Читать книгу Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана - Анатолій Дімаров - Страница 2

Дорого обійшлася німцям, що хазяйнували в Хоролівці, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант поніс свій запущений ішіас і п’ятдесят років прямо на фронт: у тісні та вонючі солдатські окопи. Начальник гестапо теж потюпав слідом: розжалуваний у рядові. Навіть ляндсвірт не втримався на зігрітій посаді, хоч він, здається, не мав ніякого відношення до цієї сумної події. А найбільше, звісно, дісталося поліції, бо стрілочник, як відомо, завжди винен: німці розстріляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втік із ув’язнення.

Гайдукові теж світила петелька або й куля межи очі, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевівся нінащо: тільки губи, та очі, та ще жовна на випнутих вилицях.

Утратив сон, з ночі в ніч вертівся на ліжку, важко зітхав. І все більш ненавидів свою половиноньку: спала, хоч би тобі що! Над головою вішатимуть – очей не розплющить! Хіба візьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипітиме шибениця…

Ну, та цій завжди собаче весілля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде інші обійми…

Хвойда всесвітня!

Якось не витримав – стусонув коліном у спину.

Олька зойкнула, зірвалася з ліжка.

– Ти що?!

– Нічого… – Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заїхати ще й кулаком. – Лягай досипай… Кор-рова…

Олька почухала спину, знову полізла в ліжко: тепла, розморена.

– Спи, доки мене не повісили! – докинув гірко Гайдук.

– Як не повісили, то вже не повісять, – озвалася позіхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно і одразу ж заснула.

Гайдук на неї вже й дивитись не міг. Ображено сопучи, зсунувся з ліжка, взяв ковдру, подушку, пішов до канапи. Закурив, довго лежав, пропікаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнів у безнадійних думках, ятрився образою на чорну німецьку невдячність, служив їм вірою і правдою, власного життя не жаліючи, а вони – чоботом у душу!..

За віщо?

Одне й утішало, що не посадили одразу ж за ґрати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовіддану службу, а особливо – дві медалі, що висять на мундирі: не за очі красиві їх одержав Гайдук, тричі ходив у самісіньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекістам до рук. І невідомо, що було б краще, бо тоді Гайдукові пригадали б усе: і банду і активістів повішених, і шпигунство на іноземну розвідку – залишав на той крайній випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комірець, в самий кінчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби…

Повертався щоразу – мов з того світу…

А почалася війна – теж довелося перебрати гіркого. Знов по цей бік, у більшовицькому тилу, з приймачем і ракетницею: вишукував цілі для літаків. Недосипав, недоїдав, помирав од спраги і втоми, ризикував щохвилини, бо спіймали б – на місці й покінчили б; скільки разів вгризався у землю зубами, коли поруч, у темряві, тупотіли захекано й стривожені злі голоси боляче били у вуха: «Тут він!.. Тут!.. Пильніше шукайте!.. Звідси злетіла ракета!..»

Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а він лежав, уже й дихнути не сміючи, і, якби міг, то зупинив би і серце: боявся – почують. І потім, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальці аж прикипали до руків’я розпеченого…

А тепер що: до стінки і – «фойєр»? По медалях, що самі й навішали?… Ні, медалі зірвуть, як зірвав колись хреста німецький полковник з німецького ж таки офіцерика. Помах руки – і людини не стало. Живий труп із білим, як крейда, обличчям. Покірна мішень для карабінів…

Ех, життя, будь ти неладне!..

Ранок стрічав, мов давнього ворога: не чекав нічого втішного від наступного дня. Зодягався, випивав склянку міцнющої кави, плентав у поліцію – чекати на черговий виклик до слідчого.

Телефонний дзвінок іноді лунав одразу ж, як тільки переступав поріг кабінету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невідомо, коли було важче. Сидів, як прив’язаний, – хоч що робив, відчував отой телефон. Наче міну. Ось-ось візьме й вибухне. Ось-ось…

Порятунок прийшов, коли уже й не сподівався.

Представник гестапо з Полтави, якого всі німці в Хоролівці чекали, як смертної кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим – товаришем: в одній і тій же розвідшколі навчалися перед війною, поряд і спали, і їли. І в карцері якось разом сиділи, коли надумалися провідати місцевих дівчат.

Віллі Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той підставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармі підлогу. Чистив гальюн. Бігав на пошту за посилками від батьків Віллі, які за своїм улюбленим сином світу не бачили. І хоч вважалися обоє курсантами і були наче рівнею, однак Гайдук уже тоді добре затямив, хто з них слуга, а хто – пан. Тож належно себе й поводив.

Коли по закінченню школи його відразу ж послали на Радянський кордон – на диверсії й розвідку, а Віллі забрали в Берлін, Гайдук і це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченкові, без роду й племені, рівнятися з арійцем, та до того ж ще й з аристократів: мав перед прізвищем приставочку «фон» – золотий отой ключик, що відчинятиме двері до найвищих посад у майбутньому.

Віллі й зараз уже обіймав солідну посаду і мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише дві медалі, то Кофтів бездоганно пошитий мундир прикрашували не одна орденська стрічка, пришпилена з вишуканою недбалістю улюбленця долі.

За роки, відколи вони розлучилися, Віллі таки дещо змінився: ледь помітно посивів, трохи побрезкло обличчя, він ще більше посутулішав. Сидячи за столом під час наради, чіпко й строго дивився на присутніх, наче тепер уже вирішував, кого на фронт – у штрафбатальйон, а кого на шибеницю. Ось його світлі очі зупинилися на Гайдукові (Гайдук аж дух зачаїв, а в грудях поповз, поповз крижаний холодок), щось у них, у тих очах, ворухнулося, чи то тільки так здалося Гайдукові, бо Віллі одразу ж перевів погляд на опасистого німця, який сидів поруч. Німець засопів, мов йому забракло повітря, неспокійно засовався, червона шия, здавлена тугим комірцем, враз змокріла од поту, і Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упізнав його Віллі чи ні, бо жоден м’яз не здригнувся на обличчі високого гостя. І невідомо, чого б він зараз дужче хотів: щоб Віллі його упізнав чи так і лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитає з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нещадно?

Тому навіть не пробував підійти до штурмбанфюрера під час перерви.

Віллі, однак, упізнав, а може, знав про Гайдука – ще перед поїздкою в Хоролівку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.

– Пане начальнику поліції, вас просять зайти у приймальню!

Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, піднявся на другий поверх, зайшов до приймальні.

Тут сиділо повнісінько німців, чекали на виклик. Секретар, як тільки уздрів Гайдука, підняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.

– Зайдіть.

Штурмбанфюрер зустрів його на порозі. Розвів широко руками, приязно всміхнувся.

– A-а, старина!.. Що ж це ти не признаєш своїх друзів?.. Негоже, негоже.. – Обійняв за плечі, провів до невеликого столика, на якому стояло кілька пляшок. – Віскі?.. Коньяк?.. – Налив із пузатої пляшки, перший підніс плескатий келих: – За щасливе побачення!.. Прозіт!.. – Випив, посмакував, похвалив: – Гарний напій. Що-що, а пити ці французики вміли. – Наче французів уже й не існувало на світі.

Гайдук теж вихилив келих – обережно, наче отруту, і хоч ніяк не міг звикнути до іноземного трунку (тхнув він йому чомусь клопами), похвалив і собі. Обережно, щоб не розбити тендітну посудину, поставив келих на тацю. Сидів потім, скутий, напружений, все чекав, що Віллі от-от поцікавиться, як воно сталося, що він проґавив Івасюту. А Віллі наче забув, за чим, власне, й приїхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.

Скільки ж це років минуло, як він із камрадом навчався в тій школі?.. Ах, які то були щасливі часи! Навіть карцер викликає зараз розчулення. Чи не так, любий друже?

Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадів: здавалося, що Віллі в оцих мандрівках у минуле не зовсім щирий. Не для того ж приїхав він до Хоролівки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! І чим довше поринав у спогади Віллі, тим більша напруга наростала у Гайдукові.

Врешті й Віллі, здається, набридли ці спомини, погасив сигарету, скрушно зітхнув:

– Отак би погомоніти до ранку… Та, на жаль, ми собі не належимо: війна, друже, війна…

Гайдук напружився, у нього одразу ж спітніли долоні.

– З оберстом Крюгером доводилося зустрічатися?

– Так, – відповів похмуро Гайдук.

– Серйозний чоловік, – сказав задумливо Віллі. – Пригрозив, що у справі батька дійде аж до Берліна, якщо ми всіх не покараємо. Рицарський хрест – нічого не поробиш!.. – Обличчя Віллі стало зовсім заклопотане, він дивився на Гайдука так, наче казав: жаль мені тебе, старий друже, але що маю робити? Служба є служба… – Як ви того бандита не втримали?

Здається, й не слухав Гайдука, бо обірвав на півслові:

– А охорону розстріляли навіщо? Замітали сліди?

– То вже гестапо…

– Чому не допитали? – докопувався Віллі: він наче й не чув Гайдука. – Може, серед охорони були його спільники, що допомогли йому втекти?

– Я тут ні при чім… То гестапо.

– Йолопи!

Віллі рвучко звівся, роздратовано осмикнув кітель. Гайдук дивився па старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирішується його доля. А може, вже й вирішена? Тільки Віллі незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.

Віллі ж тим часом поліз до кишені, дістав портсигар. Золото так і сяйнуло Гайдукові в очі, бризнуло світлом дорогоцінне каміння. Віллі натиснув на кнопку – кришка одскочила і тихенька мелодія залунала в кімнаті. Срібні дзвоники вителенькували щось таке ніжне й розчулене, що Віллі аж очі замружив, слухаючи той передзвін.

Дослухавши музику, дістав сигарету, вгостив Гайдука. Поплескав по плечу, покивав головою:

– Не вішай носа, камраде! Дякуй долі, що на світі є Віллі, який не забуває старих друзів.

Знову сів поряд, спитав:

– Ти знаєш, що з тобою хотіли зробити?

– Догадуюсь, – гірко відповів Гайдук. – Розстріляти або й повісити…

Віллі ствердно хитнув головою.

– І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я…

– Дякую, Віллі! – В Гайдука аж сльози навернулися на очі, такий був зворушений.

– Пусте! – махнув недбало Віллі рукою. – Ми, старі вовки, повинні триматися один одного, бо інакше нас кожен баран затовче. – Віллі дуже любив проголошувати афоризми, Гайдук пам’ятав це по школі. – І я кинувся за тебе у бій. «Віллі, – сказав я собі, – якщо ти не врятуєш старого камрада, то яка ціна тобі після цього?» Я захищав тебе, як тільки міг. Та, на жаль, я теж не всесильний, – поморщився Віллі. – Дуже ж багато ви тут накоїли! Розбомблена станція, висаджено моста у повітря… Посеред міста, на центральній площі, повішено нещасного Крамера… А тепер із цим старим ослом… Це, звісно, найгірше… І то хай би стріляв якийсь комісар, збільшовичений фанатик, а то начальник сільської поліції! Кому ж тоді накажете вірити, якщо поліція починає нам стріляти у спини? І кого треба спитати найсуворіше за цю дику акцію?

Гайдук низько опускає голову. Відчуває майже фізично важкий тягар звинувачень. Якщо так суворо покарали начальника гестапо і коменданта, то що тоді вже говорити про нього!

– Так що тебе теж доведеться зняти з посади, камраде… Єдине, що я зміг для тебе зробити: врятувати од шибениці.

– Дякую… Віллі… – Гайдука аж за горло здушило. Він щиро розчулений, він не знає, що й зробив би зараз для Віллі. В нього сльози навернулись на очі. І те не сховалось од Віллі.

– Ну, ну, куди це годиться! – Поплескав по плечу, всміхнувсь підбадьорливо. – Старий вовк – і такі сентименти!.. Ми ще послужимо фатерляндові й фюрерові, покажемо, на що здатні справжні розвідники!.. А зараз, камраде, тобі треба довести, що ти не такий уже безнадійний працівник… Що ми можемо покластися на тебе. Убивство Крюгера не означає, що ми відмовимося од маєтку. Навпаки! Ми зведемо маєток, незважаючи на всі перешкоди – аж пристукнув кулаком Віллі. – Це – справа нашого престижу, сам гебітскомісар запевнив оберста Крюгера, що він справить новосілля в цьому році. Так, у цьому році! І це не має бути звичайне господарство, а взірцевий маєток, перший у цьому краї. Ми доручили одному з кращих архітекторів спроектувати палац, з Берліна наказано, аби компенсувати гірку втрату, розширити володіння до чотирьохсот гектарів. Днями ж у Тарасівку (що за дикі назви у вашій країні) виїдуть землеміри, а незабаром прибуде наш інженер, який здійснюватиме нагляд за спорудженням палацу… І, основне, що стосується вже тебе: за все повністю відповідатимеш ти! Забезпечення робочою силою, суворе дотримання графіків, порядок і дисципліна – все це стосуватиметься твоєї діяльності. Запам’ятай: од того, наскільки ти з усім цим справишся, залежатиме подальша твоя кар’єра… Ото так, любий друже.

Знову дістав портсигар, закурив. Кинув недбало:

– Тобі ж доведеться й очолити місцеву поліцію. Профільтрувати як слід, підібрати надійних людей. І моли Бога, щоб більше такого не траплялося. Бо тоді я вже нічого не зможу для тебе зробити.

– Не станеться! – запевнив Гайдук.

– Будемо надіятись…

Віллі провів Гайдука до порога.

– Ми ще зустрінемось, – пообіцяв. – Нагляд за будівництвом покладено на мене. Не підведеш свого друга?

– Та я…

– Ну, ну… – поплескав по плечу. – До побачення, старий камраде!

Віллі пробув у Хоролівці два дні. І весь оцей час Гайдук не одходив од телефону: сподівався, що Віллі його покличе й скаже, що лишає в Хоролівці. Але Віллі не кликав, Віллі наче забув Гайдука – викреслив із пам’яті. Подзвонив лише під кінець. Наказав негайно виїжджати в Тарасівку, пильнувати будівництво палацу. «Сам приїду на відкриття! – гукнув бадьоро у трубку. – Ми ще вип’ємо з тобою, друзяко!..»

Ще тиждень не покидав Гайдук Хоролівки: здавав справи своєму наступникові. Це був низенький товстун, веселий та привітний з виду: все усміхався приязно, називав навіть колегою – прочув, певно, дещо про Віллі. Гайдук же одразу зненавидів його, як зненавидів би будь-кого, хто зайняв його місце, і вже сам швидше поквапився залишити Хоролівку.

Гайдук поїхав у Тарасівку з новим комендантом, який захотів подивитися майбутній маєток. Комендантові, мабуть, і досі стояло в очах убивство Крюгера: тепер за сотню метрів попереду мчали два мотоцикли з кулеметами, а позаду – повна машина солдатів. «Буде кому закопувати», – похмуро думав Гайдук. Хоч він не вірив, щоб хтось зважився зустріти їх пострілами, все ж кожного разу, коли проїжджали мимо торішніх стіжків, що чорніли перепрілою соломою, відчував неприємний холодок десь аж під ложечкою.

Комендант не поїхав у село – наказав одразу ж повертати на хутір.

Закинута, заросла донедавна дорога була знову вторована: Крюгер до загибелі щодня ганяв підводи з Хоролівки, і на широкому подвір’ї лежали гори акуратно складеної цегли, обтесані свіжі колоди, стояли височезні козли з товстою сосниною, і в ній, в тій соснині, зависла дворучна пилка: тут розпускали колоди на дошки. Пилка була не наша – німецька, бо інакше б дядьки, які пиляли, забрали б її з собою, і сокири, що стирчали в напівобтесаних колодах, теж були, мабуть, привезені ще Крюгером, і добрий десяток лопат, складених біля колодязя. На подвір’ї не було ні душі, комендант, копирснувши ногою жовту тирсу під козлами, спитав роздратовано, де подівся сторож, який мав усе це охороняти.

– Де сторож, біс вас візьми?!

Гайдук міг би сказати, що він же теж оце щойно приїхав, як і пан комендант, однак не став сперечатися: знав, що хтось та має бути винен, а оскільки він був тут єдиним представником нової влади в Тарасівці, то й вина падала в першу чергу на нього. Тому він сказав, що змотається швиденько в село і вияснить, куди подівся сторож і чи був тут сторож взагалі.

– Давайте негайно! – аж тупнув ногою комендант: подвір’я, що не охоронялося, діяло на нього, мов червоне на бугая.

– Яволь! – приклацнув закаблуками Гайдук і поштиво спитав, чи може скористатися машиною. Бо звідси до села – три кілометри.

Одержавши дозвіл, пішов до машини.

– Шнель! Шнель! – заволав комендант, і той крик штовхнув Гайдука образливо в спину: все ще нe міг звикнутись із думкою, що він тепер всього-на-всього дорфполіцай – особа в очах комендантових зовсім уже нікчемна, йому аж щелепи звело від отого вигуку… «Ну, брешеш, не діждешся, щоб я тобі бігав!» – Гайдук так же повільно підійшов до машини, одчинив дверцята й буркнув:

– В село!

Їхав і думав, що як знайде сторожа – битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора…

Зайшов до управи, сердито запитав із порога:

– Пане старосто! Де ви поділи сторожа, біс побери?!

Приходько, що сидів за столом (розбирався в якихось паперах), звівся Гайдукові назустріч, поштиво спитав:

– Сторожа? Якого, пане начальнику районової поліції?

Гайдук не став йому пояснювати, що він уже не начальник, але пояснив спокійніше:

– Того, що має бути на хуторі. – І додав: – Там – комендант. Вимагає негайно знайти сторожа… І вас кличе, до речі, – додав уже од себе, хоч комендант про старосту й не заїкався. Але йому було вигідно поставити під удар когось іншого, а не себе. Уже майже спокійно дивився на Приходька, який збирав зі столу папери.

– Поїхали? – Приходько замкнув шухлядку, надів картуз. Уже виходячи, кинув підліткові, що чергував коло «бандури»: – Хто питатиме, скажеш – на хуторі.

– Хто сторож? – поцікавився уже в машині Гайдук.

– Бородай.

– Де він живе?

– Та на виїзді… Якраз по дорозі…

Данько саме обідав: сидів за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши німця (Гайдук, який був у всьому німецькому, зайшов перший), він так і закляк, а жінка, яка діставала щось із печі, перелякано охнула.

– Обідаєш? – запитав лиховісно Гайдук: злість так і закипала в ньому. – Ану, марш до машини!

Данько й не ворухнувся. Розтулив тільки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, і той звук наче вивів із трансу Данькову жінку – Килину:

– Та куди ж ви його забираєте?

Сльози так і бризнули з її очей, вона кинулася до чоловіка, заголосила:

– Та хазяїне ж мій дорогий, та куди ж вони тебе забирають?

Жінчин плач привів Данька до тями. Одвів її руки, спитав перелякано:

– Ви за мною?

– А то за яким іще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, ніхто твоє золото поки що не вішає! – Бо Килина вже тужила, як над покійником.

– Так би й сказали… А то кричать – у мене й душа отерпла… Килино, та годі тобі, подай-но краще ціпок.

Килина, все ще схлипуючи, пішла до печі, дістала ціпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку війни зсадив Данько міліціонера з коня.

– Я ж оце щойно звідти прибіг – пообідати, – виправдовувався Данько. – А воно, бач, той… вже й поїсти не мона… Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!

– Йди, йди! Ось комендант тебе нагодує!

Вийшли з хати. Попереду – Приходько. Данило слідом, а за ним уже – Гайдук і Килина. Килина, побачивши страшну чорну машину, якою тільки покійників возити, знову вдарила в голос, але Гайдук так цитькнув на неї, що вона одразу ж подавилася криком.

– Сідай до машини!

Данько позадкував-позадкував, наставив навпроти Гайдука ціпок:

– А я не сяду. Їдьте самі, а я навпростець.

– Не сядеш?! – Гайдук, звузивши очі, потягнувся до кобури.

– Та сідайте, Даньку, чого ви? – втрутився Приходько: Гайдук уже дістав пістолет. – Бачите, і я з вами їду.

– А чого вони так кричать? Ще і в спину штовхаються! – вже замалим не плакав Данько. – Не мона вже й пообідати, ге?

До машини, одначе, поліз.

– Та ку-ди-и ж те-ебе повезли-и-и?! – вдарив їм услід розпачливий голос Килини, вдарив і обірвався на ноті, тягучій та болісній. «Ото дурна баба! – поморщився Приходько, бо йому аж поза спиною сипонуло од того плачу. – Голосить, наче по мертвому…»

А вийшло, що не дуже й дурна: коли підкотили до подвір’я та вилізли з машини, комендант зовсім впав у шал. Червоне обличчя набрякло од гніву, очі побіліли. Бризкаючи слиною, налетів на Данька:

– Донерветер!.. Русіше швайне!..

Розмахнувся, ляснув щосили Данька по обличчі. Та краще був би й не бив: у Данька ж не щетина – щітка сталева. Комендант аж зойкнув, тіпаючи рукою.

– Ферфлюхтіге швайне!…

Ще щось кричав, плюючись довжелезними фразами, потім враз заспокоївся. Походив, походив перед ними трьома, що стояли навитяжку, ткнув у Бородая пальцем, заговорив уже ламаною російською мовою:

– Ти єст ошень ледачий скотіна! Ти зараз будеш покараний. Тебе будуть повєсіть!.. Льойтнант Грабке, виконуйте!

Кілька солдатів підбігло до Бородая, потягнули його до козлів. Там уже звисала з колоди акуратно припасована петля. Бородай мовчки опирався, босі ноги його аж заривалися в землю, в густий шпориш, він усе ще не одпускав ціпок, а солдати, розлючені, били його по голові, молотили по спині.

– Пане комендант!

– Що?! – Комендант так і крутнувсь до Приходька. – Ти теж захотів на шибеницю!

– Пане комендант, сторож не винен… Ви не допустите, щоб німецька влада покарала невинного!

– Невинний?! – закричав комендант. Так закричав, що аж солдати, які волокли Бородая, зупинилися. – Бандит цей не винний?!

– Так, пане комендант, сторож невинний. Сам пан Крюгер дозволив йому ходити на обід.

– Ти брешеш: Крюгер не міг це дозволити! – аж затупотів ногами комендант. І солдати, які досі стояли, вхопили наляканого Бородая, потягнули його під петлю.

– Спитайте все село. Все село вам підтвердить. – («А якби й справді німець заходився допитуватись? – журила потім Приходька Данилівна. – Ти думав, що казав?» Приходько на це тільки досадливо плечима здвигне: що про це й говорити!..) – Ви не допустите порушення німецької справедливості, пане комендант!

Солдати вже підтягнули Бородая під колоду, висаджували його на сторч поставлений пень. Бородай мукав, наче німий, крутив головою, вислизаючи з петлі, солдати молотили його кулаками. Видерли нарешті ціпок, заломили йому руки за спину, а лейтенант спритно накинув на шию петлю: очевидно, робив це не вперше. Зіскочив на землю, обернувся до коменданта, чекаючи сигналу.

– Пане комендант, ви не повісите невинного!

– А ви що скажете? – звернувся до Гайдука комендант: він уже став вагатися.

Гайдук дозволив собі здвигнути плечима: він сам щойно приїхав сюди, тому й знає не більше, ніж пан комендант. Може, й справді Крюгер дозволив сторожеві ходити на обід…

– Покійник не міг дати таке ідіотське розпорядження! – знову закричав комендант. – Пан Крюгер був чистокровним арійцем, а не якоюсь там російською свинею!

Гайдук знову здвигнув плечима: робіть як знаєте. І це ще більше розлютило коменданта.

– А ти?! – напустився він на Приходька. – Як ти стежиш за порядком? Тебе теж треба повісити!

Приходько мовчав. Відчував, що комендант кричить, бо вже не знає, що робити з Даньком. Вішати наче вже й ні за що, але й милувати, мабуть, не хотілося. Тож хай покричить, од крику ще ніхто не вмирав, хай собі викричиться, а ми мовчки постоїмо. І Приходько покірно стояв, усім своїм видом показуючи, що він поштиво слухає німця, хоч і не все розуміє: комендант то горлав по-російському, то переходив на німецьку, коли слів бракувало.

Накричавшись уволю, комендант іще трохи попирхав, потім тукнув лейтенантові притягнути того йолопа назад. І Данько, який, певне, так і не зрозумів, що він щойно був на волосинці од смерті і врятувавсь лише чудом, знову опирався щосили, зариваючись ногами в землю.

– Він є ненормальний? – поцікавився сердито комендант.

– Та трохи, пробачайте, є… Без десятої клепки…

– Клепка?.. Що то є – клепка?

Гайдук пояснив по-німецькому.

– Я, я, – сказав комендант. – Всі ви без десятої клепки… Я вставлю вам клепку! – перейшов він на крик. Це був, мабуть, останній вибух, останній, ще не розтрачений заряд, бо одразу заговорив спокійніше: – Ви є позбавлені німецький дисциплін – І вже до Бородая, який стояв перед ним зігнутий у спині, бо солдати ще заламували йому руки: – Ти заслуговуєш бути повішеним, але з пошани до покійного пана Крюгера я тебе цього разу помилую… Однак ти провинився, а жодна провина не повинна лишатися непокараною. Так, так, непокараною… Тому я присуджую тобі двадцять і п’ять шомполів… Зо, зо, фюнф унд цванціг… Льойтнант Грабке, виконуйте!

Лейтенант козирнув, кинув коротку команду солдатам. Поки одні повалили Данька на траву (він знову опирався щосили, і Приходько мало не крикнув: «Та лягай, чоловіче, лягай!» – боявся, що комендант розгнівається – і тоді вже ніщо не врятує Данька), поки солдати валяли Данька, стягали із нього штани та задирали сорочку, двоє інших принесли од машини по шомполові. Потім один із солдатів сів Данькові на голову, а другий на ноги. Данько вигнув оголену спину, гострий, як у худющої шкапи, хребет напнув сіру шкіру, і вона аж посиніла. Комендант махнув рукавичкою, скомандував голосно:

– Починайте!

Солдати із шомполами ступили крок уперед, і екзекуція почалася.

– Айн!.. Цвай!.. Драй!.. – голосно рахував комендант, помахуючи в такт рукавичкою. – Фір!.. Фюнф!..

Од першого ж удару шкіра на Данькові спині тріснула, густо чвиркнула кров. Данько голосно скрикнув, смикнувся щосили, солдати, які сиділи на ньому, вчепилися в плечі й ноги. Занудливий клубок підкотив під горло Приходькові, навіть Гайдук здригнувся, шомполи хвиськали й хвиськали, мов у машині. Бородай щоразу болісно скрикував, а комендант аж ногою притупував, рахуючи голосно удари.

– Фір унд цванціг… Фюнф унд цванціг!.. – І з неприхованим жалем: – Ґ’енуґ!

Захекані солдати опустили шомполи, і з шомполів одразу ж почала скапувати кров. Ті, що сиділи на Данькові, звелися, стали обчищати мундири: бризкало аж на них. Данько ж все ще лежав непорушний, лише посічена, геть закривавлена спина дрібно тремтіла.

– Підведіть його! – наказав комендант.

Солдати підхопили Данька, одірвали од землі. Сорочка опустилася донизу, закриваючи спину, штани ж упали на землю, і Данькова голизна засвітила комендантові в очі.

– Одягнися! – бридливо гукнув комендант.

Данько й не поворухнувся: довгі руки його обламано повисли вздовж тулуба, набрякле обличчя спотворилось болем, кров’ю налиті очі дивились безтямно. Він зараз навряд чи що й розумів.

– Одягніть цього йолопа! – заволав комендант, мов заведений, і солдати взялися натягати на Данька штани.

Коли Данько був споряджений, комендант знов заспокоївся. Засунув правицю за ремінь, обличчя його стало поважне й урочисте, мов на молитві.

– Надіюся, ти добре засвоїв науку. Німецький закон строгий, але справедливий. Ми суворо караємо ледарів і заохочуємо кожного, хто чесно працює на велику Німеччину… А тепер можеш іти…

Він уже майже приязно дивився на Бородая, який удостоївся німецької науки.

– Ну, йди вже, йди, – додав нетерпляче, бо сторож, здається, й не думав рушати з місця.

І тут досі застигле обличчя Данькове заворушилося. Він повів очима праворуч, повів ліворуч, хрипко спитав:

– А де мій ціпок?

– Вас іст дас – цьїпок? – запитав комендант.

Гайдук пояснив.

– О-о, цьїпок!.. Дерев’яний гвинтівка!.. Ти є хороший сторож, якщо не забув про гвинтівка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьїпок й одвезіть на машині додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогодні додому… Німецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий і строгий!

Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в німецькій машині.

Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацію: як треба привчати тубільне населення до німецького порядку. Під кінець навіть Приходькові стало зводити щелепи – так хотілося позіхнути, а Гайдук, той і зовсім насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла є цегла і нею слід викладати стіни, а не пхати до рота, що німецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залізо, а німецькими сокирами цюкати по тій он колоді, а не себе по коліні. Комендант, напевно, був ще й учителем, і то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вірить у те, що всі учні – кретини і їм треба розжовувати найпримітивніші істини, ще й класти до рота.

Під кінець комендант сказав, що смерть Крюгера нічого не міняє. Навпаки: завтра ж мобілізувати всіх працездатних, від тринадцяти до сімдесяти років включно, на будівництво. Він, комендант, запевнив представника із Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому році, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумає саботувати чи ухилятися од трудової повинності, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуція шомполами.

– Так – шомполами! – повторив комендант: обличчя його було урочисте й строге. І хай пан староста запам’ятає: він власною головою відповідатиме за кожного, хто ухилиться од трудової повинності. – Ви теж! – звернувся до Гайдука вже по-німецькому. «Яволь!» – приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантові, мабуть, не сподобався, бо він одразу ж почервонів і заволав: – Глядіть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили поліцаїв, перетворили їх на бандитів!.. – У Гайдука аж губи поблідли од образи, але він мовчав, тільки з кожною образою все більше кам’янів лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: він уперше стрічав людину, яка так легко зривалася на крик. – Я буду приїжджати щотижня! – розорявся між тим комендант. – І якщо пролунає хоч один постріл, ви обоє будете негайно повішені на он тій колоді!.. Ви чуєте?! – Бо в Гайдука вже був зовсім відсутній погляд. «Яволь», – знову буркнув Гайдук, і комендант врешті представив його Приходькові:

– Це єст новий начальник поліції дорф Тарасьївка. Він єст відповідайт за будівництво й порядок, і ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..

Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так і не надумавшись, хитнув головою:

– Все! Ауфвідерзеєн, панове!

Коли вже сідав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?

Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.

– Зніміть! – врешті вирішив він. – То є німецьке майно.

І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду, розв’язав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скількох же він перевішав!» – наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. «Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. «І як жить після цього?.. Як жити?..» Він аж застогнав, бо не бачив просвітку, – волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно – тільки не старостою!

«Як жити після цього?..»

А жити треба було: не для себе – заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї пам’ятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. Показуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіп’ясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!

Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.

Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і – в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти – не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка.

«То як жити на світі?..»

А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.

– Щоб у селі й душі живої не лишилося!

– А хворі?

– Вилікуємо! – І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто – ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:

– Погрібний, це той, що біля ставу живе?

– Той самий.

– Теж був у активі?

– Який там із нього актив! – махав рукою Васильович. – За старшого куди пошлють.

– А хто тоді у нас поле одрізав?

– Погрібний?! – перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? – Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!

– А цей? – дійшовши до комірника, запитав Гайдук. – Теж не ходив? Не розкуркулював?

– Цей розкуркулював, – Приходькові комірника не жалко ніскілечки – лайно людина! – Цей і мене розкуркулював – за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш…

– Що він за цяця?

– Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.

– Гріхи замолює?

– Та може, і так.

– А це – теж німецький активіст?

– Глекуха? Та цей з колиски – ні риба ні м’ясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи…

Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили – жорстко сказав:

– Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвір’ї була! Чули, що казав комендант?

– Та не позакладало, – скривився Васильович.

– Тож завтра щоб було не менше десятка підвід!

Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються. Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..

– Все? – запитав Гайдук.

– Та начебто все… От тільки людей сповістити…

– Ну, то вже ваша справа, – Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.

– Ви що ж, у район? – запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.

– Який там район! – з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите. – Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний… Та вже й пізно… Поки доберусь, зовсім ніч буде.

«Кликати на обід чи не кликати?» – вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого – не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав – послався на серце… А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.

Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти – начальник поліції…

Приходька виручив, сам того не відаючи, комірник. Почувши, що в управі сидить якийсь німець, не витримав, явився непрошений. Причинив двері сінешні, обережненько голову в щілину просунув, сюди-туди оком цікавим повів. Кивнув у бік кабінету:

– Засідають?

– Та засідають, – відповів посильний.

– А хто там, окрім старости?

– Якийсь німець з району.

– Ага…

Комірник бочком проліз у щілину, причинив обережненько двері. Тихенько висякався, пригладив чуба, навшпиньках підійшов до дверей, за якими були Приходько й гість із району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись. Ну Боже поможи!..

Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:

– Мона? – І, виструнчившись, до Гайдука (упізнав з першого погляду): – Голова сільської общини з’явився по ваші указанія!

– Оце ж він, наш голова! – з притамованим насміхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комірника, потім спитав:

– Не впізнаєш?

– Та вроді той… – не знав комірник, що зараз вигідніше: упізнати одразу чи трохи почекати. – Вроді десь і стрічалися… Пам’ять, звиняйте, у мене: забувать став, як і звати…

– Хитра ж у тебе пам’ять! – усміхнувся Гайдук. – А Гайдуків пам’ятаєш?

– Гайдуків? – Комірник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далі грати в забудька. – Та мов пам’ятаю…

– А як поле їм обрізав, пам’ятаєш?.. Разом із Ганжею…

– Я? – зовсім ісусиком прикинувся той. – Це ви про мене?

– Про тебе, про тебе! – вишкірився Гайдук, а комірника аж морозом обсипало од того лиховісного усміху. – Ти найбільше тоді й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити… І знаєш, що я тоді подумав про тебе?

Комірник уже зовсім онімів. Стояв ні живий ні мертвий.

– Подумав, що першим, кого повішу, як наша візьме, будеш ти, – безжалісно продовжував Гайдук. – Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! – Гайдук ще раз усміхнувся зовсім уже обмерлому комірникові, послав до кишені руку. У того вже й очі полізли на лоба: ну зараз встрелить!.. Гайдук же натомість дістав табакерку вийняв сигарету, постукав нею по кришці (комірник аж здригався щоразу). – Ото так, дорогий землеміре… Ви, бачте, думали, що навіки гору взяли, а воно вийшло пшик… Де тепер твої більшовички – за Уралом? – Запалив, затягнувся, пахнув димом комірникові прямо межи очі – той боявся ними й зблимнути, потекли тільки сльози. – Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий… Тільки гляди… Гляди мені!.. – А що «гляди»– і так було ясно.

– Та я… Та ми… – Голос знову повертався до комірника, все на ньому аж ворушилося од щастя, що лишився живий. – Та що прикажете, я зараз!

– Спершу взуйся по-людському – обірвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комірникові й справді були черевики, наче в старця позичені: скупенький, він завжди всю взувачку доношував до дірок у підошвах. Та й то: коли вже зовсім розвалювалися, не викидав, а складав у коморі – ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і взуватися. – Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.

– Зараз… Я зараз… – заметушився той. – Я ж, звиняйте, не знав. – Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:

– Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!

– Та я ж, звиняйте, не нарошне! – виправдовувався комірник. Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь – стрибне і не зблимне. – То які, мо’, будуть указанія?

– Указанія? – Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: – Указанія одержиш од старости… А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?

– Пообідати? Аякже, мона! – Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл. – Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав – приберіг.

– Що, пане старосто, приймемо запрошення? – зовсім уже розвеселився Гайдук, – він таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотів уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дутою вигнуту спину.

– Дякую, ви вже якось там без мене…

– Чого так?

– Треба ж людей оповістити: боюсь, що не встигну.

– Що ж, треба то й треба, – погодився одразу Гайдук. – А ми таки пообідаємо. Ну, веди, показуй, як ти при новій владі тут розкошуєш!

І комірник, радий прислужитись, повів. Цей не горбився, не ховав голову в плечі: дріботів поруч із Гайдуком, заглядав віддано в очі, на питання, як живеться, відповідав, аж прицмокував:

– Та живемо – спасибі визволителям нашим!..

– Що, так хліба багато? – допитувався глузливо Гайдук.

– Та не так щоб і багато…

– Чи салом уже й чоботи змазуєте?

– Та й сальця не так щоб і дуже… Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.

– Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! – пояснив строго Гайдук. – Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?

– Та ми… Та останнім шматочком!.. – Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширше: – Просю!.. – І вже до дружини: – Жінко! Зустрічай-но гостей!

У хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. «Азія! – як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук. – Учити та вчити!» Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. «Азія! – подумав ще раз Гайдук. – Дикуни неотесані!» А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.

Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори – одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: «сальце», «м’ясце», «пшінце» – бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрає хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце й довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.

Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.

– Оце вже із денця. – І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить. – Жінко, давай-но поріж… Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!

