Читать книгу Із сьомого дна - Ярослав Яріш - Страница 6

До Києва ми поспішали недаремно. Помер митрополит, і на похорон поз’їжджається багато козаків. Певно, і гетьман буде. Треба прислухатися, придивитися, може, і випаде нагода кількох порішити. Найкраще якогось старшину або заслуженого козака. А коли б полковника, то господар відразу забере нас назад додому, ще й подякує.

Ми в’їхали із заходу, з Білоцерківського шляху, і відразу спрямували коней на Печерські пагорби. Чим ближче до печер, тим більше зустрічалося козаків – ми якраз встигли на похорон.

– А може, ну його, той похорон, – скавулів Біда. – Я б краще тримався подалі.

– Тут буде багато козаків, роздивимося, – відповів йому я, і мої друзі неохоче, але поїхали за мною.

Поблизу Софії була сила-силенна люду: похорон мав відбутися саме тут. Люди щільно оточили собор, але ближче підходити їм не давали козаки – мав приїхати сам гетьман зі старшиною та міські урядовці, місце яких усередині собору. Ми залишили коней, рушили далі пішо й біля самого собору приєдналися до одного з гуртів.

– На кого всі чекають? – запитав Лихо одного з хлопців. Він поглянув на нас, як на яких дикунів.

– Гетьмана та генеральну.

– Яку генеральну? Гетьманшу чи що? – Біда, як завжди, запитав щось дурне.

Хлопець зморщився.

– Люди, ви що, з дуба впали?

Я підійшов до них.

– Розумієш, ми недавно з неволі агарянської. Десять років на галерах мучилися й ось повернулися на Вкраїну, не знаємо нічого. Ти нам тут розкажи, що і як, а то вельми цікаво: сам розумієш, стільки вдома не бути. А ми тобі за це могоричу поставимо та про страшну неволю агарянську розкажемо.

Він зрадів.

– То так би й казали…

Парубок з охотою почав розповідати про кожного, хто проходив повз нас і заходив у храм. Спочатку це були різні цехові, писарі, бургомістри, згодом пішли козацькі чини, показалися й полковники. Вони під’їхали на конях, спішилися й віддали повіддя джурам. Були в дорогих кармазинах, ішли, тримаючись разом.

– Це полковники. Он, перший – Лісницький, далі Тетеря, Данило Виговський, Ханенко та Гуляницький…

– Щось не чув про них, – мовив я, вдивляючись у досить молоді обличчя.

– Бо недавно ще полковникують, – пояснив хлопець. – Ті, кого ви знали, що з батьком Богданом ляхів били, вже в землі лежать. А молоді он які – до шляхетства пхаються, на польських панів заглядають. Ті, що пішли, якраз і нажили найбільші добра, напросили в гетьмана земель. У них і вплив великий, особливо в Тетері. Виговський – брат генерального писаря, Богданів зять. Він уперед не виривається – більше тримається брата – той найбільше зараз цабе.

– А це хто? – спитав я, побачивши полковника, що йшов сам позаду. Якби не пернач за поясом, то в ньому старшину трудно було б розгледіти: по-простому був одягнений. Уже немолодий, проте хода пружна, наче в рисі.

– Це Богун.

Більше пояснювати не потрібно було. Про цього чоловіка я чув багато, аж надто. Мій господар бажав його смерті ледь не так само, як смерті Хмельницького. Скільки ж то він разів рятував козацьке військо від розгрому! Які блискучі перемоги здобував над поляками й татарами, а рубався як! Вінниця, Берестечко, Батіг, Монастирище, Умань – ось місця його слави. Такого полководця давно вже не було між козацтвом, та й, мабуть, вже скоро не буде.

– Далі йдуть генеральні старшини – обозний, осавул, суддя, бунчукові товариші. А ще далі знов полковники: Дорошенко, Сербин, Гоголь та ще якісь, я їх не знаю. Потім старшини полкові: Сомко, а за ним Золотаренко. Вони поки що нічим аж так не уславилися, як тільки тим, що родичі з Хмельницьким. Сомко і Золотаренко шуряки його, а Дорошенко жонатий на родичці близькій… О, а це Пушкар полтавський.

