Читать книгу Лютеція - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 8

Коли ми повертаємося додому, Уляна тримає мене під руку, її трішки заносить. Ліля пішла додому сама. Я стелю Уляні в другій кімнаті, втомлено падаю на канапу й натягую ковдру на ніс. Вона хвилю вовтузиться, сопе, врешті шепоче: «Хочеш коло мене полежати?» Що за питання? Я вислизаю з-під ковдри, вмощуюся біля неї, вона лежить боком, спиною до мене, і я притуляюсь до її теплого тіла, з приємністю відчуваючи її голі ноги своїми, а притулившись до її сідниць, я вже не можу контролювати себе і злегенька натискаю, вона не реагує, але коли кладу руку на перса, вона її відсмикує.

– Перестань.

– Як то перестань? Сама ж покликала.

– Покликала полежати.

– По-ле-жа-ти?

Я встаю і йду до своєї канапи, мене зморює сон, і ліньки сперечатися. За хвилю вона шепче:

– Я ще дівчина.

– Ну, ми могли б…

– Могли б… – шепоче вона ледь чутно, і я ще якусь хвилю наслухаю.

– І що? – не витримую.

– Нічого… – голос її глухне. – Ти все зіпсував. Спи…

Такого дива я ще не здибав. Я знову занурююся під ковдру, і мене починає долати дрімота, а потім накочується той сон, той самий сон, який сниться хоч і не щоночі, але доволі часто, та, на жаль, раптово обривається, залишаючи по собі солодкий смуток незвіданого. Цей сон з’являється в різних відтинках окремого сну, розбитого на різні сюжети, він може бути на початку, а може – і в кінці. Але й він сам складається з кількох різних клаптиків, які я пізніше, прокинувшись, намагаюся зшити докупи, мені дуже хочеться довідатися, що там далі, але сни розкриваються не повністю, вони переливаються з одного в другий, змінюють течію, плутаються, мовби намагаються приховати щось особливо важливе, щось, до чого я повинен дістатися самотужки і зі значно більшими зусиллями, демонструючи мені при цьому лише окремі епізоди.

Спочатку я бачу тихе нічне місто, занурене в темряву з тремтливими клаптями туману, вітер шумить у соснах, що ростуть довкола Ратуші, під ногами повно хвої, вона щокроку похрумкує, а то, підхоплена вітром, піднімається широким віялом і відлітає кудись убік, аби за хвилю повернутися назад. Ліхтарі гойдаються й кидають бліденькі снопики світла, які не здатні здолати темряву, у тих снопиках мерехтять комахи й нетлі, десь чути нявчання котів і шурхіт шкуратяних крил – здається, що велетенський лилик пролітає над дахами, та його не видно, лише велетенська тінь сунеться угорі, та шурхіт долинає до вух і поступово розчиняється в шумі сосен. Довкола панує безлюддя й тиша, як на мене, тривожна, глуха й безпросвітна, у такій гнітючій тиші навіть умирати страшно було б, а не те що жити. З-під дверей одного з будинків на Ринку простелився жовтий язичок світла, який манить мене, притягує й зневолює, невідь-чому я йду до цих дверей і не маю уяви, що сподіваюся там побачити, штовхаю їх і потрапляю в довгий коридор, освітлений тьмяними жарівками. Стіни облуплені, оздоблені написами, які нічого не означають, бо це лише набір кривулястих літер, але хтось, вочевидь, намагався їх змити, попід стінами брудні шмати, старе взуття, пляшки, одірваний щурячий хвіст, чорний жук, надгризене яблуко. У кінці коридора бачу старі дерев’яні порепані сходи, що ведуть униз, я спускаюся ними, а кожна сходинка немилосердно скрипить і пострілює, далі бачу двері, з-за яких долинає дивна музика, далеко не мелодійна, а мовби ритуальна, із завиваннями й глухим бухканням. Я вагаюся, чи варто заходити, музика відлякує, не віщує нічого доброго. Раптом звідкись ізбоку вигулькує висока струнка панна з розпушеним вогняним волоссям, виразні чорні очі дивляться на мене з цікавістю, лілові вуста розкриваються, оголюючи рівненькі зубчики, і лагідний теплий голос промовляє: «Я вас проведу». Не чекаючи на мою відповідь, вона бере мене за руку й веде в те приміщення, де вже повно людей. Це щось схоже на бар, але ні – це не бар, а хутше шинок, величезний дубовий стіл у центрі вимощеної кам’яними плитами зали й кілька менших попід стінами, спалахи вогню в коминку танцюють на стінах, відкидаючи потворні тіні, зі стелі звисає, прикріплена ланцюгами до масивних сволоків, велетенська люстра, погаслі жарівки[6] якої похмуро відбивають язики полум’я, підсвічники на стінах, нахилені до центру зали, розганяють зловісні сутінки по кутках. За шинквасом порядкує худий китаєць з підкрученими догори наваксованими вусиками. Тут панує півтемрява, доволі людно, от лише всі вбрані доволі чудернацьки, надто строкато, представлені усі кольори веселки, обличчя підмальовані яскравими барвами, здавалося, нема нікого, хто б мав натуральне волосся, а тому ця компанія скидається більше на зграю папуг. Особливо вражали дівчата, що мали синє, зелене, червоне, лілове й перламутрове волосся. А може, то й були папуги, що на певний час перетворилися на людей? Панна, що вела мене за руку, кивала головою на привітання й усміхалася стуленими вустами. Ми сіли за вільний столик. Я запитав, що це за компанія. Вона усміхнулася вже розтуленими вустами й поклала свою руку на мою. Її нігті були помальовані на темно-синьо.

