Читать книгу Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Иван Багряний - Страница 5

Чи молився Максим про чашу?

Не знати. Мабуть, ні. Він лише просидів ніч на руїнах собору, прийшовши туди в темряві безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий і холодний, до краю втомлений, без надій і без віри, він провів ніч сам на сам зі своїми понурими думками.

А як прокричали треті півні, він так само вийшов, як і прийшов, посунувся геть пустелищем, мов тінь. Пішов знову геть за місто… І день провів десь сам із собою…

А наступного вечора, ще й не смеркло як слід, пішов собі додому. Просто, твердою ходою, не ховаючись і не пригинаючись, із виразом повної апатії й глибокого мовчазного презирства почвалав він серединою вулиці…

В присмерку зайшов у двір і зупинився перед верандою. Хата була повна темряви й плачу, – плакала мала дочка, плакали козенята разом із козою, і, либонь, плакала дружина, умовляючи та потішаючи всіх – і дитину, й козенят, і сама себе, й синка Бориса. Вона, здається, сама щойно припленталась до хати й тепер поралась у темряві, безпорадна, й не могла ні з чим дати ради. Вікна були в хаті повиривані геть із рямами, й вона не могла нічим їх затулити, щоб засвітити світло. Та й вогню, мабуть, при собі не мала, бо єдина запальничка, що була на господарстві, була в кишені в курця – в господаря… Як же це він забув і не віддав їй запальнички? Сам собі докоряючи, Максим зайшов до хати, знайшов у темряві молоток і цвяхи під припічком, приладнав і поприбивав, вірніше позабивав наглухо знадвору, віконниці. Потім вони зсередини позавішували вікна ковдрами та ряднами й запалили гасову лямпку.

Відразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач і козиняче мекання. В мешканні (що складалося з однієї кімнати й кухні, не рахуючи присінок і веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почіпляли знову на стіни образи та поклали речі на свої місця, як вони робили щодня, й попідмітали шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хаті, куди їх було забрано з веранди, і, певно, тішились зі світла й лагідної тиші. А Максим стояв, не роздягаючись, і пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в них якихось особливих змін, що, здавалося, мусили б бути після цієї ночі, такої для нього довгої, як вічність.

Та не встиг він роздивитись як слід, як на вулиці загула машина. Вона під’їхала до хати й стала… Максим мимоволі шарпнувся до дверей. Швидко вийшов із хати в присінки, на веранду… наміряючись шугнути в ніч. Все це робив більш підсвідомо, ніж здаючи собі справу, – якось по-вовчому, інстинктивно, чуючи загибель… Та на ґанку Максим спокійно зупинився, так само інстинктивно. Назустріч із сутіні виринула людина, а за нею ще кілька тіней. Людина була у військовій уніформі, а ті, що підходили за нею, були добре озброєні: шестеро автоматників із «фінками» напоготові.

– Здравствуйте! – привіталась по-російському людина – та, що була спереду.

– Добрий вечір, – відповів Максим.

– Чи тут живе е… громадянин… Максим Колот?.. Архітектор, інженер-архітектор…

Павза.

– Тут… ніби…

– Ніби?

– Ніби…

– А чи він дома?

– Дома.

– А як до нього пройти?

– А отак ідіть просто через присінки, а потім зразу ліворуч…

Серце Максимове чомусь нагло затіпалось, у ньому на мить прокинувся мисливський чортик. От вони зараз підуть у хату, а він – круть! – як вітер… Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужість і все залила, як вода іскру. «Куди?! Та й чого?.. А головне – куди?!.»

– Дякую, – посміхнувся вголос гість. – А чи ви не могли б нас провести до нього?

«Цей знає, що робить», – подумав Максим і байдуже відповів:

– Добре, – і пішов наперед.

Вони ввійшли до хати. Автоматники стали, як ідоли, на всіх дверях і на ґанку, а двоє – на кухні, з автоматами напоготові. Стояли мовчки, понуро й байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутніх. Гість привітався в хаті, а тоді звернувся до Максима:

– Ну, де ж він?

