Читать книгу Серце не обдуриш - Зоряна Лешко - Страница 5

Леся

…довгий і неймовірно ніжний поцілунок проймав душу, вона віддалась йому повністю, насолоджуючись кожною миттю… відчувала теплу долоню на потилиці, пальці, ледь торкаючись, провели по спині, вона вигнулась, а поцілунок перервався…

Леся лежала, втупившись у стелю. За вікном сіріло, до дзвінка будильника ще дві години, але вже зовсім не хочеться спати. Серце ніяк не заспокоювалось. Від згадки про поцілунок, хай навіть уві сні, тілом проходила хвиля збудження.

Славко далеко, я сама, от і сниться всяке, і хочеться… а ще духота така, що зі шкіри вилажу…

Але Леся розуміла, що насправді річ не в цьому. Славко навіть після довгої розлуки ніколи не викликав у неї таких емоцій та бажань, він був стриманим у виявленні почуттів. Сьогодні ж вистачило одного погляду з фото, і в неї почалась гормональна революція. Це якось зовсім неправильно – так реагувати на чоловіка, якого не знаєш і навіть не бачила в реальному житті.

«Я буду бачити її такою».

Слова спливли у свідомості, і Леся зрозуміла, що річ саме в цьому. Що б не казав Ярослав, які б дорогі подарунки не робив, як би не дивився на неї – вона ніколи не відчувала себе особливою для нього в такому сенсі.

Напевно, Ярина все ж таки має рацію: зі Славком їй просто зручно, і тому вона заплющує очі на взаємовигоду їхніх стосунків. Леся, безперечно, любить його, але… Чомусь їй здається, що між любов’ю та коханням величезна різниця. Ні, зі Славком їй добре, навіть дуже, але… Ось його нема вже другий тиждень, а вона зовсім не вмирає від туги, вечірні розмови з ним по скайпу радше дратують, ніж тішать, а мало б бути все навпаки. Їй лише двадцять два, вона ще занадто молода, щоб відмовлятися від тих емоцій, які дають справжнє кохання й пристрасть. Однак відмовляється, адже в ній переважає розсудливість, і вона досі не зустрічала чоловіка, який змусив би її забути про все на світі.

І от зараз, коли все вже майже вирішено, Леся відчуває в собі зміни. Незнайомий чоловік не виходить з думок і переслідує навіть уві сні.

– Омана якась… Я люблю Славка, у нас спільні плани на майбутнє. Треба з цим покінчити. Я не повинна так реагувати на гарні фрази незнайомого чоловіка. У неті всі стають ідеальними, і в цьому легко переконатись. Треба його спровокувати. Він десь таки проколеться, а я заспокоюсь… Хоча – чому я? Скину Ярині, і хай розбирається.

Леся відкрила ноут і відновила сеанс.

Вибач, не хотіла тебе образити.

Вона почекала кілька хвилин і вимкнула ноутбук. Не дивно, що Мрійника не було на сайті, адже п’ята година ранку, і, мабуть, він проігнорує її вибачення. Ну й нехай, і без того безліч справ. За два тижні почнеться навчання, треба скупити канцелярію, кілька обновок, осінні чобітки. І відпочити, використавши залишки зарплатні.

Леся всміхнулась. Попри все, вона пишалася собою, адже трудилася все літо, жодного разу не попросила допомоги в мами й дратувала Ярину тим, що не завжди могла піти з нею на гульки.

Ярина – єдина з їхньої шаленої четвірки, яка досі залишається її подругою. До того ж найближчою подругою. Часом Леся перетинається також з Оксаною, але ці зустрічі обмежуються холодним вітанням. Таня поїхала на навчання за кордон, і вони все рідше розмовляють, навіть по скайпу. Ярина ж залишалася тією ланкою, яка ще їх пов’язувала, і розповідала Лесі про останні події в житті колишніх подруг.

Леся спочатку ображалась, не розуміла, чому подруги віддалились – вони ж дружили з дитинства. Та з часом вона вирішила для себе, що це нормально, у кожного своє життя та свої проблеми. Не хочуть дружити, то й не треба. Такі вони, значить, подруги.

