Читать книгу Іван Скоропадський - И. А. Коляда - Страница 3

Падіння гетьмана І. Самойловича означало для чернігівського полкового писаря І. Скоропадського втрату підтримки найвпливовішої особи Гетьманщини. Та попри це, Скоропадському вдалося утриматися на своїй посаді.

Джерела свідчать, що вже з 1687 р. І. Скоропадського підтримував новопризначений чернігівський полковник Яків Лизогуб, а завдяки протекції останнього – й новообраний гетьман Іван Мазепа. Усі вони були тоді разом в Коломаку, коли влада перейшла від І. Самойловича до І. Мазепи.

1689 р. І. Скоропадський разом зі своїм тестем Никифором Калениченком брав участь у новому Кримському поході, який і на цей раз закінчився невдачею. Російсько-українські війська в складі близько 150 тис. осіб дійшли до Перекопу. Однак упертий опір кримських татар, спека, нестача води, масовий падіж коней і хвороби людей змусили головнокомандувача В. Голіцина припинити бойові дії й повернути своє військо в Лівобережну Україну. Хоча багатьох козаків і старшин охопило тоді глибоке розчарування та невдоволення кримськими походами, для І. Скоропадського вони мали позитивне значення: він здобув значний військовий досвід, який згодом використає, відбиваючи напади кримчаків, коли стане стародубським полковником, а потім і гетьманом.

Військові походи ніяк не збагатили Скоропадського, не вплинули на його службове становище. І невідомо, як би склалося особисте життя Івана Скоропадського, коли б не звернув на нього свою прихильність гетьман Іван Мазепа. Останній узагалі любив тримати біля себе людей не хитрих і не самостійних у діях, головним чином умілих виконавців власної волі. За клопотанням гетьмана І. Мазепи за участь у походах полковий писар І. Скоропадський отримує грамоту царів Івана та Петра, з підтвердженням прав на маєтки «за ево верные и радетелние службы».

У середині 1693 р. І. Мазепа направляє чернігівського полкового писаря з важливим листом до царя. У листі гетьман інформує царя Петра І про суперечки, які виникли на раді. І звертається до свого сюзерена, щоб той допоміг вирішити це надзвичайно складне питання.

Про успіх дипломатичної місії І. Скоропадського у Москві свідчить той факт, що відразу після повернення додому він був переведений з посади полкового писаря у чин генерального бунчужного. Цим самим гетьман увів І. Скоропадського до еліти тогочасного українського суспільства – вищої військової й цивільної влади на Лівобережжі. На генерального бунчужного покладалися військові справи, адміністративні й судові доручення, зустрічі та супровід послів тощо. За ієрархічним статусом бунчужний прирівнювався до генерального хорунжого. Наприкінці 1693 р. І. Скоропадський серед інших восьми Генеральних старшин отримав від царя подарунок: коштовне сукно, дві пари соболів і 20 крб. (як офіційно зазначалося, за направлення козаків під фортецю Кизикермен, проти Білгородської орди, й захоплення в полон «многих языков»).

Друга половина 90-х pp. XVII ст. стала несприятливою не тільки для Гетьманщини (1695 p., коли посходили посіви хлібів, несподівано вдарили заморозки й знищили більшу частину сходів. 1697 рік був неврожайним, а у 1699-му – спалахнула епідемія чуми), а й для самого Скоропадського. Можливо, 1699 p., під час епідемії, померла дружина І. Скоропадського – Пелагея. Дочка Ірина лише невиразно зазначила: коли мати вийшла заміж у 1678 р., то з чоловіком прожила «з полтретядцатъ лет». Цього ж 1699 р. у І. Скоропадського з його тестем стався маєтковий конфлікт. Він був пов'язаний з тим фактом, що І. Мазепа гетьманським універсалом передав першому право на маєток Н. Калениченка – с Івашкове в Чернігівському полку, «уволняючи оного ж тестя его Никифора, ради его старости и слабости, от войсковой службы, респектом… пана бунчучного войскового енералного Ивана Скоропадского значних и працовитых при боку нашом услуг», надав йому «ко вспартю и вспоможеню» в «зуполную моц и поссессію». Пізніше це рішення стане предметом посудової тяганини онуків Калениченка: любицького сотника Івана Савича, значкового товариша Івана, та полкового осавула Михайла Мокрієвича, які доводитимуть, що с Івашкове має належати саме їм, бо ним І. Скоропадський «завладел собою по своей власти».

У 1701 p. І. Мазепа призначив І. Скоропадського генеральним осавулом. Формально генеральний осавул вважався за рангом п'ятою особою у старшинській адміністрації (після гетьмана, генеральних обозного, підскарбія та писаря). Він мав наглядати за станом війська й бойового спорядження, правильністю складання козацьких компутів, інколи провадив спеціальні «слідства» щодо зловживань у межах певного регіону, перевіряв права власників на маєтки.

1705 р. гетьман Іван Мазепа, цінуючи дипломатичний талант свого генерального осавула, його вміння залагоджувати досить непрості справи, уміло переконувати співрозмовника, посилає І. Скоропадського з новою місією до царя Петра І, який у той час перебував у Гродно, де мав зустрітися зі своїм союзником у Північній війні – польським королем Августом II Сильним.

