Читать книгу Сніговик - Ю Несбьо - Страница 10

Коли Харрі, напівмертвий від утоми, увійшов до своєї квартири, на годиннику було о пів на четверту ранку.

Він роздягнувся й посунув прямісінько в душ. Там, поки струмені гарячущої води, стікаючи з голови, розм’якшували здерев’янілі м’язи та зігрівали промерзле до кісток тіло, він намагався ні про що не думати. З Ролфом Оттерсеном він коротко переговорив, а допит вирішив відкласти на ранок. Опитування сусідів вони встигли закінчити: у Солліхьогді живе не так багато людей. А от криміналісти та кінологи всю ніч продовжували роботу, саме їх час підганяв: сліди осьось розтануть або їх завалить снігом.

Він вимкнув душ. Повітря у ванній стало сірим від пари, а коли Харрі протер дзеркало, воно знову запітніло. Обличчя вже було не розгледіти, контури тіла розпливлися.

Задзвонив мобільний, і Харрі стис зуби.

– Холе.

– Стурманн. Фахівець із грибка.

– Трохи запізно телефонуєте, – здивовано промовив Харрі.

– Так ви ж були на службі. У вечірніх новинах повідомили. Жінка з Солліхьогда. Ви там промайнули на задньому плані. Я отримав результати аналізів.

– Ну і?

– Грибок у вас є. І з біса зажерливий. Мультикольоровий.

– Що це значить?

– Що він може бути різних кольорів. Це коли його видно. Коротше кажучи, мені треба ще відколупнути шмат вашої стіни.

– Гм. – Харрі дорікнув собі: мабуть, він має проявити більший інтерес до цієї теми, якось занепокоїтися абощо, принаймні поставити якісь запитання. Але він не може. Тільки не сьогодні. – Приходьте.

Харрі поклав слухавку й заплющив очі. Зачекав, доки не з’явиться привид, а це було неминуче, відтоді як він перестав приймати єдині відомі йому ліки проти привидів. Можливо, сьогодні ввечері на нього чекає нове знайомство. Він чекав, коли вона вийде з лісу, перевалюючись усім своїм кремезним безногим білим тілом, – така собі кегля-переросток з чорними очницями, звідки ворони вже виклювали все до решти, з зубами, у вічному вищирі, з тих пір як лисиця поласувала її губами. Жахливо – для усвідомлення, для підсвідомості, для всього, але – невідворотно. Коли Харрі заснув, насни-лося йому, що він лежить у ванні, занурившись з головою у воду, і чує дзюрчання бульбашок та жіночий сміх. А на білій емалі виростають водорості, що тягнуться до нього, як зелені пазурі на білій руці, що шукає його.

Ранкове світло трикутником впало на газету, що лежала на столі комісара поліції Гуннара Хагена, освітивши посміш-ку Сильвії Оттерсен на першій шпальті й заголовки: «Убита й обезголовлена», «Обезголовлена в лісі» та – найкоротший і, в принципі, найвдаліший – «Без голови».

А от у Харрі голова боліла з самісінького ранку. Він обережно обхопив її долонями й подумав, що вчора міг би зі спокійною душею надертися: гірше б не було. Йому хотілося заплющити очі, але Хаген дивився на нього впритул. Тут Харрі помітив, що рот Хагена то відкривається, то закривається, – той щось казав, проте до Харрі мова начальника доли-нала якимись уривками.

– Отже… – сказав Хаген, і Харрі зрозумів, що час зібратися й послухати. – Ця справа для нас тепер має найвищий пріоритет. А отже, ми, само собою, розширюємо вашу слідчу групу та…

– Не згоден, – заперечив Харрі і відчув, що навіть від однієї цієї короткої фрази череп наче вибухнув. – Ми можемо підключати людей у міру потреби, але зараз я хочу, щоб при обговоренні розслідування нас було четверо, не більше.

У Гуннара Хагена розчаровано видовжилося обличчя: у справах про вбивство, навіть найпростіших, слідча група зазвичай складалася як мінімум з десятьох.

