Читать книгу Володар Мух - Вільям Ґолдинґ - Страница 4
Розділ 3
Хатини на березі
ОглавлениеДжек зігнувся вдвоє. Він нахилився, як спринтер на старті, майже торкаючись носом вологої землі. Стовбури дерев та ліани, що обвили їх, губилися в зелених сутінках за тридцять футів над ним, а навколо все поросло кущами. Тут можна було помітити лише натяк на слід – зламану гілку і невиразний відбиток краєчка ратиці. Він опустив голову і втупився в сліди, так наче міг примусити їх заговорити. Потім рачки, хоч це було важко, мов пес, прокрався на яких п’ять ярдів уперед і зупинився. Тут ліана зав’язувалася в петлю, з вузла звисав вусик. Знизу вусик блищав крізь петлю, свині відшліфували його щетиною.
Джек припав обличчям до землі за кілька дюймів від цього знаку, потім утупився поглядом у сутінь кущів. Його рудий чуб неабияк відріс відтоді, як діти опинилися на острові, вигорів, голу спину засіяло безліччю темних веснянок, шкіра лупилася. В правій руці він волочив загострений кілок завдовжки футів з п’ять. Крім пошарпаних шортів з ремінцем, де висів ніж, одягу на ньому не було. Він заплющив очі, підвів голову і легко втяг розчервонілими ніздрями струмінь теплого повітря, шукаючи в ньому якогось знаку. І Джек, і ліс застигли нерухомо.
Нарешті він поволеньки випустив повітря і розплющив очі. Вони були яскраво-сині – ті очі, що у відчаї кресали блискавиці й здавалися майже безумними. Він облизав язиком сухі губи і знов утупився в мовчазний ліс. Тоді почав скрадатися вперед, час від часу обнюхуючи землю.
Лісова тиша давила ще дужче за спеку, в цю годину мовчали навіть жуки. Тільки коли Джек сам зігнав з немудрящого гнізда, складеного з патичків, барвисту пташку, тиша розкололася, задзвеніла відлунням різкого крику, який, здавалося, долинав з безодні століть. Навіть Джек здригнувся від цього крику, присвиснувши, втяг повітря і на мить з мисливця перетворився на зацьковану мавпувату істоту, що ховається у плетиві листя. Потім згадалися сліди, невдача, і він знову заходився жадібно обнюхувати землю. Коло товстого дерева, сизий стовбур якого обріс блідими квіточками, заплющив очі і ще раз увібрав ніздрями тепле повітря; цього разу швидко перевів дух, навіть трохи зблід, потім кров знову шибнула в обличчя. Як тінь, прослизнув він у темряві під деревом і припав до землі, вивчаючи витоптаний ґрунт у себе під ногами.
Послід був ще теплий. І лежав купками на зритій землі. Він був оливково-зелений і трохи парував. Джек підвів голову, глянув на непроникну гущавину ліан поперек стежки. Потім звів списа і крадькома ступив уперед. За ліанами слід виходив на свинячу стежку, широченьку й добре втоптану. Земля тут затвердла, щільно збита копитами, і, коли Джек випростався на повен зріст, він почув, як по стежці ніби щось рухається. Він відхилив назад праву руку і з усієї сили жбурнув списа. Із свинячої стежки долинув дрібний, твердий перестук ратиць, наче цокання кастаньєт, спокусливий звук, що зводив з розуму, – надія на м’ясо. Джек вискочив із кущів і схопив списа. Перестук завмер десь удалині.
Джек стояв, обливаючись потом, вимазаний брунатною землею, позначений слідами інших знегод цілоденного полювання. Лаючись, він звернув зі стежки і продирався крізь хащі. Коли ж ліс розступився, голі стовбури, що підпирали темне склепіння, змінилися ясно-сірими стовбурами і перистими кронами пальм. За ними відкривалося мерехтливе море, лунали голоси. Ральф стояв коло звалища пальмового молодняка та листя – грубого куреня, поверненого входом до лаґуни, який, здавалося, щохвилини міг упасти. Він не помічав Джека, навіть коли той озвався:
– Маєш трохи води?
Ральф підвів очі і насупив брови над плетивом листя. Він не бачив Джека, хоч і дивився на нього.
– Я питаю, чи маєш трохи води? Хочеться пити.
Ральф відірвався від куреня і з подивом помітив Джека.
– А, здоров. Води? Там, під деревом. Мабуть, ще залишилася.
