Читать книгу Спаситель - Ю Несбьо - Страница 8

Він височів на найвищому місці найжвавішої вулиці Осло, котра носила ім’я шведськонорвезького короля Карла Юхана, – Карл-Юханс-гате. Він запам’ятав план міста, який взяв у готелі, й знав, що будівля, обриси котрої виднілися на заході, – то королівський палац, а на сході – Центральний вокзал.

Він сіпнувся.

Високо на стіні палав червоний неоновий термометр, що сповіщав про мороз, й від найменшого поруху повітря відчувався шпаркий холод, що проймав верблюже пальто, котрим він досі був цілком задоволений, а надто через те, що придбав його у Лондоні за помірною ціною.

Годинник біля термометра показував 19:00. Він попростував на схід. Обставини ніби вдало складаються. Темно, люди сунуть хмарою, відеокамери лише біля двох банків, та й ті повернуті на їхні ж таки банкомати. Метро він вже вилучив з переліку шляхів відступу, позаяк там, певно, купа камер спостереження та дещиця народу. Осло, виявляється, менше, ніж він гадав.

Він зайшов у крамничку одягу, де вподобав блакитну вовняну шапку за сорок дев’ять крон та вовняний жакет за дві сотні, але змінив думку, зауваживши тоненький дощовик за сто двадцять. Одягаючи його у примірочній, він помітив, що пастилки дезодоранту з Парижа так і лежали у його кишені, розламані, подекуди розкришені на порошинки.

За сотню метрів вулицею, ліворуч, розташовувався ресторан. Найперше він переконався, що у гардеробі – самообслуга. Чудово, воно й простіше. Пройшов у залу. Напівзалюднена. Добрий огляд. З того місця, де він стоїть, видно всі столики. Поряд виріс офіціант, й він замовив на завтра на шосту столик біля вікна.

Перш ніж піти, перевірив туалет. Приміщення вікон не має. Себто єдиний запасний вихід – через кухню. Незле. Звісно, ідеальних місць не трапляється, та й не надто ймовірно, щоб йому знадобився інший шлях відступу.

Вийшовши з ресторану й кинувши погляд на годинник, він вулицею для пішоходів попростував до вокзалу. Люди дивилися під ноги та убік. Маленьке місце, утім, наділене по-столичному холодною відчуженістю. Добре.

На пероні експресу, який ішов у аеропорт, він знов глянув на годинник. Від ресторану шість хвилин ходи. Потяги йшли що десять хвилин й за дев’ятнадцять хвилин вже були в аеропорту. Отже, можна сісти на потяг о 19:20 й вже о 19:40 бути на місці. Прямий рейс до Загреба о 20:10. У кишені він вже мав квиток, придбаний безпосередньо у компанії САС.

Цілком задоволений, він, вийшовши з нового вокзального терміналу, зійшов сходами під скляний дах, де колись, безперечно, був дебаркадер, а наразі понатикано крамниць, й вийшов на майдан. Йорнбанеторг – так було зазначено на мапі. Посеред майдану, втричі більший за природні розміри, красувався величезний тигр, що завмер у русі, поміж трамвайних рейок, машин та натовпу людей. Але телефонівавтоматів ніде немає, хоч адміністраторка казала інакше. Наприкінці майдану, біля навісу, стояла юрба людей. Він наблизився. Дехто балакав, нахиливши одне до одного вкриті каптурами голови. Можливо, мешкають в одному районі, по сусідству, й чекають на той самий автобус. Щоправда, йому вони скидалися на дещо інше. Він зауважив, як худорляві постаті передають щось із рук у руки, поспішаючи геть, горблячись від шпаркого вітру. Збагнув, у чому річ. Адже ж бачив, як продають героїн – і у Загребі, й у інших європейських містах, хоча ніде не торгували так неприховано, як тут. Й збагнув, на що це йому скидалося. Невеличкі купки людей, у яких він і сам колись стояв, коли пішли серби. Біженці.