З Яриною вони випадково зустрілись у торговому центрі, коли та виходила з примірочної кабінки з кількома парами яскравих купальників. Леся спочатку хотіла непомітно втекти, але було пізно, оскільки подруга вже встигла її помітити.

– О! Ти чого не сказала, що йдеш на закупи?

– Це було спонтанне рішення.

– Аякже… Це в мене спонтанне рішення. Їду на тиждень у Шацьк. Ото вибираю, – Ярина потрясла купальниками, – а ти чого тут?

– Ручки, зошити, блокноти.

– Психопатка! Ще море часу, навіщо псувати собі останні дні волі.

– Мені подобається вибирати…

– Я ж кажу – психопатка! Визнай нарешті, що ручки й блокнотики – то твоя манія. У тебе й без того їх ціла колекція, стопочкою і за кольором.

– Ой, не починай! У тебе теж колекція купальників, а ти от знову цілу купу навибирала.

– Так я ж ними користуюсь, а ти на свої ручки та блокноти тільки дивишся.

– Добре, я психопатка, тож закрили тему.

Леся розвернулась, але подруга схопила її за руку:

– Почекай-почекай! Ти була на сайті? Що там? Які новини?

І раптом Лесю накрило, уся злість, роздратування й образа вихлюпнулись назовні в одну мить. Це Ярина винна в тому, що у неї зсув по фазі, а вона радіє, наче все так і задумано.

– Була. І не розумію, як Оксана могла знайти там нормального чоловіка?! Навіщо ти туди влізла, ще й мене змусила? Там лише одні збоченці й придурки! Як тільки прийду додому, першим ділом видалю ту анкету.

Ярина на мить примружила очі, і Леся зрозуміла, що попалась.

– Якщо все так погано, то чому ти не видалила її одразу? Ага, мовчиш! Ще й почервоніла. Напевно, хтось таки є нормальний і цікавий. Зізнавайся!

– Ти завжди вмієш усе перевернути з ніг на голову. Я просто була в шоці від текстів і непристойних пропозицій, тому зі злості захлопнула ноут, надіюсь, що екран не тріснув. Але зараз я вже адекватна та йду додому його чистити. Зідзвонимось.

Леся злилась. Щось у душі муляло й не давало їй спокою, щось досі невідоме зароджувалось у ній, розросталось, не давало дихати, думати, було прагненням, якого вона не могла зрозуміти та прийняти. Це «щось» виривалось назовні, вимагало дії, зміни, оновлення.

Леся не розуміла, що з нею відбувається. Її ритм життя вже цілком усталений, тривалі стосунки з перспективою на майбутнє, план на наступні три роки. Тоді чому зараз перед очима не Славко, а чужий і незнайомий Мрійник?

Я не образився. У всіх бувають погані дні ☺

☺

Це твоє реальне фото?

Чому питаєш?

Мені здається, я вже десь тебе бачив

Так, реальне. Можливо, бачив. Ти звідки?

Львів. А ти?

Теж

Тоді не дивно… хоча… я б обов’язково познайомився з тобою…

?

Як тебе звати?

Леся

Руслан, дуже приємно.

☺ А твоє фото реальне?

Так. Чому питаєш?

Мені теж здається, що я десь тебе бачила.

Може, у сні?

Ти віриш у сни?

Так. І в містику, і в долю…

Вибач, зараз у мене справи, напишу пізніше.

Насправді їй потрібно було заспокоїтись.

Леся дуже зраділа, побачивши смайлик у повідомленні, і відповіла тим самим. Але більше не змогла написати нічого, як їй здалось, серйозного, усі слова наче випарувались. Леся перечитувала переписку й ледь не била себе кулаком по чолі – він ще подумає, що спілкується зі школяркою, яка створила дорослу анкету. Пальці тремтіли, набираючи відповідь, натомість подумки вона виправдовувалась: Я тільки переконаюсь, що в нього приховані мотиви, і видалюсь. А Ярина нехай сама шукає свій ідеал.

