Читать книгу Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Авдєєнко - Страница 6

До Чернігівському клану, який на честь головного його представника – Олега Святославича «Гореславича» – стали називати Ольговичами, належав князь Ігор. Це був другорозрядний князь, який, напевно, так і залишився б у тіні більш іменитих родичів, якби не «Слово о полку Ігоревім», яке «прославило» його на століття.

Пристрасті довкола «Слова» не вщухають і дотепер. Скептики вперто не хочуть визнавати в ньому справжній здобуток сивої давнини, конкретніше – кінця XII століття. Автор «Слова», якщо визнати його справжність, творив за часів автора романів про Ланселота і Персеваля – Кретьєна де Труа (на півтора століття раніше Данте і за два століття до Чосера).

Версія про те, що «Слово о полку Ігоревім» було створене відразу ж після описуваних подій, що сталися в 1185 році, багатьом здалася надто простою, і було висунуто припущення, що справжнім його автором є збирач старожитностей Олексій Мусін-Пушкін, який знайшов рукопис у кінці XVIII століття (в такому випадку ні про яку «знахідку» мови бути не могло).

Дійсно, припущення про фальшивку, яку видавали за пам’ятник середньовічної літератури, виглядає дуже спокусливо. Більше того, незадовго до виявлення рукопису «Слова» в далекій Шотландії тамтешній учений-фольклорист Макферсон опублікував знайдені ним твори «легендарного» кельтського барда Оссіана. Але згодом з’ясувалося, що Макферсон обдурив усіх – опубліковані твори склав він сам.

За іронією долі, Мусін-Пушкін у передмові до першого видання «Слова о полку Ігоревім» писав: «Любителі російської словесності погодяться, що в цьому останньому нам від минулих століть творі помітний дух Оссіана, отже, і наші давні герої мали своїх бардів, які співали їм хвалу…»

Сучасний історик Андрій Залізняк практично повністю виключає версію підробки як з боку Мусіна-Пушкіна, так і щодо будь-кого іншого: «Украй малоймовірно, щоб хтось узяв на себе той величезний труд, який необхідний для оволодіння всім цим обсягом знань – всього лише на шляху успішної стилізації. Стилізатору цілком достатньо, щоб його твір справляв бажане враження на публіку (а для цього зазвичай буває потрібна не стільки реальна подібність із справжньою старовиною, скільки відповідність уявленням публіки)» (А. А. Залізняк. «Слово о полку Ігоревім: погляд лінгвіста». 2004).

Особисто я буду виходити з того, що це – не підробка, а справжній твір.

Тепер перейдімо до героїв «Слова». Почнемо з того, чиє ім’я винесене в заголовок, – з князя Ігоря.

Князь Ігор Святославич здійснив похід у глиб половецьких степів у далекому 1185 році від Різдва Христового. Похід цей, як відомо, був невдалим і закінчився полоном князя (з якого він згодом втік) і актом справедливої відплати з боку половців.

Дмитро Сергійович Лихачов, а разом з ним багато інших учених і літераторів – сучасних і давнішних – вважають, що «Слово о полку Ігоревім» прославляє князя Ігоря як захисника Руської землі, попри невдачу, що спіткала його. На думку прихильників такого трактування, неординарність «Слова» саме й полягає в тому, що автор вибрав темою свого твору не одну зі славних сторінок вітчизняної історії, а навпаки – її сумний епізод. Як повчання, так би мовити, для наступних поколінь, та й для сучасників теж.

Олжас Сулейменов, казахський учений і письменник, навпаки, ніякого оспівування в «Слові» не бачить і вважає, що автор цілком прозоро таврує боягузливого і підступного князя Ігоря. Про це він написав у своїй книзі «Аз і Я» (Алма-Ата, 1975), яка була вилучена з продажу в СРСР. Тож не дивно, що серед її критиків був і Лихачов. Сулейменов – нащадок половців і тому (а втім, може, зовсім і не тому) вважає своїх предків не такими вже й варварами і нелюдами, а також бачить і чує в голосі автора «Слова» співчуття до половців.

Це дві полярні точки зору на твір. Спробую вивести якийсь третій шлях. У цьому я маю намір користуватися відкриттями як Лихачова, так і Сулейменова (що зайвий раз підтверджує моє до них шанобливе ставлення).

Отже, як було сказано вище, Ігор Святославич – представник могутнього Чернігівського роду, однак його особисті досягнення були досить скромними. Майже все його життя пов’язане з Новгород-Сіверським, і лише в самому його кінці йому пощастило недовго покерувати в Чернігові.

