Читать книгу Tattoo. Читання по очах - В’ячеслав Васильченко - Страница 13

Після поїздки до Павлоградського Ігор підвіз Лисицю до центру, а сам подався «рити». Видно неозброєним оком, наскільки він «завівся». Навіть пообідати разом відмовився. Хоче «пробити» інфу, яка допоможе рухатися далі. Бо все поки в густому тумані. Непрохідному. Треба допомогти йому розсіятись. Щоб побачити все так, як є.

Богдан не заперечував. Ігор усе робить правильно. Треба поспішати. Треба кувати біля каси. Відійдеш – і захолоне. До цього доводити не слід.

Пообідав у кафе «ZOOM». На нього натрапив, блукаючи центральними кварталами. Обід міг би бути й кращим, але й за це подякував Господу. Бувало й гірше. Потім – пішки таки ж – повернувся до готелю. Трохи відпочити. Дорога, хоч і не така далека, втомила. Та й обід організм мав розібрати «за напрямками». Кожну поживність – на свою поличку чи в засік. Система. Нічого не вдієш.

Номер зустрів уже звичним затишком. Після ночівлі почав звикати до нової тимчасової домівки. Не вперше ж.

Зняв легку світлу куртку. Роззувся і впав на велике ліжко. Про його магнітність Лисиці вже відомо. І це подобалося. Лєпота! Можна й комарика придавити. Та й він особливо не пручається. Дави, скільки влізе! Почав…

Щойно приліг, сонна втома пішла в атаку. Її численні легіони рушили, немов після вольового помаху полководця. І мало є у світі сили, яка могла б протистояти їм. Хіба що дружина, вибух чи телефонний дзвінок. Кожна атака змінювалася новою. Більш нахабною та потужною…

…Лисиця провалився кудись. Яке ж воно, це «кудись», сказати не міг. Відчув лише, що полетів. Назвати це безоднею не можна. Бо там мали бути хоча б «стіни». Тут же нічого не було. Ні стін. Ні дна. Ні «покришки». Та й летів, не розуміючи куди. Це, швидше, космос. Але дивний. Не було жодного орієнтиру, який би міг підказати. Відчув невагомість. І почав уже пливти, а не летіти. Хоч довкола – лише нескінченний темний простір. І – ніякої води. Проте це майже нічого не змінювало. Усе одно він не знав, куди рухається. А це зараз найстрашніше. Бо що ж там, у нових «порціях» цієї нескінченної чорноти? Може ховатися що завгодно. Які хочеш неприємні сюрпризи. І бути учасником цього, можливо, й небезпечного шоу бажання не було…

Та ось з’явилось відчуття, що рухався слідом за кимсь, кого знає. Точно! Ось він, «свинячий кілер». Той разом із Дусею, розставивши руки, плив серед темної порожнечі. Але Богдан знав, що вони пливуть «на Магадан».

«Треба припустити», – подумав «космонавт». Хотів наздогнати. Щоб затримати. Такий шанс! І нарешті побачити обличчя. Довго не вдавалося. Але ось зціпив зуби і спочатку порівнявся, а потім – і випередив. Але Мордовцев летів уже сам. І був це зовсім не колишній тесть Кречета. А… сам Кречет. З виколотими очима й закривавленим обличчям.

– Навіщо він це зробив? – запитав жахливий спотворений рот.

Лисиця злякався і… прокинувся. Обдивився довкола. Хух! Це лише сон. І професор зараз у реалі. Від ТАКОГО сну можна втекти сюди. А куди втечеш від реальності?

Узяв телефон. Він лежав поруч. Ого! Проспав більше, ніж півтори години. Викреслив із життя чи провів із користю? Усе залежить від точки, з якої дивишся. Якщо їх дві, обидва варіанти правильні. Але Богданові подобався другий.

Телефон смикнувся й задрижав.

«Марченко», – загорівся великими буквами дисплей.

– Алло, – прохрипів професор.

– Що з голосом? – сполошився Ігор.

– Спав.

– Хух, а я вже злякався. Думав, захворів.

– Вирубило на трохи. Але вже прокинувся. «Готовий до використання».

– Ясно. В Інни Кречет є коханець, – сповістив майже радісно Марченко.

