Читать книгу І будуть люди - Анатолій Дімаров - Страница 2

Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж?

Десь позаду лишилося єпархіальне училище – на казенних харчах, з суворими класними дамами, монастирською тишею, щоденними обов’язковими прогулянками до церкви, довгими молитвами і короткими сніданками з пісними, як обличчя начальниці, супами.

І з незмінним глузливим прізвиськом: «шльонки».

Воно прилипало разом із формою. З першого ж дня, коли до батьків виходила уже не їхня дитина, а незнайома дівчинка, – в строгому платтячку, темному фартушкові, з переляканими оченятами, – аж до тієї довгожданої миті, коли доросла дівчина зривала із себе тісну остогидлу форму, – вона була «шльонкою».

Ще жодне слово не виповнювалося для Тетяни таким гірким всеоб’ємним змістом. Досить було вимовити: «шльонка» – і вже нічого не треба казати. Ним було сказано все. І що твій татусь – не багатий священник, а бідненький попик, своєрідний люмпен серед духівництва Росії; що він не мав змоги віддати тебе до гімназії; що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, – казенне; і суп, який ти їси, теж казенний, і ліжко, на якому ти спиш, – казенне; і навіть, здається, й повітря, яким ти отут дихаєш, теж придбане на казенні кошти, дані православною церквою для дітей своїх обділених слуг.

Тож не дивно, що вона так і не прижилася в училищі. Величезні класні кімнати, холодні лункі коридори, спальні зі строгими шеренгами вузьких ліжок, закутий важкими кам’яними стінами двір і убогий клаптик неба над ним – усе це весь час гнітило її, сковувало рухи, гасило сміх.

Як вона виглядала щороку літні канікули! Скільки невідкладних справ чекало на неї!

Спершу треба було оббігати широкий, не відгороджений жодними стінами двір. До всього приглянутися, з усім привітатись. Погладити соняшника, притулитися до груші, зірвати зелене яблуко, вирвати молоденьку моркву і, хрумкаючи, надкусити її, вимазуючи землею червоного, радісно усміхненого рота. Повоювати з квочкою, привітатися із сусідським Котьком, показавши йому язика через тин, а якщо пощастить, то й ускочити в шкоду, – на радість і татові, й мамі. І то нічого, що швидка на розправу матуся почастує «дорогу гостю» віником. Деркач так мило й знайомо пахне, так незлобливо б’є, що ніскільки не боляче, а якщо Таня й кричить, то тільки «для годиться». Бо навіщо ж тоді й бити дитину, як вона не кричатиме?

Тож, витерши легенькі сльози, біжить Таня у нові свої мандри.

І так з дня на день, на цілісінькі три місяці, які спершу здаються неосяжними, а під кінець – такими короткими та куцими, що аж жалко на них дивитися.

А все ж літо, незважаючи на його скороминучість, не втрачало ніколи своєї принади для Тані. Бо, крім усього іншого, воно давало їй тата, маму, сестер, брата й діда.

Тата треба було поважати і слухатись, маму можна було трохи не слухатись і дуже любити, з сестрами й братом – битись-миритись, а до діда – бігати в гості.

Діда по матері звали Никифором. Був він чорний, як циган, мав восьмий десяток, стертий ціпок і поношену бороду. Він, здається, весь вік тільки те й робив, що мандрував. Тато його дуже не любив, називав босяком та волоцюгою і, що найстрашніше, казав, що він не має в серці Бога. Мама ж покірно зітхала, нищечком від тата витирала фартушиною очі, а діти нетерпляче виглядали старого. Приносив їм дід, повернувшись із мандрів, гостинці, від нього завжди пахло чимось незвичайним: далекими дорогами, сонячними просторами, чужими краями.

Повернувшись із мандрів до Хоролівки, він завжди зупинявся в сусіда і потай посилав по їхню матір. Мама приходила від діда з червоними очима, часто сякалася в фартух і щось примовляла до себе, а після обіду, коли тато лягав «на хвилинку заморити сон», підкликала дітей, давала їм горнятко з борщем, мисочку з кашею та пухкі, на салі засмажені, перепічки і тихенько наказувала:

– Понесіть, дітки, своєму дідусеві. Та коли вертатиметесь, то стережіться, щоб тато не побачив.

Дід сидів на лаві – умитий, розчесаний, у свіжій татовій сорочці, урочистий, як Бог. Приймав від дітей обід і наділяв їх гостинцями.

– Оце, дітки, земляні горіхи, вони за окияном ростуть.

А під кінець – по копійці. Копійки – нові, наче дід оце щойно їх накарбував.

Діти, завмерши, чекали, поки дід пообідає. Потім підсідали до нього, нашорошували вуха.

– Оце, дітки, був я на Капказі, – починав свою розповідь дід – Там го-ори – на чому тільки вони й держаться!.. Аж хмари проштрикують… А мерик, він, сучий син, під землею сидить!..

Пізніше зрозуміла Тетяна, що «мериками» дід називав американців. Тоді ж думала, що мова йде про чортів, які живуть на «Капказі»: нарили вони там собі нори та й чатують на чесних людей.

Найбільш захоплено слухає старого брат Федько. Чорні циганкуваті очі його так і світяться, губенята нетерпляче посіпуються.

– От виросту, я теж по світу піду, – нахваляється він. – Тільки я, діду, пішки не ходитиму. Я на коні буду їздити!

– Де ж ти, Федьку, коня собі візьмеш? – цікавиться дід.

– Украду!

– Оце молодець! Зразу видно, що добрий козарлюга росте, – гладить дід непокірне смоляне волосся на голові онука, і не розбереш – жартує він чи говорить серйозно.

У Федька – «дідова кров», про це знають усі. Сестри – біляві, з м’якими рисами обличчя, з лагідними очима, схожі на батька, Федько ж – як чортеня: смаглявий, гарячий, нестримний у рухах, розсердиться – так іскри очима і креше. І якщо тато ніколи й пальцем не доторкнувся до дочок, то син не раз доводив його до гріха.

Вперше тато дуже побив його, коли Федькові йшов восьмий рік. Прибіг сусід, постукав у двері:

– Панотче, йдіть та рятуйте свого малого!

Тато, як лежав на канапі в підштаниках, так і вискочив надвір:

– Що з ним?

– Та прибігли від Хоролу мої, кажуть, що Федько із циганами злигався, мандрувати з ними збирається!

Тато вдягнувся уже на вулиці – на бігу. Ряса так і лопотіла на ньому, він біг, забувши про сан, і богомільні перехожі сахалися, перелякані незвичним виглядом батюшки.

Циганський табір висіявся барвистими шатрами на утоптаному мочарі понад річкою. Ґвалт, регіт, веселий натовп городян, шо зійшлися на безплатну виставу, оточив обідраних, схожих на бісенят циганчуків, які витанцьовують перед ними, простягаючи складені в ложечки долоні: «Красивий, багатий, позолоти ручку!» Курява пливе з-під їхніх ніг, просівається на сонці, як на золотому решеті, осідає на кучеряві голівки, замурзані личка. Забачивши попа, вони підбігли до нього, але не на них – на синка свого, вмліваючи від сорому й гніву, дивився панотець. На свого Федора, що витанцьовує так, наче й народився в оцьому пекельному таборі. Замість акуратного костюмчика на ньому якесь дике лахміття, картуза уже зовсім немає; молотить щодуху пилюку босими ногами, наставляє долоню: «Красивий, багатий, позолоти ручку!»

Розгніваний панотець до вечора «наводив позолоту» своєму синкові. Федько спершу дряпався та кусався, а потім, побачивши, що татове зверху, не витримав – заревів від образи та болю.

Вдруге тато побив дуже Федька, коли той почав курити і вчив синка сусіда-крамаря пускати дим із очей.

Оточив із своєю ватагою крамаренка, спитав:

– Хочеш, я покажу тобі, як дим із очей пускати?

Запалив цигарку, зняв картуза, дав один кінець крамаренкові в зуби, а другий затиснув зубами сам, перед цим наказавши:

– Держи ж міцно! І дивись мені в очі!

Той вчепився зубами в картуз, витріщився на Федька – моргнути боїться.

– О, йде вже дим, іде! – регочуть аж падають хлопці. Та й де ж тут не падати, коли клятий Федько дістав свого цвіркуна та й кропить довірливого крамаренка зверху донизу!

Кінець кінцем, розшолопавши, якого «диму» пустив на нього Федько, мокрий крамаренко із плачем біжить додому. А тато бере Федька за руку, здіймає пасок і веде до комори: пускати «дим із очей» лобуряці.

Отоді й дізналися налякані сестри з татових слів, що в жилах їхнього брата тече дідова кров.

Дід жив у сусіда тиждень-два, а то й місяць. Щодня носили йому діти їжу, подовгу засиджувалися в діда в гостях. Дід спершу відсиджувався в хаті, потім усе частіше виходив надвір, задирав до неба бороду, в яку, здавалось, навіки в’їлась пилюка усіх сторін, де він побував, і було щось у ньому журавлино-тривожне: ось-ось змахне він руками, тужно курликне та й полине в далекі краї.

Врешті наставав день, коли дід просив:

– Скажіть, діти, Варці, хай передасть мені хлібину і троньки сала.

Варкою він називав їхню матір. Коли вони передавали дідове прохання матері, в неї відразу ж починали тремтіти безкровні, змарнілі щоденними безугавними клопотами вуста, а брови заламувались ображено й болісно. Однак вона мовчки брала хлібину, чвертку сала, діставала в печі гарячі ще пампушки – йшла до сусіда. І діти вже знали, що вони не побачать діда аж до наступного літа.

Пізніше, уже в шостому класі, Тетяну почали відвідувати мрії. Приходили переважно довгими зимовими вечорами, коли темінь таємниче заглядала у вікна, мерехтіла світлими крижинками, розсипаними в холодному небі. Мрії морочили голову, стискали солодко серце, зігрівали незатишні стіни училищного гуртожитку, покривали теплими тонами строгість високих, монастирського зразка вікон з вузькими гратчастими рамами, дихали затишком.

Предметом тих мрій був новий учитель історії.

Коли він виходив на кафедру – шовковиста борідка під червоним промовистим ротом, гордо розкрилені брови над вогняними очима, пишне волосся буйно спадає на плечі, а з-під рукавів вузького, вшитого в талії сюртука сяють сліпучо-білі манжети з золотими запонками – серця сорока семи «шльонок» завмирали від солодкого та невиразного, як весінній туманець, почуття.

Два місяці потай вишивала Тетяна своєму божкові серветку. Спершу хотіла подарувати йому коробку цукерок, але згодом передумала: цукерки він поїсть та й забуде, серветкою ж щодня витиратиме губи.

Дістала батисту, кольорової заполочі. Обкидала біле поле блакитними незабудками, а посередині посадила цнотливу ромашку. Довго вагалася, доки наважилась вишити в куточку червоним, наче кров’ю власного серця: «Від Вашої Т.».

Перед екзаменом, обмираючи, прокралася в коридорчик, що вів до кімнати, де збиралися викладачі. Відразу ж знайшла його пальто, швидко всунула в кишеню маленький пакуночок, вискочила і ще довго по тому студила долонями палаючі щоки.

На загальний сором та відчай усього класу, «шльонки» найгірше здавали історію, Тетяна ж ледве витягла на «трійку». З очима, повними сліз, пройшла вона мимо свого «божка», що нервово посмикував шовковисту борідку, ніяк не розуміючи, чому всі оці баришні, які протягом року очей не зводили з нього, ловлячи, здається, кожне слово його, тепер немов почманіли.

Танин дарунок розкрив йому очі. Розгніваний, ускочив до класу, шматуючи люто серветку, закричав на принишклих учениць:

– Замість того, щоб оцими дурницями голови забивати, ви б історію вчили!.. Історію!.. Да-с!..

Кинув серветку на підлогу, наступив на неї ногою, крутнувся, війнув фалдами сюртука – вибіг із класу.

Всю ніч проплакала тихенько Тетяна. Відчай стискав серце, їй уже здавалося, що не варто й жити на світі. Клялася собі віднині не сміятися, не радіти – ходити монашкою, опустивши «долу» очі, скорботно стуливши вуста. Хай усі бачать, яке у неї розбите серце. Хай усі знають, шо їй уже нема чого сподіватися від життя.

Однак поволі втішилася. Були тому причиною чергові літні канікули, ясні гожі дні, чарівні прогулянки за місто до річки і Олег Мирославський.

Ах, той Олег!

Може, він сподобався їй саме тим, що зовні був повною протилежністю отому… тій її першій симпатії. М’яке русяве волосся, округле, покрите ніжним пушком підборіддя, веселий, трохи завеликий рот і добрі світлі очі, в яких так і світиться щирий захват, коли він дивиться на неї.

Вони познайомилися в один із літніх днів, на березі річки. Грали в квача. Панночки та паничі, юні й веселі, неначе метелики, пурхали понад зеленою травою, то втікаючи, то наздоганяючи, і кому доводилось утікати, то він чи вона бігли не так уже й швидко, щоб їх не можна було наздогнати.

І ось квачем став Олег. Чому він своєю здобиччю намітив Таню? Чи міг він знати, що погоня оця розтягнеться на довгі роки, до сивих скронь, гірко прив’ялих очей?.. Він весело гнався за нею, а Таня, захоплена грою, втікала по-справжньому, і він наздогнав її аж за вигином річки, за густим верболозом. Ухопив її за косу в останню мить, коли Таня крутнулася, уникаючи його простягнених рук.

– Таню!..

Такий переляк пролунав у його голосі, що вона відразу зупинилася, оглянулась, важко переводячи подих. Олег уже не гнався за нею. Стояв на місці і ошелешено простягав їй надірвану косу.

Підсвідомо вона ухопилась за голову, кров так і бухнула їй у щоки, налила їх так туго, що вони аж заболіли. А він все ще простягав їй оті півкоси, що жалісно звисало з долоні, похитуючи блакитним бантом.

Першою отямилась Таня:

– Дайте сюди!

Вирвала у нього косу, зібгала, скрутила, не знаючи, куди подітися з нею, крізь яку землю провалитись від сорому, від неминучої ганьби, що мала звалитись на неї. Від того юнак оцей став такий ненависний, що вона хтозна-що віддала б, аби тільки позбутись його.

– Чого ж стоїте?.. Біжіть… розказуйте… смійтесь!..

– Але ж… Таню…

Тепер він не менш вражений оцим вибухом гніву, оцими сльозами, що так і бризнули з її очей.

– Пробачте мені, Таню.

І стільки ласкавої покори було в отім «пробачте», стільки товариської щирості, що вона зрозуміла: він не розкаже нікому. Однак не могла й пустити його зараз до «отих». Тому сказала:

– Проведіть мене додому.

– Додому?

– Авжеж, додому! Не можу ж я отак появитися на очі товариству!

– Звичайно, – погодився він і раптом, дивлячись прямо на неї, засміявся весело й щиро: – Коли б ви знали, як я злякався!

– Ви?

Вона трохи здивована, трохи ображена оцим його сміхом.

– Біжу за вами… і раптом… коса в руці… А ви побігли далі… А я так і обмер, – давлячись сміхом, пояснює він.

Тоді засміялася й вона. Ішли поруч і реготали, поглядаючи одне на одного.

– Це коса моєї старшої сестри, – пояснювала, заспокоївшись, Таня. – Я в неї тихесенько узяла та й приплела до своєї.

– Але ж у вас і ця гарна!

– А я хотіла, щоб була довша. Така, як у моєї мами… Ви знаєте, яка коса в моєї мами? – спитала вона, і обличчя її засяяло гордістю – Коли вона стане перед люстром та розпустить косу, то вся так і покриється волоссям… Моя мама хороша, – з ласкавою задумою додала Таня. – Дуже хороша, – І зненацька, пригадавши щось несподівано, дуже, мабуть, веселе та миле, вона чмихнула, поморщила носика, стримуючи сміх. – От ми вже в неї дорослі, а вона й досі, як що, так і береться за віника. Зовсім не боляче, тільки дуже смішно: моя старша сестра уже замужем, а мама б’є її віником.

Вона глянула на нього – здивовано, весело, щиро, й усміх уже бубнявив їй губи, вони пухли, як червоні пелюстки, аж поки не витримали – розпустилися, блиснули білими разками зубів.

– А ще в нас є собака – Полкан. Увесь чорний, а на грудях під шиєю біле… Наче краватка. Так брат навчив його узнавати слова… Не вірите? От скажеш йому: «Полкан, ти дурень», – він так і загарчить. А скажеш: «Полкан, ти хороший», – він махає хвостом і посміхається… Смішно, правда?

Таня поглядає на Олега, що чомусь мовчить, їй від того дуже незручно, вона аж здвигає плечима і знову починає розповідати, щоб позбутися отого бентежного мовчання:

– Ви знаєте, у нас є класна дама Кіра Георгіївна, ми її називаємо Кісею… Так вона злюща-презлюща… Так ми знаєте що їй зробили? Взяли і підсипали у табакерку чорного перцю… Вона як понюхала, то весь день чхала. Аж ніс почорнів… Смішно, правда?

Олег провів її до воріт, чемно попрощався, ще раз попросив пробачення за зіпсовану косу. Таня ж, притуливши косу до губів, довго дивилася йому вслід, поки він зник у провулку.

Потім вони зустрілися ще раз, і Олег знову провів її аж додому, і знову всю дорогу мовчав, а вона говорила та говорила, розповідаючи про сотні сумних і веселих подій, з яких складалося простеньке, як пісенька жайворонка, життя єпархіальної «шльонки».

Олег помалу входив у її життя: щирими розмовами, бажаними зустрічами, довгими прогулянками, тихими вечорами, першим поцілунком. Власне, то ще й не був поцілунок – лише його тремтливий натяк, коли вуста ледь діткнуться до вуст та й відсахнуться, налякані, та й замруть, вражені, коли за хвилину уже й не знаєш, було це чи не було, лише треба будь-що заговорити – розбити гнітючу мовчанку.

Та хоч який він був несміливий і миттєвий, оцей поцілунок, він усе ж не міг проминути безслідно: маленькою зерниною падає на впоєний соками грунт і проростає, виганяє до сонця зухвале стебельце, щоб через роки розквітнути, прикрасити, клично й визивно, вуста вже дорослої жінки.

Але все це буде колись, а може, й зовсім не буде…

Поки що ж Таня проводить бездумні вечори з Олегом, а вдень бере якусь книжку і йде на город, аж в отой найдальший закуток, що заріс бузиною та терном, всіяним тугими зеленими ягодами.

Тут таємниче і тихо. Поміж зеленим листям ледь просочується проміння гарячого сонця, збирається в золоті краплини, безшумно капає в густу низеньку траву. Тут можна роздягтися, лягти на спину, на бік, на тугенький живіт. Тут можна читати, ліниво гортаючи сторінку за сторінкою, а то й просто лежати – дивитися широко розплющеними очима прямо перед собою, на зелені списики трави, на вічно заклопотаних мурашок, на гарненькі сонечка, що погойдуються дрімотливо на стеблах, заховавши слюдяні свої крильця під червоні жупанчики, або повзають аж при землі, спиваючи дрібненьку росичку. Дослухатись до шелесту листя, до пташиних голосів, що, розімлілі від спеки, озиваються зрідка з листя, – уявляти себе десь на безлюдному острівцеві, десь у первісних хащах, сповнених таємничого невідомого життя.

Тут можна мріяти.

Поверталася звідти кожного разу задумана, тиха, переповнена спокоєм, що одвічно панує в природі, і ступала так обережно, наче боялася розхлюпати бодай хоч найменшу краплину.

Це літо спливало б у пам’яті найсвітлішими спогадами, коли б не брат.

З кожним роком він ставав усе розбишакуватішим та непокірнішим. Гордо носив синці та гулі, як військові відзнаки, а часто приходив і з розсіченим лобом. Мати, плачучи, тамувала кров, він же на всі допити, де дістав чергову біду, уперто бурмосив:

– Не знаю…

Верховодив над усіма хлопчаками, збирав їх у ватаги замурзаних, обдертих, войовничих розбишак, які йшли за своїм отаманом у вогонь і у воду, і не раз приходили сусіди скаржитись панотцеві на його циганкуватого вилупка. Там обнесли не дозрілі ще яблука; там обтрусили грушу, та так похазяйнували бісові діти, що ви, панотче, тепер і одної не знайдете; там нарили картоплі, а потім розвели вогнище та й ну готувати обід. І ви не подумайте, батюшко, що картоплі тієї жалко, Бог з нею, хай їдять, хоч подавляться, але ви подивилися б, де вони її пекли! Під самісінькою клунею роздмухали вогнище, як у пеклі. Добре, що нагодився вчасно та залив водою, а то пустили б за вітром усю Хоролівку. Ви, батюшко, поговоріть уже з ним, бо я свого чорта вже бив і ще лупцювати піду.

І тато брав Федора за вухо та й вів на розмову в комору.

Виходили звідти обоє, як з парні: червоні, розпарені. Спершу тато, тремтячими руками застібаючи поясок, а за ним уже Федько – бліде обличчя затяте, весь насуплений і очі горять, як жарини.

Тетяні жалко було тата, жалко й Федька. Крадькома йшла за братом, знаходила його в отому закуткові, між бузиною і терном, обличчям – у траві. Опускалася біля нього, клала долоню на голову:

– Болить?

Він різко мотав головою, скидаючи сестрину руку:

– Одчепись!.. Чого тобі треба?..

– Нічого, – відповідала тоненько сестра, і знову ласкава долонька лягала на його худеньку потилицю – Тебе дуже тато побили?

– Ні, тільки погладили! – глумливо озивається брат і ще раз скида її руку – Сказано – одчепись!.. Не треба мені твоїх жалощів!

Але сестра наче й не чує його. Світлі очі її вже підозріло блищать, їй бозна-як жалко брата, і легенька ласкава долоня знову лягає на вперту голову, пестить наїжачене волосся.

– І як ото ти можеш мовчати? Я у голос скричала б…

– Бо ти ж – баба, в тебе очі на мокрому, – вже миролюбивіше пояснює Федько, потішений її нелукавою похвалою. – А з мене хай шкуру здирають – крику не діждуться!

Тетяна русалкує над братом, аж поки він зовсім заспокоюється. Сидять потім поруч, плече до плеча, виповнені взаємного довір’я, розмовляють пошепки, так, наче бояться, що їх хто підслухає.

– От дай мені тільки підрости – тільки вони мене й бачили! – нахваляється брат.

– Куди ж ти підеш? – питає Таня: їй і боязко за брата, а водночас і розбирає цікавість.

– В Америку.

– Як же ти туди доберешся?

– А я на корабель поступлю. Мені б тільки до Одеси добратися.

Обличчя у брата зараз таке рішуче, що сестра й на крихту не сумнівається в ньому.

– Мама ж по тобі будуть плакати, – тоненьким голоском каже вона, і вже їй щипає у носі, і сльози навертаються на очі – Тобі її не жалко, еге?

Та Федько стоїть на своєму:

– Тебе б отак бити!

– А ти слухайся тата, вони і не битимуть, – радить сестра.

– Ет, що ти розумієш на цьому! – відповідає сердито брат та й відвертається, насупившись, від Тані.

На деякий час заходить мовчанка. Потім Таня обережно торкається братового плеча:

– Федь…

– Ну, що?

– Ти ж хоч писатимеш?

Федько довго думає, намагаючись захопити пальцем босої ноги зелену травицю. Врешті по-дорослому відповідає:

– Та писатиму, куди ж вас подінеш! – і одразу ж уточняє: – Тобі й мамі, – бо все ще болить спина, яку настьобав тато.

– Ти мені щось погризти принеси, – просить Федько сестру, коли вона йде на обід.

– А ти?

– Я не піду!

У брата знову ображено посмикуються губи, очі ховаються під похмуро зведеними бровами.

За обідом тихо, наче хто вмер. Тато сидить насуплений, мама подає на стіл заплакана, сестри принишкли біля своїх тарілок, боячись і дихнути. Сьогодні й борщ – не борщ, і лемішка – не лемішка, і хліб не лізе до горла.

Врешті тато не витримує:

– Клич того бузувіра обідати, – звертається він до найменшої дочки, добре знаючи, звідки прийшла Таня, – та не біжи так, не бійся, не охляв після тієї картоплі!

Федько вовчиськом заходить до хати.

– Хоч лоба перехрести! – гримає тато, коли Федір прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнівом, тато уже перегорів, відтанув серцем, він тільки не хоче показати, що йому вже й жалко свого отакого невдалого сина.

Федько підростав, наливався силою, як дикий бичок, і тато все частіше у відчаї хапався за голову. В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а Бог розуму все не давав: як ріс баламутою, так ним і лишився.

В чотирнадцять років мало не провалив голову сусідові: поцілив з рогатки у лоб. У сусіда – гуля, як слива, у Федька – спина, як писанка.

– За віщо ти його? – допитувалася Таня.

– А що він над Миколою знущається!.. Ти бачила, як він його товче? Я йому ще не так лоба наб’ю!..

Таня мовчить, бо серцем зараз на боці брата. Сама не раз чула болісний крик Миколки, якого нещадно шмагав розлючений дядько-сусід.

– І за віщо він його б’є?..

– Бо нерідний, – пояснює Федько. – Ото він на ньому й зганяє злість… Та хай ще раз спробує!.. Хай тільки вдарить!..

В п’ятнадцять Федько здумав парубкувати: підморгував сусідській солдатці Наталці, щоб пустила під ковдру погрітися. Солдатка – молода червонолиця бублейниця – реготала до сліз, послала раннього півника до мами: попити ще моні та набратися сил. Зганьблений Федько грубо її вилаяв, за що й дістав дзвінкого ляща від швидкої на руку бублейниці.

Та бісова Наталка цим не задовольнилася. Перестріла тата, насунула смирненько на лоба хустку, пригасила лукаві очі:

– Батюшечко, чи ваш синок удома не висипається, що до мене під бік став проситися?

Того дня «розмова» з Федьком тривала понад годину.

– У монастир волоцюгу! – все гнівався тато. – На хліб та на воду!

Федько ж відлежувався в бузині до пізнього вечора.

– Боляче! – допитувалась співчутливо Таня, і брат, на диво, цього разу не турив її геть. Звівся, поворушив широкими плечами, погрозливо кинув:

– Ну, тату, оце ви востаннє по мені поїздили! Більше не дамся вам, дзуськи!

– Що ти кажеш, дурний! – жахнулася Таня.

– Ет, що ви, баби, розумієте? – презирливо сплюнув Федько і раптом засичав, скривився болісно, торкаючись долонею спини. – А пужалном лупцювати щосили – можна?

Тато таки більше не бив брата. Не тому, що не захотів, а тому, що не зміг.

Сталося це на початку літа, щойно Таня приїхала додому. Тато ходив, як хмара: Федька виключили з духовної семінарії. Гинула надія на те, що син колись висвятиться, посяде його парафію, стане годувальником, підтримкою великої сім’ї.

Виключили за те, шо Федько побив ректора семінарії. Перестрів на східцях та й відшмагав оселедцем – пісною, просоленою рибиною, що нею вже більше місяця давилася семінарська братія.

Ректор два дні не появлявся на очі студентам, а Світличного витурили із семінарії з вовчим білетом.

Федько приїхав додому ввечері, коли вся сім’я сиділа за столом. Тато як побачив непокірного сина, так і затрусився увесь, так і накинувся на нього, але Федько чекав, мабуть, на таку зустріч: ухопив тата за руки, поблискуючи шалапутними очима, молодим бугайчиськом уперся в підлогу, і тато стояв безпорадний, наче дитина. Тільки тепер помітили сестри, як виріс брат: стрункий та широкоплечий, він був на голову вищий від тата.

Тато смикнувся раз, смикнувся вдруге, тихо сказав:

– Пусти.

І коли Федько пустив йому руки, тато вже не наважувався бити сина. Повернувся, важко пішов у другу кімнату: згорблений, враз постарілий на багато років.

Отут і налетіла на Федька мама. Гладенька, низенька, вона і по плече не сягала синові, але таким гнівом пашіло її завжди добре лице, таким осудом палахкотіли її очі, що Федько аж поточився від неї до дверей.

– Ти що ж це, нечестивцю, собі надумавсь? – вигукувала мама, штовхаючи сина в груди. – На батька, на рідного тата руки підняти?.. Та чи в тебе Бога в серці немає?.. Іди зараз, падай перед ним на коліна, хай простить, нехрещений твій лобе!

Вона все била його пухкими кулачками в груди, невмолима, гнівна, рішуча, заганяла його аж у куток.

– Та піду, чого ви так… – похмуро відізвався син і неохоче пішов до тієї кімнати, де зачинився тато. А мама, проводжаючи, штовхала його в спину.

Хоч як прислухалася Таня, а так і не взнала, про що вони там розмовляли. Лунали тільки нерозбірливі голоси. Спершу Федьків: глухий, басовитий, так, наче він засунув голову в бочку: бу-бу- бу… бу-бу-бу… Потім щось відповідав йому тато, тонко й ображено. І чим довше розмовляли вони, тим тихішими ставали голоси. Аж ось мама, що стояла біля самісіньких дверей, підняла просвітліле обличчя до пишної, в золотих ризах ікони, полегшено перехрестилася:

– Слава тобі, матінко Божа, – помирились!

Вони вийшли з кімнати вдвох: тато, витираючи заплакані очі, Федько – з похмурим та винуватим видом.

– Що ж, не вдалося зробити із тебе, Федю, священника, значить, на те воля Божа, – казав за вечерею тато. – Є в мене знайомий у банку, підеш служити туди, гляди, ще й директором колись станеш. Га, матушко, як тобі це подобається: син – директор?

Та хоч тато й здавався дуже веселим, і голосно розмовляв, і намагався навіть жартувати, все ж усі бачили, шо нелегко зараз татові на серці.

Потім, коли діти полягали спати, тато й мама довго молилися. Мирно світилася лампада, злизуючи гостреньким язичком густу, як ртуть, оливу, боги то виринали в хисткому непевному світлі, то знову ховалися в темряву, а тато й мама стояли на колінах рядком, били поклони, гаряче шепотіли молитви. Тато, високий, худий, білів сорочкою та підштаниками, хилитався, як маятник, мама ж, гладенька й низенька, в нічній сорочці до п’ят, складала долоні човником, простягала вгору за Божою милістю, дивилася з такою надією, що в Тані, яка нищечком підглядала з-під ковдри, стискалося серце.

Помолившись, батьки лягли спати. Але ще довго доносився до Тані їх занепокоєний шепіт, лунало братове ім’я…

Єпархіальне училище Таня закінчила достроково: на рік раніше. Їхнє розмірене, розліноване життя вперше сколихнула лютнева революція. Про це дізналися вони, училищні затворниці, від начальниці, дізналися далеко пізніше, коли навіть сюди, за високі монастирські мури, почали прориватися тривожні чутки і вже не можна було їх промовчати.

Старшокласниць зібрали в завжди холодному залі з високою стелею, з великим портретом царя, зображеним на повний зріст, в мундирі полковника російської армії. Обличчя Миколи II було якесь невдоволене, він з докором дивився на принишклих «шльонок», що прийшли в актовий зал, – тим більше вразило дівчат незвичайно розгублене, обм’якле лице їхньої начальниці, що стояла в глухому строгому платті із золотим хрестиком на чорній муаровій стрічці. Поруч із нею тупцяв не менш розгублений ієрей Олексій, їхній духівник, золотого серця людина. Старенький, із сивою борідкою та тоненькою кіскою, що стирчала, як мишачий хвостик, він безпорадно блимав світлими, як у дитини, очима, поглядаючи на своїх духовних дітей.

Ось начальниця вузькою рукою смикнула за хрестик, нервово ворухнула губами, і сотня очей впилася в неї.

– Діди… – начальниця конвульсивно посмикала головою, немов визволяючись з невидимої петлі, спробувала поправити себе, але ніяк не могла вимовити літери «т». – Діди… злі й темні сили примусили помазаника Божого зректися престолу… В найтяжчі дні для Росії, коли наше славне… христове воїнство виборює на фронтах перемогу… в найтяжчі ці дні прислужники диявола піднесли руку на імператора… Помолимося за многолєтіє дому Романових, діди…

«Шльонки» дружно впали на коліна. Були не так приголомшені звісткою, як тим, що їх начальниця вже плакала, навіть не криючи сліз.

Потім Таня думала, їй було страшно. Змалку звикла бачити царя поруч із Богом. «З Богом – на небі, з царем – на землі», – казав часто тато. Уявляла царя: на золотому троні, з державою та скіпетром у руках, що, прислухаючись до Божого гласу, вершить людські долі, а разом і її, Танину, маленьку дольку. Все, що на землі було добре, – те все йшло від царя. Все зле – від його ворогів. Від отих «унутрішніх» ворогів, що так і дивляться, як би тільки посіяти «смуту», порушити спокій і лад.

Інакше не могло й бути. Адже цар – це земне втілення Бога, а Бог теж бореться з силами зла, заганяючи царя тьми в самісіньке пекло.

І ось цар зрікся престолу. Випустив із рук державу й скіпетр, зліз із високого трону – покинув своїх дітей напризволяще. Як же вони тепер житимуть без нього? Хто за ними дбатиме? Хто порятує їх од загибелі й «смути»?

Та найбільше непокоїла Таню доля царевича Олексія. Колись приходив у її мрії королевичем із казок: на баскому коні із золотою вуздечкою, з мечем у руці та луком за спиною, добрим красенем, надією всіх скривджених долею попелюшок. Тепер його теж, мабуть, зсадили з коня, відібрали золоті шати – не мчатиме більше царевич дрімучими лісами, глибокими ярами прямо в Танине серце.

Їх відразу ж відпустили на зимові канікули. Вдома теж немов когось поховали: щось нове, незрозуміле, тривожне носилося в повітрі. Тато не знаходив собі місця, ходив нервово по кімнатах, бубонів одне й те ж:

– Пропала Росія!.. Загинула Росія!.. – І ще більше горбився.

Мама ще з більшим заповзяттям поралася по господарству, ткацьким човником снувала від комори до хати, від столу до печі, що гоготіла, ненажерно роззявляючи червону пащеку. Федько день і ніч пропадав десь у місті. Він схуд, почорнів, став ще затятішим і часто сперечався з татом. Сестри замикалися кожна з своїм. А Тетяна носилася з Олегом.

Думала про нього і вдень і вночі, ревниво ховала від рідних його похапливі листівки і майже щодня писала йому у Полтаву, в медичне училище, довжелезні листи. В них було все: і дрібні щоденні новини, що приходили в попівську родину, й розповіді про цікаві книжки та ковзання на Хоролі, про сильнющі морози й високі замети – в них була Таня. Вся її душа, ще наївна й щира, з широко розплющеними очима, що сподіваються від життя самих тільки радісних подій, самих тільки сонячних днів.

Під час зимових канікул їх провідав дівер – чоловік найстаршої сестри. Приїхав усього на один день, більше лишатись не міг: молода матушка боялася відпускати його надовго з дому самого.

Дівер уніс часточку спокою в настрахану родину священника. Хай тато не дуже побивається за онімеченим царком. Хіба їм не було відомо, що витворялося при царському дворі в останні роки? Чи не був над ними фактичним царем Распутін – п’яний мужик, безбожник, живе втілення диявола? А хіба тато не знають, що робилося на фронтах, до чого йшлося? Чи вам хотілося б, щоб замість православних соборів на російській землі стирчали богопротивні кірхи, щоб лютеранські та католицькі попи відвертали паству від лона православної церкви!

Тато, переляканий, хреститься. Свят, свят, свят, що ви таке кажете, Віталію (з поваги до академічної освіти тато ніколи не звертався до зятя на «ти»). Та хто б же цього хотів!..

А саме до цього і йшлося, – вів своє зять. Хіба тато не чули, що цар під впливом цариці збирався замиритись із кайзером, віддавши йому половину Малоросії та балтійські всі землі? То нехай же тато не проклинають, а молять Бога за тих рішучих синів нашої многострадної Росії, що захистили її від жахливої долі!

– Але як же без царя? – не піддається ще тато – Як будемо жити без пастиря?

– А як в інших країнах живуть? – спитав і собі зять з ледь помітною усмішкою з отакої татової наївності.

– Ну, то ж безбожники! – відмахнувся тато. – Жабоїди…

– Цар буде, – втішав тата Віталій. – Дім Романових віджив себе, але це не значить, що Росія лишиться без царя. Російський народ вихований в дусі царизму, він не може жити без пастиря. Хіба після того, як зник рід Іоанна Грозного, лишився порожнім російський престол? Нова свіжа кров ввіллється в Росію з новою династією, сильна воля і тверда рука візьме владу над нами. Нового Петра чекає змучена наша Росія.

– Ну, дай Боже, дай Боже! – світлішає обличчям тато. – Спасибі вам, Віталію, втішили старого. А то як подивишся та послухаєш – волосся на голові ворушиться. Всі тільки й кричать: «Свобода! Свобода!» А з чим її їсти – ніхто толком не знає.

– То все перебродить. Все стане на місце.

Дорогий гість поїхав надвечір, тато трохи заспокоївся. Він дуже шанував свого високоосвіченого зятя, схилявся перед його авторитетом. Зять мав ясний розум і тверді погляди на життя. Закінчив духовну академію одним із перших, а от, бач, не схотів постригтися в монахи, відразу ступити на блискучу доріжку, що веде до високого церковного сану. Висловив тверде бажання повернутися на Полтавщину, в село: освічені пастори там потрібніші, ніж у пишних петербурзьких храмах. Посів парафію у великому селі під Хоролівкою – згодом на його запальні, сповнені глибокої віри казання почали з’їжджатися парафіяни з навколишніх сіл. Невелика церква тріщала від народу, пітніли обличчя й спини, задні гаряче дихали в потилиці переднім, напирали, щоб протиснутися ближче до амвона, де ставний, гарний, з буйним чорним волоссям і кучерявою борідкою батюшка промовляв слова із Святого письма. Місцева аристократія: управителі маєтків, старости і писарі лисніли намащеним волоссям, дами мліли під вогнистими поглядами молодого священника, який – «Ах»! – такий байдужий до всього тілесного, а прагне тільки небесних красот, баришні впивалися кожним його словом, статечні хазяї-хуторяни, залишаючи церкву, гомоніли поміж собою схвально, що новий батюшка хоч куди, жаль тільки, що такий молодий. І відразу ж втішалися думкою, що і його не мине чаша сія: пройдуть роки – постаріє.

І навіть біднота наверталася серцем до батюшки: уважний та ласкавий, він не мине жодної нагоди, щоб провідати обійдених долею своїх парафіян. Допомогти в біді. Утішити в горі. «Ей, Петре, не грішіть проти Бога! Бог у вас узяв, Бог вам і дасть. Не все те, що здається нам добром, є насправді добро, і не все зле є насправді злом. Вам здається, що ви біднішаєте, а ви багатієте духовним багатством. Ви бідкаєтесь, шо вас їдять злидні, а що таке злидні в нашому скороминущому житті проти вічного блаженства в раю?» – «А так, батюшко, так!» – розчулено притакує Петро, не тому, звичайно, що батюшка, прощаючись, кине: «Пошліть уже свою жінку до матушки, хай насипле півмішка борошна».

Тож тато не може нахвалитись своїм зятем, мама не знає, де його й посадити, коли він приїжджає в гості, молода матушка не зводить із нього очей, а сама Таня вже більш-менш байдужа до нього.

Боялася навіть сама перед собою зізнатись, що колись була закохана в нього. Це – її таємниця, її солодкий гріх, що понесе із собою в могилу. Навіть самому Богові не посміла б зізнатися в цьому. Була певна, що ніхто ніколи не довідається про те, бо кому б тоді могло спасти на думку, що оця «шльонка» з великим недозрілим ротом, з довгими руками й незграбною постаттю підлітка зважиться на зовсім-зовсім доросле почуття?

Тепер же вона майже доросла. Має сімнадцятий рік, легеньке ластовиннячко на трохи кирпатому носі й Олега. Ластовиння їй завдає прикрощів, але мама каже, що, гляди, воно ще, мабуть, і вирихтується з літами в люди. Отже, Таня може бути задоволеною і сміливо чекати того часу, коли вона стане дорослою. Зовсім-зовсім дорослою. Вона тоді одягне чорну довгу сукню, укладе важку косу – точнісінько так, як укладає її старша сестра, щоб голівка здавалась маленькою, а коса – важкою та пишною, натягне білі нитяні рукавички і пройдеться головною вулицею Хоролівки.

«А чия то пішла?»

«Та то ж молодша дочка священника Світличного! Ви хіба не впізнали?»

«Та де ж таку красуню впізнати!»

«Е, не кажіть! Що красива, а що й розумна: закінчила єпархіальне училище в Полтаві і оце приїхала до нас учителювати».

«Учителювати! Те-те-те… Отака молода і вже вчителька!..»

Таня аж мліє, слухаючи оті уявні голоси. Променіє очима, малює картини – одна принадніша від іншої, аж доки мама застає її за отим заняттям.

– Та чи ти, дочко, сказилася, чи тебе хто наврочив? Дивись мені, що воно робить: сіло й сидить, як той статуй! А мак хто за тебе потре? На шулики ж перша миску підставиш!

Відігнавши спокусливі мрії, Таня притьмом береться за мак: де ще та сукня, і рукавички, і парасолька, а мама – поруч і вже он зирить за віником. Тож, вхопивши качалку та затиснувши величезну макітру, вона починає запопадливо терти мак. Так запопадливо, що макітра не витримує та й розсідається в неї поміж колінами.

Плакали шулики, плакала й Таня. І зовсім не від легкого маминого віника, а від чогось іншого, що накотило на неї, здавило за горло. А може, ще й від того, що мама ніяк не хоче зрозуміти її і вже утішає, притискаючи доччину голову до м’яких теплих грудей:

– Та годі тобі, доню, так побиватися! Підемо ось на базар та купимо ще більшу макітру.

Що відповісти на отакі мамині слова? Хіба що всміхнутися крізь сльози та нищечком пожаліти маму, що давно вже, зістарівшись, забула про дівочі безпричинні плачі.

Повертаючись із зимових канікул, повезла Тетяна в училище нарум’янені морозами щоки, невгамовний апетит і тугу по рідному дому. Та ще надію на зустріч з Олегом.

Надія ця – крихка і тоненька, як крижинка на маленькому придорожньому озерці під час перших осінніх заморозків. Високі ботинки класної дами відразу ж трощать її, жорстоко й безжалісно: революція нічого не змінила в училищі, «шльонки» лишилися «шльонками», отже, якщо й виходитимуть вони до міста, то тільки в колоні, тільки парами, тільки під недремним поглядом своїх виховательок.

– А поки що пройдемось до церкви та помолимось, діти, за здравіє Тимчасового уряду і нашого славного воїнства, що кує перемогу над ворогом. Іще хочу звернути увагу учениці Світличної на те, що вона в останній час стала дуже неуважна на уроках. Про щось собі думає, не слухаючи вчителів, а коли її спитають – відповідає не до ладу або ще гірше – не відповідає зовсім. Чи учениці Світличній, може, набридло вчитися? – запитує в’їдливо класна дама. – Може, вона вважає себе за дорослу для того, щоб сидіти за партою? Може, їй більше до вподоби читати такі ось писульки?

Тут класна дама розгортає книжку, що тримала досі в руках, і двома пальцями бере розпечатаний конверт. Бере так обережно, з такою бридливою гримасою на висохлому анемічному лиці, наче то не конверт, а якась огидна тварина.

– Вам знайомий оцей почерк, ученице Світлична?

Кров бухає Тетяні в голову, туманить їй очі: на конверті Олеговою рукою виведене її ім’я.

– Чого ж ви мовчите?

Тетяна безпорадно оглядається. Десятки пар молодих, сповнених неприхованої цікавості очей так і впиваються в неї.

– Ви сюди дивіться, сюди! – наказує сердито класна дама і тикає конвертом їй прямо в обличчя. – Впізнаєте цей почерк?

– Не впізнаю, – ледь ворушить Таня вустами.

– Що?.. Відповідайте голосніше, учениця Світлична!

– Не впізнаю.

– Голосніше!

– Не впізнаю! – кричить Таня, переповнена розпачем, і класна дама більше не сікається до неї. Вона тільки вкладає конверт назад до книги, сухо наказує:

– Сьогодні в мене немає часу далі з вами розмовляти. Поговоримо завтра. А ви тим часом подумайте, може, пригадаєте, хто написав вам оце.

Вночі тихенько плакала Тетяна, ввіткнувшись обличчям в под0ушку.

Не могла простити собі отих двох слів, що прокричала на вимогу класної дами. Вона зреклася ними Олега точнісінько так, як зрікся колись Петро Ісуса Христа: «Істинно кажу тобі, що ще не встигне проспівати півень, як ти тричі зречешся мене…»

Вона теж тричі зреклася Олега. І Бог їй цього не простить.

Знала напевно, що він відверне Олегове серце за отаку чорну зраду, кине камінь між ними, розіб’є їх вогнем, розіллє водою.

А ще плакала Таня від того, що класна дама не дала їй прочитати, що написав Олег. Тримала конверт у двох пальцях, знову допитувалась, чи знайомий їй почерк, вичитувала суворо, жахаючись розбещеності учениці, що насмілилася познайомитися з якимось мужчиною, а не здогадалася хоча б на мить дістати захованого в ньому листа, щоб Таня хоч краєчком ока заглянула, що там написано.

Може, він захворів і потребує її присутності? Її теплої руки, ласкавого слова, ніжного погляду? А може, з ним сталася якась іще гірша біда і він кличе її на допомогу, кличе, надіючись на неї, в той час як вона зреклася його.