– Нам потрібна свобода мислення, а цього легше досягти в маленькій групі, – додав Харрі.

– Мислення? – перервав Хаген. – А як щодо рутинної поліцейської роботи? Збір інформації, криміналістична експертиза, допити, перевірки версій? І як бути з обміном інформацією? Єдина група…

Харрі виставив наперед руку, спиняючи словесний потік:

– От-от, і я про те саме. Я не хочу борсатися у всьому цьому.

– «Борсатися»? – Хаген витріщився на Харрі, не вірячи своїм очам. – У такому разі, мені доведеться передати цю справу іншому співробітнику. З тих, що вміють плавати.

Харрі потер скроні. Для чого Хаген стрясає повітря? Адже йому добре відомо: у відділі вбивств зараз не знайдеться жодного співробітника, який зміг би вести цю справу. Окрім Харрі Холе. А передача цієї справи до Головного управління поліції стане таким ударом по престижу нещодавно призначеного комісара, що він швидше дасть відрубати свою доситьтаки волохату праву руку, ніж це станеться.

– Це звичайні слідчі групи б’ються за те, щоб частіше сидіти в кабінеті з комп’ютерами, – зітхнув Харрі. – При звичайному розслідуванні. А група, на якій висить обезголовлений труп… – Харрі похитав головою. – Люди як з ланцюга зірвалися. До нас десятки дзвінків надійшли тільки після вечірніх новин. Ну, знаєш, усі ці гугняві покидьки, знайомі психи плюс кілька щойно прозрілих, які розповідають, що це вбивство описане ще в Одкровенні Іоанна, та все таке. На сьогодні у нас сотні дві таких версій. А що почнеться, коли ще з’являться трупаки? Лише тільки на дзвінки доведеться посадити десь із двадцятеро. Від нас почнуть вимагати звітів та доповідних записок. А в такому разі керівник розслідування витрачатиме не менше двох годин тільки на те, щоб прочитати вхідну інформацію, а ще дві – щоб зіставити її з даними, які є, плюс дві на те, щоб зібрати інших членів команди, поінформувати їх, відповісти на питання кожного. Ще півгодини – щоб вирішити, з якою інформацією йти на прес-конференцію. Яка триватиме іще хвилин сорок п’ять. А найгірше… – Тут Харрі стис пальцями ниючі тупим болем скроні й скорчив гримасу. – При розслідуванні звичайної справи у нашому розпорядженні традиційні ресурси: завжди знайдеться хтось, хто щось бачив, чув або знає. Ми отримуємо шматочки мозаїки, завзято складаємо і так потихеньку розкручуємо справу.

– Саме так, – перервав Хаген. – Тому…

– Проблема в тому, – продовжив Харрі, – що ця справа зовсім не така. Нетипове вбивство. Цей чоловік ані дружкові нічого не розповів, ані на місці злочину не засвітився. Ніхто нічого не знає, отож телефонні дзвінки нам не допоможуть, а тільки утоплять. Слідів там, звісно, багато, але він запросто міг продумати це заздалегідь, щоб нас заплутати. Коротше кажучи, це зовсім інша гра.

Хаген відкинувся на спинку крісла, з’єднав кінчики пальців і уважно подивився на Харрі. Зіщулився, як ящірка на сонці, а потім запитав:

– То, кажеш, це гра?

Харрі повільно кивнув, розмірковуючи над тим, що Хаген має на увазі.

– А що за гра? Шахи?

– Можливо. Наосліп.

Хаген кивнув:

– Отже, як на твою думку, ми маємо справу з класичним маніяком, холоднокровним убивцею з розвинутим інтелектом та схильністю до гри й ультиматумів?

Тепер Харрі зрозумів, до чого хилить Хаген.

– Людина, полювання на яку вчать на отих курсах ФБР, що ти закінчив? На кшталт тієї, яку ти спіймав тоді в Австралії? Людина, яка, просто кажучи… – Комісар поцмокав, наче куштував слова на смак, і закінчив: – …є повною твоєю протилежністю?

