Читать книгу Книга дзеркал - Юджин Овідіу Кіровіц - Страница 5

Наступні тижні, ймовірно, були найщасливіші в моєму житті.

Курси з психології переважно проводили у Ґрін-гол, всього в декількох хвилинах ходьби від Мак-Кош-гол та Дікінсон-гол, де я відвідував заняття з англійської, тому ми майже завжди були разом. Ми ходили в університетську бібліотеку, проходили повз Принстонський стадіон дорогою додому, зупинялися ненадовго в художньому музеї та одному з кафе неподалік чи сідали на потяг до Нью-Йорка, де дивилися такі фільми, як «Брудні танці», «Космічні яйця» та «Недоторкані».

Лора мала багато друзів, переважно – однокурсники з факультету психології. Вона познайомила мене з кількома, але вважала за краще проводити свій час зі мною. Щодо музики – у нас були різні смаки. Їй подобалася найсучасніша музика, на той час це були Лайонел Річі, Джордж Майкл та Fleetwood Mac, але стійко слухала зі мною касети та компакт-диски з альтернативним роком і джазом.

Іноді ми могли проговорити аж до світання, підбадьорюючи себе нікотином і кофеїном, а потім сонно йти на лекції після дво- чи тригодинного сну. Хоча в Лори була машина, вона рідко використовувала її, і ми обоє вважали за краще ходити пішки або їхати велосипедом. У ті вечори, коли їй не до снаги було дивитися телевізор, Лора викликала дух, який причаївся в гральній консолі «Нінтендо», і ми стріляли качок або грали рибкою Баблз у країні Клу-Клу.

Якось, коли ми впродовж кількох годин грали в ігри, вона сказала мені:

– Річарде, – вона ніколи не скорочувала моє ім’я до Річі або Дік, – ти знаєш, що ми – я про наш мозок – здебільшого не можемо відрізнити вигадку та реальність? Тому ми можемо плакати над одним фільмом і сміятися над іншим, хоча знаємо, що бачимо просто гру акторів, а історія вигадана письменником. Без цього нашого «дефекту» ми були б такі ж, як РОБи. РОБ означало Роботизований Оперативний Брат, ґаджет, винайдений японцями для самотніх підлітків. Лора мріяла купити такий пристрій, назвати його Арманд і навчити його приносити їй каву в ліжко і купувати квіти, коли вона сумувала. Та вона не знала, що я б з радістю робив усі ці речі й багато іншого для неї без будь-якого навчання.

Ти не знаєш, що таке біль, поки не отримаєш таку глибоку рану, що розумієш: попередні рани були тільки подряпинами. З настанням весни мої проблеми з адаптуванням до життя в Принстоні посилилися трагічною подією – я втратив тата.

Серцевий напад убив його майже миттєво, коли він був на роботі. Навіть негайне втручання його колег не врятувало його, тата визнали мертвим менш ніж через годину після того, як він упав у коридорі хірургії на третьому поверсі лікарні. Мій брат повідомив мені цю новину телефоном, у той час як мама дбала про дотримання формальностей.

Я заскочив у перший потяг і поїхав додому. Коли приїхав, у будинку вже було повно родичів, сусідів і друзів родини. Тата поховали на цвинтарі Евеґрін і невдовзі, на початку літа, мама вирішила переїхати до Філадельфії, забравши з собою Едді. Там жила її молодша сестра Корнелія. У наступні тижні для мене стало страшним шоком усвідомлення: все, що пов’язувало мене з дитинством, мало зникнути, і я ніколи знову не увійду в квартиру з двома спальнями, де доти минало все моє життя.

Я завжди підозрював, що мама ненавиділа Бруклін, і єдина причина, чому вона там залишилася, – тато. Завдяки своєму вихованню вона була педантичною, меланхолійною жінкою; її батько, Райнґардт Кнопф, був лютеранським пастором німецького походження. У мене залишилися неясні спогади про наші відвідини його тільки раз у рік, у день його народження. То був високий і суворий чоловік, який жив у Квінзі, у бездоганно чистому будинку з невеликим заднім двором. Глянувши навіть на крихітну грядку чи газон, у вас складалося враження, що кожна травинка ретельно зачесана. Його дружина померла під час пологів, коли народилася моя тітка, і він так ніколи й не одружився вдруге, ставлячи своїх дочок на ноги без сторонньої допомоги.

