Читать книгу Обітниця - Володимир Лис - Страница 9

Ольга сиділа у своєму домі. Треба було кудись іти, вирватися в місто, на простір, а вона не могла. Хотіла й не могла. Боялася на вулиці зустріти Єгора, його дружину, доньку.

Вона казала собі: «Нічого я не боюся» – і боялася.

Подзвонив Дмитро. Повагалася, перш ніж відповідати. А тоді рвучко схопила мобільник.

– Привіт, Олюню. Ти ще з Оленою Платонівною?

– Так, – сказала Ольга. – Я ще її проводжаю.

– Тоді їй ще один великий прощальний привіт. Я потім передзвоню. Або ти дзвякни.

Чому вона сказала чоловікові неправду, що досі проводжає сусідку? Бо раптом злякалася, що Дмитро примчиться додому чи покличе її кудись, може, разом пообідати. А що вона йому скаже, коли вона не готова нічого сказати, просто не готова. От яка біда.

…Ольга, та, в білій, напівпрозорій, схожій на весільну сукні, вийшла з таксі біля залізничного вокзалу. Розплатилася з таксистом (добре, що взяла з собою гроші), озирнулася, ковзнула поглядом по натовпі й зрозуміла, що їй немає куди їхати, куди втікати. Ні поїздом, ні автобусом, ні маршруткою. Її брали в київський проєктний інститут, де вона два роки поспіль проходила практику й добре себе зарекомендувала. Удвох вони вирішили, що або Єгор переїде в столицю, і там винаймуть квартиру, або вона поїде до нього в Сумськ, де він планував купити собі житло. Це в майбутньому.

«У кого ліпше вийде, той і покличе до себе, – сказав Єгор. – Я не смію панночку звати в провінцію, хоч і хотів би».

Тепер виходило, що все полетіло шкереберть із тих планів – через неї, через її рішення. Але нічого міняти вона не збиралася – дитина має народитися. І якщо він дитини не хоче, тим гірше для нього. Значить, не хоче і її, для нього народження їхньої дитини не радість, не свято, як для неї, а щось таке малозначуще, що можна відтягнути, відкласти на потім, якого і взагалі може не бути. Так думала Ольга. А ще її образили Єгорові слова: «Я ж не відмовляюся від тебе». Вони перекреслювали щось таке, що досі жило в ній. Вони гасили полум’я, що палахкотіло в її грудях, перетворювали його на ледь помітну жарину. А кохання таким не буває.

Він «благородно» не відмовляється від неї! Бо вона вагітна? Ні, від вагітної якраз відмовляється.

Він констатує: «Ти ж моя!». Отже, все надалі має бути тільки так, як він хоче. Він великий пан її життя?

У Ольги все кипіло в грудях. Її душила образа. Цією образою, тим, що сталося, їй хотілося з кимось поділитися. Хай би хтось звернув увагу, як їй недобре, на оте сум’яття в душі, котре її охопило. Вона йшла в натовпі повз вокзал, а тоді зупинилася, вернулася, рушила в протилежний бік. Хотілося зустріти когось знайомого, але людський вир був байдужим до неї. Хотілося втекти від усіх байдужих, але куди? Вертатися, щоб святкувати з однокурсниками закінчення навчання, вона не хотіла. Їхати в гуртожиток не могла: там міг чекати Єгор. Вертатися додому теж не могла: її домом досі був інтернат для сиріт, звідки вона вирушила у світ раз і назавжди.

«Я все одно втечу», – подумала Ольга.

Утече ще раз од усіх, од цілого світу. Вона зайшла всередину вокзалу. Тут був ще більший вир, який її відразу підхопив. І поніс до Південного вокзалу. А потім вона повернулася назад. Зупинилася у вестибюлі, стала дивитися на розклад поїздів. Може, справді кудись поїхати, куди завгодно, аби зникнути. У сумочці, перекинутій через плече, у неї є майже пів тисячі гривень. Вистачить до будь-якого міста в Україні. Ольга зайшла до залу, де продавалися квитки, і побачила довжелезні черги біля кас. Сьогодні п’ятниця, і всі роз’їжджаються по домівках, звідки родом, де хтось їх чекає. Її не чекав ніхто й ніде. Ольга пішла назад. При виході з вокзалу почула:

– Ви теж не змогли взяти квитка?

