Читать книгу Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак - Страница 10

В Петербурзі виявилось, за звичаєм похмуро, дув вологий вітер, а затягнуте свинцевими хмарами небо, сипало дрібним дощем. Смурні пасажири, виходячи з будівлі аеропорту, поспішали до очікуючих їх таксі, бажаючи якнайскоріше опинитися спочатку в теплі салону автомобіля, а потім вже вдома або в готельному номері. На фоні загального настрою Ніколас виділявся своєю посмішкою і піднесеним настроєм.

Він встиг непогано виспатися під час польоту, а зараз збирався відправитися назустріч пригодам, в компанії дуже миловидної особи, так що в нього не було приводу хмуритися. Втім, вони цілком могли затриматися ненадовго в якомусь милому ресторанчику. Адже хто ж вирушає вершити справи на голодний шлунок?

– Дівчина, скільки часу? – Сліпуче посміхнувся Ніколас і підморгнув.

Здивовано, Ганна подивилася на свій наручний годинник і знову на нього:

– Десять хвилин одинадцятого, а що?

– А скільки вільного? – Продовжив дуріти Ніколас.

– Ти ж знаєш, у нас його мало. – Навіть не посміхнувшись, заперечила дівчина.

– Гаразд, але ж красуням теж потрібно їсти? Я знаю одне містечко тут поруч. Ми швидко, – акуратно підхопивши Ганну під лікоть, Ніколас повів її до виходу.

– Ти виглядаєш, як самотня жінка, – сказав він, коли вони сіли в найближче таксі, що підвернулося.

– Що ти маєш на увазі? – Ганна незадоволено посовалася на сидінні. Хоч втомлений і мовчазний водій, здавалося, не звертав на них ніякої уваги, а просто віз за названою Ніколасом адресою, їй не хотілося зараз, при сторонньому, зачіпати особисті серйозні теми.

– Занадто доглянута, занадто щаслива, – не роздумуючи, перерахував Ніколас, після чого вже бадьорішим голосом додав:

– Хоча зараз і хмуришся, як небо над Пітером, але ти мені все одно жахливо подобаєшся, – схилившись до її вуха, прошепотів він.

– Нічого, це пройде, – збентежено відвернувшись, махнула рукою Ганна. – Спочатку я практично всім жахливо подобаюся. Потім не всім. Потім не жахливо. Потім просто не подобаюся. Потім жахливо не подобаюся.

– Отже, вони дурні, Ганна, – несподівано заявив Ніколас. – Вони не захотіли або не змогли впізнати тебе справжню. В наш час люди бояться складнощів і занадто усе спрощують. До відрази спрощують. Захотіли – пропали, забули, одружилися, розвелися. Бездумно і безвідповідально все якось. Швидко і просто. І ніхто нікого не потребує, і ніхто нікому не повинен. Спочатку чваняться гордістю, а потім давляться сльозами. Гарно йдуть, а потім божеволіють, тому що залишили найцінніше, що могло бути в житті.

Намагаються заспокоїти себе безглуздою фразою: "одже так і треба". І почувають себе неймовірно самотніми в натовпі таких же самотніх людей. Двадцять перше століття – століття зовнішньої краси і внутрішньої порожнечі.

– Ти цікаво міркуєш, Ніколас, – тихо сказала Ганна, збентежена і його близькістю і тим, що водій чує їх розмову. Ніколас був зовсім поряд, вони майже стикалися плечима, кілька сантиметрів – і можна зіткнутися долонями. – Я вважаю, батьки тебе добре виховали.

Автомобіль зупинився біля входу в ресторан, і Ніколас, обійшовши машину, відкрив двері з боку Ганни:

– Дозволь тобі ще раз це довести, – він галантно протягнув руку.

Ресторан дійсно виявився досить гарним. З ненав'язливими розторопними офіціантами, великим вибором блюд у меню, затишною атмосферою і розташованими досить далеко один від одного столиками, що надавало відчуття відокремленості. Сніданок явно пішов дівчині на користь, вона помітно розслабилася і навіть повеселішала.

– Чому ти на мене так витріщився? – Вперше за ранок посміхнулася вона.

– Одна твоя присутність – вже натяк на секс, – посміхнувся куточком губ Ніколас, зробивши знак офіціантові, щоб той приніс ще чаю.