Він помер від раку легенів, коли мені виповнилося десять років, але час від часу, поки дідусь був ще живий, мама вимагала, щоб ми переїхали у Квінз – чисте, достойне місце, як казала вона, – пояснюючи, що хоче стати ближче до свого батька. Зрештою, вона відмовилася від ідеї, розуміючи, що це безнадійно: Майкл Флінн, мій тато, був упертий ірландець, який народився та виріс у Брукліні й не мав жодного наміру переїжджати в інше місце.

Тому мій від’їзд у Принстон на початку нового навчального року в коледжі збігся з переїздом мами та брата до Філадельфії. Коли я вперше зустрів Лору, то почав усвідомлювати, що ніколи не зможу повернутися в Бруклін, хіба що як гість. Я почувався, наче в мене відібрали все. Речі, які я не взяв із собою в Принстон, переїхали у двокімнатну квартиру на Джефферсон-авеню у Філадельфії, неподалік від центрального залізничного вокзалу. Я відвідав матір і брата незабаром після їхнього переїзду й одразу ж зрозумів, що те місце ніколи не стане мені домом. Ба більше, дохід сім’ї скоротився. Мої оцінки не були досить гарними, щоб отримувати стипендію, тому довелося шукати роботу на неповний робочий день, щоб забезпечувати себе до випуску.

Тато помер раптово, тому важко звикалося до того, що його не стало, і довший час я думав про нього так, наче він усе ще був із нами. Іноді покійні мають сильніший вплив, ніж коли вони були поруч. Пам’ять про них – або те, що ми гадаємо, що пам’ятаємо про них, – змушує нас намагатися догодити їм так, як вони ніколи б не переконали нас зробити, якби були живі. Татова смерть змусила мене почуватися більш відповідальним і менш схильним поринати в нездійсненні мрії. Живі постійно роблять помилки, але мертвих швидко огортають ореолом непогрішності ті, кого вони покинули.

Тому моя нова дружба з Лорою розквітала в той час життя, коли я почувався найсамотнішим, і саме тому її присутність стала ще важливішою для мене.

За два тижні до Дня подяки, коли погода почала псуватися, Лора запропонувала відрекомендувати мене професору Джозефу Вайдеру. Вона працювала під його керівництвом над дослідницьким проектом, який збиралася описати у своїй дипломній роботі.

Лора спеціалізувалася на когнітивній психології, яка в ті дні, коли комп’ютери тріумфально в’їхали в наші будинки та наше життя й у всіх на слуху був термін «штучний інтелект», залишалася чимось на зразок нерушеної цілини. Багато людей вірили, що через десяток років ми говоритимемо зі своїми тостерами і радитимемося з пральною машинкою щодо кар’єри.

Вона часто розповідала мені про свою роботу, але я розумів небагато, а з егоїзмом, типовим для всіх молодих чоловіків, я навіть не намагався зрозуміти. У пам’яті збереглося лише те, що професор Вайдер – який також навчався в Європі й здобув у Кембриджі докторський ступінь у галузі психіатрії, – наближався до кінця монументального дослідницького проекту, який, за словами Лори, стане справжнім переломним моментом, коли досягне розуміння того, як працює людський розум і який зв’язок існує між психічним подразником і реакцією. З того, що сказала Лора, я зрозумів: те щось пов’язане з пам’яттю і тим, як формуються спогади. Лора стверджувала: її знання математики було для Вайдера справжньою золотою жилою, оскільки точні науки завжди були його ахіллесовою п’ятою, а його дослідження містило використання математичних формул для кількісного визначення змінних.

Вечір, коли я вперше зустрів Вайдера, запам’ятався мені, але не з тої причини, про яку можна подумати. Одного суботнього полудня, десь у середині листопада, ми вивернули свої кишені й купили пляшку рожевого вина «Кот дю Рон», яке нам порекомендував працівник гастрономії, й вирушили до будинку професора. Він жив у Вест Віндзор, тому Лора вирішила, що ми поїдемо машиною.

Хвилин через двадцять ми припаркувалися перед будинком у стилі королеви Анни, біля невеликого озерця, яке таємниче світилося у світлі заходу сонця; дім оточував низький кам’яний мур. Ворота були відчинені, і ми спустилися стежкою, посипаною гравієм, яка перетинала доглянутий газон, обрамлений трояндовими та ожиновими кущами. Ліворуч височів величезний дуб, і його безлиста крона розкинулася над черепичним дахом будівлі.