Зверталися явно до неї. Ольга повернула голову й побачила поруч хлопця – не вродливого, але й не поганого, з довірливо-збентеженим поглядом, із перекинутою через плече спортивною сумкою. Ольга хотіла випалити йому щось дошкульне, таке, щоб відразу його відшило, і не змогла. Хіба він винен, що в неї такий настрій, що від неї і її дитини відмовилися, бо вона й те життя, що вже існувало в ній, – то ж єдине ціле. Те ціле хотіли розрізати, другу частину вбити, позбутися, викинути, як непотріб. Хіба цей хлопець із таким наївним поглядом винен, що вона самотня посеред цього людського натовпу, цього потоку, валу, що байдуже котиться повз, обминає її, а тепер їх обох.

– Так, я теж не взяла квитка, – сказала вона. – Поїду іншим разом.

– Можна спробувати маршруткою або рейсовим автобусом, – сказав хлопець. – Он вони там стоять, на площі. Ходімо?

Ольга механічно, мовби підкоряючись людському потоку чи довіряючись цій наївній усмішці, пішла поруч із ним. На майданчику перед вокзалом справді стояв цілий ряд автобусів – і більших, і менших. Коли вони наблизилися до них, Ольжин супутник спитав:

– Вам куди?

Ольга окинула поглядом автобусний ряд і спинилася на другому в цьому ряду. Прочитала: «Київ—Лучеськ».

– Мені до Лучеська, – сказала вона.

– Справді? – хлопець явно зрадів. – Оце удача! Я теж їду до Лучеська. Ходімо, ходімо! Може, ще є квитки на найближчий рейс.

Нахаба-хлопець (ні, його аж ніяк не можна було назвати нахабою) навіть торкнувся її руки. На мить і обережно-обережно. Ольга хотіла сказати, що їй не до Лучеська, їй до… Вона помилилася, обмовилася, їй до Миколаєва, Білої Церкви чи Черкас, он мікроавтобуси туди теж стоять. Або що вона передумала їхати (так ліпше), до побачення, хлопче. Але раптом їй перехотілося вимовляти ці слова, чом би не дозволити собі маленьку авантюру, яка гідно увінчає її сьогоднішні прикрощі… Вона пригадала, що Лучеськ десь на Заході України, що там є, вона читала чи чула, старовинний замок. Вона приїде, вранці поснідає, огляне той замок і поїде назад. Шукатиме в Києві квартиру, іншого виходу нема. Грошей на дорогу туди й назад і на сніданок повинно вистачити. Хай огидний Єгор (вона його вже розжалувала з Єгорки й Єгорчині) помучиться, гадаючи, де вона, якщо він узагалі здатен відчувати муки совісті.

У маршрутці знайшлися ще три вільні місця, правда, не поруч – спереду, всередині й позаду, але це їй було на руку, бажання про щось говорити дорогою вона не мала. Мікроавтобус зупинявся на шляху до Лучеська лише двічі. На одній із зупинок хлопець пригостив її кавою, а за кавою з тістечком (це було доречно, бо Ольгу вже всередині смоктав черв’ячок) неочікуваний попутник спитав, чи можна довідатися її ім’я, і сказав, що його звати Дмитром. Він повідомив, що вертається з поїздки до знайомого, вирішив одну важливу справу, а наприкінці ще й зустрів таку чарівну землячку. Ольга відповіла, що вертається після отримання диплома. Більше інформації вона видати не хотіла, на його запитання, хто вона за спеціальністю, скупо сказала, що архітектор, і дала зрозуміти, що ніякого бажання виливати далі душу вона не має. Дмитро мовчки зітхнув, хоч вогники в його очах не погасли, тільки ще яскравіше загорілися.

Що далі Ольга їхала, то дужче в душі лаяла себе за цю авантюру. Але вона ще не знала, що її чекає по приїзді. У Лучеську автобус зупинявся на якихось вулицях, виходили пасажири, але Ольга вирішила їхати до кінцевої зупинки на автовокзал, а там уже вирішить, як їй бути далі. Може, там є якась кімната відпочинку, а може, перекантується й так чи поїде відразу назад, є ж, певне, вечірні рейси.

