Читать книгу California Man - Володимир Худенко - Страница 3

ІГУАНА НЕ МАЛА ОДНОГО ОКА. Замість нього з очниці рептилії ледь випинався тонкий і вертлявий наріст-резонатор, від нього до тім'яної зони і аж далі до грізного колючого гребінця строкато завивались оптоволоконні патрубки системи реєстрації та контролю. Але інше, заледве відведене вбік, надчутливе око рептилії бачило все навкруги – неозору долину в спекотному мареві, жовто-червоні піски, чахлі трави, кущі ялівця і полин вздовж ущелин, червоне каміння, червоні останцеві скелі-гіганти, що німо тяглись до хмарин у бузковому небі. Та погляд кібернетичної ігуани був нині сконцентрований виключно на одній складовій цих пейзажів – дівчаті, котре сиротливо стояло навпроти в тіні ферокактуса. Дівча було юне, не надто високе таке, худорляве, розхристане, в сірім мундирі і майці, такій жовтуватій, чорняве, із пасмом таким у волоссі – ядуче-бузковим. На поясі в того дівчати висіла важка кобура з пістолетом патрульного. Зорова індикація враз підсвітила отой пістолет, окреслила весь силует дівчиноньки і враз підписала його як:

ОБ’ЄКТ_

Сформувала шкалу, підписала як:

РІВЕНЬ АГРЕСІЇ ОБ ’ ЄКТА – МІНІМАЛЬНИЙ

І розмножила марки з написом:

СУПРОВІД ЦІЛІ…

Одна з тих марок прилипла до кобури з пістолетом, друга до руки, що застигла над кобурою, мов паралізована, а третя – до лоба дівчати.

Вітер протяжно завив у останцевих скелях, погнав тремке марево і похилив чахлі трави. Дівча ледь примружилось, видихнуло. Шкала поповзла трохи вище і враз зчервоніла, а марки замигали разом із написом:

ШОКЕР ЗАРЯДЖЕНО_ БІЙ

Тужний вітер потяг одну ноту, ослаб, чахлі трави застигли, завмерли, немов на картинці, червоні крупинки піску зупинились в повітрі… Дівчатко із пасмом немов теж вповільнилось, але не сильно – воно витягало тепер пістолет з кобури… Але безуспішно. Ігуана пустила чіткий травматичний розряд із резонатора-ока, й чорняве дівча повалилось на спину, впустивши в червоний пісок пістолет.

Вітер знову повів свою пісню, а чахлі травиночки затанцювали під неї, червоні крупинки піску полетіли галасвіта… А з бузкових небес донеслось громове реготання. Таке сильне, що скелясті монументи враз затріщали й посипались каменепадами. Дівча підвелося на ноги, струснулося і покривилось. А потім роздратовано прокричало до небес:

– Але це неможливо!

Голос із неба одразу на те одповів:

– За язик я тебе не тягнув.

– Але це неможливо, – повторило дівча спокійніше.

– От і ні, курсанте, – прогуркотів голос. – Ну що ж – позапланове чергування. Ідеш у патруль… з Басовою і Леонетті. Не проти? Внесу тебе в реєстр.

– Тут є якийсь секрет… – пробурчало дівча, обтрушуючись. – Якийсь трюк…

– Аж ніяк.

– Але, містере Когане, сер…

– Замовкни й готуйся до патрулювання.

– Так, сер. Тобто – слухаюсь, сер.

Пустеля захиталась і розтанула, лишився сам валун із ігуаною у білій пустоті. І те дівча. Ігуана з цікавістю розглядала дівча.

– Пішла ти, – вишкірилось дівча на ігуану.

Пустота вже прорізалась аскетичними інтер’єрами автоматизованого стрільбища, коли до дівчинки з ігуаною підлетів на гравікріслі патлатий чорношкірий бородань у кашкеті й пустельній формі національної гвардії, відомий тут усім як рейнджер-інструктор Коган. Він все ще сміявся, але без каменепадів.

