Читать книгу Дама з покритою головою. Femme couverte - Анастасія Байдаченко - Страница 3

Філіпп де Прюнель ніколи не думав, що повертатиметься у Бретань, досі чужу його серцю, із такою радістю. Неповні п’ять років англійського полону залишили в ньому лише нестримну та невтомну жагу життя. Минув лише тиждень, тільки сім коротких, як сон, днів, а він уже забув вогкі стіни в’язниці, безсилий гнів, приглушений, спалений десь усередині шал, власну безпорадність, безсонні божевільні ночі, коли жадібно ковтаєш крізь ґратку свіжість чорного неба, каламутні дні з єдиною думкою про втечу. Філіпп острожив коня так, наче тікав від самого диявола, летів порожніми ще полями, до хрипоти кричав щось, зухвало посміхався кожній зустрічній дівчині, жадібно пив вино одним ковтком, щомиті хапався за держак меча, щоб упевнитися, що нарешті зброя при ньому…

Була зима. Незвично тепла, із жагучою обіцянкою ранньої весни, що легко дарує надію та безпричинну радість самим подихом повітря.

Лише від чого радість? Філіпп не розумів, справді не розумів причини своєї радості. Родина Прюнеля влізла у великі борги, аби викупити його з полону. І якби частку викупу не заплатив граф Рішмон, сидіти б йому в англійській в’язниці ще довгі роки. Францію безжально крають чужі солдати – король Генрі захопив цілу Нормандію, зухвало й жорстоко, як завжди. Йому майже не чинять опору: більшість французьких сеньйорів досі бранці, король – у полоні божевілля, дофіна, замішаного у вбивстві герцога Бургундського, – вигнано. Після Азенкуру арманьяки та бургундці ще лютіше зчепили пазурі громадянської війни навколо королівства. Королева Франції19 радо запропонувала англійцю руку своєї молодшої дочки, принцеси Катрін, обіцяючи у посаг французьку корону. Забаганкою долі її підтримав наймогутніший васал корони – молодий герцог Бургундський20, ладний поклонитися англійському королю, аби лиш помститися дофіну, якого прямо звинувачував у вбивстві батька. Божевільний король Франції, єдиний законний володар, помазаник Божий, розгублено блукає темними коридорами палацу Сен-Поль, забувши власне ім’я, титул, дітей і всіх, хто його зрадив. Вигляд у нього жахливий: скуйовджена борода, нечесане сиве волосся, довгі брудні нігті, він по декілька тижнів не дозволяє нікому себе перевдягнути. Королева давно не показується його величності на очі, бо король кидається на неї, як ціпний собака. З королівських дітей із батьками залишилася лише незаміжня принцеса Катрін, королева тримає її при собі, роздумуючи, як дорожче продати її руку та спадкові права. Дофін Шарль, молодший син короля, останній, що вижив із кволого виводку, давно живе в замку своєї тещі чи в Буржському замку, що успадкував від двоюрідного діда. А відтоді, як в його присутності вбили герцога Бургундського на мосту Монтеро, кажуть, родина зреклася принца, бо вважає його винним в цьому жахливому злочині.

І навіть коли Філіпп згадував ці ганебні для кожного француза речі, тривожна радість, п’янка й легка, не полишала його. Вільний, нарешті вільний! Він острожив коня, поспішаючи назустріч своїй долі.

Філіпп де Прюнель в’їхав у Ренн, почуваючись щонайменше завойовником у переможеному місті. Його дивом пізнавали, вклонялись вітаючи, молоді, пишно вбрані дами герцогині червоніли й ховали ніжні обличчя за розкішними віялами. Філіпп відповідав пихато, майже недбало, обпікаючи різким поглядом зелених очей тендітні личка юних фрейлін, ще більше приголомшуючи їх, бо ж за ці сім днів пізнав те, чого був позбавлений майже п’ять років, про що марив безсонними спекотними ночами, у чому не губився сам і без вагань губив інших. Із часу звільнення він відчував надлишок всього: сили, бажання, голоду й спраги, але упивався цим. Тут, при дворі герцога Бретонського, Філіпп відразу здобув ореол героя. Він був при Азенкурі, нічим не зганьбив себе, послідував за своїм паном у полон та пробув у англійській в’язниці майже п’ять років. Дами проводжали його збентеженими поглядами, молоді шевальє зверталися до Філіппа із великою повагою, так, наче йому було років п’ятдесят.

Під чорно-білим балдахіном із гербом Бретані сидів кремезний герцог Жан, міцним плечам тісно в пурпуені21, поруч бліда замислена герцогиня. Колір шкіри, потемніння на підборідді та щоках, синці під очима видають її вагітність швидше, ніж просторе широке плаття з хутром куниці. Шляхетні дами на її терміні вже давно мають замкнутися в пологовому покої із дамами та пупорізками, а вона й досі при дворі, аби лише не випустити з рук ані крихти влади над герцогом. Герцогині непереливки, в неї сильно набрякають ноги, навіть довелося замовити нове широке взуття, дитина дуже вертка, весь час б’ється, сидіти нерухомо годинами на прийманнях все важче й важче. Та впертості в її світлості у надлишку.

Філіпп квапливо стягнув барі й опустився на одне коліно. – Підводьтесь, месьє де Прюнель, – ласкаво наказав герцог.

Улещений тим, що герцог пам’ятає його ім’я, Філіпп посміхнувся.

– Сподіваюсь, ви привезли добрі новини? – продовжував Жан, швидко озирнувшись до напруженої герцогині.

– О, так, монсеньйоре. Король Англійський обіцяв звільнити вашого брата, графа де Рішмона на Трійцю. Я привіз листа від його світлості.

Із низьким, чи не запопадливим уклоном Філіпп передав перев’язаний червоною стрічкою пергамент. Герцог швидко зламав круглу печатку. Читаючи, він час від часу підводив стривожений погляд на Прюнеля. Потім знаком відпустив придворних, залишивши лише братів: Рішара д’Етана та Жиля де Шантосе. Герцогиня навіть не поворухнулась, іти геть вона не збиралась.

