Читать книгу Кирило Розумовський - И. А. Коляда - Страница 3

Велике значення для подальшої долі України-Гетьманщини мало правління доньки Петра Великого – російської імператриці Єлизавети Петрівни. За існуючою вже традицією після її сходження на престол були обрані депутати від українського старшинського уряду для клопотання в українських справах перед новою російською імператрицею. Діяльність української делегації при царському дворі, що тривала майже цілий рік, виявилася досить успішною: було видано імператорський указ щодо зменшення податкового тиску на населення України (з огляду на величезні збитки, що їх зазнав український народ внаслідок утримання російського війська під час війни з Туреччиною); виключне право на розміщення як військових частин, так і заїжджого російського чиновництва в Гетьманщині отримала місцева старшина; категорично заборонялося російським поміщикам, які мали маєтки в Україні, закріпачувати місцеве населення. У зв’язку з постійними скаргами від усіх верств населення, а також козацької адміністрації усіх рівнів на часті випадки насилля і наруги щодо них з боку офіцерів російських гарнізонів, останні отримали суворе попередження: під страхом тяжкого покарання не припускатися у майбутньому подібних дій. Було підтверджено міські привілеї Києву, одержані ним від Петра І, зокрема на прохання київської міської влади і усіх міщан підтверджувалися права останніх на їхні прибутки і нерухомість. До того ж міським мешканцям Києва дозволялася вільна торгівля різними промисловими і продовольчими товарами та володіння угіддями, сіножатями, вигонами (за надані переваги і пільги кияни повинні були щорічно сплачувати до державної скарбниці 600 крб.); скасовувалася заборона Генеральної Військової Канцелярії 1739 р. щодо традиційного права переходу українських селян з місця на місце у межах кордонів України-Гетьманщини.

Пік надзвичайної прихильності російської придворної верхівки до всього українського припав на літо 1744 р., коли імператриця Єлизавета Петрівна здійснила тривалу подорож до України-Гетьманщини, зокрема до міст Глухова і Києва, а також відвідала рідні місця свого фаворита Олексія Розумовського – містечко Козелець на Чернігівщині. (Після царя Петра І це були перші відвідини України російським монархом.) Сама ж поїздка Єлизавети Петрівни відзначалася надзвичайною помпезністю і урочистістю.

16 жовтня 1749 р. було видано царський указ, яким оголошувалося про відправлення до Глухова спеціального царського представника графа І. Гендрикова для присутності на виборах нового гетьмана України. Водночас з С. – Петербурга були відпущені додому з багатими подарунками й українські депутати, які перебували там досить тривалий час. Ці депутати привезли до Глухова царську грамоту, одержану в Колегії іноземних справ, у якій йшлося про те, що «быть в Малой России гетману по-прежнему». Водночас у цій грамоті імператриця Єлизавета Петрівна урочисто пообіцяла своїм вірним підданим, малоросійському народу «все вольности, права и привилегии, которые от времени принятия под державу Всероссийскую гетмана Богдана Хмельницкого с Войском Запорожским и со всем Малороссийским народом… имели, свято, ненарушимо и цело содержать…» Зрозуміло, що подібні заяви російського правління були лише формальними деклараціями, однак найпрогресивніша частина української старшини, плекаючи надії на відновлення української державності зразка Б. Хмельницького, вхопилася за цю рятівну для Лівобережної України як автономії соломинку.

Отже, сценарій «обрання» гетьмана, розроблений і санкціонований у Петербурзі, почав втілюватися в життя. У січні 1750 р. до Глухова прибув граф І. Гендриков, першочерговим завданням якого було ознайомлення української старшинської верхівки з бажанням Петербурга бачити на посаді гетьмана саме молодшого брата фаворита імператриці Олексія Розумовського Кирила. Це означало, що процедура виборів буде лише формальною, оскільки «побажання» російської столиці українській старшині слід було розуміти як наказ.

Але, щоб зберегти хоч видимість законності та традиційності обрання нового гетьмана, 18 січня 1750 р. на зібранні в Генеральній Військовій Канцелярії генеральна старшина, виконуючи наполягання графа І. Гендрикова, звернулася до російської цариці Єлизавети Петрівни з окремим «проханням» дозволити «обрати» гетьманом Кирила Григоровича Розумовського. Через місяць після цього царський посланець зібрав у Глухові військову старшину, включно до сотників, а також представників вищого православного духовенства в Україні. На цьому зібранні й було оголошено про «всенародне» бажання обрати в гетьмани графа Кирила Розумовського.

