Читать книгу Богдан Хмельницький - И. А. Коляда - Страница 3

Після закінчення навчання випускник Львівському колегіуму не прагне кар'єри при королівському дворі чи здобуття магнатської ласки, а повертається в Чигирин. Молодий, освічений, кмітливий у військових виправах юнак не міг бути осторонь подій, які гомоніли навколо. А події ці були справді історичними. Після придушення в 1596 році повстання Северина Наливайка народні маси та козацькі нетяги не втихомирилися, а почали нові виступи, результатом яких стало покозачення народних мас, відмова від виконання повинностей, торування стежок на Запорожжя. Це все відбивалося в душі юнака, зароджуючи зерна справедливості й жалю до свого уярмленого народу.

Не полишала його в спокої і слава запорожців, які виступали на татар та турків, ходили походами по Чорному морю, повертаючись звідтіля сповненими багатств та вдячністю людей, яких вони визволяли з неволі. Отже, незабаром після повернення зі Львова, приблизно в 1617—1618 pp., вихованець єзуїтської колегії потрапив на козацьку службу, назавжди поєднавши свою долю з козацтвом.

У цей період славним проводирем їхнім був Петро Конашевич Сагайдачний. Не раз бував він у Чигирині. Знав і поважав Михайла Хмельницького. Відзначав його освіченого, ставного сина. І, може, тому, коли в 1618 р. Сагайдачному на прохання польського короля Сигізмунда III довелося йти на Москву, то взяв він із собою і Богдана. Є згадки, що хлопець виявив себе в цьому поході сміливим і вправним воїном. Він у скрутну хвилину врятував навіть королевича Володислава. З того часу і запам'ятав королевич козацького сина і приязно ставився до нього аж до своєї смерті.

Цілком слушно писав з цього приводу відомий український історик і фольклорист Михайло Максимович: «Зоря Хмельницького зійшла на Чорному морі, у той час, як на Хотинському полі западала зоря старого Сагайдачного. Життя цього достопам'ятного гетьмана, який, служачи з славою Польській короні і всій Речі Посполитій, зробив для блага України все, що тільки міг він зробити тоді, не підіймаючи зброї на поляків, – те життя служило прикладом для Богдана Хмельницького; його шляхом проходив він поприще свого до-гетьманства, мужньо і довготерпляче, як хоробрий воїн і чесний громадянин республіки Польської, як добрий і надійний син своєї козацької матері, України. Але йому суджено було пройти ще своїм шляхом – поприщем гетьманського життя, і безприкладно звершити ту справу, на яку безуспішно поривалися інші українці впродовж піввіку».

Богдан служив у кінній сотні свого батька. 1619 р. польський уряд вирішив утрутитись у молдавські справи. Коронний гетьман Станіслав Жулкєвський розпочав збирати військо північніше Могилева-Подільського. Йому не вдалося залучитися підтримкою козаків, і в розпачі, як повідомив літописець, магнат мовив: «Не хочу з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свиней пасти». За особистим наказом самого Жулкєвського Михайло Хмельницький на чолі своєї сотні брав участь у цьому поході. Із собою в небезпечний похід чигиринський сотник узяв і свого сина Богдана, який уперше зміг зблизька познайомитися з похідним життям польських жовнірів. 22 серпня 1620 р. польське військо вирушило в похід на столицю Молдови – м. Ясси. Разом із польською кіннотою Богдан зробив блискавичний рейд. Уранці 8 вересня розпочалася запекла битва, яка не виявила переможця. Під час бою наступного дня молдавський господар Каспер Граціані перейшов на сторону супротивника, внаслідок чого польське військо зазнало поразки, втративши вбитими 1 тис. жовнірів. Найімовірніше, в цей день загинув і Михайло Хмельницький. Згодом, як згадував Богдан, «батько голову свою поклав на Цецорі». Невдача викликала панічні настрої в польському таборі. Підпал наметів й возів, поширення чутки про втечу гетьманів зірвали організовану переправу через Прут. Мало хто залишився живим, а ті, кому пощастило залишитися живцем, потрапили до татарського полону. Серед них був і син загиблого чигиринського сотника Богдан Хмельницький.

Доля закинула Богдана до Константинополя, де, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, він перебував у неволі в одного із старшин султанського флоту (цей старшина проживав у кварталі Касим-паші). Як згадував потім Богдан, він терпів «два роки суворого ув'язнення». Є підстави стверджувати, що протягом цього часу він опанував основи турецької мови, знання якої пізніше не раз ставало йому в нагоді. Поза всяким сумнівом, суворі випробування загартували волю молодого козака, навчили володіти собою, мужньо зносити удари долі. Яким чином йому поталанило вирватися на волю, сказати напевне не можна. За одними даними, він був викуплений матір'ю, за іншими – козаки обміняли Богдана, «вдячно згадуючи його батька», на турецьких бранців. Існує також припущення, що бранець утік із турецького полону. Ось як про це згодом у листі до польського короля писав сам гетьман: «Після того як мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив, я завжди був при вірному війську Речі Посполитої».

Повернувшись десь наприкінці 1622 р. з полону до рідної домівки, Богдан у першу чергу зайнявся господарством. Він поновив свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку, хоча, будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, мав можливість обійняти якусь із посад в адміністрації Чигиринського староства.

Знову ставши козаком, Богдан не міг не відчувати наростання невдоволення козацьких мас політикою правлячих кіл Речі Посполитої, намаганням магнатів і шляхти звести нанівець козацькі права та вільності. Не міг він також не помітити зростання самоусвідомлення козацтвом своїх сил, своєї ролі в житті Польщі.