Читать книгу Коли повертається веселка - Анастасія Вінник - Страница 4

– Скільки днів затримки? – хриплим голосом запитала Ганна Михайлівна, сідаючи в старе і потерте крісло.

Почувся скрип, крісло захиталось під її огрядним тілом. Здавалося, що його тоненькі ніжки ось-ось роз’їдуться. Але Ганна Михайлівна, не звертаючи на це уваги, дістала цигарку із пожовтілого портсигара.

Від стійкого запаху тютюнового диму щипало очі. Фіранки на вікнах пожовтіли, а стеля була всіяна закопченими коричневими плямами. На столі стояла попільничка, повна недопалків. На коліна до Ганни Михайлівни стрибнув величезний чорно-білий кіт. Вона потерла коліно, пробурчала, що їй незручно сидіти, що Васька важезний і щось там їй перетискає, тому коліно болить сильніше. Але кота не вигнала.

Таня прийшла до неї, бо до неї ходили половина жінок Жовтоводська, не мало значення, що боліло. Ганна Михайлівна приїхала сюди з першими будівельниками комбінату, і за кілька місяців відбила в усіх місцевих гінекологів клієнтуру. Всі тільки й казали, що таких лікарів уже не буває, що в Гані добре серце, ніжні руки і що вона лікар від Бога. А те, що вічно нахмурена, так у цьому немає нічого дивного – у неї немає своїх дітей. Розповідали, що вона приїхала сама, ні з ким не товаришувала і листів не отримувала. А через півроку, на початку весни, до неї приїхала подруга Фаня: худа, висока і з широкими плечима. «Майже мужик переодягнений!» – шепотіли за спинами.

«Переодягнений мужик» узяла на себе обов’язки вести господарство: рубала дрова, поралась на городі біля вагончика, ходила по магазинах і на риболовлю. Спочатку всі перешіптувались і ніяковіли, хтось плював услід, побачивши Ганну Михайлівну вдвох із Фанею, але до літа вже перестали звертати на це увагу. Та навіть ті, хто ще не заспокоївся, все одно приходили лікуватись до Ганни.

Ганна Михайлівна скривилась і зачовгала в кріслі, кіт при цьому навіть оком не кліпнув.

– Вже більше тижня, – тихо відповіла Таня.

– Тоді ще рано про щось говорити. Завтра приходь до мене на роботу, принось сечу на аналіз.

– Я завтра в Київ їду, в мене іспити.

– Коли?

– О дванадцятій.

– Встигнеш. Приходь на восьму, прийму без черги. Куди хочеш поступати?

– На журналістику.

– Чия дитина?

Таня опустила очі.

– Я лікар і вмію тримати лікарські таємниці.

– Я не можу сказати.

– Ой, Тетянко, тобі ж усього шістнадцять! – зітхнула Ганна Михайлівна.

– Мені сімнадцять через місяць.

– Знаю, – махнула рукою Ганна. – Я пам’ятаю, як ти народилась. Скільки років твоєму хлопцеві?

– Двадцять один.

– Ти народжувати будеш, чи як?

– Звісно, що буду!

– А якщо він тебе кине? Мужики, вони такі… – Лікарка невизначено махнула рукою.

– Він не такий! – крикнула Таня.

– Усі вони не такі, поки свого не отримають. – Ганна Михайлівна погладила сплячого кота. – Отже, ти вчитися хочеш?

– Так.

– Дивись, дитинко, щоб не довелось вибирати між дитиною і навчанням.

– Навіщо вибирати? Багато хто має сім’ю і вчиться.

Ганна Михайлівна затягнулася цигаркою, випустила дим і закашлялась. Кіт підвів голову, але очі не розплющив. І знову занурився в складки кофтини господарки.

– Чула, твоя мама зараз на відпочинку?

– Так, разом із братом…

– А Володимир Павлович працює і працює.

– Ганно Михайлівно, не кажіть вітчиму, добре?