І Тетяна, доведена до відчаю, сказала ненависній виховательці: так! Вона впізнає оцей почерк, вона знає, від кого цей лист, вона познайомилася з Олегом ще у Хоролівці, ще рік тому, вона любить його… Любить!.. Любить!.. Любить!.. Ти чуєш, гидка, висушена вобло, просолена таране, стара лягушенціє, Тетяна любить його і здатна зараз заприсягтися в цьому на всіх Бібліях світу, цілувати всі підряд хрести, клястися найстрашнішими клятвами.

Вобла, тараня, лягушенція піднесла догори довгі руки, закуті в чорну матерію: боже, що вона чує!.. Щоб дочка священника, побожна, слухняна дитина, окраса училища, взірець поведінки та говорила отакі богохульні, безсоромні слова!.. Який жах!..

Вона так і випливла з кімнати – з піднесеними вгору руками, немов ішла на розп’яття, а не до начальниці – скаржитись на юну бунтівницю, що насмілилася зізнатися в найсвітлішому з людських почуттів.

Коли б це було раніше. Тетяни й хвилини не тримали б в училищі. Смикав би себе за волосся батько, плакала б мама, сестри б осудливо поглядали на неї, лише брат пожалів би її, як вона жаліла його в тяжкі для нього години. Але тепер були інші часи, і Тетяну лишили в училищі, їй тільки заборонили виходити в місто. Та ще з наказу начальниці отець Олексій наклав на неї епітимію: місяць щодня відстоювати в церкві по дві години, вимолювати в царя небесного прощення за плотську гріховну любов.

І вона молилася, гаряче й щиро. Стояла на колінах перед образом Ісуса Христа, била поклони, але мирське не залишало її навіть у церкві: молодий Бог дивився на неї сумними очима Олега: «Чому ти мені не відповідаєш, чого мовчиш?» Завмираючи серцем, вона все більше мріяла під час отих молитов про русявого хлопця, який назавжди, здавалося, увійшов у її життя.

Нарешті минув як ніколи довгий навчальний рік – їх розпустили на літні канікули. І всі вони, до останньої вільної хвилини, належали Олегові.

Запам’яталася тільки поїздка з татом до Яреськи, до священника Миколая, татового старого товариша.

Вона сиділа за довжелезним столом у низькій вітальні, і їй було дуже нудно та душно. Хоч вікна відчинені, прогрітий сонцем день дихав розжареною піччю. Тетяна нищечком витирала під столом спітнілі долоні й, ніяковіючи, відповідала однозначно: «так» – «ні» на спробу сусіда ліворуч розважати її розмовою.

Він мав обвітрене, пропечене сонцем обличчя, густі вуси пшеничного кольору, світлі очі, вигорілий чуб, звислі широкі плечі, повні дозрілої чоловічої сили, і м’який тихий голос. Був єдиний серед гостей не в рясі чи підряснику, а в мирському: біла сорочка, погаптована чорною й червоною заполоччю, облипала його могутні груди, юхтові чоботи зшиті так міцно й надійно, що здавалися залізними. Іще мав обламані нігті з траурними смужками землі під ними, які жодним милом не вимити.

Він майже нічого не пив і дуже мало їв. З побожною пошаною слухав захмелілих батюшок та час від часу схилявся до Тані й, дивлячись прямо на неї сірими приязними очима, цікавився, де панна вчиться, чи часто ходить до церкви.

А на другому кінці столу, де сидів Танин дівер, назрівав уже скандал. Спершу тихо-мирно розмовляли про Родзянка і Керенського, про заколоти в Петрограді і нечесну гру союзників, які хочуть вибороти перемогу над ворогом кров’ю російського воїнства, аж поки один з батюшок, добре випивши, присікався до свого сусіда.

– Ні, ви скажіть: на яку трясцю нам тут здалася Росія? – червоніючи тугим, як баклажан, обличчям, допитувався він, вчепившись у широкий сусідів рукав. – Попанували у нас – і годі! Теперечки ми самі будемо тут панувати.

Не менш червоний сусід його сердито вирвав рукав, незадоволено мовив:

– Та відчепіться ви від мене: хто вам не дає панувати!

– Ні, ви скажіть… – з п’яною настирливістю ліз до нього самостійник. – Ви таки скажіть: коли ми здихаємося лапотників!

– Не забувайте, що я теж росіянин! – спалахнув сусіда.

– Овва, яка цяця, вже й слова сказати не можна! – образився й собі самостійник.

Сусіда щось йому відповів, видно, дошкульне і зле, бо той аж посизів від люті. Закачав широкий рукав ряси, лизнув довжелезним язиком великого волохатого пальця, зсукав величезну дулю та й підніс своєму опонентові під самого носа.

– А дзуськи вам знущатися з нашої неньки!

Зчинився шарварок. Одні батюшки відтягали ображеного русофіла, інші щосили тримали оскаженілого самостійника, що все ще вимахував дулею, намагаючись уцілити нею свого супротивника в око. І хтозна, чим би скінчилася оця катавасія, коли б не отець Віталій.

– Опам’ятайтеся, як вам не сором! – вигукнув він молодим та дзвінким голосом, звівшись за столом. Очі його пашіли болем, рукава довгої шовкової ряси зметнулися крилами гнівного птаха. – Подумайте, який приклад подаєте ви зараз своєю поведінкою нашій пастві!.. Отець Феодосій, як вам не гріх із перста, призначеного для хреста святого, робити лапу диявола?

Батюшка-самостійник глянув на свою дулю так, начеб оце щойно вздрів її. П’яний запал згас на його обличчі, він винувато поліз за стіл.

– Дожилися, що вже й батюшки не миряться, – скрушно похитав головою Танин сусіда. – А Бог же все те бачить, все те чує! Ох, гріхи наші, гріхи! – і потім уже іншим тоном:

– То ви кажете, що збираєтесь учителювати?..

Повертались додому аж на другий день – раннього ранку.

Вчора загулялись допізна; уже й перші півні пропіяли, а батюшки все ще сиділи за столом, сперечалися, співали духовних, а потім і світських пісень, пригадували один одному давні й свіжі кривди і тут же обіймалися та цілувалися. Тютюновий дим слався сизими пасмами, кидав сині тіні на опилі обличчя, і від того всі скидалися на мерців, що повилазили з своїх домовин та й зійшлися на потойбічний бенкет.

Таня, яка ще звечора пішла спати, довго не могла склепити очей: сп’янілі голоси доносились всюди, ламали дрімоту. Врешті вона обняла обома руками подушку, притулилася до неї гарячою щокою, загадала: «Хай мені насниться Олег», – почмокала щасливо губами і відразу ж заснула.

Прокинулася з ясною головою і легким серцем. Трохи полежала, ніжачись у ласкавих лапках дрімоти. Потім враз розплющила очі, зіскочила з ліжка і, натягнувши поверх сорочини спідничку, босоніж вибігла надвір.

Щойно почало світати. Все було в сизій росі – на гожу днину. Трава так і бризкала нею, обмиваючи Танині ноги, унизуючи тугенькі литочки тьмяними перлинами. Біля колодязя, над довжелезним коритом, що з нього напували худобу, стояла їхня кобила Васька. Опустивши над коритом важку голову, кобила дрімала, а вода дзвінко спадала з її морди великими краплинами: кап! кап! кап!..

Прокинувшись, Васька потягнулася до Тані, гаряче й приязно дихнула їй прямо в обличчя. Таня ж набрала повні пригорщі кришталевої води, хлюпнула на сонну тварину. Кобила схропнула, відступила, замотала головою, струшуючи воду, – тоненькі струмочки постелилися темними доріжками по її густій шерсті.

Таня засміялася, знову занурила гарячі долоні у воду, хлюпнула на розпашіле зі сну обличчя, тихенько ойкнула і теж замотала головою.

Умившись, витягла із глибокого та чорного, аж страшно було туди дивитись, колодязя повне відро води, спрагло припала до нього. Пила маленькими ковточками, смакуючи воду, прислухаючись до того, як дзюркотить в її горлі прохолодний струмочок, спадає веселим водограєм – розносить по всьому тілу лоскітливу бадьорість.

У хаті вже почали вставати. Батюшки хапалися за голови, так, наче хотіли пересвідчитись, чи вона ще в них на місці, тато човгав з кімнати в кімнату, заклопотано допитувався:

– Не бачили моєї ряси?.. А штанів?..

Врешті вияснилося, що татів одяг прихопив із собою самостійник. Прокинувся перед світанком, пригадав, як його тут образили, – не захотів більше лишатися й хвилини. А що спав біля тата, то й ухопив його рясу замість своєї.

Вже на возі наймит помітив, що непротверезілий ще панотець сидить без штанів – світить до місяця голими литками. Наймит забіг до хати, згріб татові штани – та й будь здоров!

– Як же я тепер додому поїду! – бідкався тато, приміряючи одяг капосного самостійника.

– Це він нас уже експропріювати почав… Хо-хо-хо!.. – реготалися батюшки.

Сміятися й справді було з чого. Тато – худий та високий, самостійник же – опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татові коліна, в поясі ж такі широкі, що вмістили б іще отаких трьох татів; ряса теліпається, як на городньому опудалі, показуючи вистромлені з рукавів татові руки.

– А била б тебе сила Божа! – закляв свого колегу тато.

Плюнув, схопив батіг, сів на возі, ні з ким не попрощавшись, смикнув за віжки – поїхали.

Разом з татом Тетяна й дівер. Дівер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав:

– Скаржимось, що народ перестає вірити в Бога, слухати своїх отців духовних, впадає в єресь. Шукаємо тому десь причин і не хочемо самі до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництві, пиячимо, лаємося останніми словами, заздримо один одному, дбаємо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб іздерти з нещасного меншого брата останній пук шерсті, – який приклад подаємо ми пастві своїй?

Худорляве аскетичне обличчя дівера дише осудом, гарні чорні очі, що полонили навіки Танину сестру, та й їй насиналися колись не одну ніч, повнилися болем. Тато, похитуючись у такт Васьчиній ході, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей із свого дівера.

– Вчора перепилися, пересварилися – гидко було дивитись.

І це – святі отці, служителі церкви, духовні наставники!.. Загине наша церква, загине… Своїми руками руйнуємо її. висмикуємо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то – рука дияволових слуг, тавруємо анафемою кожного, хто шукає своїх шляхів до Божого престолу…

Всі оці слова навівають на Таню страх. Щось незрозуміле й тривожне, якась чорна безвихідь мариться їй, і вона лячно кутається у велику мамину хустку, вбирає голову в плечі.

Але ранок такий, що отак довго сидіти не можна. Величним спокоєм та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля і гаї. Свіже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело світить прямо Тані в обличчя. Вона примружує очі, і тоді на повіках спалахують маленькі веселки, мерехтять-переливаються усіма кольорами. І на душі їй стає так же чисто й урочисто, як і довкола, і вже засмучений голос діверів починає лунати все глухіше й глухіше, немов вона іде вперед, а він лишається на місці.

Та ось голос його знову наздоганяє Таню:

– Як тобі сподобався сусід, що сидів біля тебе?

– Як сподобався? – дивується Таня. А чому він їй мав подобатись взагалі?.. Не лишив по собі ніякого виразного враження, не могла зараз навіть сказати, гарний він був на виду чи ні, бо дивилася на нього з висоти своїх сімнадцяти років: він був просто старий.

– Адже йому вже, напевно, років тридцять! – каже вона.

– Тридцять? – повторює дівер, неспроможний стримати посмішки на отаку дитячу наївність зовиці. – Йому вже за сорок.

– То він такий, як мій татусь!..

– Ну, не такий він уже і старий, – заперечує дівер. – І не роки визначають вік людини, бо часто буває так, що тридцятилітній чоловік виглядає старішим за сорокалітнього… А твій сусід, Таню, дуже хороша, побожна людина…

– Він мені теж сподобався, – вирішує раптом Таня, пригадавши нарешті уважні очі, тихе, ласкаве обличчя.

– Він не може не сподобатись, – каже переконано дівер. – Коли б таких людей було в нас побільше, свята наша церква могла б бути спокійною… Ти тільки послухай, Таню, що він мені сказав позавчора, після Божої служби… «Знаєте, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мішки пшениці!» – «Чого ж тут радіти?» – питаю. А він – ти тільки вслухайся, Таню, – він мені й відповідає: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: гроші вдома забув. І так мене мучила совість під час Божої служби, так мучила, що я й місця собі не знаходив!.. А тепер – нехай ота пшеничка буде моєю милостинькою…»

Таня мовчить, подавлена святістю отієї людини.

– Щаслива, мабуть, його жінка, – врешті каже вона.

– У нього немає дружини.

– Немає?

– Він удівець. Дружину Бог забрав три роки тому.

– І в нього є діти?

Голос Тані тоненький, мов ниточка: ось-ось обірветься – так їй жалко невідомих сиріток-дітей!

– Так, два сини. Один уже парубок, а другий – років тринадцяти.

Таня трохи розчарована, їй чомусь хотілося, щоб ті діти були зовсім маленькі, отакі невинні янголята в пелюшках. Щоб їх треба було носити на руках, годувати із блакитної чашечки, заколисувати, співаючи пісеньку про гулі, про кашку та борщ.

Дівер щось іще говорить, але Таня вже не слухає його. Обхопила руками коліна, обперлась на них гостреньким підборіддям – задумалась про щось своє.

Васька трюхик та трюхик, візок рип та рип, татова голова хить та хить, і Таня і незчувається, як дрімота затуляє їй очі своїми прозорими пальцями.

До Хоролівки од Яресьок добрих тридцять верстов та ще й із гаком…

Рахубна штука отой гак! Видумав його, мабуть, якийсь великий жартівник, чи не запорізький характерник, та й учепив у кінці кожного шляху, що постелились по неосяжних полях України.

– Чи далеко ще, дядьку, до Яресьок?

– Та ще добрих верстов десять із гаком.

Їдете годину, їдете другу. Стелеться під колеса дорога, спроквола розгортається перед затуманеним поглядом, як безконечний сувій полотна. Вже, здається, проїхали і десять верстов, десь має скінчитися й гак, а Яреськи як крізь землю провалилися!

– Добродію, до Яресьок далеко?

Добродій довго чухає потилицю, поглядає на вашого воза так, наче прикидає сам собі, чи вистачить його доїхати до Яресьок.

– Та як вам, щоб не збрехати… Ото бачите попереду хрест?.. Аж он-он!.. Дак люди кажуть, що від нього ще верстов так із п’ятнадцять… А щоб не обдурити вас, то іще, мабуть, треба добрячий гак накинути…

Отут і зіскочите ви з свого воза, як ошпарений, і, вдаривши у відчаї об лукаву дорогу отим, що у вас на голові, – брилем так брилем, шапкою так шапкою, – недобрим словом спом’янете жартівника, що поначіпляв на дорогах облудливі гаки…

Тож мудрий Танин тато не питав, чи далеко іще до Хоролівки, а як тільки зсадив зятя біля його села та спустився в першу балку, зупинив кобилу і почав злазити з воза.

– Тату, ви за чим?

– За тим, дочко, що й пана з воза стягне.

Підтримуючи обома руками широкі штани самостійника, тато підтюпцем подався у лози, Таня ж сиділа, надуваючи почервонілі щоки, – ковтала сміх.

Тато повернувся, блаженно покректуючи. Поглянув на сонце, що розплавленою краплею звисало з неба, позіхнув, перехрестив широко роззявленого рота:

Щось мене на сон хилить. Та й Васьці пора перепочити.

Розпріг Ваську, пустив на пашу, дістав із воза кобеняк та й подався у холодок – під крислату вербу.

Тато відразу ж заснув. Згорнувся калачиком, легенький вітер пробує йому розчесати борідку, ворушить волосся на голові, – і таким здається тато зараз маленьким, таким беззахисним, що Тані стає жалко його. Вона довго мучиться, що б зробити приємного татові, врешті надумала: взяла та й накрила його босі ноги теплою маминою хусткою.

Тато спав понад годину. Таня спершу чатувала біля нього, відганяючи зелену набридливу муху, а потім звелася на занімілі ноги, тихенько відійшла, оглянулась.

Глибока балка прорізала степ, десь починаючись і десь кінчаючись, вкрилася густою м’якою травою, пустила посередині річечку – веселий дзюркотливий струмок, затінений вербами. Таня лягла на траву, заглянула у воду. Немов крізь надзвичайно чисте скельце бачила вона дно, все з білого піску, що прослався вузенькими хвильками, від чого здавалося, що й дно теж тече, тільки назустріч воді. Дрібненькі мальки риби весело гралися при самому дні, кружляли в химерному танкові. Ось вони напливали на тінь від Таниної голови, ткнулися в неї тупими мордочками, застигали, здивовано ворушачи тонкими, як пір’ячко, плавцями, і Таня чмихнула – такими вони здалися їй кумедними.

А над усім цим провисає тиша. Така предковічна й глибока, що все тоне в ній, розчиняється безслідно, і навіть Васька застигла, омита нею, лише вряди-годи кивне головою, пустить райдужним спалахом слину.

Тато прокинувся сам, коли тінь пересунулась на річку і йому припекло добре в обличчя. Устав, потягнувся, потер спину:

– Щось я, дочко, промерз. Видно, сирістю мене протягнуло. Ану потри мені отут помежи плечима.

На другий день тато захворів. Жалівся на важку голову, дихав хрипло і тяжко, а потім і зовсім знепритомнів – почав марити. Лікар сказав незрозуміле страшне слово: «пневмонія», наказав прикладати гірчичники, тримати в теплі. Мама докоряла дочці:

– Як же ти, дочко, не вберегла тата? Хіба ж можна було на сирій землі спати!

Таня ходила з червоними очима.

Одужував тато довго. Ще більше схуд, в ясні дні виповзав надвір, жадібно тягнувся до сонця, немовби якась слабка, зламана стеблина, сухо покашлював. Кашель той так і залишився, він спершу непокоїв сім’ю, викликав тривожне побоювання за татове здоров’я, потім до нього звикли, і коли через багато років Тетяна згадувала тата, то завжди їй лунав його сухенький несміливий кашель.

Неохоче, ох, як неохоче від’їжджала цього року Таня в училище! Вона немов передчувала, що незабаром стануться події, які перевернуть усе догори дном.

Цього разу начальниця не закликала молитися за новий уряд, що виник у далекому Петрограді. Видно, мала із ним свої порахунки, бо від сухої чорної постаті її так і віяло холодною зневагою до представника того таємничого уряду. Але весь ворожий запал начальниці відскакував від молодого чубатого представника нової влади з червоним обличчям і свіжим синцем під блискучим лівим оком. Він весело поглядав на строгі шеренги дівчат, схожих на юних монашок.

– Та й муштрують же вас! – раптом випалив він, обводячи співчутливим водночас насмішкуватим поглядом застиглих вихованок.

По шеренгах прошелестів вражений шепіт, обличчя ж начальниці аж пересмикнулося. Навіть не удостоївши свого сусіда поглядом, вона звернулася до випускниць:

– Діти мої…

– Та які ж вони діти! – знову вигукнув життєрадісний представник і збив набакир свою кепку. – Їм уже заміж пора!.. Чи не так, дівчата?

Щось схоже на сміх прокотилося по зовсім уже зламаних шеренгах. У випускниць весело заблищали очі: їм явно починав подобатись оцей безцеремонно-життєрадісний представник.

Скандалізована начальниця побіліла як смерть. Посмикала тремтячою рукою хреста, конвульсивно ковтнула повітря і спробувала ще раз відновити порушений лад:

– Діти…

– Дозвольте, громадяночко, вже мені сказати їм слово.

Похитнувшись, начальниця відійшла, притулилась спиною до стіни – якраз під тим місцем, де колись висів портрет царя, а тепер чорнів прямокутник невилинялих шпалер. А представник енергійно зірвав з голови кепочку, махнув нею в повітрі:

– Гражданки будущії учительки! Первим долгом від імені молодої Радянської влади передаю вам гарячий пролетарський привіт! – він на хвилину замовк, щиро здивований тим, що випускниці не кричать «Ура!», потім знову махнув зім’ятою кепкою, наче розрубував нею повітря. – Пролетаріат всієї Росії скинув кровопивців буржуїв і поміщиків, взяв власть у свої руки, щоб, значить, задушить світову гідру – буржуазію!..

Охриплий на мітингах, веселий голос його трощив одвічну монастирську тишу актового залу, все більше приголомшував випускниць. Розмахуючи кепочкою, представник ревгубкому повідомив, що й на Полтавщині влада перейшла до рук Рад, які будуть будувати соціалізм. А для цього, гражданки будущії учительки, треба вдарити не тільки по недобитій світовій буржуазії, але й по тому, що лишилося у нас після неї, в тому числі по суцільній неграмотності трудового народу. І хоч ви, гражданки, не пролетарських кровей, а, так би мовити, із духовенства, яке теж є темною плямою, що лишилася нам від розпроклятої буржуазії, одначе ми вас просимо чесно трудитись і не піддаватися саботажу. Ви повинні учити наших дєтішек писати й читати, щоб вони росли грамотними, а не так, як їхні батьки, тільки щоб, канєшно, без різного там опіюма… За що й буде вам від пролетаріату велика благодарность…

Замовк, відступив, світячи весняним обличчям, повернувся до начальниці, яка вже ледь трималася на ногах:

– А тепер, гражданочка, видавайте документи.

Так, з благословення нової влади, повернулася Таня додому взимку 1917 року народною вчителькою. На другий же день зібралася йти влаштовуватись на роботу, однак тато не пустив:

– Посидь, дитино моя, вдома, перечекай, доки пройде ця смута. Годі з мене того, що мій син пішов служити антихристові.

Дома коїлося щось неймовірне. Тато згорбився та постарів, часто бухикав, хапаючись рукою за груди, носив чорні тіні під блискучими сухими очима. Мама вже не поралася весело біля печі, а зітхала та здебільшого плакала, затуляючи обличчя фартухом, і тоді краще було до неї не підступатись. У перший же день нагримала на Таню, а потім обняла її, припала мокрою від сліз щокою, гаряче просила:

– Доню, поговори!.. Поговори з Федьком!.. Якщо нас не жаліє, то хай хоч над собою ізглянеться. Повернуться ж справжні власті – не минути йому шибениці!

Федько приходив додому пізно ввечері – ночувати. Тато із ним не розмовляв – відразу ж замикався у себе в кімнаті, глухо бухикав, але братові, здається, те мало боліло. Вривався до хати веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтівку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукаві, голосно командував:

– Мамо, давайте щось їсти!

Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками:

– Тс-с-с, бузувіре!.. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку!

– Все ще кашляють? – питав Федір. – Треба б їм лікуватись.

– Та вже ж долікував рідний синок – хоч зараз у могилу, – казала докірливо мама, подаючи на стіл.

Федько на те нічого не відповідав. Жадібно, по-вовчому ворушачи щелепами, їв борщ, обгризав маслаки, аж тріщало в хаті.

– Зуби поламаєш, дурний! – жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом і жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хіба ж тепер далеко до біди! Все пішло шкереберть, все переплуталося на білому світі, уже й не розбереш, де спід, а де верх.

– Нічого, мамо, наші зуби не так легко зламати! – весело втішає її син. Зводиться, високий та ставний, граючи м’язами, поблискуючи циганськими очима, пригортає матір до широких грудей: – Ми з вами, мамо, ще трусонемо світовою буржуазією!

– Пусти, шалапутний! – виривається сердито мама, замахується на сина ганчіркою. – І за які такі гріхи послав нам Господь оцього баламута? – скаржиться вона, а Таня не зводить із брата наляканих очей.

Бо він здається їй чужим та незрозумілим. Його наче підмінили відтоді, як вони востаннє бачилися. Щось нове, доросле і мужнє, з’явилося в ньому, і Таня зараз не відважилася б отак як колись покласти йому на голову долоню, притулитись до нього щокою. Від нього так і віяло отими зборищами, демонстраціями, мітингами, що в них закрутилась знавісніла від волі Росія.

Іноді брат приходив не сам – приводив з собою ще й друзів. Переважно це були такі ж молоді, як і він, хлопці, здебільшого ремісники – вся ота містечкова біднота, що зроду-віку гнулася від зорі до зорі по своїх халупах над виснажливою одноманітною роботою, а по неділях та святах пропивала з себе останню сорочку – забувалася в п’янім чаду. Ще рік чи два тому вони наважилися б зайти до них хіба що тільки з чорного входу, та й то на кухню, тепер же увалювалися до світлиці, разом із Федором, господарями сідали до столу, сперечалися й кричали, не зважаючи на татів роздратований кашель, що рвав йому груди.

Бо тепер вони не боялися ні Бога, ні чорта. Раз вирвавшись із отих задушливих, напоєних смородом та голодним відчаєм нір, упившись чистим повітрям та ясним сонцем, сп’янівши від простору, святкового маяння прапорів, мітингових промов та революційних пісень, вони повнилися тією весняною несамовитою силою, що не знає собі перешкод, яка мчить пробоєм, незважаючи на поразки і жертви, руйнує всі греблі й загати, хоч би якими високими та міцними вони були.

Вихідці з одвічних сутінок, вони не задовольнилися б тепер і сотнями сонць, жителі вузеньких вуличок та тупих коротких завулків, вони мислили нині лише всесвітніми масштабами, і якийсь Іван чи Микола, з сухарем в одній кишені й обоймою патронів у другій, у вітрами підбитій шинельці, в черевиках, що трималися на чесному слові, пер проти всього світу, затиснувши в руках гвинтівку, і до нього не підступайся із меншим, аніж світова революція.

Все для них було вирішене, все пізнане, раз і назавжди, з такою наївною і геніальною водночас простотою, що культурній, високоцивілізованій, оміщаненій Європі лишалося тільки дивуватися, жахатись, захоплюватись і молити своїх захирілих божків, щоб отим божевільним і справді не вдалося роздмухати «пожар міровой».

Отакі були Федькові знайомі, що приходили разом із ним «заморити черв’яка», наводячи на маму й сестер тиху паніку.

Але, окрім цих небажаних та незваних гостей, появлялися в їхній хаті й інші гості, яким були раді і тато, і мама, і Таня.

Майже щотижня навідувався Віталій. Приїздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи віжки: наймит його, збаламучений революцією, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришів.

Дівер заїжджав прямо на подвір’я, зіскакував на сніг – високий, ставний, вродливий, більше схожий на офіцера, аніж на священника, сам розпрягав коня, заводив до стайні.

– Ми б уже, Віталію, самі, – бідкалася мама, метушачись коло шанованого гостя. – Ви б уже йшли прямо до хати.

– Нічого, мамо, ви не турбуйтеся, – відповідав весело зять. – Ось кінь трохи охолоне, а потім Таня напоїть його, а тоді вже й підемо до хати… Ну, як тато?

– Ой, погано йому, сердезі, погано… – починала свою тужливу пісеньку мама, Таня ж хапала відро і вітром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися діверові.

Обледенілий зруб горів проти сонця, наче велетенський діамант. Весело скрипів журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвеніла, стікаючи з повного відра, вода, так наче вона на льоту замерзала і падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками. Таня швидко перебирала руками по гладкій, відполірованій тисячами долонь деревині, перехилившись, хапала за мокру дужку відро, бігла до стайні.

– Вже… принесла… – видихає вона, сяючи на гостя радісними очима.

– Чого ж ти отак бігла, шалапутна! – докоряє їй мама. – Влетіла, як той вітер, у мене аж серце з переляку зайшлося!

– А вам, Таню, кланялися.

– Хто?

– Оксен.

Наморщивши лоба, Таня намагається пригадати, де вона чула це ім’я.

– А пам’ятаєте, як ви влітку їздили в Яреськи?.. Сусіда свого – пам’ятаєте?

Аж тепер пригадує Таня ласкаво-уважні очі, тихий голос, пшеничні вуса.

– Чомусь він став часто вас ізгадувати, – каже далі лукаво дівер. – Як зустрінемось, так і питає про оту гарну панночку, що сиділа з ним поруч.

Тут уже зацікавлюється й мама. Починає допитуватися, хто він такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, і Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленіє вже так, що хоч багаття об неї розпалюй…

Оцю свою здатність червоніти до сліз Таня дуже ненавиділа і не менш мучилась нею. Ще в дитинстві Федько не раз доводив її до плачу. Коли йому було нудно, він завжди приставав до сестри: «Таню, почервоній!»

І Таня відразу ж починала червоніти. Займалися щоки, червона фарба розтікалася по обличчю, хлюпала аж на шию, їй здавалося, що в неї вже червоніють і спина, і руки, а клятий Федько все чіпляється до неї: «Дужче, Таню! Дужче!»

Тоді Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а він із сатанинським реготом утікав від сестри…

Відвернувшись од дівера, Таня вийшла надвір. Настрій її був геть зіпсований. І чого він пристає до неї? Що йому треба?

Мала таку злість на отого… отого діверового знайомого, що, коли б він оце був тут, вона підійшла б до нього і суворо спитала б: «Слухайте, ви!.. Чого ви від мене хочете? Я ж вас не чіпаю!»

Хай би спробував щось їй сказати після цього!

Щоб показати діверові, як він її образив отим недоречним привітанням, довго не заходила до хати. Взяла дерев’яну лопату й давай розчищати стежку – від колодязя на город. Кидала сніг направо й наліво, і він здіймався біленьким пилком, тихо плив у застиглому на морозі повітрі, вигравав маленькими райдугами проти яскравого, зледенілого сонця.

І думала про Олега.

Була на нього теж трохи ображена, хоч добре розуміла, що він ніскільки не винен… Що він у тому не винен… Що не приходить до неї щодня, не зустрічає на вулиці, не бере ласкаво за руку й не каже: «Яка ви, Таню, сьогодні гарна!» Що їй самій нудно, сумно до сліз, що вона іноді аж задихається від бездумного оцього життя і вже навіть найцікавіша книжка не може розраяти та потішити її.

Бо тут потрібен лише він. Щоб отак підійшов, отак узяв її руку, отак сказав…

«Капосний, капосний! – думає Таня. – Не може покинути оте своє училище та приїхати до мене. А тут мене обра-жа-ають!..»

Таня не плаче. Звісно ж, не плаче! Тільки чомусь оті легенькі веселки підпливають до самісіньких очей та й зависають на віях. Тремтять, переливаються усіма кольорами, не хочуть опускатися на сніг.

– Та чи ти сказилася сьогодні, дочко, чи тебе хто наврочив! – сплескує руками мама, вгледівши дочку вже аж біля груші. – Ну, куди оце ти взялася дорогу прочищати?

Таня оглядається на той мамин голос, дивиться на доріжку, що прослалася від колодязя в якийсь білий світ, і не знає, що відповісти мамі.

– Сила дурна – нікуди діти, – бурчить мама. – Ану постав оту лопату, поки вона по тобі не походила, та внеси мені дров.

Тупаючи ногами, щоб струсити сніг, Таня заходить до хати. Тримає такий оберемище дров, шо мама знову накидається на неї:

– Ти що, підірватись захотіла? Ось наживи мені грижу, наживи, хто тебе тоді, дурну, й заміж візьме!

– Не потрібний мені ваш заміж! – відповідає Таня, і в голосі її уже бринять сльози – І Оксен отой ваш противний мені не потрібен!

– Таке! – не витримує – сміється мама – Нагадай козі смерть… Хто тебе ще сватати збирається, а ти вже заміж лаштуєшся!

– Ніхто мені не потрібний! – вигукує Таня і так жбурляє дрова додолу, що аж жалібно брязкають вікна, а мама перелякано хапається за голову: ні, таки хтось наврочив дитину!

Потім Таня втихомирюється. Сидить у світлиці на старій шкіряній канапі, кутається у ласкаву мамину хустку, слухає розмову тата й дівера.

Дівер примостився за столом, мішав у склянці чай тоненькою срібною ложкою. Гарна борідка відтіняла чітко окреслені почервонілі від гарячого чаю вуста, брови неспокійно ворушилися під високим, кольору слонової кості чолом. Тато ж нервово ходив по кімнаті – ганяв по стінах неприкаяну тінь.

Вони розмовляли про політику, і Тані, признатись, трохи нудно. А якщо ще щиріше признатися, то й зовсім нудно. Однак вона щосили притискує долоню до рота, що почав був розтулятися: боїться, що її поженуть спати.

Отже, тато і дівер розмовляють про те, що нині діється в нещасній Росії і що воно буде, про святу церкву, яку слуги диявола відділили від держави («Гоніння на віру, гоніння!» – розмахує руками тато).

– Ви, Віталію, кажете про спасіння Росії? – питає болісно тато – А хто ж її порятує?

Віталій посміхається кутиками вуст, обережно відставляє склянку.

– Є такі, тату… Збирається боже воїнство. Біле, як сніг, чисте в любові й гніві своєму, воно пройде Росію з краю в край, очистить усю землю від більшовицької скверни.

– Ну, дай боже! Дай боже! – хреститься тато, а Таня відразу ж уявляє оте біле воїнство: білі коні, білі плащі, білі шоломи й панцири і навіть білі мечі та списи.

Пізніше, вже аж на другу зиму, побачила Таня біле воїнство і те, як воно очищало землю від скверни.

Вона каталася з Олегом на ковзанах по Хоролу. Була в коротенькій шубці, біленькій шапочці й тримала в руках таку ж білу муфту. Здавалася сама собі снігуронькою, що випорснула раптом на дзвінку прозору кригу, яка аж тьохкає під ковзанами, вабить безконечною синюватою стрічкою все далі й далі.

Вони на річці вдвох, і їм не треба більше нікого, бо світ здається їм таким виповненим, що ще чиїсь щасливі очі чи радісний усміх просто не помістилися б у ньому. Тут були тільки їхні очі, тут лунав лише їхній сміх – було їхнє царство, яке вони ревниво оберігали для себе.

Правда, отам, під берегом, при самій вуличці, що, як уперте дітисько, здиралася в місто, сповзала назад і знову починала дертися вгору, були ще жінки. Поприносили до паруючих ополонок такі гори білизни, немов назбирали по всьому місту, вимахували праниками, аж крига стогнала довкола, лящали невтомними язиками, світили до сонця червоними руками і збитими стегнами, бо закочували запаски та спідниці повище, щоб не замочити в холодній воді.

Коли Таня й Олег проїжджали мимо, молодиці, як по команді, випростовувалися, але й не думали, соромітниці, ховати свої гарячі стегна! Таня паленіла від гніву на них, Олег же ховав очі й заточувався на рівному.

– Паничу, ходіте до нас! – весело гукали пральниці.

– Навчіть і нас ковзатись, паничу! А ми вас за те погріємо! – реготали вони.

Трохи від’їхавши, Таня шипіла сердитою гусочкою:

– Не дивіться на них!.. Чуєте, не смійте дивитись!..

– Я ж і так не дивлюся! – зовсім уже зніяковілий, боронився Олег.

– А чого тоді вони вас кличуть?.. Чого тільки вас?..

Тут уже навіть Олег не знає, що відповісти. Справді, чому завжди вони гукають тільки його?

Але навіть оті меткі молодиці не можуть порушити чари їхнього світу, їх розбило інше.

Десь перед обідом, коли вони вже збиралися додому, хтось сипонув, як із пригорщі, рясними пострілами. Прогуркотів захлинаючись кулемет. Ах!.. Ах!.. Ах!.. – сердитою качкою відгукнулася гармата. Понад містечком прокотилася хвиля багатоголосого реву, виплеснулася на річку, відбилась від криги, зашурхотіла в очеретах. На вуличку вибіг чоловік, голова розпатлана, шинеля розстебнута, через обличчя навскіс наче хтось мазонув червоно-синьою фарбою: набрякав, наливаючись кров’ю, слід від удару. Важко, із стогоном дихаючи, хапаючи по-риб’ячому роззявленим ротом морозне повітря, він скочив на кригу, зірвав із себе шинелю, що плуталася довгими полами поміж ногами, по-заячому петляючи, побіг у очерет.

І відразу ж на тому кінці вулички виріс темний клубок людей і коней, покотився шалено донизу, розмотуючись, як сувій полотна, з криком, гвалтом, свистом, пострілами. Зупинилися, затанцювали захрапленими кіньми довкола молодиць, замахали, матюкаючись, нагаями.

– Говоріте, сволочі, куда он удрал?

– Пльоткой іх!.. Пльоткой, так іх растак!..

Жінки плачуть, кричать, затуляючись від нагаїв, а перелякана Таня ніяк не може зняти ботинок із ковзаном: смикнула зопалу шнурок, затягла у тугий вузлик – хоч зубами гризи! Олег опустився біля неї на коліно, пробує розв’язати, швидко каже:

– Таню, не бійтесь… Таню, не бійтесь… – хоч у самого побіліли губи і тремтять неслухняно пальці.

– Бейтє вон тєх, што на коньках!.. Ані скажут!..

Рвучи копитами кригу, до них підлетіли два вершники. Один із них замахнувся нагаем – блиснув золотим погоном в Танині перелякані очі.

– Где бєглєц?

«Зараз ударить», – подумала Таня, але навіть не спробувала прикрити голову руками. Як заворожена, дивилася на чорну гадюку, що звивалася прямо над нею, ворушила роздвоєним кінчиком. І такою юною безборонністю віяло від її невеликої постаті, шо вершник раптом засміявся, махнув рукою, опустив нагай на круп коня – помчав до своїх товаришів, які все іще вибивали з молодиць пилюку, не шкодуючи сил.

Чи то котрась із молодиць не витримала – сказала, чи вони самі здогадалися, побачивши шинель, що лежала на кризі, розпластавши поли, тільки згодом уже виволокли отого чоловіка з очерету, кинули прямо на лід, оточили хекаючою розлюченою стіною, замиготіли чорними нагаями.

– Вб’ють!.. Вони його вб’ють!..

Таня дивиться безпорадно на розгубленого Олега, очі її повні сліз, вона вся тремтить, притискає щосили до грудей білу муфту.

Та ось солдати розступилися, відкривши прикуте до криги, нагаями пошматоване тіло.

– Готов?

– Нє, єщо дишіт.

– Живуч большевік!

– Прістрєліть?

– Пускай так подихаєт.

Зіскочили на коней, махнули нагаями, гикнули – помчали до міста, висікаючи з криги блакитні холодні іскри. Молодиці куріпками збіглися до непорушного тіла, мимоволі підійшла й Таня: якась сила штовхала її в спину, і вона не могла опиратися їй. Всі молодиці вороже подивилися на неї, так наче вона, Таня, видала оцього чоловіка, а одна із них суворо сказала:

– Вам чого тут, панночко, треба?

– Могла б я… чимось допомогти? – пробелькотіла Таня, відчуваючи, що вона от-от розплачеться.

– Досить, допомогли! Ідіть та катайтеся собі з паничем, а тут вам робити нічого!

Опустивши голову, Таня побитою тінню відійшла від молодиць. Світ раптом померкнув, куди б вона не дивилася, скрізь бачила страшну покривавлену спину отого чоловіка, що непорушно лежав на льоду.

Іще відчувала гостру самотність. І недоречність оцього ковзання. Не уявляла себе вже снігуронькою, боялася зустрітись очима з Олегом, прочитати в них осуд.

Прийшовши додому, тихенько забралася в буфет, святу святих її мами, дістала найбільшу банку варення, потайки винесла в сіни. Хай тільки трохи стемніє, вона віднесе це варення отому чоловікові, що його впізнала відразу, як тільки він вибіг на річку. Варення малинове, мама завжди причащала ним Таню, коли та хворіла.

Біле воїнство протрималося в Хоролівці недовго. Весь цей час Таня не виходила в місто: там посеред майдану повісили комітетників, їх замерзлі тіла погойдувалися на страшній колисці і вдень і вночі, порошилися снігом розхристані груди. Мама бідкалася за Федьком, Таня ж таємниче помовчувала: ще в першу ніч, коли прийшли білі, вона допомогла братові врятуватись від смерті.

Було це так.

До них стали постоєм два офіцери – молоді, веселі, голосисті, як півні. Заїхали на баских конях, тато показав їм на стайню, а коли офіцери завели туди коней, запросив гостинно до хати:

– Заходьте до господи, гостями дорогими будете!.. А ти, Таню, візьми відро і напоїш потім їхніх коней.

Один з офіцерів галантно запротестував: як вони можуть дозволити, щоб така гарненька панночка трудила свої білі ручки!.. Однак Таня мовчки пройшла мимо, ображено стуливши губи: перед очима її все ще звивалися оті страшні нагаї.

Витягла відро води, занесла до стайні. І хоч офіцерські коні потяглися до неї мордами, вона обійшла їх, підставила відро Васьці.

– Таню!

Гарячий шепіт упав на неї прямісінько з неба. Таня ойкнула, впустила відро, облила собі й Васьці ноги.

– Таню, не бійся, це я.

Федько виглядав до неї з горища, як домовик. Весь у сіні, трусить пилюкою – заривався, видно, на самісіньке дно.

– Таню, де вони?

– В хату пішли, – ледь ворушачи губами, відповіла Таня. – Тато їх запросили.

– Запросили? Дорожчі, значить, від рідного сина!

Ображений усміх кривить Федькові вуста, недобрими вогниками спалахують очі. Він хапається за бантину, дригаючи довгими ногами, повисає на ній, потім спритно стрибає на землю.

– Що ти робиш, божевільний! – жахається Таня, – Адже можуть зайти!

– Не зайдуть… їхні коні?

– А то чиї!

– Гарні коні.

Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.

– Ти що думаєш робити?

– Нічого, – загадково посміхається Федько. – Полізу ще на горище – погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та гляди, – дома ні слова!

Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.

Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:

– Федю!.. Федю!..

Брат котом зіскочив додолу.

– Ти чого так довго возилася? – спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.

– Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…

– Молебень?.. Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!

У темряві Таня не побачила – здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:

– А зараз що вони роблять?

– Полягали спати.

– То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню… – Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: – Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня… Виведеш?

– Виведу, – покірно погоджується Таня. – Ваську?

– Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуєш?

– Чую, – відповідає Таня і вже мало не плаче.

– Ти чого? – помічає оті невидимі сльози брат. – Боїшся?

– Боюся, – чесно признається сестра. – І… і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.

– Не заберуть.

– Заберуть.

– То кого тобі жалкіше – Ваську чи брата? – спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:

– Я виведу коня тобі, Федю!

– Та не зараз, а як зовсім стемніє, – охолоджує її брат. – Я за ворітьми тебе чекатиму. А як я поїду, то ти й цих випусти на подвір’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самі вийшли… Чуєш?

– Чую, Федю.

Ледве діждавшись, поки зовсім стемніло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зійшла з ганку, оглянулась, прислухалась: ніде ні душі.

Надворі – морозно й тихо. Сонне містечко заривалося в глибокі сніги, щільно прикривалося віконницями, щоб не втратити жодного промінчика, жодної крихти тепла. У високому, остудженому чорними вітрами небі виблискували зорі, тремтіли й перебігали з місця на місце, шукаючи затишку. Іноді якась із них зірветься, на якусь мить повисне на світлій ниточці, а тоді полетить прямовисно донизу, впаде на дзеркальну поверхню Хоролу – розсиплеться тисячами дрібненьких скалок. Тоді довго підскакують, гаснуть вони на льоду, замерзаючи, і вчувається, як плачуть-видзвонюють тоненькими голосочками, аж серце заходиться – слухати їх.

Отерплими, неслухняними пальцями взяла Таня вуздечку, потягла за собою коня. Жеребець гаряче дихав їй у потилицю, мотав головою, грайливо схропував, косив вогняним оком на Таню. Фіолетові тіні ворушилися довкола, випаровувалися під скупим промінням зірок, плавали в застиглому повітрі, загадкові й моторошні. В Тані вже не тільки пальці – душа терпла, а все тіло її так болісно напружилося, що гукни хто до неї, вона тут і помре. Вона йшла як сновида, йшла прямо в жахні оті тіні, а кінь витанцьовував позад неї, ламав дзвінкими копитами тишу.

За ворітьми зустрів її Федько. Відібрав вуздечку, ухопився за гриву, хижим птахом злетів на коня – вріс у сідло міцною, збитою постаттю. Рипнув сідлом, дзенькнув стременами, блиснув до Тані зубами:

– Ну, сестронько, прощай! Цього я тобі повік не забуду!

Таня стояла непорушна, задерши до нього обличчя, безвільно опустивши руки, така самотня й беззахисна, що Федькові запекло раптом у горлі, гаряче вдарило в груди. Він швидко нахилився, схопив нахололе обличчя сестри в долоні, поцілував у губи, різко випростався, гикнув – пустив галопом коня, немов утікав від отого душевного прояву. Проклекотів, віддаляючись, тупіт, десь завищав, зайшовся злим гавкотінням собака, хтось перелякано бахнув з рушниці – за Федьком тільки слід прохолов.

Завмираючи серцем, прислухалася Таня, чи не мчить за братом погоня, чи не свистять над ним нагаї. Але довкола було тихо, ніч наче зімкнулася, пропустивши Федька, замела за ним усі сліди…

Минуло кілька тижнів, і знову стріляли з гвинтівок та кулеметів, довбали промерзлу землю з гармат, літали вулицями на змилених конях – і гостро блискали шаблі, розбризкуючи кров по стоптаному, витолоченому снігу. Білих гнали червоні, червоних воювали зелені, а десь поза містом, розмаявши чорні прапори, носилися махновці, і Тані важко було зрозуміти, за віщо вони отак люто ненавидять одне одного, оці люди, що народилися на одній і тій же землі, грілися під одним і тим же сонцем, розмовляли однією й тією ж мовою, а часто бувало, що одна й та ж колиска вигойдувала їхнє дитинство. В якійсь божевільній світовій завірюсі закрутилися, завихрилися люди, щось незрозуміле й страшне діялося довкола, і Таня не раз відчувала себе беззахисним равликом, що намагається сповзти з дороги – не попасти під безжальні колеса подій.