22 лютого 1750 р. мешканці Глухова стали свідками урочистої події, що ознаменувала початок нового і, як виявилося, останнього за часів Російської імперії етапу розвитку Української держави. З самого ранку за гарматними пострілами, що пролунали як сигнал, на міському майдані зібрався великий натовп. Сюди прибули й усі десять козацьких полків. За даними Генеральної Військової Канцелярії, що надійшли з усіх десяти полкових канцелярій, на обрання гетьмана до м. Глухова прибуло 5318 чол. старшини («військових чинів») і рядових козаків. Окрім того, там перебували ще три компанійські полки загальною кількістю у 217 чол., а також солдати Глухівського гарнізону.

Водночас у будинку, відведеному для графа І. Гендрикова, почали збиратися представники старшини та українського вищого духовенства на чолі з митрополитом Тимофієм Щербацьким. О 9-й годині ранку розпочалася церемонія обрання гетьмана. З двору російського посланця у супроводі загону озброєних козаків, російських гренадерів і військових музикантів виїхала споряджена карета, у якій знаходилися граф І. Гендриков зі своїми асистентами та секретар Колегії закордонних справ Степан Писарєв. Останній тримав у руках велику срібну з позолотою тацю, на якій лежала царська Жалувана грамота на гетьманство. Слідом за каретою представники старшини (зокрема, генеральної: суддя Яким Горленко, підскарбій Михайло Скоропадський, писар Андрій Безбородько, хорунжий Микола Ханенко, бунчужний Дем’ян Оболонський, а також бунчукові товариші Іван Гамалея, Яків Маркович, Федір Ширяй, Іван Жоравка, Ілько Журман та ін.) несли російські та українські прапори, а також гетьманські клейноди: булаву, бунчук і печатку. З прибуттям карети на майдан, де знаходився спеціально споруджений постамент, царська грамота й гетьманські клейноди були покладені на два столи. Прапороносці стали обіч столу. Поруч розташувалися почесні гості й генеральна старшина, а решта панства – навколо.

Відкрив урочисте зібрання Глухівської ради 1750 р. граф І. Гендриков, який нагадав про волю імператриці Єлизавети Петрівни відновити гетьманство в Україні й закликав присутніх «избрать меж себя из природных своих людей гетмана, по малороссийским своим правам и вольностям, вольными голосами». Потім С. Писарєв голосно зачитав Жалувану грамоту, а митрополит Т. Щербацький висловив глибоку подяку цариці Єлизаветі Петрівні. За давнім козацьким церемоніалом граф І. Гендриков, повертаючись на всі боки, кілька разів голосно запитав присутніх, кого вони бажають собі в гетьмани? Відповідь, вже давно підготовлена, була одностайною – графа Кирила Григоровича Розумовського! Та особливо голосно вигукували ім’я молодшого Розумовського найобізнаніші щодо всіх деталей цієї церемонії кола – старшина й духовенство. За стародавнім козацьким звичаєм усі присутні тричі прокричали: «Графа Кирила Григоровича Розумовського!», що означало остаточну відповідь.

Після святкової канонади з 101 гармати й пострілів з козацьких рушниць царську Жалувану грамоту й гетьманські клейноди занесли до Миколаївської церкви, де відбулася урочиста літургія. Потім у резиденції І. Гендрикова пройшов великий бенкет, під час якого генеральна старшина подарувала особисто господарю 10 тисяч крб., а всій графській свиті – 3 тисячі крб. Не забули й за простолюд, якому на відзначення свята, що під гуркіт гармат тривало допізна, виділили понад 200 відер горілки. Грошові витрати з державної скарбниці на організацію й проведення самого свята виглядали наступним чином: стіл для почесних гостей й козацької старшини обійшовся у 100 крб., купівля «простого вина» для козаків і солдатів глухівського гарнізону – у 245 крб., інші витрати («потребные расходы») становили 180 крб. Загальна сума витрат становила 525 карбованців.

Чудернацькою видавалась українцям ця церемонія «обрання» гетьмана. Більшість були щиро раді цій події: саме слово «гетьман» мало для них відбиток якоїсь чарівності й магічності, до того ж козацтву було надано багато привілеїв, і всі тішились сподіваннями на нові привілеї із Петербурга, хоча саме обрання нагадувало прямий примус до присяги. Тому старі козаки мовчки хитали головами, відчуваючи, що прийшли нові часи, які назавжди змінили героїчну епоху П. Конашевича-Сагайдачного та Б. Хмельницького. Вони ніколи навіть у сні не могли побачити таку церемонію обрання на гетьманство. Та й сам Кирило Григорович Розумовський, як відзначали його рідні пізніше, не вважав себе справжнім гетьманом України, називаючи останнім справжнім гетьманом України Івана Мазепу.