– Не бійся, не скажу. Але тебе могли побачити…

Гримнули вхідні двері.

– Фаню, це ти? – голосно запитала Ганна Михайлівна.

– А хто ж іще! – пробасила у відповідь Фаня.

– Дякую, Ганно Михайлівно, – сказала Таня, – до побачення.

Опустивши очі, вона прошмигнула повз «переодягненого мужика». І пішла в парк. Там за півгодини вона мала зустрітись із Романом. Таня дуже скучила за ним – його не було цілий день, він їздив до свого діда.

Вона йшла і думала про свою любов до Романа, мріяла про щастя, яке чекає на неї. Він ніколи її не кине, він справді кохає її.

Таня згадала, як їздила до нього в Київ. Він після сесії залишився в столиці, і вони були разом день і ніч. Дома вона сказала, що їздила з Галею до її бабусі.

Роман зняв маленьку квартирку, звідки вони вийшли тільки зранку, щоб поснідати. Обійнявшись, вони гуляли Хрещатиком, і Таня думала, що коли успішно здасть усі іспити, то буде вчитись і жити в цьому місті разом із коханим.

* * *

У парку пахло свіжоскошеною травою. Біля центральної клумби стояло два дерев’яних вози з квітами в пластмасових горщиках, на асфальті лежали маленькі лопатки і грабельки. Таня нахилилась до квітів понюхати і одразу почула:

– Ей, не чіпай!

Вона підвелася і побачила двох босоногих робітниць парку, що сиділи на землі. Старша тримала в одній руці банку, а в другій ложку і спідлоба дивилась на Таню. Друга їла помідор із чорним хлібом.

Таня повернула на бічну алею і сіла на лавку, пофарбовану в зелений колір. Навпроти стояла жовта лавка, але вони з Романом на неї ніколи не сідали. Таня притисла долоню до плоского живота. Невже в неї народиться малюк? Невже вона матиме щастя? Вона буде найкращою дружиною і мамою, вона буде гарно вчитись, вона все буде встигати. Це дуже легко, адже поряд Роман, вони житимуть для малюка і для себе. У них все вийде, бо вони мають щось таке особливе – їхнє кохання. І більше нічого не треба, тільки кохання дає людям щастя й силу.

Таня думала про те, що в неї є трохи грошей. На перший час вистачить. Вона сама їх збирала – адже давно навчилася плести і брала замовлення. Ще вона вміла готувати і прибирати – цим також можна заробляти. Вона знала, що потрібно додати до дешевого крему і шампуню, щоб зробити їх корисними. В неї було безліч рецептів, як зі звичайних продуктів приготувати смачну їжу. Вона вміла шити, клеїти шпалери, у школі навчилася штукатурити. В її гардеробі було мало речей, і їй цього було достатньо. Попереду ціле життя – і Таня була сповнена надії. Вона так хотіла мати свій дім, теплий і світлий, щоб у ньому жили щастя і любов, щоб у цьому домі її чекали з радістю. Її, ладну господиню… Ладна… Коли Ромка казав це слово, вона завжди згадувала скляну кулю, яку подарував тато. Усередині кулі були крихітний будиночок із жовтим віконцем і ялинка, а якщо кульку труснути, то здіймалася хуртовина. Але Тані хуртовина не подобалась, вона ставилася до кульки дбайливо і не трясла її. Дівчина клала кульку на підвіконня і годинами дивилася на жовте віконце. І мріяла.

