Читать книгу Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак - Страница 31

Частина 2
Глава 1

Оглавление

"Оберігати таємницю Братства ціною свого життя".

Заповідь Перша. Кодекс Братства тибетських ченців


Дітар вже зібрався спуститися з вежі, як його зупинило побачене. На перший погляд – звичайна у цих краях картина – кілька грифів кружляють у пошуках здобичі. Дивним було те, що птахи по черзі пікетували до землі, але не залишалися, а злітали вгору. Лише один момент не давав ченцеві спокою, примушуючи його вдивлятися в те, що відбувається. Кілька хижих птахів по черзі наближалися до землі, немов продовжували своє переслідування. Дітар вирішив затриматися на оглядовому майданчику і подивитися, чим це викликано.

Чернець мав унікальну красу для тутешніх місць. Смугляве кругле лице ставного юнака циганського роду, перетинав блідо білий шрам над лівою бровою. Волосся було чорне і хвилясте, а над очима кольору туманного синього неба нависали густі брови, які розліталися на переніссі, ніби пташині крила в польоті. В погляді Дітара читався внутрішній спокій і твердість, а в очах був холодний металевий блиск. І тільки, коли відбувалася важлива подія, на одну мить в очах юнака спалахувала іскра.

Коли Дітар помічав несправедливість, його погляд мінявся зі спокійного і зосередженого на гнівний і пронизливий. Він був високого зросту і міцної статури, і його зовнішність виражала силу та відвагу. Незважаючи на молоді роки, досвід і знання ченця говорили самі за себе, він був відданий собі, своєму Братству і своїй справі. Він завжди був чесний і передбачливий зі своїми братами. Любив і поважав людей і завжди зважав на їх думки. Будь-хто, хто хоч раз його бачив, відчув його силу.

Вони знижувалися по два – три відразу, але здобич від них вислизала, і їм знову доводилося набирати висоту, щоб продовжити переслідування. Дітар знав звички цих птахів: грифи не чекали поки тварина випустить дух, вони декількома ударами потужних дзьобів в очі жертви, могли змусити її впасти на землю. А далі – головне встигнути відірвати більші ласі шматки, поки інші, вже наземні, що теж бажали поживитися падаллю, не розтаскають труп на частини. Боялися птахи добивати тільки одну істоту – людину. Тому командир загону стражників Білокам'яного, віддав наказ своїм воїнам підійти ближче. Четверо ченців, що вже зібралися додому, знову одягли шоломи. Один з них – Орхан, навіть занадто поспішно. Можливо, щоб приховати своє невдоволення – адже в думках, він вже сидів у таверні "Тінь Лотоса", де пив дозволене вино.

Дітар переклав шолом в ліву руку, а правою вказав стражникам на грифів, легким нахилом голови і поглядом дав зрозуміти, що відбувається щось дивне.

– Що скажете? Такі різкі повороти то вправо, то вліво, не властиві тутешній зграї. Що грифам робити біля озера? Тут здобичі для них мало і, дістати її важче, ніж у горах. – Звернувся він до воїнів. – Як ви можете це пояснити? – Дітар все ще дивився удалину, а четверо вартових знизували плечима.

Не почувши відповіді, чернець кинув галькою в двох інших сплячих вартових, чим розбудив їх. І коли вони в подиві поглянули на хлопця, він взяв в руку свій меч і показав їм у бік незвичайного польоту пернатих.

– Схоже, що вони знайшли того тигра. – Все ж наважився відповісти Орахан на питання командира. – Не повезло тварині. З його люттю і силою йому б загинути у бою з гідним супротивником, а не такою безглуздою смертю – потрапити на розтерзання стерв'ятникам. Не хотів би я бути на його місці.

– Який "той" тигр? – Поцікавився його напарник, він, судячи зі всього, не особливо стежив за новинами в селищі.

– Той, що позавчора втік з Тигрового селища. – Почав пояснювати Орхан. – Нас попереджали про тигра, коли ми були там. Ось і блукав звір сьогодні вночі біля наших воріт. Я думав, наші лучники його вбили, але мабуть інші ченці його злякали. – Договоривши Орхан, ліниво потягнувся і потер руки у зап’ястках, як би бажаючи зняти шкіряні обладунки.

Дітар вислухав відповідь і, продовжуючи уважно спостерігати за польотом стерв'ятників, різко запитав:

– З чого ти взяв, що це саме тигр, а не інший звір? І чому його ніхто не вбив, якщо бачив біля наших воріт?