Царським указом від 5 червня 1750 р., імператриця Єлизавета Петрівна затвердила «обрання» К. Розумовського гетьманом Лівобережної України (хоча офіційно він титулувався «…всея Малыя России обеих сторон Днепра… гетман»), а у жовтні того ж року під його владу передали й Запорізьку Січ. Резиденцією нового гетьмана стало місто Батурин, що свого часу зазнало жахливих руйнувань і пограбувань за наказом Петра I з боку російського карального загону, очолюваного князем О. Меншиковим.

Що стосується повноважень гетьмана К. Розумовського у плані призначення на посади, то в спеціальному указі імператриці 1750 р. йшлося, що ніхто не може бути пожалуваним у будь-який чин без спеціального донесення про конкретного претендента її Імператорській Величності.

Відбулися зміни і у відправленні церковних літургій. Зокрема, виконуючи указ імператриці, київський митрополит зробив спеціальне розпорядження. Згідно нього нового гетьмана у всіх церквах мали згадувати, як «благородного Кирилла гетмана». Але як відомо, подібне титулування не сподобалося самому К. Розумовському, і через певний час митрополит розіслав нове розпорядження, за яким наказував «ясновельможного господина Малыя России, обеих сторон Днепра и войска Запорожского гетмана, Е. И. В. действительного камергера, Императорской Санкт-Петербургской академии наук президента, лейб-гвардии Измайловского полка подполковника и ордена Святого Александра Невского, также Польского Белого орла и Гольштинского Святыя Анны кавалера, Российской империи графа Кирилла Григорьевича Разумовского» іменувати, як «высоко и благоуродженного графа Кирилла Григорьевича, гетмана Малыя России». Але справа на цьому не завершилася, і вже через рік митрополит розсилає у всі єпархії нове розпорядження, у якому К. Розумовського наказано згадувати, як «высоко и благоуродженного сиятельного графа Кирилла Григорьевича, гетмана Малыя России». В особливих випадках, коли священики не можуть вимовити таке формулювання, дозволялося його спрощувати до «сиятельного графа Кирилла Григорьевича».

Окрім цього, у 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна підписала ряд наказів, за якими гетьман К. Розумовський при урочистих та публічних церемоніях отримував місце поряд з генерал-фельдмаршалами, вважаючись рівним їм. До того ж новообраному гетьману передавалися всі прибутки із гетьманських маєтностей (грошима, хлібом, вином та іншими продуктами), які були зібрані до його обрання. Нарешті, так як Кирило Григорович «против других гетманов имел ту отличность», що був графом Російської імперії, а імператриця Єлизавета Петрівна мала до його персони особливу довіру, то було наказано у грамотах, що відправлялися до нього із Колегії закордонних справ, до титулу гетьмана додавати предикат (звернення): «высоко и благорожденного».

Імператриця також наказала спеціально для К. Розумовського виготовити нові клейноди з прикрасами із дорогоцінного каміння вартістю до 1 500 крб. Для цього були розроблені навіть спеціальні креслення. Але зважаючи на час, необхідний для їх виготовлення, на момент обрання гетьманом Кирило Григорович отримав ще старі клейноди.

13 березня 1751 р. новообраний гетьман, який все ще залишався у Петербурзі, урочисто присягнув в придворній церкві імператриці Єлизаветі Петрівні «верным, добрым и послушным рабом и подданным быть… чин гетманства над Войском Запорожским и над народом малороссийским верно и постоянно содержать и все то войско и народ малороссийский к верности, к службе и послушанию приводить и ни с которыми посторонними государями без ведома и без указу Е. И. В. никакой переписки и пересылки собою не иметь…»

Виголосивши й підписавши присягу, текст якої засвідчував повну залежність гетьмана України від Росії, К. Розумовський одержав з рук російської імператриці Єлизавети Петрівни гетьманську булаву та інші клейноди.

Так з волі доньки того, хто руйнував українську державність, було відновлено гетьманське управління в Лівобережній Україні, якою став правити не чужинець, а «его сіятельство, граф Кирило Григорович Розумовський, яко природный Малой Россіи сын», людина-представник вищої петербурзької еліти, рідний брат всемогутнього царського фаворита, а тому це породжувало у козацької старшини сподівання на реальне відновлення автономних прав Гетьманщини.