– Давай без цих твоїх дешевих підкатів, – закотила очі дівчина.

– Гаразд, – кивнув він. – Знаєш, я взагалі непогана людина. – Мої слова можуть здатися грубими або образливими, але я нікому не бажаю зла. Просто кажу правду. Я можу за одну секунду психанути, зненавидіти весь світ, а в іншу, як ні в чому не бувало, посміхатися і говорити, як прекрасне це життя.

– Знаю, – погодилася Ганна, – а ще ти дуже самовпевнений.

– Ця моя головна зброя, – Ніколас змовницьки підморгнув, немов збирався розповісти якусь страшенно сокровенну і цікаву таємницю. – В мене характер такий – не вмію програвати. Або я переможець, або гра ще не закінчена. Неважливо хто проти, головне не боятися і діяти.

– Розкажи мені ще трохи про те, як Ніколас Романов став Ловцем Снів, – зробивши ковток чаю, попросила дівчина. – Як ти усього цього добився?

– Хто хоче багато чого досягти, передвсім, має бути вимогливим до себе. Спочатку мені було просто цікаво, як людина уві сні може чути, бачити і відчувати, ставати головним персонажем яскравих картинок. А далі я спробував в цьому розібратися – раз, потім другий, ще і ще. Тепер це моє хобі, – посміхнувся Ніколас.

– Наша зустріч відбулася через мій сон. – Ганна несвідомо зім'яла серветку, потім розгорнула її і розгладила. – Але цей сон не єдиний такий, эм-м-м… – вона замислилася на секунду, підбираючи відповідне слово. – Незвичайний. Іноді я бачила чужі сни. Іноді зустрічала у своїх снах інших людей, відчувала, як би сказати – їх присутність. І розуміла, що вони тут не просто так, не випадково, що вони на зразок мандрівників, тільки не по країнах і містах, а по сновидіннях.

І я б хотіла запитати в тебе, – дівчина пильно подивилася на Ніколаса. – Ти думаєш, що втручаючись в сон іншого, ти можеш допомогти? Припустимо, сон це програма, яка допомагає знайти вирішення якоїсь проблеми. Я би вчинила навпаки – ускладнила б сон до такої міри, щоб людина зрозуміла, що вона спить, що може змінювати реальність навкруги, керувати нею, як їй заманеться.

– Мені б хотілся охороняти чужі сни, – подумав, відповів Ніколас. – З'являтися в кошмарах і позбавляти від них людей. Переміщатися між сновидіннями, спостерігати за ними. Ця думка багато років не дає мені спокою. Я готовий присвятити цьому все своє життя, але до путя не можу знайти інформації. Я здатний по поличках розкласти будь – який сон – його початок, кінець, все до найдрібніших подробиць. Але далі за власні сни, зайти не можу. Якби міг, то допомагав би людям, втручаючись тільки в крайніх випадках, коли дійсно потрібна допомога. Зберігав би їх таємниці, спостерігав би за їх світами, заради такого і життя не жаль.

– Знаєш, – сказала Ганна, кивнувши офіціантові, щоб той приніс рахунок, – я чула, що за кошмарами криється неосяжне поле ресурсів. Так що твоє бажання допомогти може виявитися ведмедячою послугою, – вона піднялася з-за столу, прихопивши з свсіднього стільця свою сумочку. – А тепер давай викличемо таксі. Тільки цього разу без ресторанів, кіно і доміно. Відразу в готель, не повертаючи.

– Відразу в готель! – Театрально схопився за серце Ніколас. – Я, між іншим, пристойний чоловік!

Біля дверей таксі вони випадково зіткнулися руками. Ганна хотіла сама відкрити двері, а Ніколас продовжував доводити, що вона не помилилася, і його дійсно добре виховали. В цей момент, він опустив погляд вниз і вперше помітив червону ниточку, обмотану навколо безіменного пальця її руки, – на тому самому, де зазвичай носять обручку.

Велику частину шляху він мовчав, обмірковувавши те, що побачив. Ніколас цікавився багатьом, у тому числі і легендами про обручки і червону нитку долі.

Вважається, що кільце – сакральний символ браку, тому з ним не можна поводитися легковажно, наприклад, крутити. Прикмети про обручку свідчать, що це може привести до розлучення. Кільце, як замкнуте коло символізує цілісність і єдність. Воно не має ні початку, ні кінця, тому часто асоціюється з вічністю і нескінченністю. Нескінченність, що обернулася навколо пальця, здавна була символом влади. Це знак особливого становища, приналежності до певного кола.

