Читать книгу Мої Дікамерони - Юрiй Логвин - Страница 6

Хочу розпочати цю історію якомога точніше. Але в усьому тому є для мене якщо не загадка, то питання, на які я не зможу відповісти. Не зможу дати точної відповіді. А за мамою та бабусею Мінною давно вже земля закрилася, і я не спитаю вже їх: «Де воно все сталося?» Хоча, власне, перше питання: «А це, а те, коли це сталося?» Після довгих (справді!), а часом і дурних розмірковувань можу тільки сказати, що все було пізньої осені сорок третього чи ранньої весни сорок четвертого… Сидів я на залізному ліжку в присмерковій кімнаті з низькою-низькою стелею. На ліжку сидів не тому, що хворів, а тому, що для гулянок на подвір’ї не було взуття, а в тісняві хати заважав би.

Ще до обіду прибігла мама (раніше такого ніколи-ніколи не траплялося) і сказала, щоб бабуся й дівчата все-все приготували. Бо цього разу, без сумнівів, їй передали, ну точно, точнісінько, що в госпіталі об’явились двоє ходячих, які справді, без брехні, бачили нашого «папу Грішу». І сьогодні ввечері вони до нас прийдуть у гості і все-все розкажуть… І на додаток мама розкрила старий подряпаний портфелик і витягла з нього паперовий згорток із розплилими жовтими плямами. Поклала згорток на край столу і сказала, щоб бабуся Мінна зробила «форшмак із сельодки». Та й мерщій побігла на роботу. (Якби я міг пригадати, яка в мами тоді була робота, то відповів би: «А де все це воно відбувалося?»)

Дівчата кинулися до згортка, тільки за мамою хряснули двері. Ті дівчата, які для мене були дорослими тітками, жили в тому самому будинку, що й ми, точніше – квартирували. Але завжди тиха й неспішна бабуся вихопила в них просто з рук заплямований папір і почала його розгортати, по одному жмаканому листочку відкладаючи набік. В останньому, найбруднішому, сховався справжній оселедець. Темна, сіро-синя спинка, сріблясто-сірі боки, біле черевце з вохристо-золотистими смужками присохлих плавців. Голова з лискучими перламутровими зябрами й запалими очима під рудуватою плівкою. І дух від оселедця йшов густий та сильний. І хоч я оце і бачив оселедця, і чув його пахощі вперше, мені аж закрутило в шлунку й почала напливати слина – так ураз закортіло скуштувати дивний наїдок. Та бабуся знов загорнула оселедця в масні листочки й поклала посеред столу. Що бабуся сказала дівчатам, не пам’ятаю. Тільки вони одразу вшилися з кімнати. Бабуся налила води з цебра, що стояло між дверима й плитою, у чавунний казанок. Поставила на конфорку. Запхала в плиту цурпалки. Певно, що в плиті під золою ще були жаринки, бо скоро крізь тоненькі щілини між казанком і чавунними кільцями конфорки пробилися тонюсінькі-претонюсінькі цівки блакитного диму. Та одразу ж і розвіялись. Бабуся вкинула до казанка дві великі морквини. Поки бабуся Мінна мила картоплю в різанці й закладала її в казанок та підкладала полінця до печі, у сінях раз по раз тупотіли, хряскали дверима, скрикували й хихотіли дівки.

Як забулькало й почало бризкати з-під щербатої кришки, бабуся ще раз пошаруділа кочергою в топці, обережно поставила кочергу на місце та й пішла з кімнати… Повернулась не скоро, бо й вогонь у пічці почав затухати, і вода під кришкою ледь-ледь булькотіла. Та зате вся кімната аж під низьку стелю виповнилася запахом вареної картоплі. А от чи ще й морквою пахло, не пам’ятаю. Але що були дві здоровенні морквини, пам’ятаю добре. Коли вони охололи, то пішли і на вінегрет, і на «форшмак із сельодки». Насамперед бабуся обережно поклала на стіл чавунну м’ясорубку. Схилилась до плити й заклала в топку все, що ще лишилося перед дверцятами.

Темну, просто чорну, чавунну м’ясорубку бабуся розкрутила й по частинах розклала на чисті дошки старезного столу. Чорний чотириконечний ніж, блискуче кружальце з чорними дірочками, світлий, як срібло, блискучий гвинт, криву ручку з дерев’яним засмальцьованим держаком, саму трубу з ногою для кріплення та гвинтик бантиком, яким кріпилась ручка до гвинта.