Весною Олег і Таня вирішили одружитись, як тільки трохи втихомириться довкола. Таня не казала про це поки що ні татові, ані мамі – носила своє щастячко в собі. Вона якось притихла, рухи її втратили поривчастість підлітка, стали спокійніші, м’якші, плавкіші, очі немовби поглибшали, виповнились потаємним теплом. І дід, що повернувся цієї весни з далеких мандрів, уже не називав її Танькою і не дарував їй копійку, тим більше що всі копійки давно вже знецінились в оцій колотнечі.

– Оце, Танюхо, ніс я тобі один камінь. Зумруд. Або ще – камінь жизні. Хто його носить – повік хвороби не знатиме.

За ці два роки дід дуже подався, потрухлявів, як старий пеньок. Чорне донедавна волосся чи то посивіло, чи взялося якоюсь сірою цвіллю, і не життям – могильним холодом віяло з беззубого дідового рота.

– І такий, Танюхо, той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна. Зелений, як весняна трава…

– Де ж він, дідусю? – питає нетерпляче Таня. – Ви його принесли?

– Ніс, дочко, та не доніс, – відповідає скрушно дід. Зводить на онуку погляд і у вицвілих очах його – безсила тінь гніву – Перестріли якісь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотів проковтнути, дак один із них як гримнув кулачищем по спині, то замало й душа разом з отим камінцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразите, отак до смертоньки лютої стукало! – закляв свого напасника дід.

Тані і смішно, і жалко діда, а разом і отого камінця. Сама б не носила, нащо їй, вона й так здорова, а віддала б татові, бо тато ж он ледве переставляє ноги.

Дід же скрушно хита головою:

– І що воно на світі Божому коїться? Люди немов показилися: так і норовить кожен тебе за горлянку гризонути!

– Революція, діду, – пояснює Федір, що разом із сестрою зайшов провідати старого. Він звихнув ногу, і його на два тижні відпустили додому.

– Леворюція? – перепитав дід і раптом розсердився: – Яка ж це в біса леворюція, коли вже добрій людині й на вулицю вийти не можна! Власті на них, паразитів, немає… от вони й той… і роблять собі леворюцію…

Цього разу дід зупинився не в сусіда, а в дочки. Татові, здається, все стало байдуже, і мама разом з Тетяною прибрали в комірчині, наносили пахучої трави, поставили дачку, повісили в кутку ікону – і дід лишився задоволений новим своїм житлом.

– Спасибі тобі, дочко, тут і померти не гріх.

А за тиждень покликав Таню:

– Танько, гукай матір!

Коли прибігла стривожена мама, дід уже лежав на спині, склавши на грудях руки хрестом – хоч зараз клади в домовину. Зупинив на дочці погаслі очі, ворухнув висушеними губами:

– Оце, дочко, буду вже помирати.

– Що з вами, тату?

– В нутрі в мене все перегоряє, нічого не лишається… Клич, дочко, попа…

Хоч як утішали діда, хоч як умовляли його, – він затявся на своєму: буде помирати – і квит! І таки до ранку помер – пішов у останню, найдовшу, дорогу, з якої ніхто ще не повертався додому.

Ховали діда непомітно і тихо. Федько запріг Ваську, тато прочитав над покійником молитву – і ось уже виріс невеликий горбик землі – ледь помітний свідок того, що жила на білому світі людина, чогось прагнула, на щось сподівалася, кудись собі йшла і з кожним кроком все ближче підходила до могили.

Для чого ж тоді живуть люди на світі? Невже тільки для того, щоб кінець кінцем лягти на кладовищі, де смерть, наче кріт, нариває невтомно все нові й нові горбики сирої землі?

І сумно, й тривожно на душі в Тані, і довго ще бовваніє перед її очима білий, свіжовитесаний хрест – символ страждання людей, які часто-густо самі себе розпинають на ньому, як малі, нерозумні діти, обламують та калічать і без того крихке та куценьке життя.

Отже, дід лежав у могилі, а над ним, над кладовищем, над містом, над усім білим світом з його лісами й луками, річками й долинами, битими шляхами й вузькими стежинами, ланами, хуторами і селами розгоралося літо. Опадало ранковими росами. Сіялося лагідними дощами. Проливалося зливами. Палахкотіло веселими зірницями. Кипіло зорепадами. Божеволіючи від життєвої жаги, брало землю в палкі обійми, і вона, упокорена, лежала потім у млосній знемозі, покривалася росою, втомлено мерехтіла до неба глибокими зіницями озер.

Це літо принесло Тані чимало радості і ще більше печалі. Радості – напочатку, печалі – наприкінці.

Майже щодня зустрічалася з Олегом. Не могла, здається, й дихнути без нього. Він оволодів усіма її думками, так владно виповнив її маленьке життя, що там уже ні для чого більше не лишалося місця.

Думала лише про Олега, марила ним і вдень і вночі, не могла навіть читати книжки, бо з кожної сторінки дивився на неї Олег, чаклував ласкавими очима, сповнював радісним трепетом. Коли б мала подругу, ділилася б з нею своїм простеньким, як пташина пісенька, щастячком. Коли б не побоювалася брата, розповіла б йому все, не потаїла б нічого, бо й так уся істота її аж кричала про Олега.

Або ще, якби вона мала фарбу й палітру. Туго нап’яте дзвінке полотно, щедро освітлене сонцем. Найбільший пензель з густою великою щіточкою, щоб ним можна було черпати, щедро та необачливо. І тільки яскраві, тільки чистих тонів фарби. Жовтогарячі, срібні, малинові, золоті, сині, блакитні…

Це була б незвичайна картина, якої ще ніхто не бачив. Ні дерева, ні річка, ні земля чи небо, навіть не квіти, птахи чи люди, а лише фарби. Торжество фарб. Переможне горіння святкових кольорів, весільний танець найрадісніших відтінків. Небаченої краси візерунок, якому не було початку й не буде кінця.

І кожна з тих барв була б омузичена. Тендітними дзвониками озивалася б золота й срібна, скрипковими струнами співали б синя й блакитна, соковитим всепоглинаючим дзвоном котилася б з кінця в кінець малинова барва.

Отакою була б ця незвичайна картина, що її написала б Таня, якби мала палітру, пензель і нап’яте на величезний мольберт полотно.

Та картина простояла б недоторканою майже до осені. А потім на неї почали б лягати все похмуріші тіні.

Татові ставало все гірше й гірше. Він уже майже не виходив з кімнати. Лежав на широкому дубовому ліжкові, на цілій горі подушок і перин, що наче пухли, смокчучи татове тіло, а тато з кожним днем пірнав у них все глибше й глибше – танув на очах. Важко дихав, важко поводив очима. Все просив, щоб відчиняли вікна, сердився, коли ставали навпроти світла:

– Не затуляй повітря! О, Господи, і померти спокійно не дадуть!

В такі хвилини голос у тата ставав тоненький та жалісний, як у хворої дитини.

Тані хвороба татова здавалася жовтою кішкою, худющою, злою, з палаючими нещадно очима. Вона душить тата, як мишку, запускає йому під шкіру гострі пазурі – грається перед тим, як із’їсти. Іноді випустить, відскочить, приляже, припавши до підлоги напруженим тілом, постукуючи нетерпляче хвостом.

І тоді тато почина бадьоритися. Не помічає ні отих пазурів, що впинаються нетерпляче в підлогу, ні хижих зіниць. Го-го, він ще поживе на білім світі! Уже хвороба проходить, уже йдеться на поправку! Хіба він не кашляє сьогодні набагато менше, ніж, скажімо, вчора? І зовсім цю ніч не потів. А подивіться, скільки він сьогодні з’їв бульйону! І то з яким апетитом!

І мама, й діти – всі притакують на жалісну його похвальбу. Вони й самі охоче вірять отій казочці, що зривається з татових уст. Може, й справді лиха хвороба відступилася від нього? Може, сталося чудо, й за кілька днів тато зовсім одужає, піде правити службу Божу, де без нього, як розказував церковний староста, все валиться з рук.

– Поправляйтесь, батюшко, та приходьте скоріше до церкви. Бо той новий батюшка скоро гопака танцюватиме замість служби Божої, прости мене, Господи, грішного!

Отож усі починають вірити в те, що татові йде на видужання, і в дім наче вливається сонце. Тато спинається на тонкі, наче сірничинки, ноги, обпираючись об Танине або мамине плече, виходить на двір. Відразу ж сідає на стілець, підставляє під сонце прозоре, наче з воску виліплене, обличчя, жадібно обводить вирослими за час хвороби очима двір, будови на ньому, сусідські хати, що позирають цікавими вікнами з-за високих плотів. В такі хвилини Тані здається, що тато хоче глянути кудись далі, аніж може сягнути людський зір. Тато немов поривався в оті безмежні лани, що вгадувалися за хатами, навіть сади доносили ледь чутний шерхіт достиглих хлібів, прохолоду ярів та байраків, запах густих конопель, віддалений виспів сталі під мантачками перших косариків. Може, тато бачить уже себе на легеньких бігунцях, а мимо пропливають лани, рясніють чоловіки та жінки, що вийшли збирати насущний свій хліб та й вимахують серпами і косами? А може, мандрує понад Хоролом, обіймаючи зором і річку, і луки, і густий верболіз, і далекі дубові гаї, що вписалися в обрій зеленими плямами, і білі хмаринки на небесному тлі, – усю божу красу, створену на радість людині, яку вона в сліпому егоїзмі своєму так часто не помічає, не шанує, не оберігає, а нищить, плюндрує, псує? Може, саме над цим задумався зараз тато, бо печальний усміх лягає йому на вуста, позбавлені крові, аж сірі на колір?.. Таня цього не знає, їй тільки жаль тата. Так жалко, шо хочеться плакати, однак вона щосили стримує сльози і вдає із себе веселу, повну надії, ні, навіть упевненості, що тато скоро стане на ноги.

В отакий із днів, коли хвороба трохи відступилася від тата, їх навідав Віталій. Мав до тата якусь пильну справу, тому не став чекати обіду, щоб потім уже переговорити, а прийшов до нього відразу, не обтрусивши, як кажуть, з ніг пилюки.

Привітався, похвалив татів вигляд, поплескав пухкою рукою Таню по щоці:

– Хорошіємо, Таню? Від наречених, мабуть, вже й одбою немає?.. Ну, ну, я пожартував.

Лукаво посміювався в молоду кучеряву борідку, потішений тим, що зовиця уже «пече рака». Таня, розсердившись, вибігла з кімнати, зашилася в світлицю, в затишне «татове» крісло, розгорнула зачитану книжку.

Дівер про щось довго розмовляв з татом. Потім прочинив двері, весело попросив:

– Танюшко, поклич-но маму!

Все ще сердита на Віталія, Таня навіть не глянула на нього. Звелася, пішла шукати маму. Потім знову забралася в крісло.

Скільки часу вони там розмовляли, Таня не могла б сказати. Вона була дуже зайнята, щоб слідкувати за тим. Саме знайшла спосіб, як читати книжку так, щоб книжка не заважала мріяти про Олега і – навпаки. Підставляла себе замість героїні, героєм робила Олега, і все йшло, як по писаному. Вони щойно повінчалися в церкві й сіли до карети, щоб провести медовий місяць у Парижі, коли з татової кімнати виглянула заплакана мама:

– Доню, йди-но сюди!

– З татом погано? – стріпнулася Таня, відчуваючи, як холоне – падає серце.

– З татом усе добре.

Таня переводить полегшено дух. Але ж чому тоді плаче мама? Може, з сестрою щось сталось?

Відклавши книжку, Таня поспішає в таткову кімнату.

Тут щось сталося. І те, що сталося, стосується її. Інакше вони не дивилися б на неї отакими очима. Наче оце вперше побачили її і хотіли довідатись, що вона за людина.

Таня ступає крок… другий… зупиняється, пройнята збентеженням.

– Ви мене кликали?

Вона запитливо дивиться на тата, що сидить зараз на ліжкові, спираючись спиною на високі подушки. Нічна сорочка в тата розстебнута, звідти виглядають сухенькі ключиці, ворушаться за кожним віддихом так, наче намагаються щоразу здушити тонку татову шию. А великі татові очі закуті в холодні тіні, як у крижини. Вони теж наче дихають – палахкотять неспокійним, тривожним вогнем догораючих зірок, і тіні то змикаються довкола них, то знову розмикаються.

– Підійди, дочко, сюди, – тихо каже тато, не спускаючи з Тані очей. – Ближче… Ще ближче… Сядь біля мене… Отак…

Татова рука, шо лежить у Тані на колінах, легесенька, як соломинка. Кожна жилка, кожна кісточка просвічує крізь тонку пергаментну шкіру, навіть видно, як пульсує тими жилками густа чорна кров. Рука здається такою сухою, шо Таня боїться поворухнутися, щоб не обламати її.

– Слухай, доню, сюди…

– Слухаю, татусю, – покірно відзивається Таня. Здається зараз сама собі маленькою і дуже слухняною. Хоч би що попросив її тато, вона з радістю зробить не вагаючись.

– Ти в мене, доню, вже доросла, і все повинна розуміти… – Татові, мабуть, дуже важко говорити, бо оті тверді ключиці дедалі частіше душать за горло.

– Ти бачиш, Таню, який я хворий… Важко хворий… Учора в мене був лікар, я його закляв сказати мені правду… всю правду… Це мій парафіянин, і він не міг обдурити мене… Так от, доню… мені вже не довго лишилося жити…

Тут тато знову замовкає, а Тані здається, наче оті сухенькі ключиці перескочили їй на горло і душать щосили, заважаючи дихати. Однак вона пропихає повітря в груди і звертається благально до тата.

Що татусь таке каже! Хіба татусеві не легше? Хіба татусь не виходив учора надвір, хіба не казав, що йому вже легше?..

Сумовита посмішка в’яне на татових вустах. Ні, доню, то все самообман. Йому ніскільки не легше, а навпаки – з кожним днем усе гірше й гірше. Та й нічого Бога гнівити: Бог життя йому дав, Бог його й відбирає – кличе до себе. Він, слава Богу, пожив на білому світі, зазнав і радості й горя і сміє надіятись, що Бог простить йому всі вільні й невільні гріхи.

– Але я, Таню, хочу вмерти спокійно. Хочу знати, що і мама, і ти в мене влаштовані… Що вам не доведеться поневірятися в ці тяжкі й тривожні часи, коли людина лягає спати і не знає, чи доживе вона до наступного дня…

– Я не залишу мами, тату!

– Так, я знав, що ти в мене добра дитина… Але й тобі, і мамі треба буде щось їсти… у щось одягатися… в чомусь ходити… мати свій теплий куток. А я вам майже нічого по собі не лишаю…

Татові все важче говорити. Ріденькі росинки поту виступають йому на чолі, їх збирається все більше й більше, ось-ось зіллються вони у струмочки, потечуть по обличчю. Треба б їх витерти, але Таня боїться поворухнутися, бо на колінах у неї лежить крихка татова рука.

– Слухай, дитино, сюди… До тебе посватався один чоловік…

«Олег!»

– Це дуже хороша людина…

«Але ж чому він мені нічого про це не сказав?»

– Він, правда, набагато старший від тебе…

«Де ж набагато, всього на два роки!»

– …але богомільний і тихий… Справжній християнин, вірний син нашої матері церкви… До того ж він заможний, багатий хазяїн. Має хутір і млин… за ним ти не знатимеш злиднів і зможеш допомогти своїй мамі та сестрам…

Аж тут доходить до Тані, що мова йшла не про Олега. Вона така вражена, що спершу не може навіть осягнути всієї біди, яка звалилась на неї. Робить різкий рух – і татова рука падає їй із колін.

Хіба тато не знає, що вона вже заручена?

– Заручена?.. З ким?..

Тато підняв руку так, наче хотів навідмаш ударити дочку.

Але Таня не пробує навіть затулитись руками. Вона тільки заплющує очі й щосили зіщулюється. Хай краще тато її вдарить… хай б’є скільки забажає, тільки не оте… оте жахливе сватання.

Але татова рука не опускається чомусь на Танину голову. Тато робить рукою такий жест, наче раптовий вогонь пахнув йому прямо в обличчя і він хоче захиститися від пекучого жару.

Хто?! З ким вона заручилася?!

– Та з Олегом же!

– З яким Олегом?

– З Олегом Мирославським, – каже Таня, трохи здивована тим, шо татові треба ще й пояснювати, хто такий Олег.

Тато різко зриває із себе ковдру, оголюючи худі довгі ноги, кричить прямо в обличчя дочці:

– Отой безбожник?! Син отого безбожника!.. Та як він насмілився навіть наблизитись до моєї дитини?! Та ти знаєш, хто його батько?!

– Його тато лікар, – каже приголомшена отим вибухом Таня.

– Лікар… – фиркає тато. – А який лікар?.. Який, я питаю тебе, лікар? Та чи відомо тобі, що це – найзатятіший ворог нашої церкви? Губитель нашої віри?.. І щоб я віддав свою дочку… свою кров у прокляту сім’ю безбожника!.. Щоб я… щоб я…

Голос татові уривається. Він заходиться таким судомним кашлем, що здається: за цим ось вибухом висмикнеться все його нутро, вивернеться, як рукавичка. Тато прикладає до вуст хустину, і вона відразу ж розцвітає зловісною червоною квіткою.

Першою отямлюється мама. Випихає перелякану Таню з кімнати, випроваджує зятя і залишається із татом наодинці.

Після цієї сцени тато три дні не розмовляє з Танею. Мама весь час заплакана, їй жалко тата, що тане, як свічка, жалко й дочки, все в їхньому домі притихло, завмерло, і Тані іноді починає здаватися, що навіть час тут ходить навшпиньки.

Вона ніяк не може освоїтися зі страшною новиною, що її привіз того нещасливого дня дівер. Не може примиритися з думкою, що якась зовсім чужа їй людина, з якою вона зустрічалася всього один раз, посягає на неї, хоче стати її чоловіком. Адже вона більше не зустрічалася з ним. Не каталася на ковзанах. Не стерегла мрійливими літніми вечорами зоряного неба. Не прощалася по півгодини біля воріт. Не мріяла про нього неспокійними дівочими ночами, припадаючи гарячим лицем до подушки – мовчазної подруги усіх її таємниць. Не давала йому слова, не обіцяла нічого, – то як же він посмів отаке вчинити? Хто дав йому право?

Задихалась од гніву, їй здавалося, що він діє підступно, нещиро. Бач, не приїхав сам, а прислав дівера, щоб той обснував павутинням. Сам же десь сидить і терпляче чекає, доки вона затріпоче в тенетах. Коли б він трапився зараз їй на очі, вона сказала б про те, як ненавидить його і як любить Олега.

Та заходила мама, несла посічене горем обличчя, пропечені розпукою очі, казала, шо татові погано… дуже погано, – і Танина рішучість починала хилитатись, як вогник на вітрі.

– Татусь хворий?.. Татусь дуже-дуже хворий?.. Він усе ще гнівається на мене, не хоче мене й бачити?.. Що ж я маю робити? – допитується Таня в мами, і вже очі її повні сліз.

Мама не каже – «так», але й не каже – «ні». Мама сама не знає, що сказати дочці, і тому лише плаче, витираючи фартухом очі, а в Тані аж серце розривається від жалю до хворого тата. Адже це вона винна в тому, що тато її помирає! Дозволила татові лежати в отому байраці, аж поки тато застудився, сама ж, як дурна, заглядала в струмок, збирала на вінок собі квіти, рада, що тато лежить у холодочку.

«Не вберегла!.. Не вберегла!.. Не вберегла!..» – довбе її дятел каяття, дзьобає прямісінько в серце. І Таня навіть не пробує захиститися від нього.

А тут іще дівер. Ходить за Танею шовковою тінню, намагається заглянути в розгублені очі зовиці.

– Нащо ви сказали про це татусеві? – прямо запитує Таня, й дитяча образа тремтить на її вустах.

Дівер не спішить відповісти. Він м’який та обачливий, розум світиться в його чорних сумовитих очах, лагідним співчуттям віє від видовженого обличчя з тонкими благородними рисами. Дівер чимось схожий на Ісуса Христа, особливо зараз, коли він стоїть навпроти зовиці.

– Яка ви ще дитина, Таню, – врешті каже він, і чи то докір, чи то співчуття лунає в його тихім голосі.

– Навіщо ви мене сватаєте за нього? – вперто допитується Таня. – Я не люблю його, чуєте!

– А що таке, Таню, любов? – м’яко питає дівер і торкається Таниного плеча довгими пальцями. – Дитино, дитино, ви твердите про любов так, наче пізнали всі її гіркі й солодкі плоди. І забули, мабуть, що нам заповідав наш Господь Бог…

– Що заповідав?..

– Справжня любов може бути тільки до Бога, – терпляче нагадує дівер. – Відречися і від батька, й від матері, зречися мужа, братів і сестер своїх, якщо вони стануть на дорозі цієї святої любові, і йди в обійми до Бога. Неси йому душу свою, своє серце, свої надії й молитви. Бо там, – Віталій звів догори очі, шукаючи, мабуть, неба, – лише там є справжня любов, очищена від гріховних помислів, земної скверни.

Таня не вперше чує ці слова. Повторяли їх і тато, і Віталій, і священник з єпархіального училища. Таня тоді сприймала їх як таке, що само собою розумілося.

Тепер же оці слова діють на неї по-іншому. Чомусь уявляє Бога ревнивим сухим дідом, який вимагає, щоб любили тільки його і більше нікого. Вона щосили стуляє повіки, трясе головою, щоб відігнати цей гріховний образ, навіяний, безперечно, нечистим, але ніщо не допомагає: старий Бог дивиться прямо на Таню повними жовтої підозри очима, твердить рипучим голосом: «Люби тільки мене… Тільки мене…»

А дівер далі вмовляє зовицю. Ласкавий оксамитовий голос м’якенькою стрічкою обвиває Танин мозок, заколисує, огортає обезволюючим дурманом:

– Ви кажете, Таню, що не любите Оксена?

– Не люблю! – щосили трясе головою Таня, все ще не розплющуючи очей: не хоче дивитись на дівера, боїться його гіпнотизуючого погляду.

– І не зможете його полюбити?

– Не зможу!.. Ніколи!..

– Дитино, дитино, що ви на цьому розумієтесь! А хіба не страшніше погубити свою душу, віддавшись безбожникові?.. Хіба не страшніше стати причиною прискорення татової смерті, весь вік катуватись усвідомленням того, що тато зійшов у могилу, проклинаючи вас?..

З Таниних заплющених очей просочується сльозинка. Зависає на вигнутих крильцях повік, тремтлива й беззахисна, жалісна у своєму безнадійному намаганні затриматись, не впасти додолу. Врешті зривається, спалахує, пронизавши сонячну доріжку, що пересікає кімнату, гасне летючою зірочкою. Таня ще міцніше заплющує очі, але не може втримати сліз: вони викочуються все швидше й швидше, спалахують – гаснуть, спалахують – гаснуть, і Віталієві починає здаватись, що то капля за каплею витікають Танині очі, що, коли зовиця після цього плачу розтулить повіки, там буде лише чорна сліпа порожнеча.

Він обіймає зовицю за плечі, веде її, безвільну, до канапи, обережно садовить, та й сам сідає поруч. Великий жаль до цієї молодої наївної дівчинки враз обіймає його, пробуджує сумнів: «А може, не вона, а я помиляюся? Може, вона й справді не знайде щастя з Оксеном, буде мучитись увесь вік, проклинаючи власне життя?» Та відразу ж проганяє цю думку, як спокусу диявола. Хіба має він право відпускати овечку до козлищ? Хіба не вищі інтереси святої церкви від наших мирських інтересів? І що таке горе, страждання людське поруч з вічним блаженством у раю!

До того ж він переконаний, що кращого чоловіка Тані не знайти. Вона зараз плаче, гнівається на нього, а мине час – буде дякувати. Бо як дорослі покликані вказувати дітям, що добре, а що зле, і часто-густо зводити нерозумних дітей з лихої доріжки, незважаючи на їх плач і крик, так і вони, душпастирі, повинні спрямовувати мирян на праведний шлях, хоч, може, цей шлях веде через страждання та сльози.

– Ви повинні пожаліти свого тата, якщо вам не жаль себе, Таню.

Таня мовчить. Якась дивна байдужість проймає її, тупо давить на голову. Думає про Олега, з яким не бачилась ось уже чотири дні, питає сама себе, що скаже він, коли про все це довідається. І її починає морозити. Вона підсвідомо робить такий жест, наче кутається в теплу мамину хустку, і вперше зводить на дівера порожні, випиті розпукою очі.

– Я піду до тата.

Зачувши кроки дочки, тато важко повернув голову на прим’ятій подушці, вичікувально подивився на Таню.

Він її найдужче любив поміж інших дітей. Була найбільш схожою на нього. Мала його очі, його ніжний тонкий ніс, його обриси вуст. Так же сміялася і легко піддавалася мріям. Він пильно дивився на дочку, схожий зараз на змученого Бога, – ті ж загострені риси обличчя, ті ж скорботні тіні на запалих щоках, – і думав, що як іноді важко, коли діти не розуміють батьків.

– Іди сюди, – прошепотів він, не спускаючи з дочки почорнілих за час хвороби очей. Якимось чужим, моторошним вогнем горіли вони, немов хтось безжалісно спалював там рештки життя, і Таня, наблизившись, схилила голову, щоб не дивитися в них. – Отак, – промовив він задоволено, бо йому хотілося, щоб саме це зробила дочка: притулилася обличчям до його наболілих грудей. Поклав висохлу руку на худеньку потилицю, де кучерявилося м’якеньке волоссячко, пестливо ворушив пальцями, обпікаючи шкіру – Отак, – повторив він, дивлячись на покірно схилену голову, на всю зломлену постать дочки.

Поступившись перед татовою волею, Таня не могла, однак, не зустрітись востаннє з Олегом, хоч розум і підказував їй, що краще було б цього не робити. Бо не була до кінця щира у своєму намірові скоритися татові. Плекала надію, що ось побачиться з Олегом і він усе вирішить. Як він це зробить, вона не знала, але на те ж він і Олег, щоб знайти порятунок.

Усе частіше спадало на думку, що він просто візьме її за руку і скаже, суворо та владно: «Не пущу!» І вона вже нікуди не піде. Плакатиме, докорятиме, і це буде щиро, бо їй же так жалко тата, але не менш щирим буде бажання скоритися Олегові, піти за ним на край світу, якщо він покличе.

Він зустрів її холодно, відчужено. Ні для кого не було таємницею, що попівська дочка кохається з сином лікаря, як не могло бути втаємниченим і оце лиховісне сватання. Тим більше що Віталій заздалегідь подбав про спокій зовиці: написав Олегові, що вона вже засватана, і просив його більше не приходити – не шукати зустрічі з Танею.

Тож він набрав якомога гордовитішого виду, звів брови в холодний шнурочок, стулив губи, щоб ображений трепет не видав його з головою, зустрів її наперед заготовленою фразою:

– Що вам іще треба від мене?

Таня, що, побачивши його ще здалеку, не витримала – побігла, враз зупинилася, наче наткнулась на холодну стіну. А він, дивлячись кудись поверх її голови напружено застиглими очима, видушив на трепетні вуста саркастичну бліденьку посмішку:

– Вітаю вас із законним шлюбом.

Різко повернувся – пішов.

А Таня стояла й дивилася йому вслід. Коли б вона була досвідченіша, то зрозуміла б, що й жорстокі фрази оті, й перебільшена холодність, і оця втеча його – все це несправжнє, що досить їй наздогнати його, торкнутися його плеча, заглянути йому в очі, як з нього відразу ж осиплеться ота показна гордість і перед нею стане знайомий, ласкавий, уважний, закоханий в неї Олег.

Усе це зробила б Таня, якби була трохи досвідченішою. А так стояла й дивилася йому вслід і знову куталася в неіснуючу мамину хустку, холонучи душею і серцем.

Через день відбулися заручини.

Приїхав Оксен – навіз подарунків. З повного воза зносили сало, ковбаси, яйця й курей, кілька лантухів крупчатки ще торішнього помолу перекочували в комору. Він сам носив ті багатопудові мішки, хизуючись силою, краєчком ока поглядаючи, чи не виглядає з вікна його майбутня дружина.

Але Таня не тулилася до вікна. Зачинилась у свою кімнату, на всі запросини відповідала одне й те ж: хай її зараз не чіпають, хай дозволять востаннє попрощатися зі своїм дитинством, з дотеперішнім безжурним життям.

– Таж ніхто ще тебе не забирає! – казали їй. – Сьогодні ж тільки заручини.

Таня лишилася непохитною. Знала, що завтра відчуватиме себе по-іншому. Іншими очима дивитиметься на світ, інші думки снуватимуться їй в голові. Завтра вона буде вже відданою, сьогодні ж іще належить сама собі.

Сиділа і все ще надіялась, що Олег передумає, ось-ось постукає у вікно – викличе її надвір. А вікно все темнішало й темнішало, воно наче сліпло, і разом згасала Танина віра в те, шо звідтіля прийде до неї порятунок.

Її покликали ввечері, коли невиразні тіні заворушилися по закутках, поповзли по стінах, підіймаючись усе вище і вище. На строгі лики святих спливало тихе лампадне світло, тато лежав упокоєний та урочистий, як воскреслий Бог, навіть груди його не піднімалися так напружено й часто, а біля ліжка стояв Оксен і дивився прямо на неї.

Кров відлила Тані від обличчя, похололи руки й ноги, і вже не вона – хтось чужий наче вві сні підійшов повільно до тата, покірно схиляючи голову, дозволив укласти неживу свою руку в чужу, шорстку і широку, долоню. Таня непорушно стояла й дивилася на тата, який все намагався узяти й ніяк не міг утримати в ослаблих руках таку важку для нього ікону.

Хутір Іваськи, що в нього збирався Оксен Івасюта привести Тетяну Світличну, губився серед широких степів Полтавщини, оточений високими яворами та гостроверхими тополями – зеленим, шелестким живоплотом.

Тут було все, щоб зробити людину багатою: широкі лани і вузенькі дороги, щоб, не дай боже, не топталася даремно земля, заливні луки вздовж невеликої річки, порослі щедро травою, городи і сад з новими дадановськими вуликами попід деревами. Пильне хазяйське око, яке ніщо не пропустить, тверда хазяйська рука, що всьому дасть лад; коні й корови, свині та вівці, кури й гуси – все те росло, дихало, жило, їло, плодилося, обростало салом і вовною, несло яйця, доїлося, вкривалося потом, впряжене в плуги чи вози, щоб перетворитися потім у цупкі папірці, у срібні кружальця – лягти на темне дно гамана з міцними сталевими дужками, з гострим, хижо загнутим кігтем замка, що кожного разу міцно стискав оті дужки: не хотів поступатися здобиччю.

Гаман той, великий, із потемнілої телячої шкіри, придбав іще дід: був одного разу на ярмарку в Сорочинцях та й замовив знайомому чоботареві:

– Зший мені, чоловіче, тільки добрячий. А я вже за ціною не постою.

Чоботар постарався: зшив гаманець з блискучого хрому, з усякими панськими витребеньками – ланцюжками, брелоками, ще й розцяцькував бронзовими пластинками.

Дід покрутив, покрутив його в руках, кілька разів підкинув на широкій, як грабарка, долоні, немов пробуючи, скільки заважить оцей витребеньок, як його наповнити, та й повернув майстрові:

– Не підходить.

– Як не підходить! – аж схопився із стільця вражений майстер. – Що ви таке кажете: не підходить! Та сам губернатор не відмовився б від такого гаманця!

Але дід стояв на своєму: не підходить – і квит!

– Ти мені, чоловіче, поший такий, щоб я захотів – усе своє добро в нього убгав. І без оцих-о витребеньок. Хай їх пани носять, панам легко живеться, а мені подай такий, щоб було що в руки взяти.

– Ну, гаразд, пошию вже вам гамана, – піддався, нарешті, чоботар. – Не хочете цього, то я вже вам інший пошию…

І він таки пошив. Дістав міцнющої шкіри, з якої можна було б викроїти на пару добрих чобіт, замовив дві сталеві дуги, як на вовчий капкан, з яструбиним кігтем-защіпкою посередині, і наступного ранку зустрів діда, ховаючи в бороду лукаву посмішку:

– О! Уже я вам постарався! Сюди не тільки своє – і чуже можете пхати!

Дід аж крекнув, побачивши новий гаманище. Видер у майстра з рук, довго м’яв, нюхав, клацав сталевою дужкою, заглядав усередину. З усього було видно: задоволений.

– То яка буде твоя ціна?

Прискаливши око, майстер подивився в прокопчену стелю, поскріб себе під бородою:

– Та-а… якщо вам правду казати, то з іншого я і більше узяв би… Ви ж подивіться, скільки пішло на нього шкіри!.. Ви знаєте, яке то було теля, що з нього здерли ту шкіру?.. Воно так мекало, що в мене аж серце заходилося…

– Кажи, скільки! – нетерпляче перебив його дід.

Майстер скривився так, наче проковтнув щось кислюще на смак, потягнув через ніс повітря, утаємничив лице, поманив пальцем діда:

– Тільки нікому… Бо мене тут і засміють, як узнають, як я з вас дешево взяв… Два рублі – ну! – і вчепився рукою в борідку.

Дід замість того, щоб торгуватися, мовчки поліз за пазуху. Дістав вузлика, одвернувся, відрахував два карбованці, ткнув приголомшеному майстрові:

– Бери!

Дід пішов, притискаючи до живота гаманище, а майстер ще довго стукав себе по голові колодкою та питав, чи є ще на світі отакий дурень, як він.

Гаман міцно прижився в родині Івасют – переходив від батька до сина. З роками потемнішала сталь, вичовгалася колись пофарбована шкіра, та все ж він невтомно роззявляв свою хижу пащеку, поглинаючи гроші в ненаситне нутро, і часом здавалося, що, скільки не годуй його папірцями, срібляками та мідяками, йому все було мало, – він усе роззявлятиме рота, клацатиме дзьобом-защіпкою.

Дід Івасюта застав ще панщину – в молоді свої роки дослужився в пана до ланового. Дбав про панське – не забував і свого: коли вийшла воля, купив у пана п’ятнадцять десятин землі – цілий клин понад тихою річечкою, на який давно вже прицілювався оком. В те ж літо, незважаючи на жінчині плачі, переселився з села, зламав невелику хатину, поставив її на белебні і відразу ж став копати колодязь.

Води довго не було. Шурхотіла суха земля, важко падала глина, пересипався пісок, а воду наче хто випив, вона все не хотіла появлятися, хоч чорна діра колодязя заглибилась аж на десять сажнів. Врешті на п’ятнадцятім сажні, коли дід уже вирішив кинути лопату, швидко потемнішав пісок, поповз пливуном – веселим водограєм ударила кришталева холодна вода.

Старий Івасюта відставив лопату, перехрестивсь, нахилився, полощучи чорні долоні, набираючи повні пригорщі, – пив, аж хрустів на зубах пісок, і все не міг напитися. Вода стікала по міцному підборідді, холодна як лід, струмувала за пазуху, на розпарені груди, а він тільки покректував, блаженно відпирхувався, як зморений кінь на водопої.

– Тату, вилазьте, бо заллє! – гукав до нього згори син, але дід виліз тільки тоді, коли вода дійшла йому аж до пояса.

Видряпався з колодязя перемазаний, мокрий, широко розставив, ноги – вріс у землю, переможним поглядом обвів майбутній свій двір, промовив урочисто:

– Ну, тепер, сину, починаємо жити! Слава Богу, самі собі панами стали: ні до нас, ні від нас.

Син дивився на простоволосого батька – міцного, вузлуватого, схожого на потемнілого дуба, що довго збирається стояти на землі – глушити молоді деревця, потайки думав, що не скоро тато випустять з рук оце господарство, передадуть йому, єдиному синові.

Поволі вимальовувалися контури широчезного дворища. Виросли клуня, стайня, кошара, сад і курник, а недалеко від хати, спершись на масивні кам’яні ноги, звелася комора. Не пожалів дід на неї найкращого дерева, і комора стояла міцна, як фортеця, навісивши на товсті дубові двері пудовий замок, насторожено та підозріло позираючи оченятами-віконцями, крізь які ледь просочувалося світло. У її високих засіках, схожих на стільники у вулику, важким золотом переливалося зерно-пшениця й жито, шурхотіло під рукою маслянисте просо, темніла гречка, а обіч стояли пузаті бочки та діжі, натовчені сиром, салом, засипані різними сортами борошна.

Ключа від комори дід не довіряв нікому – навіть жінці.

Праворуч і ліворуч двору тендітними деревцями висіявся сад: яблуні, груші, сливи й вишні, а довкола величезного квадрата, як надійна майбутня сторожа, звелися молоденькі тополенята і явірки.

Однак довго ще палило сонцем, провіювало безборонно вітрами, замітало снігами і прало дощами беззахисну хату, і не раз лютої зимової ночі вискакував дід із сином Свиридом, вхопивши до рук сокиру: вовки гострими іклами та пазурами дерли стіни кошари – добирались до овець. Одного разу вовкам таки вдалося вдертися досередини, кількох овець вони витягнули через пророблений отвір, а решту – порізали, розкидали по долівці пошматовані непорушні тіла, і тоді дід, розлютившись, купив величезну рушницю з кремневим курком, з довжелезним гранчастим дулом, з важкою горіховою ложею. Рушниця заряджалася з дула; засипав у неї дід добру пригорщу пороху замість шроту, рубав старі іржаві цвяхи і клав на ніч коло себе. Жінка довго не могла заснути – зі страхом поглядала на чортову іграшку, що того й гляди торохне – рознесе всю хату, а дід, зачувши переляканий гавкіт, хапав гаківницю, стрибав у валянці й вискакував у самій білизні на лютий мороз.

Рушниця не стріляла – ревіла сталевим ротом своїм, аж трусилися стіни й дзвеніли шибки. У вогні й диму вилітав посічений шріт, пробивав сині тіні, що металися перелякано поміж сніговими застругами, і здавалося, що то втікає сама ніч, волочачи постріляні ноги.

Настраханий Рябко залізав аж під комору і сидів там до самого ранку; збаламучено мекали вівці, збившись у тісний гурт – головами досередини, схропували і били копитами коні; кудкудакали кури, а дід усе ще стояв, роззявивши оглушено рота, все ще похитувався на широко розставлених ногах: у рушниці була така віддача, шо не встояв би й віл. Тому й не сходив синець з дідового правого плеча, а сам він, зустрівши сусідів, вихваляв свою гаківницю:

– Оце ружжо, дак ружжо! Як ушкварить, то аж у гузні затенькає!

З роками широкий двір поріс споришем, вздовж витоптаних стежок вислалися зелені язички подорожника, з-попід комори, ловлячи сонячні промінчики, простягали кругленькі долоні-калачики, а по закутках густо поросла кропива. Зашуміли явори й тополі, струмуючи зверху донизу листяним сріблом, зарясніли плодами яблуні й вишні, груші та сливи – все на цій землі приймалося, щедро росло і ще більш щедро родило, і вже дід почав примірятися, де б поставити другу комору, як тут ударила російсько-турецька війна і сина забрали до війська.

Пішов Свирид на війну жонатим чоловіком, від молодої, ще й не долюбленої як слід жінки, висватаної на далеких хуторах заради багатого посагу. Привела жінка на їхній двір пару волів, корову, овець, привезла повен віз усілякого начиння для домашнього вжитку, нову мальовану скриню на мідних коліщатах – небачене досі нововведення місцевого коваля. Свирид скоса позирав на подзьобане віспою обличчя дружини, але дід тільки поворушив сердито бровами, і син відразу ж скорився, загнав аж на дно серця вимріяний образ красуні з чорними як ніч очима, з чистим як вода лицем, обійняв немилу жінку за перелякано зсутулені плечі та й повів у комірчину, де вже була приготовлена постіль молодим, – під холодні, вимушені ласки.

І не п’янило, не дурманило розпалені голови лугове запашне сіно з любистком та м’ятою, щедро настелене свахами, щоб родилися дужі сини та красуні дочки, не шукали одне одного гарячі жадібні руки: чужими лягли у постіль, чужими і встали, тільки ще міцніше зімкнулися тверді Свиридові губи, а на душі смоляним накипом застигла образа на батька.

Повернувся Свирид із тієї війни з двома медалями – за «прімєрную храбрость». Сатанів у бою, пер ведмедем на нехристів, перехопивши рушницю за дуло, молотив нею, як ціпом, – тільки бриті лоби тріщали під ударами несамовитого гуяра!

Але не тільки ратними подвигами горіло Свиридове серце: з кожним днем важчав його ранець. Хазяїновита Свиридова рука не лишала нічого, що змогло б придатися на хазяйстві удома. Скрадаючись, обходив поле бою, перевертав трупи невірних, та й своїми не гребував, витрушуючи кишені.

На постої в одному містечку стояв Свирид на варті – пильно вдивлявся у ніч. Раптом у кінці вулички мелькнула згорблена тінь, тулячись до високої глинобитної стіни, почала скрадатися до міських воріт. Свирид закричав: «Стій!», – тінь підстрибнула – помчала вздовж вулички. Ударив постріл, тінь зламалась, пішла боком-боком та й упала на кам’яну нерівну бруківку.

Поки прибіг сполоханий пострілом караул, Свирид встиг обнишпорити забитого турка. Під халатом на широкому поясі намацав шовковий кисет, набитий чимось важким, рвонув – весело дзвякнув метал. Тремтячими пальцями розстебнув гудзики кітеля, забгав знахідку аж на дно велетенської пазухи.

Ледве дочекався зміни варти. Таємничий кисет пік йому шкіру, давив вагомо на живіт: весь час нагадував про себе.

Змінившись, Свирид вибрав слушну хвилину, дістав кисет, розв’язав, заглянув усередину: перелякано збившись докупи, маслянистим золотим блиском переливалися круглі монети чужого карбування…

Відтоді і так мовчазний Свирид ще більше замкнувся, золотий відблиск ліг йому на очі, примушував часто просинатися вночі – обмацувати напхом набитий ранець, що лежав у головах. Він уже не так рвався до бою – беріг себе для хазяйства.

За час війни сталася зі Свиридом іще одна, тепер уже прикра пригода. В якійсь пограбованій крамничці відшукав чудернацький глечичок з вузькою довгою шийкою, запечатаний червоним сургучем. Глечичок був важкенький, там щось тихо забулькало, коли Свирид його похитав над вухом.

Свирид збив печатку, висмикнув затичку – в ніс йому вдарило густими трояндовими пахощами. Якась рідина, схожа на оливу, виплеснулася на широку Свиридову долоню, здригнулася живим сріблом, густа, золотиста на колір. «Гм, вино?.. Чи якась бусурманська горілка?..» Свирид обережно лизнув – наче нічого. Тоді перехрестив горло глечика, затримав подих, щоб не задихнутися, та й вихилив усе аж до дна: не пропадати ж добру.

Коли Свирид залишив крамничку, від нього несло так, наче він убгав усі троянди світу.

Другого дня командир довго принюхувався, походжаючи перед строєм. Врешті викликав трохи блідого Свирида (його всю ніч канудило), спитав:

– Ти чєво, мєрзавєц, нахлєстался?

Свирид чесно відрапортував про чудернацький напій – командир ухопився за голову:

– Да ти знаєш, свінья ти етакая, што ти випіл?! – закричав він на Свирида. – Розовоє масло!.. – І, вже звертаючись до інших офіцерів: – Гаспада, пасмотрітє на етого монстра: налакался, мєрзавєц, ароматнєйшего розового масла і не задохнулся!.. А ви знаєте єво стоімость, гаспада?.. Дороже золота!..

Офіцери – хто сміявся, хто обурювався, Свирид же, дізнавшись, що він вижлуктив, довго не знаходив собі місця: аж схуд від гризоти та злості на себе.

Відтоді він не міг і чути про троянди. Як тільки де повіє отими ніжними пахощами, його відразу ж починає канудити і гризти за серце.

Вдома його зустріло вже троє: батько, жінка й синок-одноліток (мати Свиридова віддала Богові душу ще перед війною). Батько невпізнанне змінився: постарішав, потрухлявів, ізгорбився. Коли ставив у відсутність синову млин та заходились викочувати по товстих дубових обаполах стопудове жорно, – не витримала, перегоріла вірьовка, попадали люди. Жорно захиталося, нависло, як брила, – ось-ось зірветься вниз. Отоді й кинувся до нього дід – вперся плечем, вріс ногами в обаполи. Наливаючись кров’ю під важким тягарем, прохрипів до розгублених людей:

– Важелі!..

Жорна таки вдалося затримати, інакше не бачити б дідові білого світу: звалило б його з триметрової висоти, вплескало б у землю стопудовою масою. Але те нелюдське зусилля даром йому не минулося: почав скаржитись дід на поперек, все більше горбився в спині.

Повернувся додому Свирид огрубілий, змужнілий, пропахчений пороховим димом, курявою далеких доріг. До вечора ходив у полі, в саду, на городі, заглядав у клуню, кошару, комору, а коли смеркло, сів на покуті за столом – у гаптованій сорочці з тонкого полотна, в синіх заморських шароварах, принесених із турецьких земель, в дивовижних капцях на босу ногу, якийсь аж трохи чужий – чекав на вечерю.

На столі відсвічувала пляшка міцної «казьонки», лиснів жовтавим гусячим жиром холодець, шкварчало на величезній сковороді сало з яйцями, янтарно застиг мед у глибокій полив’яній мисці, смачно духмяніли пироги із картоплею, капустою й м’ясом, щойно зняті із поду, з капустяних листків, а жінка подала діду білу хлібину, гострого, як бритва, ножа:

– Ріжте вже, тату, бо Свиридко проголодався, мабуть.

Дід узяв хлібину, потримав її в руках, урочисто передав синові:

– Ріж уже, сину, ти!

Радісна кров бухнула Свиридові в обличчя, пружними струмками погнала по жилах: батько цим передавав у його руки хазяйство. Обережно взяв хлібину, поцілував – почав краяти рівні шматки, пильнуючи, щоб жодна крихта святого не впала додолу.

