Читать книгу Оранжеве серце - Владимир Михановский - Страница 1

Розповідає штурман Паччарді

Оглавление

Опісля мені завжди здавалося, що наші відвідини Оранжевої планети – сон, феєричний і химерний. Я, штурман нестаціонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевій планеті…

А втім, спробую розповісти про все по черзі.

Ми наближалися до сузір’я Близнят. Іонна тяга «Грегора» не вмикалася вже протягом чотирьох місяців. Капітан вів корабель, використовуючи могутні силові поля, котрі ми перетинали.

Магнітний захист «Грегора» працював з повним навантаженням.

Річ у тім, що на траверсі Бети виявилось надзвичайно багато метеорів. За всі свої дев’ятнадцять років безперервних польотів я не бачив, щоб стільки камінців одночасно борознило чорне небо. Що далі ми мчали, то густішав потік метеорів. У вільний час я міг годинами спостерігати чарівну картину Всесвіту. За вікно в цей світ правив великий овальний екран у кают-компанії. Особливо мені подобалось вмикати довколишнє спостереження. Між зірок, здавалося, зовсім нерухомо зависав наш красень «Грегор». Із його дюз не виривався, як звичайно, сліпучий багатокілометровий шлейф полум’я: двигуни – як я вже відзначив – було вимкнено. Під дією якогось загадкового випромінювання обшивка «Грегора» ледь фосфоресціювала. Особливо виразно світилися на тлі чорного неба спіральні лінії упродовж корабля і «шлюпка» – маленька ракета, що містилась у носовій частині «Грегора». Чимось «шлюпка» була схожа на перші ракети, запущені людиною в космос. Використовували ми її досить рідко, проте траплялися ситуації, коли вона була незамінна. На «Метелику» (так називав «шлюпку» екіпаж) ми могли вимандровувати в розвідку й висідати на нові планети, тоді як «Грегор» на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цієї планети. Причалювати з «Грегором» до невідомих островів космічного океану ми не наважувались: полум’я його дюз могло б перетворити на попіл усе живе.

Гострий обтічний ніс «Метелика», що світився яскравіше за інші частини, був націлений просто вперед, у невідоме. Окіл хаотично роїлися метеори.

Я крутив ручку приладу, і картина на екрані магічно змінювалась. Траєкторії метеорів, що досі видавалися зовсім хаотичними, набували раптом певного змісту. Ось шалено мчить на «Грегора» крихітна піщинка. Що, здавалось би, вона може заподіяти такому титанові, як наш лайнер? А тим часом за субсвітлової швидкості метеорний пояс, як відомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотів. Бомбардуючи з величезною швидкістю корабель, мікрометеорити лишають на його титановій, вольфрамовій чи будь-якій іншій обшивці крихітні вм’ятини, подряпини, «віспинки», як висловився паш капітан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з’їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрі читають лекції в Зоряній академії, це звучить як «інтегральний ефект дії». Я ж назвав би зустріч із таким метеорним поясом повільним умиранням.

Одначе метеори не загрожують «Грегорові». Він має чудовий магнітний захист.

Цікаво, який нині «Грегор» збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому білому дискові, схожому на відеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом «підлиза», що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно від бажання того, хто натискує кнопку, змінює «свій погляд», тобто точку, з якої проектується зображення на екран. І ось я вже перебуваю на відстані добрих двох десятків миль од «Грегора». Довкола чорний холод космосу. Нетлінно палають зорі. І тільки вдалині криваво горить довга вузенька смужка. Це наш «Грегор» у вогненному мішку.

– Зовсім як захід сонця на Дніпрі.

Я озирнувся. До екрана підійшла Марія Павлівна Куличенко, наш астробіолог.

– Скучили за Землею?

– Ой, скучила! – Марійка зітхнула. – Адже тоді, як вернулась «Рената», я пожила на Землі зовсім небагато, десь із півроку. І уявіть собі, Паччарді, навіть за цей час я встигла скучити… за космічними польотами!

Марійка засміялась. Я називаю її Марійкою тільки так, подумки. А вголос кличу Марією Павлівною, не інакше. Хоч інколи просто неможливо утриматися од того, аби не назвати її Марійкою. В ній є щось надзвичайно симпатичне, рідне. Що саме – не знаю. Може, її поривчаста, стрімка хода? Чи русява коса? Чи голос, завжди такий спокійний і низькуватий? Чи все укупі? Не знаю.

