Читать книгу Солоденьке на денці пирога - Алан Бредлі - Страница 6

– З ким ти щойно розмовляла на городі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– З Доґґером, – відповіла я.

– А ім’я?

– Флавія, – сказала я. Несила було стриматись.

Ми вмостилися на канапі епохи Регентства в Рожевій кімнаті. Інспектор зі стукотом поклав ручку й повернувся корпусом до мене, щоб дивитися мені в обличчя.

– Якщо ви ще не затямили собі, міс де Люс, – а в мене є підстави припускати, що так-таки і є, – ми розслідуємо вбивство. Я не попущу вам легковажності. Людина мертва, і мені належить з’ясувати, чому, коли, як і хто. І коли я зроблю це, мій обов’язок – доповісти про все Короні. Я маю на увазі короля Георга VI, і король Георг VI – не легкодух. Тобі все зрозуміло?

– Так, сер, – відповіла я. – Його звуть Артур. Артур Доґґер.

– І він працює садівником у вас у Букшоу?

– Натепер так.

Розгорнувши чорного записника, інспектор бісерним почерком зробив нотатки.

– То він не завжди був садівником?

– Він майстер на всі руки, – сказала я. – Працював у нас водієм, доки його нерви не зіпсувалися…

Дарма що мій погляд був спрямований в іншому напрямку, я все одно відчувала на собі прискіпливий погляд детектива.

– Розумієте, війна й усе таке, – розтлумачила я. – Він був у полоні. Тато думав, що… він хотів…

– Ясна річ, – сказав інспектор Г’ювітт несподівано чутливим тоном. – Доґґеру найліпше садівникувати.

– Атож, Доґґеру найліпше садівникувати.

– Я бачу, ти незвичайна дівчинка, – сказав він. – У подібних випадках слід розмовляти з тобою у присутності одного з батьків, але, враховуючи те, що твій тато нездужає…

Нездужає? Авжеж, без сумніву. Я майже забула про свою маленьку брехню.

Не помітивши збентеження, що враз промайнуло на моєму обличчі, інспектор вів далі:

– Ти сказала, що Доґґер працював водієм. Твій тато все ще має автомобіль?

Воно й правда, тато мав старенький «ролс-ройс фантом ІІ», якому знайшлося місце в каретному сараї. Насправді машина належала Гаррієт, і, відколи в Букшоу стало відомо про її смерть, автівкою жодного разу не користувалися. Мало того, дарма що тато сам не вмів кермувати, він нікому б не дозволив і пальцем торкнутися до «ролс-ройса».

І цей прекрасний породистий шедевр автомобілебудування, із довгим чорним капотом, високим нікельованим радіатором зі статуеткою й переплетеними буквами R, безцеремонно загарбали польові миші, котрі давно знайшли лазівки у дерев’яному денці й оселилися в бардачку із червоного дерева.

Ба навіть незважаючи на деяку підупалість, його ще й досі називали «той самий «ройс», як представники вищого світу часто кличуть таких залізних красенів.

«Тільки неотесана колода може називати це «ролс- ройсом», – випалила Фелі, коли я на мить утратила пильність і не зауважила її присутності й усіх загроз, які випливають із цього.

Якщо мені хотілося побути наодинці в такій місцині, де можна було сподіватися, що мене не потурбують, я залазила в запорошений «ролс-ройс» Гаррієт і цілісінькими годинами сиділа у своєму теплому кубельці з плюшевого обшиття й потрісканої шкіри.

Інспектор своїм неочікуваним питаннячком змусив мене подумки повернутися до похмурого штормового дня минулої осені. Пам’ятаю, тоді лютувала злива й віяв шалений вітрище. Через небезпеку потрапити під одну з величезних гілляк, що ламалися, мов сірнички, влаштовувати прогулянку в лісі біля Букшоу було надто нерозважливо, тож я непомітно вислизнула з будинку й добулася, змагаючись із бурею, до каретного сараю, де мала намір добряче поміркувати. Там усередині був «фантом», він тьмяно полискував у темряві, а надворі ревіла буря, і ураган гупав у вікна, немов плем’я голодних дикунів. Моя рука вже потяглася до ручки дверцят, аж раптом я зрозуміла, що в машині хтось є. У мене мурахи забігали по спині. Але потім я збагнула, що там сидить тато й плаче, ні на що не зважаючи. І на бурю теж.

