Читать книгу Загадка «Блакитного потяга» - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 1

Наближалася північ, коли площу Конкорд перетнув якийсь чоловік. Попри добротне хутряне пальто, яке огортало його кощаву фігуру, було в ньому щось напрочуд кволе й жалюгідне.

Такий собі недомірок зі щурячою фізією. Чоловічок, про якого ніхто не сказав би, наче той може відігравати помітну роль або досягти високого становища у будь-якій царині. А все ж, дійшовши такого висновку, спостерігач би неминуче помилився. Бо цей чоловічок, хоч який мізерний і непримітний на вигляд, відігравав визначну роль у долях світу. В імперії, де правили пацюки, він був серед них королем.

І навіть о такій порі в амбасаді очікували на його повернення. Але спершу він мав покінчити з однією справою – дільцем, про яке в посольстві офіційно не знали. У місячному світлі зблиснуло бліде, різке обличчя. Тонкий ніс мав невеличкий натяк на горбинку. Його батько був польським євреєм, кравцем-поденником. І справа, яка вивела сина надвір цього пізнього вечора, припала б старому до смаку.

Чоловічок вийшов до Сени, перетнув міст і опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталів. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком і піднявся у квартиру на п’ятому поверсі. Заледве постукав у двері, як їх відчинила жінка, яка вочевидь очікувала на його появу. Вона не привіталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кімнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне світло пом’якшувало, але не могло приховати ані товстого шару грубого макіяжу, ані широких монгольських вилиць на її обличчі. Як щодо професії, так і національності Ольги Демірової сумніватися не доводилося.

– Все гаразд, маленька?

– Все гаразд, Борисе Івановичу.

Кивнувши, той пробурмотів:

– Хвоста за мною ніби не було.

Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся.

– На тротуарі навпроти – двоє чоловіків! І здається мені… – Він змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував.

Росіянка похитала головою – неквапливо й заспокійливо.

– Вони стояли там іще до вашого приходу.

– А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком.

– Можливо, – байдуже погодилася та.

– Але ж тоді…

– То й що? Навіть коли вони і знають – на хвіст же упадуть не вам.

На його губах промайнула жорстока посмішка.

– А й правда, – погодився він.

Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив:

– Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших.

– Схоже на те.

Чоловік знову підійшов до вікна.

– Серйозні хлопці, – промимрив він зі смішком. – І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші,[2] вдалого полювання.

Ольга Демірова похитала головою.

– Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись. – Вона помовчала. – Цікаво…

– Що?

– Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловік – чоловік із сивиною.

– То й що?

– А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом.

– Ти хочеш сказати… що той чоловік із сивиною… їх і найняв?

– Щось на кшталт цього.

Візитер розтривожився й занервував.

– А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали… просто страх як багато.

І знову заходився гризти нігті.

– Погляньте самі.

Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові.

– Винахідливо, – сказав той, схвально кивнувши.

– Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли.

– От я й кажу, – промимрив він, – забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою.

А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок.

– А цей американець пунктуальний, – сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник.

І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомця – кремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого.

– Мсьє Краснін? – увічливо поцікавився він.

– Це я, – сказав Борис. – Мушу перепросити за… незвичність обраного місця зустрічі. Але секретність понад усе. Я… мені за жодних обставин не можна виявитися причетним до такої справи.

– Он як? – не менш люб’язно перепитав той.

– Ви ж бо дали слово – чи не так? – що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашої… трансакції.

Американець кивнув.

– Із цього приводу ми вже порозумілися, – байдужим тоном промовив він. – Тож чому б вам тепер не показати товар?

– А гроші – асигнаціями – у вас із собою?

– Так, – відповів той, не роблячи, однак, жодної спроби пред’явити їх.

Якусь мить повагавшись, Краснін жестом вказав на невеличкий сувертень на столі.

Американець узяв його та розгорнув паперову упаковку. А вміст підніс до електричної лампочки, де піддав украй ретельному огляду. Вдоволений результатом, він дістав із кишені товстий шкіряний гаманець і, вийнявши звідти пачку банкнот, простяг своєму візаві. А той ретельно їх порахував.

– Усе правильно?

– Так, дякую, мсьє. Все гаразд.

– Атож! – відказав американець. І недбало сунув коричневий пакуночок до кишені. Він уклонився Ользі. – Добраніч, мадемуазель. І вам, мсьє Красніне.

І вийшов, зачинивши за собою двері. Двійко тих, хто залишився в кімнаті, зустрілися поглядами. Чоловік облизав пересохлі губи і пробурмотів:

– Цікаво, чи дістанеться він до готелю?

Обоє, не змовляючись, повернулися до вікна. І саме встигли побачити, як унизу американець вийшов із під’їзду, звернув ліворуч і жвавим кроком попрямував вулицею, жодного разу не озирнувшись. Із дверної пройми навпроти вислизнули дві тіні й безшумно подалися назирці. Переслідувачі та переслідуваний розчинилися в темряві. Першою заговорила Ольга Демірова.

– Дістанеться живий і здоровий, – сказала вона. – Вам нема чого хвилюватися – хоч за нього, хоч сподіваючись на протилежне.

– Чому ти так гадаєш? – запитав зацікавлений Краснін.

– Чоловік, що нажив стільки грошей, як він, ніяк не може виявитися дурнем, – відповіла Ольга. – До речі, про гроші…

І значуще глянула на нього.

– Га?

– Мою частку, Борисе Івановичу.

Краснін із деякою неохотою простяг їй дві банкноти. Та кивнула на знак удячності, але без жодних емоцій, і заховала гроші за підв’язку панчохи.

– От і добре, – вдоволено зауважила вона.

Той з інтересом подивився на неї.

– Невже тобі не шкода, Ольго Василівно?

– Шкода? Чого?

– Того, що зберігалося у тебе. Бувають жінки – і, гадаю, їх більшість, – які від таких речей просто божеволіють.

Та в задумі кивнула.

– Так, тут ви маєте рацію. Більшість жінок втрачають через них голову. Але я – ні. Мені от тепер цікаво… – і змовкла.

– Ну-ну? – зацікавлено запитав співрозмовник.

– Американець залишиться цілий – так, цього я певна. Але потому…

– Га? Про що ти?

– Він, звісно, подарує їх якійсь жінці, – замислено промовила Ольга. – І мені цікаво, що ж станеться далі…

Вона здригнулася, немов у нетерплячці, і підійшла до вікна. Аж раптом скрикнула й гукнула свого товариша.

– Погляньте, он він знову йде вулицею – ну, той чоловік.

Обоє задивилися вниз. Там прогулянковою ходою простувала струнка, елегантна фігура. На ній були циліндр-шапокляк і плащ. Коли вона проходила повз вуличний ліхтар, його світло вихопило з темряви пасмо густого сивого волосся.