Вона мріяла про свій дім, скільки себе пам’ятала. Малювала його і розмальовувала, коли ще до школи не ходила, і тато обіцяв, що коли виросте, він побудує для неї великий будинок із великими світлими вікнами. Але Таня просила побудувати вже, нехай маленький, з маленькими вікнами, але щоб це був її власний дім. Чому? Бо мама ніколи не усміхалась, побачивши її. Вона і татові ніколи не усміхалася й не запитувала, чи хочуть вони їсти, а просто, гримаючи тарілками з холодною їжею, подавала на стіл і йшла у свою кімнату або ж узагалі на вулицю. Але тато не встиг виконати свою обіцянку, він кудись подівся, і замість будиночка в Тані залишився старий металевий розкладний метр. Одного разу, влітку, Таня подумала, що якщо в сараї звільнити куточок, то там можна жити. Довелось перекладати всі дрова, але це була дрібничка, порівняно з павуками, яких треба було розігнати. Таня знайшла на горищі стару розкладачку і поклала на неї татів старий кожух і ковдру, в яку її колись загортали. Забила цвяшки в стіну та розвісила там свої речі. З коробки від телевізора зробила письмовий стіл і комод. На поламаній пральній машинці вона розмістила дзеркало і поклала щітку для волосся, з дому принесла маленький стілець – для гостей, а на двері повісила фіранку – її Таня теж знайшла на горищі. Тепер до неї зможе приходити мама, яка не буде гніватися, а буде усміхатись, як вона усміхається, коли приходить до когось у гості. І Таня також буде приходити в гості до мами, буде смакувати їжу, як смакують мамині гості, і більше не буде їсти сама за столом.

Увечері Таня з нетерпінням чекала на маму, щоб показати, яка вона вправна господиня, чекала маму, щоб розповісти, що все вона зробила, використовуючи татів складний металевий метр, цвяхи й молоток.

Мама поглянула на куточок Тані, а потім витягнула з пральної машини старий сірий резиновий шланг.

…Так боляче ще ніколи не було. Навіть тоді, коли мама відлупцювала її мокрими шерстяними рейтузами за те, що їх не можна було терти руками під час прання, бо вони від того кошлатяться. Тоді Таня думала, що болючіше не буває.

Вона помилялась. Біль від шланга був настільки нестерпним, що неможливо було ані плакати, ані кричати. Все її тіло було пошматоване страшними ударами, якими щедро обсипала мама зі всіх боків. Таня прикрила руками обличчя, але мама забрала долоні від обличчя, і краєчок резинового шланга пройшовся по правому повіку. В очах заяріли іскри, їх Таня бачила вперше. Це були яскраві зірочки, що розсипались навсібіч, спалахували на чорному фоні й миттєво згасали. Здавалось, що праве око втиснулось у мозок. Зі злості Таня кинулась на маму, але її спинив удар по голові… І вона зрозуміла, що мама її вбиває. Це розуміння настільки ясно постало в її голові, що від шоку вона перестала захищатись. І удари теж припинились.

Мама забрала ковдру, дзеркало і вийшла з сараю. Потім повернулась і розтоптала картонну коробку. Схопила кожух і зірвала фіранку. Фіранка зачепилась за цвяшок і мама знервовано розірвала її на шматки. Закінчивши з «будиночком», мама пішла.

Ця ніч змінила Таню. Це була перша безсонна ніч у її житті. Цієї ночі вона перестала боятись павуків і почала боятись людей. Це був перший крок до розуміння того, що рідна людина може зробити дуже боляче, на що не здатний навіть хтось чужий. Тому що він чужий.

Будь-який рух був невимовно болісним, але Таня терпіла. Сліди від побоїв можна було заховати під одягом, але чорно-синє запухле око ніяк не сховаєш.

Одного дощового ранку, коли вона роздивлялась своє пожовтіле око у дзеркалі, в кімнату зайшла мама.

– Чому він тут? – запитала вона, показуючи на металевий метр, що лежав на підвіконні.

Таня одразу заховала метр у шухляду.

– Давай сюди, – сказала мама.

– Це моє! – крикнула Таня, закриваючи собою стіл, колись змайстрований татом за допомогою цього самого метра.

Мама грубо відштовхнула її від столу і висунула шухляду.

– Твого тут нічого нема! – сказала вона, стискаючи метр у руці, і вийшла з кімнати.

Таня побігла за нею.

– Будь ласка, не забирай, він мені потрібен!

– Він брудний!