На кілька хвилин я завмерла, притаївши дух і не рухаючись. Проте, коли тато повільно сягнув до ручки, я впала накарячки, мов виконуючи гімнастичну вправу, і шмигнула під машину. Краєчком ока я бачила, як його ідеально відполіровані чоботи спускаються з підніжки, і, коли він помалу йшов, я почула, як у нього з вуст зірвалося щось подібне до придушеного схлипу. Я довго лежала там і дивилася на денце «ролс-ройса» Гаррієт, може, й невидющими очима.

– Атож, – відповіла я. – У каретному сараї стоїть старий «фантом».

– І твій тато не править?

– Ні.

– Он як.

Інспектор голубливо відклав ручку й записник, наче вони були зроблені з венеціанського скла.

– Флавіє, – промовив він (і я не могла не зауважити, що до мене більше не звертаються «міс де Люс»), – я маю поставити тобі одне вкрай важливе запитання. Твоя відповідь матиме вирішальне значення, утямиш?

Я згідливо хитнула.

– Я знаю, що особисто ти повідомила про цю… оказію. Але хто знайшов тіло?

Я гарячково думала. Якщо я скажу правду, чи зашкодить це татові? Цікаво, поліція вже знає, що я покликала Доґґера на городню грядку? Вочевидь, ні: інспектор щойно дізнався ім’я Доґґера, отже, цілком доречно припустити, що йому ще не влаштовували допиту. Але, коли вони це зроблять, що він бовкне? На чий захист він стане – на захист тата чи мене? Може, існує який-небудь новий тест, за яким можна достеменно побачити, чи була жертва ще жива, коли її відшукали?

– Це я, – сказала одним духом, почуваючи себе маститим Коком Робіном.[29] – Я виявила тіло.

– Як я й гадав, – виклав інспектор Г’ювітт.

Запанувала обтяжлива мовчанка. Її порушила поява сержанта Вулмера, котрий вів мого тата.

– Ми надибали на нього в каретному сараї, сер, – відзвітував сержант. – Він ховався в автомобілі.

– Хто ви, сер? – вимогливо запитав тато. Він був розлючений, і на мить переді мною промайнув образ людини, якою він був колись. – Хто ви і чого вам треба в моїй домівці?

– Я інспектор Г’ювітт, сер, – інспектор підвівся. – Дякую вам, сержанте Вулмер.

Сержант подався на два кроки назад, до дверей і зник із поля зору.

– Так от, – спитав тато, – у чому річ, інспекторе Г’ювітт?

– Надзвичайна подія, сер. Серед вашої городини знайшли тіло.

– Що ви маєте на думці, говорячи «тіло»? Мертве тіло?

Інспектор Г’ювітт хитнув.

– Так, сер, – підтвердив він.

– Чиє воно? Я маю на увазі тіло.

Зараз я усвідомила, що в тата немає синців, подряпин, порізів… жодних ушкоджень, принаймні вловних на око. І ще я помітила, що його обличчя сполотніло, за винятком вух, котрі залило густим багрянцем.

І я також звернула увагу на те, що інспектор теж усе це спостеріг. Він не одразу відповів на татове питання, навмисне зволікаючи якийсь час.

Тато повернувся в протилежний бік і попрямував крізь довгу арку до шафки зі спиртним, ковзаючи пальцями по поверхні усіх меблів, що підверталися йому під руку на шляху. Він наколотив собі джин із содовою й вихилив склянку енергійно й легко, аж можна було прийняти це за його звичку, а не принагідну річ, як я думала раніше.

– Ми ще не встановили особу, полковнику де Люс. Узагалі кажучи, ми сподівалися на вашу допомогу.

Від цих слів татове обличчя зблідло ще дужче, якщо це було можливо, і вуха аж обдало полум’ям.