– Я не так на це дивлюся, шефе, – зітхнув Харрі.

– Хіба? Якщо ти пам’ятаєш, Харрі, я викладав в Академії сухопутних військ. Як ти вважаєш, про що мріяли ті недогене-рали, які сиділи на моїх лекціях, поки я їм розповідав про воєначальників, котрі власними зусиллями змінили хід історії? Про те, щоб просидіти все життя в кріслі, а потім розповідати онукам, що вони брали участь у якомусь конфлікті? Ні, Харрі, насправді вони мріяли про інше. Йдеться про дуже сильне бажання людини бути потрібною. Ось чому американські генерали, щойно пустять десь хлопавку, одразу починають по всьому Пентагону малювати чорта. Я гадаю, Харрі, ти хочеш, щоб ця справа була такою особливою. Так сильно хочеш, що сам бачиш чорта.

– А сніговик, шефе? Пам’ятаєте, я показував вам лист?

– Я пам’ятаю лист божевільного, Харрі, – зітхнув Хаген. Харрі зрозумів, що час здаватися. І в нього вже був готовий компроміс, на який він міг піти: зробити Хагену маленьку пропозицію. Проте він насупився і заявив:

– Я хочу залишити групу в цьому складі.

Обличчя Хагена витягнулося і набуло жорсткого виразу.

– Я не можу цього дозволити, Харрі.

– Не можете?

Хаген витримав погляд Харрі, але тут щось сталося. Прорвалося. Прослизнуло. Усього на частку секунди – але її було досить.

– Це приверне стільки уваги… – сказав Хаген.

– Якої уваги, шефе? – не втрачаючи невинного виразу, повернув ніж у рані Харрі.

Хаген дивився собі на руки.

– А ти як думаєш? Начальство, преса, політики. Минуло вже три дні, а вбивцю все ще не спіймали. Хто, по-твоєму, має пояснювати борзописцям, що ми посадили на цю справу лише чотирьох, тому що так краще для свободи мислення та для… – Хаген затнувся, але потім виплюнув слово, наче тухлу креветку: – Шахів? Ти про це подумав?

– Ні, – відповів Харрі й схрестив руки на грудях. – Я думав про те, як спіймати цього типа, а не про те, як пояснити, чому ми його ще не взяли.

Харрі знав, що це дешевий прийом, але слова самі зірвалися з язика. Хаген кілька разів моргнув, відкрив було рота й тут же закрив його. І Харрі відразу стало соромно. Ну чому він завжди починає дитячу гру «постав начальство на місце»? Нічого, крім дрібного вдоволення, вона не дає.

– У Головному управлінні поліції Норвегії є мужик, звати Еспен Лепсвік, – поквапився Харрі. – Він чудово справляється з великими розслідуваннями. Можу з ним переговорити, нехай очолить групу збору інформації. Працювати будемо паралельно та незалежно одне від одного. А ви з шефом Головного управління перекладете на нас прес-конференції. Як вам такий варіант?

Харрі не треба було слухати відповідь: він побачив, як в очах Хагена блиснула вдячність. Черговий кін гри Харрі таки виграв, це було зрозуміло.

Повернувшись до себе в кабінет, Харрі спершу зателефонував Бйорну Гольму:

– Хаген погодився: буде по-моєму. Зустрічаємося у мене за півгодини. Зателефонуєш Катрині та Скарре?

Він поклав слухавку. Згадав слова Хагена про генералів з Пентагону, які чекають справжньої війни, й смиконув шухляду у безнадійних пошуках знеболювального.

– За винятком відбитків ніг, жодних слідів злочинця на вказаному місці виявлено не було, – доповів Магнус Скарре. – І що дивно, ми не знайшли ніяких слідів тіла. Але ж він відтяв жінці голову – лише крові мало вилитися ціле море. А там нічогісінько. І собаки ніяк не відреагували – ось де загадка!

– Він убив та відрізав голову у струмку ще до місця вбивства. Вона бігла по воді, щоб не залишати слідів на снігу, але він усе одно її наздогнав.