В тіні стояли шкаралупи кокосових горіхів. Джек узяв одну з чистою водою і випив. Вода стікала йому на підборіддя, шию, груди. Напившись, голосно віддихався.
– Дуже хотілося пити.
З куреня почувся Саймонів голос:
– Вище, вище.
Ральф повернувся до куреня і підняв палицю, що тримала всю листяну покрівлю.
Листя розсунулося. У дірі з’явилося засмучене Саймонове обличчя.
– Пробач.
Ральф незадоволено оглядав руїну.
– Ніяк не виходить.
Він кинувся на землю коло Джекових ніг. Саймон усе так само виглядав крізь діру в курені. Уже лежачи, Ральф пояснював:
– Працюємо цілими днями. І подивися! Два курені стояли, хоч і нерівно. А цей розвалився.
– А вони порозбігалися. Пам’ятаєш збори? Як усі поривалися працювати, доки не зведемо куренів?
– Крім мене і моїх мисливців…
– Крім мисливців. Ну, а малюки… – Він махнув рукою в пошуках слова.
– Вони безнадійні. Та й старші не кращі. Ти бачиш? Цілий день працювали тільки ми з Саймоном. Більше ніхто. Всі десь купаються, їдять, граються.
Саймон обережно вистромив голову.
– Ти – ватажок. Заклич їх до порядку.
Ральф лежав горілиць і дивився на небо та пальми.
– Збори, як ми любимо збори! Щодня. Двічі на день. Весь час мелемо язиками. – Він зіперся на лікоть. – Слово честі, досить зараз просурмити в ріг, і всі збіжаться. Знаєш, усі зразу так споважніють, а хтось запропонує побудувати літак, чи підводний човен, чи телевізор. Після зборів п’ять хвилин попрацюють, потім розбредуться хто куди чи підуть на полювання.
Джек спаленів:
– Нам треба м’яса.
– Ну, поки що його нема. А курені нам потрібні. Крім того, всі твої мисливці повернулися години зо дві тому. Плавають собі.
– Я пішов сам, – пояснив Джек. – Я відпустив їх. А сам мусив…
Він намагався якось висловити прагнення наздогнати, вбити, яке нуртувало в ньому.
– Я пішов сам. Я думав, що сам…
Знову в очах його майнуло безумство.
– Я думав, що вб’ю.
– Але ж не вбив.
– Я думав, що зможу.
Від стримуваного хвилювання голос у Ральфа тремтів.
– Але поки що ти не вбив.
Якби не тон, дальші слова здалися б ненавмисними:
– Може б, ти допоміг нам зводити курені?
– Нам треба м’яса…
– Але ми його не маємо.
Нарешті антагонізм вирвався назовні.
– Але я його дістану! Наступного разу! Треба списа з наконечником! Ми поранили свиню, а спис випав. Якби зробити вістря з борідкою…
– Нам потрібні курені.
Раптом Джек заверещав з люті:
– Ти що, звинувачуєш?…
– Я тільки кажу, що ми тут розбиваємося цілий день. Та й край.
Обидва почервоніли й відвернули погляди, не годні бачити один одного.
Ральф перевернувся на живіт і почав бавитися з травинкою.
– От поллє дощ, як і тоді, коли ми сюди впали, – все одно не обійдемося без куренів. І ще одне. Нам потрібні курені, бо…
Він на хвилину замовк, і обидва перебороли свій гнів. Тоді повів далі на іншу, спокійнішу тему.
– Ти помітив, правда?
Джек поклав списа і сів навпочіпки.
– Що помітив?
– Ну, вони бояться.
Він знову перевернувся на спину і глянув у Джекове люте, брудне обличчя.
– Бояться того, що тут діється, їм сняться сни. Можна почути. Ти вночі прокидався?
Джек похитав головою.
– Вони балакають і кричать уві сні. Малюки. І навіть дехто зі старших. Так ніби…
– Так ніби це поганий острів.
Вражені тим, що їх перебивають, обидва глянули в Саймонове серйозне обличчя.
– Так ніби, – провадив Саймон, – звір, звір чи змій є насправді. Пам’ятаєте?
Почувши це ганебне слово, двоє старших хлопців здригнулися. Тепер про зміїв ніхто не згадував, згадувати їх було заказано.
– Так, ніби це поганий острів, – повільно промовив Ральф. – Правда.
Джек сів на землю і випростав ноги.
– Вони схиблені.