До «нашої» кімнати-кухні зазирали не тільки шебутні дівчата, а й старі хазяйки. Наче їх було три, а може, дві?

І під той гуркіт дверей, тупотіння та хихотіння бабуся Мінна взяла обсохлі, і тому тепер тьмяні, картоплини й сточеним посередині ножем із золінгенівської криці здерла тонкі сірі лушпайки. Поскладала гладенькі голі жовтуваті картоплини в глибоку глиняну миску. Руду полив’яну миску миргородської роботи з якимись білими квітками на боках. Після картоплі настала черга цибулі. Без золотавої лискучої луски одні цибулини виявилися білі, а інші – фіолетові. Сльози рясно котилися з бабусиних очей від їдкої цибулі. Бабуся, не випускаючи ножа, кулаком витерла сльози. І я боявся, мені аж у животі стискалось, щоб вона не порізала собі очі… Поки бабуся краяла на кубики картоплю, учорашні холодні буряки, моркву й цибулю, вона кілька разів просила дівчат, і зрештою ті притягли в глибокій мисці аж два солоних огірки. Здоровенні, поморщені. В одного огірка з роздертого оливково-сірого боку повилазили великі білі насінини.

А тим часом у казанку кипіла квасоля. І вже не бабуся, а хтось із дівчат підкладав цурпалки в плиту. А бабуся Мінна взялася тоді до головного. Вона приснула зі жмені водою на червону, шерехувату на дотик і дзвінку на удар цеглину та заходилась гострити й так уже заточений до краю ніж. І золінгенівська криця аж дзвеніла сріблом, ударяючись об добре випалену цеглу. Я й досі не вмію правильно чистити оселедця. Їсти його люблю, якщо смачний, а от поки його приготуєш, то перемажеш і руки, і ніж, і блюдця, що потім маєш клопіт із миттям, поки запаху позбудешся.

А от бабуся Мінна з оселедцем упоралася без особливого клопоту. Кишки загорнула в папірець, молоки – на таріль, голову й хвіст – на таріль, шкіру до кишок у папірець, туди ж і хребець. Запашну м’якоть запхала разом із різаною картоплею в жерло м’ясорубки. Крутонула кілька разів ручкою – і з дірочок у коліщаті поповзла сіра картопляно-оселедцева суміш. Ще й моркви бабуся додала. Тільки не знаю: для кольору чи для смаку? Одна зі старих хазяйок принесла довгасту тацю. Фаянсову з блакитними квіточками. На ній бабуся й виклала свій «форшмак із сельодки». Зробила таку довгасту «рибу», разів зо два довшу за справжнього оселедця й рази в три ширшу. І до цієї «риби» приклала справжню голову оселедця та його хвіст. «Для краси» ложкою повидавлювала смужки, нібито «велика луска». Ось такий собі дизайн. Тацю із «форшмаком» поставили на стіл у другій, хазяйській кімнаті. І там він стояв до самого приходу поранених бійців із госпіталю.

Мене поклали спати на тому самому ліжку, на якому я просидів цілий день. А щоб дитині не було страшно, одну стулку дверей не причинили до кінця. Бо з нашої кухні в хазяйську кімнату були двері із двох стулок. І їх досі не відчиняли. А заходили хазяйки до «нашої» кімнати через сінешні двері.

Де стояла, власне, на чому стояла гасова лампа, я не бачив. Але вона добре освітлювала тих, хто сидів за столом. А їх напхалося до столу багато-пребагато. Найкраще я бачив того білявого пораненого. Волосся в нього відросло більше, ніж у тих, хто стояв біля госпіталю та міняли шматочки мила на махорку й хліб. Госпіталь на підгірку огороджено парканом. Високим і нефарбованим. Поранені порозхитували місцями дошки й повилазили назовні. Уже холодно, а вони стоять з непокритими стриженими головами. Обличчя сіро-жовтуваті. На хворих халати злиняло-сині чи сіро-руді. В одного чи двох на головах брудні бинти. Більше забинтованих рук чи ніг. Деякі поранені, особливо бліді, просто з паперовими обличчями, сиділи навпочіпки під парканом. Певно, їм було несила стояти, навіть прихилившись до паркана.