– Чим же він голову відділив? – запитав Харрі.

– Сокирою або пилою, чим іще.

– А що за опіки на шиї?

Катрина поглянула на Скарре, й обоє знизали плечима.

– О’кей, Гольме, перевір це, – наказав Харрі. – Давайте далі.

– Далі він, можливо, сплавив струмком тіло до дороги, – припустив Скарре. Він спав усього дві години, светр на ньому було одягнуто задом наперед, але ні в кого не вистачало сміливості йому про це сказати. – Думаю, бо ми там ні греця не знайшли. А мали б. Бризки крові на стовбурі дерева, шматок м’яса на гілці або клаптик одежі. Там, де стру-мок проходить під дорогою, ми знайшли його сліди: поруч з дорогою лежало щось важке, можливо, тіло, але, бозна-чому собаки на це місце не звернули ніякої уваги. Ані разу не задзявкали, трупонюхи бісові! Це просто чиста…

– Загадка! – підхопив Харрі і потер підборіддя. – Однак це страшенно незручно: відрізати голову, стоячи у струмку, га? Русло там доволі вузьке, не розвернешся. Чому він зупинився саме там?

– Ну, це зовсім очевидно, – сказав Скарре. – Вода все змиває.

– Ні, не очевидно, – заперечив Харрі. – Поки примощував її голову, він не дуже переймався, щоб не залишити слідів. Але чому після перенесення тіла не залишилося жодної краплі крові упродовж усього шляху до дороги…

– Бодібег! – втрутилася Катрина. – Я саме зараз сиділа й думала, як йому вдалося відтягнути її на таку велику відстань. В Іраку солдати використовують такі мішки на лямках – бодібеги – для перенесення тіл, їх можна почепити як рюкзаки.

Харрі хмикнув:

– Це пояснює, чому собаки не звернули уваги на дорогу.

– І те, що він спокійно поклав на дорозі тіло, – сказала Катрина.

– Поклав? – запитав Скарре.

– Я маю на увазі вм’ятину в снігу, там, на узбіччі. Він, очевидно, поклав її там, а сам пішов по машину, яку, швидше за все, припаркував десь неподалік хутора Оттерсенів. У нього це мало зайняти півгодини, так?

– Щось таке, – неохоче пробурмотів Скарре.

– Бодібеги чорні, якщо хтось і проїжджав неподалік, запросто міг сприйняти його за звичайний мішок для сміття.

– Мимо ніхто не проїжджав, – кисло сказав Скарре і притлумив позіх. – Ми поговорили з кожним, хто живе у цьому чортовому лісі.

Харрі кивнув:

– А що ми думаємо про Ролфа Оттерсена, який начебто між п’ятою та сьомою вечора працював у крамниці?

– Його алібі ні греця не підтверджується, бо жодного покупця в нього не було, – зауважив Скарре.

– І поки близнюки грали на скрипці, він міг устигнути туди й назад, – погодилася Катрина.

– Не схоже: він не та людина, – зітхнув Скарре, відкинувся на спинку стільця й кивнув на підтвердження власних слів.

Харрі збирався було сказати кілька загальних слів про те, що справжній поліцейський не мусить себе позбавляти можливості запідозрити у будьякій людині вбивцю, але не захотів переривати: усі тільки почали висловлюватися, і заважати було не можна. Досвід показує, що кращі рішення саме і народжуються від нагромадження думок, від надто обґрунтованих припущень і навіть явно невірних висновків.

Двері відчинилися.

– Хауді-ху! – проспівав Бйорн Гольм. – Я страшенно запізнився, зате знаю, що послугувало знаряддям убивства.

Він зняв пальто з «мокрої» шкіри й повісив його на вішалку Харрі – вона підступно хруснула. А Бйорн постав перед усіма у сорочці, розшитій жовтими нитками, з написом на спині, який сповіщав усім зацікавленим, що Хенк Вільямс, що насправді почив узимку 1953 року, живий. Гольм опустився на єдиний вільний стілець і подивився на колег, ті весь час не зводили з нього очей.