– Я його помию!

– Іди в кімнату! – крикнула мама і подивилась особливим поглядом, після якого Таня знала, що може статись.

Мама одягнула плащ і взяла парасолю.

…Таня бігла за нею аж до самої річки. Зрозумівши, чому мама туди йде, вона вхопила її за рукав. Мама відштовхнула її і, підійшовши до краю берега, викинула метр у воду. Коли вода проковтнула метр і перестала рябіти, Таня стиснула кулаки і кинулась на маму.

– Тато залишив мені! Мені! Ти погана, ти дуже погана! – Її душили сльози. – Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!!!

* * *

Уже сутеніло, і увімкнулись перші ліхтарі на стовпах, а Романа не було. Таня тремтіла. Він не міг обманути її, він просто на це не здатний.

Вона почула кроки, завмерла і витягнула шию. Це він. Тільки він так уміє ходити – легко, немов летить над землею. Таня підвелась і притисла руки до грудей. Побачивши її, Роман поставив сумку на землю і обійняв її.

– Вибач. Автобус поламався. Я знав, що ти не підеш, що дочекаєшся, моя панночко… Тобі холодно? Ти вся тремтиш.

Він зняв куртку і накинув їй на плечі.

– Я думала, що помру, якщо ти не прийдеш…

– Дурненька, я не прийду до тебе тільки в одному випадку: якщо мене забере Бог. Але навіть коли це станеться, я все одно буду поряд, завжди. Ну що, ми завтра вирушаємо?

– Так.

– Я зняв квартиру біля університету. Буду ходити на екзамени з тобою.

– Ой, не треба, я сама.

– Та ясно, що сама! – Роман засміявся. – Я буду сидіти на сходах і чекати. – Він узяв Таню за плечі й подивився їй в очі. – Щось трапилось?

Вона опустила погляд. Казати? Ні, вона скаже йому завтра, коли все стане відомо, бо, може, це просто затримка, яка була в неї, коли їй було дванадцять.

– Я просто переживаю…

– Не переживай! – заспокоїв він. – Ти все здаси! Ти добре вчилась, ти добре пишеш. Усе в нас буде файно.

Окрилені щастям і любов’ю, вони вийшли з парку.

– Далі я піду сама, – сказала Таня, зупинившись на розі свого будинку.

– Я тебе проведу, – заперечив Роман. – Уже темно.

Він провів її до під’їзду.

– Завтра о пів на дванадцяту я чекаю тебе на вокзалі.

Вона кивнула головою.

– Таню, що з тобою? – Він підняв пальцями її підборіддя. – Ти чимось засмучена?

Вона усміхнулась:

– Не хочу прощатися з тобою.

– А ми не прощаємося, ми просто йдемо спати, а завтра почнемо нове життя. – Він обійняв її.

– Ромо, а якщо в нас буде дитина? – випалила Таня.

– Ну, і класно! Знаєш, коли мій молодший брат захворів і помер, я почав мріяти про сина. Мені було тільки п’ятнадцять років, але деколи мені снилось, що я став татом, тримаю на руках сина. І він дуже схожий на Ігорчика. Наша дитина обов’язково буде на нього схожа.

– А якщо це буде дівчинка?

– Це було б добре…

– Дурненька, яка різниця? Нехай буде дівчинка. Я віддам їй всю ту любов, що не віддав братові. Я так хотів, щоб він одужав. Але ця клята, безжалісна лейкемія була сильнішою за мою любов. Він страждав два роки, так хотів жити! – Рома сховав очі й замовк. – А того ранку… – продовжив він тремтячим голосом. – Того ранку він був такий спокійний… Посміхався і згадував, як батьки водили нас на тістечка в кав’ярню, які неймовірні вишневі штруделі пече мама, просив переказати коту Боніфацію, що буде дуже сумувати за ним, цього кота Ігорчик знайшов біля смітника, крихітного та ще сліпого. Тато тоді сказав, що Ігорчик невдовзі повернеться додому і сам усе скаже Боніфацію, а він поглянув на нас і попросив обнятись… Потім подякував за любов і терпіння… Вночі він помер… Це було жахливо, я нічого не міг зробити, я не міг його повернути… Страшне відчуття безнадійності, безсилля і любові! Любов рвала мене на шматки. Стільки її було в мені! Тетянко, я все зроблю для того, щоб ми були щасливі, я в собі маю стільки сили, що можу гори звернути… – Раптом він замовк. – А ти що – сумніваєшся? Чому ти про це кажеш?

