Читать книгу Таємнича пригода в Стайлзі - Аґата Крісті - Страница 4
Розділ другий
Шістнадцяте та сімнадцяте липня
ОглавлениеЯ прибув до Стайлзу п’ятого липня. Тепер перейду до подій шістнадцятого та сімнадцятого числа того місяця. Для зручності читача переказуватиму все якнайточніше. Згодом деякі факти випливли під час слідства й тривалих і нудних перехресних допитів.
Через кілька днів після від’їзду Івлін Говард я отримав від неї лист, у якому вона повідомляла, що влаштувалася медсестрою в найбільшій лікарні в Міддлінґемі, промисловому містечку миль за п’ятнадцять від Стайлзу, і благала повідомити її, якщо місіс Інґлторп виявить бажання примиритися.
Єдиною ложкою дьогтю, що затьмарювала спокій моїх днів, була незвичайна і, на мою думку, абсолютно незрозуміла перевага, яку місіс Кавендіш надавала компанії доктора Бауерстайна. Що вона побачила в тому чоловікові, я не можу собі уявити, але жінка постійно запрошувала його до садиби, і вони часто виходили разом на довгі прогулянки. Зізнаюся: мені було надзвичайно важко зрозуміти цю прихильність.
Шістнадцяте липня припало на понеділок. Це був день переполоху. У суботу відкрився благодійний ярмарок, і того вечора був запланований приурочений цьому захід, на якому місіс Інґлторп мала декламувати вірш про війну. Із самого ранку ми всі працювали над організацією заходу та прикрашанням зали в селі, де він мав відбутися. Пізно пообідали та провели полудень, відпочиваючи в садку. Я помітив, що Джон поводився якось незвично. Він був надзвичайно збуджений і розтривожений.
Після чаю місіс Інґлторп прилягла відпочити перед вечірньою подією, а я запропонував Мері Кавендіш зіграти партію в теніс.
Десь за чверть сьома місіс Інґлторп покликала нас, попередивши, що ми запізнимося, бо вечеря сьогодні раніше. Ми поквапилися, щоб зібратися вчасно, і ще не встигли закінчити трапезу, як машина вже чекала перед дверима.
Захід пройшов із великим успіхом, виступ місіс Інґлторп зустріли бурхливими оплесками. Окрім цього, було також кілька живих картин, у яких брала участь Синтія. Вона не повернулася з нами, тому що її запросили на вечерю, і дівчина залишалася ночувати у своїх подруг, з якими позувала в живих картинах.
Наступного ранку місіс Інґлторп снідала в ліжку, тому що була досить утомлена; але о пів на першу вона з’явилась у відмінному настрої й потягла мене з Лоуренсом на святковий обід.
– Таке чарівне запрошення від місіс Роулстон. Вона, знаєте, сестра леді Тедмінстер. Роулстоуни прибули сюди ще з Вільгельмом Завойовником – одна з наших найдревніших сімей.
Мері залишилася в Стайлзі під приводом раніше домовленої зустрічі з доктором Бауерстайном.
Обід був дуже приємним, і коли ми їхали назад, Лоуренс запропонував повернутися через Тедмінстер, розташований менш ніж за милю вбік від нашого шляху, і відвідати Синтію в аптеці. Місіс Інґлторп підтримала цю ідею, але оскільки повинна була написати кілька листів, то висадила нас там, і ми мали повернутися разом із Синтією ресоркою.
Нас затримав недовірливий санітар, поки не підійшла Синтія. У неї був свіжий і гарний вигляд у довгому білому спецхалаті. Вона привела нас до свого святилища й представила колезі, досить моторошній особі, яку Синтія весело називала «Шишка».
– Скільки пляшечок! – вигукнув я, оглядаючи невеличку кімнату. – Ви справді знаєте, що в кожній із них?
– Скажіть щось оригінальне, – зітхнула Синтія. – Усі, хто сюди заходять, кажуть це. Ми вже планували вручити приз першому, хто не скаже: «Скільки пляшечок!» І я знаю, що ви скажете далі: «Скількох людей ви отруїли?»
Сміючись, я зізнався в цьому.
