Читать книгу Мир хатам, війна палацам - Юрий Смолич - Страница 14

Професор Михайло Сергійович Грушевський сидів у кабінеті.

Це була простора і світла кімната на другому поверсі. Два широкі вікна виходили на Володимирську вулицю, і молоді каштани, висаджені понад тротуаром, сягали кронами якраз до луток. У цю пору каштани вже виставляли рясно білі свічки цвіту перед самісінькими вікнами, і це було особливо урочисто. Підлогу кімнати застилали барвисті українські килими – непогана колекція українського килимарства по обох боках Збруча: полтавські, чернігівські, подільські та верховинські, з Гуцульщини. При одній з коротших стін стояв величезний, мореного бука письмовий стіл, позаду нього – велике з готичною спинкою крісло, перед ним – два подібні ж, тільки зі спинками значно нижчими: для відвідувачів. У кімнаті був ще один стіл – круглий, з кількома стільцями довкола – в кутку: для розмов з гостями «на рівній нозі». Ще з меблів було в кімнаті тільки два предмети: дві вузькі, готично видовжені, теж мореного бука, невеличкі шафи. Одна з шафок насправді шафкою не була: в ній вправлено величезні дзиґарі – такали вони м'яко і мелодійно. Друга і насправді була книжковою шафою, але на її полицях стояло лише одинадцять книжок – у розкішних сап'янових оправах з золотим тисненням на корінцях. Це було повне видання «Історії України-Руси» професора Михайла Грушевського. Інших книг у кабінеті не було: перечитавши за своє життя гору книжок, професор на схилі віку не любив мати постійно перед очима будь-які книжки, крім своїх власних.

На столі перед професором лежала купа друкарських гранок-шпальт: професор готував для перевидання скорочений курс своєї наукової праці. Це мала бути «Коротка ілюстрована історія України». Потреба в такому виданні була зовсім невідкладна: в годину визволення кожний син нації повинен знати минуле своєї країни, але ж не міг кожнісінький перечитати десять тисяч сторінок!..

На стінах кімнати око могло примітити тільки одну скромну окрасу. Над кріслом, осіняючи того, хто в ньому сидить, висіла невеличка рамка, на кшталт футляра для окладних ікон. Але ікони в футлярі не було. На білому муарі там схрещено два невеличкі прапорці – малиновий і жовто-блакитний, над ними – викарбуваний з латуні невеличкий тризуб, а під ними – на бронзовому щитку з голубою емаллю – контур лева, що спинається на скелю.

Лев, що спинається на скелю, тризуб та малиновий і жовто-блакитний прапори, – все то були історичні емблеми української державності, тільки професор української історії Грушевський ще остаточно не вирішив, на котрій же з них спинитись для встановлення державного герба України тепер, коли зайшла-таки справа про утворення держави.

Більше в кімнаті нічого не було.

І був це не домашній кабінет професора – в його власній оселі на Паньківській вулиці, а був це кабінет у приміщенні «Педагогічного музею» – по Володимирській, 57, де примістилася тепер українська Центральна Рада.

Бо головою Центральної Ради і був якраз професор Грушевський.

І сидів він зараз у кабінеті сам – замислений та заклопотаний.

Власне, настрій у професора був чудовий, піднесений настрій.

Національне волевиявлення навесні тисяча дев'ятсот сімнадцятого року вибухло раптом таким огнедишним вулканом, що годі було й сподіватися десять років, рік, навіть місяць тому. Тридцять мільйонів українців – віками дискримінованих, знеособлених, денаціоналізованих – що й українцями не мали себе називати, бо за це треба було йти на каторгу, в тюрму, – тепер, після Лютневої революції, признали себе синами своєї нації. Непогана запорука тому, що нація таки відродиться: поширяться національні організації, конденсується національна економіка – ствердиться і сама національна державність!

Ні, що не кажіть, а підстави для доброго гумору були в професора Грушевського неабиякі!