Про цього я також чув. Здається, лише вони з Богуном лишилися з-поміж тих, хто починав повстання з Хмельницьким. І Кривоніс, і Данило Нечай, і Джеджалій, і Бурляй, і Морозенко, і Ганджа, і Чорнота, і Небаба, і Кричевський, і ще багато інших вже землю гризуть. А ці два ще дихають. Маю надію, що ненадовго.

– А хто це йде поруч із ним? – запитав я.

– Це його найближчий товариш Іван Іскра. Той самий.

– Що означає «той самий»?

– А, я забув… Ви, мабуть, чули про Марусю Чурай?

– Звісно, це ж із її піснями козаки так завзято йшли на бій та плювали не один раз смерті в очі.

– Саме так. То ж він ціле життя кохав її, та не судилося їм бути вкупі. Там ціла історія, довго розповідати. Глядіть, там бричка під’їхала. Гетьман.

З появою Хмельницького народ загув побожно – старого всі обожнювали. Він вже не міг сам зійти на землю, тож двоє його підтримували за руки. Один із них був ставний козак, по виправці – шляхтич. Був убраний так само, як гетьман, – у чорну кирею. Другий – молодий хлопець років шістнадцяти.

– Це син його – Юрко. Наступник гетьмана. А інший – права рука, генеральний писар Іван Виговський. З початку війни він за панів був, бо й сам шляхтич. А як козаки ляхів під Жовтими Водами побили, то Виговський до татар у полон попав. Та гетьман його з полону викупив. А той он як дослужився, друга людина на Україні, а тепер, як гетьман хворий, то, мабуть, і перша.

Рука старого гетьмана, тримаючи булаву, трусилася. Ідучи до собору, підтримуваний із двох сторін, він увесь час говорив із Виговським. Вірніше, говорив мало – просто давав вказівку чи запитував, а писар йому все розтлумачував. Юрко намагався також встряти в розмову, проте йому не виходило, до його слів не надто прислухалися.

Нарешті гетьман пройшов, і люди собі посунули до собору.

– Пішли, – хлопець поплескав мене по плечу. Я озирнувся на своїх друзів – вони уважно дивилися на мене.

– Відійдемо трохи вбік, послухаємо, що буде, – запропонував я своїм.

Ми рушили з натовпом. Та швидко відійти набік не вдалося – людська ріка попхнула нас всередину. Я почав опиратися, задкувати, бо ж нам навіть на подвір’я церковне не можна, не те що до собору!

Я не міг собі й уявити, що навіть земля перед собором свята!!! Направду святе місце, навіть повітря навколо нього. Я відчув, як мене починають пекти ступні, як стискає горло. Озирнувся, мої побратими, працюючи ліктями, вже проривалися в натовпі подалі від собору. Я закляк, ноги перестали слухатися. В очах почало темніти. Крізь густу пелену я побачив, як Біда з Лихом вернулися й почали тягти мене за собою. Далі вогонь в очах і зовсім згас.

Як же мені болить голова!!! Гадаю, настав час відкритися вам, познайомитися з вами, як то кажуть, поближче. Я навмисне із самого початку нічого не розказував ні про себе, ні про своїх приятелів, щоб цікавіше було. Люди – дуже цікаві, заради цікавості вони часто нехтують і розумом, і страхом.

Ви, люди, нас чомусь вважаєте поганими, хоч ми нічого лихого вам не зробили. Ми прийшли здалеку, але не з чужої землі, не з ворожої держави – нас послали з тамтого світу, із самісінького дна пекла. Ми біси, чорти, чорні ангели – називайте, як хочете. Звати нас Лихо, Біда і Недоля.

