Читать книгу Героїчні канікули - Александр Гаврош - Страница 5

Пообідній відпочинок, або, як кажуть іспанці, сієста, затяглася. Лежачи поруч на ліжку, дід зізнався мені, що завжди любив прилягти на «полуднє». Навіть у редакції мав у своєму кабінеті чотири зіставлених докупи стільці, на яких простягав на півгодини кістки. Мовляв, цього достатньо, аби голова знову стала свіжою. І знаменитий англійський політик Черчилль завжди так робив. Я слухав мляву балачку діда, поки сам не задрімав.

Коли прокинувся, найстарший Попадинець із господарем уже роздивлялися у вітальні нові книжки про Карпатську Україну.

– Добре, що їх видано. Але цього насправді дуже мало! Крихта! Мізер! Крапля в морі! За тридцять років ми навіть не видали всіх споминів очевидців тих подій! А архіви? До них ніхто і не приступав! – заводився дід, розмахуючи грубим томом. – Ми ж навіть досі не маємо переліку всіх жертв угорської агресії!

– Еге ж, поки що відомі лише півтори сотні прізвищ полеглих у перші дні, – погоджувався хустський історик.

– Це лише десять відсотків! Десять! Ганьба нам за таке безпам’ятство! – обурювався дід. – Ганьба!

Я розумів причину його гніву. Але, схоже, він хотів перекласти власну провину за бездіяльність на чужі плечі. Мовляв, це просто в нас такі нездалі й ліниві дослідники. Ні, дідику, ти сам повинен був розізнати правду про свого батька! Я витягнув з полиці книжку зі списком полеглих. Цікаво, скільки серед них Іванів?

– Так, Сергію, веди гостей на вечірній променад, інакше ви тут ще й поб’єтесь! – намалювалася на порозі повнява ґаздиня, пані Надія, склавши руки в боки. І справді, березневі дні – короткі, і темніти починало перед сьомою.

Вийшовши з подвір’я панельного будинку, ми опинилися на забрукованій вулиці, що вела до триповерхової напівкруглої будівлі на розі. Проминувши кілька дерев’яних яток на імпровізованому базарчику, зупинилися перед триповерховою спорудою, на якій великими літерами виднілося «Хустський краєзнавчий музей».

– Зайдемо на хвильку! Я запитаю про завтрашню програму святкувань! – потягнув нас до музею пан Коваль. Він був вбраний у джинсовий темно-синій костюм, а на голові мав ефектну чорну беретку.

Музей ще не зачинили, бо тривали роботи з підготовки до завтрашніх урочистостей. У холі поміж банерами про історію Хустського замку носився верткий чорнявий чоловічок, голосно розмовляючи по мобілці.

– Так, Василю Івановичу! До завтра зробимо! Не хвилюйтесь! Спати не будемо, а експозицію відкриємо вчасно! Даю вам голову навідріз! Ви ж мене знаєте! Кров з носа! – твердив він, привітно махаючи нам, аби зачекали.

Ми заходилися роздивлятися новенькі стенди про Хустський замок, виконані трьома мовами: українською, угорською та англійською. Найбільше мене зацікавили докладні плани зруйнованої фортеці, де були вказані всі приміщення.

– Хух! – нарешті закінчив телефонну розмову експресивний брюнет і підійшов до нас. – Вибачте! Дістали вже всі! Очікуємо завтра приїзд найвищого начальства, то самі розумієте, все горить!

Поручкавшись, Сергій Коваль представив нас як київських родичів загиблого січовика, що приїхали на святкування Карпатської України.

– Чудово! – глипнув директор музею на годинник. – П’ятнадцять хвилин я можу вам приділити! Ходімо!

Він рішуче кинувся уперед темним коридором. У найближчій кімнаті крізь прочинені двері було видно, як чіпляють до стін високі банери з інформацією про Карпатську Україну. Я йшов останнім і зазирнув досередини. Схоже, роботи тут справді на всю ніч, бо поки що оформили лише одну стіну.

Директор провів нас до свого кабінету, який ховався аж наприкінці коридора.

– Сідайте! – кивнув він на стільці під вікном, а сам сів за широкий стіл з комп’ютером.

– Ми хотіли уточнити завтрашній порядок святкувань! – мнув у руці чорну беретку Сергій Коваль.

– Завтра… завтра… завтра… – рився у паперах на столі директор. Він справляв враження занадто суєтної людини. – До речі, ось вам карта Хуста. Може, знадобиться. Це подарунок від мене!

– Чудово! – аж підскочив дідусь. Він любив ясність і визначеність у всьому. Тому одразу її розгорнув і став шукати місцезнаходження музею.

