Читать книгу Відьмак. Час погорди - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 3

Для того щоб заробляти на життя як кінний гонець, – говорив зазвичай Аплегатт молодикам, які вступали на службу, – потрібно дві речі: золота голова й залізна дупа.

Золота голова є необхідною, – повчав молодих гінців Аплегатт, – бо під вбранням, у пласких, прив’язаних до голих грудей шкіряних саквах гонець возить тільки відомості малого значення, які без побоювання можна довірити зрадливому паперу чи пергаменту. Насправді важливі, секретні звістки, такі, від яких багато залежить, гонець має запам’ятати й повторити кому треба. Слово в слово, а інколи це непрості слова. Вимовити важко, не те що запам’ятати. Аби запам’ятати, аби не помилитися, повторюючи, треба мати воістину золоту голову.

А що дає залізна срака – ого, про те кожен гонець швидко з’ясовував сам. Коли доводилося йому перебувати в сідлі три дні й три ночі, труситися миль сто-двісті гостинцями, а інколи, якщо треба, й бездоріжжям. Ха, напевне, не увесь час сидить він у сідлі, часом злазить, відпочиває. Бо людина багато що витримає, кінь – менше. Але коли після відпочинку знову треба на кульбаку,[2] дупа, здається, кричить: «Рятуйте, вбивають!»

А кому зараз потрібні кінні гінці, пане Аплегатте, – дивувалися інколи молоді. З Венґерберга до Визіми, наприклад, ніхто не доскаче швидше ніж за чотири, а то й п’ять днів, нехай би й на найшвидшому жеребчику скакав. А чарівникові з Венґерберга скільки треба, аби магічну звісточку передати до чарівника у Визімі? З півгодини, або й того менше. У гінця може кінь ногу збити, або грифон його роздерти може. Був гонець – і немає гінця. А чорнокнижницька звістка завжди дійде, дороги не втратить, не запізниться і не загубиться. Навіщо гінці, якщо всюди чародії, при кожному королівському дворі? Не потрібні вже гінці, пане Аплегатте.

Якийсь час Аплегатт і сам так думав, що вже нікому він не потрібен. Мав він тридцять шість років, був малим, але сильним і жилавим, роботи не боявся і мав, зрозуміло, золоту голову. Міг знайти собі інше заняття, аби прогодувати й себе, й дружину та відкласти трохи грошви на посаг для двох незаміжніх іще дочок, ще й допомагати тій, заміжній, чиєму чоловікові, безнадійному тюхтієві, все ще не щастило в справах. Але Аплегатт не хотів і не уявляв собі іншої роботи. Був він королівським кінним гінцем.

І раптом, після довгого забуття і принизливої бездіяльності, Аплегатт знову став потрібним. Гостинці й лісові тропи знову загули від копит. Гінці, як і в давні часи, знову заходилися вимірювати край, несучи звістки від міста до міста.

Аплегатт знав, чому воно так сталося. Знав багато, а чув іще більше. Від нього очікували, що зміст переданої звістки відразу забуде, зітре з пам’яті так, щоб не могти її пригадати навіть під тортурами. Але Аплегатт пам’ятав. І знав, чому королі раптом перестали зв’язуватися між собою за допомогою магії і магів. Звістки, які перевозили гінці, мали залишатися таємницею для чародіїв. Королі раптом перестали довіряти магам, перестали звіряти їм свої секрети.

Що було причиною раптового охолодження приязні між королями та чародіями, Аплегатт не знав, і його це не обходило. Бо ж королі, як і маги, були з його точки зору особами незрозумілими, непередбачуваними у вчинках – особливо коли часи ставали важкими. А те, що наставали важкі часи, неможливо було не помітити, міряючи країну від міста до міста, від замку до замку, від королівства до королівства.

На шляхах було повно війська. Щокроку зустрічалися колони піхоти чи вершників, а кожен зустрічний комендант був заклопотаним, знервованим, нелюб’язним і настільки пихатим, наче доля всього світу залежала від нього одного. Так само й міста із замками були повними збройного люду, день і ніч тривала там гарячкова метушня. Зазвичай невидимі бургграфи[3] й каштеляни зараз безперервно літали по стінах і подвір’ях, злі, наче оси перед грозою, дерлися, лаялися, віддавали накази й роздавали копняки. До фортець і гарнізонів цілими днями тягнулися обважнілі колони навантажених возів, оминаючи колони, що поверталися, їдучи швидко, легко й порожньо. Курилися шляхами табуни неспокійних триліток – прямо з полонин. Незвиклі до вудил чи до вершника в обладунку, коники весело користалися останніми днями волі, завдаючи конюхам чимало додаткової роботи, а іншим подорожнім – чимало клопоту.

Коротко кажучи, у гарячому, нерухомому повітрі висіла війна.