– Месьє де Прюнель, мій брат не пише про це… Але ж ви повинні знати. Що король Англії вимагає за звільнення графа де Рішмона? – спитав герцог, не зводячи очей із юнака.

– Всебічної підтримки, монсеньйоре. Король Генрі звільнить графа де Рішмона, коли той присягне йому на вірність і…

Голос Філіппа зробився глухим, й уся його радість розбилась об землю, наче їй раптово підрізали крила. Жиль де Шантосе, ревний прихильник союзу з Англією та Бургундією, задоволено посміхався. Блідий, замислений Рішар д’Етан озирнувся до герцога:

– То з ким же ми тепер, мій брате? З дофіном чи англійцями?

Герцог знову стривожено глянув на герцогиню Жанну. Її обличчя стало сірим, наче з каменю. Невже знову? Знову це кляте балансування на краю прірви? Між братами, кузенами, дядьками й племінниками, де усі одне одному родичі як не по крові, так за шлюбними угодами.

– Бачить Бог і Пресвята Діва, я хотів лише нейтралітету, миру в своїх володіннях… Як стану на бік дофіна – англійці не відпустять Артюра, коли ж підтримати короля Генрі – дофін знову натравить на нас Пантьєврів…

Пантьєври! Герцогиня важко видихнула. Як же вони їй осточортіли! Одвічні заколотники із примарним правом на Бретонське герцогство, але чіпкі й плодючі, як бур’яни. Чотирьох синів породила кульгава дияволиця Марго де Пантьєвр: усі міцні, бунтівні та злопам’ятні. Дурноголові й невиховані, жодної поваги до королівської крові.

– Варто триматися найсильнішого, мій брате, – багатозначно промовив Жиль де Шантосе, перекручуючи важкі каблучки на товстих пальцях, безперечно маючи на увазі союз із Бургундією.

– А ти що скажеш, Рішаре?

– Якщо зректися англійців, я втрачу Мант, якщо залишити дофіна – втрачу Етан. Майже рівнозначно з погляду річних доходів.

Герцог Жан нахмурився. Як не крути – вони програють, Бретань програє. Підтримка будь-якої сторони коштуватиме його герцогству солдатів, грошей та напевно котрихсь з прикордонних фортець. Холодну важку тишу порушив ясний і владний голос герцогині Жанни, що перша опанувала себе:

– Нас ніхто зараз не змушує обирати союзників. Тож тримаймося нейтралітету якомога довше. Чекатимемо, хто запропонує більшу ціну та надійніші гарантії.

Вона була не надто мудрою жінкою, тому давала свої поради чоловіку прилюдно. Проте брати герцога давно звикли до її манер. Зрештою, герцогиня була дочкою короля, тому мали б виказувати повагу, та й слова її часто мали сенс.

Нарешті вимушена тривожна посмішка освітила суворе обличчя герцога. А вона має рацію, його мила Жанна! Раптом він згадав про Прюнеля, який мовчки стояв біля графа д’Етана.

– Мій брат Артюр вельми задоволений вашою службою, месьє.

Філіпп ще раз схилив голову.

– У вас є бретонські володіння?

– Так, від матері я успадкував замок на кордоні з Анжу, в сеньйорії його світлості графа д’Етана.

– Рішаре, ти ж іще не вирішив долю сердешної мадемуазель де Кламсі?

– Ні, брате, не встиг, вона ледь досягла шлюбного віку. То ж маю повернутися до цього питання.

– Віддай її за месьє де Прюнеля, щоб привести до ладу її маєтності. Гадаю, що призначені опікуни крадуть більше, ніж потрапляє до моєї скарбниці у вигляді податків.

– І справді, як погодитесь служити під моїм штандартом, месьє де Прюнель, я дам вам за службу Шато-ле-Мур, як батьку мадемуазель де Кламсі.

– Це велика честь, ваша світлосте, – Філіпп де Прюнель низько вклонився.

– То й добре, з Артюром я вирішу. Така моя воля, – завершив герцог і знаком відпустив присутніх.

Так Філіпп де Прюнель, сам того не чекаючи, став комендантом Шато-ле-Мур, отримавши на додачу рудувате пухкеньке дівча, солодке й лагідне, як мед. Юна мадам де Прюнель не мала інакших бажань, ніж догоджати своєму чоловіку, що безперечно швидко йому набридло. Його тіло прагнуло гостріших розваг, а розум – більш витонченої жінки. Тому Філіпп і справді зрадів, отримавши наказ графа д’Етана нарешті забрати з Бенона дамуазель Маргариту.

У той самий день, коли Філіпп де Прюнель залишив Ренн, аби привезти наречену графа д’Етана, у найбільшій залі герцогського палацу, увішаній коштовними гобеленами та біло-чорними гербами Монфорів, герцог Жан приймав свого спадкового ворога, Олів’є Пантьєвра, що спав і бачив себе герцогом Бретонським. Олів’є де Пантьєвр тричі схилився перед герцогом Жаном. Схилився низько і запопадливо, та все ж не так низько, щоб приспати страшні підозри герцогині та споконвічну недовіру герцога. І лише коли граф де Пантьєвр за три кроки до трону впав на коліна і, опустивши неприкриту голову із чисто виголеним гладким загривком, через силу приборканих гордощів голосом попросив прощення за всі минулі образи, уїдлива подоба посмішки розтягнула вуста герцога. Він деякий час мовчав, не без задоволення дивлячись на опущену голову свого ворога й каміння підлоги, що безперечно різало та роздирало йому коліна. Але, попри щирі сподівання Пантьєвра, герцог не звелів йому встати, тож він продовжував на колінах, спідлоба дивлячися на гаптовані золотом поли герцогського опелянда.

– Я присягаюсь вам, мій сеньйоре, що я й брати мої віддані вам довіку і лише вашій волі покірні… – глухо вимовив Олів’є, наче ті слова застрягали у нього в горлянці, як сухий хліб.

