Читать книгу Танґо смерті - Юрий Винничук - Страница 17

Вийшовши від батька, Марко пригорнув Данку за талію і запитав:

– Ну, як тобі мій старий?

– Не такий він уже й старий. Між іншим, я помітила, що ти жодного разу не звернувся до нього «тату».

– Я ріс без нього. Це зрозуміло.

– Ти маєш на нього жаль?

– Ні. Я ж знаю, як усе було… Його постійно довбали, моя мама і бабуся… Вони не бачили жодного сенсу в його наукових зацікавленнях і вимагали зайнятися репетиторством, яке приносить реальні зарібки. Врешті це його дістало, і він пішов.

– Ти так ніколи й не назвеш його татом?

– Не знаю. Мені ледве вдається звертатися до нього на ти.

Вони сіли в машину, і Марко натиснув на газ.

– Може, заїдемо ще в центр на шампанське?

– З мене досить. Я вже випила вина. Завези мене додому, – сказала вона сухо, спостерігаючи, як сиза поволока вечора починає опускатися на вулицю.

– Ще ж рано.

– То й що?

– Нічого. Тоді, може, зупинимося десь у тихому місці?

– Для чого? – сказала вона таким зимним тоном, що він здивовано поглянув на неї, а потім поклав руку на її стегно і засміявся:

– Для того самого.

Але Данка скинула його руку:

– Ти б краще тримав кермо, а не мою ногу.

– Що з тобою? Невже тобі не хочеться?

– У машині не хочеться.

– Ми хіба вперше це робимо в машині?

Вона не відповіла, дивилася перед себе і щось обдумувала, а коли вони минали церкву Петра і Павла, перехрестилася, і її вуста ворухнулися.

– Ти щось сказала?

– Ні.

– Ти вже розмовляєш сама з собою?

– Я часто це роблю. Дивно, що ти помітив лише зараз, – промовила вона, а за мить уже була думками десь зовсім далеко. Біля Лялькового театру ледве стримала себе, щоб не попрохати зупинити машину і вийти, щоб піти кудись у тихі вузенькі вулички, продовжуючи розмовляти сама з собою, але згадала, що має у торбинці надто цінний скарб – книгу, в яку вона пірне ще цього вечора, про яку мріяла, і її рука несамохіть обмацала торбинку, мовби пересвідчуючись, чи книга не зникла.