– Я тут.

– А-а… – роблено здивувався гість і заговорив трохи втомлено, трохи весело: – Дуже приємно. Будьмо знайомі. Я – начальник спецвідділу Н-ської орденоносної Сталінградської танкової дивізії… Прошу любити й шанувати. (В голосі його весь час бриніла тонюсінька нотка іронії.) А як маю честь вас титулувати точно?

– Колот.

– Ви дуже скромні, громадянине Колот. Чи то ж не ви були заслужений діяч УРСР?..

– Можливо…

– Знаю, знаю… – При цих словах начальник спецвідділу зміряв Максима оком з ніг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись поглядом на його ганчір'яних подертих бурках.

– Зле вас шанувала «Нова Европа», маестро.

– Зле… – згодився Максим, промовивши це понуро, з такою ж самою ноткою іронії, як і в гостя.

Якусь мить вони стояли мовчки один навпроти одного. Начальник спецвідділу був низенький на зріст, такого ж віку, як і Максим, але дрібний, ще й кирпатий, зовсім як хлопчик насупроти Максима. Максим височів над ним на цілу голову, дивився на гостя згори й думав, що при такому страшному титулі цей «начальник» має досить не страшний вигляд. Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував на те. Уніформою він зовсім не відрізнявся від автоматників, лише на ковнірі блюзи під шинелею мав дрібні червоні зірочки, що лисніли, як краплі крові. В цілому ж він мав досить буденний вигляд у своїй смушковій шапці-ушанці, сірій шинелі й повстяниках, з револьвером і пляншеткою. Фронтовий вигляд.

По короткій павзі взаємних оглядин гість звернувся до Максима:

– А тепер до діла… Де ваше робоче місце, громадянине Колот?.. – і, не чекаючи відповіді, попрямував із кухні до великої кімнати, присвічуючи собі ліхтариком. Там стояв великий стіл, завалений книгами, теками й згортками паперу, шматками лінолеуму, розпочатими й незакінченими офортами по міді, різними кресленнями та відбитками гравюр, що повипадали з тек. Стіл був великий, справжній верстат, а на ньому був хаос, як на тічку. Гість заходився біля того стола господарювати.

– Маєте ще якусь лямпу?.. Добре. Засвітіть… Ні, не ви, ваша дружина! Ви сідайте тут.

Дружина знайшла й засвітила другу лямпу. Власне, засвітив один із автоматників, бо в дружини тремтіли руки, – засвітив, приніс і поставив посеред столу, а дружині «порадив» сидіти на кухні.

В хаті стало ясно, ніби в свято.

– Сідайте, – повторив гість запрошення Максимові.

Та Максим не сідав, воліючи стояти. Він тільки глянув на синка, що стояв біля дверей, здивований і вражений, не розуміючи, що саме відбувається, – а потім промовив тихо, але енергійно, звертаючись до начальника:

– Тільки прошу вас, не робіть дива для дитини й жінки, порайтесь швидше, без зайвих слів і шуму… Потім будете шуміти…

Гість спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими очима розглядав автоматників (справжніх автоматників!) і його – їхнього командира (справжнього командира!), – глянув, якось чудно пересмикнув бровою й одвернувся мовчки. «Добре», – буркнув по якімсь часі, поринувши в папери та різні шпаргалки на столі. Він розкривав теки й течки, гортав різні папірці, розглядав з цікавістю креслення – проекти різних споруд і клав їх назад за порядком. Розглядав відбитки незграбних гравюр: дереворитів та ліноритів, що назбиралися й зберігалися в цім домі з самих студентських років Максима. Розглядав вирізки з газет і часописів, різні друковані проекти Максима та його графічні ілюстрації. Розглядав книги. Він почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимового господарства, ні – Максимової душі, так ніби це він розглядав родинні інтимні альбоми. Порпався не кваплячись.