І справ у голови Центральної Ради під таку пору було, звісно, до біса; ще більше виникало різних запитань, – і всі справи треба було вирішити, а на всі запитання дати відповідь. І вирішувати та відповідати треба було перед лицем історії.

Правда, взаємини Грушевського з історією були свійські: історію України він написав своєю власною рукою.

Але тепер – претендуючи стати на чолі історичного процесу на Україні – історію треба було вже – не писати в минулому, а – робити в сучасному, і це було трудніше, ніж писати.

Тим-то професор історії Грушевський – відомий ерудит, знавець джерел, своя людина в кожному історичному архіві, видатний авторитет поміж істориків цілого слов'янського світу, – ставши головою Центральної Ради, що віднедавна наважилась прийняти на себе місію динамічного творення сучасного України, – і замислився зараз тяжко та жував свою бороду.

Жувати бороду – то була загальновідома професорова звичка. Саме за цю звичку вулична малеча з Паньківської дражнила його «дід-бородоїд». А кияни дорослі – «Чорномором», бо тільки пушкінський, з «Руслана і Людмили», лихий чарівник Чорномор міг би змагатися з професором Грушевським на довжину борід. Втім, прозивали Грушевського «гадким чорномором» і його політичні опоненти з партії російських кадетів, – за те, що, всупереч їх програмі завоювання чорноморських проток, Дарданелл та Босфору, для потреб Російської імперії, він домагався приєднання всього чорноморського узбережжя виключно до України, а саме Чорне море іменував не інакше, як – «Українське море».

А Центральна Рада – орган самовладдя, який проголосив, що виповідає всі історичні прагнення українського народу, – утворилась лише півтора місяця тому, сімнадцятого березня, після молебня в Святій Софії, стараннями партії українських кадетів, що мала назву «Товариство українських поступовців». Партія ця мала разом двадцять п'ять членів – поважних і статечних інтелігентів-лібератів – і всі вони поспіль, як фундатори, і ввійшли до складу Центральної Ради. Всі інші партії на Україні, які мали в назві своїй неодмінний префікс «укр», як-от – українські соціал-демократи, українські соціалісти-революціонери, українські соціал-федералісти, українські націонал-революціонери та українські самостійники, – виділили на цю потребу своїх представників на паритетних засновах. Надіслали до Центральної Ради своїх послів і українські губернії та Ради депутатів великих міст. Крім того – в ім'я вищої справедливості, тобто забезпечення інтересів неукраїнських партій, – до складу Центральної Ради ввійшли також російські соціал-демократи, меншовики, російські соціалісти-революціонери, російські трудовики, польські соціалісти, польські націоналісти, єврейські бундівці, єврейські сіоністи та інші, а також – три попи, два ксьондзи і один рабин.

Таким от чином і трапилося, що персональний склад Центральної Ради – в його частині без неодмінного префікса «укр» – раптом переважив елемент український. З цього й почалася біда, – цим і сушив собі зараз голову голова Центральної Ради.

Як же за такого стану встояти на ногах? Як здійснити політичну програму, яка б була національно-українською, а партійно-кадетською? Яким способом гарантувати ствердження української державності, щоб була вона, по-перше, державністю, по-друге, – українською, а головне, – відповідала прагненням і потребам національної еліти, тобто кіл національно-свідомих, поміркованих, статечних, маєтних на своїй рідній землі? Бо тільки ця частина нації, вважав професор Грушевський, є «сіль землі», тобто – здатна й спроможна стати основою держави, а не якісь там гольтіпаки та перебенді – без нічого святого в душі, крім мрії про шматок хліба, і вже, певна річ, не якісь там перевертні чи зайди-чужинці.

От чим був заклопотаний зараз голова Центральної Ради. От чому він одривався думками від своєї невідкладної праці. Адже речником національної еліти і солі рідної землі вважав саме себе професор української історії Грушевський.

Грушевський дожував бороду – він починав жувати з кінця і потроху доходив аж до основи, підтягаючи підборіддя до рота, – тоді розпустив її широко, майнув величезними стріхатими бровами, поправив пенсне на носі – і подзвонив.