– Було б дивно, якби вона досі сама лишалася. Молода… Вільна… Боже-вільна…

– Усе правильно. Але…

– Що значить – «але»?

– Те «але» ну дуже цікавеньке. Її новий любчик – Олег Приймак – колишній спецпризначенець. У «Соколі»[44] нашому, донецькому, служив. Більше року як звільнився з тюрми. Сидів за вбивство.

– Ножем у серце? – пройшовся струм Богдановим тілом.

– Ні, – зупинив цей «процес» донкор. – Застрелив із пістолета. Він додому зі зброєю приїхав. А до сусіда, з яким Приймак давно мав різні погляди на закони гравітації, гості прийшли. Ну, й почали гульбанити по-дорослому. Він зайшов їх заспокоїти, а ті на нього «наїхали конкретно». Ну, і не витримав… Одного поклав. Двох поранив… Але ж із ножем спецпризначенці теж «на ти». Профі на всі руки!

– Це точно. Треба його поворушити. Може, наш клієнт? На зоні заточку зробив. Вона ж тонка.

– Тонка… Я адреску вже маю.

– Їдемо?

– Так. Підскочу й заберу тебе хвилин за сорок.

– Добре.

Лисиця дав відбій і поклав телефон. Задумався. Це ставало цікавим.

«Коханець колишньої Кречетової дружини, – подумав. – І знову все веде до жінки… Гм… А що? Теж варіант. Спецпризначенець. Супермашина для вбивств. Та й було вже раз. Чом би й не повторити? «Психологічний бар’єр подолано». Приревнував – і ножиком приголубив. Без «шуму і пилі». Але ж не міг не розуміти, що одразу потрапляє під «ковпака»… Ха! Та його вже й слід вичах. Шукайте – скільки хочете… А якщо не зник – отже, не вбивав? Чудово. Поїдемо – перевіримо».

Марченко під’їхав за тридцять шість хвилин. Богдан стояв біля готелю і вже виглядав. Не хотів гаяти часу. Одразу в машину і… Свербіло рухатись далі.

– Важка дорога, – сказав донкор, опустивши скло. – Не пропхнешся. Наче найнялися. Але я часу трохи зекономив. Проскочив на червоний. У дзеркало подивився. Ніби не гналися.

– А якщо сфоткали?

– Доведеться заплатити.

– Краще не ризикуй… Життя ж усе-таки…

– Та я наче з правилами й дружу. Це щось сьогодні… Розслабився.

– Поїхали! – звелів Богдан, і Марченко, кинувши «в пелену» киянину кілька фотографій, одразу припустив.

Професор узявся роздивлятись.

– Пан Мордовцев, – прокоментував донкор, коли професор устромив очі в кремезного літнього чоловіка з поголеною головою, від якої вгору смішно стирчали вуха, великим широким носом і густими кущистими бровами.

– Не герой-коханець, – штрикнув фотографічного здорованя, не боячись, що тому це може не сподобатись.

– Таке ж, – підтримав усмішкою водій.

– А й не скажеш, що йому стільки років. Дуб. Може, кров свинок убієнних попиває?

– Фотка стара. Хоча… У цьому світі всякого буває…

Далі на фото – молода жінка. Шатенка з каре, тонкими губами, правильним носом і виразними очима під чорними дугами брів. Не те щоб красива, але ховається за цим усім сила нестримна. Так здалося. Але це – лише фотографія. А як там насправді…

– Кречет Інна, уроджена Мордовцева, – далі знайомив з «галереєю» Марченко. – Не мій типаж. Пройшов би і не глянув.

– Не мій теж, – скривив мармизу Богдан. – Я б навіть не проходив.

Наступна фотка знайомила з міцним чорнявим молодиком під тридцять з акуратно обстриженою головою і маленькими підозріливими очима.

– Олег Приймак, – сказав донкор.

– Ясно, – не відривав очей від фотографії професор. – Де розжився?

– Там уже немає, – стримав усмішку Марченко.

– Ти, мабуть, і де немає візьмеш, – склав фотки одна на одну Лисиця.

– А що ж робити, коли треба?

Ігор подивився на Богдана і вже нічого не стримував.