По вечері ще довго сиділи за столом. Свирид тримав на колінах сина, розповідав про далекі краї, тяжкі переходи та злі січі з турками, батько пильно слухав, не спускаючи з вояки очей, а жінка все ще ходила від столу до мисника – прибирала посуд. За цей час, поки чоловік був на війні, вона поповнішала, округлилася в стані, налилася в плечах, пружні груди напинали сорочку – Свирид злодійкувато пряв за нею зголоднілими очима, відчував, як сохне йому в роті від темного бажання.

Дружина перейняла його погляд, почервоніла, відвернулася, – Свирид насупився, відкашлявся, з перебільшеною увагою став слухати батька, що скаржився на нелад у хазяйстві.

– Слабий я вже став, негодящий. Підірвало кляте жорно – Бог покарав за гріхи…

– Нічого, тату, тепер усе буде гаразд, – утішив його син і подумав про золото, заховане в ранці: навіть батькові не признався про нього.

Згодом дід пішов спати на другу половину – через широкі сіни, вклали на печі й сина, залишились удвох. Свирид повільно зняв сорочку, поклав на лаву, сів на широку постіль, покликав жінку, що все ще топталася біля мисника – вдавала, ніби порається біля давно перемитих тарілок:

– Іди сюди.

Сидів непорушний, важкий, розставивши ноги, – дивився, як повільно підходить дружина, і несамовите бажання схопити, зламати – зробити їй боляче все більше оволодівало ним.

Кілька разів стулив-розтулив широкі долоні, поворушив пальцями, спитав:

– Ну… як чоловікову честь берегла?

– Свиридку, хоч лампу погаси, боги ж он дивляться! – простогнала вона, задихаючись-мліючи в його ведмежих обіймах.

– Хай дивляться: зі своєю, не з чужою, – буркнув крізь зуби.

Потім вона цілувала його в широкі волохаті груди, щось шепотіла, гаряче і вдячне, а він лежав, натомлено розкидавши руки, задоволений і водночас розчарований: десь глибоко в серці все ще гніздився образ красуні з чорними як ніч очима і чистим наче гірська вода обличчям.

Так і не зміг навернути свого серця до жінки. За сімнадцять років життя не обмовився до неї жодним ласкавим словом, не подарував її усмішкою. Сам упрігся в роботу, впріг і її, зубами вгризався в хазяйство, що росло-ширилося з кожним роком, вищало, бекало, мукало, – розкривало голодні пащеки, не давало спокою ні вдень ні вночі. Дружина все більше горбилася, чорніла обличчям і вже байдуже дивилась на те, як її чоловік притискав під стодолою наймичку чи вмовляв сусідську молодицю вділити і йому часточку молодого кохання.

Померла вона в тридцять шість років, підірвавшись важким гнітом. Затіяв у той час Свирид збувати в місто сир, збирав у великі бочки, а щоб краще зберігався, тримав під гнітом. Припер звідкілясь двопудову кам’яну брилу, буркнув коротко жінці: «Оце тобі гніт», – і вона доти висаджувала його на високий край діжі, доки одного разу злягла та вже більше й не встала.

Свирид недовго ходив удівцем: знову ожив йому в серці збляклий образ красуні, почав насипатись ночами, ввижатись серед білого дня. Цього разу він уже не гнався за багатим посагом, – багатства, слава Богу, вистачало й свого, – привіз із сусіднього села синьооку красуню, справив пишне весілля. І немов марно втрачена молодість повернулася до обтяженого роками Свирида: розгладилися понурі зморшки, посвітлішали очі, виглянувши з-під насуплених досі брів, а одного разу його син від першої жінки – сімнадцятилітній парубок Оксен застав батька біля верстата під сараєм і рота розтулив від подиву: тато співав! Обкидався стружкою мало не по коліна, шваркав рубанком по вощаній дошці, що аж дзвеніла, тихенько виспівував радісну пісеньку. Побачив сина, випрямився, спитав:

– Як там мати? – так, наче хата була бозна-де, а жінки він не бачив уже кілька днів.

– Пораються, – відповів, ніяковіючи, син.

– Порається, – повторив утішено батько, і мрійна, якась аж збентежена усмішка торкнула його огрубілі вуста. – Ти, сину, помагай їй, не давай піднімати важкого. Воно ж молоде ще, – ухопить поперек себе – недовго й до біди.

– Я помагаю, – відповів син, вперто оминаючи поглядом батька.

Свирид задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок. А Оксен постояв-постояв та й пішов до клуні – принести молодій мачусі оберемок соломи.

Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стільки, що вистачило б на доброго воза, підняв, граючи молодими дужими м’язами: по силі своїй Оксен пішов у діда. Ледве проліз до хати, висипав солому перед піччю, заваливши її аж по самий черінь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собі під ноги:

– Що вам іще помогти?

Уникав називати її «мамою» – дуже вже вона молода була для цього, майже одних із ним літ. Молода, тиха й несмілива. Зверталася до батька тільки на «ви», ставала якась аж менша, коли Свирид заходив у хату, і якось боком обходила його, наче чекала, що він от-от ударить її – зіб’є важким кулачищем на землю.

Одного разу Оксен ненароком підслухав розмову. Зайшов за чимось знадвору в сіни, а двері до хати були прочинені.

– Подивись мені у вічі!

Оксен так і завмер: батьків голос. Якісь дратівливі, невдоволені нотки лунали в ньому.

– Чого ти не хочеш дивитися у вічі? Боїшся?

Оксен затамував подих, намагаючись почути, що скаже мачуха, але вона відповіла так тихо, що він нічого не розібрав.

– Та що я, вовкулака який, що ти отак тремтиш переді мною! – так болісно вигукнув батько, що в Оксена аж стиснулося серце.

З хати донісся якийсь рух: здавлений чи то стогін, чи то крик мачухи.

Кров бухнула Оксенові в голову. Не усвідомлюючи добре, що він робить, хлопець шарпонув двері, ухопився до хати та так і застиг на порозі: здушивши, убгавши у ведмежі обійми тендітне тіло мачухи, батько цілував її, широчезною долонею притискаючи маленьку голівку до свого обличчя.

Після того батько довго ховав від сина очі, а потім сказав:

– Ти от що… Ходиш – ходи, а до хати півнем не вскакуй… От оженю – сам узнаєш, як із жінкою жити!

Оксен нічого не відповів. Не міг зізнатися батькові в гріховних, темних думках, що бухали в голову, чортячими солодощами поїли серце: не раз і не два світили йому серед ночі великі мачушині очі – струмували синім теплом прямо в хлоп’ячу обпалену душу. В такі хвилини тільки диявол нашіптував йому одну й ту ж фразу: «От коли б тато померли…», – і Оксен, задихаючись від безсилого гніву на себе, від розпуки та каяття, зривався з гарячої постелі, падав на коліна – молився, молився, молився, відганяючи гріховні, спокусливі образи.

На ранок уставав з важкою головою, весь світ здавався непривітним та похмурим. Шпарко брався до роботи, щоб хоч трохи загладити свою невільну провину перед татом, вергав снопи, рубав дрова, аж свистів важкенний колун, орав, косив, так що й шкіра тріщала, та сил не вбавлялося, вони повнили, наливали молоде тіло свіжими, як весняна березова кров, соками, бродили в ньому – підбивали на відчайдушні витівки.

Одного разу, підстерігши сонного діда, Оксен підліз під піл, підважив плечима широчезну дубову дошку та й почав її підіймати разом із предком.

Дід мало не вмер. Прокинувся на онуковій спині, дошка хитається, як гойдалка, піднімається тихенько під стелю: не інакше, Бог живцем забирає на небо!

Діда відливали водою, Оксена частували черезсідельником.

Вдруге затіяв боротися з бугаєм. Ухопив молодого бугаїська за роги, прикипів до них міцними долонями, врився ногами в землю. Доти смикав та крутив тварину за роги, доки та осатаніла зовсім: на тупій, наче відсіченій морді зимовою памороззю виступила піна, роздулися люто ніздрі, скаженою кров’ю налилися очі, а по дугою вигнутій спині гадюкою б’ється хвіст. В Оксена теж почервоніли очі, напружилося, аж бринить, усе тіло, і, коли б йому зараз добрі роги, він теж, мабуть, нахилив би свою крутолобу головешку, торохнувся б із своїм супротивником, щоб аж іскри посипалися!

Першою те бойовисько побачила мачуха. Глянула в низеньке віконце – обмерла:

– Ой, Боже, бугай Оксена товче!

Свирид, що саме підобідував, схопився, перекидаючи стіл, прихапцем метнувся до вікна. Потім ухопив кочергу, вискочив надвір, аж застугоніли вслід йому двері.

Бугая заганяли до стайні вдвох. Він глухо ревів, пускав люту слину, неохоче задкував під рясними ударами.

В той же день батько запросив сусідів, повалив бугая, вдів у ніздрю залізне кільце. Коли очманіла від болю тварина зірвалась на ноги, замотала головою, розбрискуючи кров, батько сказав сердито синові:

– Тобі б, лобуряко, отаке кільце в губу! Найшов із ким мірятись дурною силою!

Оксен закліпав очима, винувато промовчав. З бугаєм більше не сходився, зате все частіше приносив із вечорниць свіжі синці: знайшов там собі гідного супротивника.

Василь Ганжа походив із стародавнього козацького роду. До цього часу ходили по хутору перекази про його далекого пращура – неймовірної сили козарлюгу, шо прийшов сюди після того, як цариця Катерина зруйнувала Запорізьку Січ, та й поставив сяку-таку хатину якраз на тому місці, де тепер живуть Ганжі, – за півверсти від Івасют.

До самісінької смерті не зрікся той пращур запорозьких звичаїв.

Носив у лівому вусі велику сережку, зняту з якогось бусурманина-турка: срібний півмісяць з чорними арабськими письменами, через день голив міцну, як мідний казан, голову, об яку пощербилася не одна ворожа шаблюка, брив свою головешку, залишаючи довгого оселедця, а коли пив мед-горілку, то закладав вуса аж за вуха, щоб не полоскати їх у піввідровому келихові.

Кілька років жив байбаком: полював по непролазних байраках звіра, ставив по озерах ятери, закидав на річці, яка була тоді ще повноводою, сіті і не хотів знати ніякого в світі начальства, крім Бога на небі, та й з тим, здається, не дуже панькався.

Якось зустрівся йому на вузенькій дорозі панок: пан – верхи, пращур – пішки. Став посеред дороги, як дуб, шкварчить поцяцькованою люлькою.

– Ти що, хлопе, не бачиш, хто перед тобою?! – закипів відразу панок, наїжджаючи конем на козака.

– Та щось таки бачу, – вийнявши із рота люльку, відповів мирно козак. – Тільки дуже дрібне. Ніяк, пробачайте, не розберу: гівно чи людина.

Оскаженілий панисько махнув нагаєм та й збив смушеву шапку із голови пращура.

– А це вже, пане, так не годиться, – не втрачаючи спокою, мовив козак. – Ну, якщо вже хочете похристосатись, то в нас, на Січі, отак, пане, чоломкались! – За цими словами пращур засунув люльку в кишеню, згріб панка з коня, спеленав його у залізних обіймах так, що в того й очі рогом полізли. – Христос воскрес, пане! – та й хряснув паном об землю.

Спробувавши отого козацького поцілунку, гоноровитий пан відразу ж втихомирився: лежав, закотивши очі під лоба.

А пращур навіть не глянув на нього: підняв шапку, обтрусив її від пороху, дістав знову люльку, встромив до рота та й пішов своєю дорогою.

Згодом пращур одружився: привіз собі жінку – полячку десь аж із Наддністрянщини, з широко розставленими блакитними очима, з маленьким, як у ляльки, ротиком, таку тендітну та делікатну, що сусіди не раз казали, ніби пращур носить її в себе за пазухою. Полячка ж, однак, незважаючи на свою тендітність, швидко залигала старого козака, бо мала таку ж вогнисту душу, таку ж бунтівничу та неспокійну натуру: разом з ним гасала по степах, ганяючи звіра, вміло орудувала веслом на хисткій душогубці, влучно стріляла з невеликого мушкета, збиваючи птицю на льоту, і здивовані люди, похитуючи головами, подейкували, що чорт таки знайде собі чорта до пари, хай навіть для цього йому доведеться стоптати сім пар чобіт.

Весняними вечорами брав пращур свою дружиноньку на могутні руки, ніс її в степ – на високу половецьку могилу. Довго сиділи, притулившись одне до одного, наслуховували, як шелестить висока тирса, докочуючись до ніг в шовковистім уклоні, як перегукується дрібна і велика звірота, шаленіючи в любощах; дивилися на миготливі зірки, що пришпилювали чорну небесну твердь золотими голівками, на Чумацький Шлях, такий же широкий та довгий, як і шлях чумаків, що мандрують аж на солоні кримські озера по тараню та сіль, і їм часто здавалося, що й там порипують золоті колеса мажар, переступають непоквапно воли, несучи на своїх величезних гострих рогах невгасимі ліхтарики – зорі. В такі хвилини пращур часто марив минулими боями і походами, кликав у думках буйноголове своє товариство, що – гай-гай! – полягло, розлетілося по всіх землях, наче цвіт той у бурю, а коли-то він зійде, коли проросте, яким цвітом розквітне і чи зарясніє плодами, чи так і зів’яне пустоцвітом безплідним, – не йому про те знати.

Дружина ж його, пригорнувшись до мужа, теж про щось мріяла і вимріяла-таки аж чотирьох дітей: сина й трьох дочок. І пішла схлескуватись гаряча українська кров з не менш гарячою польською, виводити в світ блакитнооких, у праматір, красунь і чорнооких, у пращура, красунів з його непокірною дикою силою.

З роду в рід передавався Ганжам отой бунтарський дух, вигрітий на Запорозькій Січі. Жоден із них не ламав шапки перед паном, на начальство дивився тільки спідлоба, як що, так і хапався за вила: краще помру, ніж дозволю діткнутись до себе нагаєві або різці панського посіпаки!

Василь Ганжа теж не відкотився далеко від свого роду: батько його не раз зустрічався на вуличному кривавому побоїську із Свиридом Івасютою, синок же, як тільки навчився стуляти кулаки, так і став дзьобати ними Івасютиного Оксена, наскакуючи на куркуленка молоденьким, ще неопіреним півником.

У вісімнадцять років Василь Ганжа найнявся на роботу до Івасют. Але й тут не хотів поступатись перед хазяйським синком: робота роботою, а ти мені на дорозі не стій, а то швидко поверну голову так, що наперед спиною ходитимеш!

Якось поставив їх Свирид у клуні до віялки: Оксенові насипати в бункер зерно, Василеві – крутити ручку, а сам пішов по хазяйству. Трохи згодом прислухався: що за мана, у клуні як вимерло! Підійшов, прочинив височезні двері, заглянув досередини. Віялка стояла непорушна, біля неї валявся великий совок, а по витолоченій долівці, зчепившись молодими вовчиськами, качалися Василь і Оксен.

Ледве вдалося старому розборонити забіяк: стуляючи подрані сорочки, люто сьорбаючи розквашеними носами, поривалися один до одного, як розпалені півні.

Після цього Василь у думці прощався з роботою, але Свирид розсудив по-іншому: битися бийтесь, тільки робіть це так, щоб ішло на користь хазяйству.

На косовиці поставив їх один за одним: попереду пустив Василя, а позаду – Оксена. Зняв бриля, перехрестився, пригасив у очах хитрі вогники:

– З Богом, косарики!

До обіду Василь ухоркався так, що його хоч у перевесло крути. Гнав покіс перед собою, не зупиняючись, та й де ж тут зупинишся, як позаду – вжик!.. вжик!.. – обпікає п’яти гостра Оксенова коса. Трохи пристанеш або зазіваєшся – і сіконе Оксен по литках косою – підсіче свого лютого недруга, назавжди одучить ходити на вулицю, верховодити на вечорницях.

Після обіду лежали в тіні під возом, як запарені бички, – ніяк не могли остудити запалені тіла.

Відпочивши, знову зайняли ручки. Тепер уже Оксен вів перед, а Василева коса пекла йому п’ятки.

На другий рік, на початку січня, мачуха народила дочку. Батько дістав з горища почорнілу від часу колиску, почепив її посеред хати на залізному гакові, надійно вбитому в сволок, торкнув збентежено пальцем – колиска гойднулася, попливла у повітрі поцяцькованим човником.

Ніхто не знав, скільки їй літ, цій колисці: її перевіз сюди зі старого дворища ще дід, який сам колись гойдався в ній – пускав беззубим ротом бульки, простягав рученята до маминої циці. Люди народжувалися, виростали, старілися, помирали, лягали в інші, печальні колиски, що їх гойдала тільки смерть, а колиска оця невтомно погойдувалася, обспівана, облюляна терпеливо-ласкавими жіночими голосами.

І не один Івасюта вивалювався з неї, як голопузе пташеня з гнізда, лунко й вагомо стукався великою головою об тверду негостинну долівку, а потім цвякав, безпорадно й жалісно, аж доки стривожена мати забігала до хати – клала назад у колиску.

Вона не злопам’ятна, оця старенька бабуся. Виняньчить чергового нащадка Івасют, діждеться, поки мале зіпнеться на ноги, та й мандрує собі на горище, в забуття й пилюку, лежить, мудра й терпляча, як саме життя: «Знаю, що зараз вам не потрібна, що ви не згадуєте про мене ні взимку, ні влітку, але не дуже краюся цим. Такі вже ви всі, люди, – легко забуваєте добро і довго пам’ятаєте зло. Тож я полежу собі, почекаю, поки знову настане пора і ви згадаєте мене, здіймете з горища, вимиєте, обітрете, вистелите пелюшками, почепите посеред хати – довірите мені продовження вашого роду».

Цього разу колиска висіла довго: минув рік, а маленька Олеся все ще не могла стати на ноги. Десь аж напровесні почала вона повзати по хаті, та й тоді не хотіла ніде засинати, окрім колиски.

– Балуєш ти її, з рук не спускаєш, вона в тебе й до старості не навчиться ходити, – докоряв лагідно батько. Мачуха мовчки притискала до плеча світлу голівку, немов боялася, шо хтось у неї буде відбирати дитину.

Ще більшою красою налило її материнство, м’яким ніжним світлом виповнило очі, і чортячі каламутні сни не відступали від Оксена. То йому марилось, що він – батько і Олеся – його дочка, а мачуха – його жінка. Ось вона підходить до нього, обіймає за шию, тулиться обличчям до його лиця, і обличчя її пашить, і губи горять, шукаючи його рота… То вони скачуть удвох серед ночі на чорнім коні, він – попереду, вона – позаду, обхопивши його руками, притулившись до його спини, і тихенько сміється, лоскоче йому в потилицю. Оксен щосили поганяє коня, щоб вона ще міцніше притискалася до нього, і кінь відривається від землі, мчить по небу, і зірки сиплються з-під його твердих копит, наче іскри, падають, гаснуть у холодній траві, а мачуха шепоче йому на вухо: «Ото наші діти». – «Діти? – дивується Оксен. – Які ж це діти, коли це – зірки!» – «Ні, діти, – твердить мачуха. – Хіба ти не знаєш, що я – Божа мати і прийшла у вашу сім’ю, щоб спасти вас од гріха?» – «А я ж тоді хто?» – питає розгублено Оксен, але мачуха вже нічого не каже йому, тільки тихенько сміється на вухо і все міцніше обіймає його, аж йому стає важко дихати… А часом насниться таке, що Оксен не знав, куди й подітися, коли другого дня згадував отой сон.

Та не тільки Оксена відвідували оті сни. В останній час став він помічати, що й Василь щось ховає очі, паленіє і губиться, зустрічаючись з мачухою.

Не минуло це, мабуть, і батькового ока. Він усе частіше супився, зустрічаючи Василя, проводжав його важким вовчим поглядом.

Став ревнувати дружину. Якось прийшов пізньої ночі (затримався на сходці), постукав у двері. Оксен і Василь, що ночували на другій половині, не почули того стукоту: весь день вони орали і як полягали, так і поснули – хоч за ноги витягуй. Дід спав мертвим сном на печі – тонко висюркував носом. Мачуха теж розіспалася, зморена пізнім вештанням біля печі. Тоді Свирид, враз пропалений підозрою, плечем висадив двері, заскочив до хати, став коло одвірка, щоб ніхто не прошмигнув мимо, кресонув-сипнув колючими, злими іскрами на трут. При кожному вдарі кресала об кремінь вилітав снопик вогню, вихоплював з темряви невпізнанно хиже обличчя Свирида з загостреним, видовженим, як у нечистої сили, носом. І мачуха, що прокинулася від грюкоту, забилася, перелякана на смерть, аж у куток, зібрала на грудях розстебнуту сорочку.

– Ой, хто то?!

– Дай вогню!

Тільки зараз – по голосу – пізнала вона чоловіка. Тремтячи всім тілом, зсунулася із постелі, намацала сірники, засвітила лампу.

– Боже, що сталося?

– Чого не відчиняла?

– Я не чула.

– Не чула?

Свирид підозріло обмацав очима всі закутки, навіть заглянув під піл, важко пройшов через сіни в другу кімнату. Посвітив на скутих сном хлопців, постояв, прислухаючись, як вони дихають, заспокоєний, повернувся до жінки.

– Ти куди? – спитала вона, помітивши, шо він збирається з хати.

– Двері навішу, – буркнув зніяковіло Свирид. – Такі негожі завіси – тільки торкнув, так і зіскочили.

Потім уже, роздягаючись, сказав дружині, що ображено схлипувала в темряві:

– Ти от що… плач не плач, а застану із ким – уб’ю обох: тебе, і його! Так і знай!

Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неї: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквітати сади, вона втекла з Василем, захопивши із собою Олесю.

Серед ночі проснувся Оксен від того, що хтось товк його в боки. Схопився, очманіло поводячи очима, – білою маною над ним стояв батько.

– Де Василь?

Не діждавшись синової відповіді, Свирид швиргонув на долівку Василеву ковдру, шваркнув її щосили ногою, вибіг із хати. Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услід за батьком: похололим серцем відчув – сталася біда!

Свирид уже метався під стайнею: зривав із дверей замок, аж стогнало залізо. Замок застряв дужкою в скобі, ніяк не хотів піддаватися – Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув – разом із м’ясом видер скобу з товстої соснової дошки. Крикнув до сина, немов на пожежу:

– Викочуй воза!

Поки Оксен, ухопившись за голоблі, викочував з возівні воза, Свирид вивів жеребця, викинув услід збрую. Відчувши волю, буланий задер догори голову, заіржав, виграючи лискучими м’язами. Свирид люто шарпонув його за вуздечку, вдарив у морду кулаком – буланий так і присів на задні ноги, схропнув перелякано, – став заводити поміж голоблі.

– Тату, куди?

– Сідай!

Оксен слухняно вискочив на воза, оглянувся на хату: вона чорніла відчиненими дверима, тільки одне вікно, те, що на татовій половині, запливало червоною кров’ю. «Щось сталося з мачухою», – подумав Оксен, і лише тепер у ньому заворушився каламутний здогад про якийсь зв’язок між тим, що нема Василя, і лютою поведінкою батька.

Кінь з місця рвонув учвал – вони вилетіли в степову місячну ніч. Розставивши широко ноги, батько шмагав жеребця, і стрічний вітер рвав на татові сорочку, віддирав від спини, надимаючи тугим міхуром, тіпав розкуйовджене волосся, свистів у вухах. Сполохані грюкотом, розбігалися перед ними побілені місячним сяйвом лани, пригиналися молоденькими хлібами, а густа тінь чорним псом гналася за возом, хапала зубами колеса, миготливі шпиці, падала в куряву і знову мчала за ними, безшумно й люто. Тримаючись руками за дошки, щоб не випасти, Оксен глянув угору: місяць теж мчав наввипередки з ними, підминаючи під себе хмарини, а зорі розпорскувалися в усі боки, як перелякані птахи. І був той місяць такий же мовчазний та страшний, як і батько.

Наздогнали втікачів аж на десятій версті по дорозі на Хоролівку. Обминувши їх на повному галопі, Свирид круто розвернув воза, аж колеса відірвалися від землі, збив назад засапаного коня – загородив їм дорогу. Впізнавши їх, Василь віддав мачусі сонну дівчинку, яку ніс на руках, ступив уперед, затуляючи молодицю.

Свирид пожбурив на дно воза віжки й батіг, важко зліз на дорогу, не спускаючи з наймита вовчого погляду. Оксен почав був і собі злазити з воза, але батько люто гримнув:

– Сиди!.. Я сам!.. – ведмедем посунув на свого кривдника. – Отак ти мені, гнидо, за мій хліб-сіль заплатив?.. Так за добро моє віддячив?.. – спитав грізно батько, впритул підходячи до наймита.

– За ваше добро я мозолями платив! – дзвінко й безстрашно відповів йому Василь. – А що ваша жінка пішла зо мною, так на те її добра воля.

Батько захрипів так, наче його вдарили в самісіньке серце, замахнувся на Василя кулаком.

Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи соснові колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж іскри летіли з очей, цілили один одному в обличчя, в душу, в серце. Нелегко було Василеві устояти проти ведмежої сили Свирида, не раз і не два гнувся він аж до землі від пудового вдару, але відразу ж випрямлявся, як уперта лозина, і все ще стояв – не хотів поступитися жодною п’яддю.

Притиснувши до себе дочку, мовчала мачуха: непорушне сидів і Оксен, хоч у нього аж руки свербіли – кинутись на допомогу батькові. Хряскали безжально кулаки, схлескувалися люто дві тіні, здіймалася густа курява із столоченої дороги, огортала хазяїна й наймита їдким туманом, а вони все билися й билися, і вже починало здаватись, що кінця-краю не буде цій бійці: доки стоятиме земля, доки світитиме сонце й ходитиме місяць у небі, вони сходитимуться щоночі на смертний свій герць, люті й німі в нещадному гніві.

Та ось Василь став поступатися. Все частіше бив він наосліп, зі стогоном втягуючи повітря в потовчені груди, а хазяїн гупав та гупав, вимолочував із нього силу, як зернини з снопа, – і повалився Василь обличчям у порох, хоче встати – не може, і вже товче його, б’є його в ребра важкий чавунний чоботище!

– Гах!.. Гах!.. Гах!.. – вихекує із себе Свирид нерозтрачену лють, – Гах!.. Гах!.. Гах!..

Але наймит уже непорушний. Від кожного удару драглисто здригається розпластане тіло, метляється в потемнілій від крові пилюці омертвіла голова.

Тоді Свирид покидає наймита і важкою тінню суне до невірної жінки:

– Дай сюди дитину!

– Не дам, – шепоче мачуха, щосили притискаючи до себе дочку. – Не дам! Не дам! – заклинає вона невідомо кого, а потім кричить: – Людоньки, рятуйте! – бо Свирид уже видер у неї дитину, що голосно заплакала, ухопив жінку за косу, збив її з ніг.

Розпачливий мачушин крик наче розбудив Оксена з того дивовижного остовпіння, що найшло на нього, відколи батько став битися з Василем. Лише на якусь мить війнули на нього сині очі із спокусливих снів, а вже Оксен злітає із воза, повисає на батьковій руці, видирає з міцно затисненого кулака намотану косу.

– Тату, не треба!

– Геть! – реве батько, штовхаючи сина в груди. – Уб’ю! – Очі його палахкотять божевільним вогнем, він, мабуть, не впізнає зараз і сина, але Оксен швидше помре, аніж дасть батькові бити мачуху.

– Тату, пустіть!

Вони довго борються, аж поки Оксенові вдається вивільнити косу. І батько відразу ж отямлюється. Стоїть, важко дихаючи, міхами роздимаючи груди, а потім кидає синові:

– Скажи отій сучці, хай сідає на віз!

Мачуха, похитуючись, іде до воза.

– Та байстрюка свого нехай забере! – гукає їй услід батько, бо Олеся, що сидить у пилюці, вже аж охрипла від голосного плачу.

Додому поверталися мовчки. Не квапили загнаного жеребця, тоненько порипували-пхинькали колеса, на дні лежав зв’язаний Василь, а біля нього, тримаючи на колінах дочку, закам’яніла мачуха. Батько сидів на передку, правлячи конем. За весь час він ні разу не оглянувся, не вимовив жодного слова.

Похоронною процесією в’їхали в навстіж розчинені ворота. Свирид мовчки підійшов до комори, відімкнув пудовий замок, розчинив темну пащеку дверей:

– Іди сюди! – І мачуха покірно злізла з воза, все ще притискаючи дитину до себе, так наче в дочці був останній її порятунок, зникла в коморі.

Оксен уже не пробував боронити її. Він боявся, що батько знову осатаніє від гніву, накинеться на мачуху, а так навіть краще, навіть надійніше: переночує в коморі до ранку, а там, гляди, тато трохи отямиться.

Замкнувши комору, Свирид пішов до хати, виніс колун і залізний клин.

– Тату, що ви хочете робити? – спитав тривожно Оксен, бо йому здалося, що батько хоче відрубати Василеві голову – Тату, не треба вбивати його!

– Не бійся, не вб’ю. І без цього здохне! – відповів синові Свирид. Узяв коня за вуздечку, повів за собою – покотив воза мимо хати униз, аж до річки.

Спершу Оксен подумав, що батько хоче втопити Василя. «Як кинуть у воду, зразу ж витягну», – думав він, ідучи назирці за возом. Вирішив так не тому, що його серце боліло за Василем, – йому аніскільки не жалко цього волоцюгу, що насмілився їх обезчестити, – він просто боявся, що їх будуть судити за вбивство.

Але Свирид і гадки не мав топити свого ворога.

За їхньою садибою, над річкою донедавна росла велика верба. Кілька років тому її обпалило блискавкою – верба усохла, журно рипіла сухим оголеним стовбуром, аж поки її спиляли на дрова, лишивши високий пеньок. Свирид примірявся і до пенька, та все якось не доходили руки, аж сьогодні згадав він про нього.

Зупинив коня, взяв колуна, довго топтався біля пенька, приміряючись, де краще рубонути. Був зараз спокійний, наче й не кипів отією шаленою люттю, тільки моторошно мерехтіли насуплені очі.

Прицілився, заніс над головою колуна, опустив на пеньок:

– Гах!..

Сталь вп’ялася в міцне вузлувате дерево, темна тріщина побігла донизу, роздираючи в’язке сухожилля.

– Подай клинок!

«Що вони думають робити?» – питав себе Оксен, стежачи, як батько забиває клинок. Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострі краї тріщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звірюка неохоче розтуляє зубату, як у щуки, пащеку.

Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, приміряючи, в щілину пальці – лише тепер зрозумів Оксен, що хоче зробити тато, і в нього аж заболіли пучки, як після зашпорів.

– Тату, не треба!

Батько нічого не відповів. Підійшов до воза, виважив непорушне Василеве тіло:

– Ану, поможи!

Оксен узяв Василя за обм’яклі ноги, і, коли вони удвох несли до пенька наймита, в того хилиталася заломлена назад голова, а руки черкали по траві, ковзали ще здоровими пальцями, наче хотіли востаннє відчути м’який дотик лугової землі.

Опустили наймита біля пенька – обличчям до неба. Зорі сіяли на нього тьмяне борошенце, сердитий місяць червоною діжею котився за небокрай, – не хотів навіть дивитися, шо робитимуть оці люди, а Василь лежав непорушний, міцно стуливши повіки на перемазаному землею і кров’ю обличчі. «Може, він мертвий?» – з острахом подумав Оксен. Відступив був назад, пройнятий моторошним почуттям, та батько наказав:

– Принеси води, – бо не хотів, щоб непритомний наймит нічого не бачив, не чув.

Оксен слухняно спустився вниз, занурив картуз, топлячи у темній воді дрібненькі зірки, що тремтливими світлячками всіяли поверхню річки, повернувся назад.

– Лий!

Оксен хлюпнув на Василеве обличчя. В того відразу ж затремтіли повіки, замерехтіли вузенькі щілинки очей.

– Живий! – не знати чому зрадів Оксен.

– Принеси ще! – наказав суворо батько.

Поки Оксен ще раз бігав по воду, Василь уже зовсім очуняв. Лежав на спині, широко розпластавши руки, ворушив оголеними грудьми, хапаючи повітря.

– Лий і на груди.

Оксен вилив на груди.

– А тепер відійди – не мішай.

Свирид став біля наймита на коліна, наче збирався молитись, запитав:

– Василю, ти чуєш мене?

Василь ворухнувся, застогнав, повів на Свирида запухлими очима.

– Слухай сюди, – казав далі Свирид, і голос його з кожним словом міцнішав, наливався свинцевою ненавистю. – Ти вкрав у мене жінку – збезчестив мене перед усім світом, так і я ж змушу тебе каратися до самої смерті!.. Дай сюди руки!..

Взяв його за плечі, посадив обличчям до пенька, став стромляти його долоні до жадібно розтуленої пащеки. Василь мовчки виривався, звиваючись тілом, а Свирид, навалившись на нього, тримаючи наймитові руки так, щоб пальці були в щілині, закричав до сина:

– Вибивай клин!

Не пам’ятаючи себе, Оксен ухопив важкий колун, вдарив по клинові раз і вдруге. Чорною стрілою вилетіло залізо із страшної пащеки, дико закричав Василь…

Непритомного Василя вранці визволили люди, відвезли до лікарні в Хоролівку. Там йому відчикрижили розчавлені пальці, залишивши короткі кикоті з зацілілим великим і вказівним пальцем на правій руці: встиг Василь в останню секунду трохи висмикнути долоню.

А через тиждень Свирид ховав жінку, Оксен – мачуху, а Олеся – рідну матір.

Олена як зайшла до комори, так уже й не виходила з неї. Щоранку потемнілий Свирид приносив їсти: кусень хліба і кухоль води, допитувався, палячи жінку важким поглядом:

– Чия дитина – моя чи Василева?

Мачуха не відповідала. Вперто замикала вуста і вже не боялася дивитися Свиридові у вічі: в ту нещасну ніч вона позбулася страху перед немилим чоловіком, що досі сковував її, примушував покірно схиляти голову.

– Хто?.. Хто її батько?.. – хрипів з розпачливою люттю Свирид, підступаючи до невірної жони з кулаками. – Признавайся, бо отут і задушу!

Простягав до неї довгі ручища, розчепіривши гачкуваті пальці, але Олена навіть не ховала шиї, не затуляла долонями, тільки під ніжною білою шкірою починав стрибати беззахисний живчик та розширювались – темнішали – зіниці її затятих очей. За всі роки нещасливого заміжжя, нічного страху і рабської залежності вона вперше відчула владу над чоловіком і тепер мстила йому оцим упертим мовчанням, мстила на шкоду собі, на шкоду дочці, на зло всьому світові, який так жорстоко поламав їй життя, поглумився над нею.

Вона не знала, живий Василь чи помер, та це не так уже й боліло їй тепер: в неї було передчуття, що вона й сама не вийде живою з цієї комори. Хіба міг Свирид простити їй зраду?

Тепер же вона бачила, як мучився він, і не мала до нього й краплини жалю. Щосили стискала вуста, на всі його погрози й благання мовчала, мовчала, мовчала. Тільки одного разу не витримала – кинула йому прямо в обличчя:

– Осоружний ти мені!.. Осоружний!..

Свирид відсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкі кулаки, а Олену наче прорвало: підступила до нього, безстрашна в гніві, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима:

– Я зроду-віку тебе не любила!.. Ти мені завжди був бридкий, остогидлий!..

– Замовчи! – здавлено видушив із себе Свирид.

– Що – битимеш?.. – звузила палаючі очі Олена – Бий – хоч убий, а я тебе, осоружного, терпіти не можу!.. Не тебе я любила, а його люблю і любитиму, поки й світ у моїх очах!..

– Замовчи! – закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’яніла від власної сміливості і тепер поспішала сказати йому все, що носила досі на серці, ховала від нього в душі.

– Дивись сюди… От перед Богом святим клянуся, – перехрестилась урочисто Олена, – перед святою Матір’ю Божою – не ти мені чоловік, а Василь!..

З диким ревом метнувся до жінки Свирид, здушив її за шию, щосили вдарив у скроню – жінка впала, як підкошена.

Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скінчено: на підлозі лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, і конвульсивний дрож пробігав по його великому тілу.

Батька судили в Хоролівці – дали вісім років каторги. А невдовзі, вслід за Свиридом, поніс важкі кайдани і Василь: повернувшись з лікарні, він недовго носив невгамовану помсту. Вибрав ніч потемнішу та й пустив червоного півня під Івасютину стріху.

Згоріла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що ніч була тиха. Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, під час трусу в нього знайшли сірники, куплені в сільській крамничці якраз перед пожежею, сусідка бачила, як прокрадався тієї ночі молодий Ганжа до Івасют, – і пішов колишній наймит міряти безкінечну дорогу в Сибір, тим більше що дорога ота не така вже була незнайома його бунтівничому родові: багато літ тому топтав її дід разом з турбаївськими повстанцями…

Повернувся додому Свирид уже зовсім старим чоловіком: відпустив бороду, люті сибірські морози вибілили голову, тільки густі кошлаті брови нависали чорними острішками – ховали від людей глибоко посаджені очі. Іноді зведе Свирид оті брови, блисне понуро очима – якось недобре стає тому, хто зустрінеться поглядом.

Оксен виїхав зустрічати батька аж на станцію. Запріг у нову бричку пару ситих огирів, наказав дружині покласти на пружинне сидіння витканий килим – їхав, як до весільного батька, хотів показати татові, шо не марнував він отут оці вісім років: хоч як тяжко було йому спершу самому, а він не розгубився, не опустив руки і тепер не якимось там попихачем – хазяїном їде на зустріч!

Зустрілися, наче чужі, – Оксенова збентежена радість відразу ж розбилась об холодні вуста, похмурий вид батька. Свирид, здавалося, більше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпі важку, ковану залізом скриньку, аніж розглядав свого сина, і, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось підозріло бликнув на нього, коротко буркнув:

– Я сам.

Побачивши бричку й коней, Свирид спитав:

– Наші?

– Наші, – відповів гордо Оксен.

– А чого так кинув? Хочеш, щоб украли?

– Я ж вас зустрів.

– Не велика цяця, і сам би знайшов, – відповів невдоволено батько. Підійшов до коней, поляскав по лискучій, туго нап’ятій шкірі, пробубонів: – Гарні, ядрьоні, – несхвально оглянув фаетон.

– Сідайте, тату, сюди, тут м’яко, на пружинах! – заметушився Оксен.

Старий недовірливо покосився на сидіння, ткнув кілька разів кулаком в картатий килимок:

– Дурні гроші завелися?

Оксенові наче хто сипонув жару в обличчя, аж пересмикнулися молоді вусики пшеничного кольору. Ображено дивлячись убік, відповів:

– Це ж я, тату, для вас…

– А в мене… не панська – мужицька: перини не просить! – відрізав батько. Висадив скриньку на фаетон, зняв сидіння, поклав у ногах, сів на голі дошки: – Отак буде лучче.

Довгий час їхали мовчки. Оксен гамував у собі образу на батька, а Свирид мав байдужий, якийсь аж сонний вираз на огрубілому, геть поораному глибокими зморшками обличчі. І потім, коли він спитав, як там удома, чи все гаразд, і Оксен став розповідати, отой байдужий вираз не покидав батькового обличчя, сковував Оксена, в’язав йому слова, і він мимоволі почав відповідати на татові скупі запитання короткими прив’ялими фразами.

Як його жінка? Слава Богу, здорова. Як діти? Теж нівроку. Як дід? І дід не змінився, такий, як і був. Що нового чувати? А що там чувати: як було, так і є.

Батько питав, здавалося, тільки тому, що так годилося. Тільки вже тоді, як під’їхали до хутора, батько неспокійно засовався на дошках, спитав, показуючи на жовтіючий лан озимини:

– Наше?

– Наше.

– Зупини.

Оксен тпрукнув на коней, натягнув ремінні віжки. Батько важко зсунувся з фаетона, боком підійшов до лану, нахилився, проводячи долонею по дозріваючих колосочках з колючими чубчиками. В нього затремтіли плечі, схилилася сива голова, і Оксен, враз пройнятий жалем до старого, теж зліз з фаетона, підійшов до батька. Свирид оглянувся на сина – гостро блиснули сльози на його очах, – знову відвернувся і все гладив, гладив – не міг відірвати руки від чубатих голівок.

– Там нас і не підпускали до ланів, – тихо сказав він, і в горлі йому заклекотіло.

Вже як під’їжджали до хутора і виткнулися їм назустріч високі тополі та явори, зеленим прямокутником вишикувані довкола просторого двору, тихо спитав:

– Мачуху… де поховали?

– Біля матері.

– Їдь, сину, прямо на цвинтар.

Цвинтар розкинувся на високому пагорбі: утикав його хрестами, всіяв могилами. Одні хрести давно похилилися, інші стояли прямо, одні могили загубилися у високій траві, інші зеленіли довгастими скриньками, акуратно обкопані, обкладені дерном, усіяні квітами. Але всі вони: і старі, і нові, і прадавні, і свіжі – всі до одної здавались такими маленькими, наче тут ховали тільки дітей.

А може, і справді всі оці люди, померши, поверталися до землі, яка їх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими світами, – знову повертались до неї малими дітьми, і вона, любляча, всепрощаюча, приймала їх, добрих і лихих, щирих і лукавих, приймала в свої вічні обійми та й клала їх поряд: ворога з ворогом, друга з другом – втихомирювала раз і назавжди своїх неспокійних дітей.

Оксен хотів провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив:

– Я сам.

– То я вас хоть пожду.

– Не треба… їдь, сину, додому, а я скоро прийду.

Син провів очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому.

Батька довго не було. Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захід, а тато немов сам ліг на тому кладовищі. На столі холонула страва, Оксенова жінка – Варвара – нервово м’яла фартух, діти чекали-чекали на діда, що мав привезти гостинці, а потім ухопили по кусневі хліба та й майнули надвір, лише Олеся не відходила від вікна: тулилася до шибки, чекаючи й тривожачись, бо не пам’ятала свого тата, не уявляла, який він із виду. Від далеких тих днів, коли ще була жива мама, туманною плямою хилитався спомин про величезного, завжди суворого та неусміхненого чоловіка, якого вона тоді дуже боялася, – з плачами йшла до нього на руки. Час від часу Олеся відривалася від вікна, повертала до Оксена худеньке, загострене донизу обличчя з пролісковими материними очима, питала тоненьким голоском:

– Братику, тато скоро прийдуть?

Дід же щораз більше сердився на сина: йому хотілося їсти.

– Що це за порядки к лихій матері! – бурчав він, сердито поблискуючи голодними очима – Нас покинув – з мертвими чоломкатись пішов. Що, мертві пождати не можуть?..

Нарешті батько прийшов, ще більш зсутулений та похмурий, ніж під час зустрічі з сином. Не помітив, здається, ні нової хати на чотири кімнати, ні інших обнов на подвір’ї, – якась думка гнітила його, не давала спокою. Таким же сидів і за столом: їв, що дають, пив горілку – анітрохи не п’янів, неохоче відповідав на дідові питання, що, наївшись та підпивши, пересердився на сина і все хотів знати, як там у Сибіру люди живуть.

– Та живуть же, – відповідав з погано прихованою досадою Свирид.

– І хліб сіють?

– Та вже ж не кукіль!

– То як же він на тому морозі росте? – дивувався щиро дід, бо, за його переконанням, у Сибіру не було ні весни, ані літа, тільки лютувала зима. – Це, знаття, там таку пшеницю сіють, що взимку родить?.. А ти привіз тієї пшениці?

– Нащо вона вам?

– Як то нащо! – аж руками вдарив об поли дід на отаку синову безголовість, – Та засіяли б – збирали б аж два врожаї: один взимку, а другий улітку!

Олеся, зашившись у куток, боязко позирала на бородатого сивоголового дядька, що був її татом. Почувала себе так, наче її обдурили.

Ні, не таким уявляла вона собі його, вимріювала довгими зимовими ночами, коли, повна дитячої образи на дорослих, кликала до себе тата – несла йому своє чисте серце.

Той, виплеканий у мріях, тато був чуйний і добрий, мав люблячі й ласкаві руки, цей же навіть не обійняв, не усміхнувся до неї: відшукав її важким поглядом, якось аж сердито покликав:

– Іди сюди!

І коли Олеся підійшла до нього, несмілива (забилося серце й затерпли ноги), коли глянула прямо на тата пролісковими своїми очима, він якось аж відсахнувся, прикрив її очі широкою долонею, легенько штовхнув її в лоба:

– Ну, добре… добре… йди собі, грайся, – так, наче дитина обпекла його своїми очима.

Більше ні слова не сказав їй. Не обійняв, не приласкав, так наче зустрів чужу дитину, а не рідну дочку.

«Рідну?» – перепитує себе Свирид, і знову випливає перед ним непокірне обличчя Олени, неприхованою ненавистю палахкотять її очі, обпікають слова: «Не ти мені чоловік, а Василь…» «Так чия ж ти дочка: моя чи Василева?» – питає в думці Свирид принишклу дитину, що сидить у кутку, як Божа кара, як вічне прокляття. Що б він віддав, аби тільки взнати правду! Сьогодні над могилою невірної жони стогнав-просив: «Скажи!» Але могила затято мовчала. Підіймав до неба руки, молив Бога: «Врозуми!» Але й Бог не озвався до нього. І він не знав, у кого ще питати, до кого молитися, кого просити, – увесь світ, здавалось йому, повстав проти нього.

Тому й не слухав він, що каже йому син, тому й дратували його причепливі розпитування старого, який давно вже наївся дитячого розуму, і Оксен кінець кінцем вирішив, що тато просто натомився з дороги і йому треба відпочити.

То була неспокійна, безрадісна ніч.

