Читать книгу Камінь посеред саду - Володимир Лис - Страница 2

Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Ізсередини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.

«До цього не можна звикнути», – подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.

Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашурхотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.

Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чоловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.

– Як він загинув? – спитав тоді Верещук.

Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.

– Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, – сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.

– Каменем? – здивувався Верещук. – Яким каменем?

– Не знаю, – відповів оперативник з райвідділу. – Каже: в саду там лежав якийсь камінь – і ним начебто прибили того чоловіка.

– Гаразд, виїжджаємо, – сказав Верещук. – Тобто, ви мене заберете з собою?

– Заберемо, – пообіцяли на тому кінці дроту.

Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого – безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схожим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся перестала плакати, тільки її плечі здригалися, а очі, якими глянула на Верещука, випромінювали страшний, аж не людський біль.

Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої висвітилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров’ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшного удару. «Справді, наче каменем», – подумав Верещук.

Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий – Андрій Троян – інженер місцевого комбікормового заводу – пішов у сад і довго не повертався.

– Ой, не вертається, все й не вертається, – озвалася розпатлана заплакана жінка. – Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу – не озивається. Щось мені як підказало. Пішла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.

– Він тут мав з кимось зустрітися? – спитав Верещук.

– Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… – вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.

Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.

– Звідки цей камінь у саду? – спитав Верещук.

– Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар’єру, – пояснила мати загиблого. – Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…

Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.

– З ким тут міг зустрічатися ваш син? – поцікавився оперативник з райвідділу.

– Хіба ж я знаю? – сказала мати. – Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…

І вона знову заголосила.

– Заспокойтеся, будь ласка, – якомога лагідніше сказав до неї Верещук. – Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо – це я вам обіцяю.