Таня знизала плечима.

– Просто… подумала… Всяке може трапитись.

Роман усміхнувся, і вона повірила – ніколи ніщо не завадить їхньому щастю.

– Ти навіть не уявляєш, що ти для мене! Як сильно я хочу бути з тобою, все життя, до останнього дня, – прошепотів він.

– Це правда? Ці слова – це правда?

– Дурненька ти моя! – Роман міцно притис її до себе. – Збрехати тобі – це все одно, що брехати самому собі. Ми будемо разом усе наше життя. А тепер заплющ очі.

Таня послухалася.

– Не підглядай!

– Я не підглядаю.

Роман узяв її руку, і щось холодне ковзнуло по її пальцю.

– Дивись.

На її пальці – перстень з блакитним топазом, навколо якого висвічувались маленькі камінчики.

– Це мені?

Роман усміхнувся:

– Такого ж кольору, як твої очі. Я вже давно його замовив, це зроблено за моїм ескізом. Сьогодні забрав, думав, на день народження подарую… але не втримався.

Він поцілував її, і вона пішла додому.

Зайшовши в дім, Таня побігла до вікна. Її серце вистрибувало з грудей, вона дивилась, як Роман із сумкою на плечі йде дорогою, що підсвічується ліхтарями. Раптом він повернувся і помахав їй рукою. Таня помахала у відповідь, і враз ліхтарі вимкнулись. І майже одразу задзвонив телефон.

Це був вітчим.

– Ти де шлялась?

– Гуляла.

– Брешеш! Ти була в Ганни!

Таня проковтнула язик.

– Чого ти до неї ходила? Кажи! І не думай брехати!

Місячні в Тані почались, коли їй виповнилось одинадцять років і п’ять місяців, день у день. Відтоді вітчим вів календар і казав, що їй дуже пощастило, бо він про неї так дбає. Коли їй виповнилось дванадцять, менструація раптом припинилась на два місяці. Вітчим допік її допитами, примушував у чомусь зізнаватись, не випускав гуляти, підслуховував її телефонні розмови, нишпорив по сумках, шухлядах і кишенях.

– Як ти могла мені брехати? – майже плакав він. – Шльондра ти, як і твоя мати!

Якими знайомими були ці інтонації! Таня вже знала, що на неї чекає, коли цей слізний голос зміниться на скрегіт жовтих прокурених зубів.

Таня кинула слухавку і побігла в кімнату. Схопила свою сумку з надписом «Per aspera ad astra», запхала туди перші речі, які потрапили під руку, зверху кинула зимову куртку і взуття. В іншу сумку покидала книги, конспекти, документи і гаманець. Колись Таня з класом ходила в похід і класна керівничка була здивована, як це в її наплічник помістилось стільки речей. «Таке враження, що твій ранець – це капелюх фокусника. У тебе там часом кролика нема?»

Кролик! Таня висунула шухляду, в якій лежав маленький іграшковий кролик. Його подарувала бабуся. Таня зняла перстень, запхала його в іграшку через дірочку збоку, і поклала в сумку. В коридорі повісила свої ключі від квартири і відчула, як їй в спину хтось дивиться. Це був кіт Роман. Вона присіла і погладила його. Кіт замуркотів і опустив голову. Коли він здійняв очі, Таня побачила в них сльози. Дівчина взяла його на руки і поцілувала:

– Вибач, що не можу забрати тебе з собою.