Аплегатт підвівся у стременах, роззирнувся навколо. Внизу, біля підніжжя гори, блищала річка, різко звиваючись серед лук та куп дерев. За річкою, на півдні, простягалися ліси. Гонець погнав коня. Час квапив.

Він був у дорозі вже два дні. Королівський наказ і пошта дісталися до нього у Хаґґе, де він відпочивав після повернення з Третогору. Залишив фортецю вночі, галопуючи шляхом уздовж лівого берега Понтару, перетнув кордон із Темерією на світанку, а тепер, опівдні наступного дня, був уже над берегом Ісмени. Якби король Фольтест був у Визімі, Аплегатт доставив би йому послання ще цієї ночі. На жаль, короля у столиці не було – перебував на півдні країни, у Маріборі, віддаленому від Визіми десь двомастами милями. Аплегатт знав про це, тому біля Білого Мосту полишив шлях, що вів на захід, і поїхав лісами, у напрямку Елландеру. Трохи ризикував. У лісах усе ще гуляли білки, біда тому, хто потрапляв їм до рук чи підставлявся під лук. Але королівський гонець має ризикувати. Така вже служба.

Легко форсував річку – від червня не було дощів, вода в Ісмені значно знизилася. Тримаючись краєчку лісу, він дістався до шляху, що вів від Визіми на південний схід, у сторону ґномських гут, кузень та осель на Масиві Магакаму. Шляхом тягнулися вози, часто попереду йшли кінні роз’їзди. Аплегатт зітхнув із полегшенням. Там, де було людно, скойа’таелів не було. Кампанія проти ельфів, які билися із людьми, тривала в Темерії уже понад рік, переслідувані по лісах командо поділилися на менші групки, а менші групки трималися подалі від уторованих шляхів і не влаштовували на них засідок.

До вечора він уже був на західному кордоні князівства Елландер, на розстані поблизу селища Завада, звідки мав пряму й безпечну дорогу до Марібору – сорок дві милі битим, людним трактом. На розстані була корчма. Він вирішив дати спочинок собі й коню. Знав, що якщо вирушить на зорі, то, навіть не підганяючи коня, ще до заходу сонця побачить срібно-чорні прапорці на червоних дахах веж маріборського замку.

Він розсідлав конячку й сам відвів її, наказавши пахолкові йти геть. Він був королівським гінцем, а королівський гонець нікому не дозволяє торкатися свого коня. З’їв солідну порцію яєчні із ковбасою і чвертю петльованого хліба,[4] запив квартою пива. Послухав плітки. Різні. У корчмі стояли подорожні з усіх кінців світу.

У Дол Анґра, довідався Аплегатт, знову дійшло до інцидентів, знову загін лирійської кавалерії рубався на кордоні із нільфгардським роз’їздом, знову Мева, королева Лирії, голосно звинуватила Нільфгард у провокації і закликала на допомогу короля Демавенда з Едірну. У Третогорі відбулася публічна страта реданського барона, котрий потаємно кумався з емісарами нільфгардського імператора Емгира. У Кедвені об’єднані у великий загін командо скойа’таелів влаштували різанину в форті Лейда. Як реванш за ту різанину людність Ард Каррайгу вчинила погром, замордувавши десь із чотири сотні нелюдей, які жили в столиці.

У Темерії, розповідали купці, які їхали з півдня, панують смуток і жалоба серед цінтрійських емігрантів, яких зібрано під штандартами фельдмаршала Віссегерда. Бо ж підтвердилася страшна новина про смерть Левеняти, княжни Цірілли, останньої з крові королеви Каланте, яку звали Левицею з Цінтри.

Розповіли також трохи страшних, зловісних пліток. У кількох селах на околицях Альдерсберга дійні корови раптом почали порскати кров’ю з вимені, а на світанку в імлі бачили Діву Мору,[5] провісницю страшної погибелі. У Брюґґе, біля лісу Брокілон, забороненого королівства лісових дріад, з’явилося Дике Полювання, галопуючий по небесах почет примар, а Дике Полювання, як всюди відомо, завжди провіщає війну. З півострова Бремерворд бачили корабель-привид, а на борту його – примару: чорного рицаря у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха…

Гонець не прислухався довше – був занадто втомленим. Пішов до спільної нічліжної кімнати, звалився на лежанку й заснув наче колода.

На зорі він устав. Коли вийшов на подвір’я, трохи здивувався – не був першим, хто готувався у дорогу, а таке бувало рідко. Біля криниці стояв осідланий чорний жеребчик, а поряд, біля корита, мила руки жінка в чоловічому одязі. Почувши кроки Аплегетта, жінка повернулася, мокрими долонями зібрала й відкинула за спину буйне чорне волосся. Гонець уклонився. Жінка легенько кивнула.