Дітар обернувся і підійшов до іншого краю вежі. Він оглянув селище від одного краю до іншого, намагаючись помітити будь-які ознаки небезпеки. Потім опустив погляд до воріт і, побачивши кілька ченців, готових змінити варту, крикнув:

– Хто з вас сьогодні вночі бачив біля воріт тигра, що втік з Тигрового селища? – Його голос змусив всіх замовкнути.

– Сьогодні вранці нас попередили, що тигр спійманий. Все гаразд. -Таким була відповідь одного з вартових воріт.

На кілька митей запанувало мовчання. Ченці дивилися на Дітара і чекали його рішення, а він здогадувався, що це не порядок. Зі всіх присутніх ченців, лише йому вистачало кмітливості вирішити таку головоломку. Інші просто виконували накази і їх це цілком влаштовувало.

– Що нам робити? – Запитав і спохмурнів Орхан.

Чернець, який не так давно очолив Білокам'яне селище, не повинен показувати воїнам, що він не знає, що робити. З показною впевненістю, яку насправді зовсім не відчував, Дітар надів шолом, підняв із землі свій легкий щит з емблемою Братства в праву руку взяв короткий двосічний меч.

– Потрібно перевірити. – На обличчі хлопця було деяке обурення. – Тварина не може так сильно зацікавити агарійских грифів. Схоже – там людина. Треба дізнатися хто це.

Не встигнув він закінчити фразу, як перший кинувся до сходів вниз.

– За мною! – Скомандував Дітар і слухняні воїни нестримно почали спускатися по сходинках вежі, намагаючись не створювати шум.

Опинившись внизу, вони швидко сформували загін, і, озброївшись, попрямували по вузькій стежці у джунглі.


Чорношкіра людина бігла по густих заростях джунглів. Важке дихання зі свистом і хрипом виривалося з його широких грудей. Величезні агарійскі грифи летіли за ним, але він і не думав обертатися. Страх побаченого, гнав його вперед, витісняючи інші думки. Сили майже покинули Солара, названого на честь Сонця, але зупинка хоч на хвилину означала для нього неминучу загибель. Втома і голод позначалися на його стані. Незнайома місцевість ускладнювала шлях, зрадницька думка про легку смерть від удару дзьобом стерв'ятника все частіше миготіла у нього в голові.

Мавр був гарним бігуном у себе на батьківщині, але в цій місцевості він був майже безпорадним. Сильна спека і джунглі, ніби допомагали грифам переслідувати свою жертву: повалені дерева і гілки, що потрапляли під ноги, ліани, що звисали з дерев, слизькі камені порослі мохом, примушували його час від часу перестрибувати і ухилятися, а це істотно позначалося на швидкості. Птахи переслідували його вже більше години і не збиралися здаватися, або припиняти гонитву.

Ласий шматок людської плоті, який вони мали намір схопити, занадто вабив, і це не дозволяло їм залишити чужинця в спокої. Внутрішній голос Солара лише повторював, що він зобов'язаний вижити. Природа немов була союзником стерв'ятників. Від вологої, після злив землі, піднімалося випаровування, одурманюючи своїм запахом зелені. Піт юнака стікав струмками по відкритому лобі, потрапляв в очі, примушуючи його робити зайві рухи руками і іноді не помічати перешкоди.

Довге пряме чорне волосся, стягнуте на верхівці ремінцем, немов мокрий хвіст кобили, прилипло до голої спини.


Енергії ставало менше з кожною хвилиною. Мавр просувався вперед, незважаючи на жахливий біль в ногах від втоми. Тривале переслідування і спека давалися взнаки. Задихаючись, він намагався призупинитися, щоб вдихнути глибше, але ноги несли його далі. Солар біг дуже швидко, але дорога була підступна, він часто спотикався і падав, через що доводилося витрачати ще більше енергії. Непрохідні джунглі вичавлювали останні сили. Ці місця були агресивні до непроханих гостей.

Люті тварини, отруйні змії, павуки і комахи, густі зарості і корені дерев, що плуталися під ногами, це і багато іншого, як напасть, обрушилися на чужака, що прибув сюди.

