Читать книгу Ключ - Василь Шкляр - Страница 4

Prologue

Оглавление

Я стою перед високим судом за те, що пролив кров ближнього. Та я спокійний і незворушний, як холодна кам’яна брила, бо з усіх сил прагну цього суду і ладен взяти на себе ще більшу вину, ніж вона є насправді, аби мене покарали якомога суворіше. Тому мені не подобається комедійне забарвлення цього процесу – ніякої тобі врочистості. Приміщення наших провінційних судів просто жалюгідні. Навіть важко назвати залою цю обдерту кімнату, де зі стін і стелі сиплеться тиньк, де світить ребрами вичовгана дощана підлога, яка от-от провалиться, а замість суддівського помосту стоїть звичайнісінький голий стіл.

Ще убогіша бокова кімната, де проводять свої наради слуги Феміди: її двері постійно відхилені, їх кілька разів сердито причиняли, а вони все відходять, і ще на самому початку я помітив, як за тими «лаштунками» рожевощокий кирпатий суддя нашвидкуруч натягує через голову – наче спідницю – пожмакану чорну мантію. Він зодягав її поверх пістрявого светра грубої в’язки, і я ще тоді звернув увагу на його пухкенькі рожеві щоки – здавалося, він і досі ссе мамину цицьку, хоч розміняв четвертий десяток, а коли всі встали і цей пантаґрюель усівся на своє місце, то з-під столу безглуздо виглядали його нечищені черевики сорок шостого розміру і навіть видніли заправлені в чорні шкарпетки сині кальсони.

Молоденьке дівча, яке вело протокол засідання, витріщило свої здивовані оченята на вбивцю і злякано опустило їх тільки тоді, коли я не витримав і підморгнув їй, мовляв, не хвилюйся, все буде гаразд.

Що й казати, є в цих судових засіданнях щось від театралізованого дійства, і, щоб скоротити кількість його персонажів, я категорично відмовився від адвоката. Дивлячись на кирпатого суддю і побоюючись, аби він не почав колупатися в носі, я прикликав собі у порадники мого давнього приятеля Жана Поля Сартра, який набагато раніше за мене дійшов висновку, що людина по-справжньому здобуває свободу лише у в’язниці. Я викликав його дух без особливих зусиль (не так, як це робив великий медіум Каззот, котрий після кожного такого сеансу непритомнів або, навпаки, впадав в істерику) і попросив поради, як його краще повестися, аби виклопотати у високого суду щонайсуворіше покарання.

Однак мій дорогий Жан Поль, автор неперевершеного ґросбуху «Шляхи свободи», сказав, що все це не так просто, адже брехнею далеко не заїдеш, тож на суді треба все-таки говорити правду і тільки правду, щоб laisser faire, laisser passer[1], і я з ним погодився: хай буде так, – сказав я, – а як воно буде – qui vivra verra.[2]

1

Не перешкоджати природному перебігу подій (франц.). (Тут і далі прим. автора, якщо не вказано інше.)

2

Хто житиме, той побачить (франц.).

Ключ

Подняться наверх