– Перепрошую, інспекторе, – промовив він кволим голосом. – Будь ласка, не просіть мене про це… Я не ладнаю зі смертю, так би мовити…

Не ладнає зі смертю? Тато був військовиком, а військові живуть зі смертю, живуть заради смерті, серед смерті. Для солдата за фахом, як би це чудернацько не звучало, смерть і є життям. Навіть я це розуміла.

Я також розуміла, блискавично збагнула, що тато оце зараз сказав неправду, і враз щось усередині мене, якась ниточка порвалася. Здається, я раптом подорослішала. І щось старе урвалося.

– Я розумію, сер, – сказав інспектор Г’ювітт, – але, якщо інших варіантів нема…

Тато витягнув хусточку з кишені й витер нею чоло, а потім шию.

– Дещо приголомшений, – прокоментував він, – усе це…

Він показав навкруги себе рукою, яка в нього тіпалася, і тоді ж інспектор Г’ювітт узяв записника, відкрив його й почав нотувати. Тато спроквола підійшов до вікна, удаючи, що оглядає місцевість навколо, ту, яку я могла чудово бачити у своїй уяві: штучне озеро, острів із порепаною Химерою, занедбані водограї, про які й думати забули, коли спалахнула війна, і пагорби позаду.

– Ви весь час були вдома цього ранку? – запитав інспектор навпрошки.

– Що? – тато круто обернувся.

– Ви виходили з будинку з учорашнього вечора?

Татова відповідь пролунала не одразу.

– Так, – нарешті вимовив він, – я виходив уранці. До каретного сараю.

Я погамувала недобру посмішку. Шерлок Голмс якось сказав про свого брата Майкрофта, що побачити його за межами клубу «Діоген» однаково складно, як і трамвай у селі. Можна подумати, що в мого тата, як у Майкрофта, була персональна колія, і він не сходив з неї. Крім церкви й нечастих поспішних вилазок до потяга, щоб відвідати виставку марок, тато вряди-годи, якщо взагалі таке коли-небудь траплялось, потикався з будинку.

– О котрій годині це було, полковнику?

– О четвертій. Можливо, трохи раніше.

– Ви були в каретному сараї протягом… – інспектор Г’ювітт зиркнув на годинник у себе на руці, -…п’яти з половиною годин? Від четвертої й дотепер?

– Атож, достеменно так, – сказав тато. Не в його звичці, щоб йому ставили запитання, і, незважаючи на те що інспектор цього не прикмітив, я вловила в його тоні неабияке роздратування.

– Зрозуміло. Ви часто виходите туди о такій порі?

Запитання інспектора пролунало досить недбало, але я знала, що це була вдавана недбалість.

– Ні, зовсім ні, – відповів тато. – До чого ви ведете?

Інспектор Г’ювітт підніс ручку до кінчика носа, наче збирався подавати питання на розгляд у парламент.

– Ви кого-небудь бачили?

– Ні, – сказав тато, – звісна річ, ні. Ні душі.

Інспектор Г’ювітт на кілька секунд облишив ніс, щоб зробити нотатку.

– Значить, нікого?

– Ні.

Інспектор випустив легке сумовите зітхання, немовби знав уже все загодя. Дещо розчарований, він увіпхнув записник до внутрішньої кишені.

– Дозвольте останнє запитання, полковнику, – раптом сказав він, наче йому щось зненацька спало на думку. – Який клопіт ви мали в каретному сараї?

Тато перевів погляд від вікна й зціпив щелепи. Крутнувшись, він поглянув інспектору просто у вічі.

– Я не готовий відповісти на це питання, інспекторе, – процідив він.

– Чудово, – промовив інспектор. – Гадаю…

У цю мить місіс Мюллет широко розчинила двері своїм гладким задом і вкотилася в кімнату із цілою тацею наїдків.

– Я принесла смачне макове печиво, – оголосила вона, – печиво й чай, а для міс Флавії скляночку молока.

Тільки не макове печиво й молоко! Я не зносила макового печива місіс Мюллет, як святий Павло не зносив гріх. Або й дужче. Мені хотілося заскочити на стіл і, трясучи виделкою з наштрикнутою сосискою, мов скіпетром, заволати, як викапаний Лоуренс Олів’є:[30] «Невже ніхто не позбавить нас від цієї метушливої кондитерки?»

