Читать книгу Фізіологія жіночої депресії - Вікторія Андрусів - Страница 5

…Все життя мені снився один і той же сон – клубок слизького огидного гадюччя, яке мене постійно переслідує. Я втікаю від нього, біжу якимись нескінченними лабіринтами невідомого будинку, знаходжу потаємні кімнати, ледь встигаю зачинити перед оскаженілою слизотою двері, знесилено присідаю, не чуючи ніг – ну, нарешті! – і з жахом бачу, як воно намагається просочитися крізь щілини, замковий отвір, попід двері, через вентиляційні труби… А я сиджу тихесенько у порожній з білими стінами кімнаті і молюся: «Боженьку! Ні, тільки не дай їм, тільки не тепер, тільки не так…»

Той сон переслідує мене з самого дитинства, та жодного разу я не торкнулася тієї гидоти, і це мене рятувало від цілковитого психічного розладу. Кожен, кому я про це розповідала, трактував мій сон по-своєму: хтось казав, що він означає купу ворогів, які хочуть завдати мені болю, та це їм не вдається. Але які вороги могли бути у семирічному віці? Хтось вбачав у цьому лиху долю, яка мене переслідує у житті, і якби те кубло мене колись таки наздогнало, це означало б трагедію. Хтось ототожнював мерзотне гаддя з плітками, які ніяк не можуть обвитися ослизлим шарфом довкола шиї, здійснити свій ритуально-тріумфальний танок самостійно, без супроводу факіра, і врешті-решт вжалити своєю отрутою. Так чи інакше, доброго такі сни не віщують…

… Ми познайомились з нею випадково на якійсь вечірці, вже не пам’ятаю, за яких обставин. Пригадую тільки, що вона обсипала мене лестощами, і це було досить нестерпним. Та й дивним випадало чути від дівчини одного зі мною віку і розкішної зовнішності слова про мою гарну шкіру, звабливий погляд і аристократичну поведінку. Ми швиденько з’ясували, що я не лесбіянка, і на цьому вже мали б стояти всі крапки над і.

Але згодом якось зустріла її у місті. Спочатку не могла збагнути, де я її бачила, а потім здивувалася, бо у звичайних буднях вона здалася мені непоганою, навіть трохи зворушливою. Особливо, коли, сидячи за горнятком кави у найближчій кав’ярні, розповідала, як втекла зі свого далекого великого міста, де її спіткало перше кохання (кохання виявилось одруженим, а вона – обманутою, тому і дременула до цієї діри, щоб забутись і його забути). І ще якісь темні загадкові подробиці, пов’язані з тією історією. Я не люблю авантюрних пригод, але їй хотілося, щоб її пожаліли, а я вмію уважно слухати і співчувати, і це була моя найбільша помилка.

Потім чомусь їй здалося, що нам потрібно зайти до мене в гості.

– А чому б і ні? – сказала я. І мій день був остаточно сплюндрований.

– Як у тебе все стильно та охайно, – лестила вона, а я перераховувала у голові всі справи, які мала зробити і не зробила, і думала, як би їх занотувати у записничок, щоб наздогнати все завтра.

– І як тобі все вдається одночасно: і гроші заробляти, і сина виховувати, і дім тримати у чистоті, і в той же час виглядати свіжою та юною?

– Бо я – відьма, – чорно віджартовувалась я, а сама думала: «Як може виростати такий пустоцвіт? Начебто і гарна, і струнка, і зваблива (таких беруть на конкурси гарних тіл), а користі від неї, як від дурного гриба: око тішить, а з’їсти – не дай, Боже».

Я прислуховувалась до всього, що вона розповідала про себе – почуте нагадувало якийсь модний мелодраматичний сюжет. І про те, як нишком поїхала з дому, не знаючи, наразі, навіть, куди їде, і як, влаштувавшись у гуртожиток, телефонувала батькам, що найближчим часом додому не повернеться. Як звабила якогось підстаркуватого боса, який взяв її на роботу, всім забезпечує, винаймає для неї крихітне житло (бо скупий, але це ж краще, ніж гуртожиток). І що в нього хвора дружина, яку вона час від часу втішає, бо та її сприймає як рідну дитину (на таку підлу підступність мало хто у світі наважився б). І що деколи ходить на каву з невісткою свого патрона (старшою за неї), аби попліткувати і з’ясувати всі пікантні подробиці їхнього закулісного життя.

