І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!

І ніхто йому не годен дати ради. «Хіба тільки турки або запорожці», – мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожці? Тому, каже, що так уже заведено на цій землі – як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? – Запорожці. На Терек? – Запорожці. Під Петроград? – Запорожці! І тут – теж… Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних «хахлів». Сам Бог, як творив цей світ, то мав саме їх на увазі. Відтоді так воно вже й ведеться… Будьмо ж!.. А кінчиться хіба аж на нас. Бо на нас тпрру! – де сядеш, там і злізеш… Кельнер! Крем-соди!!!

Прослухавши лекцію, хлопці запивали її білою; весело цокались, робили додатки до лекції, вставки, редакційні зміни. Було весело, було безтурботно.

Ось так вони собі розважалися, забувши про все на світі і ні на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету і дочитував уже шосту сторінку, дійшовши до спортивної та іншої всесоюзної хроніки.

До салон-вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях і в узбецьких – таких модних влітку – тюбетейках. Сіли біля крайнього столика, відкоркували пляшку пива, п’ють. З нудьги блукають очима по салону, придивляються до химерної люстри, прислухаються до сміху і гомону. Дивляться собі на майора, дивляться собі на веселу компанію… Перезираються.

Потім один встає і підходить до хлопців. Спиняється напроти того, що у френчі й галіфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а тоді в тиші, що запанувала на хвильку, виголошує урочисто:

– Слєдуйтє за мной!..

Юнак у френчі ліниво подивився знизу вгору і спокійно взявся знову до пляшки:

– Пробачте, ви до мене?

– Так, до вас!

– Я вас слухаю…

– Слєдуйтє за мной! – повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.

– Ого… Чи правильно я вас зрозумів і чи правильно – чи туди ви втрапили?

– Мовчать! – гримнув нагло гість у тюбетейці.

Другий підійшов і став поруч, посміхаючись і прудко бігаючи очима по компанії та по салону.

– Мовчать!.. – повторив перший погрозливо. – Слухать, коли приказують! Ви заарештовані! Слєдуйтє за мной…

– По-перше – я ще не заарештований. По-друге – я не збираюсь поки нікуди «слєдовать». А по-третє – то ми ще подивимось, хто і куди буде зараз «слєдовать»… – Юнак помалу звівся і, стиснувши щелепи, став, пристукуючи обцасом та спершись на спинку стільця рукою:

– Слухай-но… Ти… Чи я п’яний, чи ти п’яний? Чи я осел, чи ти… Ану – ваші документи?!! – раптом випалив він до обох зразу. – Ордер на арешт?… Будь ласка, ордер на арешт?!!

– Прошу… – І гість у тюбетейці вийняв з кишені пістоля й підніс його арештованому до носа: – Ось ордер на арешт.

– Браво! – скривився зневажливо юнак. – Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий самий ордер і я маю, прошу, ось… – і одвернувши полу френча, зухвало поляпав рукою по кобурі, що висіла з пістолем на пасі ззаду.

Вмить його підбито під руку. Завернуто руки методом джіу-джитсу за спину… Але юнак видерся, поваливши стільці і збивши з ніг одного з напасників. По короткій, але завзятій боротьбі його знову скрутили, роззброїли… Наробили матюкні і лементу на повен салон-вагон. Перелякані кельнери товпилися в дверях.

У цей час звівся майор і ступив два кроки:

– В чім справа, гражданє?!

Один з тих, що в тюбетейках, підлетів до майора, виструнчився і відрапортував щось пошепки…

В майора полізли очі на лоба.

– Многогрішний?!!

– Так… – і подав якісь шпаргалки, фотосвітлини. Майор навіть не глянув на те все, одвівши рукою. Він протер очі, постукав долонею по лобі і враз люто крізь зуби вилаявся. Прошипів страшну лайку осатаніло. Але опанував себе і спокійно та суворо до тюбетейки:

– Звільніть… Це ж не той, не він… Я того знаю особисто… – Пауза. – О, я того добре знаю…

Тюбетейка вагалася. Тоді майор з притиском, але тихо:

– Що вам наказано?! І взагалі раджу бути пильнішими. Хіба вам повилазило?… Пересвідчіться в документах, а тоді подасте своєму начальникові рапорт.

Тюбетейка зблідла, витяглась у струнку:

– Наказано звільнить… Єсть звільнить! Єсть подати рапорт начальству! – і повернувся до місця баталії. Там вони відійшли втрьох набік, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав їх понурою, босяцькою лайкою крізь зуби. Йому повернули пістоль і обірваний пас. Обидві тюбетейки швиденько вислизнули.

– Йолопи!.. – бурмотів френч, чіпляючи знову пістоля ззаду і застібуючи пас. – Ідіоти!.. Не вміють чисто «работать». Балбєси!.. – І, ні на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.

Приголомшене товариство якийсь час сиділо мовчки, протверезівши від такої несподіванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам’яті.

– Анум, хлопці, – це «професор» нарешті, – може, і у вас там у всіх ззаду по ордеру? Анум лишень…

Жарт не вдався. Було ніяково. Пробували ще жартувати, пробували вернути колишній прекрасний гумор, отой недавній безжурний настрій, що його так нагло знесло геть. Але нічого з того не виходило. «По ордерові», правда, у них більше ні в кого не було, але не було й певності, що після всього тут можна й далі так безпечно гуляти та точити теревені. «Світ настав! От світ, трам-трам-тарарам!!»