Іван Скоропадський, зокрема, доповів царському міністрові Головіну, що козацьке військо як «нестроєве» краще діє, атакуючи ворога чи при облозі фортеці, чи при захисті обозу, але не в чистому полі. Генеральний осавул доводив: оскільки козацькі коні постійно використовуються у військових походах як тяглова сила, вони стають непридатними до швидкого пересування, уповільнюють дії полків. Він також скаржився на спільників-поляків, через «непостоянство» яких одинадцять козацьких загонів під Варшавою не змогли досягти успіху в бойових операціях. На його думку, перебування гетьмана в Польщі значною мірою допомогло Августові II утримати за собою кілька воєводств. І. Скоропадський повністю підтримав прохання свого безпосереднього керманича Мазепи про необхідність кращої координації дій українських і російських військ та про потребу замінити російські полки Неплюєва, «составленные из людей мало ученых и неопытных в военном деле», на тисячу драгунів чи «саксонців».

Незадовго до цього Петро І замислив передати Польщі кілька міст, що стояли на правому березі Дніпра. Тому через Головіна він хотів довідатися про можливу реакцію гетьмана на такий акт. На це І. Мазепа у листі до згаданого царського сановника писав: «Изволили вы желать, чтоб я сообщил вам мое мненіе об уступке полякам сей стороны (заднепрской) Украины. Я во всех случаях, как и в нынешнем, полагаюсь на премудрую волю великаго государя; однако ж предполагаю, что много есть препон и трудностей в исполненіи сего, о чем подробно вам донесет Генеральный мой есаул Иван Скоропадскій, котораго нарочно посылаю ко двору монаршескому».

Посланець мав детальніше розтлумачити таке гетьманське міркування: «Главное же неудобство: близкое в таком случае соседство поляков с запорожцами и Крымом. Вы наверно памятуете, – звертається далі Мазепа до Головіна, – что в договорах вечнаго мира Россіи с Польшею определено выслать обоюдных комиссаров для окончательного размежеванія на сей стороне Днепра городов: Канева, Черкаска (Черкас. – Авт.), Корсуня, Чигирина, Крылова и других, с принадлежащими им землями. Города сіи должны непременно оставаться за великим государем, ибо если они отойдут во владеніе поляков, то, кроме многих других затруднены, все малороссіяне перейдуть на сіи сторону Днепра, избегая повинностей, особливо из порубежных полков: Переяславского, Лубенскаго и Миргородскаго, которых жители имеют многіе старинные грунты и угодья на сей стороне, о чем тому же есаулу приказал я словесно вам донести».

Нині важко з певністю говорити, що вплинуло на царя: чи тогочасні політичні обставини, чи резонні зауваження Мазепи, вміло й переконливо передані І. Скоропадським, але факт залишається фактом – вирішення того питання було відкладено на багато років. А це ще раз засвідчило далекоглядність гетьмана Івана Мазепи, що доручив цю складну місію генеральному осавулу Івану Скоропадському, людині, не позбавленій деяких талантів.

Виконавши доручення гетьмана, генеральний осавул повернувся в Україну. Перебуваючи на цій посаді та, мабуть, користуючись прихильністю гетьмана Мазепи, Скоропадський продовжує дбати про зростання своїх статків, купуючи нові «пляци» та «ґрунти».

1706 р. відбулося нове кар'єрне зростання Івана Скоропадського – він стає стародубським полковником. Ставши першою людиною в полку, він дістає там фактично необмежену владу й величезні пільги. Все керівництво цивільними, духовними, військовими справами Стародубщини відтоді зосереджується в його руках. Не переривав він і тісних зв'язків з гетьманом. Розуміючи, кому він має завдячувати своєю новою посадою, новопризначений полковник дбав про постійне постачання на «кухню реглянтарскую» всілякої звірини. Для цього полковник надав значні привілеї місцевим стрільцям. В універсалі від 11 лютого 1708 р. він наказав мглинському сотникові, городовому отаманові з усім «тамошнім поспільством» стрільців «до жадной тяглости меской не… потягати» і забезпечувати їм «вільну» службу (повинність). Ставши гетьманом, І. Скоропадський підтвердив попередні права «своїх» стрільців.

Паралельно, щоправда, не так успішно, по службі просувався і його брат Василь: у кінці XVII – на початку XVIII ст. той очолював керівництво Березнівської сотні Чернігівського полку.

1708 р. стародубський полковник Іван Скоропадський знову отримує знак особливої довіри гетьмана до нього. Його прізвище стоїть першим у списку старшин, котрих гетьман Іван Мазепа посилає до царя Петра І у лютому 1708 p., щоб розібратися в дуже делікатній справі – справі доносу на володаря гетьманської булави про його «зраду».

Справа полягала у тому, що полтавський житель, «человек худородный, з жида перехрест», Петро Яценко, підмовлений опозиційно налаштованими старшинами, подав у Москві на Мазепу «зарукою своею, все лжи превосходящую, скажу», начебто гетьман став цареві «неверен». А незадовго перед тим подібний «донос» зробив ще й якийсь чернець. У зв'язку з цим І. Скоропадському «со товарищи» доручалося переконати Петра І у необхідності передати «кривдників» для «слідства» в Київ. Старий гетьман дуже не хотів, «дабы по смерти» про нього «осталася в устах людских мерзкая, проклятого зменническаго имени… память». Місія старшин на чолі з Іваном Скоропадським завершилася вдало, й «непорочність» гетьмана не постраждала. «Клеветникам» же присудили «достойную казнь».