– Про що замислився? – Ганна легенько торкнулася його плеча, привертаючи увагу.

– Та так… – знизав плечима Ніколас. – Про кільця. Ти знала, що власника кільця можна розглядати, як володаря власного всесвіту, який він носить з собою? Тому воно служило невід’ємним атрибутом чародіїв, жерців і королів. В царя Соломона був магічний перстень, за допомогою якого, він міг керувати ангелами, демонами, всіма стихіями і духами природи.

– Гм, – здивувалася дівчина. – Про Соломона багато читала, але цього не знала.

– В стародавньому Єгипті кільце, як знак вічності мало подібність, з укладеним у вигляді кола шнуром, кінці якого зав'язувалися вузлом, – продовжив Ніколас. – Часто цей символ був присутнім в зображеннях богів. Наприклад, ширяючий сокіл з храму Гори в Едфу, тримає в своїх кігтях цей символ вічності. Сила кільця, що запобігає біді, служила захистом фараонові. Імена правителів при написанні полягали в царському кільці, так званому картуші.

Прості люди використовували вузликові амулети у вигляді кільця, які повинні були захищати від хвороб і інших нещасть.

– Я чула, що в Китаї коло вважалося основою всесвіту, – згадала Ганна. – кільце було символом вічності, а також переваги і влади. Ціле кільце означало прихильність імператора, розімкнене – його гнів по відношенню до підлеглих. В древньому Китаї існував звичай посилати одно з таких перстнів у посиланні за якийсь вчинок. Якщо це було ціле кільце, то імператор мав намір відновити цю людину на державній посаді, зберегти його репутацію і не знижувати у званні. Якщо ж воно було розімкненим, то це означало, що людина більше не допускалася до державних справ.

– У каблучок є багато значень, – кивнув ловець. – В алхімії існує відомий багатьом символ – змій, що кусає власний хвіст. Значення його пов'язане з ідеєю часу – хід часу супроводжується руйнуванням, оскільки минуле, неначе безповоротно втрачається, тобто час пожирає сам себе. Як і в індуїзмі, змій асоціюється з циклом життя людини в природі і в усьому всесвіті.

В алхімічних манускриптах зустрічається також емблема із зображенням дитини, рука якої покоїться на черепі. Дитину обвиває змія, що згорнулася в кільце і кусає свій хвіст. Змій полягає в колі з двома символами крайніх полярностей. Створення світу, дитини і символу смерті – черепа. Взята, як єдине ціле, ця емблема може бути представлена, як "На моєму початку закладений мій кінець"… – Ніколас подивився Ганні в очі. – Помітив нитку в тебе на пальці, – він кивнув на її руку.

– Так. – Ганна опустила голову вниз. – Все проходить, але не забувається.

– Тебе колись любили? – Ніколас взяв її за руку і переплів їх пальці. Дівчина трохи міцніше стиснула його долоню. – Шрами можна перетворити на прикраси, намалювавши на них тату, – і він тепло посміхнувся. Ледве вони під'їхали до готелю, як у Ганни задзвонив телефон.

– Це Едвард, – промовила вона і включила гучний зв'язок.

– Вітаю, Едвард, ми вже біля готелю і слухаємо тебе.

– Ганна, Ніколас, – привітався Едвард, – у мене для вас погані новини. Наша загадкова людина з Тауреда пропала. Вранці, охороняючі його поліцейські постукали у двері його номера, щоб продовжити допит з метою з'ясування особи, але чоловік не відгукнувся. Коли стало зрозуміло, що відкривати той наміру не має , вони зламали двері, замок був закритий з середини, і дуже здивувалися, виявивши номер порожнім. Скажу так, – зітхнув Едвард. – Непомітно вийти він не міг, оскільки охорона весь час була напоготові.

Але і це, ще не все, – по голосу Едварда було чутно, що він явно спантеличений і вкрай незадоволений ситуацією. – Якимось чином з митного сейфа пропали вилучені в нашого дивного пасажира документи. Ми доки так і не зрозуміли до кінця, що сталося. Містифікація? Але навіщо? Тим більше, що в паспорті втікача стояла безліч штампів інших держав. Яким був сенс видавати себе за громадянина невідомого Тауреда? В будь – якому випадку обшукайте номер, вас впустять, я домовився. На цьому поки все. Відбій, – попрощався Едвард.