Кіт жалібно занявкав.

– Я дуже тебе люблю, – сказала Таня, притискаючи кота до грудей. – Я повернусь, просто зараз мені треба йти.

Вона вийшла з квартири і захлопнула двері. Притискаючись до стін будинків, ховаючись у кущах, добралась до Галі.

– Ти? Що сталось? – насупившись, запитала Шоха, протираючи очі.

– Ой, слухай! – Таня щосили вдавала переляк. – Ось… виходжу з кухні, а в коридорі повзають великі павуки, не знаю, скільки їх там було. Уявляєш? А мені завтра зранку поїзд до Києва, на екзамен. – Вона виставила сумки. – Взяла речі – й бігом до тебе. Можна, я в тебе переночую? Я додому аж ніяк.

– А де вітчим?

– На чергуванні.

– Ну… заходь. – Галя пропустила Таню в передпокій.

– Доню, хто там? – почувся голос Галиної мами.

– Таня. Вона хоче переночувати в нас, у неї в хаті павуки, а вітчим на нічному чергуванні.

– Павуки? Який жах! – З кімнати вийшла заспана жінка. – Звичайно, залишайся.

Таня все вдало прорахувала. Мама Галі боялась мишей так само, як Таня павуків. Одного разу Таня з Галею прийшли зі школи, а її досить огрядна мама стояла на стільчику і кричала. Як з’ясувалось, вона прийшла додому, а по хаті бігала мишка. Поки Галя стояла поряд із мамою, навідріз відмовившись злізти зі стільця, Таня бігала по квартирі за малесенькою сірою гостею і врешті-решт зловила її відром. Під перевернуте відро вона запхала шматок картону, винесла на вулицю і відпустила маленьку мишку.

– Лягай у вітальні на дивані, – сказала Галя. – Пішли, дам тобі ковдру і подушку.

Таня лягла. Було чути, як поверхом нижче плакала дитина. А куди привезуть її з дитиною? Де вони житимуть? У будиночку, що вона малювала, коли була маленькою? Якби ж…

Навколо тихо і тепло. Вона чує якісь кроки і обертається. Це тато, він іде до неї та усміхається: «Пішли, я покажу тобі твій будинок». Вона бере його за руку, теплу і шорстку, і вони йдуть по високій траві. І раптом, крізь сонячні промені, вона бачить свій будинок. Такий, про який мріяла, а поряд цвіте бузок. «Тату, я люблю тебе!» Вона обіймає батька, котрий пахне свіжою стружкою. «Клич Романа, він має першим зайти в дім», – промовляє батько і дає їй на руки кота. Кіт роззявляє рот, але замість нявчання вона чує дзвінок.

Таня розплющила очі. За дверима кімнати лунав телефонний дзвінок. Коли підняли слухавку, Таня почула голос Галиної мами:

– Так, вона тут. Добре, зараз розбуджу.

Таня натягнула ковдру до підборіддя. Серце стукало в горлі, було важко дихати. Вона чула, рипнули двері в кімнату, але вдала, що спить. Світло від увімкненої люстри просочилося навіть під заплющені повіки.

– Прокидайся, твій вітчим дзвонив. Ти чому йому нічого не сказала?

Таня прикрила очі рукою:

– Та я ж від павуків втікала…

– Він зараз приїде за тобою.

Таня вилізла з-під ковдри, одягнулась і вийшла з кімнати.

– А сумки? – нагадала Галина мама.

– Я завтра заберу.

– Ні, рибко, забирай зараз.

Перед дзеркалом Таня рукою розчесала волосся і зав’язала хвіст. Взулась і раптом скрикнула, тримаючись одною рукою за поясницю, а другою вперлась до стіни.

– Що сталось?

– Спина… – простогнала Таня.

– Ну… Нехай сумки тут до ранку побудуть.

До передпокою вийшла заспана Галя:

– Що таке?

– Твоя подруга не сказала вітчиму, що ночуватиме в нас!