Добре знаючи місто, донкор рушив «хитрими» дворами й вуличками. В одному місці ледве протиснулись повз «жигулі-класику» та сміттєвий контейнер. В іншому довелося дертися на бордюр. Ще десь почекали, поки «ISUZU» з написом «Меблі» дасть проїхати. Та все одно до потрібного будинку дісталися хвилин за двадцять. Знову зекономили час. Який зараз діамантовий…

Ось він, цей будинок. Не новий. Дев’ятиповерховий. Сірий. Частина балконів не засклена. На двох – пластикові рами. Усе це Богдан розгледів, поки донкор паркував свою «чайку».

Вийшли. Марченко поставив машину на сигналізацію. За кілька кроків зникли в під’їзді. Викликали ліфт. Той одразу ж прибув. Сервіс! Зайшли. Ігор натиснув на чорний прямокутник із білою вісімкою. Єдину більш-менш живу кнопку. Ліфт, смикаючись, почав підніматися.

– Може, краще б з ментами? – засумнівався Богдан. – Хтозна, що в нього там «під черепком» робиться. Спец, та ще й убивця…

– Ну їх! – махнув донкор. – Поки поясниш. Поки зберуться. Знаєш же, які вони. А так – самі «проскануємо». Раптом на підказку яку наскочимо? Треба шукати скрізь, де можна знайти. А тут – і сам Господь не проти.

– Логічно й красиво. Але – трохи небезпечно.

– Там, де безпечно, ходять дівчатка в квітчастих спідничках. Міні. Із накрученими кучерями.

– Шкода, у мене такого нема.

– У мене теж.

Ліфт зупинився і з гуркотом випустив.

Вийшли.

Довгий коридор. Стіни пофарбовані синім. І двері до квартир на однаковій відстані одні від інших. Ясно. «Готельки». Однокімнатні-однотипні. По вісім на поверсі. Ігор почав шукати потрібний номер. Ага! Ось! Овал із цифрами «п’ять» і «дев’ять» на коричневому потертому дерматині. Натиснув на чорне вічко старезної, забрудненої синьою фарбою і пальцями кнопки. За ветхими дверима пролунав дзвоник. Тут, у коридорі, це почули. Ще трохи – й долинули кроки. Ішла хвора чи стара людина. Повільно шаркаючи. Наближалася, ніби на лижах.

– Хто там? – долетіло хрипле, але жорстке, хоч і жіноче.

– Це до Олега, – відповів грубим голосом донкор. – Він удома?

– Немає, – ще раз хрипло, але м’якіше.

– А коли буде? – знову грубо поцікавився Ігор.

– Та хто ж його знає? – роздратовано сказала стара жінка. – Нічого не казав. Чотири дні як повіявся, то наче у воду впав. Хіба подзвонити не можна? Скажі бабулі, що в тебе все добре. Мені й легше стане. А то ж – як бурундук той. Запхався у своє. З головою. А ти тут переживай. За серце хапайся. Пилюні пий. Хіба ж так можна? Ви подзвоніть йому і вилайте добряче. Що бабулю кинув. А я он хліба шматочок уранці останній з’їла. Що ж мені, з голоду ноги витягти? Ото страму перед сусідами буде! Я ж, діточки, хвора дуже. Ото тільки у квартирі й можу туди-сюди соватись. Та ще, як хто виведе надвір.

– Скільки вам хліба купити і якого? – уже своїм голосом запитав Марченко.

– Чорного й білого, – відповіла бабуся. – Який уже буде. Свіжий, якщо й привезли, досі розібрали. А як не привозили, то й позавчорашній згодиться. Я водичкою розмочу. Аби з голоду не ґиґнути.

– Почекайте, – сказав дверям донкор, а до Лисиці прошепотів: – Постій тут. Постережи. Послухай. Усе може бути. А я зганяю в магаз. Треба ж бабуську від смерті голодної врятувати.

Лисиця кивнув, дістав із сумки «шмайсера», підготував, поставив на запобіжник і запхнув за пояс іззаду. Накрив курткою. Так швидше дістанеш. Бо сумка – глухий варіант. Нульовий. Забудь.