– Добре, добре, кузене. Ваші клятви мене тішать. Коли б почути такі ж і від ваших відчайдушних братів, – додав герцог, зустрівшись поглядом із досі насупленою, аж до кінчиків пальців недовірливою герцогинею.

– Як глава роду, я присягаю на вірність і від імені моїх братів. А коли ваша воля, монсеньйоре, почути їх особисто, то з радістю передаю вам запрошення моєї матері, мадам Маргарити, прибути на свято в Шантосо, яке вона влаштовує за три дні.

Герцогиня Жанна зміряла Пантьєвра роздратованим поглядом. Свято в Шантосо! Стара Маргарита де Кліссон, графиня де Пантьєвр, тільки й чекає, аби підкласти герцогу у ліжко котрусь зі своїх дівчат, а потім нашіптувати за її допомогою вигідні їй рішення. Герцог, з погляду власної дружини, людина і так безвольна й слабка, він жодного рішення не ухвалить, допоки тричі не порадиться з братами, а головне – з нею. Таких чоловіків жінки за льє впізнають, аж шкірою відчувають їх. От і приміряє кожна скороминуща коханка на свою зарозумілу голівку корону герцогині. А коханки з кожним роком усе молодші й молодші, остання, Одетта де Мюре, – п’ятнадцятилітнє дівча, яке навіть доходило до відвертого зухвальства у розмовах із герцогинею. Герцог за кожну ніч із нею розраховувався дорогими подарунками: коштовними тканинами для суконь, перснями, міланськими хортами… Герцогиня із огидою і, переборюючи природжену жадібність, перебирала ті рахунки із скарбничим: заплатити par le duc22. Важко ж було спекатись тої Одетти! Кого ж стара графиня де Пантьєвр хоче підкласти у герцогське ліжко цього разу: кривобоку дочку, племінницю чи просто гарну, віддану родині даму? Відпустити герцога в Шантосо рівнозначно втраті контролю над ним. Герцогиня Жанна озирнулася до свого чоловіка, всім своїм виглядом виказуючи невдоволення запрошенням молодого Пантьєвра. Погляд її блакитних очей став крижаним та колючим, вуста збіглися в тонку білу смужку. Проте висловити своє незадоволення вголос за такого велелюдного зібрання герцогиня все ж не посміла.

Герцог поквапився відповісти графу, що так і стояв навколішки.

– Я з радістю прийму ваше запрошення, кузене. І підводьтесь, підводьтесь… Немає жодного сенсу стояти на колінах.

– Монсеньйоре, хіба ж ваш брат не супроводжуватиме вас?

– Мій брат? Авжеж, Рішаре, ви поїдете зі мною. І не хвилюйтесь, – швидко перебив герцог молодшого брата, що хотів щось заперечити. – Ваша наречена нікуди від вас не втече. Гадаю, ми встигнемо повернутись у Ренн ще до того, як вона поскладає всі свої сукні у дорожні корфи в Беноні, чи куди ви там її відправили.

Замислений граф д’Етан вклонився, показуючи, що покірний волі брата. Та у той день його хвилювало геть не повернення юної нареченої. Їхній роман із Рене де Бретейль давно вже перестав бути таємницею для двору, навіть побожна герцогиня Жанна, що не терпіла легковажності серед своїх придворних дам, дала Рене спокій, упевнившись, що та отримала до своїх чіпких ручок графа д’Етана, а не її чоловіка. А герцогський двір тихо засичав плітками, чекаючи на невідворотне повернення принцеси Орлеанської та якусь необережність мадам де Бретейль, що подарувала б графу бастарда. Рішар знав, що він має ставитися до свого шлюбу простіше – як до політичної угоди, яка п’ять років тому була вигідною його старшому брату, але десь у глибині душі він злостився на герцога і не міг йому пробачити, що саме він став пішаком його політичних розрахунків. Сам герцог Жан, попри всі свої швидкоплинні захоплення, щиро кохав свою дружину: їх повінчали ще дітьми, й вони виросли разом. Артюр де Рішмон був до нестями закоханий у дофіну23, дружину свого покійного друга, спадкоємця французького престолу. Жиль де Шантосе вже десять років упадав коло вдовиці свого васала. А знаючи зшаленілу й нестримну вдачу Артюра і Жиля, герцог Бретонський вирішив скріпити союз із арманьяками шлюбом Рішара. Правду кажучи, окрім віку нареченої, дорікати не було на що: він отримав онуку короля Франції із гарним посагом, не криву, не горбату, не кульгаву, навіть писемну та добре освічену. Хоча це не має жодного стосунку до того, що від неї чекають перш за все: народження здорових дітей та покірності волі чоловіка.

Розряджений у срібно-чорні парчеві плащі, почет герцога Бретонського залишив Ренн. Із луарської долини віяв ще прохолодний, але такий звабливий вітерець, наче ось-ось крізь важкі глиби розмерзлої землі проріжеться зелена травиця й перші квіти. Граф де Пантьєвр їхав поруч із герцогом та регочучи переказував якісь непристойні жарти двору вигнаного дофіна.

За кілька льє до Шантосо, анжуйського замку Пантьєврів, де стара графиня мала влаштувати пишне приймання для герцогського почту, бретонці зупинились, бо потрібно було перетнути Луару вузьким стареньким місточком. Герцог Жан спішився й квапливо перехрестився перед кам’яним розп’яттям, поставленим під дерев’яним навісом біля самого мосту. За герцогом поквапилися спішитися його брат Рішар та п’ять чи шість найближчих двірних. Та коли вони перетнули половину мосту, паж Олів’є де Пантьєвра вихопив якусь деревину з настилу, руйнуючи переправу.

– На біса! Що тут відбувається? – закричав переляканий, відрізаний від свити герцог.