А Максим стояв байдуже й дивився на свої ноги, на свої подерті бурки, взуті ще вчора в нові-новісінькі калоші (бо старі протікали), дивився й думав, що ті нові калоші на таких подертих ганчір'яних бурках і в такий момент зовсім недоречні. Такі калоші коштують цілісінький пуд борошна!.. «І чого він розсівся за тим столом! Швидше б кінчав!..»

Гість не знаходив нічого для себе поживного. Та, видно, не дуже й потребував. Він просто гортав «малюнки», відпочиваючи від утоми в цій затишній кімнаті – хатині відомого архітекта й будівничого, над плодами його безсонних ночей, творчих поривань, над різними здійсненими й нездійсненими задумами, відтвореними артистично на папері чи просто зафіксованими якимись химерними лініями-натяками, хапливими рисками, гієрогліфами, що нагадували собою ембріон, туманний початок чогось, що не мало ще ні форми, ні назви, саму ідею. Це, видно, було йому цікаво. Гість гортав далі мовчки.

– О! – вирвалося в нього нарешті. – Ха-ха!!. Значить, вішаємо партизанів?!. Ого!.. – він промовив це суворо, з притиском, дивлячись із-під лоба одним оком на Максима. В руках він тримав велику чорну гравюру – вирізку з місцевої газети.

– Так, – промовив Максим байдуже, – то моя гравюра, лінорит…

І додав по хвилі, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров’ю:

– То копія з Густава Доре – «Христос на Голготі» … Великоднє…

Гість навіть оком не зморгнув.

– От якраз, – промовив він із притиском. – Це все одно!.. – Й почав складати гравюру вчетверо. І тяжко було збагнути з інтонації його голосу – чи він дурний і про Христа на Голготі, а тим більше про Густава Доре, ніколи не чув і взяв це за сюжет із сучасности та й маскує своє невігластво, а чи він глузує з Максима?.. А може, він глузує глибше й тяжче? Максимові видався його голос занадто саркастичним. «Тоді він геніяльний пройдисвіт, а іронія його страшна…» Інтонація голосу начальника спецвідділу зраджувала, що він таки добре знав про Христа на Голготі.

А гість склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-під лоба.

– Знаєм ми вашого брата, – промовив він якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ «Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет».

– Це теж із Густава Доре? – спитав він, цілком правильно вимовляючи ім’я великого мисця. – То ви що… – він хотів сказати «і богомаз?», але не сказав цього слова, а сказав після павзи інше: —…й богів малюєте?

– Ні. – І Максим сказав, чий то образ.

– А-а… – протяг гість. – Це той, що його повісили німці? Гм… – І, нагнувшись знову над столом, промурмотів тихо, ніби про себе, але так, щоб Максим чув: – Поспішили, але добре зробили… Менше роботи… – а оком на Максима.

Тут несподівано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухні, а тепер з’явився з зошитом своїх дитячих малюнків.

– Дядю, дядю! – зринув раптом ніжний, радісний дитячий голос. – А це ось я малював… Гляньте… – і тикав свої зошити, щедро змальовані ним різними фантастичними дитячими візіями. Він, либонь, вперше бачив такого цікавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирішив потішити його гостинно, допомагаючи батькові, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кінчалися.

Максимові ніби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. «Боже! – аж скинувся він усією душею. – Куди ж ти, дитино?!.»

Але він нічого не сказав уголос, навіть не поворухнувся, ані не поворухнув жодним м'язком.

Гість узяв Борисові зошити й, не дивлячись, поклав їх на столі, поверх переглянутих батькових.

Здивований Борис подивився на нього розгублено, потім на батька – і пішов геть, спантеличений і огірчений.

А гість, закінчивши оглядини «робочого місця», більше нічим не цікавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи її. Він тільки розстебнув пляншетку, оглянув її і знову застебнув. І між іншим при тій процедурі, ніби ненароком, нехотя, запитав:

– Чи ви не знаєте такого… Соломона?