Не поспішайте відразу хреститися й плювати в книгу. Шукайте гріх не в книзі й навіть не в нас, а в самих собі. Думайте головою й дивіться очима – розумний навчиться багато. Чорти завжди боялися розумних, чистих серцем та відважних. Таких людей було завжди мало, і жили вони праведно й важко, чекаючи на нагороду в небі. А дурень дурнем і залишиться, однак життя проживе весело, легко й безтурботно. Я вам розкажу про різних людей, які були нам або друзями, або заклятими ворогами, а ви вже вибирайте, на кого рівнятися, з ким вам по дорозі.

Отже, наш пан Люцифер послав нас із простим загадом – відпровадити на той світ побільше козаків, бо дуже вони вже йому насолили, про що я вже казав, пам’ятаєте? Він спустився на саме дно й вибрав нас. Мене вважали в пеклі перспективним вербувальником, не втямлю, чому господар вибрав саме мене, бо перед ним гріха не чув ніякого. Певно, якась курва написала кляузу, бажаючи працювати на моєму місці. Лихо та Біда трудилися у відділі виконання покарань, тобто мордували душі грішників. Тепер я переконався, що таким бовдурам розізлити князя було неважко.

Колись я працював вербувальником, тинявся по шинках. «Вербувати» на нашій мові означає намовляти людей на гріх, як наш пан колись намовив Єву, а та вже «завербувала» Адама. У мене була вузька спеціалізація – горілка. Вербував, повертаючи людські погляди від дому та церкви до чарки та корчми. Робив їх щасливими. Ходиш сумний, холодний, голодний, а тут перехилиш чарку, другу – і вже тепліше й веселіше, а ще одну випив, пивом запив – то й їсти не хочеться. Найкращою закускою для мене була печінка, людська печінка.

Щоб якнайшвидше виконати завдання та повернутися щасливо додому, я спробував згадати новітню історію козаків.

Якщо коротко вдатися в цю історію, то ненависть нашого пана й «чубатих» пішла ще від часів заснування Запорозької Січі. Запорожці кріпко трималися своєї святої віри, захищали від ворогів благословенну Богом Україну. Були сильні духом і дорожили свободою навіть більше, ніж життям. З жінками не водилися, били басурманів і католиків. Тому козаки були ще страшніші, ніж святі праведники, ченці та священики разом узяті. Вони не мали на собі гріхів, а коли й мали, то розплачувалися за них кров’ю в ім’я віри Христової та землі Української. І та чума від них поширювалася по цілій Україні. Скільки не намагався наш господар – знищити те гніздо ніяк не вдавалося.

З утворенням козацької держави Богдана Хмельницького і зовсім справи стали кепські. Козацький дух розлився всюди, у кожного в очах і в серці була віра, яка прищеплювалася зі старих дум, з пісень, а також у школі та церкві.

Нас перекинули з пекла сюди, ось тому й знялася така буря зі зливою та громовицями – відчинилася пекельна брама. Поспішали так, щоби встигнути до світанку до мірошника, бо не переносимо сонячного світла. Мельник – старий грішник, який не знати за що продав душу нашому панові. «Вбранка», у які ми одягалися, це, звичайно, не тільки одяг, як ви подумали спершу. Це людські тіла. Мельник викопав їх із незапечатаних могил. Чим більше тіло пролежало в землі, тим тяжче гоїлося. Ось чому ми були спочатку у страшних виразках та ранах. Ліки старого, а також наш бісівський дух влили в ці тіла нове життя.

Тепер, одягнувши людські «вбранка», ми не боялися сонця. Ми не мали такої сили, як раніше, проте могли ходити між людей, зводити їх із дороги праведної, з розуму, а як пощастить, то й зі світу. Погляньте навколо себе, може, і ви таких людей знаєте, що постійно вас на гріх намовляють? Тримайтеся краще від них подалі.

Зараз нас можна було вбити колом у груди, срібною кулею, святою водою, а ще – ладаном. Ми боялися церкви та святої землі, хреста й навіть освяченої ікони. Отак нас і побила лиха година біля Софійського собору. Заледве свята київська земля не відправила назад до пекла. А там би вже господар добив – він провалів не вибачає.

Коли я отямився й розплющив очі, то побачив безхмарне голубе небо. Лежав на возі в соломі, вкритий рядном. Ледве найшов силу, щоб підвестися.