– Якби ви, люди, тільки знали, як легко отруїти когось помилково, то не жартували б про це. Що ж, вип’ємо чаю. Ця шафка заповнена різноманітними таємними припасами. Ні, Лоуренсе, це шафка з отрутами. Та велика шафка. Саме та.
Ми пили чай у веселому настрої, а опісля допомогли Синтії мити посуд. Коли відклали останню чайну ложечку, у двері постукали. Вираз облич Синтії та «Шишки» раптово змінився на непривітні та грізні гримаси.
– Увійдіть, – сказала Синтія різким діловим тоном.
Усередину зайшла молода перелякана медсестра з пляшечкою, яку протягнула «Шишці», але та вказала на Синтію, сказавши загадкові слова:
– Сьогодні мене тут немає.
Синтія взяла пляшечку й вивчила її з суворістю судді.
– Її мали принести сьогодні вранці.
– Старша медсестра дуже шкодує. Вона забула.
– Медсестри повинні читати правила, написані по той бік дверей.
З виразу молодої медсестрички я зрозумів, що немає найменшого шансу, що вона ризикне повторити це послання тій «страшній сестрі».
– Отже, це не можна зробити до завтрашнього ранку, – підсумувала Синтія.
– Можливо, ви приготуєте це нам сьогодні ввечері?
– Як ви добре знаєте, – великодушно сказала Синтія, – ми дуже зайняті, але якщо знайдемо трохи часу, то приготуємо.
Медсестра пішла, і Синтія швидко взяла баночку з полиці, наповнила пляшечку й поклала її на стіл біля дверей.
Я розсміявся.
– Дисципліну слід підтримувати?
– Саме так. Вийдемо на наш невеликий балкончик. З нього можна побачити всі відділення лікарні.
Я пішов за Синтією та її подругою, і вони показали мені різні відділення. Лоуренс залишився позаду, та за якусь мить Синтія озирнулася й покликала його приєднатися до нас. Потім глянула на годинник.
– Роботи більше немає, «Шишко»?
– Ні.
– Гаразд. Тоді замикаймо та ходімо.
Того дня я побачив Лоуренса в зовсім іншому світлі. На відміну від Джона, було надзвичайно важко зрозуміти, що це за людина. Він був повною протилежністю свого брата практично в усьому, надзвичайно сором’язливий і замкнутий. Однак у його манерах був певний шарм, і я подумав, що, якщо пізнати його краще, можна мати до нього більш глибокі почуття. Я завжди вважав, що його ставлення до Синтії було досить незграбне, та й дівчина, у свою чергу, наче соромилася його. Але того дня вони обоє були дуже веселі, щебетали одне з одним, як двоє дітлахів.
Коли проїжджали через село, я згадав, що мені потрібні кілька марок, тому ми зупинилися біля поштового відділення.
Вийшовши з будівлі, я наскочив на маленького чоловічка, що саме заходив. Я відійшов убік, щоб вибачитися, коли раптом, голосно скрикнувши, він міцно обійняв мене й поцілував.
– Mon ami Гастінґс! – викрикнув він. – Це таки mon ami Гастінґс!
– Пуаро! – вигукнув я.
Я повернувся до ресорки.
– Міс Синтіє, яка несподівана для мене зустріч! Це мій старий друг, мсьє Пуаро, якого я багато років не бачив.
– О, ми знаємо, мсьє Пуаро, – весело відповіла Синтія. – Але я й не здогадувалася, що він ваш друг.
– Так, справді, – серйозно сказав Пуаро. – Я знаю мадемуазель Синтію. Своєю присутністю тут я завдячую доброті місіс Інґлторп.
Коли я запитально глянув на нього, він додав:
– Так, друже мій, досить люб’язно з її боку запропонувати свою гостинність сімом моїм співвітчизникам, які, на жаль, стали біженцями зі своєї батьківщини. Ми, бельгійці, завжди згадуватимемо місіс Інґлторп із вдячністю.
