Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол - Владимир Войнович - Страница 6

Щоранку Нюра приходила на майдан перед Установою і стояла під тим самим деревом, верхівку якого бачив Чонкін з кабінету лейтенанта Філіпова. Вона приходила, стояла, крутила в руках свою поштарську сумку і розглядала вхідні двері, невідомо на що сподіваючись. Піднятися на ґанок і увійти в ці двері вона не наважувалась, а стояти просто так – навіщо ж?

Працівники Установи щоранку проходили повз Нюру і зникали за цими таємничими дверима. Дехто з них був знайомий Нюрі, але з’явилися й нові. Знайомим Нюра кивала і гукала здалеку: «Гей, здоров!» Одні здригалися, нерозуміюче дивились на Нюру і, буркнувши щось собі під носа, йшли далі. Інші ж проходили, навіть не здригнувшись, ніби коливання атмосфери ніяк не впливали на їхні барабанні перетинки. Нюра мимоволі ніяковіла, не зважувалась підступатися до цих поважних персон з такою дрібницею, як Чонкін.

Потупцювавши під деревом, ішла на пошту, наповнювала сумку листами, поверталась назад, знову тупцяла і лише надвечір добиралася до Красного. Розносила листи, годувала зголоднілу за день худобу, а сама їла чи ні – Бог відає. А потім була нескінченна ніч, і мокра від сліз подушка, і звичний шлях до міста Долгова, і безглузде вистоювання під деревом.

В її сумці лежав вузлик, а в ньому – два черствих пироги з картоплею, п’ятеро круто зварених яєць та наповнений махоркою кисет з написом, вишитим блідою заполоччю: «Вані від Нюри з привітом».

Одного разу їй пощастило. Вона так само стояла під деревом, аж тут до неї підійшла дамочка в чоботях і з цигаркою, запитала Нюру, кого вона чекає і навіщо, мовила «зараз» і зникла за дверима Установи. Нюра мала б уже бути на пошті, та не можна ж нехтувати таким випадком. Вона почекала, і незабаром у тих же дверях з’явився лейтенант Філіпов у новій формі й начищених до блиску чоботях. Він вийшов ніби так собі, поглянув на небо, потягнувся, опустив очі й побачив Нюру.

– Гей, здоров! – гукнула до нього Нюра і привітно усміхнулася.

– Ви до мене? – запитав лейтенант, дивлячись на Нюру, ніби на незнайому жінку.

– До тебе, – кивнула Нюра і, осміліла, наблизилась до лейтенанта. – Як він там?

– Це ж хто? – добродушно запитав лейтенант.

– Таж Ванько, – довірливо мовила Нюра, не зрозумівши гри.

– Який Ванько?

– Таж Чонкін.

– Чонкін, Чонкін… – повторив лейтенант, нібито намагаючись пригадати. Добув з кишені цигарку, запалив. – Чонкін… – пробурмотів він, наморщивши лоба. – Щось таке ніби чув. А звати ж як?

– Іваном, – похнюплено сказала Нюра. Вона збагнула, що лейтенант жартує, але відповісти йому тим же не могла.

– Іван Чонкін! – голосно промовив лейтенант, ніби пробуючи це ім’я на смак. – Здається, є такий. А ви хто йому, власне кажучи, будете?

– Сам знаєш! – Нюра почала сердитись.

– Я не знаю, – посміхнувся лейтенант доброзичливо. – Можливо, він ваш чоловік?

– Чоловік, – похмуро кивнула Нюра.

– А де це зазначено?

– А ніде. Я жила з ним без запису.

– Мало хто з ким жив, – розводив філософію лейтенант. – У нас в селі один з козою жив. Якийсь документ є, що ви разом жили?

Нюра не відповіла. Розкручуючи в руці сумку то в один бік, то в інший, вона спідлоба дивилася на лейтенанта.

– Отже, немає документа? – допитувався лейтенант. – Ну ось, я так і думав. Отже, ви для нього стороння особа. А стороннім особам довідки не видаються. Зрозуміло? – Він виплюнув затухлу цигарку і глянув на Нюру.

– Так як же ж… – почала було Нюра.

– А ось так! – лейтенант раптом осатанів і, збігши з ґанку, наблизився до Нюри. – Ось так! – закричав їй в обличчя. – Нема ніякого Чонкіна. Нема, не було й не буде. А ти тут краще не ходи й не плутайся під ногами, а то й тебе візьмемо як співучасницю.

– Так я ж… – сказала Нюра і заплакала.

– І нічого плакати, – збавив голос Філіпов. – Тобі ніхто нічого поганого не робить. Ми тебе тому й не забираємо, що ти до нього ніякого стосунку не маєш, що ти стороння. І затям це добре: сто-рон-ня.

З цими словами він повернувся, скочив на ґанок і зник за дверима.