Пили самогоночку – міцний, мов із вогню, первачок. Комірник одразу ж сп’янів, очі стали масні та маленькі, мов зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та припрошував:

– Кушайте, кушайте: нам для гостя нічого нe жалько! Mo’, курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті…

Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:

– Та й циґарети ж! Що ж то значить – культура! – Хоч сигарета була пісна, мов солома.

Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.

– Війна? – перепитав Гайдук. – А староста хіба нічого не розповідав?

– Та наче нічого… Mo’, і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.

– І людей не збирав? – продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції. Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.

– Та мов не збирав…

– «Мов», «мов»! – Аж розсердився Гайдук. – Ти прямо кажи: збирав чи ні?

– Та мов не збирав… А мо’, і збирав, тільки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене…

Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. «Азія!» Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:

– Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград – із більшовиками буде покінчено.

– Дай Боже, дай Боже…

– Кінець більшовичкам! – Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник. Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника. – Кінець! – повторив, як припечатав, Гайдук.

– А як же, звиняйте, із нами? – поцікавився комірник.

– З вами?.. З вами подивимося… Хто допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту – в табори! Або й на шибеницю.

Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею – роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.

– Ну, спасибі за хліб-сіль – став прощатися Гайдук. – Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? – наче й не знав.

– Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили – («Розстріляли», – уточнив Гайдук). – Еге ж, розстріляли наче… А двоє самі наче втекли…

– Це ті, з полонених?

– Та мовби вони…

– То скільки ж лишилося?

– Та начеб троє: двійко наших, а один мов із Кавказу.

– Не густо… Ну, нічого, нових наберемо.

Вийшов із хати. Вже у дворі сказав комірникові:

– Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади німецької чи якісь інші думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповіді. Довідаюся, що утаюєш – не прогнівайся!

– Та Божечку ж мій!.. Та чи я насмілюся!..

– Зажди, не божкай! – обірвав Гайдук: його вже почала дратувати надмірна запопадливість комірника. – Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиєму боці він воював під час громадянської?

Комірник не забув. Мов не забув.

– Ну, бувай… Так, кажеш, не скликав зборів пан староста? – І, не чекаючи відповіді, рушив на вулицю: строгий, зібраний, в чужоземнім мундирі – німець, та й квит!

Гайдук хоча й збирався щойно скликати поліцаїв, та враз передумав: «Встигну, не горить…» Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехіть, чи що: може, то захмелена ситість подіяла, чи літнє сонце ласкаве, чи тиша, що облягла все навкруг – така дрімотлива, така вмиротворена, мов і не було на світі війни… Тільки Гайдукові враз захотілося опинитися в полі, посеред неосяжного простору, лягти в невисоку й суху степову траву, втупити бездумні очі в небо, покусуючи гіркувато-солодку стеблину… На нього так і війнуло напівзабутим дитинством, коли він був ще Кольком, а не Миколою і пас невелику череду (Гайдуки завжди пасли свою худобу окремо, не довіряючи чужим пастухам, які ніколи не доглянуть як слід. Та воно й не дивно: чуже – не своє… Та ще ж їм до того й заплати, й напій, і нагодуй – оддай, як у прірву). Тож Гайдуки завжди пасли своїх коней-корівок окремо, і Колько, якому найчастіше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухів та підпасичів, щоб не змітати своєї худоби з чужою, і вже тоді навчився з погордою думати: «Злидні, що вони можуть!» – і приглядався ревниво до чужої худоби, й пиховито втішався: «А наші ситіші й нагуляніші…» І не раз, лежачи голічерева на траві та мружачи очі в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяїном оцих усіх ланів, оцих усіх пастухів та підпасичів або ще ліпше – царем, щоб їсти і спати на золоті.

«Ховаються», – думає Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помітив і одне обличчя у вікні, й друге, що мелькнуло та й щезло. «Бояться… Мундира мого бояться… А може, вже й дізналися, хто я такий… А не треба було чіпати, розорять та цькувати…» Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освітлена хата, він, брат і тато з сидорами за плечима і татів надтріснутий голос: «Ну, хлопці, прощайтеся з матір’ю», – і мати-покійниця вся у сльозах. «Та сини ж мої, та соколи!..» Гайдукові аж хлюпнуло в очі, аж звело щелепи судомно, і він, ковтаючи гірку слину, мстиво подумав: «Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаєтесь!» Помітив згорблену постать, що метнулася попереду в бік воріт, голосно вигукнув:

– Хальт!

І сам не знав, чому гукнув по-німецькому.

Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:

– Ком!.. Ком!.. Шнель!.. – Ще й поманив до себе пальцем.

Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік, ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі)… так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.

Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена – тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.

– Хто такий? Чого тікав? – запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.

– А бодай вам, як ви мене налякали!

Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.

– Чого втікав? – спитав ще строгіше.

– Я? – здивувався чоловік. – А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.

– Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?

– Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички…

Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь давно знайомі риси пробивалися крізь густу щетину, зморшками взяту обвітрену шкіру, товсті веселі губи, цікаві, як живчики, очі.

– Та я ж Іван Приходько! – вже зовсім весело вигукнув дядько: він був дуже потішений тим, що Гайдук ніяк не може його впізнати.

І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І їх розкуркулював. А тепер стоїть перед ним – хоч би тобі що!

– Комнезамож Приходько? А де твій дружок?

– Дружок? – спантеличено заблимав Приходько.

– Ганжа!.. Чи, як почалася війна, ти з ним посварився?

– А я ні з ким не сварюся, – відповів безтурботно Іван, і об цю його безтурботність прямо-таки розбивалася Гайдукова суворість.

– Чого не втік? – запитав він сердито.

– Куди? – витріщився дурнувато Іван.

– З більшовиками! За Урал, до Сибіру!

– А в мене чоботи зносилися – до Сибіру тікати… Та й чого б оце я до Сибіру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, і слина замерзає у роті.

– А як візьмемо й посадимо?

– Та за що ж мене садовити?

– А з більшовиками хто якшався? Владу радянську підтримував?

– А я ще супроти жодної влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас…

– А де подівся партквиток? Заховав?

– Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всі партійні секрети по селу рознесеш. В тебе, сказали, в голові сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через віялку… А що я, дурний: живцем у віялку пхатися?

– Куди біг? – перейшов на інше Гайдук: будь-яка злість розбивалася об дурнувату відвертість цієї людини.

– До Бородая… Несу ось олію.

– Замість самогонки, чи що?

– Та ні ж – лікувати! Там списали, кажуть, так, що страшно й глянути. Лежить, кажуть, і поворухнутись не може… А ви не скажете, за що його так?

– Заслужив, – відповів коротко Гайдук: йому вже набридли ці теревені. – Ну, йди. Іди та лікуй. Та свою спину побережи!

– То й ви ходіть здоровенькі! – закивав йому привітно Іван.

І знову Гайдук не міг зрозуміти: так людина сказала чи на щось натякає. Пішов далі насуплений: чомусь розмова з Іваном зіпсувала геть настрій.

Хата ж, в якій колись жив Твердохліб, а потім Івасюта, а віднині житиме він, не порадувала його своїм видом. Стіни в патьоках од дощів, бозна-коли й мазані, вікна голі, сумні, якісь аж осліплі, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навіть димар перекособочився: металевий півень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотів злетіти на землю та все ніяк не наважувався. Гайдук похмуро піднявся на ґанок, взявся за клямку, але дверей одчинити не зміг: були замкнені. Зійшов донизу, заглянув у вікно.

Всередині було не краще, аніж знадвору. Біля ліжка валялася ковдра, подушки зім’яті, розкидані, наче ними хтось бився, один стілець перекинутий, а стіл стояв навскіс. Гайдук вороже подивився на ліжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою і на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й сліду!» Обійшов ґанок, заглянув у друге вікно: там було наче ще брудніше. «Свинота! – подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдукові хотілося так думати, він відчував од цього якесь аж задоволення мстиве. – Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцює! Вона в мене належиться! – пригадав Ольчину звичку майже до обіду валятися в ліжку. – Кожну дошку в підлозі вилизуватиме!»

Одірвавсь од вікна, пішов до корівника. Двері – навстіж, усередині – по коліна гнояки, валяються утоплені в гній вила. «Азія! І жити не вміють по-людському!» – подумав про своїх земляків. І те, що про них отак подумав, принесло йому втіху, бо відчув себе істотою іншою, вищою від усіх оцих дядьків, тіток, серед яких народився й виріс і серед яких доведеться тепер йому й жити. «Що ж, поживемо і в Азії», – і, рішучий та зібраний, рушив уже до управи.

Застав старосту, який так і не ходив на обід: все морочився зі списками. З порога хотів запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказівку: скликати людей, розповісти про переможний наступ німецьких військ, та одразу ж роздумав: «Встигну». Натомість поцікавився:

– Ну що?

Приходько одірвався од списків, розвів скрушно руками:

– Людей обмаль… Мужиків… Думаю, думаю, як усі дірки залатати, а воно й не виходить.

– Де ж ви їх подівали? – запитав саркастично Гайдук. – У колгоспі ж не плакалися, що немає народу?

– Так війна…

– То й що, що війна?

– Чоловіків майже всіх мобілізували, – пояснив терпляче Васильович. – Лишилися підлітки та діди. Та ще інваліди.

– От вони й працюватимуть.

– Та працюватимуть, куди ж їм подітися. Тільки ж якби ми знали одне… А то ж ще маєток… Боюсь, що не впораємося.

– Впораємося! – відповів жорстоко Гайдук. – Здихатимуть, а зроблять усе, що належиться. Запам’ятайте, пане старосто: я з-за якогось Миколи чи Ганки не збираюся висіти в петлі! Та й вам, здається, ще власна голова не набридла.

– Та не набридла, – зітхнув Васильович.

– Тож глядіть, щоб не позбулися.

На цьому й покінчили. Приходько рушив нарешті обідати, а Гайдук зайшов на ту половину управи, де містилася поліція.

Всі три поліцаї були на місці: «сільський телеграф» працював бездоганно. Тож всі три поліцаї сиділи мов на голках, чекаючи нового начальника поліції, а коли він зайшов, зірвалися мов обпечені.

Гайдук замість відповісти на привітання втупився в підлогу:

– Це що?

Показав на бичок, що його кинув поспіхом один з поліцаїв: недокурок і досі димів.

Витріщившись на Гайдука, поліцаї мовчали.

– Що це, питаю? – Гайдук не підвищував голосу, але стільки крижаної нещадності було в тому питанні, що в поліцаїв вже й потилиці стали терпнути.

– Хто кинув?.. Ти?.. – Бо два поліцаї мимоволі подивилися на третього. Той мовчав похнюпившись. – Підбери.

Поліцай нахилився, похапцем ухопив недокурок.

– Поклади на стіл, – скомандував Гайдук. – На папір… А тепер біжи за лопатою… Бігом!

Поліцай пробкою вилетів у двері.

Гайдук бридливо подивився на двох поліцаїв, що лишилися (вони вже й дихнути боялися), сказав презирливо:

– Ви не поліцаї, ви – потолоч! Як ви одягнені? – (На обох був цивільний одяг, ще й не дуже новий). – Чому не у формі?

– Дак не видали ж, – насмілився озватися один з поліцаїв, із місцевих, бо другий не все, мабуть, і розумів: смагляве обличчя, чорнющі очі, смоляна кучерява чуприна вказували на те, що він не місцевий.

– Ти звідки? – поцікавився Гайдук.

– Єреван.

– Полонений?.. А чого не втік із отими двома?

Поліцай мовчав.

– Гаразд, про це поговоримо потім. – Підійшов до вікна, провів по склу пальцем: на сірому тлі лишилася світла доріжка. Глянув на забруднений палець, скипів: – Це що? Приміщення поліції чи свинарник? Ферфлюхтіге швайне!.. Негайно привести жінок, щоб прибрали й вимили!.. Ну!..

Наступаючи один одному на п’яти, поліцаї метнулися до дверей.

– Назад! – крикнув їм у спину Гайдук.

Поліцаї перелякано повернули назад.

– Що треба сказати?

– Є, пане начальнику! – невпевнено відповів місцевий поліцай.

– Не «є», а «яволь»! Пора б уже навчитись розмовляти по-людському!

– Яволь, пане начальнику!

– Йдіть! Щоб за п’ятнадцять хвилин були з жінками!

Не встигли ті зникнути, як до кімнати ускочив поліцай, що бігав по лопату.

– Приніс! – Молоденьке, як у підлітка, обличчя було геть мокре од поту.

Наказавши поліцаєві взяти недопалок, Гайдук повів його надвір. Тут же, у дворі, одміряв два кроки уздовж, крок ушир, коротко кинув:

– Копай! – Закотив обшлаг рукава, глянув на годинника: – Даю дві години. Щоб було два метри углиб.

Обличчя поліцая враз посіріло, лопата застрибала у руках.

– Дядечку, я більше не буду! – Він, либонь, подумав, що Гайдук наказує копати для себе могилу.

Гайдук догадався, про що подумав поліцай, однак не став заспокоювати:

– Рівно дві години! – Постукав пальцем по циферблату. – Ну!

Схлипуючи, поліцай увігнав у землю лопату.

Гайдук трохи постояв над ним (важка тінь падала прямо на згорблену постать), а потім глянув у бік воріт: чи не появилися поліцаї з жінками. Сам ще не знав, як їх покарає, коли не вкладуться в п’ятнадцять хвилин, але покарає напевне. Варвари, інакше з ними й не можна!

Поліцаї упоралися раніше.

– Ґут! – похвалив їх Гайдук. Перевів погляд на чотирьох жінок з віниками, ганчірками й відрами, скомандував так, наче жінки оці й не були людьми, а худобою: – Ведіть їх у приміщення. Щоб усе блищало й сяяло. Перевірю через годину.

– Яволь! – закричали поліцаї і потурили переляканих на смерть жінок до поліції.

Закипіла робота. Жінки замітали, мили, шкребли, поліцаї носили воду, аж хлюпотіло, а той, третій, заривався у землю, як кріт…

За годину Гайдук зайшов до приміщення: жінки домивали підлогу. Гайдук постояв у дверях, чекаючи, поки вони закінчать, ткнув під ноги пальцем:

– Поклади.

Одна із жінок догадалася – послала ганчірку. Гайдук старанно витер підошви, зайшов до кімнати.

Кімната сяяла вимитими шибами, сонячні зайчики одбивалися од столу, гуляли на побілілій підлозі. Гайдук дістав білу як сніг хустину, провів нею по шибці, по столу, нахиливсь до підлоги. Одірвав, невдоволено буркнув:

– Шлехт!.. Зер шлехт!.. Перемити!

– Та ми ж її й так шарували! – озвалася одна з жінок.

Гайдук пильно подивився на неї, спокійно спитав:

– У в’язниці сиділа?

– Та Бог милував, – злякалася та.

– Сидітимеш… Перемити! – І вийшов надвір.

Поліцай, який копав яму, старався, аж груддя летіло. Добрався до глини, твердої, мов камінь, хекав, як загнаний кінь. Гайдук же стояв і мовчки дивився донизу, й для поліцая це було, мабуть, найстрашніше…

Коли жінки ще раз вимили підлогу й хустина тепер лишилася чистою Гайдук наказав поліцаям відвести їх до будинку, що в ньому жив Івасюта: хоч наспіх прибрати, бо гидко туди зайти. То потім, пізніше, він подбає про те, щоб будинок вибілили й усередині, й зокола, ще й дах пофарбували (не в червоний колір, він його ненавидів, а в зелений чи синій), та викине геть усе барахло, щоб і духом Івасютиним не віяло. Можливо, не викине, а одвезе у Хоролівку й спродасть. Гайдук не з тих, хто викидає на вітер добро. Ну, там видно буде. А поки що хай хоч повитирають пилюку, та помиють підлогу, та винесуть гній із корівника…

– Та в нас і так уже ноги гудуть! – почали молити жінки. – Одпустіть нас, будьте ласкаві, в нас же діти ще негодовані.

– Но, но! – сказав строго Гайдук, точнісінько так, як говорив комендант отам, на подвір’ї нового поміщика. І до поліцаїв: – Ведіть!

– Яволь! – крикнули поліцаї та й потурили жінок у бік воріт.

– Одведете – й одразу ж назад! – гукнув услід їм Гайдук: він уже поглядав у бік ями, з якої вилітала жовта глина. Зачекав, поки минуло рівно дві години, скомандував: – Вилазь!

– Я ще покопаю! – почав проситися поліцай: так йому, бідоласі, хотілося жити. – Ще ж немає двох метрів.

– Ну, покопай, покопай, – усміхнувся Гайдук: все одно треба чекати, поки оті двоє повернуться. Глянув трохи згодом в бік вулиці: біжать. Збивають пилюку, мов коні.

Орднунг. Порядок.

– Вилазь! – скомандував строго.

І коли той виліз – вибрався з ями, мов на той світ, наказав підняти недокурок, покласти на дно ями. Не вкинути, а саме покласти… Поклавши на дно недокурок, поліцай аж голову в плечі ввібрав, аж скімлився весь, чекаючи, певно, пострілу в потилицю.

– А тепер закопуй, – сказав спокійно Гайдук. Не став читати нотацій. Знав: віднині кожен із них скоріше проковтне недокурок, аніж кине на підлогу.

Потім, коли яма була закопана, ще й утрамбована, взявся за поліцаїв. Прискіпливо перевірив зброю, чи добре почищена. Повів на луки, за річку, поставив мішень, показав поціляти в яблучко. Поліцаї чи то хвилювалися, чи не стріляли ніколи: мазали, аж кулі висвистували.

– Шлехт!.. Шлехт!.. – примовляв щоразу Гайдук. Не сердився, не кричав, однак од голосу його, крижаного, спокійного, поліцаям ставало аж млосно. Відчували: цей не помилує. В разі чого – стрельне й не зблимне.

Під кінець узяв гвинтівку в одного з поліцаїв, сам ліг на землю. Прицілився, випустив п’ять набоїв. Обганяючи один одного, поліцаї побігли до мішені: всі кулі поцілили в яблучко!

– Так стріляти! – сказав строго Гайдук. Дістав портсигар, закурив, мружачи холодні очі від цигаркового диму.

– Яволь! – вигукнули поліцаї.

Щось подібне до сміху торкнуло тверді Гайдукові вуста.

– Щодня, з дванадцятої до першої, ходитимете сюди й стрілятимете. Доки не поцілятимете в яблучко. А зараз ідіть повечеряйте. І щоб в цванціг нуль-нуль були вже на службі… Дотримується комендантська година?

– Дотримується, пане начальнику!

– Погано дотримується. Населення ходить по вулицях кому коли заманеться, посеред ночі украли кулемета в поліції – це не комендантська година, а суцільний бордель!

– А як вони не слухаються, – поскаржився поліцай, що копав яму.

– Що значить – не слухаються? – запитав суворо Гайдук. – Ви хто: поліцаї чи тільні корови? Гвинтівку з плеча і стріляйте. Одного-двох уб’єте, решта слухатиметься, аж присідатиме… І зарубайте на носі: я вам не Івасюта!.. Ідіть!

Поліцаї обернулися невміло, закрокували, мов гуси.

«Вояки! – дивився їм у спини Гайдук. – 3 такими хіба наведеш порядок у селі!» Подумав про те, що варто підібрати ще двох-трьох поліцаїв уже в Хоролівці. Серед карних злочинців, що сиділи у в’язниці. Злодії? Убивці? Бандити? А Гайдукові такі й потрібні. Щоб і матері не пожаліли рідної. Головне – прибрати одразу ж до рук, щоб більше смерті боялися.

Ну, це він зуміє.

І ще про одне думав Гайдук, повертаючись до управи. Коли перевозити Ольку: зараз чи трохи пізніше. Врешті вирішив перевезти, як наведуть сякий-такий лад у хаті. Вибілять, вишкребуть, пофарбують, аж тоді поїде забирати майно. Забере все до трісочки, лишить новому начальникові голі стіни – хай сам наживає.

Аж усміхнувся, задоволений.

А коли пізно ввечері зайшов до прибраної хати та ліг на застелене старанно ліжко (не роздягаючись ліг, наче на фронті, ще й кобуру на живіт пересунув, щоб була під рукою), коли вмостився як слід, став думати про Івасюту. Який, мов у воду пірнув, мов провалився крізь землю. Знайшли тільки коня, зловили за десяток кілометрів у полі, та наткнулися на місце, де одлежувався Івасюта: прим’ята трава, запечена кров, кілька набоїв загублених, а Івасюти так і не знайшли, хоч обнишпорили всі ярки й переярки, перевернули всі довколишні села. Привезли навіть собаку, але було пізно: пройшла злива і позмивала всі сліди.

А він же десь є, Івасюта. Десь одлежується, зализує рану: не міг зайти далеко, не міг. Все оддав би Гайдук, аби упіймати свого ворога! Що вже не по батькові – по ньому ударив…

«Начальник сільської поліції, – аж скрипить він зубами. – Дорфполіцай!» – Найнижчий щабель у німецькій драбині.

Пригадав, як кричав йому в спину комендант, вимагаючи бігти, і аж кров ударила в голову…

Звівся, закурив, щоб заспокоїтись. Нерви, друзяко, нерви. Старіємо, чи що?.. Рано… Рано списувати ще Гайдука, Гайдук іще себе покаже, Гайдук іще вибереться з оцієї смердючої ями! Не для того він скінчив школу розвідників і заслужив дві медалі, щоб кінчати кар’єру дорфполіцаєм…

«Кістьми ляжу, а збудую палац! Півсела на кладовище спроваджу, а цього року таки справимо новосілля! А попадеться Івасюта – живим з рук не випущу. Замурую у фундамент, щоб і після смерті катувався».

Іще подумав про Ганжу, який теж десь на Полтавщині мотається. Жаль, що його, Гайдука, не було під час облави останньої – він би жодного з тих бандитів не випустив. Скільки їх утекло? Десяток, більше?.. Ну, хай ховаються, хай ждуть смертної години своєї. Захотілося в громадянську погратись – догралися. Спробували, що таке німецька нещадна машина. Ця кого завгодно розчавить, не те що якусь там жалюгідну жменьку фанатиків…

Докурив, знову ліг. І незчувсь, як заснув.

Прокинувся вранці од того, що захотілося їсти: вчора забув повечеряти. Треба сказати старості, щоб носили молоко, хліб, яйця і сало: годі побиратися – напрошуватися на обіди й вечері. Встав, поспіхом умився, лаючи себе, що забув прихопити зубну щітку й бритву – на підборідді вже пробивалася щетина. «Бракувало ще перетворитися в місцевого дядька, – подумав бридливо, – що голиться раз на тиждень, та й то уламком коси. Сьогодні ж з’їжджу в Хоролівку, заберу все необхідне».

Але того дня так і не поїхав.

Вийшов надвір, став зачиняти двері й ткнувся носом у білий аркуш паперу. Аркуш був видертий з учнівського зошита, в косу лінійку, списаний крупними літерами.

«Ти, посіпако німецький…»

В Гайдука аж у очах запекло. Оглянувся, підсвідомо вхопився за кобуру.

Довкола нікого не було. Ні в дворі, ні на вулиці. Однак Гайдук не міг позбутися відчуття, що за ним хтось підглядає – стежить, що він робитиме далі. Закам’янів лицем, одірвав од дверей приклеєний аркуш. Про себе відзначив, що клеєно розведеним борошном перед самісіньким ранком, бо ще не встигло й висохнути. «Отже, є хліб! Для німецької армії немає, а для цього ось є. Ну, я вас нагодую: вимету все до зернини!» Одірвавши листок, вернувся до хати. Сів до столу, розгладив аркуш, став читати спочатку:

«Ти, посіпако німецький, запроданцю гітлерівський, курва фашистська і закордонне лайно!..»

«Лайно» чомусь найбільше образило. Набрякнувши обличчям, читав далі:

«Якщо ти думаєш, що безкарно нашу землю топтатимеш, то помиляєшся: не для того ми її в панів відвойовували, щоб усяка погань собача лишала на ній свої вонючі сліди…»

«Політграмота!» – посміхнувся криво Гайдук. Посмішка торкнулася тільки губів, очі ж лишилися крижаними й пильними: вдивлявся в кожну літеру так, наче хотів побачити за нею невідомого автора.

«Скоро повернеться Червона Армія, і тоді од таких, як ти, не лишиться і мокрого місця!..»

І ще було кілька фраз – всі в такому ж категоричному стилі. Видно було, що їх автор, чи автори, не мали жодного сумніву, хто переможе. Гайдук прочитав до кінця, а потім став роздивлятися дулю, намальовану нижче, під текстом. Невідомий художник малював ту дулю так старанно, що, мабуть, аж язик висолоплював. Узяв за взірець не якусь там грушку дитячу, не жіночу, сестрину чи материну, тарапуньку, а чоловічу, батькову, з добрий гарбуз завбільшки дуляку. Гайдук міг би заприсягтися, що аби вишикувати усіх чоловіків Тарасівки та наказати зсукати дулі, то упізнав би власника оцієї, намальованої, з першого погляду.

Це була велика дядьківська дуля з твердим, як ріг, нігтем, з такими міцнющими пальцями, що жодна сила у світі неспроможна їх розігнути, якщо вони вже надумаються скластися в оцю красномовну фігуру. Важка намозолена дуля, яка вже як складеться, то стає мов із чавуну. Художник малював її, не шкодуючи часу, бо в кількох місцях лишився слід од гуми: підправляв, домальовував, добиваючись найбільшої схожості. І дуля вийшли, наче жива – цілилася Гайдукові межи очі нігтем-копитом, а внизу виведена ще одна фраза:

«А оце-о нюхай щовечора». Спершу поставило крапку, а потім, мабуть, подумало й додало (чи підказали збоку, хіхікаючи): «Коли спати лягатимеш».

Гайдукові аж щелепи звело од ненависті. Ледь утримався, щоб не пошматувати на клапті папір, розтоптати ногами. Прибрав сперед очей, довго стояв, ганяючи жовна. Заспокоївся, взяв папір, ще раз уважно подивився на текст. Склав акуратно, заховав до нагрудної кишені. Не вирішив іще, що робитиме, але так цього не полишить.

Найпростіше було б одвезти в гестапо, в Хоролівку. Але Гайдук не знав, як на оцей його крок гляне начальство. Чи не розцінить, як безпорадність? Не міг сам упіймати якихось сопляків…

«Шукатиму сам. Ну, а вже як знайду…» – стиснув кулаки, аж кісточки побіліли.

Знову вийшов із хати у двір. І тут на воротях побачив петлю. Не оту акуратну німецьку петельку, з рожевого конверта вийняту, а грубезну, з налигача, ще і в гнояці. Вимастили, мабуть, навмисне, бо гній був свіжий, аж скапував. І поруч білів папірець. Гайдук одклеїв його, прочитав:

«Це поки що для тебе, а для твого біснуватого Гітлера ми знайдемо кращу».

Той же почерк, ті ж косі лінійки.

Гайдук і цей папірець сховав до кишені. Глянув на зашморг, не знаючи, як до нього підступитися. Потім, сердито насупившись, став одв’язувати мотуз.

Той, хто в’язав, тягнув, мабуть, щосили: вузол не подавався, хоч зубами гризи. Гайдук спершу стерігся, щоб не закалятися в гній, та згодом плюнув на свою в Німеччині набуту охайність і смикав, і шарпав, і рвав, забруднюючи в гнояку випещені руки. Розв’язавши нарешті, пожбурив налигач вподовж вулиці, пішов знову до хати: одмивати гнояку.

Та як не мив, як не тер, дух гною так і не вивітрився. Гайдук одчинив буфет в надії знайти одеколон, але там валялися запилені порожні пляшки з кукурудзяними затичками. В одній ще хлюпотіло на денці, Гайдук одкоркував, обережно понюхав – у ніс йому так і вдарив прокислий дух самогону. «Свинота проклята!.. Азія!..» Однак – що мав робити? – вилив на долоні, розтер: хай краще тхне самогоном, аніж гноякою.

Ішов до управи і думав, що він зробить з невідомим художником, як упіймає. Або, вірніше, з художниками: Гайдук не мав сумніву, що їх було кілька. Бо на обох аркушах – жодної плями гною: одне стерво клеїло, друге в’язало, а трете стояло на чатах.

«Не менше трьох. Та нічого, тут одного лише б зловити, а там нитка потягнеться… Потягнеться!» Мимоволі придивлявся до кожного двору, кожної хати, мимо яких проходив: здавалося, що саме тут, за цими ось стінами, причаївся той невідомий писар. Або ось за цими… Чи за цими…

Перед управою вже стояло кілька підвід, в одні були впряжені коні, в інші – корови. Коні стояли покірно й звично, похнюпивши важкі свої голови, корови ж поривалися вивільнитися з ярем, глухо ревіли, намагалися піддіти одна одну рогами. Всі вони були залигані, й Гайдук уявив раптом у себе на шиї оту смердючу петлю, і його аж заканудило.

У дворі юрмилися люди: чоловіки й жінки. Більше – жінок, молодих і старих, та ще дідів і підлітків, чоловіків же було не так густо: жменька, не більше. Всі вони, збившись у гурт, смалили цигарки й слухали Приходька Івана, який щось розповідав, а забачивши Гайдука, привітався голосно й радісно:

– З ясним сонечком вас! То й ви уже встали?

Всі одразу ж замовкли, насторожена тиша нависла над дворищем, лише чутно було мукання впряжених корів. Гайдук, не відповівши на Іванове привітання, дивлячись прямо і твердо крізь натовп, що поспіхом перед ним розступився, проніс закам’яніле обличчя до ґанку, ступив на скрипучі дошки.

В постерунку були вже всі три поліцаї – чекали на нього. Зірвалися на ноги, виструнчилися, їли очима начальство.

– Чого поніміли? – запитав строго Гайдук. – Не знаєте, як треба вітатись?

Поліцаї не знали.

– Хайль Гітлер! І праву руку вперед…

Поліцаї ґелґекнули: «Хайль!», Гайдук скрививсь невдоволено, але муштрувати не став: не до того було. Натомість спитав:

– Нікого вночі не затримали?

– Так що нікого, пане начальнику!

– Всю ніч чергували?

– Всю, пане начальнику!

Гайдук недовірливо гмикнув, але розповідати поліцаям про петлю і листівки не став: не довіряв уже й їм. Не сказав нічого й Приходькові, який вийшов із кабінету, почувши «хайль» поліцаїв; чи не принесла ще кого лиха година? Лише поцікавився:

– Усіх зібрали?

– Та начебто всіх…

– Повинні бути сто три душі, – заглянув до блокнота Гайдук. – А в дворі наче менше…

– Хто хворий, а кого в селі зараз немає, – пояснив Приходько. Він тримався спокійно, якось аж байдуже, і це починало дратувати Гайдука.

– Перевіримо, – сказав він якомога строгіше. – Дасте мені списки всіх хворих, я сам їх провідаю.

В очах Приходькових щось наче зблимнуло.

– А ви й медицину вивчали?

– Я й без медицини їх полікую, – холодно всміхнувся Гайдук. І щоб збити старосту зі спокійного тону, зненацька спитав: – А ви чому людей не збирали? З приводу переможного наступу німецької армії. Чи вас розпорядження комендатури вже не обходить?

– Чому ж не обходить? – заперечив Васильович. – Ми всі накази виконуємо… А людей думаю зібрати цеї неділі – не одривати ж їх од роботи у будень.

– Ну, про це потім, – насупився Гайдук: відчув, що йому не вдалося застукати Приходька зненацька. – Пішли до людей.

Вийшли на ганок. Гайдук став, широко розставивши ноги: у хромових офіцерських чоботях, у мундирі німецькому, з важким парабелумом, у кашкеті з високим дашком, на брови насунутому. Став, узявшись руками у боки – німець, та й годі! І отак мовчки стояв, поки в дворі залягла така тиша, що аж у вухах задзвеніло, – навіть корови, і ті, здається, завмерли… А Гайдук ще якусь хвилину помовчав, нагнітаючи тишу, тільки тоді став говорити.

Говорив, наче лаявся. Як ото німці говорять. Мов і не кричить чоловік, і не погрожує особливо, а кожне слово його хльоскає, наче батіг. Прості українські слова, досі близькі й зрозумілі кожному, в Гайдукових вустах лунали, мовби чужі: це була наша й не наша вже мова, і зрозуміла неначе, а разом до кінця й не зрозуміла. І люди мимохіть одне в одного перепитували пошепки: «Що він сказав? Що сказав?» – хоч чули всі до останнього.

Гайдук же почав із того, що за більшовиків вони розучилися працювати. Розучилися, розледачіли, розбестилися. Та й до цього, власне, не вміли, бо тих, що уміли, розкуркулили. Лишилися ледарі й злидарі, яким байдужісінько, що росте на землі і чим її засівати. Тепер же, слава Богу, настав усьому цьому кінець. Німці не тільки визволили вас од більшовицького ярма, в якому ви день і ніч гнули спини («Та ти ж щойно казав, що при більшовиках ми розледачіли!» – подумала більшість. Подумала, але промовчала, бо пам’ятала спину Бородая, списану вздовж і упоперек)…Тож німці не тільки принесли вам волю, але й научать вас, як слід працювати. Для цього й організовують взірцевий маєток, де ви, всі до одного, пройдете добру науку, щоб посісти потім гідне місце в новому суспільстві. («Уже посіли: не сміємо й яйце з-під власної курки взяти!»)

Іще Гайдук закликав усіх трудитися чесно й не шкодуючи сил. Хто ж спробує ухилитися од роботи, прикинутися хворим, саботувати, того за законами воєнного часу чекатиме каторга або й смертна кара.

Згадавши про дві листівки, що лежали в кишені, додав:

– І не здумайте прислухатися до різних баламутів, збільшовичених підривних елементів! Усі вони будуть найближчим часом виявлені й нещадно покарані! Все!

Обвів натовп строгим поглядом, спитав:

– Кому що не ясно?

Ясно було всім. Ясніше ясного.

– То послухайте старосту.

«Послухаєм. Що ж іще лишилося нам робити, як не слухати».

Васильович зняв кашкета, пригладив долонею волосся. Одкашлявся:

– Значиться, так… Котрі з підводами, рушайте одразу ж до району по цеглу та дерево… Та не дуже грузіться, щоб не підірвалась худоба, бо тоді на спинах носитимете… Німці, як тут було сказано, научать нас працювати. Ну, з підводами мов усе ясно…

– А молоко хто за мене здаватиме? – жіночий голос із натовпу. Гайдук аж навшпиньки зіп’явся, щоб побачити, хто то спитав. Але жіночка й не думала ховатися: аж руку догори підняла.

– Ви ж, Марфо, й здаватимете, – відповів Приходько.

– Так де ж я візьму того молока, коли в мене вже не корова, а кінь із рогами! Коли в мене уже не корова, а трактор!

В натовпі засміялися, стримано й схвально. Та одразу ж і вмовкли, чекаючи, що скаже староста. А староста й сам, певно, не знав, що відповісти Марфі, бо повернувся до Гайдука, розвів безпорадно руками: може, ви що нам, темним, підкажете?

«Що він блазня із себе корчить?» – блимнув на Приходька Гайдук: йому вже здавалося, що й староста у змові з людьми. Знову виступив наперед, сказав тоном, що не допускав заперечень:

– Молоко здаватимуть усі! До останнього літра! А хто буде займатися більшовицькою пропагандою, – тут Гайдук так і вп’явся поглядом у Марфу, – попереджаю: хай потім не скаржиться!.. Ясно?

Ясно… Ясно і це…

– Тож із корівками все вияснено, – продовжував Васильович. – Не будете накладати на вози, щоб аж осі вгиналися, то якось воно обійдеться. – Знайшов поглядом Данилівну, яка стояла на вулиці, припавши до Лиски скорботно, відкашлявся знов. «Щось у нашого старости голос сьогодні сів, – подумали люди. – Та й вид – мов дві ночі не спав». – Тепер далі: всі ми зараз підемо на колишній хутір Івасют будувати для нового пана палац. Чоловіки тесатимуть колоди, пилятимуть дошки, а дівчата й молодиці складатимуть цеглу, розчищатимуть подвір’я. Поки в полі не наспіла робота, ходитимемо щоденно, окрім неділі. Аж поки все побудуємо. – І скрушно зітхнув: – Так що ця робота од нас, люди, нікуди не дінеться.

Ясно і це. Діждалися панщини!..

– А з своїм же як бути? Свою городину треба упорати? Чи подихати з голоду?

Питав Глекуха Дмитро. Похмуро питав, безнадійно, мов уже на краю могили стояв.

– І чого ви, Дмитре, переживаєте? – Іван Приходько не витримав і тут: жодні збори без нього не обходилися, то щоб ці обійшлися! – Вам що, мало німецької пайки? Пан начальник пояснив же, які ми ледачі й невдатні. Пролежали сто літ на одному боці, та ще й хочемо, щоб нас хтось підгодовував…

– Ти, може, й пролежав… – огризнувся Глекуха, та Іван не дав йому далі й слова мовити:

– І за городом тобі нічого плакатися, Дмитре, бо пан начальник подбав і про це. Шість днів одробиш на пана, а сьомий – на себе. А не впораєшся, то й ніч якусь можна не доспати. Сто літ же проспав, на сто років наперед виспався. Чи скіки пак буде німецька імперія? – запитав Гайдука. І такі були в нього очі наївні й невинні, що Гайдук знову не знав: прикидається дурнем чи й справді без клепки десятої. – А скажіть, якщо ваша ласка: фюрер до Москви на якій кобилі уїхав? Бо у нас тут замалим не до бійки доходить: одні кажуть – на білій, а другі – на вороній…

Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережні посмішки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспіхом:

– З запитаннями різними можна й пізніше… От зберемося у неділю…

– Чому ж! – перебив його Гайдук, і голос його аж задзвенів. – Можна й відповісти. І про Москву, і про коня… Москву німецькі війська поки що не схотіли брати – Москва і без цього впаде. От візьмуть Сталінград, дійдуть до Уралу, і Москва – гнилим яблучком… І сліду од неї тоді не лишиться! Отож кому Москва така мила, – різонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував, – така дорога, спішіть попрощатися з нею. Бо німці й каменя од неї не лишать. Щоб не плодилася більшовицька зараза.

