Читать книгу Навіжена - Иван Нечуй-Левицький - Страница 3

Ломицький вбрався і був напоготові йти на чай до Марусі.

«Мабуть, не бреше Христина, – щось є! Може, й справді Марусина мати – чудна чи трохи прицуцувата. Двічі був я в Марусі, двічі бачив слід її матері в гостинній, а стара неначе все втікає од мене. А забіжу я до Христини та поговорю!»

Ломицькнй увійшов в гостинну Бородавкіна. В гостинній нікого не було. З одчинених дверей з кімнати обізвалась Христина.

– То ви, Дем’яне Антоновичу? – гукнула Христина в своєї кімнати.

– Я! – обізвався Ломицький.

– Правда, маєте до мене діло? А я й знаю яке! Йдіть сюди в мою кімнату, бо будемо говорити секрети-потай од усіх, – гукнула Христина.

Ломицький увійшов в Христинину кімнату. В Христининій кімнаті неначе жив якийсь нетяга-бурлака в спідниці. Усе було розкидане, усе лежало не на своєму місці. На столі валялись книжки, голки, заполоч; на ліжку валялась сукня, оксамитове пальто, усе в пуху та в пір’ї; вишивані прегарні рушники висіли на ліжку, валялись на подушках; кругом Христини на килимі валялись обрізки полотна, якісь шматочки, клаптики матерії, висмикані нитки з канви. Христина ніби сиділа в якомусь кублі, наче нечепурна квочка в гнізді в обичайці.

– Сідайте на розказуйте! Як же вас привітала стара Каралаєва? – спитала Христина.

– Хто його знає й як?

– Чи не розібрали й досі, чи що? Це можна було зразу бачити. Ой ви! Кваша ви, джумига, а не панич! Додала б ще щось, та… піч у хаті слухає…

– Та я її й досі не бачив, – обізвався Ломицький.

– Не виходить? – крикнула Христина.

– Не вийшла, і я її й досі не бачив в її господі. – сказав Ломицький.

– Погано. Молоду ви дійсно впіймали, а стару трудно впіймати. Впіймайте й цю репу – і будете козак! докажіть слави! – сказала Христина.

І Ломицький розказав Христині про свої візити і про свої здогади, що стара Каралаєва просто-таки втікає з гостинної, одникує од його, як він заходить до Марусі, а не до неї.

– Ця баба з ганжою, як-от бувають з ганжою коні або корови… Я ж вам казала! В неї все приличковане, і вона сама личкована.

– Еге, ви йдете попід вікнами дому, як заходите до Марусі? – спитала Христина.

– Авжеж попід вікнами, бо так випадає, – сказав Ломицький.

– То-то й ба! А як іще раз йтимите, то не йдіть попід вікнами, та закрадьтесь тихенько в хвіртку, щоб і собака не гавкнула, та в прихожу, та шусть в гостинну! Тоді, може, і впіймаєте стару птаху в гніздищі та, може, якось і поєднаєтесь з нею. Вона любить сидіти в гостинній край вікна в кріслі та ловити очима ґави у небі, – сказала Христина.

– Може, й ваша правда, – обізвався Ломицький.

– Не «може, правда», а зовсім-таки щира правда! – гукнула Христина. – Хитрий ви, з біса, та не зовсім: незугарні ви, як я бачу, ловити дичину. Пам’ятайте, що нашого брата нелегко ловити: готуйте добрі сильця та западеньки, от що! Стара Каралаєва хитра й досвідна птаха з полив’яним носом.

– Вже й ви наговорите! – обізвався Ломицький.

– А що? образився, що його прийдішня теща – птаха з полив’яним носом? Поживете – побачите і згадаєте Христину Степанівну.

– Дай боже, щоб не прийшлось згадувати!

– От туди к дідьку! Це добра дяка! Нехай, мов, Христина Степанівна вбрешеться! Це буде краще. Ой ви! Вчені ви, та не дрюковані!

І Христина без церемонії махнула на Ломицького вишиваним рушником, зачепила його по голові, розкудлала волосся і обсипала його голову й плечі повитяганими з взірця нитками канви.

– Та й пустуєте ж ви! Зовсім обліпили мене нитками!

– От тепер ви гарні! Так і йдіть з візитом до Каралаєвої! Але невже ви оце ходили до Марти Кирилівни в оцьому куценькому піджаку? – спитала Христина.

– Атож! А хіба що? – спитав Ломицький. – Молода Каралаєва сказала мені, щоб я заходив до неї запросто на чай ввечері.

– То молода, а то стара! Не забувайте і про стару. І перший візит робили ви в цьому куцому убранні? – спитала Христина.

– Ні, перший візит я робив в чорному сіртуці.

– Гм… Пам’ятайте-бо таки, що в Каралаєвій в нутрі сидить дві бабі: одна ліберально-модна, а друга старомодна консерваторка. Ви в куцому піджаці зробили візит Каралаєвій новомодній, а тепер робіть візит Каралаєвій старомодній в фраку, в білім галстуці і доконче вранці. Цей візит буде для вас безпечніший. Може, тоді вона й сподобить вас, що вийде до вас.

– Може, й справді так… А в якім же тоні провадити розмову з нею? чи в ліберальному, чи в консервативному? – спитав Ломицький.

– Для цього майте вже свій хист. Стару Каралаєву сам чорт товкачем в ступі не влучить, – сказала Христина, і зареготалась.