На вигляд Пуаро був доволі незвичайний чоловічок. Не вищий від п’яти футів шести дюймів, але тримався з неймовірною гідністю. Його голова формою нагадувала яйце й завжди була ледь нахилена в один бік. Жорсткі вуса, як у військових. Акуратність одягу просто дивовижна. Мені здавалося, що й пилинка завдасть йому більше болю, ніж вогнепальна рана. Проте цей химерний дженджуристий чоловічок, який, як я прикро зауважив, тепер накульгував, колись мав славу одного з найзнаменитіших співробітників бельгійської поліції. Його детективне чуття було надзвичайне, і він досяг успіху, розплутуючи найскладніші справи того часу.
Пуаро вказав мені на скромний будинок, де проживав зі своїми співвітчизниками, і я пообіцяв незабаром навідатися. Потім він ефектно підняв капелюх, прощаючись із Синтією, і ми рушили до котеджу.
– Дуже приємний чоловік, – сказала Синтія. – Я й не знала, що ви знайомі.
– Самі того не знаючи, ви виявили гостинність до знаменитості, – відповів я.
Решту дороги я переказував їм різні подвиги й перемоги Еркюля Пуаро.
Усі повернулися в чудовому настрої. Коли ми ввійшли в передпокій, місіс Інґлторп вийшла зі свого будуара. Здавалося, вона чимось стривожена й засмучена.
– А, це ви, – сказала вона.
– Тітонько Емілі, щось сталося? – запитала Синтія.
– Звісно, ні, – різко відповіла місіс Інґлторп. – Що може статися?
Тоді вона помітила Доркас, покоївку, яка йшла в їдальню, і попросила її занести в будуар кілька марок.
– Так, мадам. – Стара служниця завагалася, а тоді нерішуче додала: – Мадам, може, вам краще лягти спати? У вас дуже втомлений вигляд.
– Мабуть, ти маєш рацію, Доркас… Так… Ні… Не зараз. Мушу закінчити кілька листів, перш ніж заберуть пошту. Ти розпалила камін, як я просила?
– Так, мадам.
– Тоді я ляжу одразу ж після вечері.
Вона знову повернулася в будуар, а Синтія дивилася їй услід.
– Оце так! Цікаво, що ж сталося? – звернулася вона до Лоуренса.
Він, здавалося, не почув її, бо, не зронивши й слова, розвернувся й вийшов із будинку.
Я запропонував дівчині трохи пограти в теніс перед вечерею і, коли Синтія погодилася, побіг нагору по ракетку.
Сходами спускалася місіс Кавендіш. Можливо, це моя вигадка, та вона також мала дивний стурбований вигляд.
– Добре прогулялися з доктором Бауерстайном? – запитав я, намагаючись бути якомога байдужішим.
– Я не ходила, – коротко відповіла вона. – Де місіс Інґлторп?
– У будуарі.
Вона схопилася рукою за поруччя, тоді, здавалося, зібралася з силами перед зустріччю й швидко спустилася повз мене сходами, пройшла через коридор до будуара й, увійшовши, зачинила за собою двері.
Коли за кілька хвилин, прямуючи на тенісний корт, я пробігав повз відчинене вікно будуара, то не міг не почути уривок з їхнього діалогу. Мері Кавендіш говорила голосом жінки, яка відчайдушно намагається не втратити самоконтролю:
– Тобто ви не покажете це мені?
На що місіс Інґлторп відповіла:
– Люба моя Мері, це не має нічого спільного з тією справою.
– Тоді покажіть мені.
– Запевняю тебе, це не те, що ти думаєш. Це взагалі тебе не стосується.
На що Мері Кавендіш відповіла з дедалі сильнішою гіркотою в голосі:
– Звичайно, я мала здогадатися, що ви покриватимете його.
Синтія чекала мене й нетерпляче заговорила:
– Що я розповім! Була жахлива сварка! Я вже все дізналася від Доркас.
– Що за сварка?
– Між тіткою Емілі та ним! Я таки сподіваюся, що вона нарешті викрила його!
– То Доркас була присутня?
– Звичайно, ні. Просто «випадково проходила біля дверей». Таку бучу здійняли. Хотіла б я знати, що ж саме там було.
Я пригадав смагляве обличчя місіс Райкес, а також попередження Івлін Говард, але розсудливо вирішив притримати язик за зубами, поки Синтія перебирала всі можливі гіпотези й піднесено висловила надію:
– Тітка Емілі прожене його геть і ніколи більше з ним не говоритиме.