Кінцевою зупинкою виявилася вулиця бозна-де, явно в якомусь мікрорайоні з тих, що називають спальними. Ольга вийшла, озирнулася, побачила з трьох боків довгі рядки коробок-багатоповерхівок, а з четвертого – якусь приземкувату, правда, модернову будівлю, як оцінила вона своїм архітектурним оком. Зупинка була на стику двох вулиць і невеличкого майдану перед тим модерновим будинком. Холодний, явно не літній вітер дув так, мовби вони стояли в якійсь аеродинамічній трубі. Ольга зрозуміла, що скоїла найбільшу дурницю в своєму житті.

– Вам далі куди? Я зараз спіймаю таксі, – сказав Дмитро.

– Мені… Де у вас автовокзал?

– Автовокзал? Ви що, не місцева? Вам ще їхати кудись далі?

– Мені їхати ще дуже далеко, – сказала Ольга й відчула, як у ній наростає злість на себе й на цього причепу, який став свідком її ганебної поразки.

– Що ж ви так?.. – Дмитро вимовив співчутливо-довірливо. – Вже пів на одинадцяту. Навряд чи в цей час ще є якийсь рейс.

– Тоді поїду вранці.

– Але в нас автовокзал на ніч зачиняється, – сказав Дмитро. – Хіба перейдете на залізничний. Бо невідомо, чи є місця в готелі. А вам, власне, куди далі?

– Мені далі назад, до Києва, – випалила Ольга.

– До Києва?

– Так, до Києва.

І тут Ольгу прорвало. І вона мов у гарячці (а може, й була гарячка) виклала, викрикнула, що він бачить перед собою божевільну авантюристку, котру сьогодні зрадив хлопець, якого вона любила і якому довіряла, що вона поїхала світ за очі, а сказала, що їде до Лучеська, бо побачила табличку з назвою їхнього міста на автобусі. І хай він лишить її у спокої, далі вона сама дасть собі раду, а він може спокійно їхати додому.

Він стояв і… і співчутливо, майже ніжно дивися на Ольгу. А коли вона закінчила свій гарячковий, істеричний монолог, промовив лагідно:

– Заспокойтеся, будь ласка. Зараз ми поїдемо до мене додому вдвох. Не лякайтеся. Я живу з мамою. Для вас знайдеться кімната, де ви спокійно переночуєте. А завтра вранці поїдете, куди хочете. Ну, я ще можу, якщо забажаєте, показати славний Лучеський замок і наше Старе місто, в якому я, до речі, живу. Там у нас історико-культурний заповідник, так що я заповідний екземпляр. То їдьмо?

Ольга відповіла, що нікуди вона з ним не поїде, хіба що хай скаже, як добратися до залізничного вокзалу. Дмитро не сказав, а зупинив таксі, яке відвезло їх до того вокзалу. Там він і залишився з нею, хоч Ольга й протестувала. Стукнув себе по лобі, бо згадав, що в сумці в нього є літня куртка, яку взяв з собою. Ользі у тій легкій куртці справді стало тепліше.

Вона прослухала лекцію про Лучеськ і його замок, про диво біля замку колись у День Миколая, який є покровителем міста, про Дмитрове дитинство під замком і в замку. Дізналася справді багато цікавого про Лучеськ і самого Дмитра. Він був за освітою економістом і тільки-тільки починав займатись, як сказав, «гіркою наукою дрібного бізнесу». Уперто заперечував на Ольжині пропозиції все ж поїхати самому додому, сказав, що він чемпіон Лучеська з неслухняності й упертості. І ще про те, що тут по вокзалу шастають цигани, які крадуть таких вродливих авантюрних дівчат, а він цього допустити не може. І хоч Ольга не вважала себе вродливою, тепла хвиля пробігла її тілом. Дістав із сумки коробку з цукерками і, незважаючи на її протести (віз, певно ж, мамі), пригостив Ольгу, а потім вони запили цукерки чаєм у буфеті, хоч то був, як констатував Дмитро, «умовно-чай». Ользі ставало все затишніше з цим хлопцем із Лучеська. Знесилена, у солодкій передранковій дрімоті, вона навіть схилила на нього плече й поступово заснула.