«Ага, – подумали дядьки, – німці таки Москви не взяли. Видать, руки короткі». Заворушилися, загомоніли поміж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.

І йшли вони так: попереду, натовпом – люди, а позаду – Гайдук, староста і три поліцаї. Та ще комірник пристав по дорозі. Поліцаї ж із гвинтівками. Так що люди наче й не ув’язнені, а – під сторожею. Ні назад, ні вправо, ні вліво – тільки вперед. До маєтку майбутнього. А там уже до пізнього вечора. Од дзвінка до дзвінка.

Гайдук увесь день теж протовкся на хуторі: наглядав за роботою. Щоб ніхто не промарнував і хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першої – не розгинатися, а потім обід, рівно година, а тоді аж до вечора.

– Та ми ж і їсти не захопили з собою! – бідкалися жінки. – Це ж і в село збігати не встигнемо.

Спасибі, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгість, звісно, потрібна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обід в село не пускатимуть.

– Та й ви ж мені не сказали нічого.

– А вам треба все казати та пояснювати? – огризнувся Гайдук. Однак погодився відпустити людей на обід. Тільки не всіх, бо це ж не люди – худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай виділять по одному на десять дворів, і ті вже у село й сходять.

«Оце так! – переглянулись люди. – Маємо панщину».

– А тепер – за роботу! – скомандував Гайдук. І додав, скрививши в посмішці вуста: – Звикли мітингувати, тепер звикайте працювати як слід.

Стали до роботи. Хто – колоди тесати, хто – пиляти дошки, хто з бур’янами воювати, а ще більше подалося в здичавілий сад: вирубувати вишні й сливи, яблуні й груші, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здається, не стільки вгору, скільки донизу: переплелася корінням, що й сам чорт ногу зламає. Іще переносили цеглу, викладали в акуратні бурти, бо складали до цього, наче навмисне, – якраз на тому місці, де має стояти палац.

Васильович, хоч його ніхто й не примушував, теж узявся до роботи: пішов із дідами та підлітками корчувати дерева. І комірник побігав та й собі – допомагати жінкам, що цеглу носили. Не стільки помагав, скільки покрикував:

– Давайте, дівчата, давайте: німці старательних люблять!

– Ви б хоч під ногами не плуталися! – розсердилися врешті жінки. – А то ще цеглину на голову впустимо.

Комірник одразу ж і одійшов: од них, божевільних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тоді до пильщиків, які розпускали на дошки грубезну колоду:

– Ворушіться, хлопці, ворушіться: німці старательних люблять!

– А ми що, не ворушимося? – скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:

– Пособити прибіг? От спасибі ж тобі! А я думаю, хто б мене підмінив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.

– Курити будете, як скомандують! – озвався зверху Глекуха: він сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тільки збоку здавалося, що чоловік пиляє, старається. Сам же працював, як машина – поки дошку не розпустить – не перепочине. – А вони хай краще тирсу зберуть.

Комірник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаєшся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:

– І хто тебе таким і на світ породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?

– Живе, – буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою. Лінькувато якось водив, не поспішаючи, а спробуй із ним попрацювати у парі – наплачешся. Одмахає рука отим своїм чирги та чирги, що потім і цигарки не зліпиш.

– Та чи ти премію собі заробляєш, що так стараєшся?! – не витримав нарешті Іван.

– А що?

– Поміщик, кажу, тобі премію дасть, що так стараєшся?

– А я не стараюсь. Я роблю.

– Тьху! – аж сплюнув Іван.

Не працювали тільки поліцаї. Гайдук одного погнав одразу ж в управу: чергувати про всяк випадок, а двох уже тут поставив на чатах: одного на дорозі, що вела в село, а другого – з боку левади. Щоб ніхто не здумав непомітно втекти. Хоч і попередив, що після роботи влаштують усім перекличку, однак від цієї публіки всього можна ждати.

Ходив то подвір’ям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молоді: чомусь був переконаний, що тільки вони, оці сопляки, могли написати оті дві листівки й повісити на воротях налигача. «Цей?.. Цей?.. – душив кожного поглядом. – Найду!» – аж зціплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулі. Був упевнений: знайде. Тільки од цього поки що не легшало: дві листівки оті, два ганебні ті аркуші, мов живі, ворушилися в нагрудній кишені – нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всі уже знають, як він возився з налигачем, мараючи руки. Відчував увесь час глузливі, в спину, посмішечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!

Побачив ледь помітний димок, що піднімавсь над колодами складеними, рушив скрадаючись. Хтось кахикнув за спиною, мабуть, попереджаючи, – Гайдук обернувся різко, – всі, хто був поблизу, окрім роботи, здається, нічого не чули й не бачили. Постояв, обводячи важким поглядом людей, знову рушив до колод.

Там сидів на осонні парубійко років шістнадцяти. Курив. Аж очі заплющив – блаженствував. Гайдук мовчки стояв, впившись у порушника поглядом, йому вже здавалося, що він десь його бачив. І оце худе в ластовинні обличчя, й нерозчесану русяву чуприну, і босі ноги, що вилізали з куцих штанів. «Може, цей?» – ворухнулося важко у ньому.

Парубійко раптом здригнувся, розплющив очі. Побачив Гайдука, занімів. У одвислих губах продовжувала диміти цигарка.

– Куримо? – запитав спокійно Гайдук. – Ану встань… Встань. – Бо парубійко все ще сидів, витріщившись на Гайдука. І коли той звівся нарешті, натренованим, коротким ударом поцілив йому прямо у зуби. Страшний той удар кинув парубійка на землю, з рота чвиркнула кров.

– Вдруге пристрілю на місці, – процідив крізь зуби Гайдук. – Марш до роботи!

Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубійко звівся над силу і задком-задком – од Гайдука. Гайдук же дістав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду.

Після цього всі працювали мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хіба один одному – «Подай!» – та й знову за роботу. І коли врешті була оголошена обідня перерва і люди заходилися коло їжі, принесеної з села, кожен їв собі мовчки, мов з примусу. Не збиралися навіть до гурту, як те зроду-віку водилося на громадських роботах: у полі, на жнивах чи на сіножатях…

Рівно о дев’ятій Гайдук подав команду кінчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, і попереду майже бігли жінки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: і худоба непоєна, і діти негодовані – дай Боже до півночі впоратись.

– Завтра щоб після сьомої в селі не було ні душі! – попередив Гіриходька. – Сам пройдусь перевірю.

Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрієм, і просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну. Все завмерло, навіть птахи, що досі невтомно висвистували, умовкли, лише іноді лунав різкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрічати отакі передвечірні години, женучи з паші худобу, а зараз не звертав уваги ні на сонце, ні на обрій задумливий, ні на притихлі поля: знову думав про листівки, що лежали в кишені, про їх авторів… Тому й не зайшов навіть до комірника, який запросив на вечерю, а подався до управи. Наказав поліцаям обійти село, зібрати всі учнівські зошити.

– Усі до одного! – І постукав по циферблату годинника пальцем. – Щоб за дві години всі зошити лежали отут на столі. Виконуйте!

Зошитів набралося достобіса: поліцаї завалили ними весь стіл. І Гайдук, відпустивши поліцаїв вечеряти, звільнив на столі трохи місця, почав з крайньої купи.

Щоб легше було найти, переглянув спершу зошити в косу лінійку з видертими сторінками. Але учні Тарасівки, мабуть, тільки те й робили, що видирали сторінки, – жодного цілого зошита, особливо у хлопців, і Гайдук, махнувши рукою, став дивитися всі підряд.

То була важка й невдячна робота: звіряти почерки. Минула година, а зошитів мовби не меншало. «Наплодили грамотіїв!» – зло подумав Гайдук, дивлячись на стоси, що чекали на нього. Спершу, переглянувши, одклав на лаву, а потім став жбурляти на підлогу. «Не той… Не той… Не той…» – одкидав Гайдук зошит за зошитом, і йому вже рябіло в очах, і літери зливалися докупи – він аж головою трусонув очманіло й протер долонями очі. «Як вони і вправлялися?!» – подумав про вчителів, бо досі вчительський хліб йому здавався найлегшим.

Він уже машинально перегортав зошити, уже й не звіряв, не вдивлявся: погляд – зошит, погляд – зошит, як враз його наче вдарило в очі, і Гайдук поспіхом нахилився за зошитом, що кинув був на підлогу.

Розкрив, глянув на першу сторінку, перевів погляд на листівку.

«Невже він?»

Викрутив у лампі гніт, став пильно придивлятися.

«Він!»

Ті ж самі косі лінійки, те ж характерне написання літер, коли вони мов набігають, мовби навалюються одна на одну, наче той, хто писав, весь час кудись квапився, поспішав швидше покінчити з наостогидлою писаниною…

«Та-ак… Спіймалася пташка!»

Аж усміхнувся потішено. Перегорнув обкладинку, щоб прочитати напис.

«Федір Гусак, учень другого класу».

«Федір… Федько… Що ж ти, Федю, взявся листівки писати? Сам додумався чи хтось старший навчив?»

Дістав сигарету. Закурив, усміхаючись.

Глянув на годинника: пів на першу. Майнула думка: одкласти на завтра, бо добре-таки натомився, та він її одразу ж прогнав. Знав, що не засне, поки не зустрінеться з оцим незнайомим поки що Федьком. Узяв зошит, листівку, пішов з кабінету. Ступав прямо по зошитах, з насолодою вчавлюючи їх у підлогу «Навчились, писаки!.. Суцільна грамотність!.. А до волів – крутити хвости!» Сплив раптом спогад, як заходив до нього в Хоролівку Приходько – питався, як бути зі школою. Недобре всміхнувся: «Школу вам!.. Не школу – казарму!»

Вийшов, спитав поліцая, який стояв па сторожі:

– Гусак далеко живе?

– Який Гусак? – запитав поліцай.

– А хіба він у вас не один?

– Та в нас же два Гусаки. Один дядько Петро, його тіки вдома немає…

– Де він?

– Посадили перед війною… А його Степан у німецькій армії служить. Приїжджав узимку додому.

– Знаю, – пригадав Гайдук: Гусак заходив і до нього в поліцію.

– А другий – дядько Григір. Тіки й цього немає…

– Теж посадили?

– Та ні, цього вбили. Як забрали на війну, то через місяць і прийшла похоронка.

– А хто ж тепер вдома?

– Та тітка Одарка.

– От до неї й веди. – Тому Федькові більш ні в кого бути. Не міг же він бути братом Степана! Довго плутали кривулястою вулицею, аж поки поліцай сказав:

– Осьо їхня хата. Сплять уже.

– Ще б не спали, – буркнув Гайдук. – Вона тебе упізнає?

– Та, мабуть, що впізнає.

– Тоді постукай і скажи, що термінова бумага з управи. – Гайдук побоювався, що Гусачка не одчинить опівночі. Ще здумає пробі кричати.

Поліцай підійшов до сонного вікна, затарабанив у шибку:

– Тітко Одарко!.. Тітко Одарко!

У хаті довго не озивалося. Гайдук хотів уже був погрюкати в двері, як шибка враз мов посвітлішала і по той бік спливла якась біла пляма.

– Хто там? – донеслось, як з могили.

– Це я, Микола, – з поліції! Вам термінова бумага!

Тітка якийсь час вдивлялася у поліцая, потім одійшла од вікна. Гайдук одразу ж пішов до дверей, щоб дурна баба, угледівши двох замість одного, не встигла їх зачинити, але по той бік хоча б шелеснуло.

– Що вона, знову лягла? – спитав роздратовано. – Ану постукай іще раз!

– Каганець засвітили, – пояснив поліцай.

Гайдук глянув у бік вікна. Темні шибки освітилися мерехтливо й непевно, по них посунула зламана тінь.

– Одягаються, – сказав поліцай, заглядаючи у вікно.

Стукнули хатні двері, зачовгало в сінях. Постояло під дверима, підозріло спитало:

– Це ти, Миколо?

– Та я ж!.. Одчиняйте!

– Носить вас посеред ночі! – бубоніла Гусачка, возячись із засувом. Одчинила нарешті двері. – Що там горить?

Гайдук одразу ж увімкнув ліхтарик, вдарив їй світлом межи очі. Зробив це навмисне, аби приголомшити, не дати отямитись.

Жінка охнула, затулилася од світла долонями.

– Веди до хати! – скомандував різко Гайдук. – Ну!

У хаті йому шибонув той же прокислий, застояний дух, що і в комірника. Каганець не стільки світив, скільки зблимував блідим немічним вогником, він хилитався туди-сюди, мов доживаючи останні хвилини, й од неспинного того хилитання по ледь освітленій хаті конвульсійно металися тіні. Гайдук трохи постояв у дверях, оглядаючи хату: злидні так і випирали з усіх закутків, злидні аж кричали про себе: і стоптаною взувачкою, що стояла біля порога, й надщербленим посудом у мисникові, й майже голими стінами з двома благенькими рушниками довкола якихось фотографій – темних невиразних плям в отому примарному світлові, й широким, на півхати полом, на якому всі, хто жив у оцій хаті, покотом і спали, – там і зараз хтось лежав, Гайдук помітив чийсь рух, чиїсь очі, що блиснули, мов із нори. «Чи не Федько? – подумав, як про давнього знайомого. – Та вже ж що Федько, де ж йому подітися, Федькові!» – Гайдук так і прикипів поглядом до постелі, того кубла з ряднин, подушок і ще одежини якоїсь, що правила разом і за вкривачку, а вдень одягалась на плечі, але Федька так і не вгледів: зарилося од страху, щеня, боїться й дихнути. «Ну, полеж, Федю, полеж – мені не горить. Ще наговоримося. Я почну поки що з твоєї матусі». Гайдук перевів погляд на жінку, яка стояла ще й досі отерпла од ляку, і довго дивився на неї – навмисне мовчав, давлячи поглядом, наганяючи страху: хай ввійде у неї, забереться у серце, у душу, паралізує їй розум і волю, тоді він робитиме з нею що хотітиме, тоді він витягне з неї усе, що вона знає і чого навіть не знає… «А ти, Федю, полеж… Полеж поки що, полеж…» Гайдук впивався переляком, що метався в розширених жіночих зіницях. Розрахованим рухом дістав із кишені вдвоє складений зошит, ткнув межи очі:

– Твого?

Жінка одсахнулася так, наче він підніс їй до обличчя гадюку.

– Твого сина зошит? – не давав їй опам’ятатися Гайдук. Розправив, показав палітурку, ще й освітив ліхтарем. – Твого чи не твого?

– Та мого ж… – чи то сказала, чи то простогнала Гусачка.

– Та-ак, – сказав лиховісно Гайдук. – Ану розбуди його!

І тут сталося несподіване: досі застигле обличчя Гусачки ожило, затремтіло, скривилося, а з очей так і бризнули сльози.

– Та його ж уже ніхто не розбудить! – простогнала вона й аж зламалась у стані. – Та лежить же він у могилці і земелькою вушка набив!..

Вона вже ридала, тяжко, надривно, із стогоном, розпач так і хлюпав із неї, і Гайдук аж одступив, приголомшений. Все ще не вірячи, все ще надіючись, що тут сталося дике непорозуміння якесь, що вона оплакує іншого, він закричав:

– Та Федько мені потрібен! Федько!

– Та Федько ж, синочок мій золотий! – стогнала-хиталася жінка.

Гайдук чи не вперше в житті розгубився. Зібгав непотрібний тепер зошит, запитав:

– Коли він помер?

– Два місяці тому, – відповів поліцай, бо Гусачка неспроможна була мовити й слово.

– А ти чого не сказав?! – визвірився Гайдук на поліцая: ладен був його зараз убити.

– Дак ви ж не спитали. Сказали ведіть, я і повів…

Гайдук глянув на жінку, яка вже не плакала – тільки сякалася голосно, спитав:

– А то хто в постелі?

– Дочка, пане, Валя, – відповіла Гусачка зламано: страх її змився сльозами, вийшов плачем, вона вже спокійно дивилася на Гайдука.

– А де її зошити?.. Чом не дала?..

– Дак вона ж, пане, до школи й дня не ходила. Глухоніма вона в нас.

Гайдук глянув на поліцая – той ствердно кивнув. Тоді він кинув погляд на піл: дівчина вже сиділа, прикриваючись рядниною, напружений погляд її не одривався од Гайдукових губів, а на обличчі застигла ота болісна напруга, яка буває в німих, коли вони намагаються щось зрозуміти.

– Ну а ти? – повернувся до жінки Гайдук. – Хоч ти навчилась писати?

– Та коли ж мені, пане, було вчитися? Хрестик поставлю, та й добре.

– Тьху! Пішли! – сердито до поліцая. І мовчав усю дорогу.

В управу не став і заходити. Наказав тільки поліцаєві зібрати всі зошити, сховати до шафи.

– Та замкни, щоб жоден нікуди не подівся! – Гайдук все ще надіявся натрапити на автора цієї листівки.

Вже одійшов добрі гони, як згадав, що не попередив поліцая, аби той склав окремо переглянугі зошити. Обов’язково змішає докупи! «Азія! Мужва неотесана!» Однак не повернув до управи – так натомився.

Подвір’я зустріло його неживою, вимерлою тишею. Будинок стояв онімілий, людський теплий дух давно з нього вивітрився, натомість тхнуло цвіллю, наче в погребі. Гайдук поспішив засвітити лампу, подумав, що обов’язково завтра поїде в Хоролівку й привезе сюди Ольку. Згадав, як скривилася Олька, почувши, що його переводять у Тарасівку, а особливо те, що і їй доведеться сюди повернутись, і аж повеселішав: «Поїдеш, поїдеш, голубонько. Тут ні перед ким хвостом крутити!» Бо Олька любила, нарядившись, пройтися Хоролівкою – збирати масні погляди німців. Останнім часом взяла за моду провідувати його в поліції: заходила павою, аж поліцаї роти роззявляли, і – був хто в кабінеті чи не був – ішла прямо до нього. «Чого тобі?» – запитував Гайдук невдоволено. «Нічого», – відповідала Олька й посміхалася невиразною посмішечкою своєю. «Ну, йди вже, бачиш, ми зайняті!» Олька стенала ледь помітно плечима, і той її жест означав чи то зневагу, чи то подивування; Олька виходила, незалежна, мов кішка, а Гайдук довго не міг заспокоїтись: злився, хоч і сам не міг би до ладу сказати з-за чого. «Тут ти не дуже находишся! – подумав, уже роздягаючись. – Ні перед ким задницею буде вертіти. Хіба що перед коровами». Дістав пістолет, загнав набій у патронник: береженого Бог береже. Ліг у постіль і ще раз подумав: «Завтра ж і майну до Хоролівки…»

Одарка ж, Гусачка, провівши пізніх гостей, довго сиділа на лаві. Вогник ритмічно поблимував, долизуючи олію, що лишилася на денці, ставав усе тьмяніший, все тонший, тіні по закутках гусли, ширшали, сягаючи майже середини хати, а жінка непорушно сиділа, і згорьовані очі її тьмяніли застигло, наче у мертвої.

Німій, яка не зводила з матері сторожкого погляду, стало аж страшно, але вона не насмілилася покликати – замугикать до неї, бо її теж налякали оці пізні відвідини: вона уже знала напевне, для чого показував матері страшний отой німець зошит померлого брата і що в неї питав.

Вогник блимав, блимав, та, врешті спалахнувши востаннє, й осів, наче сховавшись у гніт. Лиш тоді Одарка поворухнулася. Важко зітхнула, аж застогнала, потягнулася пальцями до гнота, зчистила жар, вже у темряві довго щось шепотіла. Німа хоч і не чула нічого, але знала, що мати зараз молиться, повернувшись до покутя, де висіли колись образи, а тепер – засклена рама з кількома фотографіями, серед яких і її брата, Федька. Після того як вони поховали Федька, мати стала отак молитися щовечора. Німа розуміла її, їй було дуже жалко матері, саму ж бо душила туга за братом, але тепер вона нетерпляче чекала, поки мати закінчить молитву, і ляже, і засне. І коли мати нарешті одшепотіла, й лягла, і заснула, німа одразу ж звелася на лікті. Ледь торкнулася материного плеча, пересвідчилася, що та уже спить, стала виповзати з-під ряднини. Гнучке п’ятнадцятилітнє тіло її рухалося на диво спритно: нап’явши спідницю і кофту, німа непорушно постояла, повернувшись обличчям у бік матері, і якесь почуття, невідоме людям, обдарованим слухом і мовою, підказало їй безпомилково, що мати продовжує спати.

Тоді німа навшпиньки рушила до дверей. Намацала клямку, стала натискати на неї тихо й плавно, щоб не стукнуло, пальці її аж злилися з залізом, німа відчувала не тільки цей кінець клямки, а й протилежний, який тиснув знизу догори, вивільняючи двері. Отак беззвучно, найменшим необережним порухом не потривоживши тишу, німа одчинила хатні двері й сінешні та й вийшла надвір.

Тут було не так темно, як усередині. Хоч місяць ховався за хмарами, розсіяного світла все ж вистачало, щоб побачити увесь двір: і корівник, де давно уже не стояла корова (батьки продали її перед війною, щоб купити удойнішу, кращу, та так і не встигли купити), і невеликий, теж порожній, хлівець, і курник, де зараз дрімало на сідалі півдесятка курей, і порожня будка, в якій ще недавно доживав свого віку Полкан, геть сивий од старості, і якого не так давно пристрелили бавлячись поліцаї – всі ці нехитрі селянські споруди бовваніли застигло, вони наче дрімали, як дрімали дві високі при воротях тополі, як дрімало село, звично й натомлено.

Німа застигла на порозі, пильно вдивляючись у бік вулиці. Вулиця була така ж порожня, як і двір, однак німа ще довго вдивлялася з отією терплячою настороженістю звіра, що може закам’яніти при найменшій підозрі й на годину, й на дві. Переконавшись нарешті, що на вулиці нікого немає, німа одірвалась од хати.

Босі ноги її одразу ж узялися росою, лише зараз відчула вона, що надворі набагато холодніше, аніж у хаті, вона аж здригнулася зігрітим у постелі тілом, але й не подумала вернутися – накинути щось тепліше на плечі: отак у тоненькій кофтині й пішла, не в бік вулиці, а поза хату, в садок, що спускавсь до левади. Бо село за час окупації потроху-потроху та й розучилося ходити вулицями: лазили через тини, простували городами, щоб не зіткнутися з якоюсь лихою личиною, хоча б з тим же Івасютою, особливо коли наступала комендантська година. Тож і німа, дотримуючись цієї нової традиції, спустилася до левади, на стежку, що, звиваючись понад невеличкою річечкою, тонким пояском обперізувала всеньке село.

Тут, під старими крислатими вербами, що розрослися буйно й пишно, було зовсім темно. Німа зупинялася часто, завмираючи та вдивляючись перед собою, бо їй все здавалося, що попереду щось мовби рухається… оно, за тією вербою, щось наче біліє. Вдивляючись до болю в очах, бо могла покластися лише на зір, а тут було дуже темно. Іще їй здавалося, що хтось за нею скрадається, й вона зупинялась, оглядаючись, та згодом знову рушала вперед, бо треба ж іти, бо ніч же коротка. Вона минула добрий десяток дворів, позаду лишилися й управа, і школа, до якої німа так і не ходила, хоч дуже хотіла, відколи себе пам’ятає – хотіла, їй здавалося, що з бажанням отим – ходити до школи – вона й народилася. Дивилася з гострою заздрістю на інших дітей, які щоранку бігли до школи, на свого молодшого брата Федька, у якого й навчилася потай од старших писати: він сідав до столу, сідала й вона, підстерігши хвилину, коли батьків не було вдома. Він виводив перші літери, виводила й вона, і цвіла, і мугикала радісно, й штовхала брата в плече, коли в неї виходило. А потім, коли Федько кінчав із уроками, вона ховала свого зошита під піч, і ніхто в Тарасівці не догадувався навіть, що німа вміє писати і почерк у неї такий, як у брата. Окрім однієї людини, Грицька, шістнадцятилітнього Приходьченка, молодшого брата Євгена, що пішов приймаком до Шульженків. З Грицьком вона дружила ще змалечку, коли удвох пасли гусей, потім за усталеною ієрархією піднялися до свинопасів, а згодом стали довіряти їм і корів – од Грицька у неї не було таємниць, тим більше що він, один з небагатьох, розумів її німу мову і вмів розмовляти із нею на мигах. Тож до Грицька вона зараз і йшла, до хати Приходьків, вірніш, не до хати, а до клуні, куди Грицько щовесни, як тільки теплішало, перебирався спати з ще меншим братом Іваськом – було їх у Приходьків стільки, що навіть батьки з ліку збивалися.

Німа завернула на садибу Приходьків: тут уже не було стежки, та дівчині вона, власне, й не була потрібна. Рушила навпростець, підминаючи голими п’ятами молоденьку картоплю – Приходьки, скільки жили, одну картоплю й садовили – ні помідори, ні огірки, ні кріп чи петрушку – тільки картоплю. Все інше вважалося забаганками панськими, дарма тільки землю переводити, от картопля – це діло: як кущ, так і піввідра, картопля – це харч: їж донесхочу! Та ще й до того ж не обкладається жодним податком… Тож Приходьки збирали щоосені цілу гору картоплі, і вистачало її аж до нового врожаю: і вареної, і жареної, і товченої. І млинці з картоплею, й вареники, і супи з картоплею, й борщі таки з нею ж, із чистою, з жодним м’ясом не змішаною, жодним салом не засмаженою, бо нащо її м’ясом-салом псувати, м’ясо-сало тільки картопляний дух забиває… Отож німа й підминала картопляне бадилля, аж поки дісталася до хати, а вже звідти, попід стінами, прокралася в двір та подалася до клуні.

Величезні, щільно причинені двері одчинялися з великим трудом, бо Приходько Іван все збирався змастити петлі та й забував, а синам було і подавно байдуже: Приходьки на безсоння ніколи не скаржилися, хай вищать, як скажені – жоден із них і не поворухнеться, тож німа, поборовшись із дверима, трохи їх одхилила та й ступила до клуні.

Тут пахло половою, сіном і мишами – невигубним духом, що ним завжди пахнуть клуні. Було дуже темно, але німа уже знала, де спали хлопці, і пішла прямо в той куток.

Намацала Грицькову ногу (нога була більша од Івасевої на добрий вершок), потягнула щосили. Нога спробувала відбрикуватися, її власник, очевидно, ще не проснувся, він щосили чіплявся за сон, але німа цупила й цупила, аж поки стягнула його геть із сіна. Аж тоді, як проїхався пузом по твердій, наче камінь, долівці, Грицько врешті прокинувся. Посмикав ногою, пробуючи її вивільнити, спитав невдоволено:

– Хто це?

Німа замугикала, що то вона.

Грицько ні здивувався, ані обурився на такі пізні відвідини. Він просто сів і став люто чухмаритися. Німа уже знала оцю звичку Приходьченків: чухмаритися люто зі сну, тому й не квапила товариша, а терпляче чекала, поки він одведе душу. Грицько ж, покінчивши воювати з чуприною, звівся й пішов з клуні, бо там, у абсолютній майже темряві, годі було порозумітися з німою. А надворі таки видніше.

«Чого прийшла?» – запитав він на мигах.

Дівчина розіграла цілу пантоміму. Показала, як вони з матір’ю спали, як постукали до них у вікно, як зайшов отой німець страшний, із пістолетом при боці («у… у…» – показувала німа, де саме висів той пістолет), як потім допитував матір, хто написав оті дві листівки – все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отій пантомімі. Грицько пильно вдивлявся в її миготливі пальці, в рухливе, все в гримасах, обличчя і перепитував часто, вдаючись до жестів, зрозумілим тільки їм двом.

Німа ота розповідь тривала досить довго. Потім Валя розтулила рота й подивилася запитально на Грицька: «Що далі робити?»

Грицько поліз п’ятірнею в чуприну: обличчя його було похмуре та заклопотане.

Дівчина нетерпляче ткнула його долонею в груди.

«Зачекай! – одмахнувся од неї Грицько. – Дай подумати!»

«Треба сходити до Женьки», – сказав згодом на мигах.

В німої, яка напружено вдивлялася в хлопця, радісно спалахнули очі. Закивала, замукала, вхопила його за руку, нетерпляче потягнула од клуні. «Зачекай! – вивільнився сердито Грицько. – Дай хоч сорочку одіну!» – був у самій лише майці.

Рушили, знову спершу городом, а тоді вже й стежиною, і дівчина, яка швидко йшла попереду, не зупинялася тепер жодного разу, вдивляючись у темряву: тепер вона була не сама, а з Грицьком і тому нічого не боялася.

До Шульженків, що жили аж на тому куткові, добиралися добрі півгодини. Велика, крита соломою хата і вночі світила білими стінами, бо ніхто у селі так часто не чепурив, не білив свою хату, як жінота шульженківська. І як не прали дощі, які вітри не жбурлялись чорноземом, хата завжди стояла, наче лялечка, мов на свято споряджена.

Хата була поділена на дві великі, через сіни, кімнати: в більшій, із піччю, жили батьки з дідом Оврамом, а в трохи меншій, з грубкою – Катря й Євген. Сюди й постукалися Грицько із німою.

Відчинила їм Катря: вона завжди одчиняла, оберігаючи од лихих людей чоловіка. Упізнала німу й Грицька, не спитала нічого, мовчки впустила до хати.

– Хто там? – спитав із ліжка Євген: голос його був теплий і заспаний.

– Наречена, хто ж іще приб’ється опівночі! – сказала з досадою Катря: вона ревнувала німу до Євгена, хоч і розуміла, що це смішно, а от нічого не могла із собою вдіяти. Аби ж ота пришелепа хоч по-іншому дивилася на її чоловіка! А то так очима і їсть. – Заждіть, зараз позавішую вікна та дістану вогонь! – уже зовсім сердито сказала вона, бо Євген завовтузився на ліжку, збираючись встати.

Поки Катря завішувала вікна та возилася з лампою, Євген похапцем одягнувся. Сидів на ліжку, звісивши цілу ногу додолу, а друга холоша підібрана, дивився на брата й німу: в усе ще заспаних очах ворушилася тривога.

– Бач, аж світиться! – не витримала Катря, бо як тільки розгорілася лампа, німа так і потягнулася до Євгена: вона вже, здається, нікого, окрім Євгена, й не бачила.

– Катю! – з м’яким докором застеріг дружину Євген і повернувся одразу ж до брата: він не хотів затівати суперечку з дружиною. – Що сталося?

– Он, – кивнув Грицько в бік дівчини. – До них он приходили.

– Хто? – аж нахилився Євген.

– Та отой же, Гайдук… З Сашком-поліцаєм… Допитувалися, хто написав листівки… Федькин зошит показували…

– А ще що питали? – зовсім уже стривожився Євген.

– Чи не вміє писати й Валька.

– А вона?

– Що не вміє.

– Повірили?

– Та, мабуть, що повірили, – стенув плечима Грицько. – Не взяли ж…

– От, казала ж я вам! – раптом схлипнула Катря: вона досі прислухалася мовчки, напружено, аж руки на грудях зціпивши, про що говорять брати. – Казала ж не гратися з вогнем!..

– Катю!

– Що – «Катю»?.. Постріляють, та й буде вам «Катю»!

– Так уже й постріляють… – буркнув Грицько, а дівчина швидко перевела погляд із обох братів на Катерину. Грицькова репліка, а особливо погляд німої мов обпекли Катерину: схопилася з лавки, поповніле обличчя її, позначене пологовими плямами, стало зле й некрасиве:

– А ти що, дня діждатися не міг?! – напустилася на Грицька. – Привів серед ночі! – Вона уже з ненавистю глянула на німу. – Совість би мали!

– Катю! – в голосі Євгена забринів метал.

Але вона вже, мабуть, окрім себе, нікого не чула: з великих сердитих очей рясно котилися сльози.

– Доходитесь, поки прийдуть і всіх повбивають!

– Та ми зараз підемо… – Зніяковілий, знічений, Грицько вже задкував до порога, смикав за руку німу. – Ми йдемо…

– Зачекай, і я з вами! – Зблідлий Євген тремтячими руками намацував милиці, а босою ногою човгав по підлозі, шукаючи черевика.

– Ідіть, ідіть – пошукайте ще смерті надворі! – вигукнула Катря. І коли вони вийшли, впала головою на стіл. Душила в собі крик, що так і рвався назовні…

– Сказилася дівка!

Євген поліз до кишені по тютюн, та й схаменувся одразу: надворі ж, не в хаті, не вистачало ще, щоб їх помітили з вулиці! І від того, що не можна було закурити, його взяла ще більша досада.

– Кричить… А чого?

– Боїться, мабуть, – озвався Грицько. – А ми більше до тебе не прийдемо. – В голосі його аж затремтіла образа.

– Ну й дурень! – спалахнув Євген. – Ти до кого ходиш: до мене чи до неї?… А вона покричить, покричить та й замовкне. Не бачиш, що з нею?.. А твоя мати не труситься над тобою?

– То ж мати.

– А це жінка… От женишся – узнаєш, почім ківш лиха! – Євген порипів милицями, мовив примирливо: – Ну, гаразд… Приходь завтра вдень, поговоримо. Бо й насправді отут серед ночі… А її проведи, – кивнув у бік німої. – Та скажи, щоб ночами не бігала: ще на кулю нарветься.

– Скажу, – буркнув Грицько: він був невдоволений братом. Здавалося, що і Євген уже боїться, страхується. Так навіщо ж було тоді затівати?

– Та приглядайтесь пильніше, щоб на яку біду не наскочили, – сказав їм уже в спини Євген. Він довго стояв на порозі: до хати вертатися не хотілося. Знав: не минути сварки з дружиною. Євген же сваритися терпіти не міг, нелюбов оця була у нього в крові, од тата, який, як тільки мати розсердиться, так і намагався швидше щезнути з її очей. «Будуть тепер сльози до ранку», – подумав похмуро, бо Катерина, понісши, ставала все дратівливішою – вибухнути безпричинним плачем для неї нічого не варто. А тут іще оці північні відвідини. Його й самого огортала тривога, хоч він себе й переконував, що нічого не буде… що все обійдеться… що Гайдук, обпікшись на Гусаках, плюне на всі оті зошити… А десь у підсвідомості ворушилася думка: «Ба ні, не плюне!» І як Євген її не проганяв, вона не щезала.

Все більше хотілося курити. Євген полапав себе по кишені, мнучи кисет з тютюном, та врешті й не витримав: повернувся до хати. «Разок затягнуся і знову – надвір, – думав похмуро. – До ранку стоятиму!»

Катерина все ще була при столі, хоч уже й не плакала: сиділа, ввіткнувшись обличчям у лікоть. Довга коса розпустилася, звисала їй набік, і від усієї застиглої постаті віяло такою розпукою, що в Євгена одразу ж защеміло на серці. А водночас він ще продовжував злитись на неї за оті сльози й крик, тому й не озвався і словом: порипуючи милицями, підійшов до столу, став лаштувати цигарку Тютюн просипався на підлогу, бо тремтіли і кільці, до того ж Євген, розбалуваний в училищі, а потім і в армії фабричними цигарками, ніяк не міг звикнути до дядьківських самокруток.

Сяк-так зладнавши цигарку, потягнувся до лампи, викрутив ґніт: сірників було обмаль, їх економили люто, як і весь крам, що колись надходив із міста: сіль, гас, мило, не кажучи вже про цукор. Люди вже встигли й дорогу до крамниці забути. Тож Євген прикурив, пильнуючи, щоб не закоптіти скло, вкрутив знову гніт.

Затягнувся, жадібно ковтаючи дим.

– Ти б хоч у сіни вийшов, – не одриваючи од ліктя обличчя, озвалася Катря. Голос її пролунав так рівно й спокійно, наче вона й не плакала щойно, не кричала, злістю ламаючи рота. «Пронесло», – зітхнув полегшено Євген, але не озвався і словом: тепер, коли вона пересердилася, настала його пора покомизитись.

Порипів мовчки у сіни.

Курив, обпершись об холодний одвірок, курив і питав сам у себе похмуро, нащо він женився удруге. Найшов час зв’язать собі руки: люди воюють, люди життям накладають, а він, бач, женився… А тепер ще дитина…

Думка, що він невдовзі стане батьком, не приносила радості – було таке відчуття, наче він учинив щось недобре, осуду гідне, і люди весь вік коситимуться на нього. І гірко, тривожно було на душі – не легшало навіть од курива.