Лора натиснула на ґудзик дзвінка, і високий, статний чоловік відчинив двері. Він був майже повністю лисий і мав сиву бороду, що сягала його грудей. Одягнений у джинси, кросівки і зелену футболку «Тімберленд» із засуканими рукавами, він скидався на футбольного тренера, а не на відомого викладача вишу, який своїм дивовижним одкровенням збирався занурити науковий світ у хаос, і в ньому був той дух самовпевненості, який мають люди, коли все йде по-їхньому.

Він міцно потис мені руку, а потім поцілував Лору в обидві щоки.

– Радий знайомству, Річарде, – сказав він несподівано молодим голосом. – Лора часто розповідала мені про вас. Зазвичай, – продовжував він, коли ми увійшли в передпокій із високою стелею, стіни якого були прикрашені картинами, і повісили наші пальта на вішалку, – вона насмішкувата та єхидна щодо всіх людей, які трапляються на її шляху. Але про вас вона розповідала тільки хороше. Мені було дуже цікаво познайомитися з вами. Будь ласка, друзі, проходьте за мною.

Ми увійшли у величезну дворівневу вітальню. В одному кутку були зона кухні з масивною стільницею посередині й різноманітні мідні каструлі та сковорідки, що звисали над нею. Біля західної стіни стояв старий стіл із бронзовими шарнірами, з кріслом, обтягнутим шкірою; на його поверхні – розкидані аркуші паперу, книжки та олівці.

У повітрі приємно пахло їжею і тютюном. Ми сіли на диван, накритий тканиною, прикрашеною східними мотивами, і чоловік поставив перед нами джин із тоніком, повідомивши, що вино, яке ми принесли, він прибереже на вечерю.

Інтер’єр будинку трохи збентежив мене. Він був ущерть заповнений творами мистецтва – виробами з бронзи, картинами та антикваріатом – як справжній музей. Поліровану підлогу повсюди вкривали килими ручної роботи. Це вперше я потрапив у такий будинок.

Вайдер зробив собі віскі з содовою і сів на крісло перед нами, підкурюючи цигарку.

– Річарде, я купив цей будинок чотири роки тому і два роки працював над ним, щоб він мав такий вигляд, як зараз. Озеро було суцільним смердючим болотом, над яким кишіли комарі. Але гадаю, це того варто, навіть якщо тут трохи відлюдно. Один чоловік, який на такому розуміється, казав мені, що за цей час його вартість подвоїлася.

– Він справді чудовий, – запевнив я його.

– Пізніше я покажу вам бібліотеку на другому поверсі. Оце моя гордість і радість; а все інше – просто дрібниці. Сподіваюся, що ви прийдете знову. Я іноді влаштовую вечірки по суботах. Нічого надзвичайного, всього кілька друзів і колег. А в останню п’ятницю місяця ввечері я граю в покер із кількома приятелями. Ми граємо тільки на дріб’язок, не хвилюйтеся.

Розмова повільно розгорталася, і через півгодини, коли ми сіли за стіл (він зробив спагеті «Болоньєзе» за рецептом колеги з Італії), здавалося, що ми знаємо один одного вже достатньо часу, і моє початкове зніяковіння повністю зникло. Лора майже не брала участі в розмові, оскільки вона виступала в ролі господині. Лора подавала їжу, а в кінці трапези прибрала тарілки та столові прилади, помістивши їх у посудомийну машину. Вона не зверталася до Вайдера «професоре», «сер» чи «містере Вайдер», а просто «Джо». Здавалося, Лора в себе вдома, і було очевидно, що вона вже грала цю роль раніше, у той час як професор ораторствував на різні теми, смалячи цигарки одну за одною і супроводжуючи свої слова широкими жестами.

Якоїсь миті я зацікавився, наскільки вони насправді близькі, але потім сказав собі, що це не моя справа, оскільки тоді я й не підозрював, що вони могли бути більше, ніж просто хороші друзі.

Вайдер похвалив вино, яке ми принесли, і, відхилившись від теми, почав довгу розповідь про французькі виноградники, пояснюючи мені різні правила подавання вина відповідно до сорту винограду. Якимось чином йому вдалося зробити це, не скидаючись на сноба. Потім він розказав мені, що замолоду кілька років жив у Парижі. Він здобув ступінь магістра в галузі психіатрії у Сорбонні, а потім вирушив до Англії, де отримав ступінь доктора наук й опублікував свою першу книгу.

