Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна - Владимир Войнович - Страница 6

Старшина Пєсков сидів у себе в каптьорці й суворою ниткою різав мило, готуючись до дня, коли його рота мала йти в лазню. У цей час його покликали до телефону, і комбат Пахомов наказав негайно розшукати Чонкіна, видати йому зброю, продпайок на тиждень і приготувати до тривалого несення караульної служби.

Якої саме служби і чому тривалої, старшина не зрозумів, але сказав «слухаюсь!», адже звик виконувати накази беззаперечно, згідно зі статутом. Каптенармуса Трохимовича, який допомагав йому різати мило, він послав на продсклад, а днювального Алімова послав розшукати Чонкіна. Відтак нарізав решту мила, витер рушником руки і сів писати листа своїй нареченій, яка жила в місті Котлас.

Після строкової служби старшина прослужив ще два роки, тепер хотів знову продовжити строк, але наречена цього не хотіла, не схвалювала. Вона вважала, що одруженому чоловікові краще працювати десь на заводі, ніж служити в армії. Старшина Пєсков з цим був не згоден, він писав:

«А ще, Любо, ви пишете, що цивільне життя краще за військове, ви, Любо, маєте про це помилкове уявлення, бо для кожного воїна Червоної Армії головне – долати всі труднощі й поневіряння військової служби. А також виховання підлеглих. Ви знаєте, що наша країна з усіх чотирьох боків знаходиться в капіталістичному оточенні і вороги тільки й мають на меті задушити Радянську країну, а наших дружин і дітей погнати в рабство. Тому в Червону Армію щорічно призиваються на військову службу молоді воїни, діти робітників і трудового селянства. І ми, загартовані воїни, повинні передати їм свій бойовий досвід і військову майстерність у справі виховання молодого покоління. Але питання це дуже серйозне, до людей треба виявляти щоденну суворість, бо ти з ними будеш по-доброму, а вони до тебе по-свинськи. Ото, наприклад, узяти звичайну сім’ю. Коли не будеш виховувати дитину суворо, з ремінцем, то вона виросте злодюжкою чи хуліганом, а діти, Любо, мета нашого життя. А коли не мати мети, то можна повіситися чи застрелитися (ось вам приклад: Маяковський, Єсенін)».

Старшина поставив крапку, вмочив перо в чорнило і став обдумувати наступну фразу. Він хотів якось зв’язати докупи питання сім’ї і шлюбу та обороноздатності держави, але, як саме зробити це, ще не знав, і тут його збили з пантелику – хтось постукав у двері.

– Увійдіть, – дозволив старшина.

Увійшов Чонкін. Він був такий засмучений своєю необачністю на політзаняттях, аж забув, що треба про своє прибуття доповісти за статутом, і запитав просто:

– Кликали, товаришу старшина?

– Не кликав, а наказав з’явитися, – поправив старшина. – Увійдіть і доповідайте, як годиться.

Чонкін повернувся до дверей.

– Відставити! – сказав старшина. – Як належить обертатися кругом?

Чонкін спробував зробити все, як треба, але знову сплутав і обернувся через праве плече. Тільки з третього разу розворот вдався йому більш-менш вдало, після чого старшина нарешті зглянувся на нього, дозволив увійти і доповісти про прибуття. Потім усунув йому в руки статут караульної і гарнізонної служби і відправив у казарму вчити обов’язки вартового. А сам зостався дописувати листа, наповнюючи його новими думками, що виникли в результаті спілкування з Чонкіним.

«Ось, Любо, для прикладу, у вас на заводі працює інженер із вищою освітою і має у своєму підпорядкуванні 10–12 чол. Він може наказати їм щось тільки на роботі, а після роботи чи під час вихідного дня вони йому вже не підкоряються і можуть чинити що завгодно, як то мовиться, ти сам по собі, а я сам по собі. У нас такого бути не може. У мене в роті 97 червоноармійців і молодшого комскладу. Я можу їм будь-коли віддати будь-який наказ, і вони виконають його безвідмовно, саме в строк, згідно зі статутом і військовою дисципліною, хоча я маю освіту п’ять класів».

На цьому місці його знову перебили. Двері відчинилися, в каптьорку хтось увійшов. Вважаючи, що це Чонкін, старшина, не повертаючи голови, сказав:

– Вийди, постукай і знову ввійди.

Йому відповіли:

– Я тобі постукаю.

Старшина дугою розвернувся на табуретці, водночас виструнчуючись, бо побачив перед собою підполковника Пахомова.

– Товаришу підполковник, за час вашої відсутності в роті ніяких подій… – розпочав, було, він, приклавши руку до пілотки, але підполковник його урвав:

– Де Чонкін?

– Відправлений для вивчення статуту караульної і гарнізонної служби, – чітко відрапортував старшина.

– Куди відправлений? – не зрозумів Пахомов.

– У казарму, товаришу підполковник, – відчеканив Пєсков.

– Ти що – божевільний? – заволав на нього підполковник. – Його літак чекає, а ти тут будеш статутами з ним займатися. Я тобі по телефону що казав? Негайно покликати Чонкіна і підготувати до відправки.

– Слухаюсь, товаришу підполковник! – старшина кинувся до дверей.