Вже у цьому місці сюжет переростав би з модного у трагічний, але опісля, коли я розмірковувала і аналізувала це все, то мені спадало на думку, що саме такий стиль поведінки їх усіх влаштовував, що їм так добре, що вони, наче досвідчені актори одного театру, які протягом життя грають одну-єдину п’єсу – імпровізацій не передбачено. Тому весь той трагізм поступово переростав у комічність. Все було переплетене складним візерунком внутрішньосімейних інтрижок, без яких життя їхнє стало б сірим і нецікавим.

…Вона стала приходити щодня. Спочатку це мене дуже дратувало, а згодом я намагалась навчитися її не помічати. Я порала свої хатні справи, а вона сиділа біля столу, палила довгі тоненькі цигарки, милуючись власними нігтями, і розповідала з найменшими подробицями про все, що з нею трапилося протягом дня (для хронологів, які пишуть біографічні романи, вона була би просто знахідкою). Деколи запитувала мене: «Тобі щось допомогти?» Я спочатку не заперечувала, але коли вона починала щось робити, я зупиняла цей процес і казала: «Давай-но краще я сама». Бо бачила, що все буде ще гірше, ніж є. У неї були льодяні неприємні руки.

І тоді вона відкривала шафу і перебирала мої речі, а ті, що найбільше їй подобалися, міряла на себе. Вона не знала, що коли піде геть, я все пратиму – мені здавалося, що її тіло холодне, як і руки, і вкрите тягучим слизом. Тоді я вперше впіймала себе на думці, що вона нагадує мені змію – не таку благородну, мудру, про яку нам у дитинстві читали у книжці про Мауґлі, а маленьку і мерзотну, яка нападає підло і зненацька. Та вона цього не знала і спокійно перебирала моє вбрання, завжди якось коментуючи:

– Як тобі поталанило: в тебе є все необхідне для щастя: дитина, гарний будинок, автівка, цікава робота… Якби в мене все це було, я б відмовилася від усіх чоловіків на світі, бо від них лишень біль і розчарування.

«Бреше!» – подумала я. А ще я знала, що вона скоро піде і все стане на свої місця. Я провітрю кімнату, протру за нею всі речі і підлогу, в хаті стане тепло і затишно, як завжди. Тому я, щоб прискорити цей момент, намагаюсь швидко передбачати все, чого вона могла б зажадати:

– Може, ти їсти хочеш? З роботи ж, мабуть, голодна?

– А що в тебе є?

– Є борщик, є грибочки у сметані (яка тобі, загалом, різниця, ти ж поз’їдаєш все, що бачиш).

– О-о-о, якраз моє улюблене. Борщ їла востаннє вдома. Так як моя мама, його не готує ніхто.

«От і повзи до своєї мами – великої старої гадюки», – ледь не злетіло з уст. А сама я тим часом обережно, щоб не обпектися, наливала у миску пахучу страву, ретельно виловлюючи на дні наймасніші шматочки м’яса. У ній вміщалося все – дивуюся, як вона не товстіла.

– Може, кави, вина, соку? – Я нервувала, коли процес поїдання затягувався. Хоча могла б і не перепитувати. Все одно вона захоче й вина, і кави, і соку. Коли все було з’їдене, випите, перетравлене, я здалеку намагалася натякнути, що в мене є ще робота:

– Ти знаєш, мені треба трохи зосередитись і кілька годин побути на самоті – дописати сценарій…

– Нічого страшного, – тут же перебивала вона мене. – Я можу подивитися якийсь фільм. Я притишу телевізор і не буду тобі заважати (їй нікуди було поспішати, оскільки її коханець навідувався виключно ввечері, коли його хвора дружина вже спала). І я замикалася у себе в кабінеті, хоч ніяк не могла зосередитися, бо перед очима повсякчас стояла вона. Я уявляла собі її гнучке, слизьке тіло, яке звивалося на моїй канапі у пошуках зручної пози, нарешті її знайшовши, скручувалось конусовидо у кілька кілець і затихало у ситому паразитичному блаженстві.