Думка про те, як донести своєму хазяїну таємницю знайденого Монастиря мавр загнав чимдалі. Його розум був зайнятий небезпекою навкруги, як загнаний в кут звір, він намагався вибратися і зберегти своє життя. Та все ж, необережно нахилившись від занадто знахабнілого птаха, утікач не помітив порослий мохом камінь і, спіткнувшись покотився по невеликому схилу.

Що сталося далі, Солар так і не зрозумів: шипіння величезної змії і удар в руку. Зміїний укус судомою прокотився по руці від кисті до ліктя. Лежачи на боці, мавр побачив в метрі від себе величезну трикутну голову з розкритою шиплячою пащею, готову завдати нового удару. Дивно, але в його серце раптом оселилася спокійна безтурботність, викликана, чи то смертельною втомою, чи то отрутою.

Драма, що розгорнулася, не вислизнула від очей грифів, вони ніби подякували змію і почали опускатися над жертвою. Ляскаючи крилами, птахи обережно спускалися дедалі нижче, наздоганяючи хлопця, що знесилив. Не вперше їм доводиться відбирати здобич у інших мешканців джунглів. Це був закон сили, якому підкоряються всі в цих місцях.

Усвідомлення своєї приреченості, раптом викинуло в кров мавра потужну порцію адреналіну. Відкотившись на метр-два убік, під захист коріння дерева, що звисали з невеликого обриву, він ухилився від удара потужного дзьоба величезного птаха. Від змії це його не захистило б, але і вона сама зараз повинна була рятуватися від грифів. Вихопивши невеликий кинджал, мавр рішуче полоснув лезом по червоних слідах, від зміїних зубів, на своєму зап'ястку. Чорна густа кров потекла з відкритої рани.

Мавр спробував забратися глибше під коріння, але вперся спиною в стіну обриву. Поступово на очі опускався сірий серпанок, нестерпне запаморочення, тіло відмовлялося слухатися. Далеко не кожен погодиться на те випробування, через яке йому довелося пройти. Солар боровся щосили, тим самим перевіряючи себе на витривалість. Ну, ось і настав пік всіх його змагань з природою. Він вже серйозно знемагав від болю і тому, стиснувши зуби, одним стрибком схопився і, затиснувши руку вище рани, щоб призупинити поширення отрути, продовжив бігти.

На його обличчі з'явилася усмішка: " Що ж буде далі"? Втрата сили і здоров'я, заслуговували поваги. Солар чув грифів, що наближалися, і усвідомлював, що ніхто і ніщо не вислизне від гострозорих очей стерв'ятників і що дуже скоро його можуть наздогнати гострі, як ножі, кігті і дзьоби цих птахів, і тоді кінець великій справі, заради якої і почався його шлях.

Від частого серцебиття і отрути,що встигла проникнути в середину, його кров згущувалася, перетворюючись на густу масу, відчувався брак кисню. Пульс ставав все рідше, ноги все частіше і частіше підкошувалися, примушуючи Солара постійно на щось спиратися, тим самим уповільнюючи його шлях вперед, який і так був дуже важким і довгим.

Вибігши на невелику поляну, мавр впав на спину, розкинувши в сторони руки. До нього підбіг загін озброєних індусів і кілька чоловік відтягнули його в невелике поглиблення у коренів високих дерев, де до цього вони ховалися у засідці, і чекали свого розвідника. Солдати почали захищатися від стерв'ятників, що налетіли, стріляючи по них з луків і відбиваючи їх атаки мечами, що допомогло їм відлякати таких сильних птахів.

Солар відчув блаженство. Це був перший раз за кілька тижнів його походу, коли він розслабився, він не відчував тіла, не відчував болю, а пісок на якому він лежав, був для нього м'яким ліжком, якого хлопець не бачив з початку походу.

Мавр розумів, що втрачає сили, але протистояти слабкості, що його скувала, він більше не міг. Почуття неминучої загибели промайнуло в його голові. З останніх сил він засунув руку за пазуху і дістав звідти пожовклий клаптик пергаменту. Він швидким рухом запхав його, як можна глибше між корені дерева і на цьому його очі закрилися.

Загін, що складався з тридцяти індусів, зімкнувши ряди і виставивши вперед різноманітну зброю, приготувався дати битву невидимому ворогові. У відсутність розвідника – мавра Солара, командування взяв Табурал – приземкуватий, міцний і загартований в боях воїн. Допомагав йому незмінний старий друг Фарсіс.