– Ти прийшов вчасно.

– Як то? Ви… ти знала, що я прийду?

– Звичайно. Тут усі про все знають. Що будеш пити? Пропоную наш пунш, – і, не чекаючи моєї згоди, гукнула до шинкаря: – Гей, Конфуцію! Налий нам пуншу!

Терпіти не люблю пуншів, але цього разу я не зважився перечити. Нам принесли два пунші, над якими клубочився кольоровий дим, у келихах клекотіла рідина, мовби закипала, але дівчина без вагань піднесла келих до вуст, і її обличчя закуталося димом, я тільки почув, як вона сьорбнула. Тоді і я пригубив, пунш був зимним, і здавалося, п’єш зимове повітря.

– Я Лютеція, – промовила вона. – Я буду супроводжувати тебе.

– Куди? – не зрозумів я.

– Містом снів.

– Чиїх снів?

– Наших з тобою.

– У нас спільні сни?

– У нас у всіх спільні сни, – вона провела рукою. Її рух помітили присутні й заусміхалися до мене. Досі вони лише зиркали спідлоба. – Реальність насправді інакша, аніж та, за яку вона себе видає, – продовжила вона, – реальність маскується, мімікрує, приховує те, чого нам не варто бачити. На двірець прибувають потяги з іншого світу, зі світу, що по той бік веселки й грому, пасажири виходять на перон і розчиняються в дзеркалах разом зі своїми валізами, потім із дзеркал добувається лише їхній приглушений плач. У небесах сполохано кричать журавлі, їм відома тайна-претайна, їм страшно за нас. Їхні сльози скрапують на дзеркала, що оточують нас щокроку, дзеркала, які з нас знущаються, викривляючи наш образ, роблячи потворними монстрами, хоч ті дзеркала й невидимі, а ми по них можемо навіть ходити, не помічаючи цього. І якщо є видиме життя міста, то є ще й невидиме, неприступне будь-якому людському оку – потойбіч дзеркал. Там, під землею, клекоче інше життя, там плавлять руду, лупають вугіль, тягнуть золоті жили землі, спрямовують ріки в нові русла, там при сяйві темного сонця дозрівають ниви. Там народжуються для того, щоб померти, і вмирають для того, щоб народитися, там триває Велика Битва…

«Що я тут роблю? – думалося мені. – Хто ці люди? Чому вони чекали на мене?» Я подивився в очі Лютеції й побачив у них безмежні простори, екзотичні краї, припливи і відпливи океанів, вона все це носила в собі, переповнена видіннями й аромами ванілі, кокосів і кайєннського перцю. Мені баглося потонути в її очах, підкоритися її погляду, зневолити самого себе. Лютеція… але ж це неможливо, бо я марив нею, а марення ніколи не здійснюються, марення розвіються, як дим. Одним із таких марень була панна, яка в різний час мала інше ім’я. Відколи я прочитав Кнута Гамсуна, панна називалася Ілаялі, але це фантазійне ім’я було надто ефемерним, невловимим, воно скидалося на туман, який розповзається при перших променях сонця, я катуляв його на язику, промовляв уголос, та це було тільки ім’я, не втілене в жоден живий образ. Відтак випірнула з незбагненних потаємних глибин Лютеція, зачинилася в мені, наче в замковій вежі, і стала навідувати в мареннях і снах, я мав у своїй уяві її повний образ, я міг до деталей описати всі риси її обличчя, колір очей, кутики вуст, її запах… Дівчина з полум’яним волоссям була на неї вражаюче схожа, але чи була нею? Голосу моєї Лютеції я ніколи не міг упіймати, він розчинявся в різних згуках, був надто невиразним, мінливим, звучав щоразу інакше, він був то мерехтливим, то імлистим, то зникомим, то зринаючим, прориваючись крізь шелест листя, хлюпіт води і шум вітру. Голос її жив у мені, і я чув його ніжний шепіт, засинаючи, я чув його тепло.