– Ні, не знаю.

Гість позіхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:

– Смішняк ви!..

Це було сказано байдуже, але за байдужістю немовби прозвучала нотка зле прихованого жалю. Після того гість постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по столу й нарешті, зітхнувши, сказав:

– Одягніться…

– Я одягнений, – відповів Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши свої бурки й ветхе пальто. Гість, стежачи за його поглядом, хотів щось іще сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелів:

– Ідіть уперед…

Автоматники враз заклацали й усі стали на струнко, як на параді, тримаючи автомати «на руку».

В передній кімнаті Максим зупинився – до нього ступнула дружина. Вона не плакала, ні. Підходячи до чоловіка, зиркнула на синка, й сльози зупинилися в її очах. Вони виповнили ті очі по вінця – її великі, розумні очі, – не сміючи политися рікою. Вона тихо похилилася Максимові на плече…

Максим хотів сказати «прощавай», але не сказав. Тільки злегка торкнув її по спині рукою. Хотів сказати «бувай», але знову не проштовхнув і цього слова крізь горло. Пильно подивився в її очі, облизав свої пошерхлі губи, що враз узялися смагою, і – якось само собою прошепотілося:

– До побачення…

У дружини сльози не втрималися в очах і потекли буйним потоком. Але вона трималася з усієї сили, вона мовчала, і лише погляд її ставав усе дикіший. Вона приплющила очі, щоб не кричати так ними. Максим обернувся… На лежанці сидів синок Борис, забився геть аж за двері, що відкривались попри лежанку, і широко-широко витріщеними, здивованими, приголомшеними своїми дитячими очима дивився на батька. Він не плакав… і навіть не кліпав віями… Він дивився на батька. Дивився всією своєю приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну річ – катастрофу, яку називають «смертю» … І була в тім погляді безодня дитячого крику… Ні… Господи!.. Таж той погляд хотів наповнити батькову душу силою, вірою, надією, мужністю… Він хотів геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити…

Але це тривало лише одну мить. І її обірвали автоматники, брязнувши зброєю й мовчки відтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув… Потім повернувся до дверей і пішов. Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув – щось на зразок:

– Нічого-нічого… Соціялістична батьківщина подбає…

Це був знаний стандарт, і цей стандарт зараз звучав якось особливо глумливо. І ще щось він говорив.

Біля дверей Максим на мить затримався, – згадав про нові калоші, – постояв, нишком скинув калоші, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив у куточку за дверима.

«Нехай… Вона проміняє їх… І матиме трохи борошна…»

А докінчив він цю думку вже на ґанку, сходячи ганчір'яними бурками в калюжу, в темряву:

«На той світ і без калош добре».

І вони пішли в темряву…

Суворий гість догнав і йшов поруч. Два автоматники ліворуч, два праворуч, а два позаду.

– Майте на увазі, – промовив мляво гість, – крок управо, крок уліво…

– І ви будете стріляти… – докінчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом.

– Правильно, – чути було, як посміхнувся гість. – То ви, значить, не новак?!

Максим нічого не відповів на те.

– Ну, словом, моє діло попередити, і я попередив.

– Дякую. Решта залежатиме від мене… – згодився Максим.

На тому їхня розмова вичерпалась.

Вони вийшли з двору на вулицю. На вулиці, якраз посеред великої калюжі звеліли: «Стой!..» На вулиці мусила б бути машина, але її не виявилось. Від'їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив із двома автоматниками пошепки. А тоді команда: «Давай!» – і вони пішли всі темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмішана – талий сніг з грязюкою. Іноді траплялись чималі баюри, але Максим їх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити «крок управо – крок уліво», а тому, що було байдуже й що не помічав їх. Він не відчував ані холоду, ані мокроти. Він дедалі більше заглиблювався в себе, квапився пробігти думкою ген-ген назад… назад… бо відчував, як десь збігають останні хвилини його життя…