– Ненормальні. А пам’ятаєш, як ми ходили в розвідку?
Вони всміхнулися один одному на згадку про чари першого дня. Ральф повів далі:
– Отже, нам потрібні курені як…
– Як домівка.
– Так.
Джек підтяг ноги, обхопив руками коліна, насупив брови, намагаючись мислити ясно.
– Але все одно… в лісі… Я маю на увазі, коли полюєш… не тоді, коли рвеш плоди, звичайно, а коли зовсім сам…
Він затнувся на мить у непевності: ану ж Ральф візьме його на сміх.
– Кажи далі.
– Коли полюєш, часом ловиш себе на відчутті, ніби… – Зненацька він почервонів. – Звичайно, тут нема нічого такого. Просто відчуття. Але тобі здається, що не ти полюєш, а… на тебе полюють; ніби за тобою в джунґлях весь час хтось стежить.
Вони знову помовчали: Саймон напружено, Ральф з недовірою і майже розлючено. Він сів, потер рукою плече.
– Ну, не знаю.
Джек скочив на ноги і заговорив дуже швидко:
– Таке трапляється в лісі. Звичайно, нічого в цьому нема. Тільки… тільки…
Рвучко ступив кілька кроків до берега, потім вернувся.
– Тільки я знаю, що вони почувають. Розумієш? Та й годі.
– Найкраще було б, якби нас урятували.
Джек на хвилину замислився, наче не міг згадати, про який порятунок ідеться.
– Врятували? Так, звичайно! А все ж я спочатку хотів би добути свиню… – Він схопив списа і шпурнув у землю. Морок, безумство знову повили його погляд.
Ральф із сумнівом глянув на нього з-під заплутаної ясної гриви.
– Доки твої мисливці пам’ятають про вогонь…
– Все ти про вогонь та вогонь!
Обидва хлопці побігли до берега, коло самої води обернулись і глянули на рожеву гору. На глибокій блакиті неба цівка диму вимальовувала крейдяну лінію, яка, колихаючись, зникала в високості. Ральф зупинився.
– Цікаво, як далеко його видно?
– За милі.
– Замало диму.
Наче відчувши їхні погляди, знизу дим розплився жовтавою плямою і поповз угору невиразним стовпом.
– Доклали зелених гілок, – пробурмотів Ральф. – Цікаво! – Він примружив очі й обернувся, уважно обстежуючи обрій.
– Є!
Джек закричав так голосно, аж Ральф підскочив.
– Що? Де? Корабель?
Але Джек показував на стрімкі ущелини, які йшли з гори до положистої частини острова.
– Звичайно! Там вони лежать… мусять там лежати, коли сонце припікає…
Ральф спантеличено дивився на його зосереджене обличчя.
– …вони заходять високо. Дуже високо, ще й у холодок, відпочивають там, доки спека, як корови у нас вдома…
– Я думав, ти побачив корабель!
– Ми могли б підкрастися… розмалювати обличчя, щоб вони не помітили… оточити їх, а тоді…
Від обурення Ральф утратив самовладу.
– Я говорив про дим! Хіба ти не хочеш, щоб тебе врятували? А в тебе в голові тільки одне – свині, свині, свині!
– Адже ми хочемо м’яса!
– А я працював цілий день, і ніхто не допомагав, крім Саймона, а ти вернувся і навіть не помітив куренів!
– Я теж працював…
– Але ж тобі подобається! – прокричав Ральф. – Ти любиш полювати! А я…
Вони стояли один проти одного на яскравому березі, самі вражені цим вибухом почуттів. Ральф перший відвів погляд, прикинувся, ніби його зацікавило, як групка малюків грається в піску. Із-за ґранітової плити долинали вигуки – то в природному басейні купалися мисливці. На краю плити на животі лежав Роха і дивився в лиснючу воду.
– Ніхто не допомагає.
Йому хотілося пояснити, як часто люди виявлялися не тими, за кого їх мали.
– Саймон. Той допомагає. – Він показав на курені.
– Всі інші повтікали. А він робив не менше за мене. Тільки…
– Саймон завжди під рукою.
Ральф попрямував до куренів. Джек ішов поряд.
– Трохи тобі допоможу, – пробурмотів Джек, – а тоді покупаюся.
– Дарма.
Та коли вони дійшли до куренів, Саймона там не було. Ральф застромив голову в отвір, витяг її й повернувся до Джека.
Конец ознакомительного фрагмента. Купить книгу