Більша частина його почту безпомічно товкла багнюку на крутому березі Луари, не маючи жодної можливості приєднатися до свого пана. Украй розлючений герцог, ще у своєму шалі геть не відчуваючи страху, не усвідомлюючи загрози, почав шукати Пантьєвра, який встиг перетнути міст, але ані його, ані зрадливого пажа вже не було поруч. Натомість із Шантосо виїхав загін вершників. Герцог скам’яніло рахував списи. Потім якось затравлено озирнувся до свого брата – їх тут лише шестеро. Ковзкий холодний піт гадюками стікав по спині. Аж тут герцог Бретонський помітив, що попереду списоносців верхи їдуть пантьєврівські брати: Шарль та триклятий Олів’є.

Шарль де Пантьєвр наблизився до герцога зухвало й загрозливо, наче мав намір розчавити його конем. Потім Шарль вихопив шпагу й торкнувся нею розшитого золотом колета герцога.

– Монфоре, ми беремо тебе у полон, за наказом його високості дофіна Франції, – огидно посміхаючись, промовив Пантьєвр.

– Що ти верзеш, підступний зраднику? Як насмілився? – заверещав герцог, але всередині щось обірвалось – він раптом відчув, що вже не має жодної влади чи сили.

Свита герцога на іншому березі марно місила багнюку. Якісь відчайдушні сміливці кинулися просто у воду, але берег був надто крутий, вони випали з сідельників і безсило борсались у крижаній воді.

Челядь Пантьєврів кинулася до герцога з мотузками, сподіваючись зв’язати його. Але четверо дворян та граф д’Етан, вихопивши мечі, оточили герцога, не підпускаючи пантьєврівських прихвоснів.

– Взяти їх! Взяти! – заверещав старший Пантьєвр, скаженіючи від того, що залишки почту герцога насмілились чинити спротив.

Цей гарячковий і нерівний бій Рішар д’Етан геть не пам’ятав: його зрадливо оглушили ударом по голові ззаду. Він безпорадно впав під ноги вже пораненим товаришам. Герцог відбивався відчайдушно, тричі його намагалися скрутити, завалити на землю та зв’язати, і тричі він скидав з себе нападників, як величезний кабан розкидає мисливських довгоногих псів. Брати Пантьєври і справді спостерігали за ним, як за травлею звіра на полюванні. Та добити його, встромивши рогатину під серце, не могли, матінка, стара графиня де Пантьєвр, наказала притягнути герцога живим.

Коли герцога нарешті спромоглися зв’язати (аж троє навалились йому на спину всією вагою), почет вже не являв собою жодної загрози. Граф де Пантьєвр звелів лише забрати брата герцога й одного дворянина зі свити, рани якого видавались несерйозними. З решти зірвали коштовності, відібрали зброю, познімали коштовні оксамитові плащі та покинули.

На тлі яскраво-синього неба зухвало розвивались пантьєврівські прапори над Шантосо. Але, попри всі сподівання герцога, до замку його не повезли. Лише на деякий час його під надійною охороною залишили під стінами Шантосо – Олів’є мав порадитись про щось зі своєю невгамовною матінкою. Коли Пантьєвр повернувся, вже сутеніло. У герцога затекли руки й ноги, страшенно хотілося пити. Але сердешному навіть не дозволили злізти з коня. Він краєм вуха почув, що стара графиня звеліла везти його до замку Палюо в Пуату, тепер рука його дівера дофіна24 в цьому нападі була незаперечна. Усю ніч сердешний провів у сідельнику, із жахом помічаючи, що його молодший брат, зв’язаний та перекинутий поперек коня обличчям униз, досі не отямився.

Ті декілька днів і ночей дороги видалися герцогу Бретонському найбільшим пеклом у його житті. Навіть у ті короткі зупинки, які Пантьєвр робив на ніч, герцогу не дозволяли спішитись, не давали їжі чи достатньо води. Коли він просив пити, хтось із пантьєврівського супроводу виливав йому в обличчя з піввідра води, якою поїли коней. А залишений на морозі верхи, герцог навіть не мав змоги бодай трохи поспати.

– Коли ж вашій милості, – кривив губи Олів’є де Пантьєвр, – ще спаде на думку якась потреба, то нехай робить це на коні, нам на розвагу.

І герцог чи не із заздрістю поглянув на непритомного Рішара. Хоча б він позбавлений цього приниження!

У Палюо герцога закинули у кам’яний мішок, де від вогкості не можна було вільно дихати, а від нахабності зголоднілих пацюків – спати. Дякувати Богу, йому вдалося повернути до тями Рішара. А потім вони із графом д’Етаном поспали по черзі, щільно притиснувшись один до одного, аби зігрітись.

За кілька днів, чи так здалося в’язням, їх витягнули на світ Божий. Від голоду у голові паморочилося, від перебування у суцільній темряві очі нічого не бачили. Потім ще кілька днів жахливих пекельних перегонів і сну верхи на холоді й постійних знущань від Олів’є де Пантьєвра, який із вигадливістю інквізиторського ката описував тортури, які чекають на герцога та його брата.

У похмурий й розпуклий грязюкою день наприкінці лютого розбитий і знесилений герцог Бретонський знову побачив перед собою стіни Шантосо і ненависні прапори Пантьєврів, що переможно й зухвало звилися над неприступним замком. Герцога стягнули з сідельника й потягли сходами нагору, у парадну залу замку. Стихла весела музика, розряджені у оксамит та брокати сеньйори й дами розступилися перед брудними, як біси, чоловіками, яких під руки тягли челядники у камзолах із гербами графів де Пантьєвр.

На почесному місці під гаптованим золотом і шовком балдахіном сиділа стара кульгава Маргарита де Кліссон. Герцога трьома ударами в спину змусили опуститись перед нею на коліна. Розряджений натовп васалів Пантьєврів охнув задоволено і здивовано водночас. Герцог підняв голову і замружив очі – світло свічок і смолоскипів, якими освітлювали залу, видалося нестерпним його змученим очам. Якийсь дворянин засміявся – у неголеному й брудному чоловікові мало хто пізнавав пихатого герцога Бретані.