Кинув бичок, погойдав назад до кімнати: не стояти ж і справді до ранку!

Катерина вже лежала у ліжку. Випросталася на спині, поклала поверх ковдри, вздовж налитого тіла, оголені руки, міцно заплющила очі. Але Євген бачив: не спить, чекає на нього.

Погасив лампу, зашкутильгав до ліжка. Роздягнувся, ліг скраєчку, намагаючись не торкнутися дружини. Завмер: знав, що вона перша не витримає, почне розмову. Він і чекав, і не хотів тої розмови: все ще не міг простити дружині, як вона кричала на брата й німу, й оту ненависть, що спотворила Катрине лице, зробила аж чужою якоюсь.

І, може, вперше відтоді, як оселився у Катрі, згадав про Зосю. Подумав, що Зося ніколи б не дозволила собі отак безцеремонно вирядити з хати. Хоч хто б прийшов. Ніколи.

– Пішли? – спитала Катерина. Так спокійно, буденно спитала, мов і не було недавньої сцени.

– Пішли! – буркнув він. – Ще б не піти!

– Хоч би ж хто не перестрів та не встрелив! – У голосі Катерини стільки непідробної тривоги, що Євген аж зривається на лікоть.

– Вигнала з хати, а тепер за ними і скімлиш!

– Я, Женю, нічого… – Катя повернулася, привалилася до нього важким животом, затремтіла всім тілом, і Євген подумав: плаче. Плаче мовчки, навіть не схлипуючи, навіть не пробуючи витерти сльози, Євген провів по її обличчі рукою, і долоня його одразу ж змокріла.

– Ну, от, – сказав він з досадою, – накричала, а я ще і винен!

– Ти, Женю, ні в чому не винен, – схлипнула Катерина. Притискалася до нього все щільніше, все з більшою силою, наче хотіла всю себе втиснути в нього – втекти од страшного й моторошного, що стояло за спиною. – Ти, Женю, не винен…

– Так чого ж тоді плакати? – спитав здивовано він.

– Бо вони тебе вб’ють…

– Отакої!.. Та й дурна ж ти у мене! – Євгенові аж моторошно стало від оцих слів. – Ти чого це заходилася мене хоронити передчасно?.. Та ти що?! – Бо Катря, зарившись головою в подушку, аж зайшлася од глухого безнадійного плачу. А що Катря не вгавала, вивільнився з-під ковдри, ухопив милиці:

– Зараз води принесу.

Приніс воду, одірвав од подушки її голову, приставив кухоль до безвольного рота:

– Пий! Одразу полегшає.

Покірно пила – цокотіла об вінчик зубами.

– Годі, – прошепотіла знесилено. І коли він одніс кухоль і повернувся, то вона уже спала. «Ну й ну!» – подивувався Євген, і йому знову захотілось курити. Сон геть щезнув – який тут у біса сон, хіба можна після такого заснути, тут хоч би й захотів, то не заснув би! – Євген тихенько знайшов сірники й кисет та й вийшов у сіни. Намацав невисоку діжу, що стояла порожньою, відколи він тут і жив, умостився зручніше, став лаштувати цигарку.

«Життя!» – усміхнувся сам до себе невесело. В ньому вже не було нічого, окрім жалю до Катерини, якась аж ніжність до неї: що не кажи, а за ним плакала, за нього переживає, отож, бач, так любить… Бач, що надумалася: вб’ють! А що… Можуть і вбити… Можуть запросто вбити. Або й повісити. Якщо дізнаються… Уявив себе раптом у петлі й аж покрутив головою, мов вивільняючи шию. Отак можна й загинути ні за цапову душу. Бо все, що робив досі Євген, – і оті всі листівки з дулями мальованими, й наквацьовані дьогтем ворота, і потаємні розмови з братами та ще кількома надійними хлопцями, що годі сидіти склавши руки, треба боротися, – все це здалося зараз таким дріб’язковим, таким несуттєвим, таким несерйозним, що його аж сором обпік… «Граємося у підпільників», – всміхнувся зневажливо, і дим од цигарки здавався як ніколи гірким та пекучим. «Живемо – тільки небо коптимо!.. Хоч би де лампу дістати!» – подумав він тоскно про радіоприймач, що лежав, німий, у батьковій клуні: найбільше гнітило Євгена те, що він нічого майже не знав про події на фронті. Балачкам німців та поліцаїв він ніскільки не вірив: уже тому не вірив, що вони – вороги, що аби й справді все сталося так, як вони просторікують, то йому, Євгенові, й жити не варто!.. Він якось сказав Грицькові, коли той спитав: «А що ти робитимеш, якщо німці наших подужають?», що коли б це сталося, то не жив би і дня – покінчив би з собою… І це було не красне слівце: Євген переконаний, що він так і зробить. Тому для нього допустити можливість, що завтра можуть перемогти німці, було рівноцінним смерті, і Євген не вірив усьому, що йшло од поліції та німців, і дратувався, коли хтось намагався йому переповісти, – не хотів навіть слухати. Якось Грицько, який найчастіше заходив до брата, приніс йому газету, що видавалася в Харкові нашою ж, українською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому папері (німці навіть паперу пожаліли для неї), сірим, аж вилинялим шрифтом, – Євген глянув на неї з такою відразою, наче брав бозна-яку каку.

– Прибери!.. Щоб я більше оцієї гидоти не бачив!

Хоч Євген і чув про новий літній наступ німців, і допускав навіть думку, що всі тривожні чутки мають якісь підстави, але те, що фашисти зайняли весь Кавказ і вийшли до Волги, вважав їхньою черговою брехнею.

– Та ви самі гляньте! – гарячкував він над картою, видертою з підручника. – Німці минулого року ось скільки пройшли… І це минулого, коли війна застала нас зненацька. А тепер що: удвоє більше за два місяці? Та німці здохнуть, а стільки не пройдуть! – жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.

– Радіо б нам! – зітхав котрийсь із хлопців.

Так, радіо, супився ще більше Євген. Півжиття оддав би за оту лампу прокляту! Безмовний приймач, схований у батьківській клуні, не давав йому спокою. Часто снилося: сидить, надівши навушники, крутить коліщатко, ловлячи потрібну хвилю. Просинався, так і не дізнавшись, чи упіймав: глухо, німо, хоч вий од відчаю.

Радіо…

Доведеться-таки щось вирішувати, так далі не можна. Євген хитрував сам із собою: він давно уже вирішив, продумав усе, – після того, як поговорив із жінкою з Харкова.

Жінка прибилася до їхньої хати ще взимку, вірніше, не взимку, а на початку весни, хоч весняною погоду ніяк не можна було назвати: стояли такі люті морози, що дерева тріщали, а все птаство позашивалося в стріхи. Отакого морозяного ранку, коли людина, зайшовши до хати, так уся й огорнеться парою, і появилася вона у Тарасівці. Тягнула за собою санчата, не саморобні – фабричні, з полозками залізними, ще й пофарбовані, і люди одразу ж догадалися, що вона щось міняє: багато їх, таких, виштовхує голод із міста та й ганяє по селах в надії роздобути їстівне. Жінка ще не встигла наміняти багато, хоч і пройшла он який шлях, – на санчатах лежав приплесканий вузлик, кілька торбинок. Закушкана ж вона була так, що тільки очі світилися з-під великої, білої од паморозі хустки, – Євген, коли жінка зайшла до хати, спершу не міг і розібрати, молода вона чи стара.

А виявилася молодою. І дуже красивою. Такою красивою, що в Катерини одразу ж підібралися губи.

Артистка. З театру.

– То ви й зараз там граєте? – поцікавився Євген.

– Якби грала, то сюди не прибилася б, – відповіла тихо жінка. Скинула рукавички і все хукала, хукала на одубілі пальці.

Євгенові вже й ніяково за своє запитання: одклав чобіт (Євген, щоб не сидіти у жінки на шиї, взявся шевцювати: дістав сякий-такий інструмент, кілька колодок, та й ну молоточком постукувати. І робота у нього пішла швидко на лад, тим більше що народ у Тарасівці не дуже вибагливий: аби лише трималося на нозі та не одпадала підошва… Тож Євген потроху-потроху та й приловчився до дратви й шила і кожного ранку сідав на маленького стільчика: заробляти на сніданок, як жартував, а воно жарти жартами, а якийсь шмат хліба завжди був у хаті)… Євген, зніяковівши од нетактовного свого запитання, одклав чобота, сказав Катрі збирати на стіл: гостя, гляди, ще й не снідала!

– Та я трохи поснідала, – збентежено відмовлялася жінка.

– Ви, може, снідали, а ми іще ні! – сказав весело Євген. – То за сніданком про все й потолкуємо.

Катря швиденько поставила на стіл миски, зняла із плити чавунець, стала розливати суп, а Євген краяв хліб, що аж розсипався од висівок: з голодного німецького пайка. Видали минулої осені по кільканадцять грамів на їдока: хочеш – їж, хочеш – дивися. Люди й крутилися, хто як міг. Той споживав нищечком старі, ще довоєнні приховки, той підробляв потроху, як ось Євген, а більшість збирала до глибоких снігів у полях колоски, тягнула до хати все, що тільки жувати можна було, і тепер жувала: хліб з остюками, половою, щоб було наїдніше та надовше борошенця хватало, просяники з просяного борошна, ще з врожаю колгоспного: не встигли зібрати до осінніх дощів, – попріле, гірке, як смертна кара, але й цьому раді були… Накраявши хліба, Євген запросив гостю до столу.

Жіночка і їла так, що задивитися можна було: що то значить – людина культурна, міська, та ще й артистка! Катря поглядала, поглядала на неї, та й на Євгена також, а тоді ложку й одклала. А Євген все розпитував, як там, у місті, що чувати.

Гостя розповідала обережно, з оглядкою: скаже слово й затнеться. Та Євген і за це не був до неї в претензії: звідки їй знати, хто вони такі. Ану ж, поліцаї чи ще які шкури продажні! Надивилася, либонь, під час своєї мандрівки лихої.

Як у місті… Живемо потроху… Ні, пайок усім не дають, тільки тим, хто працює… Ні, не однаковий: кому більший, кому менший, це вже хто який заслужить… Німці?… Німці майже не чіпають, вони нас і помічати не хочуть, ми для них ніщо, місце порожнє: іде й дивиться крізь тебе, наче тебе й не існує. Вчасно не звернеш, отак через тебе і переступить… А поліцаї чіпляються. Та ще жандармерія їхня. З отакенними бляхами… Нещодавно повісили трьох, прямо на вулиці. Ідеш, а вони над головою гойдаються… Хто такі?.. Написали на дощечках, що партизани, а там піди взнай… Іще забирають у Німеччину… Хто молодший. У вас ще не брали?.. По інших селах уже забирають… її не забрали поки що: мати хвора і син («Нагуляла!» – скаже потім переконано Катря, і Євген на неї аж розсердиться. «Так і нагуляла!.. Ти вже як ляпнеш!» – «А чого це ти її так захищаєш? – спитає тоді Катря. – Чи вона тобі родичка?» – «Ну, родичка! – здвигне він плечима. – Просто людина». – «Еге ж, людина! Бачила, як ти з неї очей не зводив!»)… Отож її поки що не взяли. А інших беруть. Дві години на збори і – айн-цвай до Німеччини!..

Іще розпитував Євген, що можна купити у Харкові. Ну, не купити на гроші, які можуть бути гроші в селі, а виміняти. Скажім, на той же хліб. Чи на сало.

– Все! – сказала артистка. – За хліб вам усе оддадуть! – І таким устояним голодом війнуло од тих її слів, що у хаті все мов аж нахмурилося.

– А що ви хочете виміняти? – спитала потім вона. – Може, в мене є, що вам потрібно.

– Навряд, – похитав головою Євген. – Ви ж колодок не прихопили? Чи залізних гвіздочків?

– Цього в мене немає, – з жалем зізналась артистка.

– А в Харкові є?.. Можна дістати?

Артистка знову сказала, що можна дістати усе. Там такі зараз базари!.. Люди несуть, що тільки мають. Нікому ж не хочеться вмирати од голоду.

– А не хочеться, – погодився Євген: він уже думав про лампу. До приймача. Раз несуть туди все, то й лампу хтось винести може. Запросто. Бо чого-чого, а приймачів перед війною по містах не бракувало. То нічого, що було розпорядження здати разом з рушницями, коли почалася війна. Хто здав, а хто й приховав. А потім: куди вони подівалися, здані? Знову ж розійшлися по руках. Євген уже знав, як люди в той час, коли наші пішли, а німці ще не появилися, тягнули, хто що тільки міг. А тепер і виносять потроху – продають з-під поли…

І потім Євген не раз повертався в думках до розмови з артисткою. І бачив лампу до приймача онімілого, яку можна дістати у Харкові.

От тільки біда: ніхто до Харкова не думав збиратися. Кому можна б довіритись. Тарасівці й до війни не дуже роз’їжджали: найдальше – в Хоролівку. Ну, хіба ще разок у Полтаву. Харків же в їхній уяві був десь аж на краю світу, куди не так просто добратися, а повернутися ще важче. Тож до війни мало хто в Харкові й бував. А тепер і поготів…

Євген би поїхав, не побоявся, тільки ж куди йому на милицях! Поїзди, кажуть, пасажирські не ходять, треба на товарняках добиратися, проситись в обслуги. Коли й посадять, а коли так ізсадять, що й кісток не збереш.

– Поїхав би? – запитав якось у брата, в Грицька.

– Коли – зараз?

– Та хоч і зараз.

Грицько покуйовдив чуприну, безтурботно сказав:

– А чого ж не поїхати. Хоть покатаюся.

Тоді нa цьому розмова й урвалася: Євген ще вагався, бо це ж не жарт – на отаке брата послати! Ну, хай добереться благополучно, хай навіть виміняє, а як упіймають потім із лампою? Допитуватимуть, поки й жили всі витягнуть… Та потроху-потроху став думати, що не обов’язково ж упіймають. Лампу можна заховати так, що й сам чорт не знайде. В колодку, наприклад. Видовбати колодку, вкласти лампу, а зверху – дощечку прибити гвіздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!

Про колодку Євген щойно придумав, на діжі сидячи, в сінях.

Аж на душі розвиднилося.

Кинув бичок, притоптав, узявся за милиці. Та одразу ж і одставив: подумав про довідку, яку обов’язково треба дістати Грицькові. Без якої зараз із села нікуди не поткнешся. «Аусвайс», чи як там вона називається…

«Доведеться до дядька іти», – подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотілося стрічатися. А як правду казати, то й зовсім не тягнуло на зустріч. Староста ж, посіпака німецький. Хоч люди і кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князівці – не людина, а звір… хоч Євген і прислухався жадібно до таких слів, а все ж не міг простити дядькові, що той пішов служити фашистам. Ніколи не заходив до нього в хату. Уникав зустрічі навіть на вулиці: забачивши здалеку, намагався пірнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цікавиться, чого це племінник цурається, може, чимось образив, Євген відповів, як одрубав:

– У мене дядька немає!..

Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів – столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно – на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.

– А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?

Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.

– А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? – посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків. – Щоб якийсь шуліка не вкрав?

Євген не піддався на жарт – не відповів. Натомість звернувся до тестя:

– Я був до вас… Та хай уже потім.

Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:

– Зачекай осьо та поснідаємо!

І хоч Євген відмовлявся, що він снідав уже – не голодний, не схотіла й слухати: милиці одібрала й за стіл посадила.

Сидить Євген поруч із дядьком – у його бік не гляне. Одмовчувався. А всередині вже аж кипіло: дядько розповідав саме, скільки вдалося зорати й скільки планують посіяти.

Старається! Перед фашистами вислужується! На медаль заробляє!

– Сіємо? – врешті не витримав. Од усмішки недоброї аж губи посіпувалися.

– Сіємо, – відповів дядько спокійно. – І оремо, й сіємо. Дасть Бог, до кінця травня і впораємося.

– Бог! – так і фиркнув Євген. – Уже й Бога підпрягли? – Відчував, що ось-ось нe втримається, щось ляпне, але не міг уже володіти собою: дядькова спокійна упевненість дратувала його до нестями.

Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть і теща аж завмерли, налякані), усміхнувся ледь помітно:

– Підпрягли, а чому ж не підпрягти! Тяглової сили ж катма, – і розвів безпорадно руками.

Тоді Євген запитав різко й нещадно:

– А навіщо?

– Це ти, синашо, про що?

– Сіяти навіщо?.. Німаків годувати? – Євген уже плюнув на всі страхи-оглядочки: рубав із плеча. – Щоб сил набиралися та наших дужче товкли?

Теща аж ойкнула:

– Та не слухайте його, не слухайте, що ти таке кажеш, Євгене?

Дядько ж лише покивав головою, мов з Євгеном і згоджуючись. Примружив очі, спитав:

– А ти що накажеш робити? Не орати, не сіяти?

– А хоч би й так! – буркнув сердито Євген: він уже був і не радий, що зірвався.

– А що ж тоді ви їстимете?

– Ну, хай у вас хоч за мене голова не болить!

– Мусить, синашо, боліти: на те вона над вами й поставлена… От я тебе і питаю: ну, не зоремо, не посієм – що будемо жувати?.. Доїмо, що в кого є, а там і до ями?..

– Німці все одно весь урожай заберуть! – відповів запально Євген. – Минулий же вивезли…

– Вивезли, тільки не весь, – посміхнувся дядько хитренько. – Ночі темні, осінні: копи довкола розкидані, до стогів ще не звезені – піди встережи!.. Ти ж їси іще хліб!

– Їм, тільки не ваш!

– А чий же? Ось цими руками й посіяний, – показав долоні дядько. – Та руками тестя твого… І сусіди їдять – не пухнугь же з голоду?..

Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотів більше з ним розмовляти.

– Отак воно, синашо, – звівся дядько з-за столу. – А сіяти можна по-всякому. В кого совість яка, той так і сіятиме…

«Це що: перед німцями совість?» – знову ледь не зірвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось інше завадило. Розважливий дядьків тон, його мова спокійна? Не знав, не докопувався…

І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що він за людина? Зовсім німцям продався чи ще совість не втратив?

Ну, гаразд, годі про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена – хоч у копи складай!..

Знову подумав про брата. Грицько з радістю поїде, тому тільки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же їй, що по лампу. Щось інше треба придумати…

– А я так утечу, не питаючи, – відповів на те Гриць. Заскочив до брата, як і пообіцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутір Іваськів.

– А з роботи хто тебе відпустить?

– І звідти втечу. Ноги на плечі – й гайда!

– Гайда! – аж скривився Євген невдоволено. – Шомполів хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти – утечу!

– А що ж тоді робити?

Євген не відповів. Сидів, потираючи культю («Все її тре, усе тре, – розповідала матері Катря. – А спитаєш, чи болить – каже, що ні… А я ж таки бачу: болить!»), супився задумливо. Зморщив потім лице, наче кислицю з’їв:

– Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив – у дворі не бачив?

– Бачив… Тіки вони вже в управу пішли.

– На службу? – криво посміхнувся Євген. Подумав, що так навіть краще: не родичатися.

– Зачекай, разом підемо.

Швиденько зібрався, сказав Катрі, що зараз і вернеться. Вийшов на вулицю: поношений піджачок, штанина обтріпана, стоптаний, з чужої ноги, черевик і картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцією ж вулицею у формі парадній? У льотчицькій, з блакитними, як небо, петлицями?.. Та що там і згадувати!.. Зціпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахує милицями…

Грицько провів брата аж до управи. Кинув: «Бувай!» – побіг навздогін за гуртом парубчаків, що тяглися вулицею. «Пацан! – провів його несхвальним поглядом Євген. – Вітер у голові!» І одразу ж подумав про матір. Вирішив після управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неї. Отам уже буде війна!

Про батька ж і не згадав: у їхній хаті, відколи Євген себе й пам’ятав, усе вирішувала мати.

В управі Євген уже був: тоді, як Івасюта «почистив» йому зуби. Але тоді його сюди привів поліцай, а тепер, бач, з власної волі! «Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!» – поглузував сам із себе.

«Управа!.. Слово ж гидотне яке!.. Управа – розправа!..»

Важко піднявся на ґанок: вісім сходинок, вісім разів виважився на милицях, мов на турнікові… Згадав одразу ж турнік в далекому звідси училищі й себе, спритного, дужого: птахом злітав над перекладиною, і все тіло було пронизане радістю… І одразу ж інший турнік, уже у містечку військовому, як він, молодий командир, щоранку вибігав на зарядку, голий по пояс, у будь-яку погоду… Раз-два!.. Раз-два!.. М’язи так і грають під шкірою, вони аж видзвонюють, підносячи невагоме Євгенове тіло над турніком: до неба, до сонця… Потім – хоп! – одірвався, класичний зіскок на пружинисті ноги… Ноги! – болісно усміхнувся Євген. Виважився на останню сходинку, зупинився, витираючи піт…

У першій кімнаті з’явилася обнова: портрет Гітлера. Великий, помпезний: весь задній фон заставлений прапорами із свастиками, прапори аж палахкотять од червоного, здається, що вони от-от спалахнуть, загоряться, а попереду, в уніформі коричневій, – Гітлер. Фюрер їхній, вождь усієї погані, що ввірвалася, вдерлася на Євгенову землю. Коричневий мундир, портупея блискуча, сяючі ґудзики. І холодне, пиховите обличчя. Із знайомими вусиками, начосом чуприни на лоба низького. Євген з несподіваною для себе цікавістю роздивлявся цього, не карикатурного – справжнього Гітлера, і він здався йому ще потворнішим.

«Наволоч!» – аж задихнувся од ненависті.

Одвернувся, кивнув похмуро на двері:

– Староста в себе?

– Тамечки, – охоче відповів черговий. – Тіки ти туди зараз не заходь.

– А то чого?

– Бо вони зараз дуже сердиті… Скублися з отим німцем, аж пір’я летіло.

– З Гайдуком?

– А з ким же іще!

– То він і досі там?

– Та ні, вже пішов… Bони там самі. Тіки ж кажу, що дуже сердиті.

Сердиті?.. Ну, Євгенові чекати ніколи…

Одчинив, не постукавши, двері.

– Синашо?.. Заходь!

В дядька й справді обличчя червоне. І очі ще темні. Та Євгенові до того байдуже, Євген із своїм…

– А чого аж у Харків? – спитав недовірливо дядько. – Хіба в Хоролівці аптеки немає… Чи, на крайній випадок, у Полтаві?

Євген відповів, що в Хоролівці вже пробували… І в Полтаві питали… Сказали, що як є, то тільки в Харкові.

– І дуже болить?

– Та спасу немає! Всю ніч заснуть не дає… Боюся: не почалася б гангрена…

– Так, діло серйозне… – Дядько задумався, жуючи кінчик вуса. – А рецепт у тебе є?

Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептові, коли Євген і хворобу придумав сьогодні вранці. По дорозі в управу.

– Ті ліки й без рецепта дають… Я уже знаю.

Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:

– Хто ж поїде? Теща чи тесть?

– Грицько згодився з’їздити… Брат… Тож йому й треба довідку, щоб не чіплялися… Та ще одпустити днів на п’ять…

– Отож-то й воно, що на п’ять! – сказав з якимось аж докором дядько. – Не міг про це подумати раніше.

– Так раніше не боліло ж!

– Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: він тепер над усіма нами і цар, і бог. – І вже коли Євген став прощатися, спитав: – Хрестини вже скоро? – І погляд його посвітлішав одразу. – Глядіть, щоб добрий був козарлюга!

Євген зніяковіло щось буркнув у відповідь, а дядько, наче оце тільки згадавши, додав:

– Зачекай! – Бо Євген рушив був уже до порога. Одчинив двері, виглянув, чи ніхто не підслуховує, тихо заговорив до племінника: – Ти от що – будь обережніший… Не забувай, що ти був командиром. Коли що, то тебе першого й візьмуть…

– Про що ви? – зробив невинні очі Євген.

– Поки що нічого, – заспокоїв його дядько. – А попередити треба. Знаєш: береженого й Бог береже… Ну, йди, а я спробую з Гайдуком переговорити:

– То коли вас провідати? – спитав похмуро Євген: йому вже здавалося, що дядько щось знає, тільки не каже.

– Увечері.

– Так комендантська ж година!

– Ото, я й забув… Тоді завтра, раніше. Як продереш очі, так до мене й катай.

– Так я завтра й заскочу.

Євген повернувся, пішов. Не бачив, як дядько дивився йому в спину: «Ліки!.. Знаємо ваші ліки!..»

Васильович давно уже знав про приймач, захований у клуні: розповів брат Іван. Ще як верталися з Євгенового весілля. Жінки йшли попереду, про щось перемовляючись, а Йвана потягло на відвертість. Отой приймач муляв йому і вдень і вночі, то з ким же і порадитись, як не з братом!

– Там уже все припасовано – лампи тіки немає… Ну, не бісові діти!

– А нащо ти мені оце розказав? – запитав похмуро Васильович.

– Як нащо? – аж зупинився Іван. – Брат ти мені чи не брат?

– Ти мені от розляпав, а я не витримаю, ще комусь ляпну – от і покотиться по всьому селу, – продовжував осудливо Васильович. – А за підпільний приймач знаєш що буде? Петля!

– Дак він же не грає!

– То вже німцям будеш доказувати… Ті з тебе як почнуть дерти шкіру, то й стіл твій заграє… Дожив ти, Іване, до п’ятдесяти літ, а розум і досі – як у малої дитини!

Іншим разом Іван не стерпів би – чимось та одбрив би старшого брата, а зараз мов язика проковтнув. І такий був у нього вид покаянний, нещасний, що Васильовичу його стало й жалко.

– Гаразд… Ти мені нічого не казав, я нічого не чув… А Євгенові скажи, хай постережеться. Це йому не на фронті: тут не знатиме, хто і продасть… Так і передай…

Передав брат чи ні, Васильович не знав. Не допитувався. Догадувався тільки, чиї то листівки з дулею. І коли довідався, що Гайдук зібрав зошити, майже всю ніч не спав. Хотів уже йти до племінника, пораяти забиратися кудись із села, але обійшлося, здається: Гайдук нікого не зачепив, хоч і ходив до Гусачки. Прибіг сьогодні в управу злий, як собака, одразу ж накинувся, чого досі людей на роботу не вигнали. Розіпсіли, розледачіли, од роботи одвикли!.. Кричав, мов на якогось попихача – Васильович і не витримав – дав одкоша. Що іще сьома тільки година, а людям же наказано збиратися лише на восьму. Що кричати тут нічого, що йому оце староство осьо де сидить і якщо його діло невлад, то осьо вам ключі та печатка, та й будьте здорові!..

Гайдук одразу ж і охолов. Підніс до очей праву руку, подивився на годинника:

– Що ж, почекаємо восьмої… пане старосто…

І, спокійний, паче й не лаялись щойно, пішов на свою половину.

«Це не Івасюта, – подумав Васильович, дивлячись у широку спину Гайдука. – Не Івасюта!»

Гайдук же, хоч і збирався одразу після обіду податися в Хоролівку, так того дня й не поїхав: подзвонили з комендатури, передали, щоб усе начальство сільське було на місці. Гайдук одразу ж подумав: хтось приїде. Чи не комендант? Повісив трубку, зайшов до старости.

– Пане старосто, ходімо до маєтку – гостей стрічати.

– Яких ще гостей?

– Побачите, – ухильно мовив Гайдук: не міг же признатися, що він і сам не знає.

Йшли завмерлим селом: усі, хто тільки міг ворушитися, подалися на хутір. Мимо кожного двору проходячи, Гайдук питався, хто тут живе і скільки працездатних. І на ходу – чирк-чирк до записника, до блокнота.

– Нам, пане старосто, про все треба зараз забути – думати тільки про маєток оберста Крюгера, – повчав Приходька. – І вві сні думати. Впораємося, заслужимо довіру в німців, отоді вже можна дбати й про інше. – Що мав на увазі Гайдук під отим «іншим», Васильович не допитувався. – Тому кожна пара робочих рук повинна бути на суворому обліку: ледарів і симулянтів карати нещадно! Якщо треба, то й віддавати до суду… А тут хто живе?.. Ми, пане старосто, повинні перебудувати психологію людей, розбещених більшовицьким режимом. Більшовики знищили справжніх хазяїнів, одучили народ працювати по-справжньому, – при слові «народ» Гайдукових губів торкнулася бридлива гримаса. – Хто сплив наверх за більшовицької влади? Ледарі, нероби, старці… А тут хто живе?.. Погрібний?.. Скільки працездатних?..

Іноді пропонував: – Зайдемо глянемо. – Заходив до хати не вітаючись, обводив поглядом старих та малих, так же мовчки виходив. – Ми, пане старосто, повинні весь час пам’ятати, що німці прийшли сюди не для того, щоб віддати нам плоди перемоги над більшовиками. Тільки такі придурки, як ваш Івасюта, можуть носитися з мрією, що німці отак, задарма, подарують їм дідівщину, а самі повернуться назад, до Німеччини. Німці прийшли сюди назавжди, на вічні часи, вони будуть тут господарями, і ми, якщо хочемо вижити, повинні до них пристосуватися…

– А народ? – спитав тихо Васильович.

– Що – народ?

– Люди?.. Люди наші куди подінуться?

– Можете не переживати за ваших людей: німцям будуть потрібні робочі руки. Той, хто працюватиме чесно й віддано, той буде жити. Решта ж… – І Гайдук зробив такий жест рукою, мовби змітав оту решту з землі.

Пройшли мимо школи. Сумної, порожньої, в якої аж стіни посіріли.

– Школа? – спитав Гайдук, мов до цього й не бачив.

– Та школа ж, – зітхнув Васильович.

– Учителі лишилися?

– Та є кілька…

– Учителям давати найважчу роботу! – сказав жорстоко Гайдук. Пригадав, мабуть, оту розмову в Хоролівці, коли він ще був начальником районної поліції, а Приходько приїжджав клопотати про школу. – І забудьте всі ваші прожекти! Викиньте із голови! Тут вам ніякі бургомістри не допоможуть – Бач, уже знав, що Васильович ходив і до бургомістра. – Поки німці остаточно не переможуть більшовиків, про школи нічого й думати!

– То що: діти так і ростимуть неграмотними?

– А навіщо їм грамота? – спитав Гайдук роздратовано. – Листівки писати?.. Орати землю чи доглядати худобу – грамоти великої не треба. Мій тато замість свого прізвища хрестик виводив, а хазяйнував – дай Бог кожному!..

– Воно-то так, – зітхнув знову Васильович. – Тільки не всім судилося родитися отакими мудрими, як ваш тато…

– А іншим і грамота не допоможе! – перебив Гайдук. Якийсь час ішов мовчки, потім продовжив: – Цей народ спершу повинен пройти іншу школу: школу покори і послуху, а тоді вже думати про якусь там науку… І всі більшовицькі підручники зібрати й спалити! Усі до одного!..

Вийшли за село, піднялися на узвишшя. В степ, що розплеснувся, рівний, як стіл, од краю до краю… Земелька. Земля. Родючий масний чорнозем, якого не знайдеш у цілому світі. Ласий шматок для всілякої погані. Васильович дивився на запустілі поля, де раніше піднімалися – дружно пшениці та жита, – такою густою, такою пружною щіткою, що картуза кинь – не прогнеться, а тепер ростуть бур’яни – вовчі притулки… Васильович дивився на все оце запустіння і дикість, і його серце краялося болем, і він сам у себе допитувався, чи надовго це, і не знаходив відповіді.

Гайдук же, дивлячись на запустілі поля, питав роздратовано:

– Зорать не могли?.. Засіяти?..

– А чим? – відповів Васильович. – Лишилося ж кілька коней, та й ті покалічені. То не знали, за що в першу чергу й хапатися.

– Не знали! З городами, гляди, ще до травня упоралися! А тут не знали!.. Кінчати з цим треба, пане старосто!

Васильович уже мовчав: не хотів дратувати Гайдука. Думка про довідку, про те, як би одпустити племінника, весь час ворушилася у голові.

Гайдук дістав цигарки, простягнув одну Приходькові:

– Закурюйте… Та не сердіться: в ваших же інтересах вас і повчаю.

– А чого б я мав сердитись? – Васильович прикурив, ковтнув чужоземний димок: солодкий, аж канудить. З якогось ерзацу… Васильович курив і все думав, коли почати про довідку – зараз чи пізніше, вже по обіді. Коли людина од ситості стає сонною й доброю. «Ну, цей ніколи добрим не стане! – Покосився на Гайдука, що ступав поруч у мундирі німецькому. – Цей із роду такого, де добротою й не пахло! – Згадав старого Гайдука, сутягу і здирцю. – Ці зроду-віку не знали, де в них і серце… Хіба що увечері? Взяти пляшку, шмат сала та в гості й зайти?.. – Та одразу ж пригадав, що має приїхати якесь начальство з району, тоді буде не до цього. – Краще вже зараз…»

Почав здалеку. Поскаржився на давню хворобу, од якої порятунку немає. Де не бував, до яких тільки лікарів не вдавався…

– Лікарі! – так і фиркнув Гайдук. – Де ви бачили в нас лікарів?! Азія!

– Не помагало нічого, – продовжував Приходько. – Аж нарешті, перед самою війною, на одного таки натрапив: виписав ліки – й одразу ж полегшало. Тільки от же біда: поки п’єш, доки й живеш, а кинеш – хоч лягай до могили…

– То й пийте. Хто ж вам не дає?

– Пив би, так питво кінчилося, – відповів скрушно Васильович. – Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.

– Рецепт маєте?

– Рецепт-то є, тільки до аптеки далеко, їх у Харкові тільки можуть виготовити. Ні в Хоролівці, ні у Полтаві – тільки у Харкові. Я вже був племінника вмовив, щоб з’їздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маєток…

– На скільки днів треба звільнити? – поцікавився Гайдук.

– Та хоча б днів на п’ять. Раніш і за три дні можна було змотатися, а теперечки знаєте, як з поїздами…

– Знаю, – відповів Гайдук. Якийсь час мовчки йшов, потім сказав: – Що ж, нехай їде. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста ліг до могили.

– От спасибі! Не знаю, як вам і дякувати!

Гайдук рукою махнув: дрібниці! Нам про інше треба думати, пане старосто! День і ніч думати! І, підходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всі, як належить, трудяться? Ніхто не огинається?

Але люди, що давно їх помітили, вже снували мурахами: ті переносили цеглу, ті прибирали в дворі, а з саду доносився заповзятий цюкіт сокир: рубали дерева. Навіть поліцаї, які пригнали людей та одлежувалися в холодочку під старезною тополею, навіть вони підхопилися й похапали гвинтівки. Комірник же, який був тут за старшого, вибіг аж на дорогу, назустріч. Зірвав картуз, засяяв усмішкою, ніби найдорожчих для себе людей зустрічав!

– Ну як? – спитав строго Гайдук.

– Все у порядку! – Комірник дріботів уже поруч, віддано заглядав Гайдукові в обличчя.

– Усім є робота?

– Аякжечки!.. Трудяться всі до одного…

Гайдук пройшовся подвір’ям (люди уникали стрічатися з ним поглядом – дивилися тільки у спину), заглянув у сад: причепитися було ні до чого. Ніхто не стояв, не одсиджувався. «Пошептало». Усміхнувсь, задоволений, згадав ще про школу.

– Вчителі теж вийшли? – спитав Приходька.

– Вийшли усі.

– Хто?

– Світлична та Козачки: Козачок оно біля дерева, а його жінка з Світличною на цеглі.

Гайдук глянув на Козачка, що саме згорбився, вчепившись у пеньок. Козачок йому був незнайомий. «Познайомимось!» – подумав недобре. А прізвище Світличної він мов уже десь чув. От тільки де, ніяк не міг пригадати.

– Світлична – хто вона?

– Та Івасюти ж колишня жінка. Оксена…

– Івасюти?..

Чомусь подумав одразу ж не про старого Оксена – про його сина Йвана подумав. У грудях у нього аж ворухнулося важке і недобре. – Як вона, не ледарює? – спитав уже комірника.

– Та мовби ні…

– Ану пішли подивимося.

Підійшли до цегли, біля якої поралося кілька жінок.

– Ось вони! – тицьнув комірник пальцем у вчительок. – Оце ось Світлична!

Обидві жінки аж здригнулися, але працювати не перестали.

Гайдук підійшов до Світличної. Тінь од нього впала на вчительку, на її згорблену спину, рухи її одразу ж стали нервові й непевні, вона, мабуть, уже й не бачила, куди кладе цеглу, бо промахнулася, і цеглина впала на землю. Світлична нахилилася поспіхом за тією цеглиною, та все не могла її ухопити… Нарешті взяла, поклала на ноші… Гайдук же стояв і дивився, стояв і мовчав, і холодні очі його крижинами ковзали по спині учительки.

Ось вони врешті наклали повні ноші. Козачкова, метнувши зляканий погляд на Гайдука, шепнула: «Понесли», бо Світлична все клала й клала цеглу – ніяк не могла розігнутися, придушена важкою Гайдуковою тінню. Поклавши останню цеглину, Світлична вхопилася за ноші, і тоді Гайдук спокійно сказав:

– Мало. Кладіть іще.

Козачкова одсмикнула руки од нош так, мов обпеклася, поспіхом потягнулася за цеглою. Поклали ще з десяток цеглин.

– Мало, – сказав знову Гайдук.