Це плече Дмитро їй пригадав, коли після сніданку в пристанційній кафешці, після коротких оглядин центру міста, повіз її на екскурсію в замок і заповідник. І саме там, на замковій стіні, на фоні гарного лучеського краєвиду і яскравого ранкового сонця, Дмитро їй освідчився, сказав, що ще в Києві на вокзалі його обсмалило струмом її очей, а за цю ніч він безтямно закохався і як порядний чоловік повинний обов’язково одружитися з дівчиною, яка спала на його плечі. Якщо ж вона відмовить, він кинеться вниз із цієї стіни, і це цілком буде на її совісті.

– Ах, пане Дмитре, – сказала Ольга. – Не жартуйте так… І крім того…

– Я не жартую, – відказав Дмитро. – Я серйозний, як не був серйозним жоден князь на цій стіні. Будьте моєю дружиною. Зараз ми спустимося вниз, і я покажу вам свій маленький «замок». Он там наша вуличка Обітниця, а ось і будинок-замок.

– Вуличка зветься Обітниця? – Ольга непідробно здивувалася.

– Так, – сказав Дмитро. – Хтось колись так назвав. Мені навіть подобається… То що, згода? Чи ви ще подумаєте? Тільки не думайте довго. А то я справді помру.

Ольга подивилася у його захоплені очі. Непідробно, невдавано захоплені. Вони справді світилися любов’ю. До неї. І вона мусила відповісти на цю любов принаймні щирістю.

– Річ у тім, – сказала вона. – Річ у тім, що я вагітна.

– То й що? Ваш син буде й моїм сином. Або донька – донькою. Ми ж нікому не скажемо.

Ольга чекала, що він спитає, від кого буде дитина, – чи не від того, кого вона назвала зрадником? Бо й справді вважала, що Єгор її зрадив, хай не фізично, але своїми словами, своїм небажанням мати дитину… Дмитро не спитав. Ніколи не дорікнув жодним словом.

– Ми ще обоє подумаємо, – сказала Ольга. – Гадаю, ви передумаєте.

– Ні, – сказав Дмитро. – За себе я ручаюся. А ось за тебе я боюся, що зникнеш так само, як і з’явилася. Тож поспішаю зафіксувати цей сон, перетворити його на дійсність.

Ольга не зникла. Вона таки побувала того дня в його домі. Була представлена його матері, Поліні Дмитрівні, як кохана й наречена. Дмитро пішов ва-банк і сказав своїй матері, що в них буде дитина, а вона матиме онука (передчував, як і Єгор?). Тоді ж вона почула ті сакраментальні слова майбутньої свекрухи: «Якщо вже дитина буде, то куди тут дінешся… У нашім роду підляків не водилося». Мабуть, Дмитро побачив, яка хмара накрила Ольжине обличчя, бо мовив відтак, коли проводжав: «Мама тобі нічого такого більше не скаже, от побачиш». І справді не сказала. Вже потім, через роки Дмитро признався, що попередив матір: коли вона хоч раз дорікне Ользі за дитину, вони поїдуть світ за очі. Не сказала. Ольга ж тільки з’їздила до Києва, щоб забрати речі. Дмитро чекав її в Лучеську на вокзалі.

Вона ж ті кілька днів у Києві чекала, що от-от з’явиться Єгор у гуртожиток, у її колишній інститут чи в той проєктний, де мала працювати, і забере її з собою. Скаже, що він помилявся, що кається, просить вибачення за свої слова.

Єгор не з’явився. І тоді Ольга поїхала до Лучеська.

…Теперішня Ольга сиділа у своїй кімнаті – своїй кімнаті свого дому, де вона повноправна господиця, – і раптом відчула, що їй не хочеться мовчати, а хочеться кричати.

Серце розривав не біль, а жаль.

Гіркий-гіркущий жаль просочувався, як неспинний потік, і розтікався всім тілом, робив його тілом-жалем. А серцю, звісно, діставалося найбільше, воно набухало, готове от-от вибухнути, розірватися, бо вона сама ставала великим жалем. Жаллю-Ольгою.