Дід ворушився на печі, бо все ніяк не міг заспокоїтись, що Свирид не привіз додому сибірської пшениці, все гнівався на синову некмітливість.

Невістка думала, шо в свекра – важка вдача і їй нелегко буде йому догоджати. Все мовчить та сопе, іноді бовкне слово-друге, блимне вовчим оком – так і сипоне морозом поза шкірою! Справжнісінький каторжник, тільки й того, що немає на лобі тавра.

Олеся тихенько плакала, тепер уже зовучи в думках свою матір, а не батька, який так обікрав її сподівання.

До Свирида приходили спомини, ставали у головах, товпилися, заглядали у вічі – похмурі, нерадісні, а часто й страшні. То він бачить труп Олени, і як у неї підвернулась рука, коли вона впала без духу. І як він не витримав – визволив оту руку, хоч знав, шо Олені вже байдуже, їй уже не болить. Але боліло йому, і зараз починає боліти, так, наче отой біль дрімав у ньому всі вісім років, а тепер знову прокинувся, заворушився, поповз по ньому, хитаючи отрутною голівкою, показуючи роздвоєного язичка – вибирав, куди дошкульніше вжалити.

То до нього приходить Василь, тикає прямо межи очі вкорочені руки, глузливо сміється: «Ти мені поодщипував пальці, а я тобі душу надщипнув, бо ти помреш – не взнаєш, чия дочка Олеся!» – «Скажи чия, не муч мене, не катуй!» – просить Свирид, ладний землю гризти, аби тільки докопатися правди. «Не скажу, – відповідає Василь, – і не проси – не скажу, бо Оленка взяла з мене страшну клятву мовчати аж до могили». І скрегоче зубами сонний Свирид, стогне і дихає важко, а Оксен прислухається до того стогону, що його чути аж через двері, і йому стає моторошно й жалко старого, бо він догадується, чим катується батько.

Оксен і сам ще не так давно тільки й того, що терпів Олесю: не міг простити їй проліскових очей, які подарувала матір. Як зустрінеться поглядом, так і гризоне за серце давня невигойна образа: в нього було таке відчуття, наче мачуха зрадила і його.

Аж одного разу поїхав Оксен під Новий рік до лісу: хотів прислужитися батюшці – привезти йому ялинку.

Він довго ходив поміж деревами, грузнучи в глибокім снігу, поки вибрався на широку галявину, оточену гостроверхими соснами. Посеред галявини на тонесенькій ніжці стояла замерзла ялинка – простягала на зелених долоньках білі коржики снігу: «Дядю, купіть!.. Дядю, купіть!..» – як дітлахи містечкової бідноти під час ярмарку в Хоролівці. Оксен підійшов, оглянув ялинку: «Буде хороша», – ударив обухом по тоненькому стовбурі, – зойкнуло чи то дерево, чи то залізо, ялинка затремтіла, гублячи коржики, і раптом здалося Оксенові, що деревце поривається втекти від нього до отих он дорослих сосен, утекти, обхопити руками одну з них за стовбур, заритися гостреньким обличчям в кору спідниці. Поривається і не може: дуже вже міцно вмерзла в землю єдиною ніжкою. І опустились безвільно Оксенові руки, вже занесені для удару, тюкнулась сокира гострим, хижо розплесканим дзьобом своїм у м’який податливий сніг, а не в тонку деревину. Оксен і сам не знав, що сталося з ним, тільки його наче наврочило чи, може, дід-лісовик, підкравшись іззаду, дихнув йому в душу докірливим жаром: «Дивись, чоловіче, яку красу ти хочеш убити!» І здалося раптом Оксенові, що поміж зелених густих колючок просвічують жалісні оченята, молять у нього милосердя.

Дико оглянувся Оксен, провів долонею по очах, відганяючи білу ману, і більше не насмілився підняти сокири. Дивовижне розчулення оволоділо ним, так начеб він пожалів чиюсь дитину, врятував їй життя.

Сам добре не розуміючи, що він робить, посміхаючись ніяково і здвигаючи плечима, почав брати Оксен сніг – накладати на зелені долоньки. А потім ішов з галявини, намагаючись ступати по своєму ж сліду, бо йому жаль було топтати оцю незаймано-чисту снігову наметіль, що цнотливо біліла довкола ялинки.

Сів на сани, насунув шапку на очі, нокнув, і ще довго задумливий м’який усміх бентежив йому вуста, і він похитував головою, дивуючись власній дитячій розчуленості, що завітала до нього з далеких тих років, коли він міг бачити в деревах, у квітах, у всіх рослинах живих істот, яким боліло так само, як боліло йому.

Вже аж за лісом схаменувся Оксен, що він так і не вирубав ялинки, але повертатись не став: відчував, що не зможе зараз зрубати якесь деревце.

У себе ж дома, тільки-но заїхав у двір, побачив Олесю. Сестра стояла біля обледенілого корита, збивала кригу – сипала додолу холодним вогнем. Була в старій хустині, в Оксеновому виношеному сірякові, від холоду в неї побіліло обличчя, покорчило пальці. Побачивши брата, Олеся опустила руку з важким молотком – дивилася прямо на нього великими очима, печально й серйозно. І була вона зараз страшенно подібна до отієї ялинки посеред галявини – така ж зворушливо беззахисна, така ж слабенька й тендітна. Та ще й, як навмисне, підняла замерзлу ногу, заховала її під сіряк. І Оксен, може, вперше подумав про те, яке в неї одиноке, безрадісне дитинство, позбавлене материнського тепла, і незвідана ніжність тоненькою голочкою вколола його в серце – воно защеміло, забилося, вологим теплом ударило в очі. «Це ж моя сестра, моя кров, а я не хочу знати її, одвертаюсь від неї! А чим вона завинила переді мною?»

Оксен залишив сани, підійшов до сестри, ласкаво покликав:

– Олесю!

Чи то подив, чи страх мелькнув у Олесиних очах. Вона хитнулася, опустила з-під сіряка другу ногу, ворухнула губами.

– Йди сюди, Олесю!

І коли сестра підійшла, несміливо звела на нього очі, він не витримав: ухопив її на руки, притис до грудей. Вона спершу зіщулилася, завмерла, налякана, а потім рвучко охопила його шию тоненькими рученятами, припала тремтячим тільцем, зашепотіла йому гаряче у вухо:

– Братику!.. Братику!.. – і такою жагою любові війнуло на нього, таким нерозтраченим бажанням віддати комусь своє дитяче незаймане серце, що Оксен не витримав і заплакав.

Він плакав, і не соромився оцих своїх сліз, і думав про те, що віднині стане маленькій сестрі своїй батьком, якщо тато зреклися її.

З того дня Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за все своє коротеньке життя обласкана братом. Доки Оксен був у хаті чи порався по хазяйству в дворі, Олеся ниточкою тяглася за ним, намагалася бути поближче до нього. Стоїть і світить на нього пролісковими очима своїми, а то підійде, торкнеться його рукава, і Оксен розумів, що сестрі більше й не потрібно від нього, крім оцього легенького дотику. А все ж спитає:

– Ти чого, Олесю?

– Так, – відповість, засоромившись, сестра.

– Ти б побігла на вулицю. Дивись, як там весело бавляться діти.

– Мені й тут добре, – заперечувала вона. – Я краще вам помагатиму, – і вже намагається підняти важку дошку, коли Оксен щось майструє, чи береться за вила, якщо він викидає гній з-під худоби, ладна й переламатися, аби тільки догодити братові.

Якось вона серйозно сказала:

– Знаєте, братику, я ніколи не вийду заміж!

Оксен надув щоки, стримуючи сміх, відвернувся, вдаючи, що старанно розглядає нові граблі, які щойно змайстрував. Потім спитав:

– А то чому, Олесю?

– Бо тоді мене кудись заберуть, а я хочу бути з вами, – пояснила сестра. І, подумавши, додала: – Так що хай ніхто і не засилає сватів!

– Добре ж, що ти, сестро, наперед сказала, – відповів Оксен. – Тепер знатиму, скільки садити отих гарбузів, а то, не доведи Боже, не вистачить – наречених спроваджувати!

Але смішки смішками, а навіть жінка помітила, як присохла серцем Олеся до свого дорослого брата.

– Немов якогось зілля обпилася – без тебе й дихнути не може, – і з раптовими ревнивими нотками в голосі: – Так скоро за своєю сестрицею і рідних дітей забудеш!

– Гріх таке казати, Варваро, – дорікнув дружині Оксен. – Вона мені рідна сестра, батька-матері в неї нема, то кому ж її й пожаліти!

– Чи така вже й рідна… – стулила пісно губи жінка, але тут Оксен так глянув на неї, що Варвара відразу ж прикусила язика, відійшла мовчки до печі…

«Недобре тато роблять з Олесею», – думав тепер Оксен, лежачи поруч із жінкою. Пригадував, як сестра чекала на батька, як розпитувала про нього, які в неї були очі, коли Оксен якось розповів, як тато воював турків, і жалко йому стало сестру, й образливо на батька. «Хіба ж вона винна в тому, що вчинила колись її мати? І хіба не гріх перед Богом всю свою образу на жінку переносити на безвинну дитину?..»

Якийсь тато повернувся чужий, ще більш суворий та непривітний, ніж був вісім років тому. Ще тоді прозивали батька по-вуличному «бусурманином», «турком», хоч тато завжди ходив до церкви. І не раз, і не два люто кидався в бійку малий Оксен, зачувши оті ганебні прозвиська…

Пам’ятає, як одного разу, повернувшись додому після чергової отакої сутички, спитав:

– Тату, а чого нас не люблять?

Батька, здавалося, аніскільки не здивувало це синове запитання. Загнав у колоду сокиру, випрямився, серйозно відповів:

– Бо нам, сину, заздрять.

– А чого заздрять? – ніяк не міг уторопати Оксен.

– Бо ми – хазяїни, а вони – голодранці. Так уже на світі нашому ведеться, сину: хто розумніший, багатший, тому й заздрять, того і не люблять.

– І б’ють?

– А ти теж не дивися в зуби, – повчав батько малого. – Тебе б’ють, так ти теж здачі давай. Тебе раз, а ти його – двічі. Тепер, сину, таке життя, що як не будеш триматися на ногах – враз додолу зіб’ють, у землю затопчуть…

– Мене не зіб’ють – я сам їх усіх позбиваю! – похвалився Оксен.

Схвальний усміх скупо торкнув тверді батькові губи. Він оглянув міцну постать сина, помітив войовничі вогники в сірих очах, ласкаво відповів:

– Отак, сину, й живи: не жди, поки тебе першого вдарять. У нашому ділі хто повалив, того й верх, за тим і цар, і закон…

Багато, дуже багато років минуло після тієї розмови. Виріс, одружився Оксен, уже сам навчає дітей, як жити на білому світі, а й досі пам’ятає оті батькові слова, що стали для нього другою Євангелією. І нехай уже і його ненавидять, як колись батька, хай на нього перейшло-приліпилося оте бусурманське прізвисько, він і на крихту не поступиться своїм, не віддасть, не випустить з рук.

Повернувшись із каторги. Свирид якось відійшов од хазяйства: став розводити пасіку. Спершу саджав бджолині рої в колодки, згодом дістав у Яреськах кілька вуликів, а потім і сам став майструвати – ставити під крислатими яблунями акуратні бджолині будиночки. Звів добрячий курінь і, як тільки теплішало, перебирався туди. Не приходив навіть їсти до хати: їжу носили йому онуки, а часом і Олеся. Простували вузенькою стежкою в сад, спершу минали густий вишняк, аж тоді попадали на пасіку, поміж строгі шеренги вуликів, з льотками, оберненими до сонця.

Тут було дуже чисто, як у хаті на Різдво чи Великдень. Ніде ні смітинки, густа прикошена трава слалася рівним килимком, алебастром відсвічували побілені вапном стовбури яблунь, сонячні відблиски не металися наполоханими зайчиками, а спокійно лягали золотою фольгою, і дітям здавалося, що то дід попришпилював їх до трави, дерев та вуликів. Тут навіть вітер боязливо згортав розбишакуваті крила свої – тихенько погойдувався на вітті дерев, поглядаючи боязко на кремезного похмурого чоловіка, що поволі походжав у бджолиному царстві, оглядаючи вулики.

І тільки бджоли почували себе тут легко й вільно: золотими кульками пролітали над головами, снували тоненькі невидимі струни, що виповнювали повітря стриманим гулом, обсіювали льотки, обліпляли щільники – діловиті, працьовиті, невтомні, і з раннього ранку аж до пізнього вечора несли та й несли мед у свої вощані засіки.

Свирид усе більше захоплювався пасікою, і Оксен, хоч і закидав іноді татові, що той зовсім збайдужів до хазяйства, в душі був задоволений: пасіка теж починала давати неабиякий зиск, а тато ще й нахваляється, що наступного літа, як, дасть Бог, усе буде гаразд та не проморгають рої, – стоятиме в них у садку добра сотня вуликів.

При слові «сотня» Оксен аж здригається.

Скрізь, куди б він не йшов, про що б не думав, до нього в’язла оця цифра. Вагома, спокуслива, вона все більше оволодівала ним, зробила його майже забобонним. Він навіть гроші став лічити на сотні і, коли в нього в кишені бряжчало сімдесят, вісімдесят, п’ятдесят чи сорок копійок, не міг заспокоїтись, поки не округляв їх до сотні.

Коли збиралися на ярмарок і дружина зносила на воза важкого кошика з яйцями, питав:

– Скільки крашанок положила?

– Двадцять з половиною десятків. А що?

– Не могла триста?

– Та де ж їх набрати, коли кури не нанесли!

– Тоді п’ятдесят лиши вдома. Іншим разом продамо.

І таки добивався свого: віз на базар рівно дві сотні крашанок.

Оця цифра забрала над ним владу відтоді, як Оксен задумав округлити вісімдесят сім своїх десятин до ста. Десять купив якраз перед війною в пана: набридав його управителеві, возив йому подарунки, поки той намовив панка продати отой клапоть поля, що прилягав до Івасютиного, «бо на ньому, скажу я вам, Миколо Трохимовичу, наче чорти толочилися: що не посієш – ніщо не родить!..» Пан, спасибі управителеві, взяв невелику ціну. Правда, довелося дещо сипонути управителеві, але все ж обійшлося дешевше, ніж коли б він посунувся просто до пана.

Тепер лишилося купити три десятини. І їх не треба було далеко шукати, вони були поряд. Вклинилися в Івасютине поле, неначе заноза, не давали спокою ні вдень ні вночі. Коли б вони належали панові, то давно б уже перейшли до Оксена: не постояв би він за ціною, аби тільки стати власником отих десятин.

Та на біду те поле належало найупертішій на всю Полтавщину людині – Протасієві Некованому.

Скільки знали Протасія, він усе робив не так, як люди, а навпаки. Ще малим здирав із нього шкуру батько за оту віслячу упертість. Збирається, було, Протасій гуляти, надворі мороз, аж земля тріщить, батько й каже:

– Одягай, сину, кожуха і валянки та не забудь і рукавиці, бо прийдеш і без ніг, і без рук: бач, яке холодище надворі!

Протасій, що вже примірявся до валянок, відразу ж роздумає:

– І зовсім не холодно. То вам, тату, так тільки здається.

– А, вража дитино, так ти батька не слухатись! – закричить тоді батько, ухопить добрячу хлудину та й почне періщити нею впертющого вилупка.

Перереве, переплаче Протасій, а таки простягне руки за благенькими чобітьми, бо надворі ж – «аніскілечки не холодно»!

Повертається із забавок весь посинілий, пальці судомлять зашпори, а ніг уже зовсім не чути: стукотять, як дерев’яні.

– А чи не казав же я тобі, вражий сину, що змерзнеш! – стріча його докірливо батько.

– І зовсім не змерз, – видзвонюючи зубами, відповість упертюх та й полізе на піч, у гаряче просо, – виганяти лихі зашпори.

Одружився Протасій тільки тому, що батько раяв йому ще кілька років почекати, не поспішати з цим ділом.

– Ти ж іще, сину, молодий, ще й не напарубкувався як слід.

– А нащо мені парубкувати!

Батько глянув був на чаплію, що з роками замінила пужално, а потім махнув безнадійно рукою:

– Про мене… Захотів у петлю – стромляй туди свою дурну голову! Засилай старостів хоч і сьогодні, якщо тобі так приспічило!

Протасій не був би Протасієм, коли б не заперечив і тут:

– І не сьогодні, а завтра.

Батько так і вилетів з хати. Ухопив нові граблі та й потрощив їх на друзки об дубову колоду.

Женився Протасій, завів густі вуса, що, однак, не звисали донизу, як у всіх порядних людей, а вперто дерлися вгору, намагаючись повиштрикувати очі хазяїнові, та розуму йому не прибавили ні жінка, ані роки. Дітей не мав, може, тому, що інші їх мали, у дворі не було ні пенька, ані деревини: люди саджали вишні та яблуні, груші й сливи, Протасій же поїхав світ за очі, навіз сосонок та дубків, понавтикав довкола халупи:

– Виростуть – лісом торгуватиму!

Ліс так і не виріс, молоденькі деревця не прижилися, всохли на корені, але Протасій ще довго їх не висмикував:

– Приживуться.

Люди копали колодязь посеред двору або рили неглибоку криницю побіля річки, Протасія ж вперло на високий пагорб, на добрі гони від хати, та й то тільки тому, шо не було вже вищого місця.

– Там вода буде смачніша, – відповідав він на плачі та закликання нещасної жінки своєї.

До води довго не міг докопатися, хоч вибехкав шахту сажнів на двадцять, та лопату не кидав, і одного разу його таки добре привалило землею. На жінчин крик збіглися люди, спустилися в колодязь, відкопали Протасія, відкачали на свіжому повітрі. Протасій звівся, похитуючись, підійшов до темніючого провалля, з жалем сказав:

– Бач, завалилося. До води ще раз копнути лишилось, а воно взяло й завалилося.

І знову поліз у колодязь.

Вода й справді появилася в той же день, від чого Протасій ще більше увірував у свою несхибність. Була вона, правда, якась гіркувата на смак, навіть худоба неохоче пила її, але Протасій твердив, шо смачнішої не знайти навіть у Яреськах, не те що на їхніх хуторах.

Не ладилося в Протасія у дворі, не родило й на ниві. Хліба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяїна, і якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасія ледве піднімала над ріллею наїжачені голівки: «От на зло не родитиму!» Якщо на сусідньому полі від кавунів аж вгиналася земля, то на Протасієвому – рідке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяїнові під ніс: «А що, вийшло на твоє!» Накладав Івасюта важкенні снопи, аж тріщали колеса в гарбах, Протасій же швиргав миршаві снопики на убогий візок та ще й похвалявся перед зажуреною жінкою:

– Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту…

З отакою людиною довелося мати справу Оксенові. Якось, зустрівши Протасія у селі, запросив його в шинок.

Сам непитущий, Оксен замовив у шинкаря добру кварту горілки, за одним духом вихилив цілісіньку чарку:

– Міцнюща царська водичка!

– Де в біса міцнюща, коли Янкель її пополам з водою мішає – Протасій роззявив величезного рота, виплеснув туди горілку з чарки, клацнув великими вовчими зубами так, що Оксена аж пересмикнуло.

– А хіба це м’ясо! – вів далі Протасій, беручи, однак, добрий шмат баранини.

– Ай справді, – притакнув догідливо Оксен, – щось на баранину й не схоже. Хитрує, мабуть, Янкель…

– Хто, Янкель? – перепитав Оксена Протасій. – Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачає! Хіба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам ні шелега за душею не має, і діти його в лахмітті ходять.

– Правду кажете, Протасію, бідно, дуже бідно живе наш шинкар, – пробував підпрягтися Оксен до Некованого.

– Та де, чоловіче, бідно, коли в нього золота повні торби! – вигукнув Протасій. – О-го-го. якби мені його заробітки, я б і горе покотив!

Зовсім збитий в пантелику Оксен тільки розкрив рога: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусідові в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасієвої чарки:

– Вип’ємо ще по одній.

– Заждіть, куди поспішати, – спинив його Протасій, та тільки-но Оксен поставив кварту на місце, як той уже роздумав: – А втім, воно можна й випити, гріха великого не буде.

За другою квартою, вивчивши добре Протасієву натуру, Оксен почав дипломатично:

– Проходив я оце мимо вашої ниви – гарна земелька у вас, Протасію. Чорнозем, де не ткни…

– Який там у дідька чорнозем – самі супіски!

– Але ж родить там непогано!

– Родило б вам так – давно зуби на полицю позакидали б!

– Ну, не знаю, як ви, а я від такої ниви нізащо не відмовився б, – гнув свою лінію Оксен. – От давали б мені хоч і триста рублів – не продав би!

– А я і не подумав – продав би! – вигукнув запально Протасій.

В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:

– А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли б?

– Хто, я?

– Та ви ж, Протасію, ви. Яку б ви назначили, приміром, ціну?

– А нащо мені її назначати?

– Та ви ж не від того, щоб своє поле продати? – почав гарячкувати Оксен.

– Та на якого дідька я його продавав би!

– Та ви ж самі щойно казали, що продали б! – розгнівався нарешті Оксен.

– Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати!

Оксенові не лишилося нічого іншого, як розплатитися із шинкарем за змарноване «вгощеніє», насунути шапку на лоба та й посунути розгнівано з шинку.

Придбати оту земельку допомогла Оксенові війна. Протасія мобілізували на другий тиждень після того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «маніхвест», і він як пішов на фронт, так наче у воду впав: ні слуху ні духу. Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати – спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».

Отак і листувалася жінка з Протасієм – через чужих жінок та чоловіків.

Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:

– Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся. Дасть Бог, вернуся живим – іншу заведемо.

Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’йоть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі, – не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.

– Тєбє, падлєц, што, жізні нє жалко! – кричав на Протасія розлючений взводний – Нє відіш развє, как он стреляєт?

– Дак вона ж, ваше благородіє, усе мимо летить, – відповідав спокійно Протасій і пер собі далі, дратуючи високою шапкою ворожі кулі, що розлюченими шершнями вилися довкола.

І одна таки вцілила – кресонула по впертющій голові, аж іскри посипалися, і покотилася пробита шапка додолу, і сам Протасій, заливаючись кров’ю, м’яко осів на розквашене дно непривітної, наче довжелезна могила, траншеї.

– Це, видать, не німецька, – встиг іще прошепотіти він, непритомніючи.

Як тяжкопораненого завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жінці відписали, шо Протасій, слава Богу, живий, що куля його пожаліла – тільки поколупала черепок, а «мозгів не затронула». Була в тому листі прихована заздрість до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер, як той пан, на білих постелях, гляди, доживе ще до кінця оцієї проклятої війни. Але Протасієва жінка не воювала на фронті, не гнила в окопах, не зависала на колючих дротах, прошита ворожими кулями, тому до неї ота заздрість не дійшла: обхопила жінка свою голову, заголосила, немов по покійнику.

Та плач не плач, а жити якось треба. Відходила весна, хто зміг, давно уже обсіявся, Протасіїха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висіяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи і борщі, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяїн та повернеться, то нехай уже сам дає їй лад.

Так і лишалося б оте поле, незоране та незасіяне. Наповзав би на нього пирій, заростало б воно височезними, на зріст людини, бур’янами – вовчими притулками, дичавіло б не один рік і не два, бо що можуть зробити безсилі жіночі руки? Так і лежало б воно, занедбане, похмурою латкою на святковому золотистому килимі Івасютиних хлібів, коли б не Оксен: не міг він дивитися на отаке запустіння омріяного лану і одного разу пішов до Про- тасієвої жінки.

Другого дня Оксен уже орав разом з старшим сином Протасієву ниву. Тріщав – чіплявся глибоким корінням за землю пирій, міцними ковтюхами спліталися бур’яни, але воли вигинали дужі спини, Оксен міцно тримав чепіги – і різав гострий леміш всю оту зелену нечисть, вивертав до сонця масні скиби чорнозему – поле знову ставало полем, а не пристановищем для бур’янів.

Восенище раз переорав ту ниву Оксен, густою бороною повисмикував усі бур’яни, засіяв озиминою – добірним зерном. Протасіїха ж не знала, як йому й дякувати: пообіцяв Оксен половину з майбутнього врожаю.

Але так і не вдалося жінці скуштувати того очікуваного хліба. Чи то куля щось перевернула в голові її чоловіка, чи, може, Бог, гортаючи старі книги із записами молитов, наткнувся на Оксенову просьбу наслати на впертюха просвітління – продати йому поле, а може, й сам батюшка кинув при нагоді докір Всевишньому, що не прислухався до найвірнішого раба свого, тільки вперше за всю війну одержала жінка від Протасія листа.

Протасій передавав, що він, слава Богу, живий та здоровий і потроху поправляється, що харчі тут погані, все «булон та булон», посьорбаєш – тільки кишки прополощеш, а щоб дати «раненому воїну» шмат сала чи миску борщу, «дак про це тут і не заїкайся». Отож він ще дуже кволий від тих «булонів» і наказує їй продати поле, бо казав йому один розумний чоловік, що як скінчиться війна, то вийде указ усім солдатам наділяти безплатно землю: по десять десятин на брата. Половину тих грошей вона перешле йому на «усілєнеє» харчу, а половину хай залишить собі, бо ж він знає, що і їй там живеться не з медом.

«А поле наше купить Оксен, тільки ти з ним, дурна бабо, крепко торгуйся, він тобі скаже одну ціну, а ти йому – другу, бо в нього взимку й снігу не випросиш, з чим і до звиданія.

Протась»

Поплакала, посміялася, слухаючи отого листа, та й пішла до Оксена.

Хоч в Оксена і тьохнуло серце, однак він удав, що не дуже зацікавлений у тому, щоб придбати Протасієве поле.

– Тепер же, Мокрино, війна, кожен думає тільки про те, як би самому оцю лиху годину пересидіти, а не те, щоб там щось купувати.

– А так, так, – похитувала головою Мокрина, згоджуючись із багатієм. Повела очима по великій кімнаті з пофарбованою у червоний колір підлогою, з міським шкіряним диваном, з міцним дубовим столом, засланим такою скатертиною, що аж очі вбирає, сама собі подумала: «Живуть же люди!» – Тільки ж ви колись хотіли в нього купити…

– Е, коли то було! – недбало махнув рукою Оксен. – То були, Мокрино, інші часи, тоді про інше й думали. А тепер – сьогодні живеш, а завтра, може, й Богові душу віддаси.

– Що правда, то правда, – похитала головою Мокрина. – Тільки Протасій передав, щоб я до вас прийшла, то я оце до вас прийшла…

– Що ж нам робити, Мокрино? – вдав із себе розгубленого Оксен. – І вас мені жалко, але й себе не хочеться обидити.

Мокрина цього разу промовчала. Сиділа, висока, худа, потемніла, як свята Варвара на отій-он іконі, що в самім низу, журно тьмяніла великими, змарнованими злигоднями та щоденними нерадісними турботами очима. Якоюсь байдужістю, покірною тупістю віяло від усієї висушеної постаті її, так начеб вона казала: «Мені однаково, купите ви оту землю чи не купите, але якщо Протасій надумався, то я мусила-таки до вас прийти».

– Самі ж бо знаєте, які тепер можуть бути достатки, – правив своє Оксен. – Все з’їдає війна, все їй у пельку пхаємо. На одного Бога тільки й лишилась надія, як Бог не змилостивиться над нами – всі до одного загинемо! Не від голоду – так від хвороб, пошестей усяких…

«Ну, ви ще не так скоро загинете!» – наче сказала – повела на Оксена очима Мокрина. Однак звично зітхнула, похитала сумно головою.

– Так, так, святу правду кажете. Тільки ж Протасій пише та пише: іди, Мокрино, та спитай, чи не хочуть купити, дак я оце і прийшла.

– Бач, він тепер розумний, ваш Протасій! – не втримався від докору Оксен. – А тоді, було, й не підступися до нього.

– А так, так… Тож він і передає іди до Оксена. А коли що не так, то вже звиняйте.

Мокрина зненацька звелася, витерла тильною стороною долоні сухі губи, померехтіла темними очима на Оксена:

– То бувайте здорові!

– Постійте, чого ж ви?.. – злякався Оксен. Підхопився, взяв Мокрину за руку, знову посадив на лаву. – Я ж не сказав, що зовсім не хочу купити.

Мокрина знову сіла, покірно, байдуже. Що ж, вона може й посидіти, їй спішити нікуди: малі діти не пищать на печі, а корови, дякувати Богу, зроду-віку не було – доїти нічого. Якби Протасій не наказав, вона сюди і не прийшла б.

Оксен нервово постукує пальцями по столу, позирає скоса на жінку. Врешті ковта слину, що набігла до рота, так наче він три дні нічого не їв, обережно запитує:

– А скільки ви, приміром, за оту земельку запросили б?

Мокрина немов прокинулася з глибокого сну. Провела тильною стороною долоні по безкровних губах, подивилася на Оксена так, наче не почула його або не зрозуміла.

– От коли б я справді захотів у вас купити – скільки б ви запросили з мене? – повторив Оксен і відразу ж, злякавшись, що він видав себе, сказав: – Тільки вважайте, Мокрино, зараз із грошенятами сутужно. Ой, як сутужно!..

Мокринина суха рука знову пройшла по губах, як смичок, наче вона збиралася на них заграти. Скільки вона хотіла б? А звідки їй, дурній бабі, знати про теє? Хіба вона торгувала коли отією землею, продавала та купувала, щоб тепер знати, чого варта її нива? Могла б напевне сказати, скільки пролила на ній поту, скільки ночей недоспала, скільки здоров’я потратила, орючи, засіваючи, жнучи, бо то все було, цьому свідком ось оці її шкарубкі, як підошва, долоні, оці плескаті груди, ця похилена постать і завчасно поблякле обличчя з сухими, як дві тріски, вустами. А яка ціна отій ниві, того вона не знає. Чого не знає, того не знає. Не сказав про це і Протасій. Сказав тільки: «крєпко торгуйся». А як вона торгуватиметься «крєпко», як не може навіть ціну скласти!

Врешті Мокрину наче щось просвітило:

– То вже ви скажіть, Оксене, скільки хочете дати.

– Отакої! – аж руками розводить Оксен. – Де ж це видано було, щоб покупець та назначав ціну! Ви бачили щось таке на ярмарку, Мокрино?

Але Мокрину вже важко збити з того пеньочка, на який вона здерлася. З чисто жіночою логікою, що відмітає всі доводи здорового глузду, вона твердить одне:

– Кажіть уже ви, Оксене.

І Оксен змушений піддатись. Що ти поробиш з дурною бабою, як їй так забажалося! А може, воно й краще? Видать, не знає вона справжньої ціни, тому й не хоче її називати!

Повеселілий Оксен починає здалеку:

– Ви самі знаєте, Мокрино, що земля на вашій ниві не дуже той… А якщо прямо сказати – поганенька землиця. Там зроду-віку ніщо як слід не родило. Не родило ж?

– А не родило, – згоджується Мокрина і пробує видобути з губів тужливу мелодію: проводить рукою.

– Ну, от… То яка земля, така їй і ціна… Бо коли ви купуєте гарну корову, то платите одні гроші, а коли купуєте погану, то платите інші… Адже так?

Мокрині ніколи не доводилося купувати корову, – тим більш охоче згоджується вона з багатієм.

– То як ви думаєте, Мокрино, можу я дати багато грошей за отаку вашу ниву? – тягне Оксен, бо, по правді кажучи, його трохи мучить совість. Адже він добре знає, земля на тій ниві аніскільки не гірша, ніж на його полях, – чорнозем, хоч на хліб намазуй. І вже здається Оксенові, що навіть Бог, хоч який він прихильний до нього, а й то докірливо позирає з ікони. «Господи, якщо куплю по сходній ціні, поставлю тобі сто свічок, – обіцяє Оксен. – Ти ж сам, Господи, бачиш: лежить та земелька, необроблена, немає від неї ніякої користі людям. А ти ж сотворив землю для того, щоб її орали, щоб її засівали… Тож не можу я дивитись, як пустіє земля».

В Бога немов м’якшає суворе обличчя. Оксен устає, поправляє гніт у лампаді, побожно хреститься. Хреститься за ним і Мокрина.

– Мені не так уже й потрібна ота ваша землиця – зі своєю ледве вправляюся, – лукавить сам із собою Оксен. Щиро вірить зараз у те, що саме тільки співчуття до бідної жінки рухає ним, спонукає виручити її з біди. А все ж краще було б, щоб вона назвала хоч якусь ціну. Хай навіть трохи більшу, ніж він збирається їй запропонувати. Не пожалів би зайвої копійки, аби тільки лишитися чистим перед Богом.

Але Мокрина не злазить з пеньочка:

– То вже ви кажіть, скільки. Коли б оце був Протасій, то він би сказав, а так кажіть уже ви.

«Поставлю сто свічок і пожертвую десять карбованців на храм», – востаннє звертається до Бога Оксен і називає ціну.

Ціна сміхотворно низька. Таку ціну Оксен не насмілився запропонувати навіть панові після того, як позолотив ручку його управителеві. Але ж зроду-віку так повелося, що один набиває ціну, а другий збиває її. То чому ж має відступати від цього звичаю Оксен? Ось Мокрина подумає, подумає, та й скаже свою, вдвічі, утричі вишу ціну, отоді вже вони почнуть торгуватися… Але чому вона так довго мовчить? Чи, може, вона недочула?

Та Мокрина почула, тільки не знає, багато це чи мало. Бо ж вона ніколи не торгувала землею. Коли б це були крашанки, чи курка, чи гуска, о, тут би вона за себе постояла! Сказала б ціну і стояла б на ній, як укопана. А землю не продавала. Чого не продавала, того не продавала.

Та Протасій передав: «крепко торгуйся», і вона таки мусить торгуватися. Зводить на дуку вицвілі очі, несміливо запитує:

– А ви б не могли ще накинути?

– По скільки ж, Мокрино? – рве своє серце Оксен.

– Та-а… хоч по десять рублів.

Сказала і сама злякалася. Ану ж Оксен розсердиться, не захоче з нею й балакати!

– По десять? – перепитує Оксен – Гм, по десять… Ну, що ж, Мокрино, хай буде уже на ваше, бо не люблю я, признатись, торгуватися… А тепер, як водиться, і запити це діло не гріх.

Повеселілий Оксен дістає півлітру, дві чарки, миску з тоненько нарізаним салом, цибулею та огірками.

– За здоров’я вашого чоловіка, Мокрино! Хай йому щастить та щоб живий повернувся додому!

Не пила Мокрина ніколи горілки, але за Протасія не можна не випити. Еге ж, не можна. Бо як згадає про якісь там «булони», що ними морять її чоловіка, так сльози і здушать за горло.

Міцна горілка відразу б’є їй у голову. Мокрина тихо сміється, пробуючи вхопити кружальце огірка, що вислизає з-поміж пальців.

– Та ви сало беріть, Мокрино, не церемоньтеся! – гостинно припрошує її Оксен. Очі його святково зволожилися, він приязно дивиться на жінку. І, щоб зробити їй приємне, починає вихваляти її чоловіка: – Гарний чоловік ваш, Мокрино. Побожний, сумирний, ніколи нікому зла не заподіяв. Такі і в Бога у серці, і в людей у пошані.

– А такий, такий! – витирає розчулені сльози Мокрина. – Він, Протасій, такий…

– От пішов на війну і там добрим воїном став, – каже далі Оксен. – Начальство ним довольне, дивись, ще «грегорія» додому принесе… Що ж, цар нас, дітей своїх, не забуває… Ви думаєте, Мокрино, я теж воювати не хотів? Так начальство ж не пустило, сказало: ти в батька один, в тебе молотарка, то обмолочуй людям хліб та засівай свою землю, бо солдатам теж їсти щось треба. От і мусив залишитись, якщо начальство повеліло. Бо на те воно над нами й поставлене, щоб ми його слухалися…

– А так, так, – звично притакує Мокрина, мало розуміючи, про що каже Оксен, бо в затуманену голову її влетів раптом джмелик: гуде та й гуде, заважаючи слухати!

– Тож вип’ємо ще по одній – за дорогих наших воїнів!

Мокрина вже піднесла була до рота чарку, та раптом відставила, зімкнула вуста, її охопила підозра. А чи не хоче Оксен впоїти її, щоб не віддати всі гроші? Скаже потім, що була п’яна, десь по дорозі загубила – хто її буде слухати, хто їй, бідній жінці, повірить?

Мокрина відсуває чарку подалі від себе, обережно кладе ненадкушену скибочку сала на край полив’яної миски.

– Дякую вам за вгощеніє, а я таки більше пити не буду… – І, трохи повагавшись, питає: – То гроші ви зараз віддасте чи, може, завтра прийти?

– Гроші? – дивується щиро Оксен. – Так ми ж, Мокрино, ще й купчої не склали! От поїдемо з вами у місто, підпишемо купчу, а тоді вже й віддам ваші гроші.

На Мокрининому обличчі таке неприховане розчарування, що Оксен знову лякається, як би жінка не передумала.

– Або добре, де вже моє не пропадало: дам я вам сьогодні завдаток… Це тільки, вважайте, для вас, Мокрино. Іншому і копійки наперед не дав би. Бо тепер, знаєте, які люди пішли, візьме – та й поминай як звали!

Оксен зводиться, йде до великої пузатої скрині, що стоїть під вікном. Обережно здіймає килим, відмикає внутрішній, із дзвоном, замок, підіймає важке віко, обклеєне кольоровими картинками лубочних видань. І хоч став так, щоб затулити широкою спиною скриню, Мокрина все ж добирає способу просунути туди своє око.

«Боже, скільки того добра в чоловіка! – тихенько ахкає вона – Коли б мені хоч десяту частку того, я б і горя не знала!»

Оксен дістає з прискринка важкий дідів гаман і, вже зовсім відвернувшись од жінки, клацає сталевим кігтем – розкриває міцно стулені дужки.

Він довго шелестить папірцями – відбирає, які найбільш потерті. Бо нащо бідному нові гроші? Однаково вони не втримаються в нього, не ляжуть на дно повної скрині, а покрутяться-покрутяться межи пальцями, та й будь здоров!

– Оце вам, Мокрино, аж п’ятдесят рубликів завдатку! – кладе Оксен перед жінкою пом’яті кредитки. – А решту віддам, як підпишемо купчу.

Тремтячими пальцями перераховує Мокрина гроші. Розкладає на п’ять рівних купок по десять карбованців, бо вміє лічити тільки до десяти. Потім побожно зв’язує в краєчок хустини, затискає в темний кулак: легше тепер відірвати їй руку, аніж видерти гроші.

– То я вже піду, – каже вона, побоюючись, шо Оксен роздумає та відбере отой завдаток.

– Ідіть з Богом! – бажає їй щастя Оксен і, проводжаючи жінку, ще раз нагадує: – Глядіть же, поїдемо завтра до міста!

А перед вечором, коли втомлене сонце, віддавши тепло Івасютиним нивам, спішило відпочити за обрій, Оксен стояв посеред щойно придбаного поля. Довкола лисніла чорна рілля, ласкаво хлюпала невисокими довгими хвилями, а він стояв, оббризканий вечірнім сонцем у бронзу та мідь, важкий, непорушний, врослий у землю, і не було, здавалося, такої сили на світі, що зрушила б його з місця, примусила б його поступитись, віддати хоч шматочок землі.

Десь у своїй хаті ще раз перераховувала гроші Мокрина, розкладаючи їх на маленькі купки. Десь сьорбав остогидлі «булони» Протасій і чекав од своєї жінки підмоги: «на усілєніє харчу». Десь повзали в залитих смердючою тванню шанцях його земляки – «расєйські солдатики», бігали в атаку, падали, захлинаючись власною кров’ю і невикричаним криком своїм, зависали на колючих дротах, догнивали у братських могилах, стогнали в шпиталях і здихали від голоду в бараках для військовополонених. Десь згинався біля вагранки, що пахкотіла пекельним жаром, Василь Ганжа, який не захотів після каторги повертатись додому, подався шукати кращої долі на Донбас. А він, Оксен Івасюта, стоїть на своєму полі, посеред своїх вимріяних ста десятин, і ніколи ще йому не дихалося так вільно та легко, і вже нові спокусливі думки в’ються йому в голові, затуманюють її приємним прозорим серпанком.

– Господи, не введи во іскушеніє… – звично шепочуть Оксенові вуста, бо подвоюються, потроюються в уяві отари овець, коні й воли, корови й свині, що й так виповнюють його велике подвір’я.

То були найщасливіші хвилини в Оксеновому житті, і вони закарбувалися в його серці живим, нев’янучим спогадом.

А потім усе почало валитись, переміщуватись, наповзати одне на одне, як під час весняного скресання криги, коли міцна та надійна, здавалося б, поверхня ріки враз поповзе, затріщить, захитається у тебе під ногами, все швидше й швидше посуне вниз, за течією – і горе тобі, необачна людино, коли ти не встигнеш добігти до берега, відшукати хоч клаптик надійної тверді! Вмить зімне тебе, зломить, затре поміж кригою, захлесне чорною, як пекельна смола, водою, ошпарить холодним окропом, і тільки твій розпачливий пташиний крик проячить над страшним шумовиськом – оглянуться люди, а там уже й сліду від тебе немає, лише наповзають, лізуть люто крижини та кипить розлючена вода.

Свирид Івасюта був перший, кого зачепив той страшний льодохід.

Ще в шістнадцятому по глибоких яругах та глухих хуторах почали гуртуватись «зелені» – перші ластівки неблагополучного становища на фронтах. Більшість із дезертирів просто собі переховувалася – відсиджувалася до кращих часів, а частина, озлоблена, розкладена фронтом, гуртувалася в банди, виходила на дороги із «бонбами», обрізами та «гвинтівками», а часом і кулеметом, зустрічала і пішого, й кінного, а згодом починала шастати й по хуторах – витрушувати душу з багатих дядьків. І не раз, і не два в темну ніч виривалося з розбитого вікна розпачливе: «Ря-га-туйте!» – котилося степом та й конало, безсиле, так і не знайшовши відгуку, десь на холодній непривітній ріллі.

Зачувши про появу однієї з таких банд, Оксен навісив на вікна товсті дубові віконниці, прикріпив до них залізні прогоничі – до ранку не перегризеш, а до дверей приладнав пудові засуви. На ніч спускали з цепу двох привезених аж із-за Яресьок вовкодавів: налетить такий – прощайся, чоловіче, з душею! Лягаючи спати, Оксен клав біля себе гостру сокиру, а Свирид дістав із комори дідову гаківницю, обтер з неї пил, вставив новий кремінь, насік півторби шроту із товстих гвіздків, запас літрову банку пороху та й заховав увесь той арсенал на печі, «щоб завжди було напохваті». Бідна Оксенова жінка боялася після того туди й потикатися: вовчим оком світило на неї оте страховисько: гримне – не позбираєш кісток! А дід, згадавши минуле, все розказував, як він стріляв колись із тієї гаківниці вовків, аж ті хвости губили від страху, втікаючи.

– Бо хіба теперечки ружжа! Ото колись були ружжа – як пердне, то й душа з тебе геть!

Бандити налетіли не вночі, коли їх можна було сподіватися, а серед білого дня. Оксена не було вдома: ще звечора поїхав разом з Олесею та старшим сином Іваном на маслобойню – за десять верстов – і мав повернутися десь по обіді. Батько, дід і молодий Оксенів син Олексій якраз снідали, а Варвара поралася біля великої діжі, вимішуючи тісто, коли у дворі завалували собаки, пролунав тупіт копит, матірна лайка, раз по раз ударили постріли, рознісся передсмертний собачий вискіт, за вікном швидкими тінями промайнули якісь люди, садонули в сінешні двері чимось важким, мабуть, прикладом, вдерлися до хати – всі у військовому, обвішані зброєю, зарослі, страшні, виповнили кімнату запахом прілих онуч, кінської збруї, міцного горілчаного перегару.

– Хто хазяїн?!

Варвара як стояла, так і заклякла біля діжі, тільки великі росинки поту враз усіяли чоло, затремтіли, звисаючи на зламаних страхом бровах. Дід впустив ложку, ложка лунко стукнулась об дубову кришку столу, бризнула молочною кашею, а в самого діда мертво одвисла щелепа, зачорнів беззубий рот. Олексій принишк, як пташеня, тільки поблискував переляканими тернинами очей. Один Свирид зберіг такий-сякий спокій на своєму завжди похмурому обличчі.

– Ви хоч би шапки знімали, до хати заходячи! – осудливо мовив він. Звівся за столом, майже дістаючи головою стелі, повів рукою на образи:

– Людей не сором – Бога побійтеся!

– А от ми тобі язика вкоротимо! – пообіцяв Свиридові найвищий з-поміж бандитів. Ростом він міг би помірятись із Свиридом, тільки був вужчий у плечах, тонший у талії і мав на диво маленьке, рухливе та неспокійне обличчя. Був, мабуть, у них за отамана, бо наказав: – Ану замкніть усіх до комори, окрім хазяїна!

Діда вивели під руки, Олексій, тихо схлипуючи (плакати вголос він не наважувався), смикав матір за спідницю:

– Мамо, пішли… мамо, пішли… – а Варвара ніяк не могла висмикнути з діжі руки: тісто наче закам’яніло.

– А ти що тут пораєш? – підійшов до неї отаман. Варвара затріпотіла, ворухнула безкровними вустами.

– Та не бійся! – засміявся бандит, явно потішений страхом жінки. – Я таких, як ти, не кусаю… Хліб зібралася пекти?

– Пироги, – врешті здобулася на слово Варвара.

– Пироги?.. З капустою?..

Високий жадібно втягував у ніздрі повітря, заглянув до діжі, потикав у біле пухке тісто брудним прокуреним пальцем.