– Ха. Ха. Ха. – злісно перекривила його Крістен.

Підняла пістолет із підлоги і рушила геть.

ГІГАНТСЬКИЙ ТУНЕЛЬ КОСМІЧНОЇ СТАНЦІЇ ШВИДШЕ НАГАДУВАВ ВУЛИЦЮ ДОВОЄННОГО МЕГАПОЛІСУ, ОСВІТЛЕНУ ШТУЧНИМ ПРИЗАХІДНИМ СВІТЛОМ. Дисплеї і голографічні проекції лагідно сяяли, палахкотіли, іскрились рекламою фільмів та ігор, одежі, імплантів, напоїв, наїдків, гукали у бари, кафе, ресторани, стрипклуби, салони краси і усе таке інше. Юрби людей у буденній одежі та формі спішили собі хто куди, обминаючи Крістен. Та йшла, як сновида, розбита й зажурена, за нею летів кумедний патрульний дрон марки «забіяка», і Крістен розмовляла з ним.

– Я мала його розкусити. Не мала хвалитись так. Боже!

Вона істерично махнула руками і враз заломила їх, дрон, розуміючи, пропискотів щось до неї, вона ж не вмовкала ніяк:

– А тепер? Все. Кінець. І що я скажу місіс Лузам? А Кайлу? Нехай би я здохла у тій морозилці! Яка ж я нездара… Ну все. Розумієш? Це все.

Вона хнюпилась дужче і дужче.

Стояла похнюпившись – люди обходили дрона й її.

Дрон собі пискотів і літав округи, обдавав її променем сканера.

– Просто… Чекай.

Крістен зиркнула на дрона, неначе щось згадавши.

Дрон завис перед нею – так само пищав, сканував…

Крістен різко витягла щось із кобури й націлила в дрона… вказівний і середній палець – у руці нічого не було.

Дрон завищав, відлетів і проблиснув червоним.

Люди сахнулись, а Крістен поклала отой «пістолет» в кобуру.

– Все. Кінець, – додала ще приречено і втупилася в один із рекламних дисплеїв.

На ньому творилося таїнство – наніт вприскував у клітину модифікований геном, наноасемблер вибудовував наніт… Дисплей на хвилю потемнів, і полилась трансляція з одного із супутників контролю, він показав увесь компонент «Навахо», що летів над мертвою планетою. Це значило – почався блок новин…

«УВАГА ЖИТЕЛЯМ ТА ГОСТЯМ КОМПОНЕНТУ НАВАХО

Повідомляємо вам, що з 22:00 до 06:00 транспортні платформи не курсуватимуть між орбітальними компонентами Навахо та Ченду через планові ремонтні роботи на шлюзових секціях обох станцій. Сполучення між компонентами в цей час буде здійснюватись за допомогою десантних шатлів Народно-визвольної армії Китаю, місткість яких обмежена, а отже, в посадкових зонах космопортів очікуються черги.

Радимо вам скоректувати свої плани на цей час»