Але зробити це я не наважилась. Я сиділа тихо-лагідно.

У цей час місіс Мюллет зробила плавний реверанс і поставила свою ношу перед інспектором Г’ювіттом, аж глядь – помітила тата біля вікна.

– О! Полковнику де Люс! Сподівалась я, що ви покажетесь. Я сказати вам хотіла, що позбавилася від птаха мертвого, якого знайшли на порозі ми вчора.

Місіс Мюллет десь зажила ідеї, що зворотний порядок слів надає мовленню не лише витонченості, а й певної поетичності.

Перш ніж тато встиг змінити тему розмови, інспектор Г’ювітт уже тримав віжки в руках.

– Мертвий птах на порозі вашого дому? Можна докладніше, місіс Мюллет?

– О, сер, ми з полковником і міс Флавією на кухні були. Я тоді витягла щойно неймовірний кремовий торт із духовки й на підвіконня, щоб вистигав, його поставила. О такій порі я вже починаю думати про те, щоб повертатися додому, до Альфа. Альф – це чоловік мій, сер, і йому не до вподоби, щоб я десь швендяла, коли чаювати годиться. Каже, що в нього в животі зачне булькати, якщо зламати режим дня впорядкований. Травлення псується, і проблеми тут як тут. Відра, швабри й інша всячина.

– О котрій годині це було, місіс Мюллет?

– Близько одинадцятої чи хвилин на п’ятнадцять пізніше. Я працюю тут чотири години вранці – із восьмої до дванадцятої і три години вдень – із першої до четвертої. Але знаєте, – додала вона й кинула неочікувано понурий погляд на тата, котрий надто вже зосереджено дивився у вікно, щоб помітити це, – уже заведено, що я затримуюсь, роблячи те-се.

– А птах?

– Птах лежав на порозі мертвою грудкою. Бекас, ось який він був, бекас. У цьому немає сумніву – за своє життя я готувала їх бозна-скільки разів. Налякав мене мало не до смерті. Простягся там на спині, пір’я тремтить на вітрі, наче його шкірка ще жива, хоча серце вже не б’ється. От послухайте, що я сказала Альфу. Я сказала: «Цей птах лежав там, наче його шкірка була ще жива…»

– У вас гостре око, місіс Мюллет, – перервав її інспектор Г’ювітт, і вона напиндючилася з гордощів, мов воластий голуб. – Було щось іще?

– Атож, сер, на його дзьоб була настромлена марка, ніби він приніс її в роті, як лелека носить дитинку в пелюшках, якщо ви розумієте, про що я, але якщо з іншого боку, то зовсім не так.

– Марка, місіс Мюллет? Що за марка?

– Поштова марка, сер, але не з тих, якими ми користуємося тепер. О ні, абсолютно інша. На цій марці була намальована голова королеви. Не її величності, нашої королеви, нехай благословить її Господь, а старої королеви… як же її на ім’я… королеви Вікторії. У кожному разі, так би воно й було б, якби пташиний дзьоб не стирчав із того самого місця, де має бути обличчя.

– Ви впевнені стосовно марки?

– Їй-Богу, сер. Альф збирав марки, коли ми тільки познайомились, і по сей день зберігає рештки колекції, які його брати не поцупили й не позаставляли, в коробочці з-під печива під ліжком у кімнаті, що нагорі. Бувають дні, коли він виймає їх подивитись, як у ті роки, коли ми були молодими, але не так часто – каже, що це наганяє на нього тугу. А все-таки мені по змозі впізнати «Пенні Блек»[31] із першого погляду, незважаючи на те, простромив її пташиний дзьоб чи ні.

– Дякую вам, місіс Мюллет, – сказав інспектор Г’ювітт, уминаючи макове печиво, – ваша допомога неоціненна.

Місіс Мюллет знову розпливлась у реверансі й попрямувала до виходу.

– От так штука, сказала я Альфу. Я сказала, в Англії не зустрінеш бекасів до вересня. Уже й не порахую, скількох бекасів мені довелося наштрикнути на рожен і засмаженими подати до столу на кусні хліба. Місіс Гаррієт, нехай Господь благословить її душу, нічого не було до смаку більше, ніж…

Позаду мене почувся стогін, і коли я обернулася, то побачила, що тато зігнувся навпіл, як складаний стілець, і звалився на підлогу.