– Невже це ви, милий племіннику? – на диво ласкаво розпливлась у посмішці Маргарита де Кліссон.

– Чого ви від мене хочете? – запитав герцог, ледве не падаючи обличчям униз від утоми.

– Зречіться герцогського престолу. Зречіться, мій милий племіннику.

– Зректися? Треба думати, на користь ваших зрадливих синів? – ощирився герцог. – Мало ваш батько, славний конетабль Франції, бив вас, мадам.

Маргарита побіліла, як смерть. Колись давно, коли батько герцога помер, лишивши малолітню дитину спадкоємцем герцогського престолу, Маргарита кинулася до свого батька, старого конетабля Франції Олів’є де Кліссона, щоб умовити підтримати права її чоловіка, графа де Пантьєвра, і зректися присяги, яку той дав малолітньому Жану. Але конетабль так розгнівався, що хотів убити доньку. Тікаючи від гніву батька, Маргарита впала зі сходів, а відтоді залишилася кульгавою, як чортиця, на все життя.

– Заткніть пельку! – закричав запальний, не надто розумний Шарль де Пантьєвр, вихопивши меча із оздоблених коштовним камінням піхов. – Ще півслова – і жодного зречення не треба буде, бо я знесу вашу кляту голову власноруч!

– Бачу, ви втратили останній розум, графе. Як і ви, мадам. Як і кожен дворянин, що присутній тут і дозволяє це неподобство, – почувся спокійний, хоч і дуже стомлений, голос графа д’Етана. – Який вам зиск від того, що мій брат зречеться? У мого брата – три сини від законного шлюбу. Його сини, мої племінники – онуки нашого благословенного короля. Навіть якщо ваше зухвальство сягне таких меж, що ви піднімете руку на герцога Бретані, вашого законного сюзерена, навряд дофін пробачить вам, що ви вб’єте його племінників, дітей мого брата. Та навіть коли ви вб’єте монсеньйора герцога, усіх його дітей та мене, згадайте, що наш брат Артюр де Рішмон у англійському полоні, і ви над його життям не владні. І над його спадковими правами ви не владні: він законний син законного шлюбу, мати його – вдова, королева Англії, король Франції – його двоюрідний дядько. А за прихильність Бретані англійський король негайно його відпустить з полону.

Четверо спантеличених недалекоглядних синів Маргарити озирнулися до своєї матері. Вона якусь хвилину мовчала, а потім промовила холодним і дзвінким, як криця, голосом, що геть не вгадувався за її немічною кривобокою плоттю:

– Ми триматимемо клятого Монфора у катівні Шантосо доти, доки ваша мила дружинонька не пообіцяє зречення від свого імені й від імені ваших дітей і не присягне найстрашнішими пекельними муками, що не сперечатиметься більше за владу над Бретанню, а прийме разом із ними постриг у якомусь глухому монастирі!

– Ви погано знаєте герцогиню, – озвався герцог із неприхованим задоволенням і внутрішньою впевненістю. – Вона не купить моє життя, позбавивши земель власних дітей.

– Що ж, тоді війна. А війна ні до кого не знає милосердя – ані до жінок, ані до невинних дітей, – криво посміхнулася Маргарита де Кліссон. – Не хочете віддати – візьмемо самі. І якщо для цього треба перебити усіх Монфорів до останнього, ми це зробимо. Присягаюсь!

– І ми присягаємося! – голосно повторили четверо її синів.

Стара графиня мовчазно й дуже повільно зробила знак своїм слугам, і ті виволокли герцога з братом, навіть не піднявши з колін, роздираючи у кров шкіру на ногах…

Коли за полоненими замкнули ковані двері із маленьким, затягнутим іржавою ґраткою віконцем, герцог упав хрестом на вологу підлогу й заридав від розпачу:

– Я не можу вже! Не можу терпіти це приниження…

Рішар, що два чи три рази за все життя бачив, щоб його брат плакав, і то були надзвичайні обставини, відказав різко, щоб отямити його:

– Угамуйся, Жане. Ти герцог. Ти не маєш права… А нас витягнуть звідси…

– Хто витягне, Рішаре? Ти певен, що взагалі хто-небудь знає, що із нами сталося? Хіба вони не перебили мій почет, що лишився з другого берега?

Граф д’Етан розгубився. Він повільно підповз до дверей, вимацуючи долонями ковзкі сходинки, через силу підвівся, учепився пальцями в іржаве шорстке пруття й припав вухом до ґратчаної щілини. Десь розмірено капає вода, міріадами дрібніших і тихіших звуків розлітається об кам’яні стіни та губиться далі у тиші. Приголомшливій і всевладній, як темрява у кам’яному мішку, що п’є зір та віднімає здоровий глузд.

Права Пантьєврів на герцогський престол досить спірні. Так само, як права герцога. Дивлячись, з чийого боку судити. А початок династійним чварам поклав більш ніж сто років тому прадід герцога, що звався Артюром, другим цього імені. Після смерті першої дружини, Марі де Лімож, він, не довго чекаючи, зійшов удруге на шлюбне ложе із своєю родичкою Йоландою де Дре. Та народила йому сина та п’ятьох доньок. Складність була в тому, що й від першого шлюбу в герцога залишилось троє синів: Жан, Гі та П’єр. Після смерті Артюра герцогський престол успадкував його старший син від першого шлюбу під ім’ям Жана III, що законних дітей не мав, П’єр помер того ж року. А вже після смерті Жана, зважаючи на те, що його рідний брат Гі помер, а за спадкоємицю залишив єдину дочку Жанну, кволу й кульгаву, герцогом став його зведений брат, теж Жан, син від другого шлюбу Артюра. Відтоді герцогська корона перейшла нащадкам від другої дружини. Чого не могли пробачити нащадки Гі – його дочка шукала підтримки своїх прав при дворі короля Франції, той одружив її зі своїм кревним родичем Шарлем де Блуа-Шатійоном. Від того шлюбу народився син Жан, що вже в зрілому віці сорока двох років побрався із юною дочкою конетабля Франції Марго де Кліссон.