ЛУЗАМ ЗНАЛА, ЩО ПІЦА – ЦЕ ТАЇНА. І ніяк не інакше. Варто лишень доручити один з компонентів процесу машині, і все піде прахом. Узяти хоча б оце тісто. Усякий раз тісто виходить інакшим. Якщо його замішує Лузам. Їй ще направду ні разу не вдавалося замісити однакове тісто. І справа не в борошні, не у помелі його, хоч ти зміряй його до мікрона!.. Не у дріжджах тут справа, хоч ти культивуй новий сорт тих бактерій, спеціальний, модифікуй ДНК їхнє й запатентуй! Може, справа у солі чи цукру, що їх додаєш у процесі? Так може вважати лише дилетант! Лузам у цьому і не сумнівалась. Ресторани і бари, фаст-фуди, ну що там іще?… Лузам дивилась на них зверху вниз. Дилетанти, ну що з них узяти? Навкруг дилетанти… Чому, якщо справа лиш у дозуванні, то цукрово-солоний баланс не повторюється кожного разу? Але ж він не повторюється – от і все. Олія, так? Уся справа в олії, еге? Вам здається так? Дзузьки! Олія формує отой самий присмак… якщо її правильно додавати, на певному етапі процесу. Лузам лише відчувала, коли додавати, не знала напевне. І хоч вся олія тут штучна, одначе різновидів маса, усе, що бажаєш – і соєва, й соняшникова, оливкова, пальмова… це з традиційних, а так – вистачає ще міксів, цілком синтетичних. То й що? Ти ніколи не скажеш напевне, який буде присмак. А температура? Так. Температура, вологість повітря і все от оце, поки зріє духмяне замішане тісто… Хоч ти виміряй все – тісто вийде інакшим. Але що дає практика? Практика, любі, дає вам можливість отримати правильне тісто. Не таке, як учора, але усе ж правильне. А алгоритм. Алгоритм – це доріжка до пекла. От що таке цей алгоритм.

Тому лиш руками – усе треба робити руками. Лиш руки усе відчувають, не кажучи вже, що готуєш – для близьких людей.

Саме ці секрети вона й пояснювала двом кухонним дронам у смішних голографічних куховарських ковпаках, що марно поривались їй допомогти. Але це було виключено – Лузам уважала кухню своїм царством. Тут ніхто не буде хазяйнувати, окрім неї. Навіть Кайл чи Крістен. Вона, звичайно, вже не раз поривалась навчити Крістен хоча б кільком кулінарним трюкам, але та навчалась без особливого ентузіазму – лише щоб потішити Лузам. Ну, це ж таке – вона, звичайно, розбирається у своїх залізяках, але… Ну, не хоче й не хоче. Лузам і сама справиться. І навіть із великим задоволенням. Вона взагалі любила куховарити дужче за все на світі. Ну а з чим ще це можна порівняти? Із керуванням кількома сотнями розбишак і хуліганів, котрі з якогось дива називаються рейнджерами західного узбережжя? Хех… Порівняли також. Лузам сотню разів вже казала і Кайлу, і просто кому тільки можна, що краще б уже підрядилась на всі оті сотні ротів куховарити. На жаль, куховарять їм кляті машини, але уже вдома… Вона відривалась.

От і нині гасала по кухні, співаючи і розмовляючи з дронами. Кухня у неї була, як усе їхнє помешкання – в холоднуватих біло-бірюзових тонах, з округлими розсувними дверима та кислотними зображеннями голографічних екранів. А сама ж Лузам була стрункою, рудоволосою і веснянкуватою жіночкою з дуже яскраво-зеленими, аж салатовими очима, вдягнена у поношений домашній сірий світшот з товстими шворками-зав’язками та зелені спортивні штани з білими лампасами. Мідні коси її були зібрані у вузол, рукава закочені. Змастивши готове тісто томатним соусом, вона самотужки розпакувала брикет з однорідною масою штучних анчоусів, пропустила його через подрібнювач і, акуратно змішавши з уже подрібненою цибулею та перцем-халапеньйо, заходилась художньо розкладати поверх томатного соусу, потім притрусила те все зеленню і шматочками моцарели.

При цьому вона постійно смішно і фальшиво співала:

– Якщо ви в пустелі – хутчіш озирніться!

Бо рейнджери стежать за вами…

Врешті закінчивши всю цю нелегку роботу, Лузам кокетливо підморгнула розгубленим дронам і тицьнула пальцями по сяючих символах, що зависли у повітрі над столом – почувся уривчастий писк, і піца миттєво запеклась, стоячи просто на столі.