Гора на ношах росла й росла, цегли було вже вдвічі більше од норми, жінки, які працювали поруч, перелякано дивилися на ту гору, а Гайдук все не казав кінчати і нести. Аж коли ноші стали потріскувати, скомандував:

– А тепер можете нести.

Учительки схопилися за ноші, спробували підняти – ноші мов приросли до землі. Козачкова аж схлипнула, Світлична ж мовчала: клонила голову так низько, що Гайдук хоч би й захотів, не зміг би заглянути їй у обличчя. Вчепившись щосили у ноші, вона намагалася одірвати їх од землі, і згорблена спина її так напружилася гострим, що випинався з-під плаття, хребтом, що, здавалося, він от-от візьме й зламається.

Врешті ноші одірвалися од землі, учительки рушили вперед. І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як їм важко іти.

Аж тепер Гайдук побачив обличчя Світличної: болісно напружене, з закушеними губами. Ішов поруч, не спускав з неї погляду. І витримати це було, мабуть, Світличній найважче. Важче од ноші.

На півдорозі Козачкова спіткнулася, замалим не впустила ноші. Кілька цеглин глухо впало на землю, і комірник, який дріботів за Гайдуком, одразу ж їх підібрав, поклав на місце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ноші погойдувалися, наче вони їх приколисували), потім знову смикнулися вперед.

Йшли, важко переставляючи ноги, і плаття, що потемнішали од поту, вже прилипали до тіл, і жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всі, хто був у дворі. Рухалися тільки вчительки, та Гайдук, та ще комірник, який намагався і не відставати од Гайдука, але й не забігати наперед. І коли вчительки добралися нарешті до акуратно викладеної цегляної гори й опустили ноші на землю (здавалося, що вони зараз і впадуть поруч з ними) – весь двір аж зітхнув полегшено, мов кожен із них пер важкенні ті ноші і щойно звільнився од них.

– От по стільки й носити! – обернувся до комірника Гайдук. – Припильнуй.

Комірник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, які все ще стояли в нестямі: «Ану давайте, згружайте!» – і перший ухопив із нош цеглину…

Гайдук прочекав гостей до обіду. Все більше нервував, все частіше поглядав на годинник. Аж коли сонце повернуло на захід, не витримав, вирішив подзвонити в Хоролівку.

– Лишайтеся тут, – сказав Приходькові. – Як появляться, скажіть, що я швидко буду. – Хоча розминутися з гостями очікуваними не міг ніяк: дорога з Хоролівки спершу вела у село, а тоді вже на хутір.

Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку «бандури», роздратовано думав: «Азія! Навіть телефон не могли людський поставити!» Та коли б навіть на місці «бандури» висів інший, сучасніший, він все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном, Гайдук перейнявся зневагою до всього вітчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук і сам уже не вважав себе українцем, земляком оцих селян, а людиною з іншого, вищого світу, і перший-ліпший німець, хоч яким би він був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблів вище од найрозумнішого його земляка. Бо то ж – Європа, а це – Азія! Тож Гайдук крутив ручку з такою відразою, мов та ручка не від телефону була, а від нужника.

Врешті комендатура озвалася й повідомила, що гості сьогодні не приїдуть. Гайдук же має явитися до пана коменданта завтра вранці. О дев’ятій нуль-нуль. Рівно о дев’ятій.

Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролівку. Подумав про підводу, але всі коні ще зранку були послані по цеглу. І Гайдукові не лишилося нічого іншого, як рушити пішки.

В Хоролівку добрався пізнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрічалися тільки патрулі: діяла комендантська година. Німці ще здалеку кричали Гайдукові: «Хальт!», питали пароль. Освітлювали ліхтарями, вимагали документ. «Боїться», – подумав про нового коменданта Гайдук, і ця думка принесла йому втіху.

Він таки добре втомився, давно уже отак не ходив, тільки з дому на службу, а тут довелося одмахати не один десяток кілометрів. Всі підводи, як на зло, рухалися тільки в один бік – з Хоролівки: була післяобідня пора, і всі поспішали повернутися додому. Стрів Гайдук і тарасівські, вантажені цеглою, він одразу ж їх по тій цеглі й упізнав: спершу три підводи, запряжені кіньми, а потім уже далеко позаду – ще чотири, з коровами. На підводах із кіньми сиділи підлітки, і те, що вони їхали, а він, Гайдук, ішов, його розлютило. Зупинивши передню підводу простягнув вимогливо руку:

– Батіг!

Підліток простягнув батіг, і Гайдук, перехопивши його за пужално, з усіх сил, навідмаш, хльоснув хлопця по голові. Кепочка так і злетіла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперіщив його: по зігнутій спині, по гострих наставлених ліктях. Бив і бив, поціляючи в найболючіші місця, і підліток, голосно зойкаючи, метався під ударами, аж поки звалився на дорогу.

– Встати! – скомандував різко Гайдук.

Хлопець, що лежав у пилюці, заворушився. Схлипуючи, розмазуючи по лицю рясні сльози, він став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.

– Можеш рушати! І не здумай більше сідати на воза!

Підліток підібрав віжки, все ще схлипуючи, нокнув на коней. За ним одразу ж рушили й ті дві підводи: хлопці уже йшли, їх вітром поздувало з возів, і, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечі. Але Гайдук їх не зачепив: він уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дістав блокнот, записав їхні прізвища, хоча ще не знав, як їх покарає.

Жінок не зачепив: жаліючи своїх корівок, вони всі до одної йшли поруч з підводами. Поцікавився лише, чому так мало наклали цегли.

– Та де ж мало! – заперечила йому найрозбитніша, із злим, весь час готовим до сварки обличчям. – Вони й так он ледве тягнуть! На вас би навалити стільки!

– Прізвище? – дістав блокнота Гайдук.

– Та нащо вам моє прізвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..

– Прізвище! – гаркнув Гайдук.

– Та пишіть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина моє прізвисько! – Голос її теж зірвався на крик. – Чоловікові моєму всю спину списали, то теперечки пишіть… Отака правда на світі, хто тягне, того й поганяють!..

– Рушайте! – махнув на неї рукою Гайдук: уже й не радий був, що зв’язався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться – не заспокоїться. Вже відійшов добрі гони, а голос Килинин усе нісся йому навздогін.

«Азія! Навчилися за більшовиків мітингувати! – хоч тарасівські жінки уміли «мітингувати» споконвіків. – Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!»

Завернув у знайомий завулок, підійшов до свого двору. Будинок чорнів з-за високого паркану цегляними стінами, у дворі було сонно й тихо, але з вікна, що у світлиці, крізь щільно причинені ставні пробивалося світло. Вузенька, як ніж, смужечка прорізала темряву, і Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутінки, а тут же ніч.

Відчинив хвіртку, піднявся на ґанок. Постукав у двері.

Ніхто не озивався, не виходив. А видно ж: не спали, бо світло горіло й на кухні. «Поглухли, чи що?»

Уже щосили загамселив у двері.

Аж тоді по той бік клацнуло, Ольчин голос спитав:

– Хто там?

– Я, одчини! – сердито смикнув за клямку Гайдук: лише зараз відчув, як утомився. Аж коліна понабрякали. А вона ще й допитується.

Олька довго возилася, одчиняючи двері. І коли нарешті ступив у коридор, то одразу ж зрозумів причину отого возькання: вона була п’яна.

– Ти що?

Олька чи то схлипнула, чи то засміялася. Хитнувшись, пішла поперед нього в світлицю.

І тут на Гайдука чекала ще одна несподіванка: за столом, заставленим наїдками-напоями, сидів офіцер. У зеленому, бездоганно пошитому мундирові, з старанно прилизаним чубом на маленькому черепі. Офіцер був дуже молодий, він ще не встиг, мабуть, побувати й на фронті: жоден хрест чи медаль не прикрашували його мундир; це, мабуть, була одна з отих пташок, які вважають за краще відсиджуватися в тилу, аніж лізти під кулі… Гайдукові навіть здалося, що він його вже десь стрічав, цього офіцерика… Чи не з тих, що появилися з новим комендантом? Ну, біс із ним, це зараз Гайдука найменше цікавило. А от як він тут, за оцим столом опинився?.. Хоча й це було ясно, досить глянути на Ольку, яка стояла, мов і вона не вона, мов і не сиділа тільки що поряд з оцим зальотним чмендриком, не їла з ним і не пила… Он же поруч і стілець, одставлений поспіхом. Бач, стоїть, святіша святої, а сукню наділа: викот такий, що за пазуху хоч возом уїжджай… Гайдук одвернувся од Ольги, ступив до столу, до гостя непрошеного (чи, може, і прошеного), і той, догадавшись нарешті, хто перед ним, підхопився, хитнувся, з трудом знайшов рівновагу. Нахилив, рекомендуючись, свою дитячу голівку з ідеальним проділом:

– Курт Апітц!

Ні сум’яття, ні страху не вловив Гайдук у його світлих очицях, обрамлених білими віями… Чистокровний арієць, аякже! Чого має боятися представника нижчої раси! В Гайдука аж вилиці заболіли, мов його хто вдарив щосили, але він нічим не видав себе: теж схилив голову, клацнув закаблуками, назвався.

Німець одразу ж став збиратися, бо він таки засидівся, проте Гайдук і не подумав його відпускати. Ні, ні! Гер офіцер хоче його смертельно образити? Це ж така честь: повечеряти разом з німецьким офіцером! Ось він лише трохи умиється – змиє дорожню пилюку – і до послуг високого гостя. Гайдук вийшов на кухню, де досі горіло, й шкварчало, і смажилося, і сиділа сонна прислуга, оте дівча недорозвинене, що на нього колись поглядав жалісливо Васильович. Побачивши хазяїна, вона підхопилася, очі її стали круглі й налякані.

– Води! – скомандував різко Гайдук. Тут уже ні перед ким було прикидатися, привітний вираз одразу зійшов з обличчя. Прислуга, кваплячись, ухопила цеберку, стала наливати в умивальник. Перелила через вінця, вода хлюпнула на підлогу. – Витри! – Гайдук почекав, поки вона, хапаючись, витерла, став умиватись.

Довго пирхав, охолоджуючи розпашіле обличчя, а дівча вже стояло завмерши, з утиральником поруч: гіривчилося-таки до порядку, хоч не раз доводилося скубти за вухо. Орднунг, порядок, так їх і вчити, так із них і робити людей! Гайдук, втершись, знову пішов до вітальні і знову нап’яв, паче маску, приємну усмішку на своє щойно суворе обличчя.

Так що ми будемо пити?.. Коньяк, шнапс, горілку?.. З гера офіцера вже досить?.. Гер офіцер не хоче?.. За віщо така образа господареві? Він, Гайдук, спати не буде, якщо не вип’є із гером офіцером по келихові! У нього є пляшка такого напою, що гер офіцер, ручуся, не куштував зроду-віку. Приберіг на іменини, але заради такого випадку…

Звівся, пішов до буфета. Серед батареї пляшок вибрав потрібну: настояний на тютюнові первак, яким можна й слона з ніг звалити, поніс урочисто на стіл.

Гер офіцер скуштує ось цього напою, а він, Гайдук, наллє собі шнапсу. В знак любові й поваги до фатерлянду гера офіцера…

Налив повен келих жовтої рідини, підсунув до гостя.

Фрау Ольга? Гайдук думає, що з фрау Ольги досить. Жінка, як-не-як…

– А я хочу випити! – вередливо сказала Олька, і на обличчі її виник вираз отієї відчайдушності, яка аж кричить: мені тепер все одно.

Гайдук пильно глянув на Ольку, але не став заперечувати. Що ж, коли фрау хоче… Ми, як справжні лицарі, повинні скорятися дамам. Чи не так, гер офіцер? Налив і їй – уже не самогонки чи шнапсу – вина. П’яна Олька була йому непотрібна: мав іще розмову до неї. Пізніше.

Так за що ж вони вип’ють? Вони вип’ють за великий німецький народ і обожнюваного ним фюрера.

– Хайль Гітлер!

Офіцерик підхопився, мов на пружині, півником вигукнув: «Хайль!» І вихилив весь келих до дна.

Його одразу ж і зварило. Очі взялися каламуттю, старанно прилизана чуприна обвисла на лобі. Хотів поставити келих на стіл і промахнувся: брязнуло скло, келих розлетівся на друзки.

– Де п’ють, там і б’ють! – зовсім уже розвеселився Гайдук. – Гер офіцер не може втриматися на стільці?.. Гер офіцер хоче на свіже повітря, додому!.. Ну що ж, не будемо затримувати високого гостя…

– Кашкета геру офіцерові!

Нап’яв на нього кашкета, вивів попідруки з будинку. П’яний у дим офіцерик навалювався важко на нього, чіплявся ногами за землю.

– От сюди… сюди… Так… Так…

Одвів подалі од свого двору, притулив до паркану. Кашкет одразу ж звалився, але Гайдук і не подумав його підбирати!

– Ауфвідерзеєн, гер офіцер! Приходьте іще, будемо раді!

Але той уже, мабуть, нічого не чув: ганчіркою висів на парканові.

«Отак, женишок! – вишкірив зуби Гайдук. – Довго ж ти пам’ятатимеш ці відвідини!»

Веселий повергався до хати. Голова була ясною і свіжою, хоч і випив щойно повен келих шнапсу: в далекій тій школі навчився Гайдук пити і не п’яніти.

«Тепер з фрау Ольгою… Фрау!..»

Олька все ще сиділа за столом. Відкинулася на спинку стільця, не зводила очей з келиха, що тримала у правій руці. Хилила його то вправо, то вліво, й недопите вино рубіновим язичком лизало кришталеву стінку посудини. Вона вся була поглинута тим спогляданням – навіть не оглянулася, коли Гайдук важко зайшов до кімнати.

Він же сів прямо до столу, став жадібно їсти: з сніданку крихти в роті не мав. Рвав шматки м’яса, спльовував на тарілку дрібні кісточки.

– Я нікуди звідси не поїду! – раптом сказала Олька: обличчя її стало вперте і зле.

Гайдук одклав обгризену кістку, пошукав очима, що б з’їсти іще. Побачив холодець, потягнув до себе тарілку.

– Принеси хрін!

Олька неохоче звелася, хитаючи налитими стегнами, вийшла на кухню.

– Я нікуди не поїду! – повторила згодом вона. – Їдь сам, а мене не чіпай!

Гайдук мовчки доїв холодець. Нічого, окрім їжі, його, здається, зараз не цікавило.

Потім запалив сигарету. Похитуючись на стільці, вперше глянув на Ольку.

– Ти чуєш, я не поїду! – вже з ненавистю закричала вона.

– Не поїдеш, – озвався благодушно Гайдук. Дістав складаний ножик, висипав на стіл сірники. Вибрав один, став ножиком зрізати головку.

– Я краще заміж вийду!.. За першого німця!.. – З Олькою вже починалася істерика.

– І заміж вийдеш… За німця…

Гайдук продовжував стругати сірник. Загострив старанно кінчик, розглядав навпроти світла.

– Я до коменданта піду! – вереснула Олька.

– І до коменданта підеш… – Ще раз підніс до світла сірник. Видно, лишивсь задоволений: склав ножик, непоспіхом сховав до кишені. І враз досі благодушне обличчя його стало крижане і нещадне. – Руки!.. Руки на стіл!..

Олька шарпнулася, спробувала зірватися з стільця, але її права рука з ідеальними, старанно наманікюреними нігтями вже була припечатана важкою Гайдуковою долонею. Ухопив, притиснув щосили і блискавичним натренованим рухом загнав сірник під наманікюрений ніготь.

Й одразу ж одпустив.

– Отак буду щовечора заганяти по сірникові. Як вечір, так і сірник. Поки не поїдеш зі мною…

Звівся, оддуваючись сито, пішов у спальню. Слухав дикий Ольчин вереск, посміхався: повищи, повищи! А ти ж що, голубонько, думала? Жартувати з Гайдуком? Гайдук сам жартувати вміє!

Роздягнувся, повісив акуратно мундир, ліг у свіжо постелене ліжко. «Для німця старалася… Що ж, ми не горді, – поспимо й на постелі, для іншого засланій… А ти повищи…»

З насолодою випростався, натягнув подушку на голову. І одразу ж заснув…

Олька в спальню так і не прийшла: лягла у вітальні на канапі. Гайдук застав її ще сонною: обличчя опухло від сліз, права рука лежить на подушці, біліє оббинтованим пальцем. Намотала бинта – на сто пальців вистачило б.

Будити Ольку не став – вийшов тихенько на кухню.

Снідаючи, згадав офіцерика, як той висів учора на паркані. Після такого напою повиснеш: тиждень власні кишки підбиратимеш! Вдруге не потягне до чужих молодичок у гості.

Посміхнувся вдоволено, допив каву, звівся. Одягаючи кашкет, строго сказав до прислуги:

– Хазяйці, як проснеться, передай: хай збирається. Будемо переїжджати в село. – Хотів додати, щоб збиралася й вона, прислуга, та враз передумав: обійдеться! І без прислуги буде хороша. Менше про офіцериків думатиме. Отак, фрау Ольго!..

У комендатурі вже на нього чекали: як тільки Гайдук появився в приймальні, черговий одразу ж показав йому на двері кабінету: заходь. У кабінеті вже були комендант, бургомістр, начальник районної поліції і якийсь низенький опасистий німець у цивільному: світлий, спортивного крою піджак, картаті штани галіфе, високі краги з жовтої шкіри. Побачивши Гайдука, комендант невдоволено глянув на годинника, але нічого не зауважив. Натомість сказав, звертаючись до німця в цивільному:

– Перед вами начальник поліції дорф Тарасівка. Він буде вашим помічником і охоронцем.

– Дуже приємно! Дуже приємно! – Німець простягнув Гайдукові пухку холодну долоню: – Генріх Мольтке. Архітектор.

– Гер Мольтке здійснюватиме особистий нагляд за побудовою палацу, – пояснив комендант.

– Маєтку, пане комендант, маєтку!

– Пробачте, маєтку… А зараз, панове, гер Мольтке познайомить нас із проектом. Бітте, гер Мольтке.

Мольтке взяв указку, що лежала на столі, підійшов до стіни, увішаної величезними аркушами ватману:

– Прошу, панове, сюди! – Панове, на чолі з комендантом, посунули слідом за Мольтке. А той підняв указку, ткнув нею в найбільший аркуш ватману: – Перед вами загальний вигляд майбутнього маєтку оберста Крюгера. Як ви уже знаєте, шановні панове, маєток цей має бути взірцевим. Він стане взірцевим для громадян Великонімеччини, які в недалекому часі зголосяться господарювати на відвойованих у більшовиків східних землях. Це будуть у першу чергу воїни нашої звитяжної армії, офіцери й солдати, і ми повинні насамперед подбати про те, щоб вони почувалися тут, як в рідному фатерлянді. Це, панове, не тільки мої думки – я переповідаю насамперед слова гауляйтера Коха, який особисто дав мені завдання розробити проект показового німецького маєтку… Отже, що ми тут бачимо?.. Ми бачимо насамперед великий двір, обнесений цегляним високим парканом, втиканий гострими металевими списами. Суцільним муром охопить він подвір’я, надійно охоронятиме господу від можливих злочинців, які насмілилися б забратися досередини, списи, як бачите, розташовані так, щоб між ними не змогла прослизнути навіть дитина… Окрім того, ми передбачаємо пустити по зовнішньому ободові паркану колючий дріт, а також дріт під напругою. Всі ви розумієте, що це захід тимчасовий, але необхідний. Згодом, коли вдасться привчити до порядку й покори місцеве населення, дріт буде знято… Отже, ви входите чи в’їжджаєте крізь високі ворота до широкого двору, вимощеного світлішими плитами з обтесаного граніту. Що ви насамперед бачите, панове?… Двоповерховий будинок у готичному стилі, де мешкатиме гер оберст з сім’єю: на першому поверсі – парадні кімнати для прийому гостей та бенкетів, а вже на другому – власне житло. Передбачено всі вигоди, аж до окремих ванн і туалетів для членів родини й гостей. Ви це, панове, побачите, коли ознайомитесь з проектом самого будинку, а зараз підемо далі… Всі господарські будівлі сплановано так, щоб гер оберст, вийшовши на балкон, одразу ж міг охопити їх зором. Це має велике значення, адже обслуга набиратиметься з місцевого населення, ледачого й розбещеного, і постійний нагляд господаря просто-таки необхідний… Отже, праворуч: стайня, корівник, свинарня, пташарня. Ліворуч: приміщення для сільськогосподарського знаряддя, для зберігання зерна й інших продуктів, погріб-льодник і, нарешті, житло для прислуги. Гер оберст назвав приблизну цифру: двадцять п’ять душ, але я розробив проект з таким розрахунком, щоб там змогли поселитися всі п’ятдесят: цьому сприятимуть двоярусні нари… За всіма цими будовами буде розбито сад… Зверніть увагу, панове, на ось ці дві квадратні споруди, – указка Мольтке поповзла донизу, майже до річки, – Оце – генераторна, що даватиме струм, а це – карцер на п’ять осіб… Трохи нижче, по річці, буде насипана гребля. Утвориться досить глибокий ставок, де гер оберст з родиною зможе відпочивати й купатися. Тому мною передбачена й купальня: ось вона, перед вами, панове. Це буде напівзакрите приміщення, де можна роздягатися як панам, так і дамам, дерев’яний поміст, що вестиме у воду, пляж із насипного піску… Гер оберст особливо наполягав на тому, щоб пісок завезли чистий, річковий… Оце, здається, панове, і все, – Мольтке одступився, щоб присутні мали можливість помилуватись ескізом.

Милуватися й справді було чим: ескіз виконано таки майстерно, не упущено жодної деталі, ще і в кольорах. Викладений з червоної цегли палац з високими готичними вікнами, високий гостроверхий дах з червоної черепиці, добротні господарські споруди довкола широкого двору, вимощеного гранітними плитами, гострими списами ошкірився високий та масивний паркан, більше схожий на фортечний мур, – так надійно й міцно, мабуть, будували свої фортеці хрестоносці німецькі на колись завойованих землях. На віки, на тисячоліття.

Навіть людей, майбутніх мешканців цієї оселі, зобразив архітектор. На балконі, що підносився над парадним входом, стояв сам оберст Крюгер, не в мундирі, щоправда, а в халаті, у в’язаній шапочці з китицею, з люлькою в зубах. Ляльковий той оберст, мабуть, щойно поснідав і вийшов на балкон, щоб кинути господарським оком на ляльковий свій двір, де вже метушилися слуги-ляльки: один, у шкіряному фартухові, запопадливо вимахував мітлою, підмітаючи двір, двоє інших перли величезну баддю, мабуть, з пійлом для худоби, ще один накидав гній на акуратний німецький візок, що в нього був упряжений німецький вислозадий битюг із товстими, як колони, ногами, а ще один біг кудись із сокирою. Не забув архітектор і слуг жіночої статі: ці поспішали од пташника з кошиками, повними яєць, поверталися од корівника, несучи дійниці з молоком, бігли в погріб по морожене, солене, квашене, уже, мабуть, на обід, бо сім’я ж гера Крюгера щойно поснідала, чого не можна було сказати про слуг… І навіть карцер не був забутий архітектором: якийсь німець, певно, управитель, волік за комір покірно схилену постать. Мабуть, п’ятого, для повного рахунку…

Німці: комендант і начальник гестапо аж прицмокували, роздивляючись той ескіз, очі їхні так і сяяли, а обличчя розчервонілися. «Колоссаль! Колоссаль!» – захоплено бубоніли вони, кожен із них, мабуть, уже бачив себе на місці оберста Крюгера, на отакому ж балконі, в халаті і в’язаній шапочці, – одвічній мрії всіх добропорядних бюргерів, палких сучасних прихильників нового порядку. Решта теж прицмокувала, хоча не так захоплено й голосно, прицмокувала мовби із примусу бо не могла, та й не насмілювалась, уявити себе на балконі, на місці оберста Крюгера, як не старалася, хіба що, у кращому випадку, на місці отого німця, що цупив якогось бідолаху до карцера, – вони радше б, може, мовчали, але мусили тягнутись за німцями, бо на їхньому, на німецькому возові їхали, а на чиєму возі сидиш, того й пісню співай. І тиснули слідом за комендантом та начальником гестапо холодну й пухку архітекторову руку, й примовляли: «Зер гут!.. Колоссаль!» – удавали, що вони не знати як захоплені, хоч кожного по серцю, – кого дужче, кого легше – вдряпнула чорним кігтиком кішечка: «А де ж мені буде місце в отому ескізові?» І, прощаючись, вже не дивилися один одному в очі й намагалися швидше одійти один від одного, як ото розходяться добродії, які збиралися нагріти руки на чомусь і раптом побачили, що вони пошилися в дурні.

Гайдук полишив комендатуру останнім: мав домовитись із архітектором, коли виїжджати в Тарасівку. Добре обізнаний з планами Гітлера щодо східних територій та слов’ян, які їх заселяють, він не тішив себе ілюзіями, а всього націлив на те, щоб вислужитись, стати необхідним для німців, посісти надійне місце на службовій драбинці, був упевнений, що роботи йому вистачить на весь вік, бо не так просто упокороти, зігнути, перетворити на безсловесних рабів усіх його земляків, тож німці без нього ніяк не обійдуться, а раз так, то й змушені будуть поступатися місцем за столом переможців.

І хоч він нещодавно зірвався з драбини службової й замалим не шаснув донизу – вчепився за останню щабельку, однак не збирався просидіти на ній все своє житгя, а мав намір уперто видиратися вгору. Допомогти йому в цьому має оцей взірцевий маєток, за спорудження якого Гайдук має відповідати головою. І він його зведе, що б там не сталося, наперекір усьому зведе, кістьми покладе половину тарасівців, а зведе – в цьому Гайдук не сумнівався ні на мить.

Вже виходячи з комендатури, знову пригадав Ольку. Надумалася їхати чи й досі ще не відмовилась од наміру ловить женишків?.. Тоді доведеться загострити ще один сірник: він не мав наміру одступатися від Ольки. Не тому, що любив: скільки себе пам’ятає, до жінок ставився розсудливо й холодно, бо наперед бачив усі їхні вади, знав, чого од них можна чекати… Тож жодна красуня не зуміла заполонити його серце, не заполонила й Олька, і коли б їм довелося розстатися, він навряд чи й довго журився б за нею. Однак зараз він не бачив жодної жінки, яка могла б замінити Ольку, а скніти наодинці в порожньому будинкові Гайдук не збирався. Волів повертатися щовечора з служби в затишну й охайну господу, бачити на столі смачну й свіжу страву, лягати в зігріту жіночим тілом постіль. Олька ж була щодо другого й третього вдатна од роду: готувала смачно й охоче і постіль зігрівала як слід, то який йому сенс відмовлятись од неї?.. До того ж вона насмілилася збунтуватися проти нього, а тут уже Гайдук не міг поступитись ніяк. Мусив зламати її, обрубати, як то кажуть, хвоста. Він аж усміхнувся подумки, пригадавши, як вона вищала учора, і сьогоднішній демонстративно обмотаний палець. Не скуштувала ти, голубко, того, що інші куштують!.. Гайдук згадав покійного Крамера і його «стоматологічний кабінет», згадав глибокий склеп у поліції, де орудували такі майстри – мертвого танцювати змусять, і жорстока посмішечка торкнула його холодні вуста.

За думками про Ольку ледь не минув оголошення. Вже пройшов був, та якась деталь, що підсвідомо впала в око, змусила його зупинитися. Якесь слово, чи що?..

То був великий, розміром з добру газету, аркуш паперу. Він білів, виділяючись різко на сірому дощаному парканові, – спеціально був прилаштований так, щоб впадати в око ще здалеку. Німці щодо цього мастаки, нічого не скажеш.

Підійшов, став уважно читати.

Це був заклик полтавського коменданта до місцевого населення. На території Полтавщини діє банда злочинців, комісарів-фанатиків, яка являє серйозну загрозу насамперед життю й майну місцевих мешканців. Німецька влада докладе всіх зусиль, щоб знищити цю банду найближчим часом, але й самі жителі не повинні стояти осторонь, а мусять посприяти німецьким органам швидше виявити й знешкодити небезпечних злочинців. Особливу небезпеку становлять керівники банди: Світличний Федір Олексійович та Ганжа Василь Панасович. Кожному, хто їх виявить і вчасно повідомить відповідні німецькі органи, буде виплачена грошова премія в розмірі 10 000 окупаційних марок або нарізано 5 гектарів землі.

Цифра «10 000» була виділена крупним жирним шрифтом. Як і «5». Одразу видно було, які високі надії покладали автори оголошення на ці дві цифри.

Але не на них дивився Гайдук, хоч він не відмовився б, звісно, од кругленької суми. Гроші є гроші, за них усе можна купити, навіть прихильність начальства. Гайдук у цьому переконався давно, але не оті «десять тисяч» прикували його увагу, а прізвище Світличного… Хто такий Ганжа, він добре знав, не мав жодного сумніву, що це той самий Ганжа, голова комнезаможу, лютий ворог їхнього роду, а от Світличний… Десь він уже це прізвище чув, десь стикався з ним, зовсім недавно стикався… Стривай, стривай!.. Та ж ота вчителька – Світлична! Так, так, Світлична, колишня дружина Івасюти Оксена, а оцей, Федір Світличний, її брат. Той, що в двадцять п’ятому розправився з ними, отой чорний вершник, який шаблюкою розвалив його брата майже навпіл…

Так от де вони зустрілися нині!

Світлична!.. Так, так, Світлична… Ну що ж, голубко Світлична, доведеться нам порозмовляти з тобою. Погомоніти про дещо. От хоча б про оце: де зараз твій брат? Коли ти з ним востаннє зустрічалась, куди він подався? Не може ж того бути, щоб рідний братуньо не провідав сестру! Хоча б отієї ночі, коли так таємниче згоріла німецька молотарка й безслідно зникнув сторож. Не зовсім, щоправда, безслідно: лишилися кінські сліди. А твій брат, якщо не зраджує пам’ять, з кіньми не розлучався ніколи. То на якому коникові заїжджав він останнього разу? На білому?.. Чорному?..

Гайдук аж підбирається внутрішньо. Знайоме відчуття, коли нападав на вдалий слід. Висмикував ниточку, яка обіцяла розмотати клубочок…

«Гестапо, звісно, не знає, – думав дорогою додому. – Інакше воно давно зацікавилося б учителькою… Що ж, тим краще для мене. Спробую розібратися сам». – Не мав жодного сумніву, що розбереться: умів не тільки сірники заганяти під нігті.

Аж зупинився: пригадав, що учителька живе в Приходька. Живе спокійнісінько в самого пана старости!..

«Цікаво, цікаво…»

Не помітив, як минув власний двір. Сам до себе похитав головою: розпалився, мов дитина! Потерпи, брате, до завтрого. Хоча б, якби не отой архітектор, він негайно рушив би в Тарасівку…

Наступний день збіг, як година. Раннього ранку Гайдук схопився з постелі, щоб встигнути до комендатури, де на нього чекатиме машина. Розбудив Ольку, ще раз сказав їй збиратися, бо, можливо, завтра пришле підводи. Вони вже помирилися (ніч кого не помирить!), і Олька, протираючи припухлі зі сну очі, спитала, як бути з прислугою.

– Дівку одряди додому. Сьогодні ж.

– А що я там сама робитиму?

– Буде видно, – відповів непевно Гайдук. – Придумаю щось. – Про себе ж подумав, що слід повернути корову, яка стояла у комірника («На сохранєніє взяв! – божився наляканий комірник. – Щоб ніхто не попользувався!»), вкинути до сажа підсвинка, а то й пару, завести курей, качок і гусей. Адже тепер частенько доведеться приймати гостей із району, а німці люблять поїсти: що не поставиш – усе підметуть, та й сам Гайдук не збирався жити упроголодь. «Як намотаєшся по хазяйству, то й про женишків забудеш! – подумав злорадно. – Отак-то, голубонько!»

Машина вже чекала на нього, хоч Гайдук і прийшов на півгодини раніше. Вони одразу ж поїхали за архітектором: той викотив з двору, де жив комендант, як тільки загуло на вулиці.

– Ґутен таґ, гер Гайдук!

Був веселий, життєрадісний, ситий: по машині так і війнуло смачною стравою, дорогим коньяком. Всю дорогу не затуляв рота: вихвалявся, скільки збудував палаців, для яких вельможних панів. А не встигли зупинитися – вискочив із машини. Оббіг увесь двір, у кожну шпарку заглянув і все: ґут, ґут, – подобалося чи не подобалося.

– Транспорту обмаль. Три пари коней всього…

– Ґут.

– Я вже доповідав комендантові, поки що безрезультатно.

– Ґут.

– Циркулярку треба б поставити… Чиргикатимемо до першого снігу.

– Ґут.

Кругом «ґут», на що Гайдук не поскаржився б. Біс його й зна, що за людина!

І, водячи німця з одного кінця двору в інший, все йому показуючи та пояснюючи, не забував Гайдук про Світличну ні на хвилину. Навіть не дивлячись в її бік, міг би сказати напевно, де вона зараз.

А коли Мольтке нарешті поїхав – недовго й був, не лишився навіть на обід, хоч Гайдук і запрошував, пообіцяв лише на прощання все погодити з комендантом, хай пан Гайдук не переживає, все буде «Ґут», – коли архітекор поїхав, Гайдук не раз підходив до Світличної. Стояв, мовчки дивився, як вона бере цеглу, а потім так же мовчки, не зронивши й слова, одходив, щоб за якісь півгодини знову повиснути над нею. Люди вже те помітили й перешіптувалися стривожено (одразу ж, як появився Гайдук, розмовляли тільки впівголоса, та й то не розмови – окремі слова. Буркне одне одному «подай» чи «принеси» – та й по розмові), люди вже крадькома перешіптувалися, чому це Гайдук так зацікавився вчителькою, – неспроста це, ой неспроста! Світлична ж ще нижче хилила голову, не сміючи й очей звести – Гайдук бачив, що вона відчуває його присутність, його погляд важкий, і навмисне подовгу стояв, стояв нерухомо й безмовно. Стояв, поки в неї починали вже й руки тремтіти, і вона все частіше впускала цеглини, й одного разу так стукнула себе по пальцю, що він одразу ж розпух і посинів. Але й тоді вона не розігнулася, не спробувала затамувати біль: брала цеглини й клала на ноші, мов бездушна машина. Аж поки Козачкова, в якої й душа була вже у п’ятках, шепотіла, що досить.

Під вечір Гайдук гукнув поліцая – не тарасівця, тарасівським він не довіряв, а гукнув Абагяна Ашота, вірменина, й сказав йому, показавши на Світличну рукою:

– Бачиш цю жінку?.. Приведеш одразу ж після роботи в поліцію! Разом з її вилупком, – молодший син Світличної, Івась, був тут же, в групі підлітків.

Сказав це навмисне голосно, щоб почула й Світлична. Хай терпне од страху, губиться в здогадках, впада у відчай – дозріває для наступного допиту.

Розкажеш, голубко, усе… Ніде ти од мене не дінешся.

З хутора, однак, одразу ж у поліцію не пішов: хай почекає кілька годин. Це теж був один із методів допиту, коли жертву навмисне по кілька діб не викликають до слідчого, дають їй дозріти – багато чого навчився Гайдук і в школі розвідників, і на численних курсах, і вже на роботі в поліції. Тож хай сидить, голодна і зморена, хай дозріває потроху, а він поки що повечеряє добре та подрімає з годинку, і вже потім, виспаний, ситий, умитий, повний сил і енергії, зійде на ґанок управи. Зійде, одчинить з грюкотом двері, щоб жінка там аж здригнулася, зайде в кабінет, накаже привести заарештовану. Поки що без сина, одну. Вдасть, що дуже заклопотаний, що йому не до неї, а ось до цих-о паперів, які лежать на столі; довго їх вивчатиме, нагнітаючи тишу, так довго, що Світлична врешті не витримає: чи то зітхне, чи застогне несміливо, – аж тоді одірветься од паперів, гляне на неї просто у вічі.

– Так коли ви стрічалися востаннє з братом? – наче вона вже в усьому зізналася і він просто її перепитує, щоб уточнити.

…Світлична аж похитнулася. Судорожно ковтнула повітря.

– Ну?! – впився у неї поглядом Гайдук. – Коли він вас востаннє провідував?

– Брат? – врешті перепитала вона. Ворухнула вустами з такою натугою, наче оце слово завдавало їй бозна-якого болю.

– Брат!.. Братуньо!.. Федір Світличний!..

Світлична ще раз натужно ворухнула вустами.

– Він мене… не відвідував…

– Як не відвідував? – весело здивувався Гайдук. – Щоб брат та не провідав сестру? Та хто ж цьому повірить?.. То ж коли ви з ним бачилися востаннє?

Світлична наморщила лоба: марне силкування удати, що вона щось пригадує.

– Здається, перед війною… В тридцять восьмому…

– У тридцять восьмому? – недовірливо гмикнув Гайдук. – І вам ото не сором брехати у вічі? Ви ж учителька, чого ж ви навчали дітей? Ви й дітей отак учили брехати?

– Я не вмію брехати, – озвалася тихо Світлична.