Але згодом автобус таки під’їхав. Білого кольору. Зупинився трохи далі за навісом. Двері розчинилися, але ніхто не сідав у автобус. Звідти вийшла дівчина у формі, котру він враз упізнав. Армія спасіння. Він уповільнив крок.

Дівчина підійшла до жінки й допомогла їй зійти в автобус. Слідом за ними увійшли двоє чоловіків.

Він зупинився, спостерігаючи за ними. Випадковість, міркував він, не більше й не менше. Він відвернувся. На стіні невеличкої каплички побачив три таксофони.

За п’ять хвилин він уже повідомив їй у Загреб, що у нього все добре.

– Останнє завдання, – повторили у слухавці.

А Фред розповів, що на стадіоні «Максимар» блакитні леви, «Динамо»-Загреб, граючи проти «Рієки», пішли на перерву, ведучи у рахунку 1:0.

Розмова коштувала 15 крон. На капличковому годиннику показувало 19:25. Пішов зворотний відлік.

Група зібралася у парафіяльному будинку при церкві Вестре-Акер.

Високі замети обрамляли щебеневу стежину, що йде до цегляного будиночка на схилі біля цвинтаря. У голому приміщенні зі стільцями уздовж стін та довгим столом зібралося чотирнадцятеро людей. На перший погляд, можливо, складалося враження, що тут відбувається зібрання житлового кооперативу, адже за обличчями, статтю, віком та одягом не можна було визначити, що то за люди. Від вікон та лінолеуму долі відбивалося різке світло. Зібрання тихцем перемовлялося, крутячи у руках картонні стаканчики. Гучно зашипіла відкоркована пляшка «Ферріса».

Рівно о 19:00 чиясь рука задзеленчала дзвіночком, усі розмови постихали. Всі звернули погляди на жінку років тридцяти п’яти. Вона теж дивилася просто у вічі, не боячись. Тонкі губи підмальовані помадою, тому видавалися м’якішими, густі довгі біляві коси зібрані простенькою застібкою, великі руки спокійно лежали на столі. Витончена жінка, така, що має привабливі риси обличчя, але їй бракує шарму, аби, за норвезькою міркою, назвати її чарівливою. Вона випромінювала стриманість і силу, а владний голос, що за мить сповнив кімнату, ще й посилив це враження.

– Доброго дня, мене звати Астрід, я алкоголічка.

– Привіт, Астрід! – в один голос відповіли присутні.

Астрід нахилилася до книги, що лежала перед нею на столі, й почала читати:

– Єдина умова членства у Спільноті анонімних алкоголіків – це прагнення кинути пити.

Вона вела далі, а ті, що сиділи за столом, знаючи напам’ять усі дванадцять заповідей, ворушили губами. Коли вона замовкала, переводячи подих, згори лунали співи, – там репетирував церковний хор.

– Тема на сьогодні – перша сходинка – така: «Ми визнаємо, що були слабкі перед алкоголем і не мали більше змоги упоратися з власним життям». Я почну й висловлюватимусь коротко, бо, гадаю, покінчила з першою сходинкою.

Астрід зітхнула і криво усміхнулася.

– Я не п’ю вже сім років, але щодня, прокинувшись, найперше, що я кажу собі, – я алкоголічка. Мої діти про це не знають, гадають, мама просто дуже легко п’яніла й припинила пити, бо ставала дуже злою. У моєму житті для збереження рівноваги потрібна слушна частка правди й слушна частка брехні. Все може полетіти шкереберть, але я живу одним днем, уникаю першої випивки й наразі працюю над одинадцятою сходинкою. Дякую вам.

– Дякуємо, Астрід, – гримнуло зібрання й заплескало у долоні, а нагорі у цей час прославляли Господа.

Вона кивнула високому чоловікові з коротко підстриженим волоссям, ліворуч від себе.

– Привіт, мене звати Харрі, – мовив він хрипким голосом. Тонка сітка червоних прожилок на чималенькому носі свідчила про багаторічне, аж ніяк не тверезе життя. – Я – алкоголік.

– Привіт, Харрі.

