Читать книгу Синдром зародка - Ані Лібро - Страница 3

– Привіт, Ліза, – він стояв на пероні, як і очікувалося, з букетиком червоних хризантем і смішно мружився чи то від сонця, чи то від збентеження. А може просто від радості, що виловив, нарешті, втікачку з часу і простору і може на власні очі спостерігати симпатичні ямки на її щоках.

Ці ямки виробляли з Лізиною непоказною зовнішністю щось неймовірне. Варто було їй посміхнутися – і моя блідолиця подруга раптом починала світитися, ніби хтось запалював всередині її голови маленький ліхтарик.

Саме на це зрадницьке світіння недосвідчений програміст і попався колись, як метелик. Замінюючи колегу з сервісного відділу, він прийшов встановлювати в Лізи Інтернет. Вони розговорилися, а потім виявилося, що він знімає квартиру у сусідки. Поки все це з'ясовувалося, Юра вже зрозумів, що пропав. Його раптом накрила безвідповідальна впевненість у тому, що Ліза і є та єдина, про яку мріє кожен поважаючий себе підпільний романтик. Призначена тільки йому, головна жінка всього життя. Буває…

Він, бідолаха, і не припускав, якою підступною може бути доля. Це як гіпноз. Мозки, вуха, очі і інші ділянки тіла бідного комп'ютерника потрапили під владу тотальної омани, яка практично у всіх лікується однаково: поспішним шлюбом і декількома спільно проведеними роками взаємного відкривання таємниць.

Йому здавалося, що він полюбив Лізу. Дивлячись на неї крізь рожеві скельця свого бажання, Юра прийняв цей подарунок долі і почав готувати підґрунтя для спільного щастя. Став заходити під приводом перевірки конекту, напрошувався на чай, познайомився з майбутніми тещею і тестем, увійшов у довіру до кота Тимофія. Коротше, наступав по всіх фронтах.

Ліза, звичайно, здогадувалася про причини такої пильної уваги, особливо коли він, спостерігаючи за метаморфозами її обличчя, дурнів на очах. Натискав не ті клавіші, плутав регістри і клав у чай стільки цукру, що рідина починала переливатися через край.

Ліза воліла всього цього не помічати, щоб не ускладнювати. А сама безсоромно використовувала доброго хлопця то на підсобних роботах, то для походу в кіно або прогулянки в парку. Але в душі…

Ах, що там говорити, Юра був птахом не її польоту. Мріючи про космонавта або підкорювача глибин, Ліза продовжувала шукати журавля у небі.

Знайшла. Серед живописців. Але під час пам'ятного відвідування російської столиці цей журавель так явно змінив оперення, що у відносинах зі звичайним програмістом відбулося помітне зрушення.

«Егоїстка», – скажете ви.

«Егоїстка ти, Ліза!» – сказала я, коли дізналася про вже заплановане весілля і все, що передувало цьому рішенню.

* * *

Він стояв на пероні з букетом маленьких червоних хризантем. Ну, хто міг проти цього встояти?! Тим більше що все так жахливо складалося в мрячній Москві.

Ліза зволікала, втягувала голову в плечі і, немов равлик, повзла по тісному вагону, навмисне пропускаючи пасажирів вперед і намагаючись відстрочити зустріч.

Вона відчула, як всередині зашкрябали мерзенні монстри, подібні лангольєрам, створеним уявою Стівена Кінга. Хтось інтелігентно називає їх внутрішнім голосом або другим «я». У Лізі ворушилися саме лангольєри.

Звичайно, Юра не міг знати, що з нею сталося у Москві. Але їй-то від цього не легше. «Немає жодного сумніву, що Бог створив пустелю для того, щоб ми вміли посміхатися деревам…» – старанно втішала вона себе, перефразовуючи улюбленого автора.

Побачивши у вікно бордові головки хризантем і збентежену посмішку Юри, який нічого не підозрював, замружившись від сяючого по-літньому сонця, прихильниця «Алхіміка» вийшла з вагона і, немов гірку мікстуру, одним ковтком вдихнула принадність київського бабиного літа. А тоді рішуче заткнула рота своїм лангольєрам.

На її обличчя впала з неба сонячна усмішка, і нахаба ткнулася носом в чоловіче плече, щоб заховати там всю правду про своє падіння. Юра обережно обняв її. Немає сумнівів, він саме той, хто був їй потрібен!

Десь глибоко в шлунку ворухнулися муки совісті… Але Лізка ковтнула ще трохи сонячного повітря і подумала: «Він класний».

– У тебе все гаразд? – співчутливо запитав між тим хлопець, дбайливо заглядаючи їй в очі.

* * *

Минуло два місяці, вони одружилися. А потім поїхали в Саратов. І Ліза на якийсь час абсолютно випала з поля мого зору.

Об'явилася подруга тільки через півроку. Вона дихала радісно в трубку, повідомивши, що у неї народилася донька Вікторія.

– Вікторія – це означає перемога! – репетувала вона мені у вухо, ніби я могла цього не знати.

Вона, здавалося, була щаслива від цієї своєї перемоги: тараторила без угаву, шуміла, ковтала слова, немов поспішала на поїзд.

Потім пропала ще на рік, подорожуючи на своєму батискафі заплутаним фарватером життя.

Аж раптом якраз перед Різдвом знову виринула з часу і простору і стримано оголосила про нову свою перемогу: «Я народила хлопчика!»

Цього разу подруга більше мовчала, задавала питання і слухала.