– Бачу, що не вмієте! Не червонієте навіть!.. Оце так учителі!.. Що ж тоді ждати од учнів, коли від вас правди не можна добитися? – Дивився на неї осудливо, скрушно головою похитував. – Не чекав, не чекав… – Переклав папери, мов іще раз їх роздивляючись, висмикнув навмання один, підніс до очей (знав: Світлична стереже кожен його порух). – Гаразд, – мовив по паузі, – допустимо, що ви вже встигли все на світі забути… Допустимо… Тоді я вам нагадаю, – Гайдук звівся з-за столу, повільно пішов до Світличної.. Вона аж прикрилась рукою, коли він схилився над нею, як ото роблять діти, чекаючи вдару. Гайдук не втримався од посміху, побачивши отой її жест: був уже переконаний, що незабаром знатиме все. – Я вам допоможу пригадати, – повторив, гостро дивлячись у вічі вчительці. – Брат провідував вас серед ночі… Серед ночі! – повторив він, помітивши, як здригнулася Світлична. – І не до війни, як ви твердите, а зовсім недавно. Ви його впустили до хати, а потім він розмовляв із господарем вашим, із Приходьком. – Світлична мовчала пригнічено, й Гайдук уже майже був упевнений, що він напав на вірний слід. – Ну, що тепер скажете?

Світлична ворухнулася, стілець під нею болісно рипнув.

– Він мене не відвідував…

Гайдук з досадою випростався, пройшовся сюди-туди по кімнаті. Сів знову до столу, жбурнув у шухляду папери, й досі веселе, майже привітне обличчя його стало лихе й жорстоке.

– Шкода! – мовив він сухо. – Я думав, що у вас вистачить глузду в усьому зізнатися. – Звів на Світличну холодний погляд, спитав: – Знаєте, куди ми вас звідси відправимо?.. В гестапо!.. Там вам дадуть можливість ще раз зустрітися з братом. Так, так, із братом! – помітив, як знову похитнулася вчителька. – Ви що ж собі думали: німці дозволять йому на волі розгулювати?.. Спіймалася, пташка! Він, до речі, виявився мудрішим од вас: зізнався в усьому. То як, і після цього будемо все заперечувати?

Світлична убито мовчала.

– Ну що ж, – сказав Гайдук. – Якщо вам уже так припекло побувати в гестапо… Тільки знайте одне: перш ніж вас туди одвеземо, ви тут у всьому зізнаєтесь! Я не збираюся червоніти перед німцями!

– Він мене не відвідував, – повторила, мов заведена, Світлична. Вона, здається, зараз тільки й здатна була вимовляти оці чотири слова.

– Відвідував! – заперечив жорстоко Гайдук. – І ви в цьому зізнаєтесь самі. Чим швидше, тим краще для вас, – Гайдук знову вийшов з-за столу, затис підборіддя Світличної поміж пальцями, впився поглядом у її очі. – Слухай, ти, більшовичко! Я не збираюся ламати з-за тебе кар’єру. Ти мені розкажеш усе!.. Знаєш, що я зроблю?.. Я не зачеплю тебе й пальцем – з мене досить буде твого сина… Отут, на твоїх очах, я ламатиму йому руки й ноги… Ти чула коли-небудь, як тріщать у людини кістки?.. Завтра почуєш!.. А зараз іди! – Гайдук різко одірвав руку, і голова Світличної обмерло хитнулася донизу. – Іди й добре подумай! Доки є час… Тоді буде пізно!

Виходила з кабінету – п’яно хиталася. А позаду – похмурий Ашот.

– Ні пити, ні їсти! – гукнув йому в спину Гайдук. – Не випускати, поки я повернуся!

Встав, потягнувся, аж хруснуло в спині. Був задоволений. Хоч Світлична й не сказала нічого, не мав уже сумніву: скаже! Здорово ж він придумав з отим її вилупком… І з братом, який наче сидить у гестапо… І зі старостою…

Був уже майже впевнений, що Приходько в одній банді зі Світличним. Не міг не знати, що її провідував брат. Знав і мовчав… Як вона здригнулася, коли він сказав, що отой бандит заходив і до старости!.. Згадалося, бачте, минуле, знову в громадянську захотілось погратися?.. Ну, ну…

Вийшов з управи. Ніч тепла, тиха, в небі зорі сяють мрійливо, і якась аж ласкава дрімота розлита довкола. Йшов безлюдною вулицею – ніде ні шелесне, тільки його кроки відлунюють. Та ось назустріч вивалилася постать, розмита у темряві, крикнула здалеку:

– Хальт!

– Свої, свої, – відповів Гайдук задоволено: бач, уже й зупиняти навчились по-людському. А то: «Стій!» Чи ще гірше: «А хто то йде?» «Хальт!» – ось як треба казати. Коротко і ясно.

– Все гаразд? – запитав, порівнявшись із поліцаєм.

– Усе, гер начальник!

– Ґут, молодець. Ферштеєн?

– Ферштеєн, гер начальник!

– Можеш продовжувати.

Тут поліцай уже не знав, як відповісти по-німецькому, а по-вкраїнському не насмілився. Тому тільки виструнчився й козирнув. Козирнув теж не по-нашому – п’ятірнею до лоба дурного, а по-європейському – всього двома пальцями.

«Учіться, хлопці, учіться, – Гайдукові аж приємно було, що поліцаї стараються. – Оце – справжня школа, а не ваші парти вонючі! – Він саме минав школу, що чомусь завжди його дратувала, коли б не проходив. – Колись, може, й відкриємо, – пригадав розмову з Приходьком. – Тільки не так, як ви сподіваєтесь. Тут у голові його зблиснула думка: а й справді! Зібрати дітей та й посадити за парти: вивчати мову німецьку. Щоб не одні поліцаї кричали: «Яволь!» Не німцям же, не герові Крюгерові українську освоювати!.. От буде в районі, зайде до коменданта, в гестапо, поділиться ідеєю. Їм це сподобається, обов’язково сподобається: перша школа на завойованих землях. Для вивчення мови німецької. Залучення місцевого населення до передової культури. Взірцевий маєток і школа взірцева – звучить непогано! Молодець, гер Гайдук!..

В зовсім уже рожевому настрої зайшов до порожньої хати. Засвітив лампу, взяв хліба окраєць, шмат сала. Треба завтра ж послати підводи за Олькою. Бо це чорт-зна що! Але навіть суха їжа не могла зіпсувати доброго настрою: все думав про школу. Обов’язково вчителів, що володіють німецькою… Може, й німців… А цих – собаці під хвіст! На роботи найважчі, мордами в гній! Щоб забули, хто вони й що вони…

Й одразу ж згадав про Світличну. Цікаво, як вона там? Спить чи не спить?

Світлична не спала.

Коли Гайдук наказав її вивести (в неї аж у грудях холонуло од його нещадних запитань), коли Ашот понуро сказав їй зводитись та й повів з кабінету в коридор, а потім – у підвал, у холодну, вона трималася з останніх сил, щоб не впасти. Підгиналися, підламувалися, огидно тремтіли ноги. Світлична весь час хапалася за стіни, а внизу, на сходинах, що вели в підземелля, вона спіткнулася й, напевно б, упала, аби не Ашот: підхопив, підтримав, мовчки, без жодного слова. Тетяна аж схлипнула і, притулившись до одвірка, чекала, знеможена, поки він одімкне двері в підвал.

Ашот довго возився з замком, сердито щось шепотів, він навіть гвинтівку одставив, бо заважала… Ашот торготів неслухняним ключем, а Тетяна чіплялася за одвірок руками: все тіло, кожна жилка в ній тремтіла й посіпувалася, й нервовий, мов у пропасниці, дрож пронизував од п’ят до потилиці. В голові її й досі лунали Гайдукові слова, ота жахлива Гайдукова погроза – вона пекла невгасимо, глушила всі інші думки – Тетяні вже починало здаватись, що вона божеволіє…

Ашот нарешті відімкнув двері, буркнув: «Заходи». Тетяна ступила до камери, в темряву, сиру й задушливу, що відгонила цвіллю, як у глибокому льосі. Позаду стукнуло, грюкнуло, зацокотіло: Ашот знову возився з замком, а назустріч Тетяні, од дощаних голих нар, метнулася темна Івасева постать. Обхопив Тетяну так, наче вже й не сподівався діждатися матері, притулився, припав, він теж весь тремтів, і коли Тетяна діткнулася синового обличчя, воно було мокре. «З мене досить, вашого сина!» – пролунав Гайдуків голос, різонув по самому серцю – Тетяна з такою силою притиснула сина до себе, наче у неї його вже одбирали. А Івась допитувався, чом не поверталася так довго. «Де ти була, ма?.. Вони тебе не били, ма? Ти знаєш, як мені було тут страшно без тебе… Вони нас скоро випустять, ма?..» Сипав і сипав запитаннями, а Тетяна мовчала: болісна судома звела її вуста, і відчай, такий нелюдський відчай терзав її серце, що коли б вона була не людиною, а вовчицею, – звела б голову до низької байдужої стелі й завила б…

Потім вони сиділи на нарах, притулившись одне до одного. Поклавши на коліна матері голову, Івась невдовзі заснув: Тетяна ж сиділа, мов кам’яна, не відчуваючи власного тіла: в ній билася, горіла, пекла, терзала безжалісно одна й та ж думка: його катуватимуть. Сонний син поклав їй на коліна руку. Тетяну той дотик пронизав, мов вогнем, бо Гайдук нахвалявся поламать йому руки. «Ні, ні, це неможливо, цього не може бути!» – німо кричала вона, намертво затиснувши губи, а темрява, лиховісна й понура, відповідала їй, що так воно й буде. І голос Гайдуків відповідав, що так буде. «Отоді ти скажеш усе!..» І Тетяна вже знала, що скаже. Що коли стануть катувати Івася, вона або збожеволіє одразу, або скаже їм усе…

Вмощуючись зручніше на голих дошках, Івась зняв з її колін голову. Згорнувся клубочком, сонно посопував. І як тільки він вивільнив її коліна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.

Гарячково стала зривати із себе одяг. Мусила поспішати, доки її знову не повели до жахливого того кабінету, поки не настав ранок і не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пізно, їй здавалося, що вона цілу вічність просиділа, закам’яніла, на нарах, і от-от настане світанок.

Зняла з себе кофту, спідницю, стала поспіхом звільнятися од сорочки. Тетяна рвонула її нетерпляче – аж затріщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась… Івась спав, слава Богу, натомилася бідна дитина… Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятує тебе од тортур… Тетяна так же поспіхом одягнула кофту й спідницю, бо вона не хотіла, щоб люди побачили потім її голою… Застебнула старанно ґудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи ні, наче це мало якесь значення… Вирішила – не треба, хустка лише заважатиме, провела тільки по голові, чи не розсипалося волосся… І все то поспіхом, все похапцем, бо от-от настане світанок – і тоді вона вже нічого не встигне зробити. Тетяна підняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва істота, й стала її дерти: вподовж, а не впоперек, на широкі, в долоню, смуги, щоб витримало, не обірвалося, коли вона зависне на ґратах… Грубе цупке полотно не піддавалося, воно наче знало, для чого його роздирають, воно опиралося, воно тріщало так, що Тетяна аж завмирала, боячись розбудити Івася… Спи, Івасю, спи… Завтра вони тебе випустять, завтра ти їм уже не будеш потрібен… Тетяна дерла і дерла сорочку, заповзято, уперто, ламаючи нігті, впиваючись зубами: вона воювала з сорочкою, як із ворогом лютим, як із самим Гайдуком, який намірявся катувать її сина…

Вона таки видерла три довгі смуги, три стрічки широкі – буде досить, коли їх зв’язати докупи… Івась раптом заворушився, забубонів: «Ma, ма, он вони, ма!» – Тетяна так і завмерла, боячись, що син прокинеться і тоді вона нічого не зможе, тоді вона розкаже усе, що вимагатиме од неї Гайдук, бо іншого їй не дано: або зараз, негайно померти, або розказати все. «Спи, Івасю, спи!» – молила вона, і молитва дійшла до Івася, і він не прокинувся. А Тетяна подумала, що вона більше не побачить Івася. Їй так захотілося подивитися на нього, так захотілось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона підступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сіріючу пляму синового лиця, її пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину… «Та що я собі думаю! – схаменулась вона, бо, здавалося, знову цілісіньку вічність простояла, притиснувши подерте полотно до грудей. – Та світатиме ж скоро!» Тетяна гарячково стала в’язати вузли, а полотно вислизало з вузлів.

І тут загострений Тетянин слух уловив якийсь звук. Звук доносився од єдиних дверей, що були в холодній. Хтось спускався по той бік, обережно і тихо, теж наче прислухаючись, як прислухалася зараз Тетяна. Ось наче завмерло… якийсь час не було нічого чутно… потім крок… іще крок… все ближче і ближче… зашелестіло, зашкрябало в двері…

Тетяна зовсім уже заніміла, в неї, здавалося, перестало битися й серце. А по той бік дверей щось сліпо тикалося, потім стукнуло, дзвякнуло – металом об метал, заскрипіло іржаво, з натугою, двері стали прочинятися, жалісно повискуючи, хтось їх підштовхував обережно й тихо – на темному тлі ширшала й ширшала ще чорніша щілина.

Ось вона перестала розширюватись, затужавіла, натомість зашурхотіло, протискуючись – якась невиразна постать, чорна тінь на темному тлі. «Хто там?» – хотіла спитати Тетяна, але губи вже не слухались, їй здавалося, що вона уже марить.

– Учителька!.. Учителька!..

Тінь її докликалася!

Тетяна судомно ковтнула суху, мов пилюка, слину, і слина застряла їй у горлі.

– Учителька! – Тінь підступала все ближче, темна, розколошкана тінь, зібрана в невиразний згусток. – Ти що: не живий?

Аж тепер Тетяна впізнала Ашота.

– Давай, буди свого сина… Ти що, неживий?.. – Бо Тетяна все ще нерухомо стояла: їй здавалося, що це Гайдук прислав Ашота за нею й за сином.

– Тихо давай… – Ашот обійшов непорушну Тетяну, схилився над Івасем. – Ей, джигіт, уставай!.. Тікать нада… Давай, уставай!

Івась підхопився, синів той порух привів Тетяну до тями. Метнулася до Ашота, вхопила його за руку:

– Ашот!.. Ашот!..

Сльози так і бризнули із сухих досі очей, потекли по обличчю. Стискала щосили Ашотову руку, а сльози лилися й лилися, і Тетяна не могла нічого з ними зробити…

– Е-е, нащо, – вивільняв руку Ашот. – Тікать треба, швидко треба… Давай, джигіт! – Ухопив вільною рукою Івася, який уже зіскочив із нар. – Давай!

Піднялися з підвалу. Тетяна вже трохи оволоділа собою – не плакала. Вона все ще не вірила, що прийшов порятунок, їй все здавалося, що от-от одчиняться страшні оті двері і їм назустріч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.

– Тс-с-с, – засичав на неї Ашот – Тихо ходи!..

Вийшли з управи. Ніч була темна, місяць, слава Богу, вже заховався, у дворі нікого, здається, не було – вони одразу ж спустилися з ґанку. Тетяна з тривогою глянула на схід, але там іще було темно, отже, в них іще є час, щоб вибратися хоча б

– Швидко ходи! – повторив Ашот, знімаючи гвинтівку з плеча.

Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинів, прислухаючись та завмираючи при кожному підозрілому звукові. Звернули в завулок, що спускався до річки, і тут уже побігли: їм аж пекло пошвидше вибратись із села. Перейшли річечку вбрід (вода по коліна, дно м’яке й мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скінчився і луг, далі починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс, – обезсиліле село зорало, скопало, посіяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур’янів, що наступали з усіх боків, – ось вони, бур’яни, густі та високі, пересохлі торішні і вже цьогорічні, – чіпляються колючками, тріщать, як скажені, – їм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись крізь бур’яни, вони вже втомилися, але треба було йти і йти, і не зупиняючись, треба подалі забратися од села, де незабаром виявлять їхню відсутність і кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слід, що вони його полишили в озимині, – справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неї, тож їм треба йти і йти, не зупиняючись, поки ще темно і ніхто їх не бачить. Тетяна найбільше непокоїлася за Івася, що він не витримає запаленої оцієї ходи, невпинного продирання крізь бур’яни, що він ось-ось стане й заплаче, але Івась уперто продирався вперед, тільки оглядався час від часу на матір, чи вона не одстала.

Скільки вони отак ішли, Тетяна не могла б потім сказати. Коли вже добре розвиднилося і вони наткнулися на позаторішню скирту, вирішили перепочити. Попадали на чорну, перепрілу солому, довго лежали, знеможені, не в спромозі озватися й словом. Потім Ашот подерся на скирту, щоб роздивитися довкола, за ним одразу ж поліз і син, хоч Тетяна й гримала на нього: боялася, що ще хтось помітить. Але Івась нізащо не хотів одставать од Ашота, а в Тетяни не було зараз сил воювати з сином.

Потовкшись на скирті, обоє з’їхали донизу. Івась аж сяяв («Ма, ти знаєш, як далеко видно? Хтозна й куди!»). Ашот же сказав, що праворуч якесь велике село («Мабуть, Князівка», – подумала Тетяна) і що їм треба брати ліворуч. Смагляве обличчя його було серйозне та заклопотане, густі чорні брови, що сходилися над переніссям, надавали обличчю суворого виразу.

– Ашот! – сказала Тетяна (в горлі їй запекло). – Спасибі тобі, Ашот!..

– За що спасіба? – спитав Ашот якось аж сердито. – Іти нада, спішить нада, а не спасіба!

– А я вже подумала, що ти нас до Гайдука одвести прийшов, – продовжувала тихо Тетяна. Та вже й не рада була, що сказала, бо Ашот так і взявся сердитим вогнем:

– Я що, савсєм не людина?! Я свиня, да?.. Забув, як ти мене з табору визволяв, да?!

Довго не міг заспокоїтись, хоч Тетяна вибачалася як могла. Підняв сердито гвинтівку («Нащо він її несе?» – з тривогою думала Тетяна, бо ніколи не чекала од зброї нічого хорошого)…

– Пішли! – сказав сердито Ашот, закидаючи гвинтівку за спину, і вони знову пірнули в бур’яни, що накрили їх з головою.

А день уже розгорався по-справжньому. Небо ставало високе й чисте, і ще непрогріта, непропечена сонцем блакить дихала такою свіжістю, що хотілося аж припасти до неї вустами і пити, пити, як воду (їм усім дуже хотілося пити). Поодинокі хмарини були наче з пуху. Ніжні та білі, вони зависали, не рухаючись, мовби роздумували: пливти? не пливти? Ні війне, ні шелесне – Тетяна подумала, що буде дуже жарко, можливо, ще жаркіш, аніж учора, коли вона вбивалася коло отієї ненависної цегли. Вчорашній день, всі події у ньому були вже такі далекі, наче оця несподівана втеча закинула їх на багато років уперед, і Тетяна думала з тугою, яка вона була ще вчора щаслива і як не цінувала свого щастя: щовечора повертатись додому, хай змореною, хай виснаженою й змученою, але – повертатися і засинати поруч із сином, втішаючись думкою, що якось перебудуть, бо: що людям, те й їм. Тепер же і хата, і люди лишилися далеко позаду, а вони продираються крізь бур’яни, мов звірі зацьковані; Тетяні не хотілося думати навіть, що їх чекає попереду, – йшла і йшла, втупившись застиглим поглядом в Ашотову спину, і хоч боліло тіло й навалювалася втома, вона й не подумала зупинитися, щоб перепочити. Бо якщо зараз будуть зупинятися, то що ж тоді робитимуть у спеку, вдень?

Сонце піднімалося все вище й вище і вже добре їх припікало. Ашот скинув піджак – лишився в гімнастерці, зношеній та вилинялій, ще й подертій на спині. Тетяна звично подумала, що треба ж залатати, але чим залатаєш, як у неї ні голки, ні нитки, все лишилося вдома, – вона тільки зітхнула. Івась волікся за Ашотом і вже не оглядався на матір. «Бідна дитина!» – краялася жалем Тетяна, але що ж вона могла зараз зробити: в самої підламувались ноги, стягало болісно груди. І чим довше йшли, тим частіше думала Тетяна про воду: хоч ковток, хоча б для Івася, вони ж якось обійдуться. І їй часом здавалося, що вони вже не виберуться з жахливих оцих бур’янів.

Балка, глибока й розложиста, перетнула їм шлях десь аж опівдні. Різонула очі зеленою, як рута, травою, сріблястим, як мрія, струмком. На якусь мить вони завмерли, не вірячи власним очам, а потім, забувши про все на світі, побігли донизу. І перший, як того й треба було сподіватися, добіг до струмка Івась. Впав на траву, пірнув з головою у воду. Худенька потилиця тремтіла од насолоди.

З жалем одірвавсь од струмка, повернув до матері мокре обличчя:

– Ой мамо, яка смачна вода!

Очі його так і сяяли.

– Правда ж, Ашот?

Тетяні теж здалося, що вона ще не пила нічого смачнішого. Набирала повні долоні, припадала спраглими вустами. Пила – не могла напитися.

А коли вона звела голову, то так і обмерла: за три кроки од неї стояв пастушок. Звідки він узявся, як підійшов, що вона не почула – скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.

– Цур тобі, як ти нас налякав!.. Хто ти такий? – хоч могла б і не питати: довжелезний батіг і полотняна торба через плече говорили самі за себе. Ашот потягнувся за гвинтівкою, що був одклав у траву, а Івась так і вп’явся очима в хлопчину.

– Звідти ти взявся? – продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що їх хтось помітив.

– А звідти, – відповів пастушок безтурботно та й показав убік рукою: в нього був дзвінкий голос, і він ніскільки їх не злякався. Цікавість так і їла його, світилася на всіяному ластовинням обличчі.

– Що ти тут робиш?

– Корів оно пасу, – знову недбалий помах рукою. І, мов на підтвердження його слів, з-за вигину почали витикатися рогаті голови: одна, друга, третя…

– Багато ж у тебе корів!

– А то не мої.

– Людські?.

– Не… Старости й поліцаїв… Я їм осібно пасу.

– То ти в них пастухом?

Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хіба й без цього не видно? А очима так і пас Ашота: його гвинтівку.

– Ви партизани, ге?

– Які там партизани! – злякалася Тетяна. – Звідки ти взяв?

Пастушок недовірливо глянув на неї, кивнув на зброю:

– А ото що? Рушниця ж.

– То він підібрав по дорозі.

Знову недовірливий погляд, хитренька посмішка.

– А до нас сеї ночі партизани навідувались!

Тетяну так і пронизала думка про старшого сина Андрійка. І про Федора, який начебто сидить у фашистів. Запитала з надією:

– А ти їх хоч бачив? – А раптом скаже, що бачив: вусатого, смаглявого, на цигана схожого. Чи дівчину й хлопця: Нелю й Андрійка

– Нє… Я саме спав… Та я й не жалію…

– Чого?

– Бо вони нехороші… Вони в тітки Марфи останню телицю забрали… А поліцаїв і не зачепили… і старосту…

«Отже, не Федір, – розчаровано подумала Тетяна: щоб Федір побував у селі і не перестріляв поліцаїв – такого бути не могло!»

А корови підходили ближче й ближче. Щипали траву, дмухали в землю. І вже повітря наповнювалося дратівливим запахом молока: всі троє лише зараз відчули, як вони зголодніли. Івась, той очей не відривав од пастушкової торби, де ж повинно бути щось їстівне. Ашот же сердито возився з гвинтівкою: підтягував ремінь.

Тетяна дивилась, дивилась на важкі коров’ячі вим’я, врешті не витримала:

– Село ваше далеко?

– Нє, – мотнув головою пастушок. – Тільки вам туди зараз не можна. – Він про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вірив, що вони – не партизани. – Поліцаї вас одразу ж спіймають. Вони знаєте, які зараз злі?

Тетяна вже знала: по Гайдукові. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поїсти, то далеко не зайдуть.

– А ти не зміг би сходити в село? – запитала нерішуче. – Щось принести поїсти?

– Нє… у мене ж корови…

– Ми їх попасемо, – продовжувала умовляти Тетяна. – Поки ти збігаєш… А за це ми тобі ось що дамо. – Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий. – Ось на, передай матері.

– Не треба, – аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене. – Мати мої давно вже вмерли…

Подумав, подумав, зблимнув світлими віями: – Я б і так збігав, так дядько Лука мене вб’є.

– Хто це – дядько Лука?

– А староста… Я у нього й живу…

«У наймитах», – подумала Тетяна. І мов тільки зараз помітила, який на ньому одяг – благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають коліна.

– А ви, мабуть, голодні? – спитав пастушок. І, не чекаючи відповіді, зняв торбу, поклав перед Тетяною: – Осьо візьміть.

– А ти? – запитала ‘Тетяна. – Ти ж теж не їв?

– Нє, я поїв! Я уже снідав… Це мені на обід.

– Отож і пообідаєш. Чого це ми тебе об’їдатимемо?

– Та беріть! – В пастушка аж сьози на очах забриніли. – Я й без обіду… Я звичний…

Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не міг одірвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтівкою, звела вдячний погляд на пастушка:

– Спасибі, дитино!.. Як же тебе хоч звати?

– А Колько.

– Спасибі тобі, Колю. Щоб же ти був здоровий і щасливий! – Тетяна не знала, що іще побажати Колькові, а той тільки носом шморгнув, зніяковілий.

– Тіки хліба там мало, – сказав тихо Тетяні. – Зате картоплі багато… Картоплі вони не жаліють: свиням варять, то я беру скіки хочу. – З жалем зітхнув. – Я і більше набрав би, аби знав, що з вами зустрінуся…

А Тетяна вже дістала хліба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев’ять картоплин – весь обід пастушків. Якраз по три картоплини на кожного. Окраєць, повагавшись, розламала навпіл: Івасеві й Ашотові.

– А собі? – ревниво спитав Івась: ніколи не сяде їсти без матері. Ашот же розламав свою пайку навпіл, простягнув половину Тетяні.

– Бери! – аж сердито. – Ми звірі, да?.. Ти голодний, а ми ситі?

Мусила ділити заново: на три рівні пайки. Колько ж відійшов убік: вдає, що його у траві щось зацікавило.

Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.

– В школу не ходиш? – спитала Тетяна.

– Нє, – крутнув головою Колько. – У нашій школі поліція. І парти вже попалили.

– А вчителі? Вчителі лишилися?

– Лишилися. Тіки вони вже не учать.

«Те, що і в нас», – зітхнула Тетяна. Доїла останню картоплину – ледь черв’яка заморила. Й Івась: підбирає з трави лушпайку тоненьку – чи не лишилася на ній хоч крихта картопляна?..

Тетяна подивилася на корів, що паслися поруч, і Колько глянув туди ж:

– А ви подоїть… Он ту, – показав на корову з вим’ям найбільшим.

– А тобі не перепаде?

– Нє…

Тетяна звелася, підійшла до корови. Та одірвала од паші важку голову, глянула очима терплячими й сивими.

– Не бійтесь, вона не б’ється.

Тетяна присіла, помацала вим’я.

– В тебе немає якоїсь посудини?

– Нє…

– А куди ж ти доїш?

– А в долоню, – показав складену човником долоню Колько. – Вони мені навмисне посудини не дають, то я у долоню…

Ну, в долоню То і в долоню…

– Підставляй, Івасю, пригорщу!

Спершу напився Івась, потім – Ашот. А вже останньою – Тетяна. Звелася, погладила вдячно корову, і та, мов зрозумівши, що людям більше нічого не треба од неї, одразу ж потягнулась до паші.

Тепер, коли вгамували голод, усім трьом захотілося спати. Очі злипалися, голови важко опускалися донизу. І – аж дзвеніло у вухах.

– А ви поспіть, – сказав їм Колько. – Сюди ніхто не навідується. Я вас розбуджу, коли що.

Полягали тут же, на травиці, м’якій та ласкавій – і перини не треба!

Проснулася Тетяна од того, що сонце стало припікати у голову. Повіки аж набрякли, голова була важка й несвіжа. Корови вже паслися аж у кінці балки, Колько ж сидів поруч, стережучи їхній сон. Ашот теж уже не спав: умивавсь над струмком. Лише Івась і не думав прокидатися. Тетяна зняла хустку, накрила йому голову: хай поспить, невідомо, скільки доведеться ще йти. Пішла до струмка, вмилася – одразу ж полегшало. Запитала Колька:

– Може, й ти поспиш?.. А я пригляну за коровами.

– Нє…

Підійшов Ашот, спитав заклопотано, куди йти далі. Але Тетяна не знала й сама. Знала тільки одне: мали кудись подалі забратися, щоб не потрапити до рук Гайдукові. Стала розпитувати у Колька, які села поблизу, щоб хоч якось зорієнтуватися, бо в оцих бур’янах недовго й заблукати. Але Колько й сам не встиг іще ніде побувати: світ його обмежувався лише рідним селом та довколишніми пасовиськами.

І Тетяна вирішила йти прямо на південь. Бо на північ – Хоролівка, там повно поліцаїв і німців, а Гайдук напевно ж усіх попередив.

– Пішли до Кавказу! – аж повеселішав Ашот. – Там гори знаєш які?..

«Ой Ашоте, Ашоте, поки до твоїх гір доберемося, то й підошви постираємо!..»

Розбудили Івася.

– До побачення, Колю! Спасибі тобі, дитино, за все! Ти ж нікому не кажи, що нас бачив.

– Нє…

Скільки й оглядалася Тетяна, стояв укопаним стовпчиком…

Йшли аж до вечора. Знову смажило сонце, набивалася до рота пилюка, все дужче щеміла подерта, подряпана шкіра на руках та ногах. Івась не витримав, мовчки заплакав, налетівши на будячище. «А не лови ґав! – смикнула його сердито Тетяна. Взяла його руку, витерла кров. – Дивися уважніше та тримайся Ашота». Син висмикнув руку, пішов за Ашотом, який продирався крізь бур’яни, аж тріщало: чутно було хтозна й куди. «Ашот, Ашот, тихіше не можна? – «Можна – крила давай!» – озвався Ашот. Вони йшли до вечора, поки знову наткнулися на скирту й вирішили ночувати під нею. Хотілося пити і їсти, бо хоч і траплялися села, вони їх оминали стороною, боячись попастися в руки поліції. Бо ще ж і оця гвинтівка, що з нею ніяк не хотів розставатися Ашот. Ну, навіщо вона йому?

«А як на поліцаїв натрапимо?.. Або на німців?.. Руки вгору й здаватися, да?..»

А багато він навоює отією гвинтівкою?

Скільки зможе. А в табір більше не піде. Якщо й візьмуть Ашота, то тільки мертвого…

Й Івась дивився на Ашота – очі горіли!

Ой, вояки ви мої дорогі!..

Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалі, де б їх ніхто не пізнав, а там уже якось воно буде: світ же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться наші («А чи повернуться?» – думка єхидна. Тетяна аж головою мотала, її відганяючи), переждуть лиху годину, а тоді знову в Тарасівку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочі не потрібні були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тільки якийсь притулок знайти.

Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрілій соломі. Та воно, може, й краще: ніхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неї, вона і в печі навряд чи горітиме, – тільки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать під самісіньким вухом, і чимдужче темнішає, тим заповзятіше возяться. Здійняли нарешті такий шарварок, що навіть Івась підхопився: замолотив сердито кулаками по соломі. На хвилину мов стихли, а потім знов за своє.

– А ти не прислухайся! – пораяла Тетяна синові.

– Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самісіньке вухо!

Врешті не витримали: набрали по оберемку соломи, послались у бур’яні, од скирти подалі. Івась і тут не міг довго заснути: крутився, вертівся, потім тихенько спитав:

– Ma, а гадюки тут є?

Минулого літа наступив на гадюку (як вона його не вжалила!) і відтоді їх дуже боявся.

– Спи: нема тут гадюк.

– А де вони є?

– Біля води. По болотах.

Івась помовчав, певне, роздумуючи, вірити чи не вірити, – мабуть, повірив, бо спитав зовсім про інше:

– Ma, а ми завтра будемо їсти?

– Будемо… Спи…

Покрутився, затихнув.

Спав і Ашот, обійнявши гвинтівку. А зорі, літні, великі, ясні, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скільки зірок, скільки світів – кінця-краю не видно! І серед них, мов пилинка – Земля: здригається в конвульсіях воєн. Навіщо? Для чого? Невже люди не розуміють, що життя їхнє – мить, спалах, секунда нікчемна супроти оцієї ось вічності? Так нащо ж іще його укорочувати, мучити і вбивать одне одного?

Важко було все те збагнути Тетяні: ось тут, перед лицем неосяжної вічності.

З-за обрію виткнувся місяць: повний, мов із міді почищеної. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось світло примарне, із казки неначе. Дзвоники якісь зателенькали – ніжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетяні? Підклала під голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очі.

Проснулася од якогось звуку. «И-и-и!.. И-и-и!..» – скиглило щось у бур’янах. Наче дитина. Тетяна сіла вслухаючись. А воно іще дужче. «И-и-и!.. И-и-и!..» Мов заведене. І раптом – вереск нелюдський. Такий болісний крик, що в Тетяни аж заледеніло всередині. Ашот підхопився.

– Що то, Ашот?

– Заєць… Лисиця заєць схопив… У нас на Кавказі отак заєць кричить…

Послухали ще: вже не кричав, бідолашний.

– Спи, – лягаючи, сказав Ашот. – Рано ще…

Тетяна сама знала, що рано: світанок тільки-тільки прокльовувався бліденькою смужечкою при самому сході. Все довкола взялося росою, змокріла навіть солома. Івась геть зібгався в клубочок, підсмикнувши коліна до підборіддя, ще й піджачок натягнув на самісінькі вуха: замерзла бідна дитина! Тетяна зняла із себе жакет, вкрила Івася. Передсвітанкова прохолода, напоєна сирістю, тепер повзла аж по спині Тетяни. Вона сама стала тремтіти. Не витримала, звелася на ноги, оглянулась сторожко, чи ніхто не появився поблизу, доки вони спали. Не помітила нічого підозрілого, тільки бур’яни губилися в сірому мороці та чорніла громада соломи. Обережно ступаючи, щоб не намочити ноги в росі, Тетяна пішла до скирти, обійшла її довкола, аж терпнучи од страху: їй раптом здалося, що там хтось зачаївся.

Нікого.

Поступово світало: спершу бралося сизим, потім повільно прозорішало. В небі танули бліднучи зорі. Схід уже шаленів, буяв кольорами: синіми, жовтими, зеленими, червоними – такими яскравими й чистими, мовби їх малювала дитина… Ось уже виткнулося й сонце, ясне, червоне, як жар; і всі довкола поля, весь оцей степ неосяжний спалахнув, заграв, заіскрився, зарухався, відбитий у мільярдах росинок, що тремтіли, текли, розсипалися й знову збирались докупи. Тетяна стояла зачарована, пронизана болісно оцією красою, їй на хвилину здалося: все, що з нею було, що сталося з нею – наснилось, примарилось, що навіть війни немає ніякої і їй не треба нікуди тікати й ховатися. Та ось вона глянула на Ашота, Івася, які іще спали, і одразу ж повернулася до похмурої дійсності.

В той день їм так і не судилося поїсти.

Траплялися села, але Тетяна остерігалася заходити; ану ж Гайдук подзвонив у район, а звідти вже обдзвонили всі села. Тож Тетяна боялася, що їх одразу і схоплять. «Давай я сходжу, ма! – набивався Івась. – Мене ніхто не узнає». – «А як узнають?» – «А я утечу. Я як дремену, то й конем не наздоженуть!» – «Ой сину, куля завжди наздожене!» – думала гірко Тетяна. Івасеві ж казала, що нікуди він не піде, що краще це село обійти, дуже ж бо воно якесь підозріле. А там, гляди, наткнуться на пастушків, от їх і попросять. І вони виглядали голодними очима корів – десь же та має пастися череда, але корів не було, люди чи то боялися виганяти їх на пашу, чи втікачам просто так не везло, а голод терзав усе дужче й дужче і йти ставало дедалі важче.

Врешті наткнулися на дядька.

Дядько накладав саме на воза сіно. Поруч паслися коні: ситі, вгодовані, шкіра на них аж вилискувала, дядько ж був у військовому кашкеті і в полотняній сорочці – поверх новісінького галіфе з синього діагоналю (немало в той час дядьків нарядилося у військове: наші, відступаючи, покидали його повсюди, а ті, що попали в оточення та пробиралися в бік фронту, частенько й вимінювали на цивільне, щоб не привертати до себе увагу німців та поліцаїв, які полювали за такими). Тож дядько був наполовину у військовому, тільки босий: уминав босими ногами траву перед тим, як піддати її на вила, й аж присідав, щоразу по півкопиці піднімаючи. Дядько був з роботяг, ще й добрий хазяїн: бач, коні – наче лини, і віз – хоч на весілля.

Дядько возився із сіном, а пришельці, причаївшись у бур’яні, дивилися на нього в три пари очей, голодних та насторожених, і все не насмілювалися йому об’явитися. Ашот все поривався вийти з гвинтівкою, але Тетяна смикала його за рукав: не смій! – дуже ж бо ситі в того дядька коні й віз, мов намальований. Бач, наклада й наклада – усе сіно хоче за одним махом забрати. Може, поліцай або й староста, з таким тільки зв’яжись, такому тільки попадися на очі… «Давай я піду! – сичав сердито Ашот і вже з ненавистю дивився на дядька. – Руки вгору: хліб давай, сало давай, їсти давай!» – «Не смій! – хапала його за руку Тетяна. – Чуєш, не смій!» Бракувало ще появитися дядькові на очі з оцією гвинтівкою! Та він усе село на ноги підніме!