Вони зайняли оборонну позицію, готуючись у разі чого одразу напасти, оточивши мавра собою, надавши йому захист. Всі воїни були одягнені в зручний бойовий одяг: сорочку темного кольору, укорочену до коліна, і штани з щільної тканини, затягнуті згори міцним поясом, а знизу охоплені високим шкіряним взуттям.

– Ну що? – Фарсіс сплюнув вперед і вилаявся. – Що робитимемо? Тільки Солар знає шлях назад, безпечний шлях, я маю на увазі.

Табурал, не обертаючись, крізь зуби пробуркотів прокляття і голосно заявив:

– Відходимо до озера, до своїх. "Безпечний", що б він здох, цей твій мавр, притягнув нас прямо в пащу цим проклятим ченцям. Не на такий похід я погоджувався, коли нас звільняли з в'язниці.

– Так, я теж більше думав про золото і жінок.

– Відходимо. – Прогарчав Табурал вліво і вправо.

Їх загін не був схожий на організований військовий підрозділ. Від розгубленості, вони притиснулися ще ближче один до одного, сховавшись за щитами, позадкували назад. Табуралу така реакція дуже не подобалася.

– Ви, четверо! – Кинув він найближчим солдатам. – Беріть свого командира і бігом до озера. – Він перевів свій погляд на Фарсіса. – Ти підеш з ними, а то ще заблукають. Всі сюди! – Заволав він на воїнів. – Підняти щити! Списи вперед! Йдемо вперед і тримаємо лад. – Голос командира змусив солдат негайно виконувати наказ. – Якщо в когось з вас виникне думка бігти, то я швидко вас від неї позбавлю, разом із головою.

Загін повільно позадкував, піднявши щити.

Коли вони пройшли десяток кроків, Фарсіс і інші воїни, схопили Солара під руки і пустилися бігти.


Ворог вже був тут. Дітар з загоном варти Білокам'яного, вже готові були забрати їхні життя.

Спочатку з – за стіни джунглів вилетіли чотири стріли.

– Щити! – Заволав Табурал, але вже було пізно.

Стріли пролетіли повз тих, що оборонялися, але наздогнали двох воїнів, що несли мавра. Спіткнувшись і розкинувши руки в сторони, вони впали обличчам в землю і завмерли. Стріли вразили їх на смерть. Ще один був поранений, він кинув свою ношу, накульгував що було сил в укриття. Фарсіс встиг відбити стрілу, що летіла в нього. Він розгорнувся і міцніше стиснув щит, одним ударом відбив її убік. Про втечу не могло бути й мови.

Слідом за першим залпом, із заростей вилетіли ще чотири смертоносні дротики. Один воїн, що обернувся у бік пораненого, який закричав, отримав стрілу в скроню, останній, тримаючий мавра солдат, прийняв грудьми ще дві. Фарсіс випростався і випустив дикий войовничий клич.

Тим часом, загін Дітара безшумно просувався джунглями. Ченці бігли один за одним і звернули увагу, що грифи розлетілися, немов від переляку. Ченці оббігали дерева, перестрибували кущі і інші перешкоди, навіть не торкаючись до них. Дітар був впевнений, що зараз вони переслідують непроханого ворога. Він зрозумів, що метою ворожого загону був захист одного зі своїх, того, кого переслідували грифи. Занадто вже завзято кинулися вони до цієї людини.

Звичайно, досвідчений чернець – воїн Дітар, міг битися з десятком таких солдатів і, цілком імовірно, отримати перемогу. Але навіть поранення одного вартового Білокам'яного селища коштувало для Братства дорожче, ніж півсотні ворожих життів. Тому він не кинувся одразу на ворога, а дозволив їм відійти, розраховуючи перебити їх стрілами.

І все вийшло б, коли б не Орхан. Коли він почув войовничий крик одного з індусів, то перший вискочив із засідки. Схоже, розсердився через відбиті стріли. Непокора наказу командира у ченців каралася негайною смертю, але Дітар не давав наказ залишатися в засідці – довга служба в одному загоні навчила його побратимів розуміти свого командира без слів. Зараз – попереду ворог, що знає їх таємницю. Адже ніхто з мешканців країни не зважиться переправитися на цю сторону озера, не поставивши на кон своє життя.

Дітар прокричав:

– Ченці не люблять чужаків, і чим ближче ви підходите до їх лігва, тим лютіші вони стають.