Від того шлюбу, попри майже тридцятилітню різницю у віці, народилось багато дітей. Вижили чотири сини: Олів’є, Шарль, Жан, Гі та кривобока дочка Жанна. Десять – померли пологами, бо через падіння зі сходів Маргарита не просто кульгала, в неї деформувався таз, і діти задихались в пологових шляхах, пупорізки не встигали їх витягнути та повернути подих. А вже за сім тижнів чоловік знову вимагав спільного ліжка. Від тих безкінечних вагітностей-пологів-дитячих смертей серце її геть скам’яніло. Чоловік Маргарити вдачу мав нерішучу, весь час пив, нив та скаржився на долю і те, що його позбавили законного спадку. Та жодного разу не намагався захистити своє право зі зброєю в руці. Маргарита насправді зневажала його, хоч жодного разу не насмілилась цього виказати. Синам своїм знаходила таких вихователів, аби не виросли такими ж, як батько. Тому усі четверо були справжніми шибайголовами, чия права рука зрослася з мечем. Вони спершу лізли в бійку, а вже потім думали, чи то було варто. У Маргарити честолюбства було на трьох. Якщо покійний чоловік не мав бажання та сил взяти своє, її сини мають повернути законний спадок. Старший, Олів’є, має бути герцогом. І хоч розуму він не видатного, вояка з нього вийшов добрячий. З тих, кого спершу бояться, а потім вже поважають. Брати його – Шарль та Жан, йому під стать: мізків на заколот чи непокору братові не вистачить. Тому у їх відданості немає сумнівів. Молодший, Гі, – шукач пригод, влада його не цікавить. Його супроводжує шлейф гучних скандалів: коли якась жінка припаде йому до вподоби, Гі викрадає її. Байдуже, з власного будинку, поля, церкви чи ловів. Від простолюдинок та їхніх родин, що скаржаться дофіну, він відкупається. Попри заклики єпископа одружитися бодай з однією дамою (а таких було чимало!), що він збезчестив, Гі досі холостяк. Погрози та залякування єпископа його не цікавлять. Відлучення від церкви він не боїться. Зневажені дами не скаржаться. Навіть коли постають перед церковним судом, притягнуті розгніваними чоловіками та надто побожними родичами, від жодної не почули ані півслова у звинувачення Гі. Потім ховають себе живцем у монастирях. Кажуть, дві наклали на себе руки, бо Пантьєвр знайшов собі інше захоплення.

Чотири сини, як чотири міцні ніжки трону, – будь-яка влада на них утримається. А в законності прав свого старшого сина на герцогську корону кульгава Марго ніколи не сумнівалася.

Весна почалася раптово, аж розтеклася талим снігом полями, оголюючи жовті та лілові первоцвіти та, деінде, травицю. Повітря охопила легкість і незрозуміла п’янка тривожність, тремтливе очікування невідомого. Філіппом від того солодкого п’янкого повітря знову оволоділа безпричинна радість, піднесення, відчуття свободи. Свободи від придворного етикету, обов’язків, надто лагідної та солодкої дружини, якої раптом стало забагато в його житті. Йому хотілося відпустити поводи, обійняти шию коня та їхати так, розсікаючи прохолодне березневе повітря…

Маргарита полишила пахучі жовті первоцвіти та випросталася. Вершник! Вершник у червоному плащі! Хіба ж таке буває? Лицар зухвало зупинив коня ледь не перед її носом.

– Дамуазель, якнайшвидше передайте її високості, що прибув посланець від графа д’Етана.

Маргарита стримано посміхнулася, уважна до облич, вона із легкістю впізнала його навіть після п’яти років:

– Месьє де Прюнель, невже це ви…

Філіпп далі не чув, він раптом згадав ті темно-сині очі. Розгублено озирнувся до решти супроводу, які давно стягнули капелюхи й опустились на одне коліно…

– О, ваша високосте… – лиш непевно пробурмотів Прюнель, збліднувши. – Ваша високосте…

– Годі, месьє де Прюнель, підводьтесь, – весело наказала Маргарита.

Побачивши сторонніх, чотири дівчини зі свити графині поквапились перетнути підйомний міст, щоб не залишати свою панну в чоловічому товаристві. Маргарита щось зі сміхом проказала, мабуть, запрошуючи до замку, але Філіпп не чув її слів. Він, кинувши поводи коня пажу, йшов за Маргаритою, перечіплюючись на рівному місці так, що його супровід почав голосно реготати. Прюнель був приголомшений. Він востаннє бачив Маргариту п’ять років тому, ще дитиною у дорослому вбранні. Тепер їй майже п’ятнадцять. І вона аж бриніла світлою, юною і чистою вродою, наче статуетка Пресвятої Діви у церкві. Білява, синьоока, білошкіра, струнка й усміхнена – вона уособлювала жіночий ідеал, усі жіночі принади, героїнь усіх лицарських романів водночас. За самі її очі, темно-сині, непрозорі й яскраві, якими лише зрідка бувають коштовні сапфіри, можна були вмерти. Господи, аби лиш увесь час бути поруч із нею, милуватись її очима, посмішкою, хіба ж він сміє сподіватись на інше, ніж вірно й віддано служити їй, як і присягнув п’ять років тому її брату, герцогу Орлеанському?

Маргарита обережно зламала печатку на вузькому пергаменті. Філіпп, як того сам не бажав, не смів подивитись їй у вічі, проте й у підлогу, як диктував етикет, не втупився. Він поглядом зупинився на її руках, тонкі білі пальці розкручували пергамент, і були такими невагомими, що здавалось, навіть той лист для них заважкий. Доля Маргарити – на цьому маленькому клаптику, у цих трьох рядках, буденно нашкрябаних секретарем чи капеланом та недбало підписаних графом. Вона повинна повернутись у Ренн до двору герцога Жана.