Дядько ж тим часом упорався з сіном, впряг коні, пішов поряд з возом, і вони дивилися йому вже у спину, а голод їх терзав іще дужче, і Тетяна жалкувала, що так і не наважилася вийти, а тепер уже пізно. «Зачем пізно!» – кип’ятився Ашот і поривався бігти навздогін, аж поки Івась сказав, що, може, в того дядька нічого з собою й немає. «Напевно ж немає! – підхопила одразу Тетяна. – Аби що було, він перед тим, як рушати, поїв би… Не нести ж додому». І їм усім аж полегшало, й Ашот уже не так сердився на Тетяну.

Вони йшли весь той день, минаючи села, і знову ночували посеред поля, тільки мерзли ще дужче, мабуть, од того, що були дуже голодні, й просиналися часто, навіть Івась прокидався, – бідна дитина, за що йому отакі муки!.. Тетяна про себе вже вирішила, що завтра зайде в перше ж село, бо так далі не можна. В неї є жакет, вона його виміняє на щось їстівне. На молоко й хлібину… Обов’язково хлібину, велику й духмяну, щойно вийняту з печі… Вона вже бачила її, ту хлібину, уявляла, наче держала в руках: запашну, гарячу, з рум’яною хрусткою шкоринкою, спечену на кленовому листі, хлібину, яку вони будуть їсти, запиваючи солодким, як мед, молоком. Тож вона зайде у перше село, до першої ж хати, де обов’язково пектиметься ота казкова хлібина…

В село Тетяна, однак, не зайшла: трапився хутір.

Вірніше, це не був уже й хутір, а руїни хутора: хати ще перед війною перевезли, мабуть, у село, бо з усіх хуторів тоді зселяли у села; Тетяна як учителька сама брала участь в отій не дуже веселій кампанії; ходила вмовляти людей, які не хотіли зселятися. Бо тут же і сад, і колодязь, тут усе звичне, до чого душею приріс, а там же гола толока, там і вода гірка, і земля неродюча, й городина не родитиме – та краще уже вбивайте на місці та отут мене й закопуйте, а переселятись не буду! – всього надивилася й наслухалась Тетяна, агітуючи хуторян за село… Тож одразу й подумала, що й тут кипіли баталії, а тепер усе вимерло, затихло навіки – лишилися тільки здичавілі сади, та тини напівзруйновані, та провалля погребів і колодязів, та ще одна вціліла садиба лишилася, яку чи то не встигли зрушити з місця, чи був там хазяїн такий уже впертий, що все начальство одступилось од нього – махнуло рукою.

В хаті й зараз хтось жив, бо із бовдура піднімався легенький димок: готували, напевно, сніданок. Вони довго вдивлялися, в надії побачити когось у дворі, але з хати ніхто не виходив, і Тетяна врешті наважилася:

– Будьте тут. Та не витикайтеся, щоб вас ніхто не помітив. Як усе буде гаразд, то гукну.

Ступила на дорогу, що вела з хутора в невидиме звідси село, рушила обережно до хати. Сонце било їй у вічі, білі стіни хати од того здавались аж чорними. Тетяна, мружачись, вдивлялася у вікна, чи не мелькне там людське обличчя, але вікна були порожні, і двір був порожній, тільки й того, що із бовдура продовжував струмувати димок. Пильнуючи собаки, вона зупинилася коло воріт, завагалася: гукати хазяїнів звідси чи йти прямо до хати.

Двір був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; ясність оту ще більше підкреслювали старанно побілені стіни не тільки хати, а й корівника, й сажа, і клуні, й комори, – одразу було видно, що хазяйка тут – чепуруха, та ще й, мабуть, веселої вдачі: підперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пішла до хати.

У хаті таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сінях їй ударив такий дух їстівний, що аж слина набігла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.

– Доброго ранку, – привіталася тихо.

– О Боже, як ви мене налякали!

Жінка, що поралася коло печі, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того світу явилася.

Це була зовсім молоденька ще жіночка, Тетяна одразу ж дала їй років двадцять два – двадцять три – миловиде обличчя її аж пашіло гарячим рум’янцем – чи то од печі, де потріскувало й булькало, чи од молодої гарячої крові, а скоріше – од того й од того. Дивилася на Тетяну світлими очима, ясними й блискучими, і в них уже миготіла цікавість: ота одвічна пружина, що заводить вчинки всієї на світі жіноти.

– Та звідки ви?

– Звідти, – невиразно відповіла Тетяна, показавши рукою в бік дороги, по якій оце йшла. – Чи не можна у вас розжитися чимось їстівним? Хлібом або молоком… В мене ось жакет. – І стала знімати жакет.

– Та що ви, не треба! – аж замахала молодичка руками. – Не треба мені вашого жакета: свого не знаю куди дівати!

Тетяна стояла розгублена: більше не знала, що запропонувати.

– То ви, мабуть, ще й не снідали? – запитала молодиця. – Сідайте ж до столу! – Кинулася до столу, витерла, хоч і витирати там було нічого: стіл аж сяяв дошками помитими. – Я зараз насиплю, саме каша зварилася… Та проходьте ж, чого стоїте на порозі!

– Дякую, але я не одна, – Тетяна, однак, підійшла до столу, сіла на табуретку. Дивилася на білу хлібину, що її поклала на стіл молодиця, не могла одвести очей.

– Не одні?.. А хто ж ще із вами?

– Діти… Двоє дітей…

– То кличте і їх!.. Що ж ви їх полишили на вулиці? – Молодиця вже була метнулася до дверей, а Тетяна хотіла сказати, що діти не тут, а далеко звідси, то краще буде, як вона їжу прихопить з собою – як у неї за спиною пролунав чоловічий насмішкуватий голос:

– Хо, родичка!.. Якими вітрами?

Тетяна здригнулась, оглянулася рвучко: відхиливши ряднину, що закривала прохід до іншої кімнати, стояв Іван. Дивився здивовано й весело, мов аж радіючи, що зустрів свою колишню мачуху, йому мов аж приємно було її тут зустріти, і повне, помолоділе обличчя так і сяяло усміхом.

– Оце так зустріч!.. Ну, здрастуйте!..

Ступив до кімнати, подав обмерлій Тетяні тверду, як дошка, долоню. Від нього так і війнуло здоров’ям і ситістю, тільки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, і Тетяна згадала одразу ж ним убитого німця, отого Крюгера, і їй одлягло трохи од серця: він її німцям не видасть.

– Яким побитом? – запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новісінькому галіфе, у вишитій білій сорочці з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмішка: трохи привітна, трохи глузлива.

Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним німця, про те, що він утік із села і його не один день шукала поліція – зважилась:

– Я втекла з-під арешту.

– Овва! – щиро здивувався Іван. – Хто ж вас посадив?

– Гайдук… – І пояснила: – Він тепер у нас начальником поліції. На вашому місці.

– Ага, таки погорів! – аж вишкірився Іван. – Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?

Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:

– Та за вас же і посадив… Наче я повинна знати, де ви.

Іван аж реготнув.

– А втекти як вам удалося?

Тетяна знову завагалася: казати правду чи ні. Врешті вирішила казати.

– Нас випустив Ашот… З нами і втік…

– Ашот?.. Вірменин?.. Де він?

– Там, – хитнула в бік дороги Тетяна.

– Так кличте ж сюди! – І до молодиці, що стояла, боячись пропустити хоч слово: – Галю, подавай-но на стіл – гостей будемо приймати! – І враз на обличчя його наче хмарина набігла: зиркнув гостро на Тетяну, підозріло спитав:

– Ви як сюди йшли?

– Дорогою.

– Оцією? Що із села?

– Та, мабуть же…

Іван зовсім насупився, обличчя його стало сердите і зле.

– Знову, зараза, заснула! – вилаявся він. – Ну, я ж йому зараз зуби почищу! – Одчинив сінешні двері, гукнув, задираючи обличчя: – Пилипе!

Там довго мовчало. Врешті глухо озвалося:

– Гов!

– Ану злазь сюди!

Зарипіли щаблі драбини, зачовгало в сінях: до хати увалився Пилип. Парубійко з гору заввишки: ледь у двері просунувся. Очі заспані, обличчя припухле і губи одвислі.

– Знову спав? – запитав грізно Іван.

– Та чого б я ото спав!

– Тобі дня буде мало?.. А якби не оця жінка, а німці йшли? Чи поліцаї!

– Та чого б їм ото ходити… – почав був Пилип, та Йван, зовсім уже роз’юшившись, не дав йому більше й слова сказати, ткнув кулаком прямо в зуби.

– Та чого ви б’єтеся?! – закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.

– Тебе не так треба бити! Спасибі скажи, що чужа людина у хаті!

Тетяна сиділа ні жива ані мертва. А тут знову у неї за спиною голос насмішкуватий:

– Об чом шум?

Одхиливши ряднину, до кімнати заглядав голий по пояс чоловік: таке ж, як і в Івана, галіфе і чоботи хромові, а на ремінцеві тоненькому, поцяцькованому сріблом, наган теліпається, за руків’я шнурочком прив’язаний; а вище того галіфе – густе чорне на грудях волосся, тільки татуювання на животі, грудях, руках, навіть на шиї, – чоловік був змальований та списаний весь, не лишалося й місця живого. І чого тільки там не було: й голівки жіночі, й голі русалки, і серця, проткнуті ножами та стрілами, і якорі, і навіть гадюки – все те ворушилося, здималось, бугрилось під м’язами, а при самому пупові, живіт обперізуючи, чорнів напис «Не забуду мать родную» і ще якісь там слова – Тетяна вже й не пробувала їх розібрати: дивилась зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що їй далі робити: тікати світ за очі, поки жива, чи лишатись нa місці?

– Об чом война? – перепитав чоловік.

– Та вони ось б’ються!. – плаксиво поскаржився Пилип. Одірвав долоню од рота, подивився, чи багато крові, а нижня губа була вся синя й розбухла.

– Ай-я-яй, ребйонка обідили! Ребйонка побили! – Чоловік одпустив ряднину, яку досі притримував, ступив до кімнати. На Тетяну навіть не глянув. – А ребйоночок шьо?

Пилип уже мовчав, натомість озвався Іван.

– Ребйоночок спав!

– Спав?.. Ай-я-яй!.. – Чоловік похитав головою, підійшов упритул до Пилипа: наган теліпався при кожному русі, бив по нозі. – Отак і мій один кериш: спав, спав, а проснувся без голови.

Пилип одсахнувся налякано, а Йван наказав:

– Лізь на горище! Та спробуй мені ще раз заснути!

– Biн не засне! – пообіцяв чоловік за Пилипа. – Він тепер і рідній мамці закаже не спати! – Чоловік усміхавсь добродушно, а круглі риб’ячі очі були холодні, як лід.

– Хоч поїсти дали б, – пробурчав Пилип.

– Ще встигнеш, – відповів йому Йван.

Пилип обернувся, ображеним ведмедем посунув із хати. А чоловік удав, що лише зараз помітив Тетяну:

– О, до нас гості!

– Моя родичка, – пояснив похмуро Іван: сутичка із Пилипом зіпсувала йому настрій.

– Пардон, мадам! – розшаркався чоловік перед Тетяною. – Пардон, що без фрака й галстука! – Ступив до Тетяни, подав вузьку долоню з довгими пальцями: – Щасливий вас бачити. Жора! – розкланявся, ще й посовав ногою, а з-під випещених вусиків, з-під червоних губів гарячим розсипом блиснуло золото.

– Ну, годі тобі! – зупинив його Йван. І вже до Тетяни: – гукайте Ашота та будемо снідати.

Поки Тетяна ходила по Ашота й Івася, Галя накрила на стіл. Стояли миски й тарілки із смаженим-вареним, квашені яблука, огірки й помідори, лежав щедро накраяний хліб: видно було, що тут не бідували. Ще й пляшка із самогоном, й Іван уже встиг налити у шкалики й кивнув Ашотові, щоб сідав поруч, а він, бідолаха, все ніяк не міг отямитись, хоч Тетяна й попередила, хто чекає на них. Нізащо нe хотів розлучатися з гвинтівкою: так із нею за стіл і посунув.

– Та одстав її к бісу! – аж розсердивсь Іван. – Ніхто тебе тут не зачепить.

– А може, він з нами воювати збирається. – Жора як був голий по пояс, так за стіл і сів. Дізнавшись, що Ашот із Вірменії, аж пальцями приклацнув – Та це ж те, що нам треба, начальник! – І підкладав тепер на тарілку Ашотові то картоплю, то м’ясо. – Їж, дорогий, їж та поправляйся пошвидше! – наче збирався його різати. Сам же не їв; знехотя копирсався в тарілці, допитувався, чи добре Ашот знає Кавказ. Особливо цікавився дорогами, що ведуть до Туреччини.

– Ах, Туреччина! – закочував під лоба очі. – Султани, мінарети, гареми! Гашиш, кишмиш і фелюги!

Їли довго й сито. Тетяна аж сп’яніла од їжі (чарку вона ледь пригубила), голова стала важкою, одразу захотілося спати. Івась теж он куня над тарілкою. Іван стає все похмурніший (завжди отак від горілки), а Жора все веселіший:

– Ваше здоров’я, мадам! Ваше здоров’я! – світив золотими коронками то до Тетяни, то до Галі, хилив чарку за чаркою, навіть губів не замочуючи. Під кінець розвеселився зовсім, зірвався на ноги:

– Музика, туш! Жора показує танець!

Вийшов на середину, козирем пройшовся по хаті.

– А откудова у бедного колхозного цыпльоночка паспорт? – строго заокругливши очі, спитав Жора.

Його ноги вибивали чечітку – все швидше, швидше – тільки носки чобіт миготіли, і вже інша, в такт, пісенька вилітала з-під випещених вусиків, з червоних губів:

Все швидше, швидше шаленів чечітковий дріб, наган підстрибував, бивсь, метлявся, чуприна нависала на лоба, на очі, на тонкий, перебитий посередині ніс. А-та-та!.. – сипався, слався дріб, – вже он і Галя плечима посмикує, й Іван пальцями вибиває по столу, й Ашот очима поблискує, а Івась аж рота розтулив, дивлячись на чудернацького дядька.

Жора ж наостанок так розійшовся, сипонув таким перебором шаленим, що, здавалося, ось-ось повідлітають підметки.

Потім, червоний, розпашілий, церемонно вклонився, ще й руку до серця притиснув, наче був на естраді:

– Благодарю за вніманіє!

– Благодарю – мало! – озвався Йван: він знову розвеселився, вовчі тіні пощезали з очей. – Осьо тобі нагорода! – Та й хлюпнув у порожню Жорину чарку, аж полилося через вінця.

Жора на чарку навіть не глянув. Підсів до Ашота, обійняв за плечі:

– Вот так Жора гуляєт!.. Давай разом з нами! Приставай до нашого табору!

– А він уже й без того вмовляння пристав, – відповів за Ашота Іван. – Голос його лунав рівно й насмішкувато. – Куди йому ще діватися?

– Начальник! – вигукнув тоді Жора і знову округлив очі. – Чєловек перед тобою сидить чи нє чєловєк?.. Дай чєловєку слово сказати!

– Та хто ж йому не дає? Я тільки одне кажу: йому діватися нікуди!

Ашот, розгублений, стискав гвинтівку так, наче її хтось збирався у нього відбирати. Потім глянув на Тетяну: благально, запитливо. А Тетяна й сама не знала, що робити, в неї теж голова ішла обертом.

І тут раптом у розмову дорослих втрутився Івась – запитав голосно й дзвінко:

– А ви партизани?

– Во! – вигукнув захоплено Жора. – Дитя попало в самую точку! – І зареготав, наче Івась сказав щось неймовірно смішне.

Посміхнувся й Іван. Зважився за Івасем і Ашот:

– Ви що: партизани?

– Та вже ж що не німці! – відповів, все ще усміхаючись, Іван.

В Ашота аж очі зблиснули.

– Тоді на – бери до загону!

– Вот ето порядок! – вигукнув Жора. – Начальник, давай наливай, Жора хочеть слово сказати!

Звівся над столом, хитнувсь, хлюпнув на Тетяну горілкою.

– Пардон, мадам!.. Так што такоє война? – наче щойно про війну мова велася. – Война, когда всє, кому только нє лень, стреляють друг в друга. І когда я стрєляю в кого-то, што, конєшно, неплохо. Но когда в меня начінают стрєлять, ето, дорогіє мої согражданє, очень даже нехорошо. Я поднімаю етот тост за то, штоб ми стрєлялі в кого-то, а не кто-то в нас!

– Вип’ємо! – сказав твердо Іван. – Ми й будемо стріляти! – Перехилив до рота горілку й так припечатав шкалик до столу, що денця як не було. – Я ще їм покажу, де раки зимують… Вони ще не раз пожалкують… – Блиснув недобре очима, повернувсь до Тетяни: – І Гайдук ваш нікуди од мене не втече!

– Чому він мій? – запитала тихо Тетяна, але Іван їй не відповів: звівся, різко одставив стілець:

– Ну, поснідали – й досить!.. Ти, – до Ашота – паняй на горище, підміни Пилипа. З кулеметом обходитись умієш?

– Умію.

– Тож пильнуй: як появиться хто – січи з кулемета! Потім будемо провірять документи. А як кого проморгаєш – нарікай на себе!

– Зачем проморгаєш – миша не пролізе!

– Ну, давай… А ви, – повернувсь до Тетяни, – ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галі… І глядіть, щоб із двору ні ногою! Чуєте?

– Та чого ти розвоювався? – озвалася Галя. – Людина не встигла й поріг переступити, а ти вже на неї у крик.

– Хто там кричить, – буркнув уже тихіше Іван. І знову повторив. – Тож будете он їй помагати.

– А вже ж помагатимуть! – відповіла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечі: – Ходімо, хоч покажу, де ви будете жити. – Та й повела Тетяну з Івасем через сіни в кімнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на свої босі ноги, у пилюці, брудні, та на порозі й завмерла. – Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! – А «тут» такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очі своєю білизною вбирають.

– Та ми хоч ноги помиємо, – так і не наважилася ступити до хати Тетяна.

Роздивлялася потім численні фото у рамках, під рушниками розквітчаними, цікавилася:

– Це ваш чоловік? – Бо на всіх фотографіях поруч із Галею один і той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так і здавалося, що от-от підморгне: «Ось ми які!»

– Та мій же, – враз посмутнішала Галя. – Оно й похоронка на нього, – показала на рамку, де вставлений був папірець, що встигнув уже й пожовкнути. Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловік Галин на фото мов аж посмутнішав одразу: слухав разом із Тетяною, що жінка розповідала про нього. – Першою мені й принесли – ножем у серце ударили…

Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрійка вже думала), потім Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподіваною злістю сказала:

– А теперечки цих чортів принесло, де вони тільки на мою голову й узялися!.. Впряжуть свого фаетона та й подадуться світ за очі, а ти сиди, виглядай німаків або поліцію…

– Він давно вже у вас? – запитала Тетяна, маючи на увазі Йвана.

– Давно… Приповз серед ночі, весь кров’ю заюшений – не виганяти ж із хати? – Галя мов аж виправдовувалася перед Тетяною. – Три дні не приходив до пам’яті – все конем якимось марив…

Потім, пізніше, розповіла Галя Тетяні, як виходжувала Йвана, як доглядала, як прибився на хутір Жора з Пилипом («Він усе й баламутить, од нього все йде, ви не слухайте, що Івана називає начальником, той слухається його, як дитина мала». – «Дитина?» – з недовірою перепитала Тетяна: вона добре знала Івана, щоб цьому повірити). Дістали десь фаетона, пару коней пригнали, та й зникають майже щодня: на день, а то й два. Де бувають, не кажуть, повертаються тільки часто пішки – так на фаетона навалять. І сало, й борошно, і барахло: он повна комора набита, а їм усе мало. Позавчора телицю привели, а спитати: навіщо? У корівнику ж два бички стоять, окрім корови, та третього минулого тижня зарізали. А в хліві дві льохи вгодовані – самі під ніж просяться. То на все те рук треба та рук: вояки ті зашмаркані ні за холодну воду! А ще їх нагодуй – щодня ж майже гуляють. Думала: хазяїн буде у хаті, а воно чортяка з рогами!

– Та ви самі все побачите! – закінчила Галя сердито.

І Тетяна побачила. Другого ж дня, у суботу.

З самого ранку Іван був похмурий та сердитий: командував різко, покрикував навіть на Жору. Поки Пилип поїв коней (двох буланих жеребців, хоч на виставку), поки викочував разом з Ашотом із клуні фаетона, Іван перевіряв ручний кулемет набивав два диски набоями. Жора йому помагав: мугикав про себе пісеньку, поблискував золотими коронками.

– Перестань! – буркнув Іван. – Щитать не даєш.

– Пусть вороги наші щитають! – відповів весело Жора: він вирядився, мов у театр. Матроська тільняшка, стрічки з набоями навхрест, граната «лимонка» на поясі й наган на шнуркові: гуляй, морська душа!

Іван же поверх сорочки надів німецький френч із погонами срібними, з двома хрестами залізними, підперезався німецьким теж ременем з важким парабелумом у шкіряній жовтій кобурі, повісив на плече автомат – теж не наш, а німецький. Насунув на самісінькі очі офіцерський кашкет з високим дашком, строго попередив жінок:

– Ви ж тут глядіть: нікуди ні кроку!

Винесли кулемет, важкий мішок із гранатами й дисками, повантажили на фаетон. Сіли удвох на м’яке високе сидіння, а попереду, на передкові, Ашот і Пилип, який щосили віжки натягував: застояні коні так і рвали з місця.

– Паняй!

Пилип попустив віжки, коні одразу ж рвонули, аж усі похитнулися, винесли фаетон за двір, мов пір’їну. Івась кинувся слідом: зачиняти ворота. Весь ранок смикав матір за рукав, тихенько просився, щоб узяли і його, поки Тетяна пообіцяла вгостити віником:

– Я тебе навоюю!

Насупився, тепер на матір і не гляне. Куди ж там: горе отаке! Довго стояв у воротях, дивився заздрісно вслід. Підійшов потім до матері (вирішив-таки пересердитись), улесливо заглянув у очі:

– Ma, можна, я на горище полізу?

– Там ще тебе не хватало! – озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброєю. – Спробуй тільки залізти, я не знаю, що з тобою й зроблю!

Івась знову розсердився на матір. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброї!

– Та вони всі однакові! – втішала Галя Тетяну. – У мене он брат: самопалом замалим очі не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба і всіяв. І думаєте – покаявся?.. Тато із нього сім шкур спустили, а він знов за своє. Отак і воювали, поки не виріс…

Галя вже несла до печі солому – зібралася прати. «Поки ті чорти по голові не товчуться!» Всунула три чавуни величезні, щоб закипіло. Тетяна взялася їй помагати. Й Івасеві робота знайшлася: од колодязя воду носити.

– На, воюй ось із відрами!

Кривився, але носив.

Впоравшись із пранням, їсти варили. Потім годували худобу. Потім вичищали в корівнику. Почистили й саж: з-під льох, що ледь ворушилися. («Каже: продамо, – лаялася Галя. – А де той у чорта зараз базар?!») Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збіг до вечора: склала руки, коли вже зовсім потемнішало.

Вечеряли втрьох: притихлі, натомлені, мимоволі прислухалися: їдуть? не їдуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторі! Бо що вони, дві жінки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?

І як вона, Галя, лишалась одна?

– І вам не страшно ото?

– Страшно, – признавалася Галя. – Тільки куди маю діватись?

І справді – куди? От і їй, Тетяні, куди діватися з дитиною? Світ, здається, широкий, а в ньому – лише глухі закутки. Ускочиш – не виберешся.

– Ну, давайте вже спати, – позіхнула Галя: засиділися за столом замалим не до півночі. – Сьогодні вже нe повернуться. Видать, в далекі краї покотили.

Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попід хатою. А ще наче фаетон стукотить. І коні тупочуть.

Діждалися їх аж на третій день, після обіду. Приїхали натомлені, але веселі: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зі сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.

– Галю, держи!

Іван, зіскочивши на землю, діставав чемодани. Великі, з жовтої шкіри, обтягнені ремінням, в сяючих бляшках і пряжках – Тетяна таких і не бачила. Один… другий… третій…

– Неси прямо до хати… Там розберемося… А ви чого? – до Тетяни. – Беріть, помагайте!

Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме діставали якийсь довгий сувій, у рядюгу замотаний.

– Сам донесеш? – спитав Івана.

– Донесу.

Іван присів, завдав сувій на плече. Пригинаючись, поніс до комори.

– Галю, одмикай!

Галя побігла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, він знову поліз на фаетон, дістав з-під сидіння мішок. Мішок весь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так і вдарив Тетяні в обличчя. Все ще посвистуючи, Жора зіскочив на землю, пішов прямо до хати, несучи мішок трохи на віддалі, щоб не забруднитися.

– Ти що, зовсім ненормальний?.. – перейняв його Йван. – Неси за клуню!

– А плоскогубці?

– Зараз винесу. А в хаті не смій!

Пішов до хати, виніс обценьки.

– Інструмент! – вигукнув Жора. Повертів у руках, пішов за клуню.

Іван зняв іще один чемодан, маленький, плескатий:

– Цей нате вам. Та не впустіть!

Згодом усі зійшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клуні ще веселіший, а Пилип ожив лише тоді, як побачив на столі паруючу страву.

Їли багато й жадібно: проголодалися. Жора був заїкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потім, як з усім покінчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поївши, Іван наказав:

– Хлопці, ану на горище! Та пулімйот захопіть із собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу… А ви, – до жінок, – походіть по хазяйству… Нам тут треба про дещо пораїтись…

– Пораїтись! – фиркнула, вийшовши з хати, Галя. – Барахло, що в чемоданах, ділитимуть!

Тетяна одразу ж згадала мішок і обценьки.

– А нечистий їх знає! – відповіла Галя зовсім уже сердито. – Хіба ж вони скажуть?

Сходили, однак, за клуню. Побачили прим’яту траву, сліди засохлої крові. Ні мішка, ні того, що було в ньому, не знайшли.

Розповів усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корівник. Виглянув у двері, чи ніхто не підслуховує, зашепотів:

– Слушай, ти знаєш, що він привіз?

І став розповідати.

Вони заїхали далеко, кілометрів за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об’їжджали прямо по цілині. Аж під вечір Іван наказав зупинитися: «Отут і заночуємо, бо сьогодні вже пізно».

Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.

Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.

«Ну?» – запитав його Жора. «Там, де треба», – відповів коротко Йван. «Далєко?» – «Кілометр». – «Коней тут лишимо?» – «А де ж?»

Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів – завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: «Перевернися, занудо: німці почують!» – «Що? Га?..» – зривався Пилип. І знову – хр-р-р! – поїхав!..

Чи то від хропіння Пилипового, чи від очікування того, що мало статися вранці, Ашот мало й спав. Весь аж тремтів, тільки не від холоду – од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою…

Потім міцно заснув.

Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: «Підйом!»

Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби тріщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову піджак, поки Йван, тихо лаючись, піддів його чоботом. Аж тоді Пилип одірвав од землі голову, очманіло спитав: «Хіба уже ранок?»

Швидко розвиднювалося. В балці збирався туман, він наче стікав звідусіль і невдовзі накрив їх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснідати, бо хто його зна, коли доведеться їсти, і вони мовчки поснідали холодним м’ясом та хлібом.

«Ну, пішли! – скомандував потім Іван. І до Пилипа: – А ти лишайся тут. Як сонце зійде, впряжи коней і будь напоготові. Як свисну – коти зразу ж до нас. Чуєш?» – «Та чую, не первина», – буркнув Пилип.

Дорога й справді була не далі, ніж за кілометр. Іван привів їх на пагорб, зарослий густим бур’яном. Встановив кулемет, прицілився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: «Отут і чекатимемо». Ждали довго, весь ранок і добрі півдня. Мимо проїжджали то підводи, то поодинокі вантажні машини, але Йван їх не чіпав: виглядав ціннішу здобич. І таки діждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очі: він уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.

«Цю візьмемо?» – спитав тихо Жора.

«Цю», – відповів йому Йван. І одразу ж дав чергу. Болісно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла в кювет. Іван дав ще одну чергу, підхопив кулемет, побіг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.

В машині (це був «опель-адмірал», довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.

«Стережи, щоб не втік!» – наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка – діставав чемодан за чемоданом.

«Зови фаетон!» – гукнув він до Йвана.

Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.

Поки Пилип під’їхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її як слід і роздивитися, бо стеріг німця. В того вже трусилися догори підняті руки, жирне обличчя стікало потом. Він щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумів по-німецькому, а тут підійшов Іван, крикнув на Ашота: «Ану одійди!» – став діставать парабелум.

«Стой, не стріляй!» – перехопив його Жора. – В нього ж рижйо! – І показав на пальці, внизані золотими перснями. Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: – І тут рижйо! Повно риж’я! Давай у фаетон!» – І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.

Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги – з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі – рвонули учвал.

Як од’їхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка…

Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:

– Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..

– Замовчи! – простогнала Тетяна: її вже канудило.

Після того не могла на Жорку й дивитися.

Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:

– Що ви далі збираєтесь робити, Іване?

– Воювати, – відповів коротко Йван.

– З ким воювати? – Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.

– Хто під руку підвернеться.

– А як хтось із своїх? – допитувалася Тетяна.

Іван насмішкувато глянув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:

– А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!

– А як скінчиться війна, тоді що робитимете?

– А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди… Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться…

Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:

– А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? – А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: – Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?

– Та куди б я утікала? – відповіла нарешті Тетяна. – До кого?

– Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь…

– А потім?

– Що – потім?

– Як ви в Туреччину рушите – ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?

– Ну, там буде видно, – буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни. – І ви той… Жорці не попадайтесь під руку… Коли п’яний… Він не подивиться, що ви набагато старші… – Криво всміхнувся. – Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.

Тетяну аж вогнем облило. «Господи, цього ще мені не вистачало!» – простогнала у відчаї.

Грицько вирушив у дорогу в п’ятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.

Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала, – кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій – собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.

– Вистачить? – питався Євген. – Mo’, картоплі ще всипати?

– Не треба – не охляну. Я потроху кусатиму.

– Ну гляди. Та не забудь, що купувати… Дратви – раз, – загинав пальці Євген. – Смоли – два. І гвіздків шевських побільше. – Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого в ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана – акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою – гніздо для лампи. «Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку, – повчав Євген. – Бо попадешся із лампою – німці з тебе шкуру здеруть!»

«Хай деруть, у мене є запасна», – засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! «Та колодок купи пар десяток, – продовжував перераховувати Євген. – Розмірів різних». – Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.

– Про гас нагадай, – додала Катря. – І про сіль.

– Та купи солі, бензину, – повторює покірно Євген. – Тільки добре заткни, щоб не розлив. – Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай – смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі. – Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла… Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток… Не забудеш?

– Запомню.

– Та стережися, щоб не обікрали! – Це вже Катря. – Там же злодій на злодієві, як ті люди в місті й живуть!

– Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо, – перебив Катрю Євген. – Додому ще заскочиш?

– А нащо? Що я, крику не чув? – Бо мати хоч і одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татові дісталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвіті!

– Довідка де?

– Осьо, в кишені.

– Гляди, не посій. Бо тоді точно посадять.

– Не посію. – Довідка не просто в кишені, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала. І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по піджакові: на місці? На місці…

Посиділи, встали.

– Ну, щасливо, – подав руку Євген. – Ні пуху тобі ні пера!

Стояли, подібні один до одного, мов дні краплі води, тільки обличчя Євгенове передчасними зморшками посічене, особливо на лобі, ще й чуприна, пишна недавно, порідшала. Не те що порідшала, а якось наче посіклася; в Гринька ж обличчя – мов яблуко: приходьківська нев’януча кров. І очі од тата: безжурні, веселі, мов усе нам за іграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сльози.

Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жіночих нюнь, попрощався та пошвидше із хати.

Вийшов за рідне село, піднявся на пагорб, і світ йому здався безмежним. І не було в тому світі ні злоби, ні страху – тільки радісне очікування чогось незвичайного. Сонце ж гріє ласкаво, вітерець пестить груди (піджачок на руці, бо вже й жарко), босі ноги – ляп-ляп по твердому, колесами вбитому, – ішов би та йшов, не зупиняючись, аж до самого Харкова. А що мішок все важчає й важчає і тонкі лямки вже в’їдаються в плечі, так то дрібниці: Грицькові не звикати носити важке. Більше донесе, більше і виторгує.

У Хоролівці, на великий подив Грицьків, ніхто його не зупиняв, не питав документи. Німці йшли мимо так, наче Грицька й не бачили. Один лише поліцай, у чорнім мундирі, що стояв у якихось високих воротях на варті, втупився у нього.

В Грицька аж у животі похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провів лише поглядом, байдужим, аж сонним.

На вокзалі теж повнісінько німців, і нікому до Грицька діла немає. Тільки й того, що поступайся завчасно дорогою: зіб’ють, переступлять і не помітять.

Аж ось підійшло двоє: з гвинтівками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:

– Аусвайс!

Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дістав поспіхом довідку.

Прочитали і знову:

– Аусвайс!

Грицько тоді їм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по ліки, мовляв! То рецепт їх зовсім розгнівив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долоні по шиї:

– Век!

Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж тріснуло щось. І голова пішла обертом. Ледь у хвіртку потрапив, що вела з перону.

Постояв, мацаючи шию, чи хоч ціла, обійшов вокзал з іншого боку, але й там те ж саме: повно німців, а людей щось і не видно. І порадитись ні з ким, що його далі робити.

Виручив його якийсь залізничник: в засмальцьованому кашкеті, з маленькою валізкою в чорній від мазуту руці. Помітив погляд благальний Грицьків, зупинився

– Кого, хлопче, шукаєш?

– Та поїзда…

– І далеко зібрався?

– Та в Харків… По ліки… А вони проганяють, – кивнув у бік німців. – Не пускають.

– І не пустять, – ствердив залізничник. – Той поїзд тільки для німців… Хто ж у тебе захворів, що так далеко по ліки вирядився?

Сказав, що брат. Повернувся з війни без ноги, а тепер болить – спасу немає.

– Всі ми зараз обезножені, – зітхнув залізничник. Обличчя його пом’якшало, він співчутливо дивився на Грицька. – Як же тобі помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч і лається, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею іди, нікуди не звертай, аж поки в колію впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, їх саме формують на Харків. Розшукай Петровича, він там кондуктором, і скажи, що ти од Якимчука… Що я тебе прислав. Од Якимчука – не забудеш?

– Не забуду… Тіки як я його упізнаю?

– Петровича? По вусах! Більше ні в кого таких вусів не побачиш… Як підійдеш, так одразу ж і скажеш: од Якимчука…

Повеселілий Грицько подякував, подався в бік вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колія. Та не одна – добрий десяток. А вагонів, вагонів – як серед них Петровича того й шукати?

– Петровича? – перепитав якийсь парубійко, теж, мабуть, залізничник. – Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там і має бути Петрович. Та біжка, бо зараз одправиться.

Грицько і рвонув – забув навіть подякувати. Біжить по шпалах, аж спотикається, мішок за плечима підстрибує, серце як не вискочить, а в голові думка одна: «Хоча б встигнути!..»

Нарешті добіг. І одразу ж налетів на Петровича: упізнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.

– Чого, дурню, гнав? – запитав сердито Петрович.

– Дак ви ж… зараз… їдете… – одхекувався Гриць.

– Який це тобі йолоп сказав?

Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубійка. Не видно. Ну ж, зараза, найшов коли жартувати: на Грицькові усе хоч бери та викручуй!

Почувши про Якимчука, Петрович ще дужче розсердився:

– Йому що: робити більше нічого?! Людей по шпалах ганяти!

– Я, дядьку, багато місця не займу! – став благати Грицько. – Я десь у куточку…

– В куточку, – чмихнув, аж розлетілися вуса, Петрович. – Багато вас таких, закуточників! А де я вам тих куточків наберу? У мене що: вагони гумові? Оно всі запломбовані, бачиш? То для тебе пломбу зривати?

Грицько похнюпив голову, повернувся, пішов. Та не встиг і двох кроків ступити, як Петрович його зупинив:

– Ану постій!

І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:

– Як тебе звати?

– Грицько.

– Грицько! – знову пирхнув у вуса. – Всі ви Грицьки!.. А чого добиваєшся в Харків?

Грицько знову розповів про брата Євгена: які йому ліки потрібні. Згадав про сало, зірвав клунок поспішно, став розв’язувати – аж зубами собі помагав. Розсупонив нарешті, намацав шмат сала, вийняв, подав:

– Оце ось вам… за дорогу…

– Що це?

– Та сало ж…

Петрович зважив на долоні сало, гмикнув, не розгортаючи, поклав до чорної сумки. І в Грицька одразу ж одлягло на душі: раз узяв, то посадить.