Лузам схилилась над піцою і, з насолодою вдихнувши аромат, задоволено заплескала в долоньки, як мале дитя. І тут же почула гул за спиною – то, крутнувшись, розсувались округлі двері, і крізь них до кімнати зайшла страшенно засмучена Крістен.

– Ти якраз вчасно, – мовила Лузам, не дивлячись на неї. – Анчоуси! Ось у чому весь секрет!..

Вона, весело крутнувшись на одній ніжці, повернулась до Крістен і з хвилю дивилася на неї отетеріло. Потім спиталася:

– Все гаразд?

– Так, просто чудесно, – озвалася Крістен так само знічено.

Вони хвилі дві так і стояли серед кухні, дивлячись одна на одну.

– Що сталося?

– Нічого.

– Точно?

– Точно.

АНЧОУСИ Ж ВОНА І ЇЛА, БІЛЬШ НІЧОГО. Виколупувала їх із піци імпульсним маніпулятором, а до тіста чи цибулі навіть не торкнулася. Сиділа вся похнюплена, як і до того. Лузам занепокоєно на неї дивилася, тримаючи в руці скляночку з соком.

– Що… не смачна? – спитала.

Крістен подивилася на неї і одповіла неохоче:

– Ні, мем, вона дуже смачна.

Потому демонстративно відчахнула величезний шматок і похапцем його ковтнула, до ладу й не розжувавши.

– Не мемкай, – турботливо впівголоса проказала Лузам. – Що сталось? – додала через хвилю. – Ти знов ходила в патруль?

Крістен схопила тарілку й піднялась як ошпарена.

– Тітко, можна я… – зам’ялась. – Поїм у кімнаті? Окей?

– Як хочеш, – розгублено кивнула Лузам.

Вона подивилася вслід Крістен і побачила, як та просто в дверях зіткнулася з Кайлом.

ЛУЗАМ ЛЮБИЛА ДИВИТИСЬ НА КАЙЛА, ОСОБЛИВО ОТАК КРАДЬКОМА. І в такі-от хвилини вона милувалася ним. Може, це навіть дивно – побрались вони цілу вічність тому, і бувало усяке… Сварки і примирення, клопоти – все от оце. А вона милувалася мужем, тихцем підглядала за ним, відчувала, як він її вабить. Часом у голову лізли не дуже приємні думки – їй здавалось, що просто вона в такі хвилі порівнює Кайла оцього і Кайла того, напівмутанта, що стрівся їй там унизу… Так, звичайно – тепер він красивий, порівняно з тим… Та вона відганяла цю думку. Вона говорила собі, що насправді завжди розрізняла у нім цього Кайла, що він проступав ще у тому хлопчині-мутанті, розбійнику і волоцюзі. А потім урешті казала собі, що не варто шукати причини, не варто – тебе вабить твій муж, і це класно і здорово, просто дивися на нього, милуйся собі крадькома… й не лише крадькома.

Вона й нині дивилась на нього усе ж замилувано. Середнього зросту жилавий чоловік зі скуйовдженою, як завжди, досить довгою смоляною чуприною яку прорізає таке ж, як у Крістен, бузкове пасмо. Він трошки заріс щетиною, мав ніс із горбинкою і сірі очі… Сорочка синя і потерті чорні джинси, звисає зі шворки рейнджерська зірка – він взагалі постійно виглядає трохи не по-військовому розхлябано.

І нині він зіткнувся у дверях із Крістен, і та вронила долів піцу із тарілкою.

– Чоорт!.. – протягла малеча злісно і плаксиво водночас.

– І тобі привіт, – всміхнувся Кайл.

А дрони кинулись прибирати розгардіяш.

– Зайшов до академії тебе зустріти, а ти на вулицях, – повів Кайл дещо роздратовано. – Ізнову? Чого до тебе в’ївся Коган? Він вже давно би мав тебе атестувати… Давай я завтра з ним поговорю.

– Ні, сер, я благаю, ні, – панічно замахала руками Крістен.