…Той білявий гість роздивлявся фотографії, які йому показувала мама. Мама все говорила, говорила, показувала щось пальцем на фотографії. Білявий теж щось казав час від часу. Але не більше двох-трьох слів. І мама зразу по тому знову починала говорити й говорити… Другого гостя я якось не запам’ятав. Він здався мені якимось темним силуетом. Після того, як дівчата випили по кілька «стопочок» вишневої наливки, почався базар. Дівчата – а їх звідкілясь назбігалася ціла турма – усі щось торохкотіли, щебетали, намагалися співати чи то «Катюшу», чи ще щось – начебто «Сіній платочєк». А може, і ні? Завели патефон. І полилася пісня, яку я пам’ятаю довше за всі інші пісні. Крізь шерхіт та шипіння голки глибокий і проникливий жіночий голос виводив: «Вдоль по уліце мєтєліца мєтьот…» Гості вилізли з-за тісного столу, на якому лишився тільки порожній посуд, а головне – велика фаянсова таця з головою оселедця в одному кінці і хвостом у другому кінці. Зараз мені дуже важко уявити, як дівчата, розбившись на пари, танцювали під той патефонний вокал, та ще й у тій, просто тюремній, тісняві.

Поранені з госпіталю ходили між ними й не танцювали. А щось говорили дівчатам. Під тупотіння дівчачих підборів і проникливий голос співачки «Вдоль по уліце мєтєліца мєтьот…» я й заснув.

Наступного дня бабуся з самого ранку прибирала стіл і мила посуд. Уночі це робити вона не могла – гас треба було берегти, а ми вже й так напозичалися. Потім бабуся готувала обід і розносила сусідам та знайомим виделки, ложки, тарілки. Віднесла й м’ясорубку.

Прийшла з роботи мама й сказала, що мають прийти ті бійці з госпіталю та принести точну адресу того пересильного госпіталю, де лежить наш «папа Гріша». Але ані того вечора, ані наступного бійці не прийшли.

Мама розхвилювалась і бігала спитати в тієї жінки, яка їй сказала перша про цих двох і що саме вони бачили нашого «папу Грішу» в госпіталі пораненим. Та сказала, що вона теж їх більше не бачила. Мабуть, їх раптово перевели до іншого госпіталю.

Тоді мама пішла до госпіталю. Але там їй сказали, що таких узагалі ніколи не було.

Зовсім зневірена мама повернулась додому й чомусь полізла до валізи. Там хтось покопирсася і, найголовніше, зник малесенький дамський годинничок на позолоченому алюмінієвому браслеті.

У хаті запала тиша. Потім мама відкликала бабусю Мінну в куток і щось їй тихо-тихо говорила. Мабуть, не стільки, щоб я не чув, скільки, щоб хазяйки наші не почули…

Пішла мама наступного дня до міліції. А її звідтіля завернули до НКВД. Там мамі почали погрожувати тим, що мало того, що вона в окупації була, так ще й дезертирів у себе ховала! Мама виправдовувалася, що вона ж не знала, що вони дезертири. Потім енкаведист учепився в той нещасний годинничок із позолоченим браслетом. Усе допитувався, хто з німців їй того годинничка подарував?!

Ще маму кілька разів викликали «на допрос», як казала бабуся Мінна. І щоразу маму знову й знов примушували пояснювати: «А звідки той годинник? І чи цей годинник німецький?»

На превелике щастя, тих дезертирів упіймали. І, найбільше щастя, той годинничок вони ще не пропили. Мама впізнала свій годинничок. Енкаведист, який допитував маму, був дуже розлючений тим, що годинничок не німецький. І його просто довело до сказу, що на циферблаті був напис «Riga» та ще й рік 1926. Це був дарунок мамі від діда Якова.

Годинничок я добре пам’ятаю. Тільки не пам’ятаю, коли я його запам’ятав. Чи до крадіжки дезертирами, а чи, може, коли його все ж повернули мамі? І чи вона мені його показувала після того, як принесла після останніх відвідин НКВД?

А звістка від тата надійшла значно пізніше. Щоправда, не знаю, чи спочатку тато довідався, що дід Никін і баба Мокрина повернулися до своєї садиби, а тоді вже списався з нами, чи навпаки: спершу тато знайшов нас.

І до всього, на закінчення: тато пройшов війну й не був поранений.