А та жінка в ній раптом збагнула: не минуло ніщо, давні почуття витліли й тепер роздмухуються, загоряються знов. Чи вже загорілися… Чи й нікуди не зникали, скільки вона їх не притлумлювала.

Вона не раз досі прокидалася ночами, не розуміючи, що діється з її тілом і душею. Щось у них бриніло і скиглило. «Втома», – казала вона собі.

Як жити тепер, коли вона все збагнула?

Як жити поруч із цим чоловіком, котрий знайшов її? А вона знайшла його, хоч і не шукала. І не забула нічого з його тіла й того, що належало їм обом.

Як жити поруч із цим чоловіком – і поруч з іншим чоловіком, частиною якого вона стала, щоб забути минуле, і забувала, і ставала сама тим минулим, щоб робити його теперішнім – і кожним днем, без того, кого забути не могла.

Росточки пам’яті загрожували стати плодом, який кривавитиме, не перестаючи. Але ж так жити неможливо… Якщо вона справді закричить, то цей крик почують. Надворі, на вулиці Обітниці, якою в такі хвилини мусять проходити збирачі крику, щоб потім продати його іншим. У сусідньому будинку, де тепер інші жильці, що обживатимуть його, проганятимуть дух колишньої хазяйки, дух Олени Платонівни, пані Олени, з якою вона так дружила і єдналася душею. Якій звіряла таємниці.

Вони не повинні почути її крику, навіть зойку.

Але що ж тоді робити?

Комусь звіритися, самій продати цей крик, загасивши його?

Ольжин погляд став когось шукати. Щось шукати. Мобільний, стільничок-сірничок, як каже Тарас. Кому ж подзвонити, до кого озватися?..

Вона спочатку набрала номер шефа, Амвросія, і спитала, чи вони дуже сумують сьогодні без неї?

– Ах, пані Ольго, пані Ольго, – відгукнувся Авмросій-Авмросіїще. – Я сам, сніги…

– Шефе, – сказала Ольга. – То Тичина, який писав про свою пані Інну, а ви, пане, позичаєте в нього слова й переінакшуєте… Які сніги серед ранньої осені…

– А ви насправді не можете жити без нас, – Амвросій, відчувалося, вимовив ентузіастично-торжествуюче, як він казав. – Не можете, признайтеся, ага? А ми без вас можемо, от, і роботи для вас нема тут сьогодні, от…

– Ну й дідько з вами, – сказала Ольга. – Вам і дзвонити не тре було…

– Що трапилося, пані Ольго? – Амвросій вимовив це вже іншим тоном. – Я нутром відчуваю – у вас щось трапилося. І серйозне… Кажіть. Я вже не буду балакати.

«Трапилося, трапилося», – могла сказати Ольга.

І розказати – може б, справді полегшало.

Амвросій, може, й справді був закоханий у неї, а може, й не був.

«Додай ще й Луку», – не раз кепкувала з себе Ольга.

Але в’їдливість Луки була зовсім іншою, ніж напівдитяче Амвросієве кепкування і з неї, і з самого себе. Як підозрювала Ольга (ще одна її підозра), в Амвросія була закохана їхня техсекретар-кур’єр-прибиральниця Ярина.

Якось Ольга подумала, а потім думала не раз, чи могла би бути коханка у її Дмитра? Відповіла – не могла. «А звідки ти знаєш?» – подумала вона.

– У нас накльовується новий проєкт, пані Олю, – сказав Амвросій. – Такий новий і такий незвичайний проєкт, що я й боюся казати.

– То й не кажіть, – порадила Ольга.

– Я таки хочу чимось вас розрадити й заспокоїти, пані Ольго, – сказав Амвросій. – Бо моє нутро підказує, а я не знаходжу слів.

– Тому й вигадали проєкт?

– Ні, проєкт є. Буде. Точно намічається. То що у вас трапилося? Чи не скажете…

– Не скажу, бо нічого не трапилося…

Ні, Амвросієві вона звірятися не буде. І ні Марині, ні Яринці.

Вона ще змусила себе сказати кілька необов’язкових речень. Серед жалю вже з’явилася пересторога. Мовила своє традиційне «до зустрічі» й вимкнула мобільний-стільничок. І знову залишилася самотньою, але не порожньою, а переповненою жалем. Який от-от міг стати криком. І ставав, пружнів, щоб прорватися назовні.