Фарсіс крикнув у відповідь:

– Мене попереджали про цю небезпеку, але одне – справу уявляти, а інше – відчувати.

В цю мить з укриття індусів полетіли стріли, ченцям довелося сховатися за свої щити і підійти до дерев. Тепер Дітар переконався – це вороги, тобто їх треба допитати і їх кров буде пролита на благо таємного Братства:

– Не важливо скільки їх, набагато важливіше, скільки у нас сили. Сьогодні жоден з них не повинен покинути цей берег озера. – Віддав наказ Дітар.

До індусів долетів уривистий крик, із джунглів з'явилися ченці. П'ять воїнів вискочили із заростей, немов тигри, що вистежили свою здобич. Табурал окинув їх своїм досвідченим поглядом і оцінив ситуацію.

– Це не прості воїни. – Промайнуло в голові індуса, і він зрозумів, що його друг рано почав святкувати перемогу.

Ченці виглядали майже так, як їх описували ті, що ледве дивом вижили після зустрічі з ними: в вільному одязі, шкіряних обладунках, з невеликими щитами і короткими дротиками. В кожного до стегна були прив'язані короткі мечі, а через плечі виднілися рукояті чи то мечів, чи то кинджалів. В порівнянні з ними загін, яким командували Табурал і Фарсіс, був жалюгідною зграєю бродяг.

– Ех. – Зітхнув воїн. – Якби зараз зі мною були мої старі друзі, в нас був би шанс, а так.

– Стояти разом! Не розкриватися! Атакувати напевно, а хто злякається – вб'ю! – Встиг прокричати Табурал, коли перший чернець злетів над ладом переляканих індусів.


Немислимим чином перший чернець ухилився від півдюжини спрямованих на нього мечів, і при цьому усього лише єдиним помахом відсік голову одного з воїнів, Табурал зрозумів, що це його останній бій.

– Тримати лад! – Заволав він на все горло. – Щити зімкнути!

– Тридцять солдатів – не три та не десять. Просто так їх не здолати. – Подумав Дітар і нарешті зважився на ризикований стрибок. Тільки повна зневага життям дає насолоду битвою. Так вчив його циганський Барон, де він народився, так навчали його в Монастирі, де він знаходився вже п'ять років, так вчив своїх воїнів він сам.

Один за іншим ченці встрибували прямо на центр ладу чужаків. Зручний для походу одяг індусів абсолютно не міг захистити їх від потужної зброї ченців. Дротики, що летіли з всіх боків, і метальні ножі, менше ніж за хвилину встигли знищити половину загону індусів. Інші кинулися врізнобіч. Ченці чорною тінню кинулися слідом, вбиваючи тих, що тікали. Лише Дітар зупинився і озирнувся навкруги в пошуках найціннішого – людини, ужаленої змією.

– Як вони змогли вислизнути? – Здивувався він, побачивши кілька індусів, що відбігли вже на півсотні кроків у бік озера.

Переслідуючи ворогів, Дітар розумів, що з ущелини, входом в яку є тільки озеро, живим випустити нікого не можна. Адже таємниця місця їх поселення не має бути відкрита. З одного боку він побоювався за життя Монастиря, а з іншого, зберегти таємницю було сенсом його життя.

Індуси рухалися так, щоб відгородити собою мавра і його супроводжуючих, тим самим перетворивши свої тіла на потужний захист. Вони розуміли, що знесиленого мавра легко втратити, тому старалися що сили.

Дітар біг не один, поряд з ним були його воїни. На бігу, вони продовжували метати в індусів свої списи. Іноді спис пролітав повз ворога, а іноді попадав в саму ціль, пронизуючи жертву наскрізь. Не зупиняючись, ченці висмикували спис з мертвого тіла і продовжували гонитву за тими, що залишилися. До озера залишалося не більше ста метрів. Ворог біг, не оглядаючись щосили, сподіваючись зберегти життя, але продовжуючи втрачати своїх воїнів, а Дітар навіть не рахував їх трупи.

Почався дощ. Дрібні краплі падали на обладунки воїнів. Скоро дощ посилився і перейшов в справжню зливу, кожна крапля була розміром з маслину і при ударі об пісок, створювала шум урагану, що наближався. Дві групи хоробрих воїнів билися один з одним, і були готові битися до останнього подиху.