– То пан – крутий мен? – награно поцікавився Марченко. – Тоді я спокійний. Гм… Бондаренко по-дорослому роботу поставив. І підлеглі – модні детективи. Скоро ліцензії на приватний розшук у кожного будуть.

Професор усміхнувся. Знав би ти, пане донкор, хто перед тобою. Цілий професор. Доктор наук. Який захотів зробити своє життя не просто цікавим. А суперцікавим. Навіть супер-пупер-цікавим. А помічники вже й тут як тут.

– Потопельник як сам не потурбується…

– З такою «гаубицею» він потопельником і не стане.

– Та ну… Лише травматика. Коли проти тебе бойовий, почуваєшся незатишно. Перевірено.

– Але це краще, ніж нічого. І ніякі менти не потрібні.

– Для «інтерв’ю» з цією бабуською – так.

– О’кей. Я швидко. Підгодую свідка. На небі запишеться.

Марченко зник у ліфті. Лисиця залишився «на посту». Це хоч і не «пост № 1»[45], та все одно. Відповідальність ніхто не скасовував. Особливо у «відповідальних персон».

Почався відлік чекання. Коли після майстер-класу від черепахи час повторює все за своїм великим «гуру». І ти встигаєш вивчити всі тріщинки й плями на дверях, облупленість і написи на стінах, обпалені кола від «пострілів» сірниками в стелю, почути, як жахливо скрипить ліфт, плаче-розривається дитина в одній із сусідніх квартир і гавкає натужно собака. І від цього – нікуди. Зараз.

Чекання…

Запрацював ліфт. За кілька секунд відчинився на цьому поверсі. «Народив» хлопчика років десяти. В костюмі та з рюкзаком за плечима. Школярик. Уважно подивився на Лисицю, пройшов повз і зробив кілька кроків з повернутою назад головою. Зупинився біля дверей. Почав відмикати. Але з незнайомця очей не зводив і далі. Стежив. Остерігався. Молодець. Дуже правильно. На життя треба дивитися без рожевих окулярів. І чим раніше почнеш…

– А ти знаєш дядю Олега? – запитав Богдан і кивнув на двері: – Із п’ятдесят дев’ятої квартири.

– Ну, – відповів насторожено хлопчик.

– Ти його давно бачив? – якомога люб’язніше вимовив «вартовий».

– Ні. Днів чотири назад. Кудись біг. Із сумкою. Сумний такий. Я саме до під’їзду підходив. А він вискочив і побіг. Не поздоровкався. Не побачив, мабуть. То завжди руку дає. А тут…

– А який він узагалі? – ухопився за соломинку Лисиця.

– Кла-а-асний, – протягнув хлопчик. – Про тюрму розказував. На гітарі пісні про зону співав… Сумні… Він – як мамині пиріжки.

– Це ж як? – аж відхилився назад професор.

– Справжній, – без роздумів відповів Приймаків сусід. – Нікого більше такого нема. Він про життя багато знає. Яке воно. Не товче нас носом. Як учитель. А пояснює, як старший брат.

– А працює де, не казав? – Лисиця рушив далі золотою жилою, яку відкрив маленький філософ.

– Не знаю, – стенув плечима «свідок». – То в сусідньому дворі пляшки приймав. І макулатуру. А потім наче ніде.

– А хто до нього приходив, не бачив?

– Ні, – покрутив головою хлопчик. – Наче ніхто. А! Раз, правда, діда бачив великого з ним. У дворі говорили. Страшний такий. Як гляне, так утекти хочеться. З ли́сою, наче у Шрека, головою. І вуха стирчать.

– Ясно, – сказав Богдан і зробив крок до «джерела інформації». – А…

– Мені мама з чужими говорити не дозволяє.

Хлопчик застрибнув за поріг, гупнув дверима і брязнув замком. Тепер у безпеці. Ніхто не страшний. Навіть і сам Шрек.

«Мордовцев теж великий, – подумав Богдан. – З бритою головою. І точно вуха стирчать. Гм… Точно Шрек. Він приходив до Приймака? Навіщо? Домовлялися про Кречета? Чи зацінював нового «кандидата» в зяті? Розвідка боєм? Може бути. Щоб навіть донька не знала. Логічно. Чоловіча розмова. Без зайвих вух і очей. Методика правильна».