– Не вдома, – суворо одгукнувся Кайл.

Це він щодо «сера».

– Кайле… – видихнула Крістен. – Я сама. Окей?

Кайл наморщив чоло і вимовив рішуче, сам до себе:

– Зараз його викличу…

– Ні! – аж верескнула Крістен. – Досить! Мене і так там всі вважають приживалкою.

– Дурниці! – втрутилася Лузам.

– Нічого не дурниці, мем… ну… Тітко. Лузам. Я піду до себе, добре?

Крістен уже билася в істериці.

– Візьми ще піци, – все ж сказала Лузам.

– Я наїлась.

Дівча вибігло із кухні, ледь не збивши Кайла з ніг. Той закричав їй услід:

– Чекай!

– Та можу я побути на самоті врешті-решт! – заверещала Крістен ізгори.

Долинув звук герметизації дверей, і Кайл розгублено окинув кухню поглядом. Лузам підійшла і ніжно обняла його за плечі. І притулилася щокою до потилиці.

– Ще не звик, буває важко… – апатично констатував Кайл. – Я був… ще не готовий до такого… Оцього всього.

Лузам усміхнулась і потерлась скронею об пасмо смоляне його.

Сказала пошепки:

– Ти бачив це?

– Що?

– Пасмо. Прагне бути схожою на тебе – це так мило!

– Можливо.

– Навіть не помітив?!

– Помітив я усе.

– Але, можливо, ти правий. Усипати чортів Зауру? Засидівся він тут, я не люблю його.

– Не треба. Як сама попросить – тоді й всиплеш.

– Добре.

Кайл потяг повітря носом і всміхнувся:

– Хочу піци.

«Хутчіш налітайте, хутчіш!.. НАВІЖЕНА СУБОТА!

Щосуботи мережа ресторанів Paolo's Pizza проводить надзвичайну акцію – замовляйте одну середню або велику піцу і отримайте ще одну за ціною всього лиш 60 %! Нечувано? Так! І цього разу за акційною ціною доступні такі товари:

ПАПЕРОНІ З ТОМАТАМИ – сир моцарела, смачні папероні, томати та соус;

ПІЦА ТЕХАС – кукурудза, цибуля, грибочки, ковбаски баварські та соус;

ПІЦА НЕАПОЛЬ – анчоуси, просто анчоуси!.. також томати та соус…

Замовляйте усе, що бажаєте, в будь-яку точку Навахо, Ченду та Рехавам, а також на всі орбітальні залоги цивільного сектору (доставка цілком безкоштовна)»

ТІЄЇ НОЧІ КРІСТЕН СНИВСЯ ДИВНИЙ СОН. Ніби вони вдвох з містером Альваресом неспішно брели від Зміїних гір уламками розбитого шосе в околицях Сан-Андреас. Крістен знала ці місцини, хоч так далеко від містечка гірників іще й не забрідала. Близькість дикого забитого мутантами хребта тут відчувалась, але вві сні чогось це Крістен не лякало. Ну, нітрохи! Місцевість скрізь була сумна й понура. Безлюдне шосе засипало пісками з пустелі. Мутовані трави й колючки стирчали із тріщин в розпеченім бітумі і силіколових смолах. Містер Альварес жував пересохлу травинку й всміхався, а Крістен буцала сухе перекотиполе. І ще таке наче вони розмовляли про щось. Прокинувшись, Крістен одразу забула, про що достеменно, але щось таке чудернацьке… Про суперпозицію? Квантову фізику? Програмування? Е ні, там було щось іще… Мері-Джейн? Фрутті-кола? О так, фрутті-колу вона пам’ятала, а ще супермаркет. Старий супермаркет, що ледве виднівся з пісків. Він мав древню вивіску, ржаву, облущену. Ніби така картоплина з пістолем, іще й у капелюсі ковбойському, із застряглим у нім перекотиполем.

«…аміго-картопля!»