Ця вулиця… Вона чомусь стала перед ним нагло сліпуче-сонячною, дзвінкою. Вулиця його дитинства… В коліях і канавах повно води після громових дощів, а над ними метелики. Великі берести й ясени, тополі й верби стоять обабіч вулиці, підпираючи високу синю баню неба, а над ними пливуть сніжно-білі фантастичні хмари, пливуть тихо, мерехкотять. І все те відзеркалюється в канавах і калюжах. А над хмарами й попід хмарами, пишучи на їхній білизні чорні риски, літають стрижі й ластівки і, шугаючи з-під хмар до землі, летять низько над свічадами калюж, клацаючи дзьобиками – ловлять комах і білих метеликів. А по вулицях, по люстрах калюж і канав, підкасавши драні штанці, бреде-біжить золотоголове дитинство і сміється, дзвенить, заливається срібноголосо. Гасає по зелених, квітучих левадах, зриває щавель і лопуцьки, кладучи їх на перли зубів, сміється від надміру щастя. Хлюпає водою, бризкає нею в сонце й робить з дрібних крапелинок сліпучу райдугу… Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вібрує, заливається. Грає в «кльока» і в «свинки», викопавши «дук» посеред вулиці й заважаючи їздити хурам, – ганяє кленовий цурпалок паліччям по сонячній мерехкотняві. Грає в «цурки», підбиваючи її в синє небо… Вечорами грає в «палички-стукалочки», в «латки» і в «квача»:

– і біжить, утікає, ховаючись по перевалках, по канавах, попід місточками й за широкими берестами та ясенами в млосних рожевих сутінках травневого вечора. І бавляться з ними кажани й «оленки» та жуки-рогачі, літаючи низько над головами, – одні тихо, нечутно, інші з дзижчанням і гудінням…

– Держи вправо!.. – це автоматник дерев'яним голосом.

Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце.

Пусто й чорно. Не на вулиці, в Максима на душі. Чути, як стікають останні хвилини. Але це відзначає не серце, а лише розум. Зашарпане серце немовби дерев'яніє помалу, впадає в летаргію, і лише розум горить яскраво й особливо гостро. Ніби яскравий холодний ліхтар, він кинув сліпучий сніп холодного світла ген-ген крізь темряву в минуле. І в тім снопі промерехтіла вулиця його дитинства, і він, Максим, по ній іде. Востаннє. Йде по світляному пасму, що десь кінчається крапкою в чорноті предковічної ночі. Ще… ще… ще трохи… і все.

Візія погасла.

Його зупинили на перехресті. Постояли. І знову пішли далі в мокрій, холодній темряві, мов у чорнильному морі. Спотикалися об уламки будівель і речей, розкиданих бомбами. Максим навіть не цікавився, куди його ведуть. Не цікавився деталями, бо основне він знав. Він дивився в себе внутрішнім зором і намагався пробігти геть-геть аж у самі початки свого життя, геть-геть аж до першого проблиску свідомости, що лишився в його пам'яті, як сонячний спектр над повіками в крапельках сліз. Той спектр – то був перший спалах всесвіту в його душі, яка починала свій життєвий тур. Він мерехтів, розгортаючись у чудесну, сліпучу візію, і от…

Візія погасла.

Максим ішов до фінішу, чалапаючи машинально навпростець по калюжах у темряві. Починався вже березень, і глибокі сніги розкисали.

Пройшли вулицею до краю. Проминули руїни собору, що десь там громадилися в темряві і що про їхнє існування з цілої цієї сімки людей, без сумніву, знав тільки один Максим, для решти – там була звичайна, каламутна, мокра й бридка темрява. Вийшли на перехрестя двох великих шляхів, що перетинали місто з півночі на південь і зі сходу на захід. Начальник свиснув у сюрчок тричі, а потім червоно поблимав ліхтариком, даючи якісь сигнали комусь, – блимнув тричі раз, удруге, з неоднаковими павзами поміж блимками.