– Гм… Але й ви вже аж геть то по-сільській говорите! – сказав Ломицький і задумався.

– Дуже щиро? В мене що на умі, те й на язиці. А ви в неділю приберіться гарненько, причепуріться і втніть візит не степовий, не чумацький, а європейський, сучасний. Та минайте вікна! Та тихенько закрадьтесь, та крадькома навшпинячки до тієї птахи шусть у гостинну, – то й не сполохаєте! Отакечки зробіть! Чуєте?

– Спасибі вам за раду, – сказав Ломицький і почав прощатись.

– Потривайте ж, я обскубу з вас оте біле пір’я, що в вас на голові та на плечах, – сказала Христина і почала оббирати нитки канви з його голови та плечей.

Ломицький послухав Христинової ради, вернувсь в свою квартиру, зоставивши свій візит до неділі.

Діждавши неділі, Ломицький убрався в фрак, надів білий галстук, високий циліндр, ясні рукавички і перед обідом побіг з парадним візитом до Каралаєвої. Він зумисне обійшов кругом кварталу і підійшов до дому Каралаєвої, минаючи вікна. Увійшовши тихенько в прихожу, він скинув тихесенько пальто і раптово шугнув в гостинну.

Марта Кирилівна і справді сиділа в кріслі край вікна. Вглядівши несподівано в гостинній Ломицького, парадно прибраного, вона підвелась з місця. Але тікати з гостинної було нікуди, бо Ломицький трохи не заступив їй стежки до дверей. Він порекомендувався Марті Кирилівні. Гострими очима вона обвела його од чобіт до голови і з поважною, трохи гордою міною показала йому на крісло. Він сів. Марта Кирилівна, очевидячки з великою неохотою, і собі помаленьку вгніздилась в кріслі. Ломицький обвів її допитливими, цікавими очима. Він неначе допитувавсь по її очах, по її убранні, щоб знати, з ким доведеться мати розмову.

Марта Кирилівна була убрана в ясно-сіру сукню з густими червоними крапельками. Здавалось, неначе її усю хто покропив червоним огнястим дощем. На грудях лиснів ясно-пунсовий оксамитовий бант і неначе жеврів, ніби купка жару. Рум’яне, свіже, неначе налите кров’ю, лице аж пашіло, як у спеку. Гострі очі блищали іскорками. Чимсь гарячим, палким віяло од усеї її рівної постаті. Здавалось, ніби вона уся от-от займеться і спалахне огнем. По всьому було видно, що в Каралаєвій затаїлась вдача палка, уперта й гостра. В очах світився розум, але не без додатку хитрощів.

– Я вже мав честь бути в вашому домі, та не мав і досі щастя познайомитись з вами, – почав Ломицький.

– Моя дочка казала мені про вас… Я була тоді трохи слаба… В мене, бачте, мігрень в голові. Як оце прийде весна, то в мене часто аж судомить в голові, – обізвалась Марта Кирилівна. – Вас приймала моя дочка, а це все одно, що й я сама. В нас в домі, знаєте, нема старшого й меншого; ми з дочкою рівня, принаймні я маю такий погляд на обопільні стосунки між батьками й дітьми, – сказала Марта Кирилівна з поважною міною.

– Ваш погляд на це діло зовсім сучасний, гуманний, – обізвався Ломицький.

– В мене нема того, як буває в інших сім’ях, щоб діти по десять разів на день цмокали батька й матір в руку, на їх «викали». Нехай дочка на матір «тикає»: це провадить до свободи, не задавлює, не пригнічує особості людини, – сказала Марта Кирилівна.

– Такий погляд на виховання дітей робить вам честь, – сказав Ломицький.

– Вибачайте… я забула свою роботу на вікні, – сказала Каралаєва.

Вона встала, проворненькою ходою пішла до вікна, взяла з одвірка половину виплетеної панчохи з дротами, знов помаленьку вгніздилась в крісло, щоб не пом’яшкурити сукні, і почала плести панчоху, виставивши вперед руки і трохи піднявши їх вгору. Вона неначе показувала молодому хлопцеві: на, мов, дивись, яка я ліберальна: до служби божої в неділю вранці панчоху плету! Ту панчоху вона почала плести ще на перший день різдва і до великодня насилу виплела половину. Плела вона в свята та в неділі, ще й до служби, при гостях, щоб показати, що вона дуже ліберальна людина і не вважає на празники та на людські забобони.

Це, може, вас соромить, що я роблю роботу в неділю? – спитала вона в Ломицького. – Може, ви богомільні?

– Ні, ні кришки. Цей погляд залежиться од вашого сучасного напрямку, та й годі! – сказав Ломицький, але на друге питання не одповів і слова.

– Ваш начальник, здається, дуже богомільний? – сказала Каралаєва?

«Мій начальник чи й справді богомільний, чи тільки вдає богомільного, бо часто ходить до церкви… в церкві часто стає навколішки і б’є поклони… Як скажу, що я не богомільний, то… часом, це донесеться до начальника і це мені пошкодить на службі. Може, й ця Каралаєва часом при нагоді і сама йому скаже… може… Усе може трапитись… Не годиться багато про себе говорити… Лучче змовчати, – подумав Ломицький і потім промовив: – Не знаю, бог його знає! Певно, богобоящий».