– А що, хлопці, попробуємо і ми пирогів? – звернувся він до своїх братчиків. – Не одним же багатіям розкошувати! – І під схвальні вигуки та сміх наказав бандитові, що вже брав Варвару за плечі: – Жінку облиш, хай напече нам пирогів, поки ми з хазяїном словом перекинемося.

Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стіл тісто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зціплювала зуби, рада була затулили і вуха, і очі, оглухнути й осліпнути, бо злодіюки вже заходилися біля Свирида.

– Де заховані гроші?

– Куди подів золото?

Розбили скриню, вивалили все на підлогу, випотрошили гаман, але того їм було мало. І знову підступались до Свирида.

– Признавайся, зануда, куди подів золото!

Свирид стояв на своєму: золота у них не було і немає.

– Не було, кажеш? – перепитав високий і посміхнувся недобре – У тебе, хазяїне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити її… Ану зв’яжіть, хлопці, йому руки, щоб не брикався!

Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.

– Тягніть до печі!

Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.

– Так нема, кажеш, золота?

– Немає, – відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.

– Немає?

– От клянусь Богом – немає!

– А ти не спіши клястись, не гріши перед Богом, – лиховісно умовляв Свирида високий. – Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!

Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.

– Ставте, хлопці, його ноги – нехай погріється!

Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.

– Годі, хлопці, годі, – наказав отаман, що не спускав із Свирида очей – Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.

Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:

– Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?

Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі. Якась думка майнула в його очах, затріпотіла гаряче і мстиво.

– Розв’яжіть.

– А скажеш, де золото?

– Скажу.

– Оце інший макар! – зрадів високий. – Люблю, коли людям вертається пам’ять!

Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.

– Підсадіть мене на піч… там золото…

Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:

– Хазяїн, скоро там?

– Зараз, – глухо, як із могили, озивався Свирид.

– Дістаєш там, хазяїн?

– Зараз дістану!

Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:

– Забирай, отамане, своє золото!

Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.

Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті. Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.

Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась у темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато – всіх не передушиш, – гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу – катували під вербами.

Про незваних гостей повідомив Оксена сусідський хлопчак – примчав аж до маслобойні на коні. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жаліючи батога, а Іван, що встиг ускочити слідом за батьком, щосили тримався за драбки.

З гори до хутора коні не мчали – летіли, розпластавшись у божевільному галопові. Вітер обривав із них шмаття піни, бризкав просто в обличчя Оксенові гарячим дощем.

Прогуркотіли під колесами розбиті ворота. Видовженими тінями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббігли довкола них, застигли, і не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так і застиг на порозі: на заюшеній кров’ю підлозі валялися трупи бандитів, а біля столу, на підлозі, сиділа Варвара і з тіста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги…

Оксен знайшов батька під вербами. Весь порізаний, з обдертою шкірою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид іще дихав – не хотів так легко піддаватися смерті. Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тіло накинули мокру скатертину – весь час поливали водою, і Свирид за якийсь час опритомнів.

Батько помер на другий день. Все просив підвести йому голову та повернути до вікна: надіявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихітку світла. А перед цим уночі, коли розійшлися сусіди і Оксен залишився віч-на-віч із татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом:

– Оксене… Оксе-ене…

– Що, тату? – схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись.

– Батюшку… покликали?..

– Скоро будуть… Лежіть спокійно, тату, батюшка от-от приїдуть… Я послав за ними Івана, – казав Оксен, бо він боявся жахної тиші, яку по вінця виповнювало – колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипіння.

– Поховайте… в Олени… в ногах…

– Гаразд, тату… Ви тільки не мучте себе, лежіть… спокійно…

Але спокій якраз і не приходив до Свирида. Батько возив опухлою головою по подушці, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камінням, ламав болісно брови над заліпленими запеченою кров’ю повіками, і чорні тіні неспокійних думок не переставали метатися по його обличчі.

– Оксене…

– Що, тату?

– Олеся… вдома?..

– Я її відіслав до сусідів. Може, покликати?

Тіні затріпотіли на батьковому обличчі, потім збіглися докупи, виповнили провалля попід бровами.

– Не треба… Ти… от що… Винен я перед нею… Бог… мені цього… не простить…

– Що ви таке кажете, тату! – заперечив Оксен, заперечив тим більш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме.

– Не простить… То ти… от що… Оксене… Виходитиме Олеся… заміж… віддай їй… двадцять десятин землі… Оті з війни… що я купив…

«Оті, що над байраком!» – зойкнув у Оксенові розпачливий голос, але Бог, що висів прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, шо він не посмів заперечити батькові.

Свирид відчув синове вагання. Зібрав останні сили, і голос його пролунав майже так, як тоді, коли Свирид був здоровий:

– Ослухаєшся – і того світу проклену!.. З могили устану!..

– Добре, тату, – покірно згодився Оксен.

Так на цвинтарі виросла свіжа могила, а згодом темненько видовженою скринею появилася ще одна: поховав Оксен і свою дружину, яка, збожеволівши, недовго жила на світі: ліпила пироги до останньої своєї хвилини.

Відтоді як помер батько, Оксенове серце, де Олеся завжди мала тепленький куточок, наповнилось холодком: не міг він простити сестрі отого батькового заповіту. Знав, шо це – гріх, що сестра ні в чому не винна, – і нічого не міг вдіяти з собою. Як згадає про оті двадцять десятин, як подумає про те, що то ж найкраща земля, що більше ніде так не родить пшениця, – так і хлюпне на нього гаряча ненависть до сестри, яка, наче на зло йому, з кожним днем хорошіє – манить пролісковою синявою очей, заворожує сміхом.

І таки наворожила: ранньої осені, дратуючи ціпком лютущого пса, завітали до хати добре підпилі свати – один у чумарці, а другий у кожусі, обидва у високих шапках, хоч надворі ще було жарко. Той, що в чумарці, проїхався неслухняними ногами аж до столу, поки натрапив на лавку, і аж тоді здогадався зняти шапку та перехреститися до образів. Сват у кожусі поводив себе трохи пристойніше, однак теж поспішив приліпитися до рятівної лави.

– А чи знаєте, господарю, чого ми прийшли?

– Звідки ж мені знати? – відповів їм непривітно Оксен. – Скажете – будемо знати.

– Ми прийшли сватати, от! – хитнувся в бік Оксена дядько в кожусі, а потім штовхнув свого сусіда ліктем під бік: – Та кажіть уже далі ви, Іване, бо я не такий, як ви, мастак… Ви, господарю, тільки послухайте, що він вам скаже… Та ну ж бо, кажіть уже, Іване, бо ми вже вас слухаємо!..

Іван побуцав, побуцав головою, наче збирався з кимось битись, та й почав верзти про мисливця, про куницю – красну дівицю та про слід, що оце привів їх аж на Івасютине подвір’я. «Щоб же вам повилазило!» – закляв їх Оксен, але дядько в кожусі був іншої думки: він вертівся, прицмокував, підморгував у неприхованому захваті від красномовності свого товариша, раз по раз вигукував, наставляючи навпроти Оксена товстого порепаного пальця:

– О!.. Ви чуєте, що Іван сказав?.. Ну вже й сказав, як припечатав, сто колючок йому в боки! – і в щирому захваті товк Івана під боки.

– Так що ж ви, хазяїне, нам скажете: віддасте нам куницю, чи, мо’, оце ми не в той двір попали?

– Треба про це, як водиться, в самої куниці спитати, – криво посміхнувся Оксен. – Олесю, а йди-но сюди!

Свати враз розтулили роти, наче наперед готувалися випити з чарки, що от-от має винести їм на тарілці під рушником бажана куниця. Але Олеся не озивалася. Тоді Оксен, уникаючи поглядом сватів, вийшов до сусідньої кімнати – по сестру.

Олеся стояла біля вікна – дивилася на двір. Сонце обіткало її золотим промінням, накинуло поверх одягу своє вбрання – легке, ледь помітне оку. Від того сестра здавалася ще тоншою, аніж була насправді, і в Оксена раптом ворухнувся до неї жаль. Та відразу ж подумав про сватів, що прийшли відбирати в нього землю, і недобре почуття спливло над тим, першим, похмурим вогнем запалило очі.

– Там до тебе – свати… Може, рушники будеш діставати?..

Сестра повернулась до нього, обриваючи сонячне проміння, що обплутало її золотим павутинням, і Оксен остовпів: Олеся плакала. Великі сльози набігали на очі, тремтіли губи, завжди лагідний погляд її виповнився гірким подивом, болісним непорозумінням:

– Братику, я вам так набридла, ге?..

Ці слова різонули Оксена по серцю. Жаль до сестри виповнив йому груди, зім’яв усі оті недобрі думки, що досі ворушилися в ньому, а Олеся підступила до нього, несміливо діткнулася пальцями братової руки:

– Я нікуди від вас не піду, братику!

Сестра наче зняла отим ласкавим дотиком важкий тягар, що його навалили на Оксенові плечі свати. Він ніжно подивився на Олесю, поклав на її худеньке плече важку руку:

– Дурненька, звідки ти взяла, що я хочу випхнути тебе заміж?

Сестра схлипнула, сльози ще рясніше заструменіли по обидва боки рівненького носика, і вона, чи то соромлячись отих сліз, чи несила їй була більше стримати своєї любові до брата, припала до його грудей обличчям.

– Тільки знай одне, сестро: спіткаєш коли хорошу людину – я тобі на дорозі не стану! – голос Оксенів затремтів, він пестив гладенько зачесану Олесину голівку, ладен зараз пообіцяти сестрі все, що вона тільки забажає: ніколи ще в своїх думках не був такий щирий Оксен і ніколи ще не вірив так свято оцій своїй щирості. Гнав від себе думку, що цьому причина оті двадцять десятин, які лишаються при хазяйстві, не хотів навіть згадувати про них, кличучи в свідка Бога: «Господи, ти ж бачиш – вона сама не хоче заміж!»

Свати так і пішли, не скуштувавши горілки. Утішена Олеся, впавши в пустотливий настрій, хотіла була винести їм гарбуза, але брат відраяв: йому зараз було жалко навіть сватів.

Повеселілий, Оксен чемно провів їх аж за ворота, навіть пропонував запрягти в бричку коней – підвезти додому. Але на смерть ображені свати відмовились:

– Спасибі, дійдемо уже й на своїх!

Та й поповзли, понасувавши шапки аж на очі, щоб не набиратися зайвого сорому від стрічних людей: полювали, бач, красного звіра, а несуть гарбузового облизня.

Ще не було, здавалося, такої мирної, такої втішної вечері в хаті Івасют, як того дня. Забарвлені м’якою синню сутінки повільно вистилали кімнату: спершу підлогу, потім лави й постелі, стіл і мисник, зависали на стінах, шовковисто погойдуючись од найменшого руху, найлегшого подиху, лягали на обличчя людей лагідними тінями.

Натомлені денною нелегкою роботою. Івасюти сиділи за столом. перекидалися тихими голосами, більше, однак, прислухаючись до власних повільних думок.

Потім, коли вже зовсім потемнішало й перша зірка золотим своїм дзьобом клюнула в шибку, як цікаве курча: «А чи є тут чим поживитись?» – Оксен засвітив лампу, повісив угорі під сволоком, і рівне світло розлилося по кімнаті, теплим м’яким язиком лизнуло очі людей, лишило на них по маленькому вогнику.

Вогники ті то згасали, то знову спалахували, то пригиналися, то підіймали чубаті голівки, залежно від того, поверталися Івасюти до лампи обличчям чи одвертались од неї, та вже всім здавалося, що крихітні світленькі язички оті тепер будуть завжди у хаті, що вони обережно й ніжно злизуватимуть тривогу й печаль, розпуку й неспокій, злість і підозру – робитимуть очі такими ж чистими та прозорими, як джерельна вода, відстояна в глибоких криницях.

Олеся, не знати з якої радості вдягнувши празникову спідницю та вплівши в коси стрічки, тихо снувала по хаті – подавала вечерю на стіл. Оксен поглядав на неї, на притихлих синів і розчулено думав, шо він ніколи більше не жениться: от поставить на ноги синів, знайде їм хороших роботящих жінок, а собі – шанобливих невісток, і заживуть великою дружною сім’єю, розбудовуючи, якщо мала стане, хату, розширюючи, якщо тісні стануть, свої володіння, а сестра, може, й справді не знайде собі пари, то й слава Богу, бо хіба їй тут погано живеться, хіба хто може закинути йому, Оксенові, що він коли хоч словом покривдив Олесю?

Та ідилія тривала недовго: свати наче показилися – не знаходили іншої дороги, окрім тієї, що вела до Івасютиного двору, і ще не раз і не два питав гірко Оксен, чи подавати рушники, а потім тулив до грудей, пестив сестрину голову, й іноді, змучений тривогою за оті двадцять десятин, думав похмуро, що, може, було б уже краще, коли б Олеся вийшла заміж. Раз відкраяти від свого серця той лан, переболіти, перемучитись, аніж майже щодня катувати себе думкою, що рано чи пізно, а доведеться-таки віддавати оцю землю в чужі руки, бо не може ж Олеся довіку ходити в дівках.

І хто його знає, може, оті невпинні сватання й довели б Оксена до того, що він зненавидів би рідну сестру, може, й розійшлися б вони ворогами, коли б не революція і коли б не Василь Ганжа, який повернувся в двадцятому році додому – таким же безсімейним бурлакою, як і його далекий пращур, тільки із зовсім іншими намірами в неспокійній, посіченій ранньою сивизною голові.

Дивовижно й примхливо склалася Василева доля, і він сам не раз думав про те, що б із ним могло статися, коли б вона склалась по-іншому.

Може, повернувся б із каторги справжнім розбійником, озлобленим на весь світ, що так несправедливо вчинив із ним, погубив його молодість. Злигався б з такими, як сам, відступниками, лицирями великої дороги, темної ночі й глухої пустощі. Різав би винного й невинного, грабуючи здобич, та й покінчив би безславно життя на шибениці, до останньої хвилини своєї палаючи невигойною образою, чорною злобою до всіх «братів во Хресті», які цькували його, як скаженого вовка.

А може, прийшов би з каторги з погаслими очима, з брезклим обличчям, і вчувався б йому щоночі похоронний брязкіт кайданів, що не тільки ноги та руки – душу сковували важкенними ланцями! Дожив би свого віку, байдужий до всього на світі, нездатний уже ні радіти, ані печалитись, і, коли б він помер, мало хто й помітив би, що не стало Ганжі, – повзала якась тінь по землі та й зникла без сліду.

Все це могло б статися з Василем, та, на щастя чи нещастя своє, потрапив Ганжа до «політіческіх», до отих самих, про яких тільки пошепки, лише з оглядкою, щоб не почув часом урядник, розповідали один одному підпилі дядьки страшні історії. Бо то все убивці царя, які сплять і бачать, як пожбурити «бонбу» в «усєрасєйського батюшку».

Колись, слухаючи оті дядьківські розмови, уявляв малий Ганжа всіх «політиків» приблизно такими: волохаті, страшні, із злодійськими мордами, з розкосими очима, вони носять повні пазухи «бонб», що віддуваються, немов крадені яблука. І не раз кричав дико Василько серед темної ночі, коли йому насинався «політик».

Тепер же він дякував долі, що вона звела його з ними. Не корив її навіть каторгою, бо саме там знайшов він серед отих революціонерів, «політіческіх заключонних» своїх учителів, які не тільки не дали йому здичавіти душею, не тільки навчили його писати-читати, але й поступово зняли йому, затурканому селюкові, полуду з очей.

Дізнався, що світ створений несправедливо не тому, що над ним жорстоко поглумилися Івасюти (це – дрібненький прояв несправедливості; цього, приміром, могло б і не статися з вами, Василю, однак ви все одно не знайшли б собі щастя в житті), а тому, що так побудоване все наше суспільство. Століттями, Василю, багатий визискує бідного, а бідний гне шию на багатого. Ваш дід гнув спину на багатих, а ви, хоч і вважалися за вільного, теж, по суті, були кріпаком. Хіба не ходили в найми до куркуля Івасюти? Хіба не примушував він вас працювати з ранку до ночі, хіба не збиткувався над вами, як тільки хотів? Ви, Василю, разом із своїми злидарями-земляками, гнули й гнете хребти свої на поміщиків та багатіїв, а по містах тисячі, мільйони таких же, як ви, Василів, збагачують своєю працею заводчиків та фабрикантів.

Розтуливши рота, слухав Василь оту простеньку, прикладну до його життя і тому таку зрозумілу йому політграмоту. І хоч як дивно, а думка, що не тільки він мучиться на білому світі, приносила йому певне полегшення: він уже не дер уночі на грудях, задихаючись від сліпої люті, сорочку, коли пригадував отой вербовий пеньок.

Інші думки обсідали тепер розпалену голову Ганжі: а як би зробити так, щоб усім Василям та добре жилося на світі? І чим довше ламав собі голову, тим упертіше навертався до однієї й тієї ж думки. Була вона вкрай проста, і Василь дивувався сам собі, як оці розумні люди та не додумалися до такого раніше.

Якось, не витримавши, поділився своїм планом з товаришами по каторзі:

– Я уб’ю нашого стражника.

– То й що з того вийде? – спитали в нього. Василь, збиваючись під хвилювання, став пояснювати:

– Я вб’ю цього… А інший – другого… Так ми всіх їх і переб’ємо: адже нас більше від них!

– А що ж далі, Василю?

– Що далі? А далі нехай кожен, хто гноблений, уб’є свого гнобителя, хай переб’ють усіх куркулів, всіх поміщиків, усіх панів, фабрикантів, генералів та офіцерів – отоді й не буде кому над нами збиткуватись.

– А як ви думаєте це все зробити, Василю?

– Що зробити? – не зрозумів питання Василь.

– Підмовити усіх каторжників, усіх ув’язнених, усіх робітників, селян та солдатів разом, в один день, в один і той же час убити по панові, по фабрикантові, стражникові? Бо якщо ви уб’єте сьогодні одного стражника, то завтра на його місце поставлять іншого, а вас стратять. Якщо робітник заб’є якогось фабриканта, то на місце забитого сяде хтось із його спадкоємців, а робітника того теж спровадять на той світ. Значить, це треба робити одночасно, Василю. А як ви цього доб’єтесь?

У Василя гаснуть очі. Він аж горбиться, пригнічений непосильною задачею, що йому задали політичні.

Отже, їм нема порятунку, все буде так, як і було, скільки й світ стоятиме.

А ті, помовчавши, щоб Ганжа цілком осмислив усю абсурдність своєї ідеї, знову почали терпляче пояснювати йому, як треба жити на білому світі:

– Невже ви думаєте, Василю, що ніхто не шукає шляхів, які привели б до визволення? Минали століття, роки й роки, а люди тільки тяжко працювали, помирали з голоду й холоду і ніколи не задумувались над тим, чи таке уже й справедливе наше життя, як про це твердять попи?..

До речі, а чи відомо вам, Василю, що в Росії були і є люди, які дотримуються приблизно тих же поглядів на методи боротьби, що й ви?

– Ага! – знову оживає Василь. – Отже, не я один дійшов до такого простого плану. Виходить, є люди, які думають так само, як і я.

– Не поспішайте, Василю, не поспішайте. Ці люди, на противагу вам, вирішили починати не з стражника, не з офіцерів чи генералів навіть, а з самого царя. Вони мислять собі так: нами тепер править лихий цар, він не хоче прислухатися до голосу поневоленого народу, отже, вб’ємо його, щоб трон зайняв цар добрий, і тоді всім нам одразу полегшає… Це були сміливі, самовіддані люди, Василю, вони свідомо йшли на смерть, але трагедія їхня в тому, що йшли і йдуть вони хибною дорогою. Бо цар, хоч би якою доброю людиною він не був, поганий уже тому, що він – цар, поміщик лихий уже тому, що він поміщик, фабрикант уже через своє становище ссе кров із робітників, хоч він, може, ніколи не їсть м’ясного. Як комар не може жити на світі, не п’ючи крові, як хижак помре голодною смертю, коли не буде вбивати слабших від себе, так і експлуататор не може існувати без визиску, без експлуатації. Отже, справа не в доброму чи лихому цареві, хорошому чи поганому поміщикові, а в усій несправедливій системі, яка дозволяє багатому визискувати бідного, сильному гнобити слабкого. Тож треба думати, Василю, не про те, як убити стражника, поміщика, генерала чи навіть царя, а як повалити весь лад, зруйнувати всю оцю несправедливу систему, позбутися всіх стражників, усіх панів одним могутнім ударом. Для цього ж треба, щоб і робітники, і бідні селяни – всі пригнічувані та визискувані Василі виступили, як один, єдиною організованою силою – і тоді ніщо не зможе вам протистояти! А це неможливо, Василю, без організаторів. Саме для цього й існують у всьому світі революційні партії, і ми належимо до такої, Василю!

Отак учили Василя його нові учителі, вчили довго й терпляче, і слова їхні не впали на кам’яний неродючий грунт: всмоктав їх Василь спраглим серцем своїм, виплекав, виростив – зробив власними непохитними переконаннями. За них, повернувшись із каторги, вів палку агітацію на катеринославських заводах, за них воював на фронтах громадянської – у червоноармійських підрозділах, з ними повернувся у рідне село – будувати Радянську владу, ламати вікові закляті традиції, що не раз бувають дужчі за ворожі полки: ворогів можна знищити, розсіяти навальною атакою, стріляючи впритул, рубаючи з плеча, а тут – кого будеш рубати? Солдатку Параску, що гризе хліб з остюками, а теж кричить проти совдепії, бо совдепія, бач, хоче позакривати всі церкви і йде проти самого Господа Бога? Кого стріляти? Кума Петра, який репаними п’ятами затулить усе злиденне поле своє та ще й прихопить сусідське, а горлає проти комуни так, наче він – найбагатший поміщик на всю Полтавщину?

– Чи ви хоч нюхали її, що отак надриваєте голос?

– Не нюхав і нюхати не хочу!

– То звідки ж ви знаєте, що комуна погана?

– Добрі люди казали!

Ох, ті «добрі люди»! Не раз у відчаї обхопить свою голову Василь, не знаючи, що далі робити, з якими словами йти до людей, щоб йому повірили. І буде йому ще всього: безсонних ночей і безнадійних думок, гарячих суперечок – таких гарячих, що іноді аж сорочки на грудях летітимуть шматтям, і підступних пліток, яким чомусь тим охочіше вірять, чим вони безглуздіші, і зрада, здавалося б, найвірніших людей. Все це жде на Василя в рідному селі, яке він і ненавидить, і любить, яке готовий іноді спалити і без якого не може жити на світі.

Та це ще попереду, а поки що Василь, який заходився насамперед перевозити до села свою хату, зустрівся з Оксеном.

Не інакше, як нечиста сила виперла на дорогу Оксена саме тоді, коли Василь проїжджав мимо на позичених конях – пустив їх з гори вільним підтюпцем, а Івасюта теж дав волю своєму застояному жеребцеві, на повній рисі виїхав з двору – та й зчепилися на смерть голоблями, заплутались упряжжю.

– Гей, ти! – закричав люто Василь, не впізнавши в першу хвилину Оксена. – Тобі що, повилазило?!

Оксен же відразу впізнав Ганжу. Та й як не впізнати оті короткі, з обрубаними пальцями долоні, які він колись помагав батькові пхати до чорної пащеки пенька!

Василь зіскочив із воза, повільно підійшов до Оксена, що похапцем розплутував упряж, бив свого жеребця у вискалену, високо задерту морду.

– Зачекай, не гарячкуй, – вже миролюбніше промовив Ганжа.

Оксен оглянувся, їхні погляди зустрілись. Тонкі, наче вималювані Василеві брови, шо не злиняли на каторзі, не вигоріли на заводі, ворухнулися, стяглися докупи в суворий шнурочок:

– Оксен?

Оксен посміхнувся винувато й розгублено. Простягнув руку, тернувши нею перед цим об чумарку, запобігливо мовив:

– З приїздом вас, Василю!

– Ні, руки я тобі не дам, – тихо, немов говорив він оте сам собі, озвався Василь. – Не подам я тобі руки, Оксене, – повторив він уже голосніше, і нерозтрачена ненависть виповнила його суворі очі. – На ній же немає пальців, як же я без пальців потисну твою?..

Оксен більше не міг витримувати Василів погляд: він пропікає його, здається, наскрізь. Тому дивиться собі під ноги, на свіжоначищені чоботи, що, однак, уже встигли взятися пилком. Кличе в свідки Бога, що він не хотів тоді лиха Василеві, заступався за нього перед розлюченим татом.

– Так заступався, що аж руки мої стромляв до пенька?

– Хто з нас не без гріха! – смиренно зітхає Оксен. – Молодий був, дурний… Скільки часу минуло відтоді, Василю!

– І все бур’яном поросло? – питає глузливо Ганжа, та відразу ж відповідає, рішуче й сердито: – Не поросло!.. На отій доріжці, Оксене, жодна бур’янина не виросла. Я її своїми покаліченими руками з дня у день проривав. Ходив нею, протоптував, щоб не забути…

Голос Василеві урвався, так наче його зненацька здушили за горло.

– Жаль – пса старого вже на світі немає, – трохи спокійніше далі казав він. – Ходив я оце, як приїхав, провідував… Лежить у ногах Оленки, як собака цепний, навіть мертву її стереже…

– Гріх таке на покійника казати, Василю, – все ще не зводячи очей, з м’яким докором відізвався Оксен.

– Гріх! – скипів відразу Василь та й підніс покалічені руки свої під самого Оксенового носа. – А оце-о не гріх?.. А Оленку живою в могилу покласти – не гріх?..

– Мачуху я теж боронив…

– За руки тримав? – перебив його Василь. – Щоб легше вбивати?

Оксен аж здригнувся від незаслуженої образи, кров так і хлюпнула йому до голови, потьмяніло в очах. Хто він такий, оцей наймит, який колись насмілився зганьбити їхню сім’ю, довести його батька до каторги? По якому праву він судить Оксена, він, що викрадав чужу жінку?

Все оце виплеснув би Оксен у обличчя Ганжі, коли були б інші часи. А зараз мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Молив тільки Бога, щоб той укріпив його дух, дав сили витримати, не завестися з оцим гольтіпакою. Може, Василь навмисне затіяв оцю розмову, щоб роздратувати його, Оксена, розлютити, а потім розправитися з ним? Адже тепер – його влада, його суд та закон, за ним, значить, і сила. І Оксен, стримуючи себе, знову говорить примирливо:

– Нащо старе поминати, Василю?.. То були одні часи, тоді люди по-іншому жили, по-іншому й думали…

– Тоді, значить, і Оленку вбити можна було? – гірко запитує Ганжа і, не чекаючи, поки Оксен відповість, каже іншим, страшенно втомленим голосом: – А ми ж, може, любили одне одного… Я, може, того не женився й досі. Це як забути, Оксене?.. І як собі хочете, а Оленку я переховаю, – похмуро додав він. – Я вже й місце для неї знайшов – подалі від вашого кодла. От кликну дядьків на підмогу і перенесу туди Оленку…

– Воля ваша, Василю, коли вам уже й мертві на заваді стають… – почав був Оксен, але Василь гнівно перебив Івасюту, і голос його тепер задзвенів, як добре нагортована сталь: не побережешся – обріжешся:

– А ти, Оксене, краще не плутайся в нас під ногами! Чуєш – не плутайся!.. Бо попадешся – затопчемо, і мокрого сліду від тебе не лишиться! Ти нам пальці колись рубав, тепер свої побережи!.. Но!..

Шарпонув за віжки, коні смикнулися – покотили важкого воза. Не попрощався, не оглянувся, а Оксен стояв і дивився йому вслід. І здавалося вже йому, що то йшов не Василь – чужа, незнайома людина. Засмальцьована кепка на великій голові. Старенька потерта шкуратянка так і влипла в могутню, трохи сутулу спину, а внизу, біля пояса, віддувається і звідти виглядає краєчок жовтої кобури – наган! Галіфе кавалерійського крою і стоптані на каблуках чоботи з натертими дужками на задниках – слід від острог. «Комісар!» – думає Івасюта, з ненавистю дивлячись на облиту шкуратянкою спину, всю постать, що невблаганно віддаляється, а захоче – так само невблаганно піде на нього, і ненависть ця аж обпікає йому очі, і пропечений зір його стає такий чіткий та ясний, що він бачить кожну рисочку, кожен рух отієї людини. І знає, що де б він не був, що б не робив, а вже не відв’язатися йому від Ганжі, не спекатись його: обом їм не вистачить місця на оцій такій просторій землі.

Оксен похмуро завернув жеребця, покотив у двір: після сутички він не міг кудись їхати, з кимось іще зустрічатися та розмовляти. І ранок, що перед цим радував його своїми чистими та веселими барвами, і широчезний двір, який і досі грав-переливався перламутровим росяним килимом, відбиваючи весняне не заспане сонце, і велика хата, що курилася мирним димком, і розквітлий сад, наче обліплений білими та рожевими метеликами з запашними тоненькими крильцями, – все, що перед цим тішило, сповнювало бадьорістю й спокоєм, раптом зів’яло, спохмурніло, заткалося гіркуватою тінню, так наче тут пройшовся своїми невблаганними чобітьми Василь, потоптав усю траву, збив росу, пообривав білий цвіт, обламав сонячне проміння та й пожбурив на землю. І Оксен, відчуваючи, як у ньому наростає роздратованість, не знаючи, на кому зігнати злість, щосили вдарив порожнє відро, що попалося йому на дорозі: аж зойкнуло оцинковане залізо, вискочила дужка з гнізда. Відро махнуло тією дужкою, як зламаною ручкою, підскочило, впало на бік, покотилося аж до колодязя та й зашилося перелякано під корито.

Оксен одразу ж підняв його, почав випрямляти глибоку вм’ятину, але так уже й не зміг до кінця вирівняти її; вставив дужку в гніздо, але й дужка вже не так міцно трималася після того – повискувала зламаним зубиком.

Далі події розвивалися так: Василь поставив хату й переніс Оленку на нове місце, а в Оксена відібрали землю, залишивши йому десять десятин землі.

Хата Ганжі стояла на краю села, на витоптаній худобою толоці, але він тим не дуже журився: «Ось прийде осінь – посаджу деревця». Через неогороджений двір ходили і люди, й худоба, скорочуючи собі дорогу, але й на те позирав байдуже Василь: «Ходять, хай ходять собі на здоров’я, а тин городити не буду, не до того йдемо», і до пізньої ночі ясніло маленьке віконце, і той вогник вабив до себе людей, як метеликів, шо налітають із темряви на світло: одним він обпалить крила, а інших зігріє, одні загинуть на ньому, а інші наберуться нової снаги, бо життя є життя і кожен простує своєю стежиною, не знаючи, куди вона його приведе і де їй кінець.

Чи могла подумати Оленка в останню хвилину свою, що Василь іще повернеться і прийде до неї, щоб хоч після смерті вирвати її з чіпких Івасютиних рук? Ось він стоїть над новою труною, куди переклали прах його любки, труна вся оббита червоним перкалем, що його дістав аж у Хоролівці, змайстрована з міцних дубових дощок – вік лежатимуть у землі – не зогниють! – ось він, повторюю, стоїть, зібгавши в покаліченій долоні благенький пролетарський картузик, і вітер перебирає посічену сивизною чуприну, і обличчя його суворіше, ніж завжди, бо сльози душать Василя, та він не хоче, щоб хтось це побачив, а дядьки застигли довкола з лопатами і теж мовчать, поважаючи чуже горе.

Врешті Василь махнув рукою так, наче давав невидимому оркестрові команду грати похоронну мелодію, тільки з того нічого не вийшло, бо довкола лише перешіптувалася висока трава, хитали біленькими голівками ромашки та десь угорі видзвонював нелукаву пісеньку жайворон. Тоді Василь коротко кинув: «Починайте», – і пішов, зламуючись у колінах, від могили, бо не хотів бачити, як закидатимуть землею його перше й останнє кохання, не хотів чути, як глухо стукотітиме груддя, на цей раз востаннє закриваючи від білого світу, від ясного сонця, від запашних трав ту, що спалила йому серце ненасиченим коханням.

Так він ішов, не бачачи перед собою дороги, і трава ласкавими зеленими вусиками обмітала від пилюки його поруділі чоботи, і квіти співчутливо схиляли перед ним запашні голівки свої, і дерева накидали на нього прохолодні тіні-свитки, немов хотіли остудити його роз’ятрене серце. Так він і йшов, простоволосий, зібгавши стареньку кепочку в покаліченій руці, і хтозна, коли б і де зупинився, якби не набрів на могилу Свирида.

Важкий дубовий хрест уже встиг почорніти, вгрузнути в землю, та все ж він був найвищий з-поміж інших хрестів. Широко розставляв темні руки свої: «Ось поки – моє. і нікого сюди не пущу», понуро оберігав спокій свого хазяїна. Василь постояв над могилою, копнув кілька разів приплесканий роками горбик землі, що на ньому тісно кущувалася трава, немов позбігалася з усього кладовища.

«Ось ти лежиш, мертвий, а я стою над тобою, живий, хоч ти й хотів мене вбити. Ти заховав від мене в могилу найдорожчу для мене людину, без якої я вже не знатиму щастя, та й сам зарився біля її ніг, щоб і після смерті не пустити від себе. А я ось прийшов, забрав її в тебе, бо вона кохала не тебе, а мене, – стережи ж тепер порожню могилу!.. Ти не щадив нікого в своєму житті, рубав навіть пальці, простягнені до тебе за милостинею, – не буде ж пощади і всьому родові твоєму! І син твій ляже сюди, і внуки твої – все гадюче насіння твоє прийме в себе оця неродюча могильна земля, щоб воно зогнило, перетліло, розсипалося в прах, а я все буду живий. Я буду орати твою землю, засівати її, збиратиму врожай – спробуй тепер завадити мені в цьому, Свириде!.. Жаль, що ти не дожив до цих днів: хотів би я побачити, як ти сам обгризав би пальці свої, коли ми ділитимемо твою земельку! Так-то…»

Насунув кепочку аж на очі, пішов із цвинтаря – прямо черед Івасютине поле.

Оксен же, втративши землю, впав у похмурий відчай. Кілька днів сидів удома – не виходив навіть із хати, від сестри і синів, що поралися по хазяйству, роздратовано відмахувався: робіть як знаєте, хоч за вітром пустіть, тільки дайте мені спокій! А потім запріг кобилу, сів у бричку та й покотив із двору, не сказавши, куди він їде і коли повернеться.

Коли б це було до революції, Оксен поніс би свою кривду у волость, а не допомогло б – подався і вище: дійшов би аж до губернатора, а свого добився б. А зараз – куди він піде, шукаючи правди? До Василя Ганжі? Чи до таких же, як Ганжа, верховодів, шо стоять тепер при владі?.. Один Бог лишився від старих добрих часів, який усе бачить і все чує, і без волі якого навіть волосина не впаде з голови людини. Він незмінно був прихильний до Івасют, своїх вірних дітей, завжди дбав про їх інтереси, як статечний господар. Посилав вчасно дощі на їхні ниви; оберігав від хвороби худобу; стежив за тим, щоб кури добре неслися, а вівці вчасно котились; набивав на ярмарку ціну на ті продукти, що їх Івасюти продавали, і збивав ціни на крам, що його вони мали купувати; охороняв їхнє добро від лихого, заздрісного ока, від чорного злодія, від вогню та води і пильнував за тим, щоб наймити працювали не за страх, а за совість. Він робив усе, щоб росло, міцніло їхнє хазяйство з року в рік, і кожен Івасюта міг твердо покластися на оцього надійного, прихильного Бога.

– Так за що ж ти караєш нас зараз, Господи всемилосердний та всемогутній, чим я, раб твій, провинився перед тобою, що ти наслав на мене оцю совдепівську сарану, яка буде віднині жерти мій хліб, випасати на моїх луках свою сухоребру худобу? Чим я не догодив тобі, Господи, що ти дав волю отому безпалому сатані знущатися з мене? Скажи мені, Боже, скажи вустами свого слуги, якщо я недостойний чути твій глас!..

– А чи не забагато ви хочете знати, Оксене, в гордині своїй? – голос отця Віталія, завжди такий м’який та ввічливий, нині лунає суворо й осудливо. Строге, іконописної краси обличчя повернене просто до Оксена, і великі очі мерехтять докором. – А я думав, Оксене, що ви твердіші у вірі своїй…

Оксен стоїть розгублений посеред великої світлиці. Признатися, не на таку відповідь сподівався він, несучи, свою скривджену душу до батюшки.

Молився ж перед цим гаряче й щиро, так, як, може, молився тільки в дитинстві. Майже всю Божу службу простояв на колінах, клав запопадливі хрести, бив земні поклони: Господи, просвіти! укріпи! допоможи! А потім зачекав отця Віталія біля церкви та й пройшовся із ним до господи.

У світлиці – спокійно і тихо. Книжкові шафи тьмяніють золотими корінцями, м’які фотелі й стільці, м’який килим на підлозі і м’яке, розсіяне темно-зеленими завісками денне світло, що не змагається, не забиває, а гармонійно доповнює тихе світло лампади перед образами, непоспішливе, приглушене цокання великого, в темному горіховому футлярі годинника – все це схиляє до неквапних рухів, спокійних продуманих слів.

– Сідайте, Оксене, – запрошує отець Віталій, бо Оксен все ще стоїть, вражений несподіваним докором панотця.

Коли Оксен сів – притулився на м’якому стільці, отець Віталій пройшовся по кімнаті раз, пройшовся вдруге. Смикав замислено молоду шовковисту борідку (ах, як її любила цілувати матушка!), ворушив бровами, поглядаючи на свого принишклого гостя.

– Не знаю, що вам, сину мій, відразу й сказати, – почав отець Віталій, сідаючи навпроти Оксена та дотикаючись до його коліна випещеною рукою з довгими аристократичними пальцями – Всі ми тепер як сліпі, скривджені діти, що збилися з дороги: ніяк не можемо вийти на втрачений шлях. З нас насміхаються, а ми мусимо мовчати. Нас закидають камінням, а ми не сміємо й руки піднести, щоб оборонитися. Нам завдають ран, ми ж – тільки прикриваємо їх своїми слабкими долонями…

Оксен аж завмер, боявся й дихнути: так гарно, так проникливо говорив зараз батюшка. «Еге ж, ми як діти, скривджені діти…» І щось уже душить Оксенові груди, гарячить, затуманює очі і – дивно! – легше на змученому безсонними ночами, безпросвітними думками серці. Озлобленість поступається місцем розчуленню, відчай – мерехтливій надії.

– Важкі, неймовірно важкі випробування послав Господь Бог в безмежній милостині до грішних дітей своїх… Знаю, Оксене, все знаю, – застережно підняв долоню отець Віталій, бо Оксен так і потягнувся до нього – розповісти про свою нову кривду. – І як замучили вашого батька, святу цю людину, як поглумилися з його пам’яті, і як вас пограбували, відібравши землю й худобу… Але хіба ви один постраждали, Оксене? Хіба ви перший сидите в оцій кімнаті, згадавши у важку для вас хвилину про Господа Бога? Огляньтесь, Оксене: скільки скривджених цією од лукавого владою синів святої нашої матері церкви йдуть сьогодні до неї, шукаючи захисту, питаючи втіхи!.. Так, тяжко нам, дуже тяжко. Але хіба першим християнам було легше? Хіба не полювали на них, як на диких звірів, не піддавали найлютішим тортурам, найпекельнішим мукам, що їх тільки диявол може підказати людині, аби тільки вони зреклися Христа – Господа нашого? Їх була всього жменька, проти них стояла ціла Римська держава з її непереможними, здавалося б, легіонами, з усім незліченним багатством, держава, яка володіла півсвітом. Досить, здавалося б, їй ворухнути пальцем, щоб роздушити оту жменьку перших християн – бідних, знедолених, безборонних, але твердих, чуєте, Оксене, – твердих у вірі своїй!..

І що ж сталося, Оксене? Римська імперія загинула, від неї лишилася тільки сумна згадка, а вчення Христове розлилося по всьому світі, як весняна повінь, що очищає людські душі від скверни. Бог, всеєдиний і всемогутній, який держить наше майбутнє у святій десниці своїй, творець усього живого й неживого, що оточує нас, не допустив, щоб загинула праведна віра, і не допустить цього ніколи, Оксене. Як перші християни, в цю страшну для нас усіх годину ми повинні свято вірити в нього, в його волю і мудрість, яку нам, рабам його, ніколи не дано зрозуміти… Бог посилає нам випробування, щоб перевірити, наскільки міцна та непохитна наша віра в нього. Бог кидає нас аж на дно неймовірних страждань, щоб потім, очищених муками, вознести ще вище, зробити ще щасливішими. Все в руках Божих, Оксене, треба тільки вірити у всемогутнього і не допускати в душу свою гріховних сумнівів…

Упокоєний, просвітлілий душею, поїхав додому Оксен. Майбутнє вже не здавалося йому таким безпросвітним, як досі. Повнився надією, що Бог не допустить того, щоб утвердилася оця диявольська влада, не дасть на поталу покривджених дітей своїх і рано чи пізно, а відібрана земля знову повернеться до нього.

Дістав із скрині Біблію, Житія святих, Псалтир, поклав на полицю під образами. Щовечора збирав усіх до столу – читав при засвіченій лампі. Строго слідкував за тим, щоб усі молилися, дотримувались постів, щонеділі відвідували церкву.

І, упокорившись, виїхав на те поле, що лишив йому Ганжа разом зі своїми поплічниками, – збирати врожай.

На жнива, як і заведено, виїжджали всією сім’єю: Оксен, обидва сини, сестра. Нещодавно йшли ще й наймити, а то й сусіди, – роботи, слава Богу, вистачало всім, цього ж літа Оксен вирішив, що упораються й самі.

Ще вчора поклепали коси, вставили в граблі нові зубці, викотили гарбу, перевірили упряж, а Олеся нарізала сала, наклала повен чавун вареної в лушпинні картоплі, націдила жбан різкого та холодного сирівцю: на обід вирішили не повертатися додому, щоб не марнувати час.

Устали вдосвіта – з першими півнями. Небо миготіло ясними зірками, неохолола за ніч земля дихала парою – легкий туманець виповнював луки, шо опускалися до самої річки, пробував здертися і на городи, та йому бракувало сил, і він сповзав донизу, залишаючи на траві росяну сизь. На сході, коло самої землі, невидиме сонце розгортало біленьку намітку, затуляючи нею зірки, а місяць наставляв гострі роги, як роздратований бичисько: «Не підходь, а то заколю!» «Буде гожа днина», – подумав Оксен, і звичний, урочистий, радісний настрій, як завжди, коли він виїжджав на жнива, пройняв його. Та відразу ж і пригас, бо він подумав про оті дев’яносто гектарів відібраної землі, і Оксен уже сердито гукнув до хати, щоб швидше ворушилися, бо так можна дозбиратись і до вечора. На той покрик першими вийшли хлопці, протираючи заспані очі та позіхаючи.

– Ви хоч би вид свій обмили! – нагримав на них Оксен, і сини слухняними бичками подались до колодязя, почали зливати один одному в стулені човником долоні просто з відра. Слідом за ними появилася й Олеся в старенькій кофтині та спідниці, в білій хустці, пов’язаній понад бровами, щоб не запектися на сонці, з двома вузликами, де була наготовлена їжа. Посвітила на схід веселими очима, спитала в Оксена:

– Братику, молока теж узяти? – І коли Оксен відповів, що не треба, обійдуться і сирівцем, сестра поснувала дві темні доріжки до гарби, обсипаючи ноги росою.

Коли вже впрягли кобилу Мушку (жеребця і ще одного коня забрали оті голодранці), з хати вийшов скоцюрблений дід. Притримував обома руками штани, бо обірвався очкур. Штани звалювалися із висохлих на корінь сідниць, та дід поспіхом дріботів до гарби, трусив пожмаканою бородою.

– Заждіть, і я з вами!

Хлопці пирснули в кулаки, Оксен досадливе сказав:

– Та куди вже ото вам їхати, діду! Сидіть уже вдома та грійте кості…

Але дід упертою дитиною пхався на гарбу: штани, чіпляючись за дошки, сповзали йому аж на почорнілі литки. Хлопці вже відверто сміялися, Олеся, гасячи сміх, одвертала почервоніле обличчя, Оксен же іще пробував умовити старого:

– Хто ж за хазяйством догляне, як ви з нами поїдете?

– Хай он Альошка лишається!

Дід уже видряпався на гарбу, вріс у дошки сучкуватим задком, вчепився посинілими руками в полудрабок – умреш – не відірвеш! Оксен тільки плюнув, послав Олексія за сіном – підмостити під старого йолопа, щоб не розтрусилися кості, і зраділий син припер такий оберемище, що його вистачило б на повну гарбу.

– Ти що, зовсім з глузду з’їхав? – закричав на нього Оксен.

– Та ви ж казали, – виправдовувався той.

– А худобу – чим годувати будемо? – вже зовсім розсердився Оксен. – Чи твою дурну голову замість сіна до ясел впихнемо?.. Неси назад та не труси по дорозі, бо вам тільки тюкни.

Оксен надібрав трохи сіна, помостив на дошки.

– Сідайте, діду, сюди, бо вас там розтрусить.

Поки виїхали з двору, вже зовсім розвиднілося. В небі ще не відстоялася нічна каламуть, воно було якесь безбарвне та зблякле, як вода під час повені. Де-не-де блимали зірки, але й вони швидко гасли, опускалися в імлисту глибизну, як прив’ялі листочки. Тільки місяць наставляв ще на сонце надломлені роги, пробував його налякати, а сам уже задкував-задкував за своїми зоряними чередами, що побрели на інші пасовиська.