Їй довелося чимало пережити за час свого першого польоту на «Ренаті». Зореліт попав тоді в потенціальну магнітну яму надзвичайної глибини, і тільки винахідливість та врівноваженість нашого капітана Петра Брагіна врятувала корабель. Багато про це мені розповідав чоловік Марії Павлівни, мій колега штурман Стафо. Марійка про свої пригоди згадувати не любить: може, тому, що з рейсу на «Ренаті» Стафо вернувся зовсім сивий…

– Який красень наш «Грегор»! – раптом вигукнула Марійка. На екрані досить виразно проступили величні обриси зорельота. «Грегор» не був розрахований на польоти в атмосфері, й тому обтічність була йому ні до чого. Тільки «Метелик» мав торпедоподібну форму.

На екрані було добре видно житловий відсік, де ми перебували. Він здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусідству з ним містився відсік, у якому були маніпулятори, необхідні нам під час висадок. Далі – відсік, де ми утримували тварин: курей, овець, корів тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висісти на нову планету людина, треба було перевірити, чи нормально акліматизуються на ній земні тварини. Адже крім штучної атмосфери – створити її на новій планеті не складало особливих труднощів – було ще безліч різних факторів, котрі впливали на людський організм… Потім ішли один за одним відсіки найрізноманітнішого призначення. І вже по всьому – серце корабля, його іонні двигуни…

– Час іти на зміну Стафо, – позирнувши на годинник, сказав я і підвівся.

Якщо відверто, я міг би посидіти тут іще хвилин двадцять. Та не хотілося лишатись наодинці з Марійкою. Це було якесь двоїсте почуття. З одного боку мені так кортіло побути з нею ще хоч трошки. Все на світі я б, здається, віддав, аби провести з Марійкою ці кілька хвилин, пожартувати, погомоніти з нею. Проте я не лишився. Мені здалося, що Марійці це неприємно. Розмовляючи зі мною, вона весь час начебто відверталася. А в мене химерна вдача. Хай як людина мені подобається, та коли вона виказала до мене неприязнь, я свідомо уникаю її.

– Скажіть Стафо: я тут, – попрохала Марійка.

В коридорі, що вів у штурманський відсік, мене мало не збив із ніг захеканий Сегеді, наш другий пілот.

– Даруйте, поспішаю! – крикнув він.

– Бачу. А що скоїлось?

– Біжу до капітана. Надзвичайне відкриття!

– Ну? – я спробував утримати Сегеді за рукав, але куди там,

– Потім, потім, – відмахнувся він і зник за поворотом коридора.

Я заступив Стафо і знічев’я став гортати дорожній журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричі пролунав сигнал «Слухайте всі!» І по тому я почув дивовижну звістку: метеорний потік, зустрінутий «Грегором», пульсував, він ніби дихав. Інтенсивність його то зростала, то спадала майже до нуля, і все це відбувалося з чіткою періодичністю.

– Кожному членові екіпажу зайняти своє місце! – віддав розпорядження Петро Брагін.

І ніби на підтвердження тривожних капітанових слів, пролунав застережливий удар гонга. Це означало, що явище пульсації метеорного потоку для головного мозку «Грегора»,– новина. Корабель стикався з ним уперше. Його навдивовижу багата пам’ять не могла пригадати нічого подібного. А тим часом вона зберігала бодай чи не весь космічний досвід людини. Найважливіші наслідки кожної експедиції нотувалися в Інституті інформації, і потім відповідну клітину пам’яті вміщували в електричний мозок ракети, що стартувала з Землі. Число цих клітин щороку неабияк зростало. І в польотах – подеколи вони тривали десятиліття – астронавти вивчали досвід чужих експедицій.

У такий спосіб можна було уявити собі, що бачили, про що мріяли тисячі й тисячі людей, котрі борознили різні закутки безмежного Всесвіту.

І де-небудь, за тисячі парсеків од Землі, астронавти, заздалегідь хвилюючись, входили в сферокіно. Вони втрачали спокій однаково: і молоді, яким цей політ був за первину, і бувальці, старі «вовки космосу», котрих Координаційна рада увінчала лаврами. Те, про що їм розповідала мініатюрна клітина – скарбниця відомостей про чиїсь польоти, завжди видавалось новим і несподіваним.

Одначе дійсність, з якою вони стикалися повсякчас, була куди цікавіша, аніж найфантастичніші оповіді про минуле.