Якщо коротко охарактеризувати діяльність князя Ігоря, то це – феодальні усобиці і походи на половців.

Він був серед князів, які надали свої дружини Андрію Боголюбському в поході на Київ 1169 року. Він часто ходив у Поле – на половців і, як правило, виходив переможцем. Інша справа, що, як пише Сулейменов, у більшості випадків Ігор в половецьких походах брав не хоробрістю і талантом, а зрадою і підступністю. На жаль, у той час це було зовсім не рідкістю (та й хто сказав, що тільки в ті часи!).

Матір’ю князя Ігоря була донька половецького хана. Багато інших руських князів також одружувалися на половчанках (серед них, наприклад, Юрій Долгорукий). Так, син самого князя Ігоря, Володимир, узяв у дружини дочку хана Кончака, і, таким чином, Ігореві внуки були більше половцями, ніж русичами. У такій ситуації можна припустити, що походи в Поле для руських князів (які власне виявилися не зовсім руськими) були не війнами із завойовниками, а все тими ж феодальними чварами.

Практично всі руські князі були між собою родичами, що не заважало їм здійснювати спустошливі набіги на володіння один одного. Не менш спустошливими (а швидше за все, більшими) були набіги половців на руські землі. Але русичі не залишалися в боргу, захоплюючи здобич у своїх кочових родичів. Князь Ігор, подібно до інших руських князів, активно брав участь у грабежах половецьких стійбищ. Саме з такою метою він і вирушив у той нещасливий похід 1185 року. Мабуть, надихнувшись недавніми перемогами руських дружин над половцями, Ігор увірував в легкий успіх над деморалізованим противником.

Але крім, так би мовити, «економічних» причин походу, в Ігоря могли бути й пов’язані з ним політичні амбіції.

Багато дослідників, спираючись на літописи, вважали, що метою Ігоревого походу було «поискати града Тьмутороканя», тобто повернути собі вотчину – адже колись чернігівські князі володіли і віддаленою Тмутараканню. Саме половці позбавили руських князів цієї землі біля Чорного моря (нинішня Тамань).

Але мені здається, що плани були куди більш честолюбні (і це добре показує Сулейменов): князь Ігор, з одного боку, хотів завдати несподіваного і приголомшливого удару по половцях, а з іншого – завдяки цьому здобути славу захисника Землі Руської та переможця «поганих», що могло б додати йому авторитету для досягнення власних цілей аж до суперечки за київський престол.

Свій похід Ігор здійснював з братом Всеволодом, князем курським, і сином Володимиром, що княжив у Путивлі. Про цих персонажів із «Слова» ми практично нічого не знаємо. Набагато більше сказано про інших князів.

Насамперед ідеться про тодішнього київського князя Святослава Всеволодовича.

Як пише Борис Рибаков, після смерті батька Святослав «залишився князем-ізгоєм серед ворожої рідні, розлючений лукавством і жадібністю померлого Всеволода. Молодому княжичеві довелося довгі роки вести неспокійне життя ар’єр-васала, запобігати перед сильними, кривити душею, погоджуватися на третьорядні ролі і мимоволі брати участь у князівських усобицях» (Б. О. Рибаков. «„Слово о полку Ігоревім“ та його сучасники»).

Життя потягало його по різних землях – він княжив у Турові, Володимирі-Волинському, Новгороді-Сіверському, в Чернігові та, нарешті, в Києві (сьогодні такого, як він, назвали б «міцним управлінцем із досвідом роботи в регіонах»).

У 1180–1194 роках, до самої своєї смерті, Святослав княжив у Києві. Йому належав тільки стольний град, а Київська земля – співправителю Рюрику Ростиславичу зі Смоленського роду, чия ставка перебувала у Вручії (нинішньому Овручі). Так що поділ київського регіону на дві адміністративні одиниці – Київ і область – виявляється, придумали давно.

Я вважаю, що саме Святослав є головним героєм «Слова о полку Ігоревім». Саме з його іменем пов’язані дві важливі частини твору – це «Сон Святослава» і його ж «Золоте слово».

І якщо «Сон» вкрай цікавий перш за все з філологічної точки зору, то «Злато слово» – з політичної.

Те, про що воно оповідає, сьогоднішньою мовою можна було б сміливо назвати селекторною нарадою з областями, де в ролі регіональних начальників виступають удільні князі.