І раптом – згадка про сон. Далекий, давно забутий. Він виринув у пам’яті, і дівчину заполонили емоції: нетерпіння, хвилювання, бажання та страх, так, наче вона пережила все це насправді. І там був він! Саме він – Руслан. Тепер Леся була в цьому впевнена. І водночас розуміла, що це зовсім нереально, неможливо! Це не можна навіть збігом назвати! То чому ж вона так реагує?

Дівчина вкотре переконувала себе в тому, що в неї розгулялась фантазія, їй зараз самотньо, коханий у відрядженні, з подругою посварилась…

От власне – Ярина і сайт! Подруга ж обов’язково перевірить, чи Леся видалила анкету. Дівчину раптом почало тіпати: через Ярину в неї завжди неприємності, непередбачувані ситуації, та й усі, пов’язані з ними, наслідки також дістаються їй. Анкету потрібно терміново видалити, але… як же Мрійник-Руслан?

Леся закусила губу. Вона ніяк не могла змусити себе натиснути на видалення. Дівчина бачила, як блимає значок «онлайн» біля його фото, і їй зовсім не хотілося, щоб він подумав, наче вона просто злякалась і втекла. А ще Лесі не хотілось визнавати, що вона надто всім цим переймається, і це вже було зовсім по-дурному. Треба розумно написати щось на прощання, і якщо він відповість, то…

Просто попрощатись, ніякого «то» бути не повинно, тим паче що він бачить: вона на сайті й не озивається.

Я видаляюсь.

☹ Чому?

Це було помилкою.

Давай зустрінемось.

Леся заворожено дивилась на монітор і тремтіла від бажання прийняти Русланове запрошення. Навіть не так: вона назве сто й одну причину, щоб відмовитись, але зрештою все одно погодиться.

З нею знову відбувалось щось незрозуміле: у горлі стояв клубок, а від нетерпіння поколювало кінчики пальців.

Десь у глибині свідомості кричав розум, що так не можна, адже вона не знає, хто там, за фото: маніяк, збоченець чи просто чоловік, який розважається в неті. Байдуже. Своє бажання Леся виправдала думкою, що раз у житті може дозволити собі божевілля. Їй просто цікаво. Вона прагне нових вражень. Леся хоче в майбутньому сказати: «У мене є що згадати»…

Усе це дурні виправдання. Насправді їй нестерпно хочеться зустрітися з ним і дізнатись, чи відчуватиме вона в його присутності те саме, що відчуває зараз. Можливо, у неї всього-на-всього емоційний і чуттєвий голод, і зустрівшись, вона не відчує нічого, крім незручності. Тоді мило всміхнеться, перепросить і піде додому чекати Славка.

Добре.

Біля «Панської чарки». За годину.

Він не спитав, як її впізнає, не сказав, як упізнати його, отже, його фото таки справжнє, і він впевнений, що її теж. Леся насупилась, розмірковуючи, добре це чи погано. Він хоче викликати в неї довіру, але, з іншого боку, і сам їй довіряє.

Леся стояла перед дзеркалом і чи не вперше уважно вивчала себе. Не те щоб вона раніше так не робила, однак досі для неї було важливим подобатись лише собі, а «кому не подобається – хай не дивиться». Тепер же ж вона намагалась побачити себе очима чоловіка, на якого хотіла справити враження.

Дура, вар’ятка, крейзі… Байдуже, замовкни. Я в будь-який момент можу зупинитись.

Попри хаос у думках, дівчина продовжувала вивчати своє відображення. Перше, що кидалося в очі, – волосся, насичено руде, із мідним відтінком. Був час, коли вона ненавиділа його, експериментувала з кольорами й завжди невдало: від блонду ставала «блідою міллю», а притемнивши – «вампіро-готом». Компроміс ніяк не знаходила, тож зрештою вирішила, що найпростіше – зробити недолік жирним плюсом. Тепер волосся було її гордістю та зброєю.

Далі – очі. Зелені, із бронзовим вкрапленням біля зіниць. Вдало підібравши макіяж, Леся могла змусити їх сяяти. Славік якось зізнався, що запав саме на її погляд, і згадка про це завжди викликала в неї усмішку.