Довкола ходили люди, їх було повно, а з другого боку широко розлився Дніпро. Побратими стояли осторонь, розмовляли з якимось дядьком. Видно, їх свята Софія не так зачепила. До мене підійшов той же хлопець, що розповідав нам перед тим про козацьку старшину.

– Ну, що ж ви так, панове?

– Та я, – хотів щось сказати.

– Нічого не кажи, розумію. Вдома довго не були, то й випили зайвого. Я так відразу й подумав. Ми притягли вас сюди, не дамо ж пропасти хрещеним.

Я поглянув на хлопця.

– Як тебе звати?

– Лесько. Ми з Броварів, приїхали торгувати до Києва.

Я вже не слухав, розглядався. Досі чув слабість, тяжко було дихати, страшно нили кості. Я встав із воза. Місце, де зараз знаходився, визначив відразу – Поділ. Тут недалеко стоїть гарна корчма, я її добре знаю.

– Хто це? – нараз запитав я Леська, рот у якого не закривався. Він повернув голову – там ішли бородаті москалі в червоних каптанах.

– Ратні люди воєводи московського. Він тепер у Києві сидить.

Схоже, той воєвода московський у Києві обжився досить непогано. Це було видно по тому, як москалі ходили собі по Подолу. Кожум’яки, бондарі та інші цехові наче й не звертали на них уваги, проте нахабство на пиках стрільців було видно здаля. Ось вони сунуть гуртом, широкою лавою, нікому не даючи дорогу й розштовхуючи людей. Були бородаті, злі. Вони перли просто до нас, обступили крам моїх броварчан.

– Що вам показати, братушки? Вибирайте мед, солоденький, лікувальний. А тут у мене мед свіженький диких бджіл. Покуштуйте, – вихваляв свій товар Лесько.

Старший стрілець узяв горщик, понюхав.

– А-а-а, хорошо.

Він узяв невелике відерце, вилив туди мед із горшка, потім із другого, з третього.

– Берете? Добре, віддам недорого, – приговорював Лесько, вже, мабуть, підраховуючи бариші.

Проте московити й не думали платити: розвернулися й пішли.

– Гей, ви куди?

Стрільці не вважали за потрібне йому відповідати – просто рушили собі далі.

– Дядьку! – гукнув на поміч Лесько.

Дядько Семен, отаман валки броварчан, побачив таку справу й перепинив москалям дорогу. Був досить здоровий, широкоплечий, стиснув кулаки, наче довбні.

– Мусите за мід заплатити.

Старший стрілець поглянув на нього, мов на комаху.

– Ти што, хахол, в дибу захатєл? Аль не вєдаєш, што ваєвода царській теперь здєся хазяїн, а ми єво люді! Сбор базарний собіраєм!

Семен не вступався.

– Я поплатив усі чинші, всі збори й податки. Меду не дам, це мій останній заробіток.

Стрілець аж зубами заскреготів.

– Бунтавать протів людєй царских надумал, сабака?

Він копнув ногою стіл – з нього так і полетіли горшки й розбилися з тріском. Семен аж загарчав від досади, кинувся в бійку, та москалі скрутили його, почали бити палицями.

Люди підняли ґвалт, почали збиратися. Їх обурив вчинок стрільців, усі насторожилися. Та ратні люди на це не зважали. Вони пройшли трохи далі й наблизилися до жінки, що продавала тараню.

– Давай сюда, а то с табою так же будет.

Та ззаду вийшов козак у старшинському каптані. Він показав москалеві свою шаблю. Се був його товар.

– А ось тобі, бачив, цапина борода?

– Што? В замок єво! В дибу!

– Лише спробуйте, собачі діти, я козак реєстровий. Без податку й чиншу торгувати можу, а за грабунок руки рубати почну! Ну ж бо, зачепіть козака, то пан полковник цілий замок ваш догори дном переверне! Підходьте, кляті драби, зачепіть-но отамана Шила!