Все це блискавично майнуло у мене, коли я почув гонг. Замість прямої лінії, що свідчила – інтенсивність метеорного потоку незмінна,– переді мною на блакитному екрані зміїлася тепер синусоїда. Інтенсивність метеорів періодично змінювалась і найбільше дивувала своїм чітким ритмом.

Ну й чому тут дивуватися? – можливо, запитає в мене який-небудь юний землянин, ще незнайомий із космічними польотами. Чому така пульсація має загрожувати кораблеві? Адже сумарна інтенсивність потоку лишилася незмінна, вона почала тільки пульсувати. Все одно немовби на морі замість мертвого штилю з’явилися легкі брижі. Але це ще зовсім не буря! То чого ж боятися?

У нас, космонавтів, існує правило: невідоме – значить небезпечне. Адже не раз бувало, що з першого погляду дрібна обставина перетворювалась на фатальну небезпеку, і велетенський лайнер гинув у безмежних просторах космосу. Окрім того, ми одлетіли надто далеко від Землі та інших цивілізованих планет і тепер розраховували тільки на власні сили. Найдрібніша похибка чи безпечність могли коштувати дуже дорого. Згадайте самовпевненого генерала, що колись у давнину змусив своїх солдат крокувати через міст у ногу. Сталась катастрофа – міст обвалився. А тим часом накажи генерал іти не в ногу, і все було б гаразд. Що ж сталося? Просто генерал не мав уявлення про резонанс…

Мої думки перервав новий сигнал, цього разу інфралокатора. Спереду по курсу «Грегора» вигулькнуло якесь загадкове тіло. Скільки до нього? Напружено кліпали лампочки лічильної машини. Я вихопив перфострічку з результатами підрахунків, швидко пробіг її очима і з полегкістю зітхнув: до тіла летіти ще багато днів, ми встигнемо уникнути його.

– Доповідайте, Паччарді. – Просто з екрана на мене спокійно дивився капітан.

Я сповістив про одержані дані.

– Яке відхилення од курсу?

– Три з половиною градуси.

– За який час ми дістанемось загадкового тіла?

– Якщо швидкість буде незмінна – двадцять вісім земних діб.

– Гм… Якщо швидкість буде незмінна…

– Уникнути зустрічі не проблема…

– Сповіщення прийняте, – перебив мене Брагін. Екран зв’язку погас.

Але за мить спалахнув знову, тільки вже не блакитним, а зеленавим світлом. Це означало, що капітан увімкнув зв’язок з усім екіпажем «Грегора».

– Друзі! Надійшла інформація, що по ходу руху корабля знаходиться невідома планета. Ми спробуєм обстежити її. Уникати зустрічі не будемо. Всім приготуватись до гальмування. За двадцять хвилин увімкнемо гальмівні дюзи. Кожному належить одягти проти-перевантажувальний скафандр. Зняти чохли з маніпуляторів і приготувати «шлюпку» до подорожі. Все!

Швидко увімкнувши протиперевантажувальну систему на пульті, я одяг новенький із приємним запахом пластиковий скафандр.

Тепер лишалося ждати, поки пілот увімкне гальмівні дюзи, та мріяти про зустріч із невідомою планетою. Переді мною на екрані, що вказував на інтенсивність метеорного потоку, як і раніше зміїлася голуба синусоїда. Вдих… Видих… Вдих… Видих. Здається, дихає якийсь велетень. І що тільки не мариться знічев’я. Я тоді і в голову не покладав, яке все це близьке до істини…

Чималу путь подолав наш «Грегор», перш ніж досягти легендарного сузір’я Близнят, котре стільки літ хвилювало уяву землян.

Близнятами, виявляється, бувають не тільки люди. Стародавні земляни вважали за близнят дві найяскравіші зірки цього сузір’я і дали їм гарні, звучні наймення з грецької міфології: Кастор і Поллукс. За переказами, саме так назвали своїх синів щасливі батьки – красуня Леда і повелитель громів Зевс.

Минали роки. Земля звично линула по своїй орбіті. Але дедалі частіше люди звертали погляди до зірок. Що воно за таємничі дороговкази Всесвіту? Куди ваблять? Чи далеко до них? Хто кладе собі нелегке завдання вранці гасити, а ввечері знов запалювати ці химерні маяки?…

З року в рік нагромаджувались незаперечні космогонічні факти, уявлення людські поступово очищалися від марновір’я. Щоправда, не все було легким і безхмарним у пізнанні людиною довколишнього світу. Дорога до істини – не пряма лінія, а швидше спіраль, що губиться в безмежжі.