– Розуму незбагненно, – похитала головою Ганна. – Якби тебе тут не було, я би подумала, що божеволію.

– Він реальний, мила. Інші теж його бачили. Не може ж це бути колективним божевіллям? – Ніколас підбадьорююче поплескав її по плечу. – Знаєш, я тут трохи понишпорив в інтернеті, – сказав він, – були і інші люди, які згадували неіснуючі назви міст і країн, розмовляли незрозумілою мовою і були одягнені в дивний одяг. Давай оглянемо номер?

Поки вони піднімалися на ліфті до потрібного їм поверху, Ганна задумливо сказала:

– Знаєш, навіть якщо він прийшов з якогось паралельного світу, все одно міг поспілкуватися з місцевими, оскільки знав багато мов. І чому люди досі не придумали одну мову на весь світ?

– Впевнений, вона вже була, – пропустивши дівчину вперед, Ніколас вийшов слідом за нею в коридор.

В номері виявилося порожньо. Ні записок, ні телефону – нічого. Тільки халат і футболка, недбало кинуті на стілець.

– Речі, які занадто брудні, щоб вішати їх в шафу, але занадто чисті, щоб прати, ласкаво просимо на стілець, – усміхнулася Ганна. – Не бачила нічого подібного, але все ж він був – цей чоловік із Тауреда.

– Давай ще оглянемо? – Запропонував Ніколас.

Він почав порпатися в столі, сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку. Судячи із скептичного виразу обличчя, Ганна не розділяла його надій, але теж приєдналася до пошуків. Вона заглянула під шафи і ліжко, потім провела долонею між подушками дивана.

– Ніколас! – Раптом вигукнула вона. – Тут щось є! – Дівчина дістала з-під подушки пачку якихось карток. – Дивися!

Придивившись, Ніколас зрозумів, що це колода гральних карт, тільки трохи незвичних на вигляд.

– Дай сюди, будь ласка, – попросив він. Ніколас перегорнув з десяток карт, розглядаючи малюнки. – Ти не проти проконсультуватися з тим, хто в цьому розуміється на порядок краще нас з тобою?

Ганна згідно кивнула і Ніколас відразу ввімкнув на мобільному прямий ефір.

– Банда! – Звернувся він до своїх численних підписників. – Сьогодні ми з однією прекрасною дівчиною, в якої, як ви пам'ятаєте, скоро відбудеться модний показ, знайшли дуже примітну колоду карт. Може серед вас є знавці? Ніколас пробігся поглядом по коментарях і підключив до ефіру людину, що запропонувала допомогу.

– Добридень, – привітався той. – Я відразу її впізнав! Це колода Великої Вітчизняної війни. Між іншим, в цій колоді у кожного короля є свій історичний прототип, що означає одного з чотирьох великих людей минулого. Король пік – Цар Давид, король треф – Олександр Великий, король червей – Карл Великий, а король бубей – Юлій Цезар.

– Дякую вам велике за таку швидку відповідь, – подякував Ніколас, потім звернувся до іншої аудиторії:

– Знаєте, чому діалог з новим знайомим нагадує гру в карти? В кожного з вас є своя стратегія. Своя головна думка і козир в рукаві. Але, результат партії в покер і розмови за чашкою кави, залежить не лише від них. Вміння чути співрозмовника і вгадувати його наступний хід ,підвищує ваші шанси на успіх і в картковій грі, і в перемовах з партнерами. На цьому ми з вами поки прощаємося. Трохи пізніше обговоримо наш модний показ.

– Ніколас, – покликала його Ганна. – Едвард дзвонить.

Вони сіли поруч на дивані, Ганна прийняла виклик і ввімкнула гучний зв'язок:

– Наш прибулець не залишив нічого, крім однієї зачіпки. Тільки колода карт Великої Вітчизняної війни.

– Гм, – здивовано кашлянув Едвард. – Більше схоже на те, що росіяни в аеропорту щось наплутали. Андора – маленька країна, з неї навряд хтось подорожує літаком. Може ще і паспорт був так оформлений, що назва селища була написана більше, ніж назва країни. "Тауредець", напевно, намагався пояснити на ламаному французькому, що він з селища Тауред, а росіяни, які самі погано знали французький, подумали, що він говорить про країну. В будь – якому випадку єдина ваша зачіпка – карти. Працюйте над нею.