Його слова були переконливими: пограбувати козацького старшину москалі не наважилися, хоч за ними й була сила. Це не те, що простий хлоп, а ще хоробрий – шаблею махає. Вони погрозили йому, проте забралися й пішли.

Семен трохи прочуняв від побоїв, сидів, обійнявши голову руками. Базарники вже збиралися. Усі були похнюплені: торг був ніби й хороший, проте москалі добряче пограбували людей. Лише один отаман Шило був задоволений – його крам продався, гроші дзеленчали в кишені. До нього прийшли товариші-старшини, і вони, обнявшись, потяглися до шинку.

– Ходімо й ми, панове, до корчми, вдаримо лихом об землю, – нараз крикнув я.

– За що, все москалі потовкли, – з жалем у голосі відповів Лесько.

– Я пригощаю!

– Звідки гроші в бідного каторжника? – сумно запитав Семен.

– Я як тікав з каторги, то послав на тамтой світ одного бея турецького й захопив його кошель. Отак, панове, треба. Тож ходімо, я ваш боржник.

Мої побратими дивилися на мене, як антихрист на райську браму, адже ті люди на розбійників не були схожі, тож навіщо їх пригощати? Я їм нічого не пояснював, лише пішов за козаками, а вони прямували до тієї доброї корчми. Базарники перезирнулися й потягли за мною.

Як і у всіх корчмах, тут було гамірно й людно. Зібралися ремісники й пили знічев’я за столом, що був найближчим до дверей. Далі гуляли козаки з отаманом Шилом, що вихвалявся тим, як провчив москалів. Їхній гурт був найменший, але найголосніший. Навпроти них, вже за іншим столом, розташувалися ми.

Я замовив побільше горілки, пива. Також принесли кілька тарелів печеного м’яса, хліба й тарані.

– Падлюки вони, морду б їм набити, – озвався Семен, дивлячись на козаків Шила, на їхні веселощі та стіл, що аж вгинався від наїдків та напоїв. – Коли ми з Хмельницьким разом на ляхів ставали, то нас ніхто не цурався, разом билися. А тепер у кого язик довший, хто гарно сраку лизати вміє, позаписувалися в реєстр, а нас, тих, хто кров свою проливав, вернули до плуга. Уже податками обкладають, по три шкури деруть.

У шинках я дуже любив бувати. Звичайно, по роботі. Навіть пісеньку собі придумав:

Я був не єдиним корчемним вербувальником – у нас цілий підрозділ. Вони ще й досі товчуться по всіх корчмах на Україні, закусуючи вашою печінкою.

У шинку, за чаркою та при доброму товаристві, чоловік стає вільним, відважним, розриває на собі всі ланцюги буденності, що сковують його тіло. Після другого випитого горнятка завербований забував про свого коня, якого мав стриножити та вивести на луки, про пса, якого мав нагодувати, про жінку, якій також щось обіцяв… А далі гірше та й гірше. Свою роботу знав я добре, мене навіть могли поставити в пеклі начальником нашого підрозділу, супервайзером, якби не опинився тут. Тож мої броварчани один за одним лягали під мене – зелений змій моєї душі розливався по їх тілу. Дві пляшки спорожніли швидко, на їх місце стали ще дві, а потім я і лік втратив. Дядько Семен щоразу гримав на Ривку-корчмарку, щоб ставила наступний могорич. Я споював броварських хлопів, а вони пили. Біда підморгував мені та все стукав кулаком по столу.

– Ніколи того не буде, щоб нас, які кров проливали, та в ярмо знов запрягли!

– Правда, – підтримали хлопи. – Ніколи. Не за це ми свою кров проливали.

Гульня стала якась дика. Вони почали плести казна-що, не дуже замислюючись над змістом сказаного. Це мені вже подобалося, тому я замовив їм іще пійла.

У козаків бенкет також ішов на цілу губу.

– Слава!

– Віват!

– За неньку Вітчизну! – раз у раз викрикували вони й заводили чергову пісню.

– Ач, як бісяться, – мовив дядько Семен. – Як шляхта колись. Самі в шляхтичі пнуться.