– І що з того? – Галя позіхнула.

– Зараз Володимир Павлович приїде за нею. Ой, він, мабуть, уже тут. – Жінка полетіла до вікна. – Уже приїхав! Давай виходь! І ще одне, дівчинко… Сама собі давай раду і не вплутуй нас у свої дурні проблеми. Ач, знайшла моду! Катається як сир в маслі, а все одно вибрикує!

І Таня пішла.

* * *

Ніхто ніколи не запитував у неї: «Як тобі живеться?».

А як їй живеться? Усі знають, що ліпше, ніж усім. Бо вітчим бере гроші за пологи, аборти, а їхній дім – повна чаша. А те, що Таня ходить, як злидарка, на це є причини: вона змалечку грубіянить матері. А тепер уже навчилась грубіянити поважному пану, який узяв її у свій дім, перекинувши на себе всі обов’язки з її виховання, одягання і взування. Та вона мала б поклони бити кожен день за те, що він для неї зробив. Але вона не кланяється, мама про це розказує всім, не скупиться на ляпаси. А ще мама називає її козлячим виродком. А одного разу навіть обізвала повією. Чому? Тільки Богу відомо, чому так називають дев’ятирічних дівчаток. Хоча одного разу мама обмовилась, що всі жінки повії, всі продаються, просто в кожної своя ціна. «А тобі ціна гріш, – сказала вона, – і помреш ти на вокзалі».

* * *

Уперше мама обізвала її козлячим виродком, коли вона тільки-но пішла до школи. Чому козлячим? Напевно, тому, що мама називала Тетяниного батька козлом. Це сталось узимку, минуло понад два роки відтоді, як тато зник, вони ще жили в старому дідусевому будиночку. Був сонячний день, і багато снігу. Таня взяла лижі, вийшла за ворота і побачила на лавці дуже худорлявого чоловіка з жовто-сірим обличчям і гострими вилицями, що поросли щетиною. Він сидів, завалившись спиною на паркан.

Побачивши Таню, чоловік обперся рукою об лаву і підвівся.

– Привіт… Давай допоможу застібнути, – сказав він, усміхаючись.

У тій скупій усмішці поєднувалися радість і смуток. Таня одразу це відчула, хоч і була ще зовсім маленькою, але їй стало шкода чоловіка.

– Не треба, вам тяжко, я сама, – відмовила вона, і тут на вулицю вийшов сусід.

– Валентине! Ти? – вигукнув він, підійшов до незнайомця та обійняв його.

Таня розгублено дивилась на них. Валентин… Це її тато? Ні, це не він, тато зовсім інший, він не настільки худий і не такий старий.

– Де ж ти був? Чого такий худий? Ну, розповідай, де ти, як ти?

– Зараз, тільки Тетянці лижі допоможу взути.

Чоловік присів навшпиньки і защипнув кріплення на черевиках. Увесь цей час Таня не відводила від нього очей.

– Так добре? – запитав він, дивлячись їй в обличчя.

Вона кивнула головою, хоч і не знала, чи зручно її ногам, але її душі стало радісно. У неї було таке відчуття, що вона знає цього чоловіка, знає цю усмішку і ці очі.

– Ви мій тато? – обережно запитала вона.

У його очах щось заблищало. Він став на коліна і рвучко обійняв її. Таня скривилася – обличчя у чоловіка було колючим.

– Ти чого кривишся, це ж твій татко! – сказав сусід.

Татко! Її серце налилось радістю.

– Ти мій тато?

Чоловік кивнув. Таня відщепила кріплення і взяла його за руку.

– Я на тебе чекала, а ти не приходив. Я знала, що ти прийдеш. Ідем додому. Ідем, ти обіцяв навчити мене танцювати!

Усмішка зникла з його обличчя. Сусід посунув шапку на чоло і почухав потилицю. Не підвівшись із колін, тато зняв з плечей рюкзак і поставив на сніг.

– Це тобі, донечко, – сказав він, протягуючи їй два пакунки.