«Треба змінити помешкання, – думала я з жахом, – ні, треба поміняти місто». Але це не вихід, вона знайде мене скрізь. Я не можу її вигнати – вона просочуватиметься крізь стіни, крізь найменші отвори, крізь каналізацію, вона чвиркатиме отрутою, бавлячись смертоносним своїм язичком, вона вип’є з мене останню краплю крові. Я не можу писати, я не можу їсти, я не можу дихати, бо я весь час думаю про неї. Той сон малої семирічної дівчинки переріс у дійсність і виявився ще страшнішим, бо там я хоч знаходила притулок у великій порожній кімнаті, а тут я чую її дихання поряд, я змушена з нею розмовляти, щоб приспати її агресивність. Єдине, що могло б мене врятувати, – несподівана втеча у невідомому напрямку. Може, ненадовго, але бодай на якийсь час.

– Я від’їжджаю у відрядження, – сказала я їй, – і мене не буде два місяці.

– От і чудово, – зраділа вона. – Я зможу у тебе пожити. Комусь потрібно годувати твоїх собаку і папужок.

Я уявляла собі, як повернусь через два місяці, і моя хата буде обтягнута, наче плівкою, тягучим жовтим слизом, і я, з огидою продираючись через сморід і цвіль, виноситиму кожну річ на вулицю і дезінфікуватиму, і провітрюватиму, а врешті-решт викидатиму, бо вже не зможу на тих предметах їсти, спати, писати… І сказала: «Добре!». Я запакувала у валізу свої та синові речі, і ми поїхали.

Зрідка я телефонувала додому, тримаючи слухавку якнайдалі від вуха, щоб випадково не обпектися її слиною, слухала тягучу розповідь про те, що вдома все о’кей, що тварини ситі, що її бос здивований моїм гарним смаком (ага, отже туди перетягнулося все їхнє кубло). Я скорочувала розмови до мінімуму, мовляв, закордонні дзвінки дорого обходяться. Клала телефонну трубку, витираючи її проспиртованими серветками, мила ретельно руки, хрестилася і сідала писати. Інколи згадувала про мене мама, вірніше не про мене, а про те, що я постійно ввижаюся їй у місті, бо вона чи не щодня бачить дівчину, вдягнену у речі, цілком подібні до моїх. І їй вже від того моторошно, бо щоразу здається, що я десь поряд, а насправді я дуже далеко. І я почала потихеньку купувати собі новий гардероб, бо зрозуміла, що свого нічого вже не маю.

Але рано чи пізно треба було повертатись додому. Телефонував ще й Сашко з Америки – вилітає якогось там числа додому і робить це виключно заради мене. На той час мені уявлялося, що прилетіти з Америки – все одно, що з Марса, і я не могла на це не зреагувати. Ми знову пакували валізи.

…Заходила я до своєї хати дуже обережно, мов у ворожий табір. Боялась послизнутися, та підлога блищала (на диво) не від слизу, а була щойно вимитою. Смачно парував на плиті якийсь банячок. Все було занадто добре, і це насторожувало. Щось не те…

– А ось і ви, – з-за дверей вичавилося-вигнулося безкосте тіло. – Я вже вас зачекалася. А що ж таке сталося, що вирішили повернутися швидше? Як бачите, тут все гаразд, – блиснули гострі хижі зуби, ховаючи за собою смертоносний язичок.

– До мене має приїхати товариш, дуже близька мені людина. Він прилітає здалеку і я змушена його зустріти.

– А як же я?! – безкосте тіло почало якось повільно м’якнути і осідати. Здавалось, рухне зараз мені під ноги якоюсь безформною масою. – Що ж мені робити?! Я не знаю куди йти, адже за цей час ту квартиру, у якій я жила, вже зайняли інші люди. Мені потрібен бодай якийсь час, аби щось підшукати. Дозволь мені залишитися, я буду на другому поверсі, тихенько так, що ви й не помітите моєї присутності.