Губи – чітко окреслені, не тонкі, але й не надто повні. Леся ніколи не користувалася яскравими помадами, лише натуральними чи ледь рожевими відтінками. І – усмішка.

Леся часто користувалась перевагами своєї нестандартної краси, але зараз хотілось легкості та природності, тому вона вирішила, що лише зволожить губи бальзамом, збере у хвостик свої руді спіральки й одягне сарафан, не задовгий і не закороткий, ледь-ледь за коліна.

Якщо вона не сподобається Мрійнику такою, то… То що? Чому вона так хвилюється, якщо погодилась на цю зустріч лише з цікавості? Однак, як не дивно, цього разу Леся не хотіла грати, спокушати, інтригувати й навіть боялась, що буде йому нецікавою.

У якийсь момент дівчина вирішила, що це все дурня і вона нікуди не піде. Для чого їй пригода, яка може мати для неї непередбачувані наслідки, і чому вона переймається тим, яке враження справить на незнайомого чоловіка з сайту знайомств?

А якщо їх побачить хтось зі знайомих і розкаже Славкові? Як вона йому це пояснить? Особливо якщо врахувати його манеру з’ясовувати стосунки: повчальним, менторським тоном, не підвищуючи голосу, пояснювати їй плюси їхніх стосунків і мінуси її нерозважливості. Часом Леся була готова кричати й тупати ногами, лиш би Славко проявив хоч якусь живу реакцію.

Мимоволі знову згадалась Ярина. Подруга завжди повторювала, що не дозволила б так маніпулювати собою, ламати себе, робити себе «додатком до…», навіть якщо цей додаток у шикарній оправі. І хоч Леся відмахувалась від цих слів, але в уяві все ж бачила – їй доведеться докладати багато зусиль, щоб бути відповідною, і ще більше зусиль, щоб при цьому залишатися собою.

Якщо Славко дізнається, то буде пригадувати їй це досить часто.

Байдуже. Одна зустріч у людному місці. Раптом що – перепрошу й попрощаюсь. І ніхто ні про що не дізнається.

День повільно гаснув, а місто запалювалось вогнями ліхтарів. Леся вирішила піти пішки й дорогою ще раз все спокійно зважити. Але чим ближче вона підходила до місця зустрічі, тим повільнішими ставали її кроки.

Якщо він запізниться бодай на хвилину, я піду додому.

Ліхтарики над терасою «Панської чарки» створювали затишок і манили до середини. Леся зупинилась перед входом, її ніхто не чекав назовні, за столиками теж не було помітно самотнього блондина.

Їй стало так соромно за свою довірливість, що аж сльози на очі навернулись. Вона таки дурепа, якщо погодилась на цю авантюру, а він, напевно, стоїть десь недалеко за рогом і втішається, що розвів ще одну ідіотку.

Леся крадькома озирнулась. Якщо ніхто не дивиться в її бік, то можна вдати поспіх, або що хтось зателефонував, а вона того когось виглядає і йде, або щось не знайти в сумочці та зникнути звідси якнайшвидше.

– Привіт, – глибокий, з дзвіночками голос озвався за спиною, – вибач, що не чекав тебе надворі. Я взяв на себе сміливість замовити нам кави й вина. Ти де хочеш присісти: всередині чи на терасі?

Його слова могли б здатись фамільярністю, якби не були сказані так, наче вони вже зустрічались бозна-скільки разів, тож це для них цілком звично. Леся не змогла не відповісти на його усмішку.

– На терасі…

Чоловік поводився владно, але це її не дратувало. У ньому відчувалась тверда чоловіча впевненість у власних силах, і Леся не втрималась від запитання:

– Чому ти шукаєш ідеальну жінку в неті?

– Я шукав скрізь.

– Шукав?

– Я вирішив, що ідеалу не існує. Ідеальну жінку чоловік повинен створити сам.

– Оце новина! І як же, цікаво, це робиться?

– Увагою, турботою, ніжністю, коханням…

Усередині в неї знову все болісно стиснулось: чому Ярослав не такий? Чому хоче, щоб вона сама ліпила з себе ідеал і відповідала своєму майбутньому статусу – дружина політика?