І там десь була фрутті-кола. О так, фрутті-кола! Супермаркет і смак фрутті-коли – оце було все, що Крістен згадала зі сну. А ще лишилась спрага і жага надудлитись негайно тої концентрованої фруктової шипучки!..

Двері спальні прокрутились і роз’їхались, і сонна Крістен вийшла в темний коридор. У самій довгій футболці із зображенням вищербленої рейнджерської зірки на грудях, боса. Вона йшла, позіхаючи, крізь синій присмерк – коридор освітлювався лише м’яким нетутешнім світлом від стіни-акваріуму з фосфоричними губками та офіурами…

Двері кухні зіяли, і звідти лилось біле світло. А ще голоси.

Таке наче місіс Альварес, неголосно:

– Вона ще вийде на зв’язок, вона розумниця. Побачиш.

Тоді чоловічий із ледве вловимим акцентом:

– Як Алан?

Містер Альварес, приглушено:

– Перестань.

Той самий з акцентом, понуро:

– Так. Вилитий Техаський Бешкетун.

Мовчанка і скрип якийсь, дзенькіт, тоді знову голос з акцентом, розбито:

– Я не хотів її туди пускати.

Крістен не витримала і обережно зазирнула на кухню. Там за столом сиділа Лузам, а навпроти – Кайл, а поміж ними, спиною до Крістен, сидів цілий китайський генерал планетарного спецназу в парадній формі з аксельбантами. Широкий, міцно збитий чоловік, коротко стрижений і посивілий. Перед трійцею висилась напівпорожня пляшка із сяючим пурпуровим віскі та келихи. Генерал ривком осушив повний келих, а Лузам поклала йому на плече свою руку…

Крістен обачливо сховалась за дверима.

КРІСТЕН ПОЛЮБЛЯЛА ШОКОЛАДНІ ПЛАСТІВЦІ З МОЛОКОМ, І ЛУЗАМ ІЗ КАЙЛОМ ЗАВШЕ РАНКАМИ СКЛАДАЛИ ЇЙ КОМПАНІЮ… Хоч Лузам те вважала «дурним їдлом». Але все ж це виглядало ідилічно – всі троє в формі, ранок, пластівці. Проте того дня Крістен снідала з Лузам – Кайла не було. Дівча, ніяковіючи за вчора, все ж спитало:

– А Кайл уже пішов?

– Години дві тому, – озвалась Лузам без усякої суворості, – повіз Вонга додому. Він ночував у нас.

Крістен врешті пригадала того Вонга. Він був у них удома раз чи два, але завжди в цивільному. Вона й не знала до ладу, хто він такий.

– Я бачила, що ви… – сказала вона Лузам і затнулась.

Потім винувато повела:

– Я вчора… Вибачте мені…

– Забудь, – махнула Лузам п’ятірнею.

– Ні, правда…

– Це дурниці.

Крістен винувато усміхнулась.

– А чого… приходив Вонг?

– Його дочка зникла. На поверхні.

– Зникла?

– Не виходить на зв’язок. Вже мала б. Названа дочка. Він вдочерив її. У них там можна ж мати хоч десяток дітвори. У нас був спільний друг – Алан. Рейнджер, що постійно працював на поверхні, в Ріно і Каліфорнії…

Лузам розсміялася.

– Відв’язний такий чувак – ти б його бачила. Він постійно вплутувався у всілякі історії. Розбишака і ідейний холостяк. Але якось захотів дитину. Всі здивувались, але з його заслугами… Усе ж дозволили. І він замовив дитинча зі своїми генами, лише дівча. Його жіноча копія. Щось плів таке, що зненавидів жінок, але дочку вже він любитиме – його бо копія. Ну так, він дійсно піклувався і любив її, аж дивно. Зважаючи на все, що він чудив до того.

– І він… помер?

– Загинув на завданні, там була одна історія… Їй років п’ять було чи й менше, Вонг узяв її до себе, у свою сім’ю.