Мов на команду, хлопці звелись, – чотири бравих гульвіси, чотири синьооких пройдисвіти, кремезні, ви-гартовані вітрами, негодами та мандрами, злютовані короткою, але міцною дружбою, що на неї нагло так хтось замірився; чотири товариші – шукачі пригод, незнаних країн і ліпшої долі!

Налили по повній склянці горілки. Піднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усміхом – просто у вічі, – і випили за одним духом. Розплатилися з кельнером і розійшлись.

……………………………………

У салон-вагоні залишився сам майор. Він ще довго сидів і пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скроні і ніяк не міг загальмувати навали тривожних спогадів, що враз завирували в ньому, зв’язані з тим проклятим іменем… Це ж той диявол…

Це ж той, що він з ним не годен був дати ради і що стоятиме йому увіччю все життя, либонь.

…Він пригадує ту виняткову епопею перед двома роками – епопею веденого ним слідства над одним бортмеханіком та авіаконструктором, приятелем літуна Чухновського, – над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини.

Брр… Тії очі з кривавими росинками на віях, – вони стоятимуть перед ним вічно…

Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима – і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому – слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо… Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити…

Він уже конав – але ні пари з уст.

А ті очі, очі!..

Вони йому отруїли спокій і сон, вони йому отруїли, далебі, все життя. З краплинами крові на віях, вони горять на смертельно-блідому обличчі хворобливим вогнем невимовленої, безмежної, тваринячої зненависті і дивляться просто в саму душу, пломеніють не кліпаючи… Розп’яли б! Роздерли б!

У-у, прокляття!.. Оката гримуча змія!!! Він бив межи ті очі, намагаючись їх геть повибивати. Він уже хотів був їх повиштрикувати, та не подужав сам, бо той диявол мав голіафську силу, навіть підпливлий кров’ю, навіть в рядні ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але виштрикувати очі при свідках… Та й не вистачало в нього на те нервів. Ні таки! Треба було їх повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя… Дивитимуться…

Це ж він сказав був напочатку:

«Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли… Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили, – тисячі нас замучених, закатованих…

Ти лягатимеш спати – і не зможеш заснути: ми кричатимемо й ревтимемо отак…

Ти матимеш коханку – і не матимеш з нею щастя: ти її цілуватимеш, як злодій, і не здібний будеш нею оволодіти, – ми кричатимемо, й ревтимемо, і скавулітимемо…

Ти голубитимеш дружину – і раптом будеш схоплюватися, як божевільний, від нашого лементу…

Ти матимеш діти, але не матимеш радості, – з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь Я! І ти втікатимеш од них геть… І ніде ти від нас не втечеш…

Ти зустрічатимеш немовля своє, що з’являтиметься на світ, а ми кричатимемо, кричатимемо…»

«Диявол! Чаклун!.. Сволоч!..» Майор рипів зубами. Може, від зайвого хмелю, а може, від нервового тремтіння, що йшло, як мороз, поза шкірою. То знайоме йому, відколи він попсував собі нерви на тій роботі… Наливав коньяк тремтячою рукою і жлуктав. А асоціації напирали, як вода крізь прорвану греблю.

…Наврочив диявол! Після того мовби наврочив. Він пригадує ті задушливі безсонні ночі, що тільки йому одному відомі. І маячіння в них… Це в нього, що мав нерви, як мотузки, – і маячіння… Він боявся, нарешті, сам спати – й одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати вдома…

А особливо, як той маніяк утік з божевільні, куди його було запроторено внаслідок доконаного над ним слідства. Не дочекався й трибуналу – збожеволів; і то було приємно – то був би кінець. І він, майор (а тодішній слідчий), мав би собі спокій: з божевільні-бо є лише один вихід – у могилу.

Так ні – втік! Той маніяк втік!.. Він був зовсім не божевільний.

Потім його спіймано. І знову він – майор уже – вів слідство; сам напросився. Хоч і був уже великим начальником, але цю справу взяв сам до своїх рук, бо відчував, що поки той житиме на світі, він не матиме спокою. Тож мусів довести його до точки. І от – трибунал приварив!.. Нарешті приварив, припечатав!! Здавалось, тепер уже крапка.

І на тобі – маєш!.. Це ж він утік десь тут, де і його доля кидає…

Майор наливав і пив, і повертався думками знову і знову до тих перших днів знайомства з цим маніяком… В голові, і без того захмелілій, гуло, а з чарки – з чарки на нього позирало вже не червоне бордо і не коньяк…

Раз йому здалось, що то кров. Він вилив її геть за вікно і поставив чарку. Дивився в неї, мовби в очі. В очі, що, загораючись все більше, наближались до нього з краплинками крові на віях… Запалені страшною, невгасимою, нелюдською ненавистю… Очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви…

Майор трутив стіл і звівся, похитуючись.

– Рахунок!!

……………………………………

Експрес мчав і мчав.

М’яко погойдуючись, віз екзальтованих шукачів щастя, віз нетерплячих своїх пасажирів туди, в невідомий, але недалекий вже, омріяний край, – в царство Дерсу-Узала і Амба.

Десь в те дивне золоте ельдорадо.

Тигролови

Подняться наверх