«Розбір польотів» починається з винуватців події – дістається Ігорю з Всеволодом, яких Святослав називає синами, хоча вони є його двоюрідними братами. Потім Святослав картає свого рідного брата Ярослава, князя чернігівського – той неодноразово ухилявся від участі в походах у Поле.

Наступним названий також родич Святослава – князь переяславський Володимир Глібович, одружений з його племінницею Забавою Ярославною. Володимир Глібович у відгуках Святослава удостоюється лише похвали за доблесть, виявлену в походах на половців.

Згадка про князя переяславського є для Святослава певним містком до дуже важливої для нього теми – про Всеволода Велике Гніздо, великого князя Володимирського. Володимир Глібович був племінником Всеволода, і, отже, київський і володимирський князі також були якоюсь мірою ріднею.

Всеволод Велике Гніздо – найвпливовіший князь того часу, і це дуже добре помітно в «Слові». Святослав не скупиться на епітети, вихваляючи могутність і силу свого північного колеги. При цьому київський князь висловлює жаль, що Всеволод утримується від військових кампаній проти половців, тоді як участь у них його дружин була б дуже до речі.

Далі йде звернення до двох Ростиславичів – Рюрика і Давида. Рюрик був співправителем Святослава, а Давид княжив у вотчині Ростиславичів – Смоленську. Сентенція, найімовірніше, звернена перш за все до Давида, оскільки з Рюриком у Святослава було «взаєморозуміння». На половців, принаймні, вони ходили разом. А ось брат Рюрика не завжди підтримував ці походи.

Потім настає черга галицького князя Ярослава. Впливовий Ярослав Володимирович, не залишаючи сам свого князівства, посилав, одначе, дружину на половців, а також збирався відправити в Європу своїх воїнів для участі в Третьому хрестовому поході і, хто знає, може, і послав би, якби не помер. А ще Ярослав був тестем опального князя Ігоря.

Після Галицької землі «Золоте слово» спрямовується на Волинь. У першу чергу воно звертається до Романа Мстиславича, який згодом об’єднав Волинське князівство з Галицьким (один із його синів – Данило Галицький).

Наступний епізод присвячений Полоцькому князівству – мабуть, найбільш загадковій з усіх руських земель. Кероване окремою гілкою князів, Полоцьке князівство розвивалось осторонь від основних процесів, літописання цієї землі до нас практично не дійшло.

Проте Полоцькому князівству приділено надто багато уваги, що може пояснюватися тісними родинними зв’язками самого Святослава Київського (його дружина була правнучкою великого і страхітливого Всеслава, який мав славу крамольника і чарівника).

Головна думка, що проходить через усе «Золоте слово» (та й в цілому через «Слово о полку Ігоревім»), – треба об’єднуватися і разом вирушати на половців.

Взагалі, як мені видається, власне, для того, щоб об’єднати руські землі в боротьбі з половцями і здолати їх раз і назавжди (попри родинні зв’язки), і задумувалося «Слово о полку Ігоревім». А невдалий похід князя Ігоря був вибраний як красномовний приклад того, що відбувається, якщо не слухатися старших.

Князь Ігор у зазначеному творі, як уже було сказано, названий сином Святослава («О, моя синовчя, Игорю и Всеволоде!» – вигукує київський князь). Але в дійсності батьком його був зовсім інший Святослав.

Є свідчення, що в ті далекі часи «синовцями» називали племінників і навіть молодших двоюрідних братів, ким Ігор і Всеволод і доводились старому Святославу. Але при цьому він називає себе їхнім батьком не просто так, а відразу після згадки про те, що обидва вони – Святославичі. Крім того, у «Слові» є й така зовсім недвозначна фраза: «Се бо два сокола слетеста съ отня стола злата».

Тому у мене особисто виникає підозра, що автор (чия особистість також викликає суперечки) свідомо намагається збити з пантелику своїх читачів. Адже що виходить? Святослав хоче мстити злим половцям не за будь-кого, а за синів. (Те, що автор не знає, «хто кому Рабинович», – виключається: за текстом він демонструє чудове знання княжих родинних зв’язків навіть у найвіддаленіших землях Русі.)

Старий мудрий князь Святослав був не тільки головним героєм «Слова о полку Ігоревім», а й, імовірно, спонсором усього проекту.