Леся примружила очі й, долаючи незвичний для неї сором, уважно розглядала чоловіка. І їй дуже подобалось те, що вона бачила.

У тьмяному світлі тераси його очі здавались темнішими й глибокими, правильні риси обличчя приковували погляд, губи – чітко окреслені, зухвалі, наче запрошували до поцілунку.

Лесі стало смішно від такого висновку, але водночас від думки про поцілунок з ним її охоплювало ніжне тремтіння.

Дівчина випросталась і пригубила вина. І чому це вона думає про поцілунки? Треба неодмінно щось сказати, адже пауза затягується, і в його очах вже проскакують хитрі вогники.

– Це звучить занадто гарно, щоб бути правдою. Зазвичай чоловіків вистачає лише на квітково-шоколадний період. Ну і, часом, на медовий місяць.

– У кожного правила є винятки.

Леся бачила, що він чекає на зустрічне запитання, але вирішила змінити тему.

– Чим ти займаєшся?

Руслан усміхнувся, покрутив келих у руці й поглянув так, ніби хотів сказати: «Я зрозумів, що ти навмисно уникаєш цієї розмови».

– У мене разом з друзями є бізнесова справа, магазин комп’ютерної техніки «Саруан». Крім того, я пишу програми, створюю сайти, розкручую їх і продаю.

– А… хіба на цьому можна заробити?

– Думаю, ти була б здивована, якби дізналася, скільки можна на цьому заробити.

Леся подивилась на нього з недовірою. Вона чула, що так можна підзаробити, але щоб хтось займався цим серйозно?

– І багато ти продав?

– Чую сарказм у голосі, але все ж відповім. Продав три, за дуже непогані гроші.

– А тобі не шкода було їх продавати?

Руслан подивився на неї якось дивно, наче оцінював. Леся знітилась.

– Як тобі сказати… Не дуже шкода, тому що первістка я бережу, хоч за нього пропонують фантастичну, як на мене, суму. А ти чим займаєшся?

– Я поки що студентка. Збираюсь бути PR-менеджером. Цього літа практикувалась у туристичній фірмі й навіть трохи там заробила.

Він продовжував вивчати її, ледь нахиливши голову.

– Давай не будемо про справи. Вип’ємо вина й поговоримо про щось приємніше.

Леся усміхнулась, підіймаючи келих.

Нічний Львів горів вогнями вікон, автомобілів і вітрин. На відкритих терасах ресторанів і кафе були зайняті майже всі столики. Молодь голосно сміялась, закохані пари сиділи, не помічаючи нічого навколо, літні люди спокійно розмовляли, попиваючи чай або каву з маленьких філіжанок. Місто поволі віддавало тепло дня, і люди насолоджувались цими останніми літніми вечорами, коли ще не надто холодно, але вже й не спекотно.

У Лесі трохи паморочилось у голові, але вона почувалася легко й невимушено. Руслан тримав її за руку, переплівши їхні пальці. Розмовляючи, вони йшли у бік Високого Замку.

Як не дивно, але зараз Леся зовсім не переймалась, що її може побачити хтось зі знайомих. Іти поруч з Русланом, слухати його голос, відчувати тепло долоні… то було так природно, правильно… так, як повинно бути.

Леся знала, що коли вони нарешті опиняться на оглядовому майданчику, у неї дико болітимуть ноги, але дозволила Руслану вести себе туди. Було неймовірно цікаво слухати його, і вона часто вибухала сміхом у відповідь на його жарти. Але чим довше Леся була з ним, тим більше зростав душевний неспокій, щось не складалось, і врешті воно сформувалось у запитання:

– Ти розумний, дотепний і привабливий. Усе це надто добре, мусить бути якась заковика.

– У тебе буде багато часу, щоб знайти її.

Леся закусила губу й промовчала. Вона відчула, що Руслан не жартує. Але! Вона не сказала йому, що в неї є… чоловік, з яким вона вже довгий час разом, який дав їй зрозуміти, що одруження – лиш справа часу, і який збіситься, якщо дізнається про цю зустріч.