Ліфт знову спинився. Тепер привіз молоду жінку трошки за тридцять. Струнку, як соломина. І сумну. Конкретно натомлену життям. Вона пройшла повз, ледве тягнучи велику картату сумку. Лисиця провів поглядом. Жінка відімкнула ті ж двері, що й хлопчик.

«Мати, – подумав професор. – А в сумці – пиріжки. Справжні. Чи – борошно й дріжджі. Для справжніх пиріжків».

За хвилину знайомі вже двері відчинилися, жінка визирнула й подивилася на Богдана. Той не відвів очей, а теж уп’явся ними в «глядачку». Вона не витримала, і замок брязнув укотре.

«А двері – як люди, – промайнула думка у Лисиці. – Мають свій голос… Гм, вивчає. Підозрілого типа. Що ж. Усе правильно. Пильність ще нікому не шкодила… А-а-а… Скоро тут буде міліція…»

Наступним із ліфта вийшов Марченко. Тримав пакет «Білла». Вага тягнула донизу. Дихав важко. Поспішав.

– Є, – видав радісно. – Свіженьке. Забрав майже останнє. А тут усе спокійно?

– Майже, – відповів задумливо Лисиця.

– Тобто? – відпустив добрий гумор донкор.

– Мордовцев із Приймаком, схоже, знайомі.

– Нічого дивного. Один – майже зять, а інший – майже тесть. А це тобі бабуся сказала?

– Ні. Хлопчик-сусід. Назвав Мордовцева Шреком.

– Так схожий же, – хмикнув радісно Марченко, прозрівши від дитячої дотепності. – Але що це дає?

– Вони домовилися про вбивство.

Сказавши це, Лисиця став дивитися на Марченка незмигно. Широкими «негнучкими» очима. Ніби хотів ще й так передати думку.

– Мордовцев найняв Приймака, щоб помститися екс-зятеві, чи Приймак, щоб ліквідувати конкурента, «прикупив» майже-тестя?

– Гм… – задумався Богдан. – Обидва варіанти непогані. Але обидва однаково тупі. Сліди вбивці кружляють біля жертви й ведуть до близького оточення. Причому однозначно… Нелогічно.

– Нелогічно «з дзвіниці» розумної людини. Але чи наші «клієнти» такі?

– Розум і мудрість не вручають разом із дипломом. У життєвих універах готують краще. Довше, але краще.

– Отож. Але факт знайомства може сказати багато.

– Побазарити хоча б з одним із них… – відвернувся Лисиця, а потім, оживаючи, додав: – Віддавай «булки», та поїхали. Хоч із донею погомонимо. Не вірю я, що вона ні сном ні духом.

– Хтозна. Хоча все виходить на таке.

Марченко подзвонив у двері й пояснив, що хоче. Бабуся відчинила, стала на порозі й узяла рятівний пакет.

– А раніше Олег міг ось так надовго зникнути? – швиденько запитав Ігор, поки «об’єкт» не зачинив дверей.

– Та Господь з вами! – махнула вільною рукою старенька. – Ну, на день та ще й переночувати… Це міг. А так надовго… Я вже й переживаю. Не дай, Боже…

Ця думка прошила обох. Точно! Мовчить. Не з’являється… Цього ще бракувало.

– Та загуляв ваш онук, – видав заспокійливу мантру донкор. – Він же молодий іще. На розум тільки засіяно. Поки зійде. Поки заколоситься… Як не сьогодні, то завтра дзенькне. Чи сам прибіжить. Додому тягне кожного. Ось побачите.

– Ой, синочки, – майже заголосила бабуся, – дай, Боже, щоб ваші слова та… Боюся я. Не доведи, Господи… Кому ж буду потрібна? Хто шматок хліба дасть?

– Ідіть переобідайте і заспокойтесь, – аж ніби підштовхнув стареньку Марченко. Та слухняно розвернулася.

– Хай здоровиться і можеться! – сказав услід Богдан.

– Храни вас, Господь, діточки! – відповіла старенька й зачинила двері.

– Поїхали! – закомандував «київський гість».

Марченко викликав ліфт – і журналісти зникли. Ненадовго, правда. Якщо він усього лиш ліфт. А якщо термінал для телепортації?