– Додому йдем, – невпевнено сказала Таня, з недитячим сумом розуміючи, що він не піде з нею. – Мама вдома…

Тато притиснув її руку до колючої щоки:

– Пробач мені, моя маленька принцесо, але я не можу…

– Чому? – сльози градом лилися з її очей.

– Настане час, і ти все зрозумієш.

– Я не хочу час, я хочу, щоб ти залишився зі мною. Будь ласка, прошу тебе, не йди, залишися!

Гримнули двері, а потім хвіртка, і на вулицю вибігла мама.

– Залиш її, козел смердючий! – Вона боляче шарпонула Таню і потягнула до хвіртки.

Тато нічого не мовив. Він тяжко підвівся, узяв свій наплічник і пішов геть.

– Мамо, скажи, щоб він не йшов!

– Замовкни!

Хвиля гніву здійнялася до Тетяниних грудей. Вона вирвалась і побігла за батьком. Вона не чула криків матері й думала тільки про те: якщо тато не зупиниться, вона більше його ніколи не побачить. Таня наздогнала його, забігла поперед нього, та він не зупинився. Вона хапала його за руки, за поли пальта, але він ступав, ніби не чув її благань.

І тоді зупинилась вона. Не сказавши ні слова, просто дивилась, як він іде. Сіре осіннє пальто, чорні штани, в’язана шапка. Він ішов, ледве пересуваючи ноги, його спина була зігнута. Під вагою рюкзака чи іншої важкої ноші – цього Таня не знала.

І ще вона не знала, що в ці хвилини в ній вмирає віра в чоловіків, у чоловічу вірність, любов, честь, у те, що чоловік може бути опорою у житті. Усе це буде, але не в її світі.

Таня повернулась до пакунків. В одному були цукерки – вона втоптала їх у сніг. У другому лежала лялька – вона жбурнула її в замет. Поки вона це робила, мама її била, але боляче не було – Таня була в шубці. Потім мама затягнула її в дім, із несамовитою силою зірвала шубу й шапку, обізвала ще раз козлячим виродком і поставила в куток.

Таня не просилась вийти з кутка, тому що вперше не відчувала своєї провини. Маму це ще більше розлютило. Проходячи повз неї, вона сказала, що в Тані над головою величезний павук плете павутину. Таня стисла долоні в кулаки і замружила очі, але вгору не подивилась. Вночі вона довго не могла заснути. Накинувши на себе ковдру і обхопивши коліна, вона дивилась на зоряне небо, на стовбури дерев, що чорніли на фоні сизого снігу. Тої ночі вона зрозуміла, що таке самотність. Вона згадала діда й бабу, які душі не чули за нею, і просила, щоб вони швидше забрали її до себе на небо, тому що тут їй дуже погано. Таня заснула, коли вже надворі заспівали перші півні, а зранку з ліжка встала зовсім іншою дівчинкою. І якщо б хтось поглянув їй в очі, то злякався б, побачивши ті зміни.

На столі стояла ваза з цукерками. То були ті самі цукерки, які Таня втоптувала в сніг. А ляльку мама подарувала на день народження дочці своєї подруги.

Тані було вісім, коли вона дізналася, що тата вже немає, – сусід сказав із дідусевої вулиці. Він прийшов у школу напідпитку, очі червоні. Мовляв, дзвонила якась жінка, вона знайшла його номер у татовому записнику, ще вона знайшла фото дівчинки в дитячому візку, написано «Тетянка». Сусід часто кліпав і плутано шепотів, що всі потроху загнали тата в труну, що тато був добрим і нікому ані слова впоперек не мовив. І ще він Таню дуже любив. Чи пам’ятає вона, як тато носив її по садку і знайомив з деревами та пташками? Розмовляв з нею і читав казки, коли вона ще нічого не розуміла, і всім казав, що вона кмітлива. Тому настане час, і вона здогадається, що немає його провини в тому, що все так сталося.