А Руслан?.. А вона сама?.. Вони просиділи в «Панській чарці» майже дві години, але ніхто з них не запитав про особисте життя. А може, він теж когось приховує? І ця думка до болю зранила її. Але… якщо вона запитає зараз у нього про це, то він неодмінно запитає і її. А Леся нізащо не хоче казати правду. Чому раптом все стало так складно?

– Тобі не холодно?

– Що? Вибач, я задумалась.

Руслан ледь стис її руку:

– Якщо ти не захочеш продовжувати це знайомство, я впаду в депресію, але наполягати не буду.

– Ну що ти, мені ж треба ще заковику знайти.

Леся відповіла не задумуючись і чітко зрозуміла – це саме те, чого вона насправді хоче, і байдуже на все інше.

На оглядовому майданчику виявилось значно холодніше, ніж Леся сподівалась, і її легкий ажурний светрик нічим не міг зарадити. Дорогою здавалось, що вітру немає, лише дерева шелестіли, і дівчина вважала, що це нормально для ночі, тому не звертала уваги.

Від пориву вітру її пересмикнуло, і Руслан, усе ще тримаючи дівчину за руку, відчув це. Він обійняв її та пригорнув до себе. Леся заплющила очі, насолоджуючись відчуттям того, як тепло його тіла поволі огортає її.

– Я часто приходжу сюди літом. Місто звідси здається зовсім іншим. А ще тут є маленька таємниця…

– Яка?

– Тут величезні зорі.

Дівчина розплющила очі й глянула вгору. Зорі справді були великими та яскравими. Вона не могла згадати, коли востаннє бачила їх так близько…

Леся вловила його дихання на шкірі, легкий дотик губ і відчула, що починає тремтіти. Руслан ледь напружився, відгорнув її волосся назад і обпік поцілунком плече, торкнувся шиї, мочки вуха, щоки. Він повільно, але впевнено повертав її до себе, шукаючи губами її губ…

Леся прокинулась із блаженною усмішкою. Варто було б подякувати Ярині за її наполегливість, але не можна. Вона, у кращому разі, не зрозуміє.

Ярина завжди була практичною матеріалісткою, і хоч любила розважитись, однак для життя шукала вигідну партію. Лесі часом здавалось, що подруга заздрить їй через Славка, але вона одразу проганяла цю думку. Ярослав не був із того типу чоловіків, які подобались Ярині: ні з вигляду, ні характером. Крім того, вони знаються надто довго, щоб опускатись до конкуренції через чоловіка, який уже зробив свій вибір.

Леся задоволено потягнулась, відчуваючи, як напружуються м’язи, і подумки склала план на день. Для початку треба швидко ліквідувати безлад у кімнаті, а ще вибрати щось для прогулянки. Руслан обіцяв заїхати за нею опівдні, але так і не зізнався, куди вони підуть. Лише обіцяв, що їй сподобається.

Руслан… Мрійник… Від згадки про нього Леся знов усміхнулась, примружила очі й торкнулась пальцями губ…

Їхній перший поцілунок виявився набагато кращим, ніж вона уявляла, і Леся просто перестала думати, віддавшись почуттям. Між ними насправді була та сама хімія, з якої вона колись насміхалась. У якийсь момент Лесі навіть здалось, що вона готова віддатися йому просто там, на оглядовому майданчику Високого Замку.

Руслан, напевно, відчув її бажання, тому що перервав поцілунок та уважно поглянув на неї. А Лесі раптом стало до сліз соромно: і що він подумає? Що вона розпусна й поводиться так з кожним, хто запросить на побачення?

– Про що ти зараз думаєш?

Леся проковтнула клубок у горлі й доклала зусиль, щоб голос не видав її стану.

– Про те, що порядні дівчата не цілуються на першому побаченні.

Він розсміявся легко та щиро.

– Вважатимемо, що наше перше побачення відбулось у неті.

Тоді Руслан обійняв її, міцно притис до себе, і вони завмерли, дивлячись на нічний Львів. Леся вперше відчула спокій та захищеність в обіймах чоловіка.