– Я тут новачок, це лише моя шоста зустріч. Чи то сьома. Наразі я ще перебуваю на першій сходинці. Тобто знаю, що я алкоголік, але гадаю, що тримаю себе під контролем. Отож, своєю присутністю тут я ніби сам собі суперечу. Але я дав слово своєму психологові, другові, котрий хоче мені лише добра. За його словами, якщо я спроможуся витримати перші кілька тижнів міркувань про Бога та про духовність, то побачу, що це діє. Я гадки не маю, чи здатні анонімні алкоголіки допомогти самі собі, але я ладен спробувати. Чом би й ні?

Він повернувся ліворуч, показуючи, що договорив. Хтось заплескав у долоні, але Астрід перебила їх:

– Певно, ти вперше взяв слово під час нашого зібрання, Харрі. Й це чудово. Але, оскільки вже завів про це мову, то, може, розповіси більше?

Харрі глянув на неї. І решта присутніх теж. Методика забороняла тиснути на учасників групи. Астрід дивилася йому просто у вічі. Він і на минулих зустрічах відчував її погляд, але відповів лиш раз. Зміряв її нахабним всеохоплюючим поглядом з голови до п’ят, і то не один раз. Загалом побачене припало йому до душі, але найбільше уподобав він те, що коли він глянув на неї наступного разу, вона густо зашарілася. Й під час наступного зібрання дивилася на нього, мов на порожнє місце.

– Ні, дякую, – відповів Харрі.

Несміливі оплески.

Харрі покосував на неї, поки говорив його наступник. Після зібрання вона спитала, де мешкає Харрі, й запропонувала його підвезти. Харрі завагався, а хор на другому поверсі у цей час наполегливо прославляв Господа.

За півтори години вони обоє мовчки випалювали по цигарці, спостерігаючи за димом, який забарвлював синім відтінком темряву в кімнаті. Сире простирадло на вузькому ліжкові Харрі ще пашіло теплом, але через холод у кімнаті Астрід до самого підборіддя натягла тонку білу ковдру.

– Було чудово, – мовила вона.

Харрі не відповів, гадаючи, що вона, мабуть, не питає.

– Я кінчила. Першого ж разу. Це не…

– Отже, маєш чоловіка-лікаря?

– Ти вже питав. Відповідь незмінна: так.

Харрі кивнув.

– Чи ти чуєш цей звук?

– Який звук?

– Цокання. Це твій годинник?

– Я не маю годинника. Мабуть, твій.

– Він електронний, не цокає.

Вона поклала руку йому на стегно. Харрі виліз із ліжка. Крижаний лінолеум обпік підошви.

– Хочеш води?

– М-м-м.

Харрі пішов у ванну. Відкрив кран, глянув у дзеркало. Що там вона казала про самотність у його очах? Він нахилився уперед, але побачив лише блакитну сітківку навколо маленьких зіниць й тонку сітку прожилок на білках. Халворсен, зрозумівши, що у них з Ракеллю все скінчилось, сказав, що йому треба шукати втіх у інших жінок. Чи то пак, як він висловився, «витрахати» меланхолію зі своєї душі. Але Харрі не міг, та й не хотів. Знав, що будь-яка жінка, якої він торкнеться, обернеться на Ракель. Йому треба забути, вигнати її зі своєї крові, а не зараджувати такою собі сексуальною метадоновою терапією.

Утім, можливо, він помиляється, а Халворсен має рацію. Бо йому було добре. Справді добре. Замість відчуття порожнечі, бо намагався угамувати одну жагу, утамовуючи іншу, він почувався сповненим життям. Й одночасно – знесиленим. Вона знесилила його. І йому сподобалось, як вона це робила. Може, й справді все просто, і для нього так само?

Харрі, відступивши на крок назад, розгледів власне тіло. За минулий рік він схуднув. Поменшало жиру, але й м’язів теж. Скидається тепер на батька. Імовірно.

До кімнати він повернувся з великою півлітровою склянкою води, котру вони випили вдвох. Згодом Астрід знов припала до нього. Спочатку її шкіра видавалася вологою та холодною, але за мить він відчув її тепло.