– Що ж мені з тобою робити? – набивав собі ціну Петрович. – Ну, гаразд, ходи за мною… Тіки ж гляди: до самого Харкова сиди і не рипайся! Поки сам не випущу!

– Та я, дядьку, й не поворухнуся! – обіцяв повеселілий Грицько. – Як миша сидітиму!

Довго йшли вздовж товарних вагонів, врешті коло одного зупинилися. Важкі двері зачинені наглухо, в дві скоби, що зійшлися докупи, пропущено дріт, а на кінці того дроту – кругла блямба з жерсті, ще на ній щось і видавлено. Петрович той дріт посмикав, посмикав, посовав туди та сюди, зняв, не чіпаючи блямби. Одсунув двері так, щоб ледь людина протиснулася, наказав:

– Залазь!

І тільки Грицько проліз до вагона, зачинив за ним двері.

Стукнуло, грюкнуло, стихло. Грицька так і омила сперта, задушлива темрява, од напечених стін, од даху пашіло жаром, він одразу ж увесь змокрів, а тут ще темно, хоч око виколи. Врешті зір став звикати, темрява мов розмивалася, рідшала, – і ось уже бачить Грицько, що вагон не порожній, що він тут не один: то одна голова, то друга мов з-під води виринали – по всьому вагону. Це були переважно жінки, і всі вони мовчки дивилися на нього, закляклого біля дверей, і мовчазне споглядання оте було таке моторошне, що Грицько аж назад одступив: так би з вагона й вискочив, аби не були замкнені двері.

– Ще один пасажир, слава Богу! – донісся чоловічий голос і наче вивів з отупіння людей, що були у вагоні: вони заворушилися, зашамотіли, як миші, а Грицька хтось смикнув легенько за полу, й той же голос сказав:

– Сідай… Чи отак до Харкова стовпом і стоятимеш?

Грицько глянув донизу: там сидів дядько. Задирав до нього неголене обличчя, а очі були наче в сліпого: непорушні й засклілі. Та він, мабуть, добре бачив ними, бо одразу ж помітив сидір, що висів за плечима в Грицька:

– А торбу поклади ось сюди.

Грицько сів коло дядька, але сидора не зняв: боявся, що вкрадуть. А дядько відразу ж спитав:

– Скоро поїдемо? – мов Грицько те знав. – А чого не спитав?

Грицько винувато промовчав. Дядько ж дістав з-за вуха цигарку, поскаржився:

– Курити хочеться, аж на серці шкребе. – Роздивлявся цигарку і так, і сяк, навіть понюхав, а потім стромив до рота і заходився люто смоктати: як голодна дитина соску. Поссавши, знову вийняв цигарку, відправив за вухо, сердито буркнув, когось передражнюючи: – Німці можуть унюхати… А вони собаки, чи що?

Грицько тим часом роздивлявся по вагону: о-ой-йой, скільки тут напхано! Петрович не відмовляв, мабуть, нікому: душ із півсотні, якщо не більше. Ті сидять, ті лежать, ті куняють, а ті про щось між собою шепочуть – і всі страждають од жари, од задухи, од спраги. В Грицька у самого губи одразу пошерхли, хоч він щойно сюди втрапив, а як ото їм? Що сидять, мабуть, не одну вже годину? І душогубки не треба!

Побачив жінку, вже літню, геть зовсім сиву, в міське вбрану. Сиділа якась аж байдужа до всього, в щось своє замислена глибоко: видать, не вперше вже, звикла. Хотів спитати, чи не з Харкова, та не наважився.

Побачив молодицю у великій хустці картатій, з немовлям на руках. Одвернувшись до стінки, молодиця годувала дитину.

Парубійка побачив: лежав посередині вагона на спині, розкинувши ноги в подраних черевиках, і спав. А обличчя геть мокре од поту.

Іще двох жінок: схилившись одна до одної, торкаючись майже лобами, про щось перемовлялися стиха. «А я їй кажу… А він мені каже…» – доносився ледь чутний шепіт одної. А друга головою покивувала і все примовляла: «Отож… Отож…»

І зовсім уже чудернацьку постать роздивився Грицько: в сірій рясі, у високому капелюсі з обчикриженими крисами, увішаний весь образками, хрестами обшитий, – з-під високого того капелюха стирчить гострий ніс, витикається гостренька борідка, а губи весь час ворушаться, мов у молитві беззвучній. І поруч – два клумаки, чимось набиті. Піп не піп, монах не монах, Грицько не знав, які вони й на вигляд, тим більше що в них, у Тарасівці, церкви ніколи не було, а в навколишніх селах позакривали ще в тридцятому році.

А за ним – молоденька геть дівчина, чи й не одноліток Грицькові: ця їде, мабуть, уперше, бо стискає он вузлик, наче його ось-ось почнуть відбирати, а обличчя застигло – налякане. Грицько довго її роздивлявся, і дівчина відчула його погляд: ворухнула неспокійно плечима, вузлик підтягнула аж до грудей. І він одразу ж згадав про власний сидір, що все ще був за плечима…

А жарить, а парить – спасу немає! Вже аж очі щипає од поту солоного… Витирай не витирай, толк один: заливає, і все.

Та коли ж вони рушать?..

А тут іще дитина, ота, що на руках у молодиці: пхинькає, зривається на крик. Теж, мабуть, розпарило. Молодиця вже й чукикає її, й соску до рота дає – не помагає нічого.

– І нащо ото дітей із собою тягати!

– А ви не були дитиною?

– Був, та не такою…

– О Господи, хоть би їхало швидше! Сил уже більше немає!

Голоси, голоси – шепіт так і стелеться по всьому вагону, липне до вух, мов павутиння.

І раптом – наростаючий ляскіт металу, ближче, ближче, здригнулось, смикнуло, аж усі похитнулися… зі скрипом, якось мов аж нехотя, повернулись колеса… потім швидше, швидше – слава Богу, поїхали!

По вагону війнуло вітерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашіло жаром, люди повеселішали, подобрішали враз, навіть дитина затихла, а Грицьків сусіда вихопив з кишені кресало і став лупити об кремінь, ловлячи іскри у фітіль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.

Їхали весь день і всю ніч. Кілька разів зупинялися – на глухих полустанках, і Петрович щоразу одчиняв двері. Стромляв до вагона вусате обличчя, цікавився:

– Усі живі?

– Та живі, – відповідали йому.

А він все допитувався:

– Ніхто не задихнувся?

– Та вроді ніхто…

– Ну, як ніхто, тоді вилазьте до вітру.

Вилазили всі: хто до вітру, хто в надії напитися води.

Далеко не одходили, боячись, що поїзд от-от рушить і вони одстануть, а отак: жінки по цей бік, чоловіки – по той. Ті ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, і якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбільш запасливі приносили і з собою: хто в чому міг.

Почмихавши трохи, паровоз повільно рушав.

– Це вони з-за нас зупинялися, – пояснювали найдогадливіші, – Петрович із ними ділиться, ото вони й зупиняються.

– Всім жити треба, – лунало у відповідь.

– Тож і живуть… Я он хустку останню з голови зняла та оддала…

Якийсь час гомоніли, в що кому обійшлася оця дальня дорога, та згодом спільна розмова дрібнилася, розпадалася на окремі вогники, які то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-відколи й знайомі і їдуть не день усього, а принаймні тиждень.

Чоловік, який сидів поруч з Грицьком, розповів, що він їде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла заміж якраз перед війною, вийшла не за кого-небудь, а за інженера, а тепер він десь на війні, а вона лишилась одна як палець у місті чужому, він уже раз до неї їздив, хотів забрати, бо в селі зараз все-таки легше, в селі хоч городина своя, а там – голий камінь, так дочка не схотіла, їй, бач, здається, що от-от може прийти чоловік, поранений або й з полону, а її не застане.

– Любить, значить, – сказала сива жінка, вбрана по-міському: вона вже очуняла од глибокої своєї задуми і охоче вступала в розмови.

– Еге ж, любить, – погодився чоловік. – Тіки тією любов’ю ситий не будеш…

То він оце і їде… А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирі: так, мов, і так, їдь до батьків, бо я тут більше не змогла, бо тут не життя, а погибель…

– І як ви там живете? – Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.

– Отак і живемо, – усміхнулася сумно жінка. – От у мене: мати хвора, дітей двійко… Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.

– А як міняла не стане?

– Не знаю…

– Отож-то й воно, що не знаю! – сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав з-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: – Ну а німці дуже лютують?

– Лютують, – відповіла просто жінка.

– І вішають?

– Вішають… Оце недавно двох хлопців повісили. Одному дев’ять років, а другий ще менший.

– За що ж їх? – аж скривився дядько.

– Забрели на кладовище німецьке та два шоломи з їхніх хрестів і зняли. На голови приміряли… Діти ж, вони з усього забавку зроблять. – Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дітей. – А німці їх половили та й повісили. Мати збожеволіла, то вони і її розстріляли. Вони всіх божевільних розстрілюють…

Дядько більше й не розпитував: смоктав цигарку так, наче її вік не бачив. А жінка продовжувала:

– А то ще двох залізничників повісили. За саботаж. На вулиці нашій, на балконі… Вони на балконах і вішають. Як побачать підходящий балкон, так на ньому й повісять. Я, поки їх зняли, і з двору боялась виходити. Добре, що літо. А взимку висіли по місяцю. Ідеш, а вони над головою гойдаються…

Грицько уже був і не радий, що до Харкова їде. Цур йому и пек – ходити попід мертвими! Добре, що хоч дядько попався душевний: пообіцяв аж до базару довести. Йому все одно по дорозі.

– Стережися тільки, щоб не обікрали, – повчав. – Торбу не за плечима – перед собою носи. Там такі майстри, що й підметки на ходу позрізають! Та не дуже розказуй, що в тебе і є… А поліцаїв, тих десятою дорогою обходь: обдеруть, ще й прикладами по шиї надають. Як побачиш чорну шинелю, так у натовп одразу й пірнай…

Грицькові од тих повчань ще страшніше. Хоч бери та вертайся.

Вже по темному прикотили в Полтаву. Довго стояли на якихось манівцях, вслухалися тривожно в усі звуки, що долинали знадвору. Ось Петрович пройшов, із кимось голосно лаючись (впізнали по голосу), потім унизу, по колесах, молоточком застукало («Букси провіряють», – прошепотів дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому: німці! Всі так і завмерли, боячись ворухнутися, а німці вже поруч чутно навіть було, як щебінь у них під ногами скрипів, і яскраве, нещадне світло од ліхтаря, крізь щілини пробившись, пронизало навскрізь вагон. Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось («Ну, зараз одчинять!» – похолонули всі), потанцювало на місці, посунуло далі. І хоч світло вже зникло і чужі голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаєно, аж поки знову почули голос Петровича.

– Пронесло, слава Богу, – сказав тоді дядько. – Добре ж, що дитина не пищала. А то було б…

Трохи згодом поїзд рушив. І під наростаючий веселий перестук коліс дядько мовив полегшено:

– Ну, теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати.

Грицько примостив сидір у головах, обхопив його міцніше руками й одразу ж заснув…

Прокинувся од різкого скрипу: двері були вже одчинені, до вагона разом із сіреньким світанком заглядало таке ж сіре обличчя Петровича:

– Ану, пасажири, вилазьте: приїхали!

Пом’яті, заспані, люди полізли з вагона.

– А де ж Харків? – спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.

– А ото що, не бачиш! – відповів сердито Петрович. – Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.

Зачинив з грюкотом двері, помахав рукою в бік паровоза – там чмихнуло, шарпнуло, і ешелон, набираючи швидкість, поплив мимо людей. Ось простукотів останній вагон, мелькнули вуса Петровича, і перед ними вже прослалася порожня колія – прямо до Харкова.

– Далеко ще? – поцікавився Грицько.

– Кілометрів десять, – відповіла сива жінка. – Того разу далі підвезли, а ці, бач, побоялися.

– Кожному жити охота, – сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: – Пішли, козаче? Наче Грицькові лишалося щось інше.

Харків зустрів їх порожніми вулицями, заспаними вікнами будинків. Спершу будинки були одноповерхові, як у Хоролівці, вони ховалися за деревами й високими парканами, а вулиці – зовсім не бруковані. «Так оце такий Харків?», – думав розчаровано Гриць… Та ось почалися дво- і триповерхові будинки, а вулиці вже покриті бруківкою. Виникла невелика площа з трамвайною колією, що обперізувала її, як петля. Рейки геть поржавіли, а єдиний трамвай лежав перекинутий, і дно його світилось, мов решето.

– Бач, посікло як, – пробурмотів дядько, обходячи глибоку вирву од снаряда чи бомби. – І хатам он дісталося. – Будинки, що оточували площу, теж були подзьобані густо – до червоної цегли, а один чорнів вигорілими вікнами. І чимдалі вони йшли, тим частіше траплялися вирви й зруйновані, обгорілі будинки, від яких і досі тягнуло устояним прогіркло-сумним чадом. На вулицях почали з’являтися люди, вони теж ішли в тому ж напрямі, що дядько й Грицько, і не в одного був клунок за плечима чи кошик у руках, і дядько казав, що ці теж на базар.

Вже перед базаром появилися старці. Одні мовчки стояли, простягаючи за милостинею руки, інші хрестилися й кланялись, а ті мало не за поли хапали – вимагали щось дати.

Ось їм напереріз, наче чортик із пляшки, вискочив безпритульний: замість одягу – суцільне лахміття, дашок картуза обірваний, очі відчайдушно-вимогливі:

– Дай хліба!

– А сала не хочеш? – відповів насмішкувато дядько.

– Дай, бо оцим ось обсиплю! – І показав пляшечку з чимось сірим усередині.

– Що то? – поцікавився дядько, одступаючи.

– Воші… Тифозні…

– У нас своїх, хлопче, повно! – відповів йому дядько. – Ану одійди, бо затопчемо! – Та й одіпхнув безпритульного. – Бачив, які циркачі? – до Грицька, що аж голову в плечі вбирав: ану ж сипоне вслід вошвою! – Тут ока треба та ока!..

Довів до базару:

– Щасти тобі, хлопче!.. Та стережися!

І лишився Грицько один. На весь Харків.

Грицькові вже не було часу оглядатися за дядьком: натовп підхопив, засотав, завертів, стиснув так, що й очі на лоба полізли, – поніс у ворота. Там чорніли постаті поліцаїв: кого пропускали, а кого й зупиняли. Якась жінка стала опиратися, виривати хустку, що вони висмикнули із кошика, – її садонули в груди, а кошик пожбурили через голови, аж на бруківку. Кілька хусток випало на льоту, і жінка, ойкаючи, кинулася їх підбирати.

– Що несеш? – спитав поліцай у Грицька, коли натовп підніс його до воріт: меткі чорні очі в сидір так і вп’ялися.

– Борошно, – ворухнув губами Грицько.

– Розв’язуй!

Грицько, кваплячись, розв’язав. Поліцай заглянув до торби, дістав два кульки, потім і третій, усі поклав до величезного короба, що стояв поруч.

– Проходь!

І Грицько, вже радий, що не одібрали усе, проскочив у ворота.

А там люду – яблукові піде упасти! Міські, сільські, старі, молоді, дядьки, тітки, – все це ворушиться, пропихається, штовхає у спину й боки, наступає на ноги, сміється, вигукує, лається, щосили торгується, – шарварок такий, що очманілий Грицько спершу й забув, за чим він сюди прийшов: притискав лишень до грудей клунок та пильнував, щоб не збили з ніг. Бо затопчуть – ніхто й не помітить.

– Чоботи! Чоботи! Ану, кому чоботи!

– Ось платок!.. Оддаю задарма!..

– Камушкі!.. Камушкі!..

– А вот портсігари!.. Налетай, скоро нє будет!..

Вигукують на всі голоси, пхаються з крамом прямо межи очі: бери, не зівай, а поруч мовчазні, повні гордої зневаги до оцієї метушні. Ці стоять непорушно, чекаючи, поки покупець сам на них набіжить. На плечах – піджак, чи пальто, чи шинеля, а як на голові, то ціла гора картузів або шапок. Скосить око презирливо, коли запитаєш, почім, потім поцікавиться, наче крізь зуби чвиркне:

– Купувать чи просто так?

– Та купувати ж!

Знехотя скине з плеча – приміряй.

Крутило-вертіло Грицьком сюди-туди, аж поки й винесло подалі од воріт. До рундуків, що обперізували ринок з другого боку.

Тут було мов трохи просторіше. Продавці сиділи рядами, розклавши перед собою хто що приніс, а покупці ходили уздовж, вибираючи та прицінюючись.

Видивляючись лампи, пішов і Грицько. Ні в кого не питав, де така річ продається, – не насмілювався, Євген строго-настрого наказав про лампу нікому ні слова, бо ще, гляди, й схоплять, намалював тільки на папері, яка вона, лампа: «Як побачиш, то й купиш». І Грицько нишпорив очима по безкінечних рядах, де стояло, лежало усе, що тільки можна було уявити: і книжки, й самовари, і праски, і посуд, і взуття, й інструмент, а лампи потрібної все не було, лампи Грицько так і не побачив, хоч обійшов усі ряди – ніг під собою не чув.

Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камінців – знав уже, де що лежить, роздивився, і враз аж у груди ударило: прямо під ногами, серед металевого мотлоху, лежала цілісінька лампа!

Точнісінько така, як її намалював Євген.

Як він її не помітив? Щойно ж мимо пройшов!

Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потім глянув па продавця: повного чоловіка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помітив, що Грицька щось зацікавило, – став перекладати свій крам, щоб його краще було видно, і коли його рука торкнулася лампи, Грицько не втримав:

– Продаєте? – І ковтнув слину.

– Оце? – Дядько зважив на долоні лампу, вирішуючи, мабуть, продавати чи ні. – Та якщо дадуть добру ціну, то, може, й продам.

– А що ви за неї хочете?

– А що в тебе є?

– Та борошно.

При згадці про борошно в дядька зблиснули очі. Він ще раз зважив на руці лампу, приціливсь на сидір:

– Давай кілограм!

Грицько не став торгуватися: розв’язав поспіхом сидора дістав кульок. Ухопив лампу й подалі од дядька: щоб іще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.

Тепер лишалося купити замовлене Євгеном і Катрею. Ну, це вже простіше.

Повеселілий, Грицько знову попхався поміж рядів, видивляючись колодки та запальничку.

І тут у звичайний гул базарний, у людські голоси нагло ввірвався повий звук. Так, наче щось розкололося. Люди, які були довкола Грицька, одразу ж завмерли, хто як стояв, тиша, незвична й моторошна, запала над морем голів, повернутими в бік вулиці. Тим знову щось тріснуло, залилися гавкотнею собаки…

– Облава! – закричав якийсь чоловік, і всі, що стояли довкола Грицька, кинулися врозтіч. Бігли прямо по крамові, що лежав на землі, штовхаючись, збиваючи одне одного з ніг, і якась жінка із збитою на плечі хусткою, з перекошеним од жаху обличчям уже закричала пронизливо:

– Ой, пустіть! Ой, пустіть! – наче її хтось тримав.

Грицько теж побіг – за всіма. Йому одразу ж оддавили ногу, садонули чимось твердим і гострим у бік, аж в очах потемніло, та він навіть не обернувся: притискаючи клунок, мчав, уже нічого перед собою й не бачачи, аж поки налетів на рундук. Якийсь хлопчик пробіг мало не під ногами в Грицька, прошмигнув у вузький хід поміж рундуками, і Грицько, гнаний страхом, поліз слідом за ним.

І вперся в паркан. Високий, глухий, з гострими вгорі шпичаками.

Хлопця ніде не було, він наче провалився крізь землю. Грицько хотів був повернути назад, але тут бабахнуло вже поруч, майже над головою, і він аж присів.

– О, ще один доброволець! – пролунав веселий голос.

Грицько ще дужче зіщулився. Він аж очі заплющив: у надії, що його не помітять.

– Ану вилазь!

Грицько не поворухнувся.

– Що там, Федоре? – пролунав інший голос.

– Та ось – заліз, як слимак!

– А ти його висмикни!

Позаду зашурхотіло, засопіло: хтось пробирався до Грицька.

– Вмерло од страху, чи що? – запитало над головою. Ухопило за комір, потягнуло, аж затріщала матерія, виволокло Грицька, який продовжував упиратися, з вузького проходу.

– Дістав?

– Та дістав. Упиралося, аж землю орало!

– Ану повернися! – це вже до Грицька. Чіпка, мов обценьки, рука одпустила комір, Грицько обернувся і побачив двох поліцаїв у чорному. Двох битюгів, яких тільки в гарбу запрягати. – Голову! – скомандував той, що підійшов останнім. – Голову вище! – І коли Грицько задер голову, він, коротко хекнувши, стукнув його кулаком у підборіддя. В голові так і бемкнуло, в шиї аж тріснуло.

– Та чого ви б’єтеся?! – закричав Грицько болісно.

– Ти диви, воно ще й кувікає! – здивувавсь поліцай. – Ану марш до гурту!.. Ну!..

Аж тепер побачив Грицько чималенький гурт посеред спорожнілого ринку. І постаті в чорних мундирах. Одні стерегли отой гурт, оточивши його з усіх боків, інші ходили площею, перебираючи погублений, покинутий в паніці крам: що брали, що відкидали.

Потім появився німець (Грицька уже впхали до гурту таких же хлопців та дівчат, як і він). Німець щось різко скомандував, поліцаї заметушилися, стали шикувати похмурих, заплаканих бранців по чотири у ряд. Їх довго рахували, лаючись та підштовхуючи, потім порахували, і німець лишився задоволений, бо сказав голосно: «Гут!»

Пролунала команда рушати.

Погнали через ті ж ворота, тільки не було вже поліцаїв із коробами, а стояв ланцюжок німецьких солдатів, багато із них тримали на ремінцях собак, здоровенних вівчарок, що, побачивши колону, стали люто гавкати й рватися до неї, а позаду чорніли вантажні машини. Як тільки колона вийшла на вулицю, солдати посідали в машини й поїхали, а поліцаї, оточивши колону ніби чорним парканом, погнали її вулицею.

– Куди нас ведугь? – спитав у сусідів Грицько, але ніхто йому не відповів: вони чи то не знали й самі, чи їм не хотілося й озиватись.

Їх довго вели безлюдною вулицею, потім завернули на іншу, набагато ширшу, з багатоповерховими по обидва боки будинками, поки й дійшли до високої брами, коло якої на варті чорнів поліцай. «Біржа праці», – сказав хтось у натовпі, хтось, мабуть, місцевий, і Грицько став з острахом розглядати багатоповерховий будинок з такими величезними вікнами, що в них запросто возом можна було в’їхати: будинок сірів посеред двору, за брамою.

Ось брама одчинилася, їх погнали через подвір’я – прямо до сірого будинку.

– По двоє – заходь!

Так Грицько потрапив до величезного залу з високими вікнами, з чудернацьким якимось помостом в одному кінці, з стінами, щедро обклеєними плакатами. Плакати були мов щойно надруковані, вони так і сяяли веселковими барвами, аж переливалися соковитими кольорами, вони так і лізли в очі, так і манили до себе. «Велика Німеччина чекає на тебе!» – кричав один величезними, яскраво-червоними літерами на блакитному фоні. «Ти мрієш набути гарний фах – записуйся добровольцем до Німеччини!» – раяв наполегливо інший. «Я знайшла тут другу родину!» – повідомляв третій: дівчина у фартушку весело всміхалася з того плаката, а обіруч стояли такі ж усміхнені німкеня, і німець, і кілька німченят, схожих на янголів, – всі вони всміхалися любовно до дівчини, яка знайшла у них другу родину. «Мені тут дуже добре!» вихвалявся четвертий: мордатий парубійко у вишитій рясно сорочці, посеред чистого, як стіл у доброї хазяйки, двору, а позаду, з корівника, виглядали рогаті голови і теж мовби всміхалися: «Еге ж, оцьому українському парубкові серед нас дуже добре!» «Я щодня сито їм і ходжу в усьому новому!» – аж захлинався п’ятий плакат, і тут уже не лишалося нічого іншого, як тільки погодитися, бо в дівчини на тому плакаті були такі груди і стегна, що їх можна було нагуляти хіба що на заморських харчах.

Поки Гриць недовірливо й боязко роздивлявся оті плакати, на помості з’явилося ще одне диво: добродій, який уже, мабуть, встиг побувати в Німеччині, – такий він був одгодований. Шкіра, рожева і чиста, як у молочного поросяти, аж лисніла, товсті пальці-ковбаски густо внизані перснями, костюм шелестів дорогою тканиною, а блискучі черевики порипували за кожним рухом. Добродій підійшов на край помосту, розвів широко руки, наче збирався усіх обійняти, засяяв привітним усміхом:

– Добридень, панове! Прошу сідати!

«Панове» стали несміливо займати стільці, розставлені в довгі ряди.

– Веселіш, веселіше! – заохочував добродій. – Не бійтеся, вони не кусаються! – І єдиний розсміявся власному дотепові: зал понуро мовчав.

Врешті всілися. Грицько примостився аж у заднім ряду, скраєчку, щоб в разі чого й вискочити одразу, він все ще не вірив у те, що його кудись заберуть, все ще надіявся, що його одпустять, адже він нічим не провинився. Ось дійде його черга, спитають, звідки, за чим прийшов, та й одпустять додому. Грицько аж рота розтулив, прислухаючись до отого добродія, він боявся пропустити хоч слово, бо йому все здавалося, що той чоловік ось-ось скаже: «Хто із села, той може йти додому».

Та добродій чомусь не квапився казати оті слова, добродій говорив про інше: солов’єм заливався, розписуючи, що їх жде в далекій Німеччині. Послухати добродія, так вони, оці всі хлопці й дівчата, повинні руки цілувати поліцаям, які їх похапали на отому базарові та й пригнали сюди, до широких воріт, що вели прямо в рай.

– Вам випала щаслива доля: першими прилучитися до передової європейської культури! – аж захлинався добродій. – Всі ви там пройдете велику школу й повернетесь до відродженої нашої країни, звільненої доблесними німецькими військами од більшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове, – тій щасливій нагоді, що випадає лише раз у житті!..

– То й їдь замість нас! – буркнув хлопець, що сидів поруч з Грицьком.

Добродій так і не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомість повідомив, що всі мають пройти медогляд, перед тим як їх повезуть до Німеччини.

– Бажаю вам, панове, щасливої дороги!

Розцвів у посмішці, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пішов із помосту.

А замість нього появився вже поліцай: цей не усміхався, не пробував обійняти весь зал – дивився спідлоба.

– Так от: дівчата – вон в оті двері, – показав рукою ліворуч. – А хлопці – вон у ті. – Почекав кілька хвилин, бо ніхто й не ворухнувся. – Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!

Почали, бо куди ж мали діватися? Зникали у дверях: одні йшли аж згорблені, інші відчайдушно – ех, була не була! – Грицько ж запитав у сусіда зовсім уже розгублено:

– І мені треба йти?

– Ні, ти почекай особистого запрошення! – відповів глузливо сусід. Звівся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокірній чуприні, сам до себе сказав: – Пішли, Сашо?

– Я Грицько, – не зрозумів його Гриць. Він теж звівся, боячись одстати од сусіда: все ж якийсь знайомий.

– Ти що: й справді намаханий? – оглянувся на нього сусід.

Грицько навіть не образився: наступаючи майже на п’яти, пішов за Сашком.

Так разом і пропхнулися в двері, для хлопців призначених.

– Сюди! – сказав їм поліцай, що стояв у коридорі.

Зайшли ще в одні двері, до великої кімнати. Тут, прямо на підлозі, лежав купками одяг, а біля ще одних, навпроти, дверей застигло кілька голих постатей.

– Роздягайтесь!

– Зовсім? – аж злякався Грицько.

– Ні, тільки до шкіри! – реготнув поліцай.

Грицько одійшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спід, прикрив старанно одягом, щоб не було помітно. Шкіра одразу ж покрилася дрібненькими прищиками, не стільки од холоду, скільки од сорому, зігнувшись, щоб не так було видно, він побіг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.

Двері одчинилися, вийшло кілька хлопців: у кожного на шиї теліпалася бирка з номером.

– Забрали? – поцікавився Сашко.

Хлопці не відповіли: пригнічено пішли до одягу.

– Слідуючий! – гукнуло з-за дверей.

Ця, мов іще більша, кімната була вся заставлена столами. І за кожним – постать у білому. Хлопців спершу погнали праворуч, де стояли медичні ваги, вони так і йшли табунцем, голі, нещадно освітлені сонцем, ховаючись один за одного, і дядько, який стояв при вагах, теж у білім халаті, з рукавами засуканими, мов у різника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.

– Як барани, прости мене Господи! – Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: – Ти!.. Тепер ти… Та не топчись – не в конюшні! Стій смирно!

Став на ваги і Грицько. Дядько посовав гирками, голосно крикнув:

– Шістдесят сім! Добрий бичок! – І ляснув Грицька по згорбленій спині.

Потім Грицько переходив од столу до столу і його вислуховували, стукали молотком по коліні, заглядали, мов коневі, до рота. Врешті він опинився перед найбільшим столом, що за ним сидів якийсь поважний німець у мундирі, з накинутим наопаш халатом, а поруч – молодесенька жіночка з ніжним, як у дитини, обличчям і такими довгими віями, що аж вітер ішов, коли вона ними зблимувала. Грицько її як побачив, так до столу й поліз – грішне тіло прикрити, і німець враз заджеджиркав, махнув сердито рукою.

– Одійди! – переклала дамочка: дивилася на голого Грицька і хоча б тоді зблимувала. – Не налазь!

Грицько одклеївся од столу, прикрився долонями. Німець знову проджеркотів щось сердито, і дамочка наказала опустити руки.

– А ви не дивіться! – буркнув Грицько, ще міцніше притискаючи долоні. Дамочка всміхнулася, не зводячи безсоромних очей із Грицька, щось прощебетала до німця, той муркнув, але не став більше вимагати, щоб Грицько розтулився.

Натомість запитав, і дамочка ж переклала:

– Фах маєш?

– Що? – не зрозумів Грицько.

– Ким працював?

– Я із села…

Дамочка повернулась до німця, той щось коротко буркнув. Взяв листок, на якому всі оті люди у білому записували щось про Грицька, черконув по ньому пером.

– Можеш іти, – сказала дамочка, й Грицько, все ще не одриваючи рук, пішов до дверей. Тут, уже в дверях, його перехопив ще один чолов’яга в халаті: повісив па шию бирку з номером.

– Не загуби! – попередив. – Це тобі документ, поки й до Німеччини довезуть.

Грицько проскочив у двері, кинувся притьмом зодягатися. Все ніяк не міг поцілити погою в холошу: його аж тіпало.

Ночували тут же, тільки хлопців одділили од дівчат («Щоб не наробили дітей!» – заіржав поліцай). І Грицько вже уночі, коли всі спали, обережно розв’язав торбу, намацав лампу, шевську колодку і великим гвіздком, що його висмикнув іще вдень, підважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гніздечко лампу, припасував планочку в колодці на місце, сховав у клумак і аж тепер трохи заспокоївся: весь день боявся, що хтось полізе до сидора. А Грицько – кров із носа! – мусив принести лампу додому: про себе вже вирішив, що Німеччина його не побачить. Йому ніяк не можна їхати до Німеччини. Хай вона їм западеться, ота фашистська Німеччина!.. Грицько втече по дорозі… Як, не знав ще й сам, але що втече – був переконаний…

З думкою про втечу й заснув.

Проснувся за сільською звичкою рано – ледь починало світати. Звівся, оглянувся.

Довкола лежали скоцюрблені постаті, і сон в усіх, мабуть, був дуже неспокійний, тривожний, бо хто стогнав, хто ворушився, а хто бурмотів. У великому приміщенні з голими, обдертими стінами було так похмуро й незатишно, що в Грицька аж стиснулося в грудях. А тут він іще пригадав рідну хату, і братів, і батька, і матір, і йому так захотілося додому, так захотілось…

Глянув на двері – вони були трохи прочинені. Тоді він обережно звівся, щоб не потривожити сонних, підняв клумак, пішов до дверей, переступаючи по підлозі тіла.

За дверима, в довжелезному коридорі, нікого не було. Лише мерехтіли лампочки високо під стелею. Постояв, рушив сторожко далі…

Коридор круто вигинався ліворуч, а там були вже величезні двері, що вели надвір: Грицько їх запам’ятав іще вчора. Підійшов навшпиньки, прислухався: по той бік наче нікого не було. Відчуваючи, як серце стукотить аж під горлом, узявся за масивну бронзову ручку, натиснув донизу. Ручка виснула, мов їй зуба зламали, Грицько так і обмер, а по той бік почувся якийсь рух. Двері стали одчинятися, одчинятися вже самі собою – в світлому прорізі виросла чорна постать поліцая.

– Яка тут нечиста сила товчеться?

– Мені, дядьку, до вітру, – знайшовся Грицько.

– А ти що, до ранку почекати не можеш?

– Так уже й світає!.. Пустіть, дядечку, бо терпіти несила! – скривився, от-от заплаче Грицько.

– Біжи, тіки недовго розсиджуйся! – змилостивився поліцай. – Бо мені скоро змінятися.

Грицько, поки поліцай не роздумав, – у двір, побіг за будинок. Знайшов ту споруду, до якої просився, зайшов, хоч і не дуже хотілося: здавалося, що поліцай дивиться в спину. Сторожко виглянув потім: нікого не видно. Пішов, пригинаючись, попід стіною високою, з дротом колючим угорі, наткнувся на порожні діжки. Діжки лежали одна поверх одної, при самій стіні, – Грицько, не роздумуючи, протиснувся між стіною й діжками, заповз у одну, зачаївся: лише б пересидіти, поки поженуть у Німеччину, а там уже якось вирветься із цього двору страшного. Грицько лежав, скоцюрблений, у бочці і чув, як виганяли поліцаї хлопців та дівчат, як шикували, лаючись, у колону, як рахували, щоразу збиваючись та починаючи знову, і його аж піт циганський приймав: ось-ось недорахуються та й почнуть його шукати… Та врешті пролунала команда і тупіт, почав віддалятися, а потім така тиша запанувала, що Грицькові стало по-справжньому страшно: уявив, що б йому зробили німці, аби знайшли.

Згодом виповз із діжки, обережно виглянув у двір. Було тихо й порожньо, у відчинених навстіж воротах – жодної постаті. І Грицько, присідаючи од страху, попід стіною, попід будинком та швидше на вулицю…

Два тижні добирався додому: ночував здебільшого в полі, оминаючи великі села. Якось вийшов до лугу, прорізаного невеликою річкою, довго стояв під березами, не знаючи, що його насторожило. Може, те, що трава стояла досі некошена, а може, й вигляд самої трави, – отого зеленого килима, щедро затканого квітами, – ніяк не міг зрозуміти, що ото за темні плями на ньому… луг був наче подовбаний віспою… Врешті спустився донизу, пірнув у траву, та одразу й заклякнув: під ногами, обрамлене густою, аж чорною, мовби прим’ятою травою, виглядало обличчя мерця. Пергаментна шкіра, темні провалля очниць, моторошний вишкір зубів. Далі ж якась бура маса, щось у кінець перетліле, швидше бугорок невисокий землі, аніж тіло, та обручем довкола тонкої, аж чорної шиї вигорілий комірець гімнастерки з ледь помітними смугами колись червоних петлиць.

Грицько одірвав погляд од мертвого, оглянувсь довкола. Повсюди: праворуч, ліворуч, позаду, попереду – темніли провалля. І він уже знав, що в кожному з них.

Скільки ж їх тут накошено!..

Він ішов лугом, минаючи западини, що густо чорніли довкола, а під ноги попадалося якесь ошмаття, якесь військове начиння, – часом перетліле та здеформоване так, що вже важко було й здогадатися, що то таке. То сумки з протигазами, то шинелі, то кирзові чоботи, то гвинтівки з побитими ложами чи без затворів, а то й патронташі з набоями. Ось Грицько заплутався в реміняччі й замалим не впав… Нахилився, потягнув за ремінь рукою – із трави висмикнулася рука мерця, а потім уже автомат, що лежав під тією рукою. Грицько смикнув, рука з глухим шелестом упала в траву, вивільнила зброю.

Автомат був цілісінький, хоч і геть поіржавілий: в Грицька очі так і загорілися од несподіваної знахідки. Спробував одвести затвор, але сталь прикипіла до сталі, червона іржа намертво зцементувала її. – «Нічого, одчистимо», – Грицько уже нізащо в світі не розстався б із автоматом, він уже вирішив, що принесе його додому. Бач, і диск на місці, теж чистити треба. Ну, за цим діло не стане, Грицько уже знав, що зброю найкраще одчищати у гасі або в бензині. А гас чи бензин він обов’язково дістане, хіба ж мало траплялося по дорозі підбитих танків чи машин. Він просто до них не заглядав – обходив стороною, а тепер жодного не пропустить, а бензину дістане… Грицько підібрав клапоть якоїсь брезентини, став витирати іржу. Ось так, витре хоч трохи та й сховає до сидора – добре, що торба велика, що завгодно можна упхати. Грицько зараз не думав, що його можуть десь зупинити, поцікавитись, що він несе… Та й що він, дурний – пхатися з автоматом на очі! Він що, його заховати не може, щоб потім знову підібрати?..