«За абеткою Морзе це мало б означати літеру „Ре“», – подумав Максим машинально.

Десь загула, а потім з темряви помалу підійшла машина.

– Залазь! – присвітив начальник ліхтариком.

Це була «поштарка» – машина з відкритим коробом, призначена возити пошту. Очі їй – фари – було замазано чорним і залишено тільки дві щілинки, як у кота, – ті щілинки дивилися вниз, освітлюючи невеликий клапоть землі. В коробі було припасовано по боках ослони. Автоматники сіли обабіч Максима по два, а двоє стали на крилах машини. Начальник заліз до кабіни шофера. Поїхали. Довго їхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимові здавалося, що вони блудять. За його відчуттям, вони б мали їхати просто в ліс, туди – за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровій жалобі… В той добре знаний, славний ліс, що стоїть обабіч шляху зі сходу на захід, в кінці вулиці Старокиївської, за містом. В той самий ліс, куди ось уже не один десяток літ водять усіх приречених на розстріл темними, чорними ночами… Суджених Ревтрибуналом у клекоті революції й громадянської різанини і суджених гестапо тепер, у клекоті війни… Приречених ЧеКа й охранками всіх кольорів – білими, чорними, рудими, – ГПУ й еСДе… Закладників і священиків, бандитів і революціонерів, злодіїв і мучеників, великих отаманів і звичайних вірних солдатів. Героїв і не-героїв великої ідеї. Лицарів «чести» і борців «за мрії» … І так випадкових, що потрапили під колеса доби абсурду.

Там їх напаковано в пісок безліч. Жертв імпровізованого, хижого суда і жертв неімпровізованої, нестримної сваволі, – розстріляних над викопаними ямами й просто вбитих під час варфоломіївських ночей у ліжку й потім туди привезених. Особливо ж багато їх там напаковано тепер.

Ліс… Сосновий ліс за містом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й таємничо. Ліс, що його обминають місцеві люди вночі й навіть удень, боячись переходити через нього.

Туди й мала б їхати машина. Але вони блудили. Можливо, «ці» не знали про ліс або як до нього їхати.

Та машина не блудила, й «ці» напевно знали, куди їм їхати, хоч і були в цьому місті вперше. Спочатку машина підійшла й зупинилась біля якогось мурованого будинку, на вулиці, що йшла паралельно тій, на якій взято Максима. З кабіни виліз начальник і пішов сам до будинку. Незабаром він вийшов звідти й підійшов до машини в супроводі двох тіней: одна тінь – дівоча – щось говорила до начальника, ніжно виграючи своїм дівочим голоском, а друга сунулась мовчки. Підійшли щільно.

– Будь ласка… – промовив начальник і поліз до кабіни.

Тіні постояли, кутаючись, – одна мала, друга велика, – потім мала по-юнацькому легко встрибнула в короб машини, а за нею полізла друга, тяжко сопучи. Всілись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина рушила.

«Хто ж це? Свідки?» – автоматично подумав Максим. Він відчував, що гості пильно дивляться на нього крізь темряву, намагаючись зазирнути в лице. Він теж намагався роздивитись – хто ж то були, та нічого не бачив, – темрява.

Машина йшла… Максимове серце не затіпалося, ні, воно тільки стислося, а нерви зібрались докупи, готуючись… Машина йшла таки в тому самому неприємному напрямку, в якому звикли ходити тут усі подібні машини. Дійшовши до центру міста, вона зробила прямий кут і повз будинок купця Боброва (колись Боброва, потім ЧеКа, потім райпарткому і нарешті німецької ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потім будинок пошти й телеграфу), пройшовши поміж ними по глибоко роздовбаному брукові, вийшла на Старокиївську вулицю. На ту саму вулицю, що кінчалася тим знаменитим сосновим бором… Під коротким блиском фар, що майнули вгору на вибоїни й пройшлися промінем по будівлях, завертаючи з площі у вузьке горло вулиці, Максим помітив, що колишній «Спас» геть розбомблений до пня, а в «Боброва» зірвало дах і відірвало геть один ріг згори донизу через обидва поверхи, оголивши нутро… Ця картина мигнула на мить, і, так ніби нічого й не було, все зникло в темряві, – як буває при мигтінні блискавки темної липневої ночі. І так само, ніби при мигтінні блискавки в темряві, що заливає свідомість, у голові Максима разом із думкою, що машина йде Старокиївською, виринула й інша думка-згадка…