Червоне, веселе, ясне – сходило сонце. Клало чіткі свіжі тіні, вигравало в росяних травах такими веселковими спалахами, що аж боліло в очах. В тому ранковому світлі хліба стояли урочисті й замислені, як воїни перед останньою битвою: шикувалися один до одного гінкими стебельцями, схиляли важкі свої голови, повні золотого зерна, торкалися один одного колючими вусиками, наче казали останнє «прощай». І мимовільний сум охопить у першу хвилину хлібороба, коли він стане з гостро відклепаною косою чи зубатим серпом проти оцього безборонного війська: жалко нищити отаку божу красу!

– Запізнилися! – буркнув невдоволено Оксен, бо не було ще за його пам’яті випадку, щоб вони не виїжджали на жнива першими. Тепер же поле всіялося людьми, кіньми та возами, що позадирали догори голоблі, обвішані клунками та зайвим одягом, і перші нетерплячі вже пробували коси, прокладаючи перший покіс, виблискували золотими мантачками – сталь перекликалася зі сталлю, дзвеніла з краю в край.

Дід наче проспав усі оці роки, а оце щойно прокинувся. Звівся на гарбі, розгублено оглянув величезний лан, всіяний косарями.

– Оксене, навіщо ти стільки женців найняв?

– Хто їх у дідька наймав! – відповів похмуро Оксен.

– Оксене, та чи тобі повилазило: вони ж наші хліба жнуть! – аж затіпався дід.

– То вже не наші…

– Як то не наші!.. Наше це поле: я сам його в пана купував…

– І поле не наше. Хіба ви не знаєте: забрали в нас поле.

– Так чого ж ти стоїш? Біжи до урядника, хай прожене їх к бісовій матері, а зачинщиків посадить у холодну!

– Та чи ви, діду, з того світу звалилися, чи й справді вже весь свій розум прожили! – не витримав нарешті Оксен. – Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники?

Дід неабияк розгнівався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою:

– Пропаде! Все пропаде ік бісовій матері при отакому хазяїнові! Та чи ти, лобуряко, хоч про синів своїх подумав, – з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужі руки віддаєш?

Оксен уже нічого не відповідав: мовчки ладнав косу, тільки тремтіли дрібно руки та гірко стискалися вуста.

Накричавшись, дід плюнув у бік онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозі, сердито замітаючи матнею влежану за ніч пилюку.

– Щоб тебе й мої очі не бачили!.. Тепер я біля тебе і срати поруч не сяду!

Іван кинувся був запрягати кобилу – підвезти прадіда додому, але Оксен спинив:

– Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур із голови вивітриться.

Дід щасливо добрався додому, а ввечері, як тільки косарики заїхали в двір, зустрів Оксена новим витребеньком:

– Віддай, харцизяко, гаман!

– Навіщо він вам, діду? – миролюбно поцікавився Оксен, що, зморений цілоденною працею, не мав уже охоти ані сперечатися, ані сваритися зі старим.

– Не твого дурного розуму діло! – затрусився знову дід. – Мій гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на світі не було! Що захочу, те з ним і зроблю!

– Та добре, віддам! – втомлено відповів Оксен, радий уже відчепитись від діда. – От розпряжу кобилу й віддам.

Тоді дід підняв догори важкий костур, підступив до онука:

– Віддай, нечестивцю, зараз, бо так по голові торохну!

Що лишалося робити Оксенові? Не заводиться ж битись із старим – на потіху дітям та сестрі.

Пішов до хати, відчинив скриню, дістав гаман, спорожнив його, подав дідові:

– Забирайте, тільки дайте мені спокій!

І дід уже не розставався з тим гаманом. Тягав його із собою з ранку до вечора, уночі клав у голови: часто просинався, мацав під подушкою рукою, чи ніхто не вкрав.

Якось гаман висунувся – впав на підлогу, і дід, прокинувшись, підняв такий лемент, що хоч святих із хати винось.

– Ря-а-а-туйте, вкрали! – кричав розхристаний дід, божевільно викочуючи очі. Побачивши онука, що вскочив до хати, присікався до нього: – Віддай, падлючий сину, гаман, бо й з того світу проклинатиму!

– Та ось він лежить! – помітив пропажу Іван. Нахилився, підняв гаман, подав дідові.

Дід прожогом ухопив його, притис до грудей.

І досадно, і смішно було Оксенові з отакого дідового божевілля.

А гаман потроху виповнювався, роздував своє потерте черево, і правнуки не раз ламали собі голови над тим, що прадід туди ховає.

Якось в Олексія зник новий, щойно куплений пасок – блискучий, поцяцькований мідними пластинками, не пасок, а мрія. Хлопець увесь день проходив з почервонілими очима, перерив усе, перевернув догори дном, по сто разів допитувався: «Ви не бачили паска?» – але пропажі так і не знайшов.

В Оксена пропав брусок, що на ньому гострив бритву, Іван не дорахувався святкового картуза, темно-зеленого, з чорним лаковим козирком, а Олеся ніяк не могла пригадати, куди вона заділа червоне намисто.

На другий рік дід помер. Сіли обідати – немає діда. Кинулись гукати – не озивається. Знайшли його аж у саду, під крислатою яблунею. Зібгавшись у калачик, дід лежав, як сонна дитина, притискаючи до грудей розбухлий гаман.

І чого ж тільки не було в тому гаманові! І царські асигнації, і керенки, й банкноти Директорії, і навіть німецькі марки – кожна влада лишала в руках Івасют грошові знаки свої, і тільки по тих грошах оцінювали Івасюти кожну владу: чим більше грошей «у руку», тим краща і влада. Тепер же ці гроші стали нікому не потрібними папірцями, не придатними навіть на цигарки, і тільки дідова хвороблива уява вбачала в них якусь цінність.

Оксен потримав, потримав, зважуючи їх у руках, хотів був уже викинути, а потім передумав: ану ж колись пригодяться!

Знайшли там і пропажі: Олексій – пасок, Оксен – брусок, Іван – картуз, а Олеся – намисто. Було ще там якесь ганчір’я, зовсім уже нікчемні папірці, гвіздки, гудзики, гайки – все пхав до гамана дід в бажанні отягнутися на нове багатство.

Поховали діда як доброго християнина: з батюшкою, дяком, півчими. Отець Віталій виголосив зворушливу казань про бренність цього світу та вічність того, жінки розчулено сякалися, дядьки хнюпили простоволосі голови, покаянно ворушили вусами.

Потім справляли поминки: сідали за столи, встановлені просто надворі, під двома величезними грушами, які посадив ще дід. Було тихо та добропристойно, шануючи покійника, ніхто не звалився під стіл, тільки дячок під кінець почав витирати тарілку посизілим носом, але Оксен підкликав синів, і ті відвели попідруки духовну особу в комірчину та й поклали на ряднині, щоб відіспався.

Отець Віталій і Оксен майже не пили. Сиділи поруч, Оксен поштиво пригощав шановного гостя, але батюшка їв дуже мало: надкусить трохи – і годі.

Після поминального обіду пішли в садок: батюшка захотів трохи прогулятися – оглянути Оксенове хазяйство.

– Гарно у вас тут, як у раю, – хвалив він, оглядаючись довкола. – Тихо, спокійно – Божа благодать. Жаль, що матушки з нами немає!

– А ви і матушку привезли б до нас, – запросив одразу Оксен. – Пожили б отут, скільки їх душенька забажала б…

– Дякую, Оксене, може, якось і зберемося, – пообіцяв отець Віталій. Потім, уже від’їжджаючи, запросив Оксена до себе:

– Завітайте в цю неділю до мене, – і так, ніби між іншим, додав: – Можливо, що в мене будуть гості, – обіцяла приїхати Таня.

Палкий рум’янець пропік засмаглі Оксенові щоки, він збентежено відкашлявся, відвів очі: відтоді, як познайомився з отією світловолосою панною, вона частенько-таки провідувала його у думках.

Знав, що застарий для неї, не смів навіть надіятись, що вона зможе покохати його, та все ж нічого не міг вдіяти з собою: юне обличчя її не раз випливало в оманливому світлі нічного гостя, що чаклував-зазирав совиним оком своїм у вікно. Обличчя гойдалося перед Оксеном, підпливало до нього впритул, мерехтливе і звабливе, лукаво світило очима: «Я так подобаюся тобі?» – «Дуже!» – «Так чого ж ти не цілуєш мене?..»

І не раз схоплювався з постелі Оксен, гамуючи серце, що гупало, як несамовите, йшов до відра, мочив студеною водою голову, щоб охолола, а потім виходив надвір. Стояв навпроти місяця, шо шкідливим дітиськом відскакував од вікна, як тільки грюкали двері, видирався по гінких яворах на якийсь там небесний припічок та й виставляв звідти невинне обличчя: я нічого не знаю, нічого не чув. Довго стояв Оксен, роздимаючи груди, а ніч чаклувала над ним, терлася об його розхристані груди муркітливою кицькою, торкалася серця м’якенькою лапкою: «Я добра, я хороша, звірся мені, і я дам тобі те, чого ти найбільше бажаєш». І вже виводила з таємничо застиглого саду легкі дівочі тіні, виткані зі срібного сяйва, і вигинались у дратівливому танку, манили й кликали його за собою прозорі дівчата. «Свят! Свят! Свят!» – відступав до порога Оксен, але в хату не тікав, бо ніч, припавши до самого вуха, русалкувала – нашіптувала в самісіньке серце: «Чого ж ти стоїш? Бери, яка для тебе найкраща, бо вони всі кохають тебе!»

І вже якась диявольська сила штовхає його в спину, і йде Оксен, завмираючи серцем, прямо на садок, та тільки підходить, як дівчата зі сміхом розсипаються на дрібненькі сріблясті скалки.

«Свят! Свят! Свят!» – отямлюється врешті Оксен, кладучи на себе хрест, а потім починає хрестити садок, хату – всі чотири сторони світу, щоб згинула нечиста сила, якій недовго й погубити доброго чоловіка.

– Господи Ісусе Христе, помилуй мя, грішного, царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли Бога о нас, – шепоче Оксен простеньку молитву, що її навчила його матуся в далекому дитинстві на всі випадки життя. Та ні хрест святий, ні молитва не можуть до кінця знищити всі чари, бо вони вже – в самому Оксенові: злилися з ясними очима отієї русокосої панночки, що сиділа поруч із ним за столом. «Не такий я вже й старий для неї, – думає врешті Оксен, – а мені ж рано чи пізно, а треба привести хазяйку до хати. Олеся вже давно на порі, не сьогодні-завтра піде собі геть, як тільки попадеться добрий чоловік, а що ж ми втрьох вдома робитимемо? Сам бачиш, Господи, яка в мене безвихідь, тож прости вірному рабові своєму за його невільні грішні помисли…»

Наступної неділі запрягає Оксен Мушку та й їде до священика Віталія в гості – не так пострічатися з батюшкою, як побачити його молоденьку зовицю, що, не відаючи навіть, сама того не бажаючи, запала в серце сорокап’ятилітнього чоловіка, приворожила його на своє безталання.

Колись, мріючи про майбутнє заміжжя, уявляла Тетяна Світлична собі його так: висока біла церква з веселими дзвонами, мармурова паперть з рожевими східцями, і вона опускається ними, легенько ступаючи в золотих черевичках.

Вимріяна церква в плині дівочих років зазнавала певних метаморфоз – не мінялися тільки дзвони: з дзвінкої стоголосої міді, з ніжного срібла та щирого золота, бо тільки такі були гідні її прийдешнього шлюбу.

Колись, мріючи про власне заміжжя, бачила себе Тетяна обіруч з високим ставним юнаком, елегантно вбраним у чорний костюм. Чорні лаковані черевики відбивають золотий блиск її черевичків, дужа рука ласкаво і мужньо підтримує її на отих сходах, закохане обличчя віддзеркалює кожен порух Таниного лиця, бо ж він не бачить нікого й нічого, крім чарівної своєї дружиноньки.

Спершу юнак той не мав певних рис. Просто був носієм «ідеї», що опановувала Танину легковажну голівку, певним фоном, без якого вся ота весільна картина була б неможливою. З роками «він» став набирати конкретніших рис. То був дуже подібний до вчителя історії, якому вона колись пробувала подарувати серветку. То молоденьким офіцериком з такими симпатичними вусиками, що Таня ладна була розціловувати їх з ранку до вечора. То, після заміжжя сестри, – Віталієм з його неземної краси обличчям. І, нарешті, Олегом.

Тут шлюбний юнак набув найконкретнішого втілення. Він просто-напросто не міг уже бути кимось іншим. Ніколи. Ніким. Тільки Олегом.

І ось весільні дзвони лунають над нею – чому ж вони наче відлиті з найтемнішої міді? Де поділося срібло і золото, що своїми ясними, веселими, сонячними відтінками мали скрасити оце похоронне вибемкування? Чи, може, невідомий майстер у хвилину розпуки домішав у ці дзвони металу, з якого кують ланцюги та кайдани?

Ось поруч із нею іде її чоловік – чому ж він чужіший чужого? Який злий чаклун підмінив їй Олега, віддав її в руки людини, що годиться їй хіба що в батьки?

І Таня вже рада, що немає отієї вимріяної мармурової паперті з рожевими сходами, ні високої білої церкви, бо її серце наче пов’язали чорненькою хусткою монастирської сестри- черниці.

Відразу ж із церкви пішли провідати тата.

Благословивши дочку на гіркий цей вінець, тато невдовзі помер: він наче боявся, що не витримає – пожаліє її, і тому поспішив заховатися від Тані в могилу. Поховали його не біля церкви, де лежали всі священики, а посеред парафіян, – така була остання татова воля. «Ви ж покладіть мене серед людей, мені там буде веселіше лежати». І ось він лежить серед них – Василів, Микол, Оникіїв, – кого утішав у злигоднях та горі, кому обіцяв царство небесне по смерті, – що ж він скаже Тетяні, яка, як слухняна, покірна дитина, не осмілилась порушити дане татові слово?

Могила мовчить, непорушна й німа, мовчить білий хрест – символ страждання і горя. Тані вже здається, що тато і звідси кудись перебрався – заховався від неї. Затуляє почорнілими долонями очі – не хоче бачити доччиного сумного обличчя. Забиває затужавілою глиною вуха – не хоче чути Таниного зламаного голосу. Обіцяє їй щастя лише у царстві небесному, а не тут, на землі.

Так і не поговоривши з татом, Таня слухняно дає відвести себе додому, а потім збирати в дорогу – в іншу, чужу й невідому їй хату, яка віднині, і прісно, і на віки вічні має бути її домівкою. Там вона житиме, родитиме оцьому чужому чоловікові дітей, там і постаріє, а потім – помре, там її і покладуть на вічний спокій – там, а не тут, біля тата й мами, бо тепер вона – відрізана скибка, яку хоч як уже не тули – нізащо не стулиш.

Забирав Оксен молоду свою жінку пізньої осені, вже після того, як обжалися та обмолотилися. Оголені поля сумовито жовтіли стернями, тільки де-не-де стирчали копи й полукіпки, спиналися навшпиньки, виглядаючи своїх заледачілих господарів. Вилинялі під щедрим літнім сонцем барви поволі блякли, зорані ниви молили дощів, а дощів уже не було, і вже й небесна блакитна рілля покривалася блідим пересохлим пилком.

Довкола стояла осіння впоєна тиша, коли все якщо й заговорить, то тільки впівголоса, якщо й крикне, то лише на півсили, – і тоді приглушений відгомін не котиться дзвінко степом, не злітає до самого неба, а відразу згортає натомлені крила та й падає десь у ріллю. Навіть вітер, зледачілий на щедрих осінніх харчах, не гасав собі полем, а теж шукав затишку – прилягти, придрімнути, солодко стуливши повіки. Або зашитись у пожухлий гайок, сісти біля лапатого клена і в задумі зривати листок за листком, опускаючи їх із прозорих долонь, та й дивитись, як, тихо погойдуючись, пливуть ті листочки донизу, мов обпалені душі, лягають поміж своїх притихлих навіки братів.

Всю дорогу їхали мовчки: Таня вже вся закуталася в оту чорну хустину, що обгорнула їй серце, щойно батюшка вклав її руку в Оксенову; Оксен же почував себе якось ніяково перед цією міською панночкою, що її він бажав з усе більшою жадобою протягом останніх років, що насиналася йому чи не кожну ніч – приходила на холодну постіль удівця. І хоч те, у що він іноді боявся навіть вірити, збулося, Оксен уже знав, що не зможе зараз ні обійняти її, хоч це було тепер його правом, ні тим більше поцілувати, хоч поцілунок отой був би найприроднішим вчинком.

Може, саме ота її юна беззахисність так впливала на нього, а може, спогад про той єдиний поки що в їх житті поцілунок у церкві сковував Оксена, – і те, як повернулась вона до нього зблідлим обличчям, як злякано відсахнулася, відчувши дотик його вусів, а потім міцно заплющила очі, так наче мала відбути якесь неминуче покарання, і як губи її навіть не поворухнулися під його жорсткими гарячими вустами, – тільки він зараз навіть боявся зустрітися поглядом зі своєю молодою дружиною.

Лише одного разу зважився на слово Оксен: коли йому здалося, що кобила Мушка загубила підкову.

Оксен натягнув віжки, бричка зупинилася, позолочена сонцем пилюка посунулась двома вузенькими хмарками вздовж колії, обганяючи застиглі колеса.

Приладнавши до передка віжки, Оксен спритно зіскочив, пилячи нові хромові чоботи, пошиті заради весілля, підійшов до кобили. Нахилився, стукнув долонею під бабку, коротко кинув:

– Ногу! – і коняка покірно підняла копито.

Так і є: підкови не було, тільки стирчали збиті головки вухналів.

«Ох ти, Господи!»

Оксен досадливо поморщився, постояв вагаючись. Підкова була новісінька, він учора, перед тим як їхати в Хоролівку, побував у коваля, і от тобі маєш: загубилась підкова!

«Ох ти ж, Господи!»

Оксен крадькома глянув на Таню. Вона сиділа байдужа, дивилася кудись у степ. Тоді він пройшовся трохи назад, надіючись, що підкова загубилась недавно.

Підкови не було.

І хоч як Оксенові незручно перед молодою дружиною, та жаль за підковою все ж переміг, і він, підійшовши до брички, сказав:

– Повернусь та пошукаю, – а що Таня байдуже мовчала, додав, – підкова ж новісінька, я її щойно поставив…

Таня мовчала.

Оксен пройшов, мабуть, із верству – підкови не було. Трапився перехожий, Оксен не пропустив нагоди – спитав, чи не знаходив підкови.

– Підкови? – перепитав його дядько, радий нагоді перекинутись словом із добрим чоловіком.

– Еге ж…

– А яка вона була: нова чи стара?

– Та нова, щойно від коваля! – з надією, що зараз дядько дістане пропажу, пояснював Оксен.

– Те-те-те! – співчутливо похитав головою дядько – І скільки ж ви, чоловіче добрий, заплатили за неї?

– Та півкоробки борошна! – все ще не втрачав надії Оксен.

– Півкоробки! – бив себе в поли дядько – Та ще, мабуть, і крупчатки?

– Крупчатки! – втратив терпець Оксен. – Та кажіть уже толком – знаходили ви підкову чи ні?

– Підкову? – таким здивованим тоном перепитав дядько, наче Оксен досі нічого йому й не казав, – Та де б я її знайшов, коли ви їхали шляхом із Хоролівки, а я оце щойно на нього зійшов! Хіба ви не знаєте, що я з того хутора? – та й ткнув пальцем кудись поза спиною.

Оксен, тихо лаючись, повернув назад.

Приїхали додому, як почало вже смеркатися. Короткий день складав натомлені руки, а ніч уже дихала передвечірньою сиззю – і тужавіли, гускли поля, готуючись до важкого осіннього сну.

– Он уже й наша хата, – показав Оксен пужалном на гостроверхі тополі, що виростали попереду неначе з землі, та й пустив Мушку риссю.

Таня гойднулася, замало не впавши, вхопилася рукою за холодний залізний поручень, і той дотик так пронизав її всю, наче залізо було остуджене до краю і вона не долонею – серцем прикипіла до нього!

З огляду на те, що Оксен був удівцем, він не затівав буйного весілля, не напрошував повну хату гостей – не годилося. За весільний стіл сіли тільки отець Віталій з Таниною сестрою – Зінаїдою, Оксенові сини, сестра і далекий родич Михайло Гайдук із дружиною Марфою.

Гайдук ходив у таких же куркулях, як і Оксен. Тільки якщо в Оксена відрізали землю та забрали коней, то Гайдука ще й виселили в халупу, що осібно стояла на краю села, підставляючи свої поколупані стіни під чотири вітри.

До війни в тій халупі жила одинока жінка: дівка – не дівка, вдова – не вдова. Приймала проїжджих на ніч, не цуралася й чоловіків із свого ж таки села – і не раз вилітали шибки в отій хаті, і не одна жінка тіпала за пишні коси лиху розлучницю, яка посміла позичити в неї чоловіка те, що самим Господом Богом було віддане тільки їй, законній жоні, тіпала й кричала на всеньке село, проклинаючи надмірно хлібосольну молодицю. Проклинала її вся жіноча половина села, а чоловіча тільки помовчувала, бо не один потай забігав пробувати отієї солодкої меді, без якої й життя – не життя.

За громадянської війни Марина – так звали оту молодицю – кинула осточортілу хату, осідлала коня, прип’яла до свого крутого стегна шаблюку та й почала гасати широкими українськими степами разом з отаманом Вовком – одним із численних «батьків», що плодилися, як гриби, на закривавленій українській землі.

Завітала якось на чолі буйної ватаги і в рідне село. Вітром промчала вулицею, зупинилася посеред широкого вигону: синє галіфе з червоними генеральськими лампасами, кожушок (як не лусне на грудях), при боці шаблюка й наган, ще й висока, хвацько заломлена шапка з решетилівських смушок. Скомандувала зібрати молодиць, що колись провідували її з рогачами та качалками, – і пішла потіха на всеньке село!

– Вікна, дорогенька сеструньцю, била?

– Та до вас же, Маринко, чоловік мій ходив, – холонучи всім тілом, відповідала «сеструньця».

– А чого він до мене ходив?

– Та то вже вам краще знати.

– Бо ти пісна, як черствий корж, то куди ж чоловікові діватися! То замість того, щоб прийти до мене та любенько повчитися, як чоловіка біля себе тримати, ти коси мені видирала?.. Ану, хлопці, візьміть оцю дурепу та всипте їй жару, щоб не дрімала під чоловіком!..

І брали нещасну Хвеську – Мокрину – Федору, і клали мало не під копита Марининого коня, й оголяли те тіло, що його грішно й на світ Божий показувати, хіба що сварячись із сусідкою, та й сипали жару, аж свистіли нагаї.

Отак відплатила за побиті вікна Марина та й помчала геть, залишивши посеред вигону похриплих від крику жінок. І ще не встигли зарубцюватися сліди від нагаїв, як у село прикотилася звістка: десь біля Псла найшла свій безславний кінець весела Марина.

Наздогнали бандитів червоні курсанти, загнали на високий берег, і тільки Марина здибила коня, щоб стрибнути з високої кручі в річку, як чмокнула куля в біле чоло – і не стало молодиці, і зогнило в наспіх виритій ямі пишне тіло, що у всеоб’ємній щедроті своїй солодкою отрутою поїло не одного чоловіка.

А хата ще довго стояла, як відлучена, на краю села – порожніла вибитими шибками, чорніла запрілою стріхою, і вночі її боязко обходили люди: хтось наче бачив, як мертва Марина приїжджала туди на коні та й заходила досередини, не інакше як любитися з нечистою силою.

Тож в оту хату й переселив Гайдука комнезам. І хоч хазяйновита Гайдучня за одне літо довела її до пуття: вставила рами і шиби, обновила двері й стріхи, звела нову клуню і хлів, виплела з гнучкої лози такий високий тинище, що як проходить мимо дядько – тільки краєчок гостроверхої шапки видно з двору, пустила на туго нап’ятому дроті такого кудлатого чорта, що горло рвав собі ланцюгом, коли хто чужий заходив із вулиці, – хоч усе до ладу й привели Гайдуки, однак не міг простити старий революції ані забраної хати, ні відкраяного поля, ні зведених коней та волів, що тепер гнуть свої горби на голоту.

Тому й не встиг випити чарку-другу за здоров’я молодих, а вже заворушилася-запекла невигойна рана, і Гайдук, тулячи до сухих грудей жилаві кулаки, допитувався в отця Віталія:

– Батюшко, за що?.. За віщо вони мене отак скривдили?.. Чи я в Бога теля з’їв, що він послав на мене отаку кару?

Отець Віталій відклав виделку, витер сніжно-білою хустиною м’якого рота.

– Даремно ви ремствуєте на Бога. Михайле Опанасовичу, – почав лагідно умовляти старого. – Не нам, сліпим дітям його, знати, що добре, а що зле, де його свята милість, а де – його кара… Бог ніколи не забуває нас, тільки й нам ніколи не треба забувати про нього, уповати на його милосердя. Сказано-бо: без його волі жодна волосина не впаде з голови… Знайте: Бог невичерпний у милосерді своєму.

– Та де ж, батюшко, те милосердя, коли мене совдепія обдерла до нитки – заперечив Гайдук. – Хай би вже воли й коні, хай уже й землю, а то ж і з хати вигнали, наче собаку! То це такий лад? Така справедливість?.. Ні, нема ладу на землі, нема, видно, й на небі!

– Що ви таке кажете! – аж смикнувся Оксен на отакі богохульні слова – Схаменіться: хіба можна отак проти Бога?!

– Добре тобі, Оксене, богомільним бути, як тебе з хати не витурили! А я? За віщо мене так покарано? Що я – гірший від тебе? Та в тебе ж сто десятин землі було, а в мене тільки сорок п’ять!

– Я ваших десятин не лічив… – почав був Оксен, але тут у розмову втрутилася Гайдучиха. Сухенька та низькоросла, як і її чоловік, пов’язана темною хусткою, вона скидалась на стареньку монашку: сиділа при столі, пісно стуливши губи, дзьобала з тарілки «вгощеніє», а тепер, занепокоєна тим, що між чоловіками назріває сварка, вирішила перевести розмову «на божественне».

– А що я, батюшечко, чула! – а що Гайдук і собі поривався сказати слово, то вона смикнула його за рукав: – Та ну ж бо, Михайле, ти послухай лишень, що я чувала!..

Отець Віталій схвально подивився на жінку, що так вчасно прийшла на допомогу. Мимоволі зацікавлені, повернулися до Гайдучихи й інші.

Тільки Таня як сіла за стіл, так і не поворухнулася. Руки лежать на колінах, очі втуплені в тарілку, губенята міцно стулені, і все в ній напружене, кожна жилка натягнена: тремтить – ось-ось обірветься! Тоді Таня або заридає, впавши обличчям на стіл, або вибіжить із хати – майне в темну ніч…

Оксен раз по раз повертається до неї: то підкладе на тарілку, що й так повна їжі, то подасть їй виделку, то підсуне воду; сестра, яка сидить з іншого боку, теж щось нашіптує, раз навіть обійняла – пригорнула до себе – Таня тільки плечі зсутулила. Навіть коли закричали: «Гірко!» – і їй довелося встати, повернутись лицем до Оксена, – навіть тоді вона думала тільки про те, щоб стримати оте нервове тремтіння, яке все наростало в ній. Тому й здавалася на диво спокійною, якоюсь аж сонною, і Олеся, поглядаючи крадькома на невістку, нишком жаліла її: «Нещасна, як вона, мабуть, втомилася!» – хоч у самої аж гуло в руках і ногах: поралася з раннього ранку, не присідаючи.

Тож коли Гайдучиха почала говорити, всі, крім Тетяни, повернулися до неї.

– Розказували мені, батюшко… не знаю, правда чи ні, за що купила, за те й продаю… Дак розказували мені, шо ув одному селі дяк здурів…

– Як то здурів? – жахнулися всі.

– А отак: взяв і здурів… – Гайдучиха розв’язала хустку, щоб вільніше, мабуть, було говорити. – Був у тому селі дяк – годів, мабуть, із двадцять дякував. Кажуть, що розумнішого чоловіка й зроду-віку не було. А теперечки взяв та й здурів!

– То він і досі дяком?

– Та де там! До леворюції був дяком, а теперечки в якомусь приюті завідує. Ще як колись брали його в солдати, то люди всією парахвією за нього стояли, а він тепер ось якої! Ще нічого, якби там такий, як оце мій Михайло… чи ви, пробачте на слові, Оксене… а то ж найрозумніший чоловік був, а теперечки взяв та й сказився: каже – Бога нема… нічого нема!..

– Так він ні в що не вірує?

– Та ні в що на світі! Каже: і все це природа создала!

– А як же його фамилія?

– Оцього вже, звиняйте, не знаю. Казали тільки, що найрозумніший чоловік був, а повернувся з війни – сказився, пропав чоловік!..

– А я що вам казав: немає ладу на землі, немає й отам! – знову ткнув пальцем у стелю Гайдук. – Коли вже слуги Божі святої віри зрікаються, то куди ж уже далі! Отак досидимось, поки нас пранці усіх поїдять!

Він гримнув кулаком по столу, аж підскочили тарілки, перекинулась чарка – по скатертині розповзлася темна пляма. Олеся відразу підбігла – тиць-тиць рушником у мокре місце, поставила чарку, а Оксен, якому і так напекли всі оці розмови про землю та нову владу, про комнезам та продрозверстки, швиденько налив її знову.

– Давайте, дорогі гості, хоч сьогодні забудемо оці кривди, хай вони проти наших ворогів обернуться. Вип’ємо, дядьку Михайле, та вдаримо лихом об землю, та заспіваємо якоїсь веселої, бо наша молода он зовсім засмутилася.

Таня тільки ворухнула бровою, Гайдук же з упертістю п’яного заперечив:

– Добре тобі забувати обиди, коли ти в своїй хаті живеш!

– Ай справді, давайте заспіваємо, – втрутилася Зіна, якій теж почали набридати оці чоловічі розмови. На попівських харчах вона погладшала: білою здобою налилося молоде тіло, тихий рівний рум’янець ліг на щоки, спокійним щастям світилися великі чорні очі, і Таня здавалася поруч із нею зовсім ще дівчинкою: худеньке бліде обличчя, старанно зачесане – прилизане волосся, під світлим платтям наївно і беззахисно стирчать тугі груденята. «Боже, чим же вона дітей своїх годуватиме! – несхвально оглядає міську оту знайду стара Гайдучиха. – Там же тієї циці – на півразу куснути! А рученята – як палички! Зав’язне в тісті – чоловікові доведеться визволяти. Ой, нагорюється з нею Оксен, буде йому на хазяйстві не поміч, а неміч!» Але нічого цього не сказала вголос, тільки підтримала матушку:

– Ай справді, що це ми, як на поминках! Давайте-но заспіваємо. – І – штовх чоловіка в бік: – Починай-но, Михайле, в тебе ж колись таки голос був.

– Був, та загув, – відразу пригадав ще одну кривду Гайдук. – Позбавили мене, стара, голосу, теперечки ми безголосі, як та риба у неводі.

– Та ну ж бо, Михайле, годі тобі вже про те! – не вгавала Гайдучиха, рада прислужитися матушці. – То якої ми заспіваємо?

Гайдук відсунув тарілки, наче розчищаючи місце для пісні, пригладив обома долонями сиве волосся, прокашлявся. Обличчя в нього відразу стало урочисте, як у сліпих лірників, що виспівують по ярмарках та попід церквами людське «подаяніє», він навіть очі закотив угору – подивився в стелю, виглядаючи пісню:

– Хіба що оцю…

завів Гайдук, жалісливо ламаючи брови. І не встиг відлунати його приношений, але дужий іще баритон, ще тріпотів він по хаті сумовитими октавами, а його вже підхопили високі тужні жіночі голоси:

Гарно співає Зіна, а ще краще – стара Гайдучиха, – як тільки і вберегла вона отой напрочуд чистий альт, що тепер видзвонює, напинаючи кожне слово, як наболілу струну. І вже смутніє обличчя отця Віталія, хоч йому й не годилося б захоплюватись «мирськими» піснями, супиться сумно Оксен, хоч йому аж ніяк не личить сумувати біля молодої жони, підперла по-старечому щоку долонею Олеся. Навіть Альошка, і той завмер, розтуливши рота: видно було, що і його дитяче серце повинула туга, що так і бриніла по хаті. А про Таню – що вже про Таню й казати! Вся вона ще більше завмерла – подалась наперед і не зводить – не зводить очей із старого Гайдука, немов тільки він міг їй пораяти, що ж далі робити, як жити в оцій чужій хаті, куди її вкинула лиха розлучниця доля.

І не встигли ще доспівати цю пісню – вилити всю її тугу й печаль, як не витримало надірване серце Гайдукове: упав грудьми на стіл, возив змокрілими сивими вусами по скатертині, гірко ридав:

– Сорок десятин як від серця відтяли!.. Я ж її по крихітці збирав, вершок до вершка тулив, а вони взяли та відняли… Та бодай же вони й подавилися нею, щоб же вона їм родила кукіль та отруту за мою страшну кривду!..

Його гуртом умовляли, давали холодної води, а він усе не вгавав: бив себе кулаками у груди, аж стугоніло по хаті, полоскав у п’яних сльозах прооране глибокими зморшками обличчя, скалив жовті прокурені зуби:

– Не можу, людоньки добрі, не можу!.. Сорок же десятин найкращої землі!.. Та такої ж, як сонце!.. І коні, й воли… Го-го-го!..

І хто його зна, коли б удалося вгамувати старого, якби не завітали непрошені гості.

Першим сповістив про них Полкан: здійняв такий гавкіт, немов повнісінько злодіїв напхалося до двору. Жінки так і обмерли. Оксен метнувся до дверей, а за ним – старший син Іван. Вже на бігу нахилився – висмикнув з-під лави сокиру, і Олеся так і ойкнула, затуливши налякано долонею рота: чистісінько її таточко, коли повернулися з каторги. Такому не попадайся на дорозі: рубоне не задумуючись!

А Полкан все аж заходився гавкотом, аж харчав від собачої люті. Згодом Оксен крикнув, тупнув на нього, ще й добре уперіщив, мабуть, палюгою, бо пес завищав, ще раз-два ображено гавкнув та й потягнув, мабуть, неборака, важкий ланцюг під комору: догавкався! В хаті полегшено зітхнули – свої!

В сінях затупотіло, загомоніло, донісся Оксенів догідливий голос:

– Та заходьте до хати – гостями дорогими будете!

Там ще кілька разів важко гупнуло, наче хтось оббивав сніг із чобіт, і на порозі появилася чорна приношена шкурятинка з обірваними гудзиками, поруділі стоптані чоботи на міцних ногах – до хати ступив Василь Ганжа. І по тому, як Гайдук напнувся, мов лук, не спускаючи з запізнілого гостя лиховісних очей, як зібрав він скатертину в жилавому кулаці, здогадалася Таня, що зайшов до хати кревний ворог старого, може, саме той, хто забирав у нього землю, й хату, і воли та коні.

Ганжу ж, здається, ніскільки не бентежило ні напружене мовчання присутніх, ні пекучий погляд Гайдука. Він стояв, широко розставивши ноги, в старенькій приплюснутій кепочці на голові, і велике, дикувате обличчя його з хижим обрисом носа, з смоляним, пересипаним ранньою памороззю чубом і з такими ж смолянистими очима дихало врівноваженим спокоєм, ба навіть цікавістю. Наче зайшов оце Василь Ганжа не до чужої – до власної хати, побачив у ній непрошених гостей, що понаїжджали без нього та й попхались до столу. «Ану, подивимося на вас, хто ви такі, чи варто мені з вами їсти саламаху з одного казана та пити мед-горілку, а чи гнати вас утришия – до бісової мами!»

Ганжа прийшов не сам: поруч із ним стояв парубійко в благенькому піджачкові, в полотняних навипуск штанях та в якійсь узувачці: черевиках не черевиках, постолах не постолах, а так, чорти його батька зна, що нап’яла на свої ноги людина! Русяву чуприну його покривала шапка – з голови фронтовика-солдата, що приніс її з «імперіалістичеської» та й передав, мабуть, синові. Зайшов до хати, хлопець ізняв був її, а потім, побачивши, що Ганжа і не думає підносити руку до кепки, і собі натягнув знову шапку, насунув її аж на вуха: тепер знімеш її хіба що разом з головою! Стояв непорушно біля дверей, голодно й зло світив насупленими очима на куркульські наїдки-напитки, що виповнювали стіл.

– Та сідайте ж, дорогі гості, до столу! – упадав біля них Оксен, і Тані аж соромно було зараз за нього. – Василю, ви ж тут як свій: не один рік тут прожили!

Василь поворушив широчезними плечима, немов відкидаючи оту липучу Оксенову гостинність, глузливо спитав:

– А з якої нагоди це ви тут розгулялися?

– Хазяйку в хату привіз, Василю, – охоче пояснив Оксен. – Собі – законну жону, дітям – матір.

Чорні очі Василеві пробігли-пробігли – зупинилися на пишній красуні Зінаїді, і чи то справжній, чи удаваний захват відбився в тих очах:

– Везе ж вам, Івасютам: навіть жінки з крупчатки! А нам – з остюків та ячного хліба.

Отець Віталій, зрозумівши, кого прийняв Ганжа за нову Оксенову жінку, насупився, неспокійно засовався на стільці. В Зінаїди ж аж до плечей розлився гарячий рум’янець, невеликі вуха взялися вогнем. Таня вперше трохи ожила: зиркнула на сестру, закусила губи, опустила голову. Тільки Оксен, здається, нічого не розумів.

– Таню, чого ж ти сидиш: запрошуй дорогих гостей до столу.

Тані, хоч-не-хоч, довелося звестися, тихо промовити:

– Просимо до столу.

Василь вражено подивився на Таню – спершу якесь сум’яття, потім неприхований жаль заятрив йому очі, і Тані вперше після вінця захотілося плакати.

Вона все ще стояла, опустивши безпорадно руки, і дуже схожа була зараз на оту «шльонку» з єпархіального, яка чимось завинила перед начальницею.

«Городське», – помітив Василь і бліде, незасмагле обличчя, і тендітні руки, що не знали важкої роботи. І йому раптом пригадалися інші – пошерхлі й натруджені, і як він їх цілував, ховаючись у вишняку за оцією хатою від пильного Свиридового ока, як обіцяв палко берегти – не губити важкою роботою, і вже не співчуття, а злість до оцієї тендітної панянки заворушилася в ньому. «Цій, мабуть, не дадуть переробитись, ця, мабуть, тільки й буде, що для любощів та забав!»

І цей, тепер уже ворожий, аж глузливий погляд Ганжі помітила Таня і, не розуміючи, що спричинило його, що таке зле заподіяла вона цьому чоловікові з важкою огрубілою вродою, вже не припрошувала – сіла, насупившись, одвернулась ображено. Ганжа тільки посміхнувся на оту демонстрацію: «Іч, панська кісточка, не сподобалося!» І, вже не зважаючи на гостей, повернувся до Оксена:

– Не будемо сідати ми в тебе, Оксене. Куди вже нам, голодранцям, та до багацького столу! Ти краще от що – хотів я зробити це зараз, але щоб не псувати тобі весільного настрою, то ти вже завтра візьми рушницю і принеси до сільради.

– Яку рушницю? – здивувався Оксен.

– Сам знаєш яку. Оту, що дід твій до хати приніс.

– Та боже мій, куди ж вона годиться! Хіба що горобців нею лякати?

– А то вже не твого розуму діло! – суворо перебив його Ганжа. – Раз ти – класовий ворог, знацця, ми повинні відібрати в тебе всю зброю.

– Який же я ворог? – почав був Оксен, але тут у розмову втрутився Гайдук.

До цього він ще стримувався, хоч його аж тіпало, а зараз не витримав: зіскочив з стільця, з кривою посмішкою, що не обіцяла нічого доброго, пішов до Ганжі:

– Що ж це дорогі власті нами гидують? Чи хороми наші їм не підходять, чи наші репані морди їм не до вподоби?

Ганжа повів на Гайдука чорним оком, а Оксен, боячись, що старий заведе сварку, швидко заговорив до Василя:

– Та принесу вже, Василю, коли вона вам так потрібна, – тай загородив-заступив Гайдука від свого колишнього наймита. Але той чортиком вискочив з-за Оксенової спини:

– Отак, Оксене, й роби: власть тільки пальцем кивне, а ти з себе шкуру здирай та ще й сам і віднось, щоб вона, не доведи Господи, не натрудилася…

– З вас іздереш! – сіпнув бровою Василь і, втупившись в старого суворим поглядом, наказав: – Ти от що, старий, – випив лишнього, так сиди й мовчи, поки ми тобі язика не вкоротили!

На Гайдука наче сипонули жаром. Відштовхнувши Оксена, що все ставав йому на дорозі, старий підскочив до Василя, скажено викотив очі:

– Ти… Ти… Голодранцю проклятий!..

– Михайле! – кинулась до нього Гайдучиха. Ухопила за руку, хотіла була відтягти, але Гайдук, рвучись до Василя осатанілими очима, так турнув свою жінку, що вона аж векнула – ухопилась руками за боки, поточилася на лавку.

– Михайле Опанасовичу, Бога побійтесь! – звівся і собі отець Віталій, аж тут втрутився уже сам Ганжа: підвів застережно руку, зупиняючи святого отця:

– Зачекайте, батюшко, дайте людині висказатись. Мені теж цікаво почути, що тут про нас думають…

– Що думають?.. Що думають?.. – вигукував Гайдук, бризкаючи лютою слиною. – Що вас усіх перевішати треба, от що тут про вас думають!

– Ого! – мовив здивовано Василь. – На якій же вірьовці ви збираєтесь нас усіх вішати?

– Та що ви таке верзете, дядьку Михайле! – вигукнув пополотнілий Оксен. – Не слухайте його, Василю, хіба ви не бачите, що він уже п’яний!.. Не знає, що й каже.

– Чого ж не знає – знає! – заперечив Василь. – А що самогонкою очі залив…

– Залив, та своєю!.. – горлав далі Гайдук.

– Ну, діду, годі! – обірвав його Василь. Голос його затужавів, налився металевим дзвоном. – Погавкав – і в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!

– Що – горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищої точки!

– На мене можеш плювати, а на Радянську владу…

– І на совдепію вашу вошиву плював! Ось вашій владі, нате, з’їжте від мене! – і величезною дулею – тиць межи очі Ганжі.

Такої наруги не міг уже стерпіти Василь. Знав, що він – представник влади, що комуніст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всі баби на селі, але не міг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рідною владою: розвернувшись із правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотів аж під стіл – тільки розпластані руки майнули в повітрі та ноги злетіти мало що не до стелі, – не дивлячись уже ні на кого, вийшов із хати, грюкнув дверима, аж задвиготіли стіни, а слідом за ним загримотів саморобними узувачками й отой парубійко.

Оксенів старший кинувся вслід – батько перехопив його вже аж на порозі, спинив, обхопивши щосили руками:

– Не заводься! Яке тобі діло!

Мовчки поборолись – Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сіни, потім враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:

– Пустіть.

Оксен відразу ж пустив його – Іван підійшов до відра, зачерпнув повен кухоль, – пив, проливаючи воду на празникову сорочку, і так тихо було в хаті, що всі чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вінчик.

Гайдук усе ще лежав під столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» – похололо в Оксенові, а разом і підленька радість блимнула крижаними очицями: «Не минути тепер Василеві тюрми, от побий мене Бог – не минути!» Та Гайдук немов тільки й ждав на те, щоб Оксен піддався спокусі, – поворушив однією ногою, потім – другою, так наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-під столу, впираючись ліктями в підлогу.

Хміль, видно, вже вилетів йому з голови, бо мав ясні осмислені очі. З розбитої губи стікала на підборіддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але він не пробував навіть витерти її. Стояв похитуючись, з таким зосереджено-замисленим видом, немов щось дуже важливе пригадував і все ніяк не міг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, поніс до старого – Гайдук досадливе відвів його руку: зачекай! – і знову поліз під стіл.

Довго там нишпорив, врешті порачкував назад, крекчучи, розігнувся, прошамотів опухлим, закривавленим ротом:

– Мало не забув.

І поклав вибитого зуба.

Тільки тепер озвалася Гайдучиха. До цього сиділа на лаві, зігнувшись, – відходила після чоловікового «вгощенія», тепер же кинулася до нього, заголосила, як над покійником:

– Ой, убили ж, уби-или!.. Ой, людоньки добрі, та що ж воно таке робиться, коли чоловікові уже за одним махом усі зу-у-би вибивають!

– Цить! – цитьнув на неї Гайдук, і стара слухняно змовкла, тільки сьорбала носом, підбираючи сльози.

Гайдук же старанно обтер зуба, подивився на нього і так, і сяк, наче приміряючи, куди його тепер вставити, а потім заховав до гаманця: не пропадать же добру, і аж тоді вже пішов за Оксеном до мисника. Довго пирхав-хлюпав водою на закривавлений рот, попросив навіть:

– Хлюпни й на голову, – повернувся до столу, як після святої купелі: мокре волосся пригладжене, в очах – загадково-задоволений поблиск. – Так отак, знаття, батюшко, пригощають? Бачили тепер, чим оця власть нас годує?

Гайдучиха знову спробувала вдарити вголос, Гайдук тільки зиркнув – жінка злякано затулила долонею рота.

– Що на це скажете, панотче?.. Другу шоку підставляти?.. Одного зуба вивалив – нехай і другого вибиває?.. – А що батюшка збентежено мовчав, не знайшовшись відразу на відповідь, то Гайдук сам відповів за нього: – Ні, батюшко, тепер одними заповідями Христовими на ногах не втримаєшся! Тепер такі вовчі закони, що другу щоку підставиш, то й голову разом з тією щокою відірвуть. Зуб за зуб, око за око – оце тепер наша заповідь!.. А отой волоцюга нехай начувається! – погрозив Гайдук кулаком у бік села. – Це йому не двадцятий рік – наганом із дядька душу витрушувати! В губернію, в Харків піду, все хазяйство по вітру пущу, а кари на нього доб’юся!

