Читать книгу Загадка «Блакитного потяга» - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 2

Чоловік із сивиною йшов собі далі – неквапливо і, схоже, не зважаючи на оточення. Звернув у провулок праворуч, тоді ліворуч, час від часу мугикаючи під ніс короткий мотивчик.

Зненацька він завмер на місці й прислухався. Бо почув певний звук. Неначе десь лопнула шина чи, можливо, стріляли. На якусь хвильку його губи склалися в дивну посмішку. А відтак чоловік продовжив свою неспішну прогулянку.

Звернувши за ріг, він натрапив на сцену якоїсь активності: представник закону занотовував щось у записнику, а довкола стовбичили кілька спізнілих перехожих. В одного з них сивочолий увічливо поцікавився:

– Щось сталося, так?

– Mais oui,[3] мсьє. Двійко апашів підстерегли літнього американського джентльмена.

– Але обійшлося без крові?

– О, так, – засміявся чоловік. – Той американець мав у кишені револьвер і, перш ніж вони встигли напасти, послав у їхній бік кілька куль – настільки впритул, що ті сполохалися й накивали п’ятами. А поліція, як завжди, прибула надто пізно.

– Он воно що! – видобув цікавий.

На його обличчі, однак, не відбилося жодних емоцій.

Незворушно й байдуже продовжив він свій нічний променад. Незабаром перетнув Сену й опинився у фешенебельнішій частині міста. А ще за якихось двадцять хвилин зупинився перед одним із будинків на тихій, аристократичній вулиці.

Крамничка – а там містилася саме вона – з вигляду була скромною і без претензій. Торгівець бо антикваріатом Д. Папополус зажив настільки гучної слави, що жодної реклами не потребував, та й, власне, бізнес його здебільшого провадився під прилавком. Він мав у власності розкішну квартиру з видом на Єлисейські Поля, і було б слушно припустити, що о такій порі його радше можна знайти там, ніж на робочому місці, але чоловік із сивиною здавався впевненим в успіху, коли натискав на непримітно розташований дзвінок, спершу кинувши швидкий погляд угору і вниз по безлюдній вулиці.

І не помилився у своїх розрахунках. Двері прочинилися, і за шпариною постав якийсь чоловік. Він мав смагляве обличчя й носив у вухах золоті кільця.

– Вечір добрий, – сказав незнайомець. – Твій господар на місці?

– Господар тут, але о такій порі випадкових відвідувачів не приймає, – пробурчав той.

– Мене, гадаю, прийме. Передай, що прийшов його друг, мсьє маркіз.

Лакей прочинив двері трошки ширше і впустив візитера всередину.

Говорячи, сивочолий, який назвався маркізом, затуляв обличчя рукою. А коли слуга повернувся зі звісткою, що мсьє Папополус радо прийме відвідувача, зовнішність незнайомця зазнала подальшої трансформації. Служник, не інакше, був украй неспостережливим або ж дуже добре вишколеним, оскільки не виказав жодного подиву при вигляді невеликої чорної атла́сної маски, що приховала фізіономію гостя. Він провів його до дверей у кінці коридору, відчинив їх і шанобливим напівшепотом доповів: «Мсьє маркіз».

Постать, що підвелася назустріч цьому дивному відвідувачеві, мала імпозантний вигляд. Було в мсьє Папополусі щось превелебне й навіть патріарше. Він міг похвалитися високим опуклим чолом та гарною білою бородою. А його манера спілкуватися чимось нагадувала благостиню церковника.

– Мій дорогий друже, – протягнув антиквар.

Він розмовляв французькою, і його голос звучав єлейно й медоточиво.

– Мушу вибачитися за пізню годину, – сказав візитер.

– Ну що ви, що ви, – заперечив мсьє Папополус. – Ця пора ночі повна цікавого. Ви ж бо, гадаю, і ввечері не нудьгували?

– Не особисто, – відповів мсьє маркіз.

– Не особисто, – повторив той, – ні, ні, звичайно, ні. То що, є новини?

І скоса кинув на співрозмовника пронизливий погляд – аж ніяк не благостинний і не церковний.

– Новин немає. Спроба провалилася. Я практично й не розраховував на інше.

– І мали рацію, – сказав антиквар. – Бо якщо діяти грубо… – і замахав рукою, виражаючи свою глибоку відразу до грубості у будь-якій формі.

Бо й справді: ані в самому мсьє Папополусі, ані в речах, з якими той мав справу, нічогісінько грубого не було. Його добре знали при більшості королівських дворів Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметріусом. Він здобув репутацію надзвичайно делікатної людини. Саме вона, вкупі зі шляхетною зовнішністю, і дозволяла йому виходити сухим із води після вкрай сумнівних оборудок.

– З наскоку, в лоб… – почав мсьє Папополус і похитав головою. – Таке інколи спрацьовує, але вкрай рідко.

Його співрозмовник стенув плечима.

– Зате заощаджує час, – зауважив він. – А невдача не спричиняє жодних збитків – ну, або майже жодних. Однак основний план – не підведе.

– Он як, – сказав мсьє Папополус і проникливо подивився на нього.

Той неквапливо кивнув.

– Я дуже покладаюся на вашу… е-е… репутацію, – промовив антиквар.

Мсьє маркіз люб’язно посміхнувся.

– Гадаю, можна стверджувати, – пробурмотів він, – що ваше довір’я не буде обмануте.

– Ви маєте унікальні можливості, – сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі.

– Бо створюю їх, – відповів на це мсьє маркіз.

Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця.

– Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали зв’язку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки.

Це зачепило антиквара за живе.

– За мною ніколи не буває затримок, – заремствував він.

Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, яка – тут сумніватися не доводилося – стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.

– Ну, Зіє? – тільки й видобув він.

– Я не чула, як він пішов, – пояснила та.

То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.

– Як же дратує, – знервовано повела далі вона, – що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.

– Мене це теж нерідко дратувало, – зауважив той із надзвичайною безпосередністю.

– То ось він який, мсьє маркіз, – повільно промовила Зія. – Тату, а він завжди з’являється в масці?

– Щоразу.

Запала пауза.

– Гадаю, йдеться про рубіни? – запитала донька.

Батько кивнув.

– Ну, яка твоя думка, маленька? – поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі.

– Про мсьє маркіза?

– Так.

– Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.

– Ага! – мовив мсьє Папополус. – То он якого ти дійшла висновку.

Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.

– Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоїсь дивної форми.

– Завелика, – сказав на це батько, – трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.

Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.