* * *

Маю сказати, що інспектор Г’ювітт відреагував зразково. Він миттю метнувся до тата, притулив вухо до грудей і послабив краватку, щоб дати доступ повітрю. Я зрозуміла, що він не ловив ґав на заняттях із надання першої невідкладної допомоги. Ще за хвильку він відчинив вікно, притиснув вказівний і підмізинний пальці до нижньої губи й свиснув. Я би не пошкодувала гінеї, щоб навчитися так свистіти.

– Пане Дарбі! – гукнув він. – Ходіть сюди, будь ласка! Мерщій! І не забудьте валізку.

Я ж продовжувала стовбичити, затуливши рота руками, коли пан Дарбі влетів у кімнату й опустився навколішки біля тата. Швидко оглянувши його, він дістав із валізки маленький синій слоїк.

– Знепритомнів, – сказав він інспектору Г’ювітту, місіс Мюллет і мені. – Маю на увазі, він зомлів. Нема чого турбуватися.

Хху!

Він відкоркував слоїк, і за той короткий час, поки підносив його до татових ніздрів, я розпізнала знайомий запах – це був мій старий приятель карбонат амонію. По дружбі в лабораторії я його називала нюхальною сіллю, чи просто сіллю. Я знала, що sal ammoniac названа за місцевістю, неподалік якої була вперше виявлена, – храм бога Амона в Давньому Єгипті (там її знайшли в сечі верблюда). Також мені було відомо, що далеко пізніше в Лондоні запатентували спосіб, у який нюхальну сіль можна видобути з патагонського гуано.[32]

Хімія! Хімія! Як я її обожнюю!

Пан Дарбі все ще тримав слоїк під носом у мого тата. Той пирхнув, наче бик у полі, його повіки розтулилися, як віконниці. Але жодного слова не вилетіло з його вуст.

– Хе! Ласкаво просимо до земного падолу! – сказав пан лікар, коли тато занепокоївся й зробив спробу спертися на лікоть. Попри свій бадьорий тон, пан Дарбі не кидав опікуватися татом, як новонародженим. – Заждіть трохи, доки не зберетесь на силі. Ще хвильку полежте на цьому старому аксмінстерському килимі.

Інспектор Г’ювітт стояв неподалік із серйозним виразом. З його допомогою тата підвели.

Важко спираючись на руку Доґґера, якого тоді ж негайно покликали, тато обережно піднявся сходами до своєї кімнати. Дафна й Фелі теж ощасливили нас своєю присутністю – насправді мої сестри просто продемонстрували два сполотнілих обличчя, одне одного вартих, за поручнями.

Місіс Мюллет поспішала на кухню, але враз зупинилася коло мене й турботливо поклала руку мені на плече.

– Тобі сподобався тортик, дитинко? – запитала вона.

Я й думати забула про торт. Я взяла аркуш із записника пана Дарбі.

– Умгу, – мугикнула я.

Інспектор Г’ювітт і пан Дарбі знову були на городі, я ж повільно рушила сходами в лабораторію.

Охоплена сумом і мало не відчуттям утрати, я не спускала з очей того, як із-за рогу вийшли два санітари зі швидкої допомоги і вклали тіло незнайомця на брезентові ноші. На віддалі Доґґер простував від водограю Балаклава до східної галявини і залишав по собі зрізані бутони «Леді Гіллінґдон».

У кожного був свій клопіт; покладаючись на талан, я могла зробити те, що мені треба було до зарізу, і повернутися до того, як хто-небудь помітить моє зникнення.

Я шуснула вниз сходами, а далі на обійстя через передпокій, витягла «Ґледіс», мій старенький велосипед марки BSA, який я ховала за кам’яною урною, і через кілька хвилин чимдуж тисла на педалі, женучи в напрямку Бішоп-Лейсі.

Яке ім’я вибовкнув тато?

Твайнінґ. «Старий Каппа». І я достеменно знала, де його шукати.