Колись цією вулицею проходили тисячі прочан-богомольців до Свято-Троїцького монастиря, що десь там… колись був… І колись нею раз на рік проходили велелюдні хресні ходи, що несли чудотворну ікону Н-ської Божої Матері в місто К. і назад, і це, мабуть, їх, ці хресні ходи, мав на увазі Репін, малюючи свою відому картину…

Потім у революцію по ній спершу ходили ще більш велелюдні маніфестації, співаючи громоподібно «Марсельєзу», сповнені людського шалу й патосу, віри в прекрасне майбутнє, в братерство й любов і т. д… Пізніше котилися по ній гармати й кулемети, оглушуючи місто клекотом бою, мчали тачанки, проходили батальйони й полки різних армій у братовбивчій війні за те саме братерство й любов… І за те ж саме братерство й любов по ній ішли ночами процесії смертників, оточених озброєними солдатами, що потім мали бути такими ж самими смертниками й пройти тут той же самий шлях – шлях до бору…

Про те ж саме братерство та любов мріяв і він, Максим, ходячи тут іще малим до монастиря на прощу. І тут же був колись клюб одчайдушної молоді його покоління – клюб юних, фанатичних романтиків, окрилених великою ідеєю воскресіння нації й наснажених вогнем любови. І це, власне, звідси почався його, Максимів, тяжкий і тернистий шлях…

Раптом Максим відчув, як йому по тілі поповзли мурашки. Даремно намагався він їх стримати всією силою своєї, таки неабиякої, волі, – вони не слухались: вулиця кінчалась й машина доходила… до бору!

Максим втягнув голову в плечі й нагло, до галюцінації чітко, відчув провал на потилиці… Але зціпив зуби й так само зціпив кулаки до хрусту, опановуючи нерви. Ним оволоділо шалене бажання, єдине й останнє, – вмерти гідно, мужньо, спокійно. Втриматися на належному рівні – вмерти гідно, з презирством до цих гомункулюсів, що чомусь називаються людьми, як також і до всієї ції юдолі безглуздя й цинізму, брехні й зради, що називається життям. Так, умерти з холодним і безмежним презирством до всіх них, що обернули його життя на довгий ланцюг страждання, й наруги, й нестерпної нудьги. Треба поставити крапку – спокійно, понуро й гордо. Вони от сподіваються, що він заскімлить і поповзе рачки… Авжеж!..

Ось зараз конвой тупо скомандує:

«Давай виходь!»

Ось тут ось, де зліва закінчується бір…

Максим пережив смерть рельєфно й виразно ще до того, як мала б та команда бути, і вже чекав на неї спокійно. Він зосередив усю свою волю на тій останній банальній сцені, що ось мала відбутися, як фінал усього його життя. Він ні за чим не шкодував і нічого не жалів, – він лише хотів умерти гордо, хотів зневажити, зігнорувати вбивців своїм презирством. І без пози, без бучних фраз у стилі бульварного роману чи будь-якої літератури.

Проте з літератури прийшов і бринів рефреном рядок із «Галілея» Євгена Плужника:

«…І на в'язах мулько голові».