І тут вона згадала. Аліна! Аліна, Алінище, Алінисько, Аліночка. Колишня колега й подруга по роботі в «Гіпропроєкті», де вона вколювала колись, до того, як перейшла в їхню «АМОЛю», яка ще тоді не була «АМОЛею». Аліна ж не захотіла, казала, що ненавидить усі приватні установи і фірмочки. Ольга набрала номер (тільки б відгукнулася одразу подруга!) й почула прокурений, хриплуватий голос, що не мав би належати такій чутливій жінці, як Аліна, але належав.

– Аліночко, мені погано, Аліночко, – сказала Ольга відразу, виплескуючи свій жаль і розпач безжалісною порцією. – Мені дуже погано, Аліночко. Рятуй мене.

– А що сталося, Олю? – Прокурено-хриплуватий голос Аліни став ще хрипкішим. – Ти де? На роботі?

– Я вдома, сама, і вмираю, – сказала Ольга.

– Серце? Голова?

– Душа, – сказала Ольга. – Так болить, що я справді вмираю. От-от помру.

– Тоді я мчу до тебе, – сказала Аліна. – І не смій вмирати, а то наб’ю. Душа… Запхни її кудись і дочекайся мене.

Колишня подруга, її «швидка допомога», вимкнулася.

«Вона зараз примчиться, – подумала Ольга. – І я можу розказати… Тепер геть усе. Вона вміє класти руку на дурну голову, як ніхто не вміє».

І вона стала чекати Аліну. Жінку, що складалася з кількох Алін, худющу й жилаву, прокурену й ніжну.

Аліна вміла рятувати й заспокоювати, якоюсь такою грубуватою ніжністю, що її грубість ставала теплою, мов розтоплений, але не гарячий віск. Вона сама в такі хвилини ставала зовсім іншою й робила іншими всіх, кого заспокоювала й рятувала. Про себе вона казала, що тримає під п’ятою чоловіка, але й чоловік тримає її під «залізною п’ятою».

«Аліна мене порятує, – подумала Ольга. – У неї мусить бути рецепт і на мою ситуацію».

І вона чекала, розганяла, як могла, свій жаль, жаль-біль чи біль-жаль.

Але її чекання перебив дверний дзвінок.

«Кого там ще принесло? – подумала Ольга. – Так швидко – Аліна?»

А принесло незнайому жінку, яка сказала-протараторила:

– Доброго дня, вибачте, будь ласка, я ваша нова сусідка, прийшла познайомитися, може, я невчасно, але Єгор, мій чоловік, сказав, що ви дома і я… Я вирішила… Познайомитися…

– Заходьте, будь ласка, – відповіла Ольга. – Тільки вибачте, в мене трохи неприбрано…

– Нічого-нічого, – сказала нова сусідка й простягнула Ользі руку з рожевими нігтями. – Я Інга.

– Дуже приємно, – відповіла Ольга і теж назвалася, запросила сусідку до буцімто неприбраної господи.

Дружина Єгора була чорноволосою, фарбовано-чорною, геть схожою на крука, точніше крукиню, вродливішою за Ольгу, виразно вродливішою, але її врода була не те щоб викличною, вона мовби сама просилася назовні, вперто демонструвала себе, бо їй було тісно в своєму тілі, до якого давно звикла і ставилася до нього теж виклично, а чи й виклично-зневажливо. Тому її врода відштовхувала.

«Цікаво, а чи знає вона, ця крукиня, хто я насправді така? – подумала Ольга. – Ким я була колись Єгорові, як ми кохалися, чого він переїхав сюди… Ні, не знає. Може, розказати їй відразу геть усе, обрубати, знищити наше спільне майбутнє…»

І відразу зрозуміла: не розкаже. Не вистачить сили. Не вистачить ще чогось. Може, й мужності. Її минуле належить тільки їй. А теперішнє?..

– Знаєте, я завжди жила гарно з сусідами, – сказала дружина Єгора. – Я люблю жити гарно з сусідами, особливо з жінками. І з чоловіками теж, – вона засміялася. – Жартую.