Варта Білокам'яного селища належала до Братства, яке ховалося в густих і непрохідних джунглях В'єтнаму. Але сьогодні вони були викриті невідомими воїнами, які прийшли з території Індії. Маючи дуже велику кількість ворогів, ченці навчалися військовому ремеслу з самого народження.

До берега вже причалювали плоти, і з них, прямо у воду стрибали, важкоозброєні воїни. Дітар налічив не менше двох десятків. Не чекаючи підмоги, молодий воїн кинувся слідом за втікачами. Щось підказувало йому, що зараз доля всього Монастиря, всього Братства знаходиться в його руках. З розгону, вклавши в кидок всі сили і майстерність, Дітар метнув короткий спис. Самі боги направили смертоносне знаряддя повз щити і солдатів – прямо в груди командира загону ворогів. Ті, з жахом переглядаючись, все ж виходили на берег, назустріч своїй смерті.

З всіх розвідників – індусів, живими залишилися тільки Табурал, Фарсіс і, вмираючий Солар. Між ними і ченцями в два ряди вишикувалися піхотинці в обладунках з товстої бичачої шкури, з великими щитами і важкими списами. Обличчя солдатів закривали шоломи, і ченці могли бачити лише їх очі, якими вони уважно досліджували своїх супротивників з ніг до голови. Позаду піхотинців, в ряд вишикувалися лучники, і вже були готові випустити перший залп стріл.

Навпаки, важко дихаючи, хоч це і не було помітно ворогам, в пів оберту до них, завмерли п'ять чорних примар смерті. Варта Білокам'яного знову була при своїй зброї. Короткі списи, мечі і кинджали повернулися до своїх хазяїв забруднені ворожою кров'ю. Лише метальні ножі залишилися в тілах вбитих. Дітар зробив крок вперед і зняв свій шолом. Ворог побачив прекрасне смугляве обличчя, обрамлене чорним волоссям. Точені ніздрі роздувалися в передчутті смертельної сутички. Слідом за своїм ватажком, обличчя відкрили всі ченці.

Табурал і Фарсіс переглянулися. Вперше за багато років мандрів і воєн їм стало ніяково. Жахливе почуття скуло їх тіло і душу. Вони багато разів дивилися в очі смерті, але очі ченців були страшніші. Зараз вони зрозуміли, що тепер померти їм не дадуть. Їх будуть намагатися взяти живими. І це найстрашніше.

– Якщо це станеться, вбий мене, мій брат. – Злегка тремтячими губами намагався говорити Фарсіс. – Не дай їм дістатися до мене. Я не хочу.

– Я сподіваюся від тебе отримати таку ж послугу. – Скрипнув зубами Табурал, чудово розуміючи, про що говорить його друг.

Солар тим часом помирав.

Ченці повільно, не відриваючи погляд від лучників-індусів стали розходитися в сторони. Індуси не знали, що їм робити. Позначалася відсутність командира. Нарешті їх нерви не витримали, і вони кинулися вперед.

Біля самого краю джунглів, ченці вирівнялися, і на останніх метрах відштовхнувшись від землі, немов тигри, вилітаючі з кущів, скидали свої мантії, ніби шкури. Вони в повітрі діставали кинджали, приземлившись на пісок, різкими рухами в різні боки, ухилялися від копій і сокир і завдавали нищівних ударів по ладу ворога.

Супротивник був зляканий і усвідомлював, що їм не врятуватися. А ченці не дозволяли собі розслаблятися, кожен їх рух був чітким, обдуманим і витриманим. На розмови часу не було, ченці довіряли один одному і билися як одне ціле, а замішання ворога тільки зіграло їм на руку. Рішення було одно – зберегти таємницю ціною свого життя.

До кожного з ченців бігло відразу по три-чотири піхотинці. Табурал відразу зрозумів пастку і закричав:

– Назад, діти мавпи! Назад! – Але було вже пізно.

Лучники не мали змоги стріляти, боячись потрапити в своїх, і лише здивовано озиралися, але луки не опускали. Піхотинці в обладунках і з щитами, перевершуючи ченців числом, не йшли ні в яке порівняння, зі спритністю чорних воїнів. Шоломи закривали огляд, заважаючи вловити рухи спритних вартових, ноги в'язли в піску, щити при різких поворотах тільки заважали, списи не встигали вражати ворога.