Я теж спробую щось дізнатися. – На цих словах Едвард поклав трубку.

– Що робитимемо з "кінцем Світу", що насувається? – Відклавши телефон, запитав Ніколас. – Як зупинимо?

– Для успіху будь – якого підприємства потрібно три людини, – суворим тоном сказала дівчина. – Мрійник, бізнесмен і сукин син.

– Залишилося знайти сукиного сина, – усміхнувся Ніколас.

Дівчина заливчасто розсміялася, а потім додала:

– В крайньому випадку, кінець Світу зупинить мій папа, – побачивши непідробно – здивований вираз обличчя Ніколаса, вона знову розсміялася. Але, зглянувшись, все ж пояснила:

– Пам'ятаю, коли я була маленька, в нас на поверсі оселився якийсь хам, до нього постійно ходили дружки, кричали ночами в під'їзді, палили, пиячили. Страшно було додому повертатися… Одного разу я вийшла з ліфта і почула, що вони знову там. Я на тремтячих ногах пішла до своїх дверей, вони мене зупинили, почали приставати – я в сльози. В сльозах почала мимрити, щоб вони відстали і не чіпали мене. В цей момент повз пройшли два чоловіка, і навіть уваги не звернули на ту, що плаче в цій компанії. Я заголосила ще більше. На мій рев вийшов батько.

Підійшов до одного, демонстративно перед особою показав гранату, висмикнув чеку і кинув йому в штани. Той на місці і обробився, а інші розбіглися. Граната не бойова звичайно, але у той момент я зрозуміла, що таке справжній чоловік, і як він вирішує проблеми.

– Ну, гранати в мене немає, – посміхнувся Ніколас. – Але і я дещо вмію. Не забула ще про свій показ?

Він знову включив ефір:

– Банда! Цього разу поговоримо про модний показ, який ми обговорювали з вами вчора. В моєму випадку йдеться навіть не про одяг, а про історію, яку я хочу розповісти за допомогою нарядів і шоу. Одяг мене цікавить не в першу чергу, хоча грає і не останню роль: все ж це мода. Важливо, щоб модель була з досвідом. Типаж зовнішності не має для мене значення. Як я вже згадував, я розповідаю історію, а в історії можуть бути різні персонажі. Присилайте мені порфолио моделей, а я відправлю їх до цеху.

До речі, дякую ательє, яке погодилося допомогти і пошити дванадцять нарядів в рекордні терміни. Обіцяю, що найближчий рік скрізь рекламуватиму тільки їх одяг. Нагадую, що цей показ йде під егідою: "А ти спробуй без грошей!", – Ніколас переклав телефон в іншу руку. – Одяг у стилі знаків зодіаку. Число дванадцять є священним. Дванадцять місяців, дванадцять апостолів Христа, дванадцять годин – це все недарма. Не можна просто так взяти і відмовитися від гороскопу, який перевірений роками.

Та і мені абсурдно читати, коли кажуть, що вчені відкрили новий знак Зодіаку. Астрологи, які складають гороскопи, не вчені, не може бути доктора або кандидата астрологічних наук. Як наука – існує тільки астрономія. Так, я вірю в астрологію, але називати це наукою не поспішав би. Але нам потрібна загадка. – Швидко написавши на папірці свою пропозицію, Ніколас підштовхнув його до Ганни.

– Показ міняє назву! – Урочисто заявив він. – На "Тринадцятий знак зодіаку". Дякую всім за увагу.

Ніколас зібрався було відкласти телефон у бік, але, помітивши число своїх підписників, здивовано вигнув брови. Не те щоб він рахував кожен десяток, але з часу його ефіру про знайдену колоду карт, кількість зросла з трьох мільйонів до чотирьох.

– Головне не засмучуйся через те, що ми пропустили того незнайомця, – він обійняв Ганну за плечі. – Значить, нам не судилося зустрітися з цією людиною. Не вішай носа, адже, як мовиться, треба бути вдячним: закритим дверям, запізненню на автобус, заторам, стосункам, що закінчилися і зруйнованим планам. Це захищає нас від того, що нам не призначене.