Читать книгу «Ефект Вертера» та інші новели - Віктор Гребенюк - Страница 3

Опанас Хлібник віз хреста. На самому споді хури. Не на похорон, ні, – радше навпаки. Пішов поголос межи люду, що десь на Поділлі, на якомусь то Чернечому полі, трохи не під самісіньким кордоном Совєтів із Польщею, треба від кожної хати вкопать великого хреста – і за ту хату Матінка Божа вимолить у Всевишнього життя і достаток. Мовляють, що якомусь побожному чоловікові таке видіння було.

Він хотів узять із собою й Наталку, бо вже обробились коло землі, а погода стоїть гарна, однак вирішив удома лишить, при дітях та при громаді, в такий ще непевний час. Поїхали удвох із сусідським Прокопом. Його, щоправда, Ївга всілася-таки з ним. Отак двома хурами і скрипіли колісьми, з одного кінця республіки в другий.

Їхали краями, що тут і там позначені нещодавніми воєнними хурделицями. Онде погорілі хати, й осьде поруйновані будинки, а про шляхи то й не казать… Однак усюди червоні прапори, та як-небудь почіплені гасла, та портрети Леніна й Троцького коло них.

Недовго, щоправда удвох і скрипіли.

Путівцями, манівцями на биту дорогу, що вела, як кажуть, до Чернечого поля, збиралося все більше таких, як вони. Кожен віз, а дехто, котрий зблизька, й ніс на плечах свого хреста. Цілі вáлки скрипіли у тиші, зусебіч стікаючись на велику путь. Їхали без гомону, як то звично для ярмарчан, без пісень, як ведеться у веселян, їхали мовчки, і в осінньому прозорому роздоллі було чутно лишень скрип сотень коліс. Та, либонь, і тисяч, коли глянути на простець ген попереду й ген позаду.

Як, звідкіля в поруйнованій країні миттю поширилась ця чутка? І чому тисячі возів виїхали з уцілілих обійсть Полтавщини, Херсонщини, Луганщини, із-під Житомира, із-під Катеринослава – і разом посунули Бозна-куди, на якесь Чернече поле вкопати кожен свого хреста? Годі сказати. Ніхто не знав. Тільки їхали, скрипіли колесами і мовчали.

За кілька день, ближче до того Чернечого поля, стали їм попадатися ті, які верталися звідти. Похмурі, зарослі, крізь зуби казали, що не пускають більшовики на те поле, по всіх шляхах і дорогах виставили загони, завертають назад, ще й погрожують, тож люди полишають вози у місцевих селян і стежками вночі несуть на собі свої хрести. Інші ж просто, аби лихо тихо, вертаються від більшовицьких постів додому.

Опанас із Прокопом вирішили не доходячи минаючи і собі понести свій вантаж у руках. Ішли перш якимись курними дорожинами, потім кривулястими стежками, а потому й чистими полями, куди серце казало.

Удосвіта заввиділи – щось мрячить перед ними. Наче рідколісся. Підійшли ближче – еге, так це ж і є те Чернече поле! Це ліс хрестів!

Ще обвиті ранковим туманом, повкопували свої хрести поруч. «Шкода, що не освячені», – подумав Опанас. Одначе хай і так. Стали, помолилися. Що ж, треба вертаться, доки не розвиднілось.

Тільки взялися йти – аж гледь: те рідколісся оточене… цепом червоноармійців! Отакої, Опанаса аж в холодний піт кинуло. Добра не жди.

– Вы задержаны! – гаркаво гукнув, очевидно, їхній начальник. – До выяснения обстоятельств обязаны безоплатно работать в местном трудотряде.

Таких, як вони, виявилося чимало. Збили їх в один гурт. Усе більше селяни, та траплялись на вид і робітники, й міщани, а один бородань наче батюшка. Опанас до праці охочий, міцний хазяїн, однак не до безоплатної, та ще й на більшовиків. А коли виявилось, якá то на них чекає праця, то всі геть похнюпились, аж руки опустились: пиляти хрести. Одним їх викопувати, другим підносити, третім різати цурпалки, як на дрова.

– Дровозаготовка на зиму, – почувся все той же голос. – План горит.

Опанаса поставили біля одних кóзлів із бороданем. Він і справді виявився священиком.

Стоять, ріжуть.

– Гріх нам великий, отче, що ми таке чиним, – тихо каже Опанас, утинаючи на поліна вже котрого хреста. – Гріх непрощенний.

– Гріх, – одповідає батюшка, не покидаючи пилки. – Та я не готовий до мучеництва. Я прибув сюди тільки щоб освятити хрести. І того не встиг. Хто готовий – нехай покине роботу і стане під кулі. Та таких тут, як видно, нема.

– А ви, отче, благословили б? – питає Опанас і вже спиняє пиляти.

– І як би то мало буть? Інших посила на смерть, а сам – у кущі? Е ні, пиляймо разом. А Господь усіх бачить. І тих, хто вкопав, і тих, хто викопав, і тих, хто повернув голоблі… І цього начальника. Мій, до речі, бувший парафіянин, із вихрестів.

Так вони орудували пилами й сокирами до обіду. Потім узялися полуднувати якусь мізерію, що їм дали, посідавши у затінку крислатого величезного дуба. Навколо нього по розлогому полю і вкопували хрести. Хоча зголодніли, та їжі не можна було вбити в душу.

– «Над ріками Вавилона, там сиділи ми і плакали, як Сиона спогадали. На вербах її повішали ми псалтирі наші»[2], – тихо промовив батюшка.

Відтак узялися знову. Хрести все підносили й підносили, а коли біля кóзлів накладалась гора полін, їх забирали важити. Урешті хрести кінчились і почулась команда до відпочинку.

Відпочивати дозволили, проте додому не відпускали. Поселили на ніч в бараках.

На другий день вивели всіх і так-сяк пошикували. Вийшов перед ними все той же командир:

– Не хватает к плану. Не так много, но не хватает. Так что пилить вон то дерево! – показав на того розлогого дуба, що єдиний височів посеред Чернечого поля.

Праця виявилась ой непростою. І Опанас із батюшкою, і скілька інших рубаїв, міняючи одні одних, заливаючись потом, з усіх боків намагались упокорити велетня. Робота просувалась повільно. Та все ж мало-помалу дуб почав стрепенатись, похилятися то в один бік, то в другий, усе дужче, все дужче і врешті зі стогоном валитися додолу.

– Берегись! Берегись! – загукали конвоїри.

– Бородача, бородача привалило!

Опанас і не вгледів, коли панотець відійшов і опинився на тій стороні, в яку востаннє похилився дуб.

Усі підбігли: ні, надій нема. Гігантський опасистий стовбур усією масою розчавив людське тіло.

– Запишите как несчастный случай.

– Есть!

– Гей, люди!!! Погляньте сюди!!! Погляньте сюди!!! – несамовито загорлали рубачі.

Усі, й робітники, й червоноармійці, мерщій заюрмились навколо пня – і змовкли.

Аж перегодом:

– Що ж се таке?

– Что это?

Через увесь здоровенний пень пролягало зображення хреста, рівне і темне, мовби хтось оце щойно взяв квача й вохрою акуратно провів через усі річні кільця.