– А як це? – вдав я, ніби не второпав.

– Дуже просто, – відповів плутано-п’яно за дядька Лесько. – Старшина повипрохувала в гетьмана, а не так у гетьмана, як у пана писаря генерального, що зараз усьому лад дає, лани, луки, млини, пороздавала багато своїм прибічникам, а ви собі беріть, що нам негоже.

– Та що тут говорити – обманули нас козаки. Казали: виб’ємо панів-ляхів, разом будемо панувати на Вкраїні. Та лиш не так сталося, самі панують, – це знову говорив Семен.

Довкола знялася якась круговерть. Я вже почав відчувати це, оглядатись по сторонах, пильніше спостерігати. Сам майже не пив, проте щораз більше наливав своїм сусідам. Особливо Семену. Навкруги всі говорили голосно, не слухаючи один одного, гаряче сперечалися й лихословили. Якраз момент їм плюнути в чарку. У шинках, на бенкетах, навіть удома чи на природі я завжди так роблю. Коли тільки чоловікові хміль починає шуміти в голові, я непомітно намагаюся харкнути йому в чарку. У моїй слині сидить мій чорний дух, якого ви вливаєте в себе разом із горілкою. Це він робить із чоловіка спочатку бравого, веселого козака, потім найсильнішого богатиря, а вже згодом безмовну худобу. Це мій дух вкладає тобі в руки ніж у п’яній бійці, мій дух жене батогом твоїх коней по вузенькій дорозі понад самісіньким урвищем, мій дух б’є твоїм кулаком у груди твою жінку. Тобі на другий день страшно шкода, ти виправдовуєшся, кажеш, що це горілка робила, а не ти. Насправді все це робив мій дух, якого я відригнув із самого дна моїх чорних нутрощів та непомітно виплюнув разом із густою слиною тобі в чарку. Отож, не минайте корчму, бо «хто корчму минає, той щастя не знає». Це також вигадав я.

Семен був уже готовий. Він довго і п’яно розповідав мені, як колись бився з панами, як на війні погинули його родичі й знайомі. Потім перейшов на інше – розказував про жінку, яка його постійно лає, про роботу й торгівлю. Я дочекався, доки він втомиться й трохи втихомириться. Тепер настав мій час. Я обняв його за плечі.

– То завжди так є, що один на возі, а другий тягне, завжди є вовк, а є олень. Таке життя. Поглянь на козаків – нічого не роблять, а мають грошей і на бенкети, і на жінок, а яка в них зброя, які коні! Бо вони вміють брати своє. А ти не вмієш.

– То що, я олень? – вирячився на мене хлоп.

– Тебе всі скубуть – і козаки, і жінка, а ти лише терпиш та гаруєш, потом обливаєшся. То хто ти? Ось ти кажеш, тобі грошей бракує, тебе повинностями обкладають, у козацький реєстр не записали, жінка лає. А ти відплати козакам за свою кривду, забери, що твоє, дай дещицю жінці, тоді вона тебе так полюбить і не «дурнем», а «миленьким» називати буде. Тільки ти вже її не захочеш – з грошима молоду собі знайдеш.

Це хлопові сподобалося, і він розплився в посмішці.

– Та-ак. Та що зробити треба?

– А нічого. Зараз стемніє, козаки підуть собі. Вони п’яні, а вас більше. Дав довбешкою по макітрі – і тугий кошель у тебе в кишені. Я так усе роблю, тому й гроші в мене водяться.

Посмішка відразу ж пропала. Душа кричала козакові, щоб негайно встати та піти звідси, доки не сталося біди, та спутане горілкою тіло продовжувало важко сидіти на лаві, а каламутні очі косо дивилися на мене.

– На гріх не піду, – відповів хлоп.

– Який гріх, чоловіче – намилимо тим крикунам боки та й відпустимо. Нічого не буде їм, не бійся, а собі грошенят заробимо.

Хлоп сопів, ось-ось погодиться, зараз запливе в мою сітку. Нараз підвівся отаман козаків.