– І вона зникла?

– Вона кмітлива дівчина, знайдеться.

Лузам про щось задумалась на хвилю. Тоді додала:

– Зої. Зої-Плакса, так її дражнили. Через те, що вона вічно плакала малою – сумувала за батьком.

«Національний Парк компоненту Навахо запрошує вас та близьких відвідати сектор Вайомінг! Заповідна природа Скелястих гір відтворена тут надзвичайно реалістично. Стрімкі водоспади і хвойні ліси, гірські ріки та гейзери, тундра, озера та луки зустрінуть вас тут. Вдихніть освіжаючі запахи лісу, туманних ущелин, ввійдіть у дощі й сніговицю, росисту траву та замети, погладьте бізона чи грізлі, навідайте світ, котрий ми, безперечно, повернемо нашим нащадкам»

КРІСТЕН РОЗМОВЛЯЛА З ІГУАНОЮ. Дивилась їй ув очі, намагаючись загіпнотизувати. Ходила по червоному піску туди-сюди, торкалася колючок і дивилася на вивітрені скелі, що тяглись в бузкове небо. Хворі трави колихалися під вітром, вечоріло. Над скелями поплив тужливий перебір струн банджо…

– Він просто знущається, – шепнула Крістен.

Ігуана позирала з валуна.

Урешті Крістен буркнула:

– Достатньо.

І пейзаж долини смерті враз розплився і розпався на буденні інтер’єри стрільбища. Коган сидів там, де й сидів – у граві-кріслі віддалік, завзято тицяв пальцями по яскравенних голомоніторах округ себе.

– Здаєшся? – спитав він, і не дивлячись на Крістен.

– Ні.

– Можу дати маленьку підказку, – промимрив знов, не дивлячись.

– Вперед, – буркнула Крістен.

– Спитай своїх опікунів.

Крістен скривилася. Знущання, не інакше. Усі вони казали так – «опікуни». Про Кайла з Лузам, ясна річ. Підкреслювали «особливе становище» Крістен в академії… І це її бісило дужче всього.

– Про що?

– Про все. Про ігуану. Про те, як встрелити її.

– І що це дасть?

– Я все сказав, – Коган врешті підняв погляд і додав: – Тепер патрулювання.

КАЙЛ СИДІВ НА КАНАПІ У ВІТАЛЬНІЙ, ПИВ МОЛОЧНИЙ КОКТЕЙЛЬ І ДИВИВСЯ «ХОДЯЧИХ МЕРЦІВ» ПО ГОЛОПРОЕКТОРУ. Він сидів у самім центрі подій, а просто перед ним і округ нього розкидалась якась запустіла, завалена сміттям та листям стародавня парковка, посеред якої помічник шерифа Граймс відстрілювався від гнилої нечисті. А позад Кайла – вітальня як вітальня, і перехід між засміченою парковкою із зомбі та вітальнею був плавний, непомітний, обривок мокрої газети за липень 2012-го року навіть прилип скраю до дивану… І Крістен кілька хвиль вивчала обривок без особливої цікавості, а тоді несміливо присіла поруч із Кайлом. Вона була в домашньому вже – у своїй улюбленій футболці, довгій, із зорею, і джинсах – давно вже повернулася із чергування.

– Пробачте за ту сцену, – ніяково промимрила вона собі під ніс.

Та Кайл не відривався від жахливого видовиська і на ту репліку лишень повів бровою… Відразлива зомбі-жінка нахилилася впритул до Крістен, намагаючись обійти помічника шерифа ззаду. Кайл із задоволенням відсьорбнув коктейлю.

– Я серйозно, – приглушено мовила Крістен.

На те Кайл, не відриваючись від споглядання стрілянини, лише легенько поплескав дівча по коліну.

– Мені потрібна ваша допомога, – приречено зітхнула Крістен.

Кайл кивнув.