Попервах люди вважали, нібито зорі зовсім близько – палицею докинути. Всесильний господь, мовляв, розмістив їх на небесній тверді, що являє собою кришталеву сферу. Але весь час зорі доводилось відсувати й відсувати в глибини космосу. Цього вимагали перші примітивні телескопи. На цьому наполягали, не боячись іти на вогнища «святої» інквізиції, геніальні вчені…

Кінець кінцем людина розірвала пута земного тяжіння. Перші супутники Землі й автоматичні станції, що стали кружляти довкола Місяця, ніде не виявили ні осяйної небесної тверді, ні самого господа бога.

У тропу за першим космонавтом Юрієм Гагаріним у небо полинули сотні й тисячі сміливців.

Проте до міжзоряних мандрів було ще далеко… Адже тільки до найближчого від Сонячної системи світила – Альфи Центавра – треба летіти 4,3 світлового року. Світловий рік – це, як відомо, відстань, яку долає промінь світла у вакуумі протягом року. (За секунду ж він встигає промчати триста тисяч кілометрів.)

Що вже тут казати про наддалекі зірки, до яких світло летить мільйони і мільйони світлових літ.

Та, хоч як це парадоксально, віддаляючись од землян, зірки стали їм ближчі. Ближчі, бо замість марновір’я та різних припущень прийшли конкретні знання, помножені на точний розрахунок і дерзновенність технічних задумів…

Але я заговорився, тому вернусь до наших Близнят.

У дитинстві я понад усе цікавився астрономією. Улюблене моє заняття було спостерігати в телескоп зорі. Ми з батьком влаштували на горищі нехитру обсерваторію, і не було мені більшої насолоди, аніж вивчати небо. Зокрема, я частенько націлювався на голубуватого красеня Місяця, що на той час мав уже штучно створену атмосферу. Якось мені навіть вручили медаль Московського астрофізичного товариства «За точні виміри», проведені над Данетом – пласким штучним супутником Землі, – супутник мав змінну масу і, як наслідок цього, досить плутану траєкторію.

– Уго, йди обідати! – кликала мене мати.

– Йду, мамо, – вдесяте відповідав я, не маючи сили відірватися від чарівного видовиська, котре відкривала переді мною система оптичних лінз.

У батька була велика бібліотека з астрономії та астрофізики, і незабаром я захопився читанням. Мою дитячу уяву вражали грандіозні картини космосу. Приблизно в той же час я став систематично переглядати мікрофільми зі звітами про польоти кораблів у міжпланетні простори.

Пам’ятаю, одного разу я допізна засидівся в бібліотеці. Старий годинник прокував дванадцять, потім першу годину ночі (в школі починалися екзамени, і роботи було чимало).

Кінець кінцем я згорнув грубий конспект, ляснув долонею по вініловій оправі. На сьогодні досить. Я підвівся, позіхнув, ступив крок до стелажів. Полиці, щільно заставлені книжками, мікрофільмами та блоками біопам’яті, сягали аж під стелю. Тут були старовинні трактати, зоряні довідники і найновіші каталоги – батько мало не щодня приносив із пошти важкенні бандеролі.

Задерши голову, я оглянув полиці. Скільки тут непрочитаного і непроглянутого! Мою увагу привернув шкіряний корінець якоїсь прадавньої книжки. Я присунув стілець і дістав грубий зачитаний фоліант. Книжка й справді була досить солідного віку. Я вже не пам’ятаю точно, якого саме року її видрукували, та здається, то була друга половина двадцятого століття.

Я стер рукавом пил з оправи. Стародавній шрифт, пожовклий від часу папір… Це був популярний підручник з астрономії. Цікаво, чим тоді займалися вчені? Я навмання розгорнув книжку. Формули, таблиці, цифри, цифри… «Що нас чекає на Місяці…» «Розрахунки траси на Венеру…» «Зодіакальне світло…» «Найновіша теорія тяжіння…» Гм, найновіша! її ж було спростовано буквально за якихось п’ять років. «Улюблениця шести сонць…» Цікаво! Я сів у крісло, присунув настільну лампу і став читати.

Оранжеве серце

Подняться наверх