– Чи казав монсеньйор д’Етан, коли я маю бути в Ренні?

– Якомога швидше, ваша високосте, – відповів Прюнель, схилившись.

Темні кучері його сколихнулись, Маргарита мимоволі задивилась на Прюнеля.

– Хай так, але мені потрібні принаймні три дні… Мадам Белльваль, – Маргарита озирнулась до старої, яка вперто не хотіла залишати свою вихованку наодинці з молодим Прюнелем. – Звеліть підготувати все до від’їзду.

Маргарита нервово, маленькими швидкими кроками міряла покій, перекручуючи каблучки на тонких пальцях, наче хотіла щось запитати, але не наважувалась. Нарешті, ставши обличчям до вікна, вона тихо звернулась до Прюнеля:

– Чому ж граф вирішив мене повернути?

– Але ж, ваша високосте… – Філіпп зніяковів. Хіба його вчили розмовляти на такі делікатні теми? Із принцесами?

– Я знаю, що я лише політичний пішак. І граф поквапився мене спекатись, як тільки мій брат, герцог Орлеанський, потрапив до англійського полону… Бенон ще гірший за в’язницю. Сюди рідко приходять листи, я й гадки не маю, що коїться за цими стінами… Але ж має бути пояснення тому, що за ці п’ять років про мене вперше згадали?

– Мадам, граф кличе вас, бо він ваш майбутній чоловік… і має на це право. Не варто шукати інших причин.

Вона це прекрасно знала, але боялась цього простого і природного пояснення. Цього року їй виповниться п’ятнадцять – вік шлюбного ложа. Але від самої думки про Рішара її охоплював первісний страх, який паралізував думки. Марно мадам де Белльваль обережними розмовами готувала її до шлюбу. Хіба ж до того підготуєшся? Від тих тілесних подробиць Маргариту починало нудити.

Принцеса так і стояла біля вікна, блукаючи поглядом брунатною безмежністю полів. Плечі її беззахисно здригнулися.

– Ваша високосте, на Бога, – прошепотів розгублений Філіпп, гадаючи, що вона плаче.

Проте Маргарита не плакала. За ці роки заслання вона забула, як то плакати на людях. Також вона знала, що не повинна була ні про що питати Філіппа, чужу їй людину, що від народження стоїть значно нижче за феодальними сходами, виказати власну слабкість і непевність, необережними словами видати своє ставлення до графа… Але ж надто довго вона тримала у собі глуху злість, невимовлені слова, безсилий гнів, про який ніхто не здогадувався: ані капелан, ані фрейліни, ані мадам де Белльваль. Навіть сестрі своїй, Ізабо, вона не сміла написати те, що в неї на серці, бо очікувала, що все її листування перехоплюють та читають за наказом герцога. Але ж він… Чому саме Філіпп де Прюнель, надто живий привид її дитинства, зеленоокий джура, чому прислали саме його? І на мить, на коротку мить у його присутності Маргарита знову відчула себе дитиною, що, не стримавшись, необережно й надто щиро видала всі свої почуття.

Миттєвість минула, наче дотик феї, наче сива казка, й Маргарита із жахом усвідомила, що вже не дитина, а хлопець перед нею – не юний паж герцога Орлеанського. Вона раптом відчула усю важкість цих п’яти років, проведених у бретонській глухомані. Вона вже не та принцеса, яка приїхала з Ла-Ферте, яка зіпсувала вбрання і зачіску за єдину радість вільно бігти прорізаним вітрами полем, бо навчилась ховати свої почуття, душити сльози та злегка посміхатись придворною посмішкою, щоб ніхто не здогадався, що в неї на серці.

Вона озирнулась до Філіппа, на її очах не було ані сліду сліз, голос її став штучно спокійним:

– Пробачте мені, месьє де Прюнель… Я і справді інколи почуваюсь бранкою у цьому замку.

– Ваша високосте, хіба ви тут не господиня?

Вона легко, по-придворному посміхнулась у відповідь і знаком відпустила Філіппа. І саме ця холодна неприродна посмішка розбила усе чарівне повітряне враження, яким Маргарита захопила його. Попри це, Філіпп все одно відчував себе пораненим. І не просто пораненим, а наче від удару зброя розтрощилась, пошматувавши йому серце уламками.

Маргарита відважилася їхати верхи, ця забута дорога до Ренна дивно манила її та змушувала острожити коня. Посланці графа д’Етана поштиво трималися позаду, дормези з дамами та вози з речами повільно тягнулися за ними. Вона зрідка запитувала якісь дрібниці у месьє де Прюнеля, із таємним задоволенням помічаючи, як сувора мадам де Белльваль незадоволено й стурбовано хмурить лоба у віконці свого дормеза.

У Ренні на неї чекав її суджений, якого вона геть не знала, обличчя якого давно зникло з пам’яті, а присяги – із серця. Маргарита знала, що повинна жити із ним, що інакше й бути не може, що вона має народити йому дітей, дати спадкоємця, знала, що доля жінки не може бути інакшою за ту, яка з ласки брата випала їй. А femme couverte – це найкраща доля для жінки, бо тільки так жінка захищена. А тому вона гірко посміхалася, згадуючи захопливі й вражаючі рядки лицарських романів чи старовинних ле про сміливих героїв у червоних плащах та посріблених латах, які з нудьги поперечитувала разів зо двадцять. Там усе було інакше. На те й романи. Життя набагато простіше: у жінки майже немає вибору.

Маргарита знову підганяла коня, щоб на мить відірватись від почту, від галасливих бретонських сеньйорів, від голосінь мадам де Белльваль і набридлого реготу дівчат у дормезі, щоб на хвильку розлетітись на порожнечу у криках ста вітрів і прохолоді зимового повітря. І раптом вона відчула себе такою самотньою, що їй захотілось завити, дико й голосно, як пораненій тварині. Самотній і загнаній, потопленій страхом, який ковзким холодом стікав по спині. Вона б зараз віддала все на світі, аби їхати піщаною дорогою між каштанами до Ла-Ферте чи Блуа, до якогось замку її дитинства, зістрибнути з коня та побігти нагору старими скрипучими сходами, відчинити двері із розтрісканою позолотою на різьбі та побачити, як її брат Шарль відірве замислений погляд від коштовного фоліанту, як Філіпп підхопить угору та розцілує її в обидві щоки, а мала Ізабо та Жанна повиснуть на її шиї… Вона навіть поводи випустила, бо сльози застилали очі й сушили шкіру.