– Панове-браття! Кожного в нас своя доля, та одна єдина у нас ненька – Україна. Випиймо, браття, усі гуртом за нашу матір! Шинкарко, всім горілки!

Він вийшов з-за свого столу, щоб до всіх присутніх у шинку стояти лицем. Наймички всім налили.

– За Україну, за волю! – гукнув козак і вилив собі під вуса, і з ним випили й інші. Лише хлопський отаман дочекався, доки козак гляне на нього, а тоді вилив горілку на землю. Він поблід, козак навпаки, почервонів.

– Ти що, невже горілка така погана?

– Я не буду пити з вами за вашу Україну й за вашу волю. Бо у вас і воля, і доля, а нам лише дуля!

Все навкруги затихло. Тепер хід був за козаком.

– Що таке говориш, чоловіче? Видно, вже зайвого випив, чи, може, тобі чорт приснився? Волю ми вибороли від панів-ляхів для всього народу. А коли ти вільний – то ніби крила маєш, можеш злетіти високо та вхопити за хвіст птицю своєї удачі.

Семен підвівся, вони стали одне навпроти одного.

– Тобі легко говорити, ти реєстровий.

– Хіба не в шаблі права козацькі споконвіку були закладені? А де ж ваші шаблі? Чи продали, чи пропили, чи, може, жінці віддали?

Семен аж побуряковів із люті.

– Не насміхайся, козаче. Це старшина ваша так нас поділила – хто ближче до тіла, тому й шаблю, тому й права. А інших – геть назад до плуга. Обманули ви народ, лише собі волю здобули, тьху!

Він плюнув. Шило поглянув на нього з-під брів.

– Я своє ім’я в реєстрі кров’ю вписав. І товариші мої також. А ти годен у козаки йти, достойний у реєстрі бути? Доведи!

Шило віддав шаблю товаришам, потім пістоль і ніж, залишившись беззбройним.

– Ось я без шаблі, тепер ми рівні. Покажи, на що ти годен!

Семен був вищий і дужчий за Шила. Він оглянувся на своїх, тоді рушив до козацького отамана. Усі розступилися, взявши їх у коло.

– Зараз я тобі доведу, іродів сину, – прогарчав Семен.

Він розмахнувся і вдарив. Шило відхилився. Тоді ще раз. Нараз козацький отаман знову ухилився від Семенового кулака, а сам вдарив супротивника в живіт. Той застогнав, зігнувся.

– Ось чого ти вартий і який із тебе козак? – крикнув йому Шило.

Нараз Семен озвірів, закричав і кинувся на козака. Вони обнялися, налетіли на стіл і перевернули його разом із наїдками. Козаки кинулися їх розбороняти.

– Бий їх! – крикнув Біда, і ми разом із хлопами кинулися на козаків.

Ремісники не захотіли втручатися й швидко ретирувалися з корчми подалі. Натомість у корчму почали один за одним входити москалі. Я їх відразу впізнав – це були ті самі, що погромили броварівців на базарі, було їх чимало, мали із собою палиці. Вже ставало куди цікавіше, хоча царські люди до моїх планів не входили. Хлопи й козаки втихомирилися, спинили тих, хто вже кинувся з кулаками в бійку. Я дуже не хотів, щоб отак просто згасла така мила корчемна бійня.

– Глянь, хто завітав. Пам’ятаєш, як вони тебе били? – спробував я роздмухати вогонь помсти в душі Семена. Він був червоний, як рак, діставши кулаком по пузі від Шила, йому було мало. Він підійшов до бородатого москалюги, згріб його за барки, струсив.

– Сам чорт тебе привів. Плати мені за мед, клятий кацапе! – крикнув Семен.

Усе притихло, раптом здоровий московит відіпхнув Семена, витяг пістоль.

– Ти, сабака? – нараз заревів, упізнавши Семена. Ще мить – і бахнув постріл. Він не влучив: Шило в останню хвилю вдарив його по руці, і куля пішла в стелю.