Залою прокотився шепіт, у якому вгадувалося її ім’я, кілька музикантів у кінці зали заграли щось меланхолійне, Лютеція підвелася й пішла до сцени, а за хвилю підхопила своїм глибоким м’яким голосом мелодію, що заворожувала слухачів, змушувала їх завмерти і прижмурити очі. Мені здалося, що несуть мене хвилі до незвіданого острова з пальмами, і хотілося, щоб це тривало якомога довше. Але воно завше тривало лише стільки, скільки тривало, а відтак уривалося, аби переслідувати мене вдень, виринати з пам’яті і муляти, бо сни про Лютецію не покидали мене, вабили й приковували думки, спокушали дофантазовувати деталі, потім, коли я став їх записувати, вони вже вирвалися з тісних рамок сновидінь, їм уже замало було того, що незмінно повторювалося – Ринок, сосни, тьмяне світло… потім поява Лютеції, намагання злитися з нею в одне ціле, її солодкий шепіт… ці незрозумілі люди в шинку… Хоча бували й винятки, коли снився невеликий затишний будиночок, весь у зелені та мальвах, господарями якого було приємне літнє подружжя, завше усміхнене й гостинне. Там власне й жила Лютеція, я приходив до неї, і ми гуляли в саду або порпалися разом у книгозбірні з безліччю стародруків, вичитували щось цікаве й тішилися, мов діти. Бо й були в душі дітьми. Мені баглося зостатися в тому будиночку навіки, нізащо не хотілося його покидати, але закони снів невмолимі, марення завше обриваються там, де цього найменше чекаєш. Сни – це вповзання людини в себе, і коли невідома сила виштовхує мене зі сну, я не можу з цим змиритися, я починаю додумувати продовження, лежу заплющившись і бачу те, що не вмістилося уві сні. І таким чином сам потрапляю в пастку, бо тепер у моїй свідомості тісно сплелося те, що снилося насправді, з тим, що я доуявив. Ледь не щодня я думаю про той дивний світ, який розкривається в снах мені лише частково, я хочу знати, що буде далі, я відчуваю й вірю, що Лютеція – і є тією, кого прагнув усе життя, кого шукав і вимарював, хто ніколи не зрадить, бо уява ніколи не зраджує. Я й не здогадувався, що продовження цих снів знайду в когось іншого, у того, хто вже пройшов цей шлях, усе звідав і описав.

А далі я жив уже тими снами. Життя довкола було гидким, жахливим і загрозливим, небезпека могла зачаїтися будь-де: то в образі міліціянта, який накриє тебе з джинсами і з’ясує, що ти ніде не працюєш, то в образі кагебіста, який давно й уважно стежить за тобою очима й вухами твоїх знайомих, а навіть і друзів чи коханок, і тільки сни залишаються поза межами їхньої досяжності, сни, у яких чуюся безпечно, можу бути таким, яким є. Інколи мені не хотілося навіть прокидатися, кожне таке прокидання викликало в мене страх, біль і розпач, я хотів забутися, хотів повернутися назад у сон, де мені було цілком затишно, де мене не діймали всі потворності мого життя. Я жив у снах, і там мені було тепло, хоч і тривожно. Інколи я себе запитував: що я роблю тут? Я ж – там… я лише там справжній, цілісний, урівноважений і щиро радію життю, а тут – лише моя оболонка. Світ, що мене оточував, був давно зруйнований, я ступав по румовищах, вдихав сморід згару і чув, як тріщить під ногами чорна твердь, а під нею копошаться велетенські слизькі тіла, і коли вони вдихають повітря чи видихають, то я піднімаюся і опускаюся, і часом втрачаю рівновагу.