– Постривай. Сухий пайок отримали?

– Трохимович пішов і все нема. Може, з комірником розмовляє?

– Я ось йому порозмовляю. Тягни його сюди разом із продуктами!

– Зараз я пошлю днювального, – сказав старшина.

– Відставити днювального! – сказав Пахомов. – Не днювального, а сам бігом! Постривай! Даю тобі п’ять хвилин. За кожну зайву хвилину – доба арешту. Зрозумів? Бігом!

Зі старшиною підполковник розмовляв зовсім не так, як годину тому з командиром полку. Але й розмова старшини з Чонкіним мало скидалася на його розмову з підполковником. Щодо Чонкіна, то він таким тоном міг розмовляти хіба що з конем, бо кінь за ранжиром був ще нижчим. А вже нижчого за коня нікого не було.

Вибігши на вулицю, старшина глянув на свого кишенькового годинника, засік час і рушив, було, кроком, але, озирнувшись і побачивши, що підполковник Пахомов стежить за ним у вікно, побіг.

Бігти треба було метрів чотириста – в протилежний кінець містечка. На цьому шляху не було жодної споруди, за якою можна було б сховатися і потай від комбата перепочити, і старшина Пєсков почувався, ніби на пристріляній місцевості. Йому було двадцять п’ять літ, але за два роки надстрокової служби він бігав лише один раз і то по тривозі, коли ухилитися від бігу не було ніякої змоги. Старшина відвик бігати, і це давалося взнаки, та й спека, слід відзначити, стояла чимала.

На продуктовому складі було, як завжди, напівтемно і прохолодно. Рідкі сонячні промені, пробиваючись крізь діри в стіні й у стелі, пронизували приміщення, вириваючи з напівтемряви якісь ящики, діжки, мішки і яловичі туші, підвішені до перекладини поперек складу. Біля напівпрочинених дверей сидів комірник Дудник і, підперши підборіддя рукою, дрімав, розімлівши од спеки. Досить йому було заснути, як підборіддя зісковзувало зі спітнілої долоні. Дудник стукався підборіддям об стіл, розплющував очі, дивився на стіл підозріло і вороже, але, не маючи сил встояти перед спокусою, знову підпирав рукою підборіддя.

Висолопивши язика, влетів до складу старшина Пєсков. Він присів поруч із Дудником на ящик з-під крупів і запитав:

– Ти Трохимовича не бачив?

Дудник знову гепнувся об стіл і осоловіло поглянув на Пєскова.

– Га?

Старшина з повагою поглянув на підборіддя Дудника, яке витримує такі удари.

– Зуби цілі? – запитав він.

– Зуби то нічого, – сказав Дудник, струснувши головою і позіхаючи. – Я ось боюся – стіл доведеться в ремонт віддавати. Кого ти питався?

– Трохимович тут був?

– А-а, Трохимович. Трохимович був, – сказав Дудник, заплющуючи очі і знову підставляючи руку під підборіддя.

– Ти зажди спати, – старшина потермосив його за плече. – Куди він пішов?

Не розплющуючи очей, Дудник махнув вільною рукою в напрямку дверей:

– Туди.

Зрозумівши, що від Дудника толку не буде, старшина вийшов надвір і зупинився, розмірковуючи. Куди йти? Він подумки перебрав усі місця, де б міг бути Трохимович, але той міг бути де завгодно, і придумати зараз щось більш-менш вірогідне старшині було не так просто. Він витяг кишенькового годинника і глянув на нього. Із моменту отримання ним наказу йшла шоста хвилина. Старшина зітхнув. Він знав, що підполковник Пахомов слів на вітер ніколи не кидає. І Пєсков раптом тільки тепер зрозумів, що відбувається, напевне, щось надважливе, раз Чонкіна відправляють кудись літаком. Думка про важливість того, що відбувається, примусила його мозок працювати продуктивніше, старшина ще раз прикинув, де саме міг ховатися Трохимович, і, вже не вагаючись, кинувся до воєнторгівського магазину.

Пєсков не помилився. Трохимович стояв у порожньому магазині поруч із продавщицею Тосею і переповідав їй зміст фільму «Серця чотирьох». На підлозі біля його ніг лежав рюкзак із сухим пайком для Чонкіна.

За хвилину по тому підполковник Пахомов, поглянувши у вікно, побачив таку картину: стежкою в бік казарми з рюкзаком на плечі дрібно підстрибував Трохимович, позаду, підштовхуючи його кулаком у спину, біг старшина Пєсков.

Надвечір того ж дня, сидячи в окремій камері батальйонної гауптвахти, старшина Пєсков продовжував листа своїй нареченій з міста Котласа.

«А взагалі, Любо, – писав він, – життя армійське, звичайно, не мед. Це ж є такі люди, які користуються своїм становищем не для зміцнення військової дисципліни, а зовсім навпаки, з метою, аби знущатися зі свого підлеглого. І, звісно, в цивільному житті такого не буває, бо там кожна людина, відпрацювавши свої вісім годин на виробництві, вважає себе вільною, і коли якийсь інженер чи майстер накаже їй щось, то вона може послати його кудись подалі, і правильно зробить».