– А тепер розповідай, – мовила вона.

– Про що розповідати? – Харрі спостерігав за димом, який, звиваючись, скидався на якусь літеру.

– Як її звати? Адже уся справа у «ній», чи не так?

Літера розтанула.

– Можливо.

Харрі спостерігав, як вогонь зжирає цигарку, й розповідав. Спочатку небагатослівно. Жінка, що лежить з ним поряд, – геть чужа, у спальні зовсім темно, слова, злетівши з губ, розчинялися, він гадав, що, певно, саме так усе відбувається у сповідальні. Вихлюпуєш все із себе. Чи то «відпускаєш», як кажуть на зібраннях анонімних алкоголіків. І він повів розповідь далі. Про Ракель, яка торік виставила його за двері, вирішивши, що він одержимий гонитвою за «кротом» у поліції, за Принцом. І про Олега, її сина, котрого викрали просто з дитячої і тримали у заручниках, коли Харрі нарешті наблизився на відстань пострілу. Олег упорався, добре упорався, якщо зважати на обставини викрадення й на те, що Харрі просто на його очах убив викрадача у ліфті на Кампені. А ось для Ракелі все склалося гірше. За два тижні після викрадення, дізнавшись подробиці, вона сказала, що не бажає його більше бачити у своєму житті. Радше – в Олеговім житті.

Астрід кивнула.

– Вона полишила тебе через шкоду, якої ти їм завдав?

Харрі захитав головою.

– Через шкоду, якої я ще не завдав. Поки що.

– Справді?

– Я сказав їй, що справу закрито, але вона повторювала, що я одержимий, і це ніколи не минеться, допоки злочинці гуляють на волі. – Харрі загасив цигарку в попільничці, що стояла на нічному столикові. – Не одні, то інші. Що я повсякчас буду когось ловити. Й цей хтось повсякчас буде для них невідступною загрозою. Для неї це занадто.

– Скорше, це вона одержима.

– Та ні. – Харрі посміхнувся. – Вона має рацію.

– Невже? Поясни.

Харрі знизав плечима.

– Підводний човен… – повів він, але не доказав, бо закашлявся.

– Підводний човен?

– Це вона так сказала. Я ніби підводний човен. Занурююсь туди, де темно, холодно й неможливо дихати, а на поверхню випливаю раз на два місяці. Вона не прагне занурюватися туди зі мною. Цілком слушно.

– Чи ти досі її кохаєш?

Харрі вагався, чи до смаку йому, куди повернула їхня розмова. Він глибоко зітхнув. У голові постала остання сварка з Ракеллю. Його власний голос, тихий, як завжди, коли він сердився чи боявся. «Підводний човен?»

І голос Ракелі: «Порівняння, може, й не найбільш вдале, але ти розумієш…»

Харрі здіймає руки:

– Чому ні, чудовий образ. А цей твій… лікар? Хто він, авіаносець?

Вона йому роздратовано:

– Він геть не має до цього стосунку, Харрі. Справа у нас. У тобі і мені. Й Олегові.

– Будь ласка, не прикривайся Олегом.

– Не прикривайся…

– Ти використовуєш його як заручника, Ракель…

– Я? Використовую його як заручника? Хіба я викрадала Олега? Хіба я приклала йому до скроні пістолет, коли тобі вкрай треба було утамувати власну жагу помсти?

Жили на її шиї вип’ячуються, вона кричить, її голос стає чужим, неприємним, голосові зв’язки не витримують такого навантаження. Харрі йде, майже безшумно зачиняючи за собою двері.

Він повернувся до Астрід:

– Так, я кохаю її. Чи ти кохаєш свого чоловіка-лікаря?

– Так.

– Тоді чому?

– Він мене не кохає.

– Отже, ти мстишся йому.

Вона здивовано глянула на нього:

– Ні, просто мені самотньо. А ти мені подобаєшся. Мабуть, причини у мене такі ж, як і в тебе. Чи ти сподівався, що все складніше?