Дійсно, це геніяльно сказано: «мулько». Навіть уже не моторошно, а тільки «мулько» …

Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бір позаду. Максим це відзначив недовірливо: «Добре, якщо не тут, то тоді де?..» І він лишався й далі в стані внутрішнього напруження, глибокої зосереджености в собі. Проте помітив, що кругом лежав глибокий сніг. За бором стелився луг, а над лугом темрява ніби трішки порідшала. Там десь над лугом, ген над чорно-сивою імлою снігової пустелі, мав бути колишній монастир. Максим не бачив його, але знав і відчував, що він десь там – колишній Свято-Троїцький монастир, а пізніше – «Дитяче містечко», що потім стало військовим (військ НКВД) «городком» зі страшною репутацією, а ще пізніше – резиденцією гестапо з іще страшнішою репутацією. Там відбувалися неймовірні речі, й там Максимові трохи не довелося скінчити вже свій шлях, коли б не випадок. І нарешті…

«Так! – блиснула враз моторошна догадка. – Таж той „спецвідділ танкової Сталінградської“, очевидно, й зайняв резиденцію гестапо, і це його, Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через „конвеєр“ допиту…»

Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора і потім – закрут… Максим знав, що таке «конвеєр», з власного досвіду, а тому він вирішив, що якщо машина там, за останнім мостом, зверне праворуч – значить, він стрибає на ходу геть і буде бігти снігами доти, доки його не пристрелять. Воліє вмерти біжучи, але не датись на той «конвеєр». Він не потребує ще й божевільних мук і глуму. Якщо він уже не має шансів вийти переможцем, то навіщо йому ще божевільні муки й глум?..

Обриси гори вимальовувалися вже не в уяві, а в дійсності, виступаючи в чорній темряві ще чорнішою плямою й пливучи назустріч. То була знана Максимові гора. Він же колись, ще як тут було «Дитяче містечко», виховував дітей: із неповнолітніх злочинців, безпритульних, переформовуючи їх, виховував порядних людей. Ця гора була забудована великими будівлями, спеціальними спорудами, порита давніми печерами, вкрита густим парком і чагарником. Вона відчувалась у темряві, як велика барикада, що затулила вітер.

Ось перший міст. Другий. Третій. Ось тут зараз має бути закрут. Максим непомітно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить… Машина крутнула на вибоїні й перехнябилась. Мить… І машина вирівняла хід, минувши закрут і йдучи далі, завертаючи не праворуч, а ліворуч, а потім просто.

Максим не вистрибнув тільки тому, що на вибоїні машиною тіпонуло так, що вартові повалилися геть на нього, а він на лаву. Вирівнявши курс, машина йшла далі, крізь ніч, крізь замрячену снігову пустелю.

«Добре. Тоді ж куди вони мене везуть?..»

* * *

Довго гойдалася машина в темряві по снігах і, здавалося, вже ніколи не прийде до якоїсь цілі. Вона петляла вже невідомо де й повзла невідомо куди, навіть не знати – чи на схід, чи на захід, чи на південь, чи на північ? Максимові вже здавалося, що ті, що його везли, самі не знають або забули, куди саме їм треба його везти. Вони бовтались у темряві, немов у воді безмежної баюри. А вже зовсім загадковою ставала присутність тих двох, що всіли без спеціальної охорони й яких ніхто не беріг. Здогад, що вони мали бути за формальних свідків при розстрілі, виявився не тільки хибним, а ще й смішним, бо ж справді:

«Хіба ж у військовий час та ще на фронті, чи при фронті, хтось потребує якихось формальних свідків при розстрілах?!»

Ба, навіть, іще смішніше:

«Хто ж взагалі й коли у ВЧК – ОГПУ – НКВД потребував свідків? Ха-а!..»

Значить, ці люди не причетні до нього. Тоді – куди ж вони їдуть?.. Не на прогулянку ж?..

Максим посміхнувся:

«Е, голубе! Здекваліфікувався ти, втративши свій щасливий дар орієнтації, виплеканий по тюрмах! Таж якщо ці люди їдуть з тобою, то, значить, тебе везуть зовсім не на розстріл, бо для такої процедури зовсім не бажані ніякі свідки! А якщо вони таки їдуть і таки з тобою, то напевно не на прогулянку. Краще буде, як ти приготуєшся до найнесподіваніших речей».