– Стріляти нас, як псів, будеш? – Шило озвірів і щосили заїхав москалеві по морді. Той упав і, не скрикнувши, лише голосно гепнув на землю. Що тут почалося! Такої корчемної бойні я не бачив уже давно, хоч у шинках вік звікував.

Коли козаки мірялися між собою навкулачки, то намагалися не бити один одного по пиці, бо лице людини – прообраз Божий. Проте зараз пішла така мордобійня, що пралися без розбору. Самому отаманові кілька разів з’їздили по зубах і розбили на голові глечик із пивом. Він виплюнув вибиті зуби, підхопив із землі важку лаву й щосили кинув на нападників. Інші хлопці також не відставали: товкли москалів, що мали духу.

Я не став чекати, доки хтось першим схопить ножа, сам вкладав його в руку, іншому гострий виделець, аби штрикнути в око, а іншому то й шаблю видобути допоміг.

– Рубони його, щоби знав сучий син, штрикни ножичком, розвали голову! – гукав я і хлопам, і козакам. Тільки й чекав того, щоб хтось першим витяг ножа і впала перша крапля крові. Навіть кинджал уже приготував та стиснув у руці, і жертву вибрав – отаман Шило. От штрикну йому під ребра – добрий буде початок, козак, видно, знатний, он як кулаками махає. Я підійшов поближче, щоб зручніше було. Козаки й москалі похапали дрючки, ножі, шаблі. Усе пішло обертом, усе літало, чулися крики й стогони. Потекла кров.

Раптом знадвору почувся постріл – декого це зупинило. Розштовхуючи москалів, що товпилися в проході, всередину ввалився гетьманський осавул. У руках його були пістолі, один із них димів. Осавул стрельнув з іншого вгору. У тісній корчмі звук пострілу видався особливо гучним, і він остаточно зупинив усіх. Все завмерло. Козаки підхопили своїх поранених.

– Що тут таке?! – ревнув осавул.

– А хіба не видно, – тихо відповів йому хтось.

Осавул похитав головою.

– Ех ви, тут владика помер, весь Київ плаче, сам гетьман і старшина з’їхалися на похорон, а ви, сучі діти, що тут витворяєте! Зараз всі мені по норах! Не на те вам шаблі гетьман дав, щоб ви по корчмах розмахували!

Відповів Шило, сплюнувши кров із розбитого рота:

– А он православним скажи, – показав на московитів. – За гетьмана говориш, осавуле, то хай гетьман запитає своїх спільників любих, завіщо вони людей киями по головах б’ють на базарі?!

Осавул оглянувся на стрільців.

– Марш мені звідси. Завтра ж гетьман у воєводи буде!

Москалі втягнули голови в шиї і, обійшовши осавула, вискочили геть, поволікши тих своїх друзів, що не могли йти самі. Над дверима корчми так і писало: «Ласкаво просимо, назад виносимо». Осавул наказав усім завтра прибути на гетьманський суд і пішов за ними.

Ми всі залишилися серед розгромленої корчми. Битися козакам із хлопами більше не хотілося. Були поранені як з одної сторони, так і з другої, проте трупаків не було, що мене неабияк розчарувало.

– Отака правда в гетьмана – заступилися за своїх, а тут ще й під суд, – мовив хтось із козаків.

– Так має бути – порядок є порядок, – відповів Шило.

До нього підійшов Семен.

– Ти, козаче, не думай, я завтра з тобою піду, розкажу гетьману, які безчинства москалі на базарі чинили і як ти мені життя врятував. Як уже когось карати, то мене.

Шило простяг йому руку.

– Нікого карати не стануть. Нас уже тут не буде завтра, і ті всі крикуни гетьманські можуть нас у дупу поцілувати. Я чув, що хлопці в Білу Русь тягнуться. Там москалі на полковника Нечая сунуть, людей ущемляють. Гайда гуртом до Нечая. Він прийме, і слави, і грошей в нього заробимо, ще й москалям, собачим синам, відплатимо.

– Згода, – відповів Семен.

– Усі згодні, – загули й інші. – У Білорусь! А сьогодні ще гуляймо!!!