«Боже, це ніколи не скінчиться, – подумала я і знову сказала: «Добре!».

…Сашко був дуже здивований, коли побачив у хаті чужу людину. Він знав мій замкнутий характер, і це дивувало його ще більше. Він ретельно придивлявся до «квартирантки», прискіпливо вивчав її.

– Ти знаєш, вона – нічого, гарненька, лишень якась слизька дуже, мов гадина, – ну, дякувати Богові і він це помітив, бо я вже гадала, що поволі втрачаю глузд.

А та звивалася коло нього, мінилася всіма відтінками веселки, наче саме до неї приїхав далекий довгоочікуваний гість:

– Давай погодуємо Сашка. Будеш винця, соку чи кави?..

І очі у мене округлилися до розмірів чайного блюдця. Мені було огидно і ніяково. Я вже хотіла іти геть, бо відчувала себе у власній хаті гостем, який невчасно приблудився, але вдає, що цього не помічає.

Я ледь дочекалася вечора. Спостерігала разом із Сашком за її гнучким тілом, як воно вилося навколо столу, на мить складалося кружальцями на стільці, грайливо бавлячись ніжками-хвостиком і прозорими пальцями, з яких от-от вислизне довга тонка цигарка із слинявим отруєним кінчиком… Вона розпитувала про життя у далеких краях, і її специфічний шурхий присвист переростав із хижого шипіння у інтимний шепіт. І Сашко спостерігав за її дивовижним танцем, подібним до тих, якими у природі самки заохочують до злягання самців. Вона не врахувала одного – після такого злягання партнери часто навіть не впізнають один одного.

Мені здавалось, я непритомнію. Я згадувала свій далекий дитячий сон і молилася як тоді, багато років назад:

– Боженьку! Ні, тільки не тепер, тільки не так…

– Ходімо спати, пізно вже, та й ти з дороги змучений, – з останніх сил повисла на Сашковому плечі, бо ноги зраджували, і ми попленталися до спальні. Скинувши з себе все, наче якусь осквернену робу, скрутилася калачиком у нього під боком, і, шукаючи там порятунку, шепотіла: «Тут вона мене не дістане. Завтра, будь там що, я покладу цьому край…».

…Незрозумілий шурхіт серед ночі примусив мене розплющити очі. І я з жахом підскочила, немов ошпарена окропом: переді мною стояла вона!!!

У легенькому шовковому халатику, який от-от сповзе з її голого слизького, мов зміїна шкіра, тіла, запхавши ноги-хвіст у мої улюблені капці з рожевими китичками, огидна, льодяна і безпомічна, вона стояла в дверях нашої спальні і мерзотно шипіла: «Там дуже холодно на другому поверсі, самотно і сумно… Я біля вас трохи погріюся, скраєчку»…

– Ну, хіба що скраєчку, – розсміявся Сашко. Він, виявляється, теж прокинувся і зовсім не зрозумів мого страшного внутрішнього стану, тому й намагався перевести все на жарт. А сам сканував, мов рентгеном, її звабливе тіло у тінях нічної підсвітки.

Але вона зрозуміла жарт по-своєму. І вже її тіло, напружившись перед небезпечним стрибком, грало м’язами і витягувалось струною.

– Що з нею? – прошепотів Сашко і аж спітнів. Неначе відчув гіркоту терпкої отрути у своїх жилах. – Я ж приколовся.

– С-с-с, – випустивши смертельний язичок, вона тріумфально підняла голову, і…

– Геть!!! – Я прожогом, гола, як була, висмикнулася з ліжка на ноги, забувши про все – про гостинність, про вихованість, про етику і естетику, про те, що незручно виганяти гостя з хати, про те, що на вулиці ніч. Я кричала несамовито: «Геть!!!»

І вона пішла. Поповзла десь виноградниками, не знати куди і чи надовго. Принаймні, з тих пір я її більше не бачила. Але рік за роком за мною у сні котиться гадяче кубло, обпікаючи слизьким подихом п’яти.

Я той слиз все життя намагаюсь змити…

І все марно…