Харрі розсміявся:

– Ні-ні. Все гаразд.

– Як ти його вбив?

– Кого?

– А таких багато? Викрадача.

– Не має значення.

– Може, й так, але я прагну почути… – Вона поклала долоню йому поміж ноги, приголубилась, прошепотіла: – …у подробицях.

– Немає сенсу.

– Помиляєшся…

– Добре, але мені не до смаку…

– Припини! – роздратовано скрикнула вона, різко стиснувши йому прутень. Харрі глянув на неї. Блакитні очі зблиснули жорстким блиском у темряві. Вона поспішно всміхнулася, солодко додавши: – Будь ласочка…

За вікном спальні приморожувало дужче, дахи у районі Бішлет потріскували та стогнали, тоді як Харрі переповідав все у подробицях, відчуваючи, як вона спершу заклякла, а згодом, врешті, промовила: «Досить. Я вже наслухалася».

Потому як вона пішла, Харрі ще постояв у спальні, прислухаючись до потріскування. І цокання.

Потім нахилився, щоб підняти піджак, скинутий додолу укупі з рештою одежі, коли вони, у полоні пристрасті, стрімко вдерлися у спальню. Й у кишені знайшов те, що цокало. Прощальний подарунок від Б’ярне Мьоллера. Годинникове скло виблискувало.

Він засунув його у шухлядку нічного столика, але цокання переслідувало його на всьому шляху у країну снів.

Білим рушником з готелю він стер з деталей зброї зайве мастило.

Рух за вікном просотувався усередину рівним гудінням, заглушуючи маленький телевізор у кутку кімнати, у якому було лише три канали із зернистим зображенням, певно, норвезькі. Дівчина-портьє забрала у нього піджак, пообіцявши, що його почистять до ранку. Він розклав деталі одна до одної на розгорнутій газеті. Коли вони попідсихали, він зібрав пістолет, прицілився у люстерко й натиснув на курок. Механізм спрацював плавко, він відчув, як рух віддається у руці та плечі. Сухе клацання, холостий постріл. Удавана страта.

Так вони намагалися розколоти Бобо.

У листопаді 1991-го, по трьох місяцях облоги та бомбардувань, Вуковар нарешті капітулював. Коли серби увійшли у місто, періщив дощ. Укупі з залишками підрозділу Бобо – приблизно вісьмома десятками до смерті зморених, зголоднілих хорватських військовополонених – він стояв у їхніх лавах перед руїнами на тому місці, де колись була головна вулиця. Серби наказали їм стояти «струнко», а самі поховалися по теплих наметах. Дощ періщив як з відра, спінюючи глину. За дві години люди почали падати. Лейтенант з підрозділу Бобо полишив лави й хотів допомогти тому, хто впав, але сербський рядовий, ще зовсім хлопчина, вийшовши з намету, вистрілив йому в живіт. Опісля вже ніхто не рушив з місця, всі спостерігали за зливою, що заступила навколишні пагорби, сподіваючись, що лейтенант незабаром вже не кричатиме. Він сам заплакав, але враз почувся за спиною голос Бобо: «Не скигли». І він замовк.

Надвечір, у сутінках, під’їхав джип з відкритим дахом. Серби висипали з наметів, поставали на варту. Він збагнув, що чоловік на передньому сидінні, ймовірно, командувач, «кремінь з ласкавим голосом» – так його прозвали. На задньому сидінні, похнюпивши голову, сидів якийсь чоловік у цивільному. Джип зупинивсь просто перед лавами полонених, і він, оскільки стояв у першому ряду, почув, як командир наказав цивільному глянути на полонених. Щойно чоловік знехотя підвів голову, він враз його упізнав. Місцевий. З Вуковара. Батько одного з хлопчаків з їхньої школи. Чоловіків погляд ковзнув по лавах, дістався до нього, але без натяку на упізнання ковзнув далі. Командир, зітхнувши, підвівся у авто й зовсім неласкаво загримів:

– Хто з вас має кодове ім’я Маленький Спаситель?