– Тойво… – затнувся директор, кумедно звівши вгору густі чорні брови. – Ану, хлопчику, причини двері… З нагоди відвідин таких шанованих гостей пропоную це відзначити по-закарпатськи, – директор спритно дістав із шухляди столу маленьку пляшчину червонястого кольору.

– Це наливка з моїх порічок.

Дорослі збуджено загомоніли, задоволено киваючи головами, але мені це одразу стало нецікавим.

«Фігляр, – придивлявся я до директора. – У нього завал на роботі, а він знаходить час на “гостинки”, як тут кажуть».

Знічев’я я оглянув полицю з книжками, далі мій погляд уперся в підсобку, що знаходилася за спиною директора. Користуючись тим, що той був зайнятий розливанням у келишки домашнього трунку, я просунув голову у прочинені двері. У напівтемряві побачив на підлозі гіпсовий бюст. Зарамлена світлина двох вусатих вуйків лежала на комп’ютерному кріслі з перехнябленою спинкою. У кутку стара велика мапа накрила щось габаритне.

«Який розгардіяш!» – похитав я головою і вже хотів повернутися до компанії, що після чаркування ділила плитку шоколаду. Аж раптом мій погляд вихопив з-під карти плетене бильце. Від передчуття в мене перехопило подих. Цього не може бути! Ні, це виглядало би занадто фантастично. Тут? У задрипаному Хусті? А може, дива бувають? Я ввімкнув світло в коморі й не вагаючись протиснувся всередину, стягуючи мапу додолу. Так і є: переді мною погойдувалося плетене крісло-качалка, подібне до тих, які я вже бачив у Музеї раритетів і в меморіальному будинку Тараса Шевченка.

– А де Ясь? – згадав зненацька дідусь, і всі кинулися на розшуки.

– Осьдечки! – задоволено мовив директор музею, відчиняючи двері за моєю спиною. – Еге ж, тутка у нас зберігається дещо з наших фондів. Не все вдається виставити. Площі, знаєте, малувато.

– Це, здається, бюст Августина Волошина, президента Карпатської України! – мовив дідуньо, поправляючи окуляри.

– А це портрети братів Бращайків, – узяв у руки фото під склом Сергій Коваль. – Вони жили в Хусті у ту трагічну добу. Я вам покажу їхній модерний будинок.

Коли у комірчині опинилися ми вчотирьох, одразу стало затісно. Ми ледь не відтоптували один одному ноги.

– Тебе, хлопче, мабуть, зацікавила ця розкішна карта Чехословаччини 1938 року, – потягнув на себе директор стару, ледь не напівстіни, мапу. – Річ у тім, що одну таку ми повісили в експозиції. А це, виходить, дублікат. Тому й бережемо її тутечки як зіницю ока.

«Видно, як бережете», – з іронією вишкірився я, але запитав про інше:

– А це плетене крісло у вас звідки?

– Крісло? Яке? Ось це?.. – здивувався директор. – Навіть не знаю… Воно стояло в кабінеті наших працівників. Але поламалося, чи вони придбали нові стільці, вже не пригадую. Давно його слід викинути, але руки весь час не доходять. Роботи, знаєте, по горло. Якщо вас цікавлять меблі з лози, то їх тут виготовляють неподалік – у селі Іза. Це п’ять кілометрів звідси. Там навіть плетені дивани є.

– Володимире Васильовичу, гляньте, чи добре ми повісили ті два банери, – зазирнув до директорського кабінету молодик у синьому робочому комбінезоні з довгою викруткою в руках.

– Усе, любі мої, мушу бігти! – театрально приклав руки до грудей директор і випровадив нас із підсобки. – Завтра із задоволенням відповім на ваші запитання! І продовжимо наше приємне знайомство. Обіцяю!

Діди гаряче прощалися з гостинним музейником, плескаючи один одного по плечах, а я стояв як укопаний. Нічого собі виклик чи, радше, вибрик долі! Це ж треба проїхати тисячу кілометрів, аби тут знайти те, що загубив у Києві… Але стоп, треба спочатку прийти до тями. Може, й справді це звичайнісіньке продавлене крісельце, яких сотні плетуть в Ізі з притисянської лози. Спочатку його треба перевірити, а далі вже будувати наполеонівські плани. У будь-якому разі поїздка на Закарпаття одразу набула гостренького присмаку пригоди. Вечір перестав здаватися нудним.

– Ми не встигнемо на цвинтар! – спохопився дідусь і потягнув мене за собою. Ми ще раз поручкалися з директором на східцях музею (уже вкотре – втретє, вчетверте?) і нарешті попрямували на таємничу Замкову гору, яка підносилася прямо перед нами.