Невдовзі він устав і десь із надр будинку виніс іще одну пляшку французького вина, яке ми випили. Лора все ще пригублювала свій перший келих, бо, як пояснила вона професору, мусила вести машину дорогою додому. Здавалося, вона рада, що ми так добре порозумілися, спостерігаючи за нами, як няня, щаслива від того, що діти, за якими вона приглядає, не ламають свої іграшки і не б’ються одне з одним.

Як я пам’ятаю, розмова з ним була досить хаотична. Він багато говорив, перескакуючи з однієї теми на іншу з легкістю фокусника. У нього на все була своя думка, починаючи з ігор «Гігантів» минулого сезону і закінчуючи російською літературою дев’ятнадцятого століття. Правда, мене вразили його знання, і було очевидно, що він багато читав і вік не притупив його інтелектуальну допитливість. (Для тих, хто ледь вийшов із підліткового віку, дорослі, яким було ледь не шістдесят, здавалися старезними.) Але водночас він справляв враження свідомого місіонера, який уважав своїм завданням терпляче просвіщати дикунів, чиї розумові здібності видатними не вважав. Він ставив сократівське навідне запитання і, перш ніж я встигав відкрити рот, щоби щось сказати, сам на нього відповідав, а опісля наводив контраргументи, щоб спростувати все сказане кількома хвилинами раніше.

Насправді, як я пригадую, розмова нічим не відрізнялася від довгого монологу. Через кілька годин я був переконаний, що, можливо, він продовжить говорити навіть тоді, коли ми поїдемо.

Упродовж вечора телефон, який він тримав у холі, кілька разів дзвонив, і він відповідав, перепрошуючи і швидко закінчуючи розмови. Однак одного разу він таки довго розмовляв, говорячи тихо, щоб його не підслухали з вітальні. Я не міг розібрати слів, але голос видавав роздратування.

Вайдер повернувся, схоже, засмучений.

– Ці хлопці несповна розуму, – сказав він сердито Лорі. – Як можна просити такого науковця, як я, зробити щось подібне? Дай їм палець, то вони й руку відгризуть. Сплутатися з тими ідіотами було найдурнішою річчю, яку я зробив у своєму житті.

Лора не відповіла і зникла десь у будинку. Я задумався, про кого він говорить, але Вайдер вийшов і приніс ще одну пляшку вина. Коли ми її випили, він, здавалося, забув про неприємний дзвінок і жартома зауважив, що справжні чоловіки п’ють віскі. Він знову вийшов і приніс пляшку «Лаґавулін» і чашу з льодом. Коли пляшка була вже наполовину порожня, він передумав. Вайдер сказав, що найкраща випивка для святкування початку прекрасної дружби – горілка.

Я зрозумів, наскільки сп’янів, коли встав, щоб піти у ванну, – до цього я героїчно тримався. Мої ноги не слухалися, і я мало не впав сторчголов на підлогу. Я не був тверезником, але ще ніколи так багато не пив. Вайдер уважно спостерігав за мною, немов за кумедним щеням.

У ванній кімнаті я глянув у дзеркало над мийником і побачив два знайомі обличчя, що дивилися на мене, змусивши розсміятися. У коридорі я згадав, що не помив руки, тому повернувся. Вода була надто гаряча, і я ошпарився.

Лора повернулася, пильно на нас подивилася, а тоді зробила обом по горнятку кави. Я намагався зрозуміти, чи й професор був п’яний, але мені він здався тверезим, ніби я напився сам. Я почувався, наче став жертвою якогось злого жарту, коли помітив, що в мене виникли проблеми з артикуляцією. Я викурив забагато цигарок, і моя грудна клітка боліла. Сірі хмари диму носилися кімнатою, мов примари, хоча обидва вікна були відчинені навстіж.

Ми продовжували точити ляси ще десь із годину, але не пили нічого, крім кави та води, а потім Лора дала мені знак: час іти. Вайдер провів нас до машини, розпрощався з нами та сказав, що щиро сподівається побачити мене тут знову.

Коли Лора виїхала на Колоніал-авеню, яке було майже безлюдне в цей час, я сказав їй:

– Хороший він чоловік, правда? Ніколи не стрічав людини, яка так добре переносить стільки алкоголю. Нічого собі! Ти хоч уявляєш, скільки ми випили?