Одна тільки тривала й виснажлива битва за будинок, у котрому я живу, який купили мої батьки, занурювала мене в нестримну розпуку й зневіру в закон, я оглядав стелажі з книгами, тисячами книг, багато з них не читані, я дивився на гори списаних паперів і думав, що у випадку втрати цього будинку й поділу його, я не буду мати куди з цим багатством подітися, бо нема такого двокімнатного помешкання, яке б усі ці скарби вмістило, і мені здавалося, що ці книги осудливо дивляться на мене, бо я замість боротися опускаю руки, намагаюся не думати про лихе, але вони думати не перестають, вони супляться й перешіптуються, інколи та чи інша книжка падає мені на голову, щоб привести до тями, вони не хочуть здаватися без бою, хоч насправді ці книжки – малі безпорадні кошенята, й усе, на що здатні, – це чекати від мене рішучого кроку. А не дочекавшись, починають тихо ненавидіти. Я шукаю перед ними виправдання, я розмовляю з ними, заспокоюю, обіцяю ніколи їх не позбуватися, не зрадити, але вони вже свою думку про мене склали, вони не вірять мені. Я намагаюся сидіти до них плечима, але й плечима я відчуваю їхні погляди й тривогу, особливо тих, що ще не прочитані, тоді беру котрусь із них і намагаюся зануритися в інший світ, але це неможливо, перебуваючи в цьому світі, я вгризаюся в текст, учитуюся в кожне слово, переселяю себе туди, де відбуваються всі ці чудові події, де проблеми неодмінно вирішуються, а зло покаране, але інші думки набагато інтенсивніше атакують мій мозок, думки, від яких я намагаюся затулитися книжкою. Ні, залишається тільки сон, тільки сон є надійним захистом, незважаючи на те, що сон – це борня життя зі смертю, це репетиція смерті, під час якої нема страху заснути, а є страх не прокинутися. Ніч, зазвичай, навіює подібні роздуми. Коли, живучи за містом, бачиш за вікном лише непроникну темряву, то почуваєшся, наче в космічному кораблі у міжзоряному просторі, самотнім і всіма покинутим, як тріска на хвилях, ніщо на долонях ночі.

Щоб стати письменником, треба бути глибоко нещасним, і я був ним, це принаймні єдина й цілковито певна ознака, що я таки письменник, хоч мене й не друкували, але мої страждання, біди і трагедії піднімали мене понад натовпом, понад армією графоманів, укоронованих щастям, але водночас і безглуздим нудотним життям, позбавленим вічності. Страждання для мене відігравали роль кітви, котра стримує корабель на одному місці й не дозволяє йому віддатися волі хвиль, вони змушували дивитися на довкілля примруженими очима з ноткою недовіри, вчили мене бути пильним і не захлинатися надто емоціями, хоча я часто й захлинався ними, аби потім картати себе за слабість. Я ніс свою недолю, мов прапор, твердо вірячи, що доб’юся свого. І туди, куди я прямую, мене супроводжуватиме тільки самотність, і чекатиме теж вона, бо на шляху до зірок ніколи не знайдеш товариства. Я пишу не з приємності, а з розпачу. Але для кого? Може, для птахів, для тих, що співають і будуть співати вже після нас, для тих, що щебечуть у садках дитинячих снів. Там, удалині, блимає тьмяне світло, що це за світло й що воно мені віщує, невідомо, але я вперто рухаюся в тому напрямку. Цілком можливо, що втраплю в якусь багнюку, але якщо не піду, то все життя мене буде переслідувати думка, що там моргала до мене моя зоря. А ще… ще в мене є розбите серце… десь я читав, що кожен письменник мусить мати розбите серце. І воно в мене теж є, розбите й не раз. Але я не шкодую, навпаки – відчуваю неймовірну вдячність тим, хто його розбивав, бо розбите серце – неймовірний дар, який дає потужну наснагу, спонукає вилити свої смутки на папір, компенсувати у творчості всі життєві незгоди… Розбите серце – це Келих Ґрааля, який повертає сторицею влиті в нього кров і сльози, це скарбниця, з якої можна черпати все життя, а серце без таємниць – порожня книжка. Тому плач, ридай, сумуй, страждай, а без цього все намарне, без болю нема саторі. І ось вони, розбивачки сердець, ось вони тут, переді мною в папці, я їм дарую вічність із вдячності за їхні вчинки, бо, заплющивши очі й уявивши собі, що мене чекало б, якби котрась із них подарувала мені своє палке й вірне кохання, я відчуваю глибоку полегкість. Доля мудро розставила все на моєму шляху, навчила бути твердошкірим і незворушним, делікатно копаючи в дупу, коли я зволікав, або стримуючи, коли надто кудись виривався. Бо кожна хвилина нашого життя має свої особливі невідкладні потреби й бажання, які приходять на зміну колишнім, часто їх перекреслюють, змітають, що й гадки по них не залишається, а ми простуємо далі, змагаючись з усе новими й новими бажаннями і потребами, щиро прагнемо здобути щось, а щойно, коли здобудемо, нарешті замислюємося, навіщо воно нам, і так без кінця. І те, чого прагнув учора, уже не потребуєш сьогодні, а завтра ще й дивуєшся – як же я міг цього прагнути? Навіщо воно мені?