Ченці ж, легко ухиляючись від даремних у ближньому бою копій, танцювали свій ‘’танець смерті’’. Дітар повторював захисну мантру:

– "Ом".

Хоровод їх мечів, копій і кинджалів з подвоєною швидкістю крутився навколо індусів, що абсолютно втратили голову. Навіть Табурал і Фарсіс, старі воїни, що побачили все на світі, стояли, відкривши роти, доки ченці різали їхніх солдатів, як новонароджених телят.

Коли кинджали ченців застрягали в мертвих тілах ворогів, вони діставали їх, і високо піднявши над головою, знову кидалися на ворога. Кожен чернець бився з двома індусами, і лише їх ватажок Дітар бився з трьома. Він був відмінним бійцем. Будучи циганською сиротою, йому доводилося відвойовувати шматок хліба і місце для ночівлі щодня, а прийшовши в Монастир, його навчили використовувати навички бою з розумом, а злість і ненависть пригнічувати, примушуючи битися розумом, а не емоціями.

Таким чином, Дітар завдавав удар за ударом, від якого падали найміцніші воїни. Результат битви був передбачуваний, а зброя ченців була настільки міцною, що вони ламали не лише ворожі мечі, але і їх щити.

Розвідники, які прибули з іншого берега озера, і зараз знаходилися на землі ченців, мали уявлення про цих воїнів, але ніколи не бачили їх. Чутки і різні оповіді про ченців з таємного Братства вселяли страх в серця. Особливо, коли ці легенди підтвердилися, і їм вдалося відшукати Монастир.


Пропав мавр. Дітару було важливо наздогнати утікачів, і для цього він встрибнув в джунглі, де побачив, як індус одною рукою тягнув мавра до коріння дерева, а тим часом другою вдарив Дітара по спині. Чернець впустив меч, впав на землю, але не втратив свідомість. В одну мить він схопив свій меч і, відштовхнувшись від землі, скрутив ворога і приклав вістря свого меча до його шиї. Той, в свою чергу, підняв руки, що означало – він здається. Чернець викинув індуса з джунглів і вийшов останнім.

Сутичка була закінчена. Четверо ченців стояли навколо п'яти полонених, інші були мертві. Індуси заціпеніли від страху. Бідолахи були далеко не безглузді, вони розуміли, що це кінець. Така річ як надія, має звичку повільно згасати. І деякі з індусів, навіть помираючи, сподівалися на те, що їх побратими розіб'ють ченців. Холодний дощ не закінчувався, краплі стікали по обличчях та одягу людей. За кілька хвилин все було закінчено. Табурал, його старий друг, та ще четверо лучників, що так і не прийшли до тями, сиділи пов'язані на плоту. Дітар спостерігав за мавром, а двоє ченців ходили берегом, добиваючи поранених.

Орхан наблизився до командира.

– Вибач, я не дочекався твого наказу. Дітар, я готовий понести будь – яке покарання. Моє серце готове зупинитися по твоєму наказу, на знак підкорення.

Дітар, не обертаючись, сказав:

– Життя кожного ченця надто дороге для Братства. Тим більше зараз. Але повторення не буде, ти сказав своє слово – я прийняв його. Тепер твоє серце – в моїх руках – війна в нас або мир.

Орхан лише схилив голову.

– Треба врятувати життя цьому чужинцю, принаймні, доки його не допитає Глава Братства. Скажи Анрісу, щоб приніс потрібної трави для його лікування.

Орхан, притримуючи рукою меч у стегна, побіг до краю лісу, де один з ченців збирав метальні ножі, витягуючи їх з ворожих трупів.

Дітар турбувався за життя мавра. Гірше було те, що він був практично виснажений і втратив багато крові. Отрута, навіть у малій кількості, проникнувши в кров, могла у будь-яку мить зупинити серце. Тому Дітар відразу став обережно заливати в рот розвідника воду. Той ледве ворушив язиком, але пив.

Дітар дав знак ченцям підвести до нього полонених.

В цей момент з лісу пролунав крик. Всі обернулися на різкий звук: вздовж берега хитаючись, біг один з індусів. Схоже, він не загинув у сутичці, а лише втратив свідомість. Тепер же відчайдушно намагався врятуватися втечею. Не це стурбувало Дітара, адже втекти від вартових Білокам'яного в джунглях, не зміг би і здоровий, не те, що поранений. Дітар побачив, що Орхан стоїть над Анрісом, одже – сталося непоправне!