У лавах ніхто не ворухнувся.

– Не насмілюєшся вийти уперед, Mali spasitelj? Підірвав дванадцять наших танків, залишив наших жінок вдовами, а сербських дітлахів сиротами!

Він чекав.

– Ну-ну. А хто з вас Бобо?

Й цього разу ніхто не ворухнувся.

Командир глянув на штатського, котрий тремтливим пальцем тицьнув у Бобо, що стояв у другому ряду.

– Підійди сюди!

Бобо наблизився до джипа та водія, що стояв біля авто. Коли Бобо, ставши «струнко», відав честь, водій збив з нього кашкета просто у багно.

– Як випливає з радіопереговорів, Маленький Спаситель під твоєю орудою, – мовив комендант. – Коли твоя ласка, покажи мені його.

– Ніколи не чув ні про якого спасителя, – була відповідь. Командувач вдарив його руків’ям від пістолета. З носа Бобо цівкою потекла кров.

– Швидше! Я не хочу мокнути тут під дощем, крім того, на мене чекає обід.

– Я Бобо, капітан хорватської арм…

Командувач кивнув водієві, й той закинув Бобо голову назад так, що кров, котра цебеніла з рота та носа на червону хустку на шиї, змило дощем.

– Телепень! – гаркнув командувач. – Не існує ніякої хорватської армії, є лише зрадники! Обирай: чи ми розстріляємо тебе просто тут і зараз, чи ти зекономиш наш час. Все одно ми знайдемо його.

– А ти все одно нас розстріляєш, – простогнав Бобо.

– Певна річ.

– Чому?

Командувач повернув затвор пістолета. З руків’я крапало. Він притулив дуло до скроні Бобо:

– Тому, що я сербський офіцер, а чоловік має поважати свою роботу. Чи ти готовий померти?

Бобо заплющився, на віях висіли краплини дощу.

– Де Маленький Спаситель? Рахуватиму до трьох, потім стрілятиму. Раз…

– Я Бобо…

– Два!

– Капітан хорватської армії, я…

– Три…

Навіть у гучному шумові дощу сухе клацання пролунало оглушливо.

– Даруй, забув вставити обойму, – мовив серб.

Водій подав йому обойму. Встромивши її у руків’я, зарядив і знов звів курок.

– Остання нагода! Один!

– Я… мій підрозділ…

– Два!

– …перший піхотний батальйон…

– Три!

Знов сухе клацання. Вуковаровець у джипі схлипнув.

– Дідько, обойма порожня! Добре, нумо ще раз, із добрими бойовими набоями?

Вийнявши обойму, він встромив іншу, смикнув затвор.

– Де Маленький Спаситель? Один!

Бобо пробурмотів:

– «Oče naš… Отче наш…»

– Два!

Небо розітнулось, дощ уперіщив стіною, ніби відчайдушно силкуючись зупинити те, що відбувається поміж людей, й, дивлячись на Бобо, він не витримав, уже був розтулив рота, щоб прокричати, що Маленький Спаситель – це він, лише він один – той, що потрібен їм, а не Бобо, хай забирають його. Але цієї миті по ньому пробіг погляд Бобо і відійшов убік, й у його очах він побачив лютий наказ, побачив, як Бобо замотав головою. Потому Бобо здригнувся, кулею розірвало зв’язок душі та тіла, погляд його згас, став безживно-спорожнілим.

У цю мить підбіг молодий серб, котрий поранив лейтенанта.

– Стрілянина біля лікарні! – випалив він.

Командувач вилаявся, зробив знак водієві. За мить двигун заревів, і джип зник у сутінках. Він міг би сказати сербам, що вони не мають причин перейматися. У лікарні немає хорватів, які мали змогу стріляти. Вони всі знезброєні.

Бобо так і лежав обличчям у брудній багнюці. Коли вже геть стемніло й серби вже не могли нікого помітити зі своїх наметів, він полишив лави, нахилився до вбитого капітана, розв’язав вузол на червоній хустці й забрав її.