– Що це з вами? – посміхнувся він, і Харрі вже знав, що зараз буде улюблений Гольмів жарт. – Помер хто?

– Знаряддя убивства, – нагадав Харрі. – Давай викладай. Гольм просяяв і потер долоні.

– Я, само собою, зацікавився, звідки могли взятися опіки на шиї Сильвії Оттерсен. Патологоанатомка – ні бе ні ме. Сказала тільки, що всі дрібні судини припечені, як при ампутації, – так роблять, щоб попередити кровотечу. А потім уже пиляють. І ось коли вона про пилку почала, тут я дещо пригадав. Я ж на хуторі виріс. – Бйорн Гольм подався вперед, очі його сяяли, і Харрі подумав, що так має виглядати татко, який збирається розпакувати різдвяний подарунок – супер-крутий паровозик, куплений для новонародженого синочка. – Коротше, якось настав час корові телитися, а телятко вже було мертве. І тут ми бачимо, вона сама його ніяк виштовхнути не може: завелике. Як тільки ми голови не ламали! А допомогти витягнути його, та ще й щоб її не поранити – ніяк не можемо! І тоді приїхав ветеринар з пилкою.

Скарре перекосило.

– Це така штуковина – лезо́ в неї гнучке та тонке, його в корову запихають так, щоб воно навколо телятка зачепилося. Зачепив – і пиляй туди-сюди, доки не перепиляєш. – І Гольм продемонстрував процес за допомогою жестів. – А тоді вже його можна виймати. На цьому зазвичай усе скінчується… Ну, звісно, буває й так, що лезо́, поки ялозить туди-сюди, зачепить і корову. Тоді й вона від крово́течі загине. Так ось, кілька років тому у Франції селяни для таких справ почали використовувати одну штуковину, яка всі проблеми вирíшила. Влаштована як нитка розжарювання, але петлею. Складається з простої пластикової рукоятки та тонкого суперміцного дроту, обидва кінці до руків’я прикріпле́ні. Виходить петля, яку надягаєш на те, що тобі треба відпиляти. А потім умикаєш нагрів. П’ятнадцять секунд – і вона розжарюється до біло́го, тоді розжарена нитка без зусиль ріже, наприклад, труп. Жодних «туди-сюди», тобто шанс зачепити корову мінімальний. І якщо це та сама хріновина, то…

– Ти що, продати нам її збираєшся? – посміхнувся Скарре, шукаючи очима підтримки в Харрі.

– Завдяки високій температурі метал стає абсолютно стерильним, – не звертаючи на Скарре уваги, продовжив Гольм. – Ані бактерій, ані зараженої трупною отрутою крові. До того ж дрібні судини припікаються, тобто попереджається крово́теча.

– О’кей, – сказав Харрі. – Так ти упевнений, що був використаний саме цей інструмент?

– Ні, – відповів Гольм. – Але можу перевірити, щойно такий інструмент опиниться у мене. Щоправда, я тут розмовляв з одним ветеринаром, то він сказав: у Міністерстві сільського господарства про петлю-коагулятор жодної чутки не чули. – І він подивився на Харрі з виразом глибокого та щирого співчуття.

– Зрозуміло, – зітхнув Харрі. – Навіть якщо ця штуковина не є власне знаряддям убивства, у будь-якому разі стає зрозуміло, як він зміг відтяти голову, стоячи у струмку. Що скажете?

– Франція… – протягнула Катрина Братт. – Батьківщина гільйотини.

Скарре підібгав губи і похитав головою:

– Занадто незвично. І потім, де він міг узяти цю петлю? Наскільки я зрозумів, штуковина рідкісна.

– От з цього і почнемо, – пожвавився Харрі. – Візьмешся, Скарре?

– Я ж сказав: не вірю я в цю фігню.

– Вибач, я неточно висловився, – виправився Харрі. – Я мав на увазі: «Цим займатимешся ти, Скарре». Гольме, є щось іще?