Діяти треба було швидко.

– Стережіть мавра і полонених. Якщо спробують втекти – вбийте. – Наказав чернець своїм воїнам і кинувся до лісу. Тим часом, залишивши свого друга, Орхан наздоганяв втікача. Втеча від ченця завжди закінчується однаково. Про це можна було не турбуватися. Дітар біг лісом і лише наблизившись, зрозумів, що справа зовсім погана. Анріс лежав на землі, міцно притиская руками величезну рану на животі. Звідти стирчав уламок ворожого списа. Від таких поранень навіть Глава Братства, будь він тут, не зміг би врятувати нікого! Дітар сів поряд з вмираючим другом. Поранений розплющив очі. Легка судома пройшла по його юному обличчю.

– Що? Як? – Промайнув потік думок в голові командира. – Смерть воїна після бою і ще від руки напівживого ворога. Я не можу в це повірити. Дітар обмірковував те, що сталося, час неначе зупинився. Він зітхнув і подивився, вмираючому прямо в очі. Анріс також розумів, що його рана смертельна, але в його погляді читалося величезне бажання жити. Ченці мовчали. Дітар знав, що його чекає, знав, що це його борг перед пораненим другом, занадто довго вони з Анрісом були завжди поруч, щоб ось так просто можна було порушити їх традицію. І тут знову сильна судома спотворила обличчя вмираючого воїна. З його очей раптом хлинули сльози, а з рота – пінистий потік крові. Цього Дітар витримати вже не міг!

– Мій друг. – Задихаючись, промовив поранений. – Прошу, позбав мене від мук, не дай агарійским грифам, виклювати мої ще зрячі очі і видряпати ще гаряче серце. Нехай твоя рука дарує мені світ і спокій.

Він захлинався власною кров'ю, але говорив чітко, немов від цих слів залежало його життя. І Дітар знав, від нього зараз залежало,тільки не життя, а смерть друга. Анріс був гарним воїном і заслужив на останнє прохання.

Ченці рідко дають клятви, а якщо все ж присягаються, то Сонцем, і зобов'язуються їх виконати. Вартовий бився проти небажаних гостей і проявив всі свої навички та вміння. Він показав свою героїчну відвагу в нерівному бою та дотримав клятву:"Оберігати таємницю Братства ціною свого життя".

Дітар трохи коливався. Він знову оглянув рану ченця. Ситуація була безнадійна. Уламок такого розміру не вдасться витягнути, не зачепивши артерії. Анріс втратив вже багато крові і його кончина – це питання часу. Дітар витягнув свій клинок.

– Та буде світ в твоєму серці, брат мій. – Нахилившись, прошепотів чернець своєму вмираючому другу.

Анріс бився в конвульсіях. Тіло він більше не контролював. Сили покидали його. Дітар притиснув свого друга до себе і встромив кинджал в його серце, чим припинив страждання бідолахи. Чернець стримав всі почуття в середині. Ніхто не повинен бачити слабкість командира варти Білокам'яного, і ніхто не побачив. Орхан, що наближався, лише помітив, як Дітар опустив тіло ченця на землю і закрив очі померлого, провів долонею по його обличчю.

– Зніми з нього зброю і обладунки. Нехай полонені несуть Анріса в селище. – Скомандував Дітар Орхану.

– А що робити з чорношкірим розвідником? – Поцікавився той.

– Він занадто цінний для них. Вони швидще вб'ють його, чим віддадуть у наші руки. Його не можна довіряти полоненим. Особливо стеж за тими двома, з першого загону, що залишилися живими. Йдіть вперед, а я подивлюся, що вони там сховали.


Монастир Агарія був для ченців, як будинком, так і тренувальним табором. Тут вони вивчали не лише різні науки, але і техніку, і прийоми бою. Вони стали кращими майстрами бойового мистецтва, постійно, навіть вночі удосконалювали свої навички. Жінки та люди похилого віку обробляли невеликі ділянки землі, займалися господарством, а ченці тільки полювали і билися. Джунглі та вчителі бойових мистецтв, зробили з них воїнів, готових вступати в бій з ким завгодно і з чим завгодно, безстрашно входити у вогонь і в воду.

Загін підходив до воріт, Дітар йшов першим і тримав в руках пожовклий листок , на якому була зображена карта, намальована мавром.


Карта

Епоха слави і надії

Подняться наверх