Читать книгу Оповідання про славне військо запорозьке низове - Адріан Кащенко - Страница 21

Напровесні по куренях запорожці знову тягли жеребки, кому з товаришів йти на вольності, а кому лишатись у Січі на випадок походу або нападу татар; а як тільки річки скидали з себе кригу, зараз же половина, а як коли, то й більше половини запорожців виходили на свої вольності рибалити й полювати. Головною здобиччю на вольностях була риба та звірині шкури. Рибу солили і, лишивши з неї стільки, скільки всякому куреню треба було до другої весни, решту одвозили продавати на Україну, а на добуті за рибу гроші купували по городах борошно, пшоно, сукна, порох та оливо. Шкури та хутро теж везлися на Україну, а звідтіля у Польщу й німецькі землі, гроші ж так само поверталися на курінне господарство.

Січове господарство мало здобутки здебільшого з військової здобичі. Під час нападів на татар або морських походів запорожці всякий раз верталися обтяжені здобиччю. З татарських степів вони приганяли до Січі тисячі коней і худоби, з турецьких же городів привозили коштовні речі, зброю, дорогу одіж, золото й срібло. Всякий козак всю добуту їм здобич, опріч зброї, повинен був покласти докупи, і вже на Січі загальна військова рада поділяла ту здобич: звичайно, не менше, як половина її, йшла у військову скарбницю, а з останньої половини частина віддавалася на церкви й монастирі — здебільшого на січову церкву св. Покрови та на Трахтемирівський монастир, а пізніше на Київське братство, Межигірський монастир та Самарський запорозький монастир, і тільки остання частина поділялася на товариство та й то однаково на всіх: і на тих, що були у поході, і на тих, що були на ловах, на вольностях або доглядали Січ. Винятком з здобичі була тільки ручна зброя — вона не йшла у поділ, а була власністю того, хто її добув.

Щоб заправляти січовим господарством, у поміч кошовому отаманові обирався скарбник, курінним же господарством заправляли курінний отаман та кухар.