Я намагався знайти Джона, але його ніде не було. Очевидно, сьогодні пополудні відбулося щось дуже важливе. Я намагався забути випадково почуті слова, але як не старався, не зміг повністю стерти їх зі своєї пам’яті. Який стосунок мала Мері Кавендіш до цієї справи?
Коли я спустився на вечерю, у вітальні був містер Інґлторп. Його обличчя не виказувало жодної емоції, як завжди, і мене знову вразила абсурдна нереальність цього чоловіка.
Нарешті спустилася місіс Інґлторп. Вона все ще мала схвильований вигляд, і під час їди панувала натягнута тиша. Інґлторп був надзвичайно мовчазний. Як правило, він оточував дружину маленькими знаками уваги, підкладаючи їй під спину подушечку, граючи роль відданого чоловіка. Відразу по обіді місіс Інґлторп знову пішла до своєї кімнати.
– Мері, принеси мені каву, – звеліла вона. – У мене п’ять хвилин, щоб переглянути пошту.
Ми з Синтією сіли біля відчиненого вікна вітальні. Мері Кавендіш принесла нам каву. Вона здавалася збудженою.
– Вам, молоді люди, увімкнути світло чи ви надаєте перевагу сутінкам? – запитала вона. – Синтіє, віднесеш каву місіс Інґлторп? Я зараз наллю.
– Не хвилюйся, Мері, – сказав Інґлторп. – Я віднесу це Емілі.
Він налив чашку кави й, обережно несучи її, вийшов із кімнати.
Лоуренс пішов за ним, а місіс Кавендіш сіла біля нас.
Усі троє якийсь час сиділи в тиші. Славна була ніч, спекотна та спокійна. Місіс Кавендіш трохи обвівала себе пальмовим листком.
– Надто душно, – тихо сказала вона. – Буде гроза.
Прикро, але моменти гармонії такі короткі! Моє блаженство різко обірвав добре відомий, але глибоко ненависний мені голос із холу.
– Доктор Бауерстайн! – вигукнула Синтія. – Дивний час для візиту!
Я ревниво зиркнув на Мері Кавендіш, але, схоже, це її зовсім не схвилювало, ніжна блідість її обличчя не змінилася.
Через якусь мить Альфред Інґлторп провів у кімнату доктора, який, розсміявшись, заявив, що йому не варто заходити до вітальні в такому вигляді. І правда, видовище було жалюгідне, бо гість сильно заляпався брудом.
– Що це ви робили, докторе? – викрикнула місіс Кавендіш.
– Мушу спершу вибачитися, – сказав чоловік. – Я не збирався заходити, але містер Інґлторп наполягав.
– Ну, Бауерстайне, ви в жахливому стані, – зазначив Джон, входячи з холу. – Випийте кави та розкажіть нам, що ж із вами сталося.
– Дякую. Розкажу.
Він розсміявся з легким відтінком гіркоти, описуючи, як виявив надзвичайно рідкісний вид папороті у важкодоступному місці та як, намагаючись дістатися до рослини, шубовснув, на свій сором, у найближчу калюжу.
– Сонце швидко висушило мене, – додав він, – але боюся, що мій зовнішній вигляд ганебний.
Саме цієї миті місіс Інґлторп із холу покликала Синтію, і дівчина вибігла з вітальні.
– Люба, будь ласка, віднеси мій бювар. Піду спати.
Двері в передпокій були відчинені навстіж. Я встав, коли Синтія зірвалася з місця, Джон сидів поруч зі мною. Тобто було троє свідків, які могли б заприсягнути, що місіс Інґлторп сама несла каву, ще не відпивши з чашки. Для мене вечір виявився повністю зруйнованим присутністю доктора Бауерстайна. Здавалося, що цей чоловік ніколи не піде. Нарешті він піднявся, і я зітхнув із полегшенням.
– Я проведу вас у село, – сказав містер Інґлторп. – Мушу зустрітися з нашим розпорядником щодо деяких рахунків на будинок. – Він повернувся до Джона. – Мене не чекайте. Візьму з собою ключ від вхідних дверей.