–Ваша високосте, на Бога!

Маргарита тільки зараз помітила Філіппа. Але її страшенно роздратувала його присутність, те, що він бачив сльози розпачу й безсилля на її очах. Вона вже хотіла відіслати його геть і наказати не заважати їй, але, розпачливо хитнувши головою, тільки поквапила коня. Прюнель був спантеличений: від жіночих вибриків та сліз він ніяковів. Це надто складно для розуміння, тут нема жодної логіки. П’ять років у засланні, аж тут наречений кличе назад, нарешті шлюб буде консумовано, і в неї буде те життя, задля якого вона народилася, життя заміжньої шляхетної дами. Чого ж плакати? Дивне створіння!

Філіпп був людиною обов’язку та простих почуттів. Відколи він народився, добре знав, що його обов’язок – служити герцогу Орлеанському та королівству Французькому. Був живий старший брат, а це означало, що його доля – прожити життя воїна, можливо, ніколи не одружуватись і не мати законних дітей. Можливо, безславно померти десь на Святій землі в одному із останніх хрестових походів. Так було до Азенкуру. Жінки в його житті були також прості, захоплені ним до нестями та покірні його волі. Він рідко упадав за ними, скоріше, вони зліталися до нього, як метелики на вогонь свічки. Вони рідко цікавили його після того, як кілька разів ділили з ним ложе. Такою простою була і його дружина Марі. Ці жінки геть не зачіпали його серця, не хвилювали розум. Йому не хотілося писати віршів чи носити їхні кольори, не хотілося марити про миттєвий погляд чи лагідне слово, як колись, при куртуазному дворі герцога Орлеанського усі пажі (звісно, що потай) упадали навколо молодої герцогині Бонни.

Ренн зустрів почет принцеси Орлеанської ощиреними бійницями й замкненою брамою, хоча стояв день. Нарешті, коли Маргарита опинилась у місті, ані їй, ані месьє де Прюнелю ніхто не міг пояснити, де герцог, герцогиня, чи бодай граф д’Етан, яким принцеса мала засвідчити свою повагу. Щиросердно зрадівши відсутності чоловіка, Маргарита звеліла облаштовувати свої покої, які ніхто навіть не здогадався прибрати до її приїзду. І поки незадоволені служебки під уважним наглядом мадам де Белльваль витрушували пил із гобеленів, Маргарита обережно спробувала відчинити дверцята, що з’єднували її покій із ліжницею чоловіка. Марно. Їх замкнули з того боку. Маргарита розчаровано відступила. Зрештою, вона все одно не мала права туди заходити. Граф має приходити до неї, до своєї ліжниці чоловіки кличуть лише шльондр.

Лише надвечір її запросили до покоїв герцогині.

Маргарита квапливо ступила три кроки й присіла у реверансі, й лише коли підвелася, зрозуміла, що вона в породільному покої, завішаному зеленим оксамитом, білою парчею та гербом із королівськими лілеями. Герцогиня ніколи не забувала, що вона – дочка короля Франції. Біля широкого породільного ліжка герцогині Жанни стояла колиска. Маргарита знала, що мала б прийти з подарунком, але жодна душа не попередила її, що у герцогині народилося дитя.

– Підійдіть, мила кузино! – голос Жанни, хоч і слабкий після перенесених страждань, все одно бринів природженою владністю.

– Мадам, як ви почуваєтесь? – тихо спитала Маргарита, так і зупинившись біля дверей.

– Почуваюсь… Янголе мій, та й ви самі скоро з ласки Божої знатимете… Підійдіть ближче, – герцогиня вказала тонкою пещеною рукою на край ліжка. – Сядьте.

Попри пережиті страждання, герцогиня сиділа дуже прямо. Принцеса слухняно опустилась на край ліжка, накритого зеленим укривалом.

– Уже геть доросла, мій дівер давно мав вас покликати до себе. Що з вами, серденько? Ви зблідли? Присягаюсь, вам нема чого боятися… На те доля жінки. Зробите, як ваш чоловік вам накаже. Інакшого способу отримати дитину не вигадали… – раптом посміхнулася герцогиня. – Коли ваш чоловік повернеться, вам представлять ваших придворних дам, дружин васалів графа. А щодо мого двору – то за титулом й родом ви будете першою дамою. І повірте, моя люба, що тут більше честі, ніж клопоту…

Маргарита за знаком герцогині схилилася у прощальному реверансі і зникла з покою. Лише після того, як придворна дама замкнула двері, герцогиня, все ж приглушивши стогін, дозволила собі знову лягти. Вона щойно пережила свої найважчі, сьомі за ліком, пологи, що тривали майже три доби, бо дитя було у неправильному положенні. Весь час випадала то ручка, то ніжка, то пуповина. Це все доводилось управляти назад. Пупорізки навіть застосували переворот стрічками, аби звільнити герцогиню від плоду. Та найбільше їх турбувало, що герцогиню досі лихоманило, кровотеча то вщухала, то починалася знову від найменшого напруження, у неї геть не було сил, аби хоч раз підвестися. У ті часи більшість жінок помирала не від кровотечі, що раптово відкривалась після пологів, а від лихоманки, що вбивала породіллю іноді й за кілька тижнів. Засумнівавшись у власних силах, одна з пупорізок пішла порадитись із Сильвіо. Той, вислухавши уважно, зварив зілля. Тричі перехрестивши його дорогою до породільного покою, жінка напоїла її високість, після чого лихоманка спала та більше не поверталась.