Святослав на той час готував грандіозний похід у Половецький степ, і йому на допомогу потрібні були дружини з усієї Русі. Таким чином, «Слово», як програмна стаття, як памфлет, як пост в Facebook (напевно, і репост передбачався), мало би ширитися по всіх землях (дарма, чи що, автор так старанно і докладно зупинявся в своєму творі на кожному з князівств).

«Слово о полку Ігоревім» було написано після 1185 року, але, очевидно, до 1187 року, коли великий похід, задуманий Святославом, все-таки відбувся (не настільки грандіозний, як хотілося, але все ж). Відомо, що в 1187 році померли Ярослав Галицький і Володимир Глібович з Переяслава, а в «Слові» про них ідеться, як про живих. Отже, виходить 1186 рік. З цим начебто розібралися.

Але хто написав «Слово о полку Ігоревім», і де воно створювалося? Насправді, цим питанням присвячена величезна література, тому немає сенсу у всіх деталях на них зупинятися. У мене дуже великі сумніви, що автор (або краще назвемо його Автор) жив при дворі князя Ігоря, тобто в Новгороді-Сіверському: важко уявити собі придворного піснетворця, який «оспівує» поразку свого господаря. Йому слід або мовчати, або оспівувати перемоги. При тому, що у потенційного піснетворця Ігоревого була можливість прославити патрона, оскільки приблизно за рік до сумної події він розгромив у степу нечисленні сили половців. Чим не сюжет для поеми?

Як місце проживання Автора вчені пропонують і Галицьке князівство, і Чернігівське, але особисто я схиляюся до його «київської прописки».

Ім’я ж автора, незважаючи на безліч версій, імовірно, ніколи не буде встановлене, і він, як і раніше, буде для нас лише Автором (що ніяк не применшує його генія).

Зате можна спробувати пролити світло на особистість іншого загадкового піснетворця – легендарного Бояна.

Автор «Слова» без будь-якої видимої потреби апелює до Бояна, його авторитету (ніби радиться з ним з ряду питань). Але така необхідність, схоже, все-таки є.

«Почнемъ же, братие, повесть сию отъ стараго Владимера до нынешнего Игоря…» – йдеться в одній із перших строф «Слова». Автор вказує на наступництво своєї оповіді билин, які створював Боян, підкреслюючи при цьому, що він, автор, пише свою власну повість, а не «по замышлению Бояню».

Наступництво авторства вказує на те, що Боян був піснетворцем «старого Володимира». Але я переконаний – не Володимира Святого, як вважав, наприклад, Лихачов, а Володимира Мономаха. Більше того, я думаю, що, найімовірніше, Боян був придворним поетом сина Володимира Мономаха, Мстислава (який увійшов в історію під ім’ям Мстислав Великий).

Мстислав ще в дитинстві був направлений батьком у Новгород і з перервою княжив у ньому більше 12-ти років. Цілком можливо, що весь цей час при юному Мстиславі перебував мудрий Боян. У Новгороді, до речі, і до тепер є вулиця Бояна – може, випадково?

Висловлю ще одне припущення, чому настільки помітне місце в поемі відведено Бояну. На стіні Софійського собору в Києві зберігся запис – так зване графіті – про покупку княгинею Всеволожою якоїсь Боянової землі, за яку було заплачено сімсот гривень – величезні на ті часи гроші. Десята частина цих грошей була пожертвувана на Святу Софію, що, ймовірно, і послужило приводом для того, щоб увічнити цю угоду на стіні храму. Можливо, Боянова земля – це земля, дарована Бояну його покровителем, Мстиславом. На ту пору (а графіті визначається XI–XII століттями) були відомі два Всеволода, що княжили в Києві: Всеволод Ярославич – батько Володимира Мономаха, дід Мстислава, і Всеволод Ольгович, що сидів на київському престолі з 1139-го по 1146 рік. Дружина останнього цілком могла прикупити собі земельки в престижній частині Києва за такі шалені гроші. Інтрига полягає в тому, що Всеволод Ольгович був батьком Святослава Всеволодовича, під покровительством котрого писалося (як я вважаю) «Слово». А якщо врахувати, що мати Святослава Агафія (Марія) – гіпотетична княгиня Всеволожа – була дочкою Мстислава Великого, то, як мені здається, справа ясніша ясного.

Боян у «Слові» названий Велесовим онуком. Як відомо, служителями культу Велеса були волхви. Так що, можливо, поет Боян і був волхвом. Можна також припустити, що до цього класу належав і Автор «Слова». Але це – всього лише припущення.