– Може, він щось прийняв заздалегідь. Я про таблетки чи щось таке. Він зазвичай стільки не п’є. І ти ж не психолог, тому й не зрозумів, що він викачував із тебе інформацію, не розповівши геть нічого про себе.

– Він розповів мені багато всього про себе, – сказав я, суперечачи їй і намагаючись зрозуміти, чи варто нам зупинитися, щоб я виблював десь за деревом на узбіччі. У мене паморочилося в голові, й від мене певно тхнуло, наче я щойно прийняв ванну з алкоголю.

– Він нічого тобі не сказав, – обрізала вона, – крім загальновідомої інформації, яку можна дізнатися з суперобкладинки будь-якої з його книжок. А ти, з іншого боку, розповів йому, що боїшся змій, що в чотири з половиною роки тебе ледь не зґвалтував божевільний сусід, якого твій батько тоді побив майже до смерті. Ти розповів про себе вагомі речі.

– Я це розповів? Не пригадую.

– Його улюблена гра – порпатися в мозку інших людей, наче він досліджує будинок. У нього це більше, ніж просто професійна звичка. Це майже патологічна допитливість, яку йому рідко вдається втримати під контролем. Ось чому він погодився керувати тою програмою, що…

Лора зупинилася на півслові, наче раптом схопилася, що збиралася сказати надто багато.

Я не питав, що вона хотіла сказати. Я відчинив вікно і відчув, як у голові почало прояснюватися. У небі висів блідий півмісяць.

У ту ніч ми стали коханцями.

Це сталося просто, без попередніх лицемірних дискусій типу «я не хочу зруйнувати нашу дружбу». Після того як вона загнала машину в гараж, ми кілька хвилин стояли на задньому дворі, який купався в жовтуватих відблисках вуличного світла, ми мовчки закурили одну на двох цигарку. Увійшли всередину і, коли я спробував ввімкнути світло в будинку, вона зупинила мене і, взявши за руку, повела до себе в спальню.

Наступного дня була неділя. Ми провели в будинку весь день, кохаючись та відкриваючи одне одного. Пригадую, ми майже не говорили. Пополудні ми пішли в трактир «Пікок Інн», де поїли, тоді, поки не стемніло, трохи погуляли в Ком’юніті-Парк-Норт. Я вже казав їй про свій намір знайти роботу, і коли знову завів про це розмову, вона одразу запитала, чи спокусила б мене робота у Вайдера. Він шукав когось, щоб упорядкувати книжки в бібліотеці, про яку згадував, але так і не зміг показати мені ввечері напередодні. Я був здивований.

– Гадаєш, він погодиться?

– Я вже говорила з ним про це. Тому він і хотів зустрітися з тобою. Але, як типові чоловіки, ви не спромоглися обговорити це. Думаю, ти йому сподобався, тому труднощів не виникне.

Я запитав себе, чи й він сподобався мені.

– У такому разі мене це влаштовує.

Вона нахилилася і поцілувала мене. Під її лівою ключицею над груддю була коричнева родинка розміром із четвертак. Я детально її вивчив того ж дня, наче хотів переконатися, що ніколи не забуду якусь частину її тіла. Її щиколотки були незвично тонкі, а пальці ніг дуже довгі; вона називала їх «баскетбольна команда». Я відкривав для себе кожну плямку та прищик на шкірі, де й досі залишалися сліди літньої засмаги.

У ті дні швидка любов стала такою самою звичною, як і ресторани швидкого харчування, і я не виняток із цього правила. Я втратив невинність у п’ятнадцять, у ліжку, над яким висів великий плакат Майкла Джексона. Ліжко належало дівчині на ім’я Джоел, що була на два роки старша за мене і жила на Фултон-стрит. У наступні роки я мав багато партнерок і двічі чи тричі навіть думав, що закоханий.

Але в той вечір я зрозумів, що помилявся. Може, деколи я відчував звабу, пристрасть або прив’язаність. Та з Лорою все було зовсім по-іншому, все це разом узяте і щось більше: сильне бажання перебувати поруч з нею щохвилини та щосекунди. Можливо, я туманно відчував, що ми проведемо разом небагато часу, тому поспішав зібрати достатньо спогадів про неї, щоб пронести через усе своє життя.