На цьому й закінчилося невеселе весілля. І хоч Оксен, якого трохи мучила совість (не заступився ж!), не пускав:

– Та куди ж ви поспішаєте, ще рано! – запрошував до столу, пригощав: – Випийте ж хоч іще по одній – погладьте собі дорогу! – Гайдук як одрубав:

– Пора! – Бажання помсти осідлало його, і, здавалося, помри він тепер – у домовину не ляже, з могили вигребеться, щоб розквитатись з Ганжею. Бо такий уже рід Гайдучий, з діда-прадіда затятий, сутяжний та непоступний: зачепи – за весь вік не відплачешся. Цим завжди й брали. На цьому й жили. І лихоманили всеньке село з роду в рід, від старого аж до малого.

«Що ж, удасться дядькові Михайлові поквитатися із Василем, – дай йому боже здоров’я, – роздумував Оксен, проводжаючи Гайдуків аж за ворота. – Пора б уже уговкати того гайдамаку: розперезався – впину на нього немає!»

Оксен постояв, проводжаючи поглядом дві постаті, що сухенькими тінями посунули в ніч, розчинилися в темряві. Потім, за звичкою, подивився вгору: яка буде назавтра погода. «Буде гарна днина, бач: ні хмаринки в небі. Треба буде завтра перекласти отой стіжок сіна, що почав затікати. І казав же Іванові: припильнуй: так поки сам не доглянеш – ладу не доб’єшся!..» Тут звичний плин думок перебив далекий собачий гавкіт – Оксен подивився в той бік, куди пішли Гайдуки: десь при темному обрії тліли ріденькі жарини, переморгувалися – село! Там хата тіснилась до хати, перепліталось тинами, відмежовувалося ровами, прорізалося вулицями неспокійне сільське життя. Там не затулишся від всевидющого сусідського ока, не сховаєшся від недремних вушей: визирять, винюхають, підслухають, хоч закопайся в землю! Тільки тут, на хуторі, почував себе добре Оксен і зараз стояв, впиваючи незаселений простір, що оточував його звідусіль, простягнувся невидимими в темряві нивами, – і легко, і вільно дихалось йому.

І так було зараз хороше Оксенові, що він стояв би, мабуть, аж до самого ранку, коли б не думка про дружину, яка сиділа в хаті – чекала на нього, налякана, тривожна, завмерла, як і належиться молодій; швидко пішов до хати, що простягала до нього дві світлі руки від щедро освітлених вікон.

Таня ж гаряче шепотіла на вухо сестрі – благала її:

– Зінонько, лягай біля мене!

Зіна мало не зареготала, уявивши собі, яке обличчя було б у Оксена, коли б вона оце послухалася сестри та лягла поруч неї. А коли глянула в застиглі зіниці сестри – сміх її згас, так і не розгорівшись, вона обійняла Таню за худенькі плечі, пригорнула до себе:

– Дурненька, чого ти боїшся? То спершу страшно, а потім пройде.

– Лягай зі мною. Хоч на цю ніч, – молила Таня, наче не розуміючи всю безглуздість своєї молитви.

– Ти думаєш, одній тобі страшно? Всі ми проходимо через це, і ніхто, однак, ще не вмирав від цього…

– Ти любила Віталія! – скрикнула Таня так голосно, що всі вражено повернулися до них— Ти любила його!.. Любила!.. Любила! – твердила вона, ображено тремтячи губами.

Зіна не знає, що відповісти. Пригортає Тетяну, наче обійми ці могли заспокоїти сестру!

До хати весело зайшов Оксен. Потер, наче з морозу, долоні, сказав:

– Гарну погоду посилає Господь.

Отець Віталій наче тільки й чекав оцих слів: звівся, подякував господареві за вечерю, повернувся лицем до образів, махнув широким рукавом шовкової ряси, кладучи на себе хрест, і всі захрестились побожно, дякуючи Богові, що напоїв, нагодував, не обійшов своєю милістю. Всі, крім Тані, яка, здавалося, не розуміла нічого.

Поруч з Оксеном стояли обидва його сини, трохи збоку – Олеся. Щиро хрестилися, клали гарячі поклони.

«Не лишай же і далі нас, рабів твоїх, своєї прихильності, порятуй нас від голоду, холоду й мору, дай кожному з нас щасливої долі. Землиці нашій – родити, худобі – плодитися, багатству – множитись. Захисти нас від заздрісного ока, від лихого наговору, від злої людини. Ось ми, Івасюти, раби твої вірні з діда-прадіда, стоїмо перед тобою всією сім’єю – несемо тобі таку дружну молитву, що ти не можеш не почути її. Ми поріднилися зі слугою твоїм, прийнявши в лоно своє сестру його жінки, – тепер ти ще прихильніше стався до нашого роду. Ми покірно підходимо під благословення слуги твого, Боже, покірно й смиренно, – дивися ж, дивися на нас, Господи, і не лишай нас благодаті своєї!»

Першим до руки отця Віталія підійшов Оксен. Схилився побожно, попрохав смиренно:

– Благословіть, батюшко!

– Господь благословить, – широким щедрим хрестом війнула в повітрі рука отця Віталія. А як тільки Оксен відійшов, отець Віталій повернувся до зовиці: рука піднесена вгору, три білі пальці стулені міцно докупи: Бог-отець, Бог-син, Бог – дух святий, – підходь, Таню, прийми благословення на страшну для тебе ніч, на сумісне спання з немилою для тебе людиною! Клони, Таню, голову, складай покірно долоні, цілуй, Таню, руку, що привела тебе в оцю хату, відірвала тебе від Олега. Бо – чуєш: тато благословляє тебе з того світу, бачиш: грозить тобі з могили, закликаючи до покори!

І Таня, затуливши повіками очі, щоб не помітив дівер ненависті, яка враз спалахнула в ній, прикладається до білої пахучої руки Віталія, прикладається, до болю зціпивши зуби: щосили бореться з бажанням вчепитись у ту руку зубами.

Гостей поклали в більшій кімнаті, молоді пішли в меншу. Тут не було світла, тільки горіла лампада: гостренький вогняний язичок ковзався по оливі. Ліворуч, під стіною, безсоромно біліла приготовлена постіль, і навіть Боги на іконах цнотливо відводили очі, сварилися довгими пальцями, а по праву руку, прямо під образам, стояли дві скрині – велика й маленька. Велика – Івасют, маленька – Танина. Івасют – пузата, кована міддю й залізом, горою підіймалася над Таниною худенькою скринькою, навалювалася на неї чорною тінню. І Таня раптом подумала, що за ніч від її беззахисної скриньки і сліду не лишиться: з’їсть, проковтне її оте пузате скринище!

Пронизана страхом, Таня смикнулася була втікати, але ноги вже не слухались її; хотіла крикнути – покликати сестру, але й голос відмовив їй. І вже Оксен бере її за руку і веде, мовчазну, зневолену, до постелі…

Добившись свого, Оксен відразу ж заснув, а Таня відсунулася на краєчок широкого ліжка, застигла, завмерла, не зважуючись поворухнутися: найбільше боялася зараз, що він проснеться, потягнеться знову до неї. Лише дозволила собі тихенько визволити з-під ковдри руки, випростати, покласти долонями вгору: соромилася дотикатися ними до власного тіла, бо воно стало немовби чуже.

Лежала, тихесенько дихала – гнала від себе думку про Олега, якої було ще більше соромно, аніж власного тіла, а вона, відігнана, підповзала, скрадалася вже з іншого боку: «Ти зрадила!.. Зрадила!.. Зрадила!.. Ти більше ніколи не побачиш його!..»

Тані хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тоді вона вся витягається – напружується кожною жилкою: все тіло її тремтить, як струна. Щосили стискає кулачки, наказує сама собі завмерти, ні про що не думати, нічим не краятись. «Боже, я все зробила, що вимагалося від мене, – пошли ж мені спокій, дай мені сон!»

Але Бог іще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона ніяк не може заснути, і дрімота тікає від неї, ховається десь по закутках грайливою кицькою.

Тоді Таня починає наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить – відверне її увагу від усього оцього, що сталося з нею, І дивовижний, незрозумілий, а в той же час – дуже знайомий звук доноситься до неї. Він лунає звідкілясь від дверей, а може, й з-під печі, лунає тихенько й невтомно.

Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розібрати, що то таке. І враз зрозуміла – цвіркун! Нічний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так і не підкладає смичка до самого ранку.

Але де іще… де ще чула вона таку мелодію?.. Такого музику?.. Ні, не такого, а іншого… іншого, що дуже нагадує їй оцього…

І нарешті пригадує.

Скільки тоді їй було років – два чи п’ять – Таня не може зараз напевне сказати. Просто була тоді дуже маленька – татів високий чобіт торкався їй підбіріддя.

Вона була на якомусь весіллі, в якомусь селі. Пам’ятає тільки гамір і дим та червоні захекані пари, які товчуть своїми каблуками в долівку, наче заповзялися продовбати її наскрізь. Але не на оцих невтомних танцюристів дивиться маленька дитина, навіть не на свого трохи сп’янілого тата, – вся увага її прикута до Янкеля.

Пам’ятає його довгасте обличчя із звислими пейсами, худий рот, що кривився в посмішці, і велике засмучене око. Друге Янкелеве око було пов’язане якоюсь брудною хустиною. Він тримав у одній руці скрипку, а друга літала то туди, то сюди, повна якогось хворобливого неспокою й руху, і, може, тому навіть від найвеселішої Янкелевої музики віяло сумом.

– Янкель, ушквар гопака!

– Янкелю, заграй веселішої!

– Янкелю, ушквар, щоб аж жижки трусилися!

І Янкель вже не тільки скрипкою – грав усім тілом своїм: звивався, прицмокував, хитав головою, підморгував єдиним оком, показуючи, як йому весело – ой, як йому весело! – а сум не зникав. Сум так і пронизував кожен звук його скрипки. Такої ж убогої та обшарпаної, як і її хазяїн.

Таня стояла завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетінням веселощів і суму, не в змозі відірвати від скрипки очей.

І коли трохи пізніше гості, натанцювавшись, знову посідали до столу, а Янкель вийшов надвір – дихнути свіжим повітрям, Таню наче хтось узяв та й повів слідом за ним.

Мабуть, світив повен місяць, бо весь ганок наче залитий був молоком. Янкель стояв, задерши догори худе обличчя, опустивши довгі руки із скрипкою та смичком. Таня підійшла до нього, зупинилася навпроти скрипки, потягнулася пальчиком до струни.

– Ну, що скажеш? – помітив її Янкель. Присів, провів по Таниній білявій голівці долонею, чомусь зітхнув. – Отака хороша дитина!.. Хто твої тато і мама?.. – А що Таня мовчала, Янкель сказав: – А хочеш, я заграю для тебе? От так…

Притулив до підборіддя скрипку і, дивлячись на дитину сумним своїм оком, почав награвати тихеньку мелодію – прямо в Танине завмерле серце.

Догравши, звівся, дмухнув на струни – здув рештки отієї простенької пісеньки, зіграної спеціально для Тані. Не питав у дитини, сподобалося їй чи ні, а дістав із кишені круглого пряника-медовика, подав дівчинці і знову почовгав до хати – веселити людей…

Пряник той Таня так і не покуштувала – десь посіяла, мелодія ж, награна тільки для неї, ще довго бриніла їй у душі.

І ось вона знову чує її – наче Янкель, щоб утішити Таню, перекинувся в цвіркунчика та й пристрибав до неї з минулих років. І Таня слухала, слухала, теплішаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неї.

Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попід зірками загуло-закрутилося велетенське колесо прядки й одвічна невтомна пряля, послинивши пальці, почала сукати із мички людських доль тоненькі ниточки – одні обривала, інші сплітала, заплутувала в химерні клубки – подій, вчинків, наслідків, де все обумовлено і все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука із Ганжею.

І треба ж було Василеві припертися саме в оту годину, а тоді хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдукові. Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодної з свого боку провини! Так і сказав у повіткомі, і стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обірвіть – з місця не зрушите!

– Але ж зрозумійте, товаришу, – найбільше гарячкувала товариш Ольга, жінорг, у червоній косинці поверх коротко підстриженого русявого волосся. Вся невелика постать її аж тремтіла від справедливого обурення. – Зрозумійте: це ганьба для комуніста – вдаватися до жандармських методів впливу! Ганьба!

– Ти не тільки собі – всій світовій революції завдав шкоди отим білогвардійським ударом, – підтримав товаришку Ольгу і начальник ДПУ Ляндер.

– Ти, товаришу, білогвардійщини мені не тули! – спалахнув Ганжа і важко ступив до начальника ГПУ, шо сидів як картинка в кріслі: по-військовому підібраний, весь обперезаний ременями. – Білогвардієць кого – пролетаря до крові бив… А я – пельку ворожу заткнув!

– Добре заткнув, – посміхнувся скептично Ляндер. – Повний рот зубів накришив.

– Б’ю, як умію, – похмуро відрізав Ганжа. – В панських пансіонах не вчився.

– На кого це ти натякаєш? – почервонів начальник ДПУ.

– Товариші, давайте спокійніше! – втрутився секретар повіткому Григорій Гінзбург. Приємне враження від інтелігентного обличчя з широким розвиненим чолом псувало нервове посмикування правої щоки: колись стояв Гриша біля подовбаної кулями стіни під денікінськими карабінами. В останню мить врятувала його від ворожої кулі шалена атака червоних кіннотників – на згадку лишився тільки шрам на плечі та невпинне посмикування щоки: наче він весь час намагався підморгнути. Голова його була покрита такими густими та непокірними кучерями, що жоден гребінець не витримував – щербився при першій же спробі навести хоч який-небудь лад в отих непролазних хащах. Тому, мабуть, не носив ніколи Гінзбург шапки або картуза: так і ходив простоволосий, наводячи тиху паніку на містечкових ребе, тільки в найлютіші морози прикривав благеньким шарфиком весело відстовбурчені вуха. Вони й зараз стирчали в нього, як ліхтарі, – заважали солідному тонові. – Давайте, товариші, ближче до справи… – Гінзбург постукав олівцем, перевернув, постукав іще й другим кінцем, і всім було ясно, чому зволікає секретар повіткому, нерішуче мнеться за столом: усі симпатії його – на боці Ганжі, він і сам, може, затопив би в зуби, якби при ньому хто насмілився плюнути на адрес Радянської влади; але порядок є порядок і кінець кінцем комуністи вони, чорт вас усіх забери, чи не комуністи! Тож секретар повіткому збирається з рішучістю і, офіційно суплячись, запитує в комуніста Ганжі: – Товаришу Ганжа, ти нам можеш дати урочисту обіцянку, що більше ніколи, ні при яких обставинах не піддасися на провокацію і не вдасися до рукоприкладства?

Василь відповідає не зразу. Він стоїть, як уперта гора, увесь на видноті: від приношених чобіт із скривленими каблуками до благенької робітничої кепочки в правій безпалій руці. Похмуре обличчя його ще більше супиться, погляд – важкий, непоборний.

– Не можу.

– От бачите! – сердито й дзвінко вигукує товаришка Ольга: очі її аж палахкотять праведним гнівом. – Це здекласований елемент, а ми з ним панькаємося!

«Сама ти – елемент! – коситься на неї Василь. – Послати б тебе поміж наших дядьків, не те б заспівала!»

Хтось із членів бюро сердито сміється, хтось тихо лається.

– Товариші, дотримуйтесь порядку! – стукає олівцем по столу Гінзбург. – Не забувайте, що ви не на ярмарку, а на засіданні повіткому партії… Які в кого будуть пропозиції, товариші?

Першою озивається товаришка Ольга. Обличчя – рішуче, під обсмиканою гімнастеркою стирчать груди: не поступишся – пришпилить до стінки! З ненавистю дивлячись на понурого Василя, запропонувала-відрубала:

– Виключити з партії!.. Судити показовим революційним судом!..

– Ого!

– Ну, це вже ти, Ольго, занадто! – поморщився Гінзбург.

– Я своєї пропозиції не знімаю! – і сіла, демонстративно відвернувшись од Василя.

Ляндер похитав-похитав носком хромового блискучого чобота, підняв догори пальця:

– Дозвольте мені!

– Валяй! – хитнув головою Гінзбург.

– Я думаю, що пропозиція товаришки… е-е… товаришки…

– Ковальчук, – підказав хтось збоку.

– Товаришки Ковальчук, – хитнув, подякувавши, головою Ляндер, – занадто сувора. Товариш Ганжа вчинив, звичайно, тяжку провину перед революцією, але ми не повинні забувати, в яких умовах він працює… А також врахувавши, що цей товариш вперше, так би мовити, зірвався, що він чистого пролетарського походження… з селян-батраків… я думаю, що досить буде, коли ми винесемо йому догану…

– Щоб він знову зуби трощив?

– Я вас, товаришко… е-е… Ковальчук, не перебивав, – Ляндер сів, порипів ременями, вмощуючись у кріслі, знову захитав хромовим чобітком.

– Ну, що ж, товариші, інших пропозицій не буде? – спитав у присутніх Гінзбург. – Тоді переходимо до голосування.

За першу пропозицію проголосувала тільки товаришка Ольга. Вона ж була єдина, хто підняв руку проти пропозиції Ляндера.

Василь, не прощаючись, натягнув кепку, важко пішов до дверей.

– Ти почекай, ми скоро закінчимо! – гукнув йому вслід Гінзбург. – Ти мені ще потрібний.

Василь постояв у коридорі, похмуро й замкнено скурив немалу самокрутку з міцнющого, як сто чортів, тютюну, а потім вийшов на ганок: люди його зараз дратували. Там його і знайшов секретар повіткому.

– А я думав, що ти вже втік, – весело заговорив він, намагаючись попасти в рукав коротенької шкуратянки: одягався Гінзбург завжди на ходу. – Голодний?

– Ні.

– Все одно ходім їсти, бо я голодний, як вовк.

Василь покірно дав завести себе до соцвихівської їдальні, де харчувався майже весь радпартактив повітового міста. Зал світився чистою бідністю: столи хоч і не мали скатертин, зате були добре вишкрябані, дерев’яні ложки – наче щойно куплені, полив’яні миски не скидались на неоковирну людину, на губах у якої завжди лишаються сліди позавчорашнього обіду. І весела молоденька дівчина, що відразу ж підбігла до них, теж світилася отією ошатною бідністю: ношене-переношене платтячко, сіренький фартушок, ще материні, мабуть, черевички, але зате все чисте, попрасоване, а очі так і сяють світло-сірою доброзичливістю. Ганжі аж незручно стало за свої поруділі запилені чоботища, які вже давно голосили по ваксі (а де ж її у бісової мами візьмеш!), огрубілі, погано вимиті руки з чорними обламаними нігтями на єдиних двох пальцях. Він провів долонею по підборіддю – і борода не голена, не встиг поголитися, тепер страшний, мабуть, як чорт.

– Чим ви нас, Сашо, вгощатимете? – весело спитав Гінзбург і, глянувши на Ганжу, що все ще супився, додав: – Бо товариш голодний, бачите, яким вовком дивиться!

Переказуючи, чим вона сьогодні їх годуватиме, Саша довго ще стояла біля них, зате мало подавала: на перше суп, синій, як мрець, – крихітні кружальця жиру спритно втікали від ложки, а картоплину можна було виловити хіба що густим волоком; на другу страву – перлова каша, змащена для годиться прогірклою олією, і на третє – по склянці узвару.

– Ого, які ми сьогодні щедрі! – вигукнув Гінзбург і заходився сьорбати суп, аж заворушилися вуха.

«Здорово ж ви живете!» – жалісливо подивився на худеньку постать секретаря Василь. І недавня образа, коли його «пісочили» на повіткомі, стала в’янути, він уже спокійніше, без внутрішньої настороженості та упередження, міг розмовляти із Гінзбургом.

Той же добирав способу їсти й розпитувати Ганжу про сільські справи: чи охоче дядько здає продрозкладку, чи багато облогових земель, як пройшла чистка комнезаму, що чувати зі школою.

– Охоче, аж пробі кричить! – відповів сердито Василь на перше питання – Ще рік так із дядька шкуру подеремо – він нам насіє! Бур’яни будем косити, а вовків випасати!

Гінзбурга, здається, ані здивувала, ані вразила отака контрреволюційна відповідь Ганжі. Він тільки оглянувся, жартівливо зацитькав:

– Ша, годі… – І, враз посерйознішавши, відставив порожню склянку, з якої довго й уперто намагався витрусити ще хоч краплину узвару, витер долонею губи. – З продрозкладкою будем кінчати – переходити на продподаток.

– Коли? – аж смикнувся зраділо Василь.

– З нового року. Сам Ленін сказав: годі! Війна скінчилася, чіплятися далі за воєнний комунізм – угробити все господарство.

– Правильно! – рубонув долонею по столу Василь.

– Обережніше, стіл поб’єш! – засміявся Гінзбург. І, знову набравши серйозного виду: – Це – поки що неофіціально, не для зайвих чуток… А тепер скажи мені от що: що там у тебе з комнезамом?

– Ляндер уже доніс?

– Не доніс, а доповів.

– Ну, то я отак чистити комнезам однаково не дам! – відрубав сердито Василь. – Ти знаєш, товаришу, скільки невіруючих у нашому селі?

– Цікаво, цікаво…

– Я та Максим… От і всі, хоч оближися. То хто ж тоді в комнезамі буде, як усіх віруючих вичистити?

– Так…

– От тобі й так! А Ляндер в одну дудку: чисть – і нікакіх гвоздєй! А того не розуміє, шо комнезам – не бичок.

– Так, Ляндер справді тут перегнув, – погодився Гінзбург і раптом, сердито почервонівши, напосівся на Василя: – А ти чого досі мовчав? Чому в повіткомі нічого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався?

– Боявся би – послухався б… Просто – не до цього було. Ви ж мене на повіткомі як мокрим рядном накрили… А ота найбільше… товаришка!..

– А, Ольга! – весело засміявся Гінзбург. – Та нікому спуску не дає. Тій на зуби не попадайся… Ось зачекай, приїде вона колись до тебе та візьметься за ваших жінок…

– Я всі містки по дорозі порозбираю, – пообіцяв похмуро Василь.

Вже прощаючись. Гінзбург пригадав:

– А як у вас справи зі школою?

– Та як… – зам’явся Василь. Поліз був рукою до потилиці, а потім махнув досадливо: – Не кується й не мелеться!.. Школа, товаришу, то є, хороша є школа… Так що ж толку в тій школі, коли дітей вчити нікому.

– Як нікому? – здивувався Гінзбург. – Пам’ятаю: вам ще торік учителя послали.

– Та прислали, – невесело погодився Василь. – Тільки краще б ви його собі залишили. Біда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дітьми возитися, коли він скоро своїм не зможе ради дати.

– Він що – багатодітний?

– Еге ж, багатодітний: уже третя дівка з отаким-о животом від нього ходить… А він, гад прищавий, ще з однією собачу любов закрутив!

– Ну, це вже ваш недогляд, – заперечив Гінзбург. – Це вже ви повинні перевиховувати…

– Його й без мене дядьки обіцяють перевиховати. Хай тільки піймають іще біля якої – вони йому котячі горішки вилущать. Викинуть і понюхати не дадуть… А я його, такого, й на поріг до школи не пущу! Совість моя партійна того не дозволить…

– Доведеться підшукати вам нового учителя, – погодився Гінзбург. – А ти сам не жди, поки тобі на тарілці піднесуть, – зайди в наросвіту, може, на твоє щастя, хто й знайдеться.

– Та я-то зайду, зайти не штука…

– Зайди, зайди! – подав на прощання руку секретар. – Ну, то бувай здоров, коли що – не забувай!

І розійшлися: Гінзбург у повітком, Ганжа – спершу в наросвіту, потім на пошту – за свіжими газетами і аж тоді вже – в рідне село.

Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пізньої ночі підходив до своєї хати, від стіни відклеїлась темна постать, ворухнулася йому назустріч.

– Хто там? – спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.

– Дядьку Василю!

– Максиме?.. Ти чого тут стирчиш?

– То вас пустили, дядьку Василю?

Голос парубка аж тремтить від радості, він тупцяється біля Ганжі в своєму пошарпаному кожушкові молоденьким ведмедиком, торохтить узувачкою по дзвінкій, уже трохи підмерзлій землі.

– Пустили? – дивується Василь. – Та хто б це мав мене забирати?.. Постій, постій, а це що в тебе?

– Та-а… Це так… – ніяково бубонить Максим та й намагається приховати за спиною Івасютину гаківницю. Тільки де ж її в біса затулиш, оцю багацьку пукавку, коли вона своїм гранчастим дулом мало не дістає хлопцеві до вуха!

– То ти мене тут стеріг! – догадався нарешті Василь і, обійнявши парубка за плечі, на мить притиснув його голову до своєї шкурятинки. – Ну, спасибі, брате, спасибі!.. А тепер іди собі додому, бо мати, мабуть, уже й очі прогледіла…

– То ви, дядьку, таки повернулися, – вже не запитально, а задоволено-ствердно мовив Максим та й пішов слухняно додому, потупотів кудлатою тінню. А Ганжа довго ще стояв біля дверей, тримаючи руку на клямці: заходити до хати чомусь не хотілося.

«Гарний хлопець оцей Максим, бач, півночі простояв, мене виглядаючи», – розчулено думав він і, може, вперше спала думка, що вже заради оцього варто жити, й боротись, і ночувати в одинокій, необжитій хаті, позбавленій затишного й теплого жіночого духу. «Так, невдало якось воно в мене виходить, невдало, – роздумує гірко Василь, все ще старцюючи біля дверей: надворі йому зараз затишніше, аніж у хаті. – Удівець не вдівець, парубок не парубок, а так, чорти його батька зна й що, як той пес на припоні… Чи, може, й справді завести якусь удовицю, хай би обігріла хату?.. Тільки нічого не вийде в мене», – відразу ж сам собі заперечив Василь, і перед ним, як накликане, випливло обличчя Олени, обпекло його серце синіми, як небо, очима. «Прокляття моє, муко моя!.. Отруїла ти душу мою та й пішла – так і не дала мені спити твого кохання!.. Що ж тобі ще треба від мене?.. Подивись: я вже сивий, уже однолітки мої повидавали дочок, поженили синів та ходять дідами, а ти все примушуєш мене чекати – невідомо чого, надіятись – невідомо навіщо… От візьму та й оженюся на першій, яка тільки під руку трапиться, оженюся, аби тільки ти відчепилась від мене. Так хіба ж ти відчепишся?.. Хіба ти покинеш?.. Станеш між нею і мною, осліпиш своїми очима, скуєш мою душу… Бо мені часом здається, що вони і в домовині не згасли, оті очі твої, Олено, і з-під сирої землі сяють синіми зорями та й будуть сяяти, доки і я ляжу отам біля тебе… Чи хоч тоді ти заспокоїшся, Олено?»

Василь торгає клямку, і клямка жалісливо видзвонює, а темна хата тихенько постогнує: десь у димарі кублиться невгомонний вітрисько, що забрався туди переночувати та все ніяк не вмоститься, все не зігріється: тремтить, бідолаха, посвистує в порожній кулак, уже й не радий, що потрапив у таку необжиту халупу. «Що ж, брате, посвищемо разом та й будемо спати, – невесело жартує Василь, роздягаючись. – Пробач, дорогий госте, що в печі не топлено, що їсти не зварено: сам бачиш, як живемо…» Вітер ще трохи поскімлив-поскімлив та й затих: десь, мабуть, таки пригрівся, сердега, Василь же ще довго холонув необігрітою душею, – лежав голічерева, підклавши руки під голову, світив у низеньку стелю тоскними очима, і широкі необласкані груди його аж боліли по жіночій голівці – по теплій шоці, гарячих устах, шовковистій косі. Хай би спала оце зараз у нього на грудях – не поворухнувся б, не дихнув би до самісінького ранку.

І чи то ота прикрість у повіткомі, чи оці нічні важкі роздуми, тільки Василь щось із тиждень ходив сам не свій: так, ніби заспаний, ніби хворий, і все супився та ховав очі, розмовляючи з людьми. «Таки добре влетіло йому за Гайдука!» – догадувались у селі, й одних чутка ця повнила радістю, а інших злостила: «Гайдук же перший до нього поліз, то це, виходить, тобі на голову накладуть, а ти й обтертись не смій! Видать, нова влада не дуже розбирається, що й до чого».

Сам же Гайдук не приховував свого невдоволення. Отак! Ворон воронові ока не вийма! Пішов у повіт та й повернувся собі, непокараний. Ніби його, Гайдуків, зуб нічого й не вартий. От вам, людоньки добрі, яка нова власть, осьдечки її правда! Мало того, шо останню зернину з двору метуть, щоб нагодувати отой пролетаріят ненажерливий, та іще й морду безкарно товчуть! Одна тепер тільки й лишилася надія, що на Господа Бога. Як Бог за нас не заступиться та не покарає отого волоцюгу, тоді вже хіба що до страшного суду нам ждати!

Іще щось додав старий до отієї гнівної своєї мови, а може, й не сказав – тільки подумав, так хіба ж від чортячих людей з чимось сховаєшся! І одного пізнього вечора, повернувшись додому з сільради, застав Ганжа біля своєї хати Приходька Івана.

Комнезамож Іван мав сімейку, як у того Омелька: жінку і дванадцять дітей. Обсіявся ними, як дрібним маком: ще не встигне одне сп’ятися на ноги, а вже друге виглядає з колиски, галченям роззявляє голодного рота.

– Бог дав, – пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю.

– Бог то Бог, але й ти, Іване, добре, видать, підпрягався до Бога! – сміялися дядьки.

– Е, що ви таке кажете – до чого тут Іван! – заперечували інші. – Ми, слава Богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду. То в нього Хведора така…

– А до чого тут, сусіде, Хведора!

– А до того, сусіде, що в неї натура особенна…

Дядьки собі сміялися, а Іван не дуже зважав на ті людські насміли: хай сміються собі на здоров’я, з посміху люди бувають; а от підростуть сини, та виведе він аж дванадцять ораликів у поле, тоді подивимося, дорогі сусідоньки, кого завидки гризтимуть!

– Та де ж ти, Іване, тієї землиці настачишся? Дванадцять синів – то ж дванадцять господарів!

– І земля буде, – не піддавався Іван. – То колись, за царя, – росли б мої жебраками, – а тепер – го-го!.. Тепер – наша властя: вона моїх синів у обиду не дасть.

Приходьки росли дружні та заповзяті – горою стояли один за одного: як наваляться на когось гуртом, – ти їх одним кулаком, а вони тебе – двадцятьма. Навіть передостаннє (найменший ще в колисці), виставивши з-під коротенької сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту – ткнути і своїм кулачком.

Щонеділі вела їх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках. Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тій Хведорі народити, що яйце знести!» – казали заздрісно жінки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синів: старший – попереду, передостанній – позаду: йде перевальцем, поспішає, щоб не відстати від інших.

Ще не так давно Іван не вилазив з боргів – не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверінків.

– І куди воно у вас дівається, Іване? Ви ж недавно змололи!

– Та змолоти змолов, тільки й мої косарики, спасибі їм, не дрімають. Ще не вспіє, пробачте на слові, й вилупитись, а вже найбільшу ложку хапає.

– Вони й вас отак з’їдять, Іване!

– Дасть Бог – не з’їдять, бо я жилавий. Та ще як позичите мені мішечок пшенички, то вже якось уцілію: кину їм по шматку – вони про рідного тата й забудуть.

Отак пожартує-пожартує та, гляди, і йде з мішком за плечима додому.

Тепер Іванові легше: прирізала нова влада великий шмат поля, виділила коня й плуга, і Приходько серцем приріс до комнезаму та його ватажка – Ганжі Василя.

От і зараз – стоїть біля його хати, удає, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвір’ї.

– Ти кого стережеш?

– А, це ти, Василю! А я й не впізнав. Бачу, суне якась мана: бугай – не бугай, а щось на нього схоже…

– Кажи, чого прийшов, – обриває нетерпляче Ганжа: натомився сьогодні, хоч у перевесло лягай, йшов – мріяв якомога швидше пірнути в постіль.

– Хто, я?

– Та ти ж!

– А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.

– А ось я тобі по потилиці надаю – ти в мене постоїш! – погрозився Ганжа – Тобі що: іншого місця не знайшлося – витрішки пасти?

– І чого ти, Василю, такий скаженющий? – опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван. – Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все – бу та бу! А нема, щоб по-людському!

– З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоїш, бо, Їй-Богу, прожену!

Іван ще далі відступив од Ганжі:

– А сердитись будеш?

– Чого б то я мав сердитись?

– Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили.

– Хату? – здивувався Ганжа, – А хто її має палити?

– Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рішили: ночувати в тебе по черзі…

– Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?

– От-от, – засміявся Іван, – То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.

– Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:

– От же бісова жінка!

– Що там таке?

– І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала… А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..

– На мого.

– І чого мені так не поталанило в житті, Василю? – далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника – В людей жінки як жінки, а в мене – чортяка з рогами! Я їй – стрижене, вона мені – кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить… Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!

– А може, й не знала, – в’яло заперечив Ганжа, – може, й не нарошне.

– Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!

– Ну й що, помогло?

– Як мертвому кадило, – махнув рукою Іван. – Хіба тепер дохтура! Пів-Хоролівки оббігав, поки знайшов, а знайшов, показую зуба: «Порятуйте, – кажу, – бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», – так він і дивитись не захотів!..

– Не схотів? Ти йому, мабуть, не приніс нічого?

– Де ж у ката не приніс! – аж розсердився Іван. – Шматок сала на стіл поклав. Та він все одно не схотів. «Я, – каже, – голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гігіколог я». Та й випхав мене із моїм зубом надвір… Спасибі, хоч сало віддав… Василю, а гігіколог – це не по кобилячій часті?

– Може, й по кобилячій, – байдуже озвався Василь.

– Ех, дурна ж голова – не спитав! – забідкався Іван.

– Що в тебе – кобила захворіла?

– Та, слава Богу, здорова. Ану ж що трапиться, от і не треба було б уже шукати!

Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був під свіжим враженням своєї мандрівки до Хоролівки, бо згодом поцікавився:

– Василю, ти не знаєш, чого городські жінки почали такі короткі спідниці шити? Матерії нема, чи розпорядження таке вийшло?

– Мабуть, що розпорядження, – вперше посміхнувся Василь. – А що – дуже короткі?

– Та, щоб тобі не збрехати, аж за коліна. І хоч би було що показувати, а то такі ж загодовані, як ото поросята в поганого господаря: скільки ти йому не пхай, а воно все ребрами світить. Гузення того, ну, Їй-Богу, в жменьку ввібрати, вискоче на каблучках, та й – стриб, стриб перед очима, хоч батогом відганяй… Отож, видно, посьорбає порожнього супику та й стрибає з тієї великої радості, – зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долівку. – А скажи мені, Василю, коли вже крам у нас буде?

– Скоро буде, Іване, – пообіцяв Ганжа. – Сам знаєш, що нам буржуї в спадщину залишили: голод та руїни. То спершу, щоб щось виробляти, – відбудувати спершу треба…

– Та хоч би карасину завозили, та мила, та солі, – ремствував далі Іван. – Був я оце в Хоролівці, думав нову косу купити, так де там – і не підступишся! Таку ціну гилять, що аж волосся дибом стає. «Бійтеся Бога, – кажу, – хіба можна таку ціну з живого чоловіка лупити! Хто ж вас, чортів, годуватиме, як ви дядькові в руки коси не дасте? Будете ж самі злидні косити, а витрішки їсти!..» А вони ще й регочуть: «Нічаво, ми найдемо, що їсти, а ти у власті своєї спроси, коли вона ножиці свої зімкне, отоді вже й коси подешевшають». – «Щоб же вони зімкнулися, – кажу їм, – та на ваших шиях!» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів…

– Будуть і коси… Все буде, Іване, дай тільки час.

– Дай-то боже і нашому теляті вовка з’їсти, – обізвався Іван. – Воно б уже й так можна було жити потроху… Війни, слава Богу, немає, банди теж наче вивелись… Так продрозкладка ж дихати не дає!.. Ти в повіті буваєш, чого ж ти їм нічого не кажеш?.. Що вони там собі думають?..

– Думають, Іване, думають, – пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. – І не тільки думають – готують новий закон… – якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. – З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено здав, а що лишилося – роби що хочеш: чи на базар, чи сам поїж…

– Твоїми вустами, Василю, та мед пити…

– Ну, давай уже, Іване, лягати, – перебив Приходька Ганжа – Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.

– А як підпалять?.

– Та й біс із ним! – озвався байдуже Ганжа. – Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?

– То, мо’, ще я постережу надворі?

– А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.

– Воно так, – погодився Іван та й почав роззуватися – лаштуватися до сну…

Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі приходили ночувати до Ганжі, і хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, сміливо блискала вікнами. І Василь, щоразу покидаючи її раннім ранком, боровся із спокусою поплескати долонею по стіні: так-то, брате, видать, нас і вогонь не бере!

А загорітись таки мусило. Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горіти – рано чи пізно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту ніч, якраз після перших півнів, довелося йому зіскакувати з обігрітої постелі та й вибігати з чобітьми й шкуратянкою в одній руці, з наганом у другій на освітлений кривавим вогнищем двір.

Василь стояв серед двору простоволосий (кепочку забув на лаві, а тепер уже пізно за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними відблисками, шо металися по його важкій, наче з бронзи вилитій постаті, і дивився, як у злому вогні корчилася його хата. Хоч перший осінній морозенко вже побігав по землі, похукав на трави, покриваючи білою памороззю, Ганжа не відчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвір’ї розтікався чорний паруючий круг, прогрівав остуджену землю, сушив змокрілий спориш. Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, і вже здавалося йому, що то не вогонь – величезний червоний шуліка хижо впав на хату просто з неба і терзає, і рве її на шматки – змахує полум’яними крилами, намагаючись відірвати свою здобич од землі та й занести кудись за три світи, у вогняне велетенське гніздо. На сусідських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стріхи воду, напинали мокрі рядна, гукали один до одного, і вже поруч ударила в голос якась молодиця, їй відгукнулася інша – затужили, як над покійником, – Василь не чув і не бачив нічого. Аж тоді, коли на двір увірвалися захекані комнезаможі – хто охляп на коні, хто пішки, та й метнулися з відрами, вилами, крюками до хати, Василь зупинив їх і похмуро сказав:

– Рятуйте сусідські хати. Моя вже і так догорить.

Коли ж хата догоріла, Василь сів просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишені – пішов із двору. І до самісінького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як підходив до подвір’я Гайдуків, довго стукав у ворота – на той стукіт і собачий розлючений гавкіт вийшов один з молодих Гайдученків – здоровенний парубійко з розкудланою чуприною. Цитьнув на пса, сердито спитав у сіріючу темряву:

– Кого там лиха година носить?

– Де батько?

Гайдученко, мабуть, одразу впізнав голос голови сільради, бо не став уже допитуватись, хто оце добивається до них, а гукнув:

– Іх нема вдома!

– Де ж він?

– Поїхали на маслобойку!

– Давно поїхав?

– Ще звечора.

Ганжа більше нічого не розпитував. Відійшов од воріт, трохи постояв та й рушив далі – вздовж темної вулиці, що наче вимерла – затуляла і вуха, і очі чорними долонями ночі: я нічого не чула й не бачила, і ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.

Всією спиною відчував Ганжа сторожкі оті очі, що пильнували за ним, ладні, однак, відразу ж щезнути, щоб тільки він їх не помітив. «І отак зроду-віку: позалізають у шпарки та й витикаються звідти слимаками – і я не я, і хата не моя! Ти, сусіде, хоч сам згори, аби тільки моя хата не горіла… І в цьому – вся наша біда, наше прокляття. Бач, з кожного вікна виглядають, – знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моїм… отак бачили й отого палія… А спробуй-но спитати – умре, а не скаже… От і роби людям добро!» – з гіркою образою закінчив Ганжа, та відразу ж обпік спогад про те, як влетіли комнезаможі на його двір – немов не на пожежу, на смертний бій прилетіли! – і як Максим не спав – чатував на нього під хатою з Івасютиною гаківницею в задубілих руках, і як ночували три ночі в нього, аж поки він сказав: годі. І образа на односельчан потіснилася – дала місце іншому почуттю, що вмощувалося, вмощувалося та й відбилося на суворому обличчі Ганжі: розгладило теплими пальчиками зморшки, дихнуло в затужавілі очі, пом’якшило твердо стулені губи. І Ганжу вперше після пожежі потягло на куриво. Діставши кисет, він довго лаштував цигарку, а ще довше палив сірники. Сірчані голівки, торкнувшись вогнисто об коробку, з тихим шипінням зривалися, спалахували миттєвими зірочками та й гасли, ледь не долетівши до землі, а Ганжа вперто чиркав, наче затявся засвітити посеред завмерлої сільської вулиці отаку ж зірку, яка зоріла просто над його головою. І він її таки засвітив, і поніс перед собою в губах, роздуваючи упертий вогник, що зухвалою іскрою пронизував темряву.

Тільки вранці повернувся Василь до свого двору. Все, що мало згоріти, згоріло, лише сумно чорнів обпалений комин та осінній вітрисько бабрався в попелі, вишукуючи поодинокі жарини. І там, де він пробігав, сіренькими гадючками звихрювався легкий попілець, плив і осідав на пропалену землю. Гостро пахло горілим, чад ще тримався в повітрі, стояла цвинтарна тиша. Василь застиг на згарищі, широко розставивши ноги, міцно стуливши губи, а чорні насуплені очі його ятрила ледь помітна сльоза.

Ніколи не тужив за втраченим добром Ганжа. Може, тому, що й добра завжди було в нього на одну, як то кажуть, понюшку, а може, тому, що люто ненавидів усю власність, яка обплутує людину, як липке павутиння, сліпить їй очі, в’ялить їй душу, черствить її серце і кінець кінцем відбирає в неї всі оті радощі, заради яких тільки й треба жити на білому світі, – може, й тому, тільки ніколи не жалкував Ганжа, коли щось втрачав: пропало, то й кат його забери, туди йому й дорога! – а от зараз такий жаль стис йому серце, що хоч вовком вий на оцьому попелищі!

І сказати б, щоб хата була як хата, а то так собі, мазанка, що її поставив ще його прадід на чесне слово, аби затулитись од вітру, зігрітися від морозу: зроду-віку не гналися Ганжі за хоромами. Підсліпуваті віконця, низенькі дверцята – хоч-не-хоч, а вклонишся, заходячи до хати, стеля сідає мало не на голову, бо однаково не вбгаєш сюди того степового простору – тих безмежних полів, широкого лугу й глибоких байраків, де колись гарцював на баскому коні далекий їхній пращур, обіймав просто неба гарячу й горду полячку, так обіймав, що й досі не заспокоїлася – кипить його кров у далекому правнукові. Тож, здавалося б, не було жодної причини тужити за оцією згорілою халупою, – а от непрошена сльоза пече йому в оці, пробивається на світ, хоч як він супиться та хилить голову.

Бо не згоріле майно – майно – біс із ним! – інше ятрить йому душу.

Тут жив його дід. В оці згорілі двері провів молодий його батько молоду його матір, на отім он згорілому полу він народився, під сволоком, що щез у вогні, гойдався в колисці, вчився ходити, розмовляти, радіти – і материн теплий голос, і батькова скупа усмішка не зникли з цієї хати з їхньою смертю. Невидимими, добрими тінями жили вони в оцих стінах і часто приходили до нього чи то в миттєвих спогадах – якесь слово, усмішка, жест спалахували крізь роки, – чи в тихих розмовах із добрими людьми: «А пам’ятаєте, Василю, як ви ще були маленькі… ще отаким-о… коли, звиняйте, ще й штанів не носили… а я з вашим татом, царство йому небесне, хомути отутечки лагодили. То їм, бувало, як набридне… гарячі ж були… то вдарять, було, хомутом тим об долівку, аж загуде: «А, трясця його матері, кий чорт цю роботу й вигадав!» Вдарять отак та скажуть: «Ану, куме, заспіваймо краще»… Та як заведуть-заведуть – де тільки в них той голос і брався!..» Приходили, зігріваючи душу, нагадували про себе: «Ми з тобою, Василю, всім родом із тобою», – де ж поділися вони після оцієї пожежі? Згоріли у вогні і лежать тепер, спопелілі, вбиті назавжди, ось тут, під ногами? Пройдуть дощі, змиють попіл, не лишиться і сліду… Чи розбіглися в ніч і ще нипають тепер, безпритульні, під холодними осінніми вітрами, і не буде вже їм де подітися в зимові тоскні вечори. Ось за цим тужить Ганжа на згарищі, бо здається йому, що згоріли у вогні і материна добра усмішка, і батьків лагідний голос. За це і буде він мстити невідомому поки що ворогові, хоч він уже зараз догадується, дуже добре догадується, чия рука не пожаліла вогню під його стріху!

Поки що ж він оселився в сільраді – невеликій кімнаті при клубі. Мав добру постіль із поруділих газет – клав їх у боки і в голови, а вкриватися зовсім не треба було: кожного вечора сторож сільради напалював піч так, що дихала вона пекельним жаром до самісінького ранку, нещадно вганяючи в піт і Ганжу, і самого діда, котрий, як тільки голова сільради оселився отут, і сам перебрався ночувати біля начальства: «Ніззя, людоньки добрі, кидати його самого в отаку важку для нього годину!»

– Ви, діду, хоч би дров пожаліли! – потираючи обважнілу від задуху голову, зауважив після першої ночі Ганжа.

– А що їх жаліти – дрова общественні, – з філософським спокоєм розсудив дід. – Ти, Василю, роби своє діло, а за мною не пропадьош!