Заходячи до стайні, він мало не зіткнувся із другою ранньою пташкою, якою була молода дівчина в оксамитовому береті, яка саме виводила назовні кобилу в яблука. Дівчина терла обличчя і позіхала, спираючись на бік своєї конячки.

– Йой, – муркнула, минаючи гінця. – Засну, може, на коні… Точно засну… Уаауаауа…

– Холод тебе збадьорить, коли розженеш кобилку, – ґречно сказав Аплегатт, стягуючи з притолоки сідло. – Щасливої дороги, панянко.

Дівчина повернулася і глянула на нього, наче тільки зауваживши. Очі вона мала великі й зелені, наче смарагди. Аплегатт накину на коня чапрак.

– Щасливої дороги зичу, – повторив. Зазвичай-то він не був ані відвертим, ані говірким, але тепер відчував потребу у спілкуванні із ближнім, навіть якщо ближнім тим була звичайна заспана шмаркачка. Може, цьому сприяли дні самотності на шляху, а може, те, що шмаркачка трохи нагадувала його середню доньку.

– Хай вас боги бережуть, – додав, – від нещасливого випадку й злої пригоди. Удвох ви лише, до того ж жінки… А часи зараз недобрі. Усюди небезпека на шляху чигає…

Дівчина ширше розплющила зелені очі. Гонець відчув холод на спині, пройняли його дрижаки.

– Небезпека… – озвалася раптом дівчина дивним, зміненим голосом. – Небезпека – вона тиха. Не почуєш, коли прилетить на сірих пір’ях. Я мала сон. Пісок… Пісок був гарячим від сонця…

– Що? – Аплегатт завмер із сідлом, зіпертим на живіт. – Що ти говориш, панянко? Який пісок?

Дівчина сильно здригнулася, витерла обличчя. Кобила в яблука труснула головою.

– Цірі! – різко крикнула чорноволоса жінка з подвір’я, поправивши попругу й в’юки на чорному жеребчику. – Поспішай!

Дівчина позіхнула, глянула на Аплегатта, закліпала віями, як ніби була здивованою його присутністю у стайні. Гонець мовчав.

– Цірі, – повторила жінка. – Ти там заснула?

– Уже йду, пані Йеннефер!

Коли Аплегатт нарешті осідлав коня і вивів його на подвір’я, за жінкою і дівчинкою не було вже й сліду. Когут заспівав протяжно й хрипко, розгавкався собака, серед дерев відізвалася зозуля. Гонець заскочив у сідло. Пригадав раптом зелені очі заспаної дівчини, її дивні слова. Тиха небезпека? Сіре пір’я? Гарячий пісок? Та дівчина, мабуть, несповна розуму. Багацько зараз таких є, пришелепуватих дівчат, скривджених у дні війни мародерами та іншими гультяями… Так, точно несповна розуму. А може, просто заспана, вирвана зі сну, не прокинулася ще? Дивовижно, які люди інколи нісенітниці плетуть, коли на світанку все ще між сном та дійсністю перебувають…

Знову пройняли його дрижаки, а між лопатками стрельнуло болем. Він помасажував кулаком плечі.

Коли вже був на маріборському тракті, дав коневі п’ятами й перейшов у галоп. Час підганяв.

У Маріборі гонець відпочивав недовго – й дня не минуло, а вітер знову свистів у нього у вухах. Новий кінь, шпакуватий жеребчик із маріборських стаєнь, ішов швидко, витягаючи шию і замітаючи хвостом. Миготіли придорожні верби. На груди Аплегатту давили сакви із дипломатичною поштою. Дупа боліла.

– Тьху, аби ти в’язи собі скрутив, літуне засраний! – крикнув йому вслід візник, натягуючи віжки запряжки, сполоханої шпакуватим, що промайнув поряд кар’єром. – Ич, як гонить, наче смерть його за п’яти лиже! А жени, жени, дурбецелу, від кирпатої все одно не втечеш!

Аплегатт витер око, що сльозилося від скачки.

Учора він передав королю Фольтесту листи, а тоді процитував таємне послання короля Демавенда.

– Демавенд до Фольтеста. У Дол Анґра все готове. Ряжені чекають наказу. Попередній строк: друга липнева ніч після нового місяця. Люди мають висадитися на другому березі на два дні пізніше.

Над шляхом літали зграї вороння, каркаючи різко. Летіли на схід, у напрямку Магакаму й Дол Анґра, у напрямку Венґерберга. Їдучи, гонець повторював подумки слова секретного послання, яке, за його посередництвом, король Темерії слав королю Едірну.

Фольтест до Демавенда. Перше: Стримаймо акцію. Мудрили скликають з’їзд, мають зустрітися і радитися на острові Танедд. Той з’їзд може все змінити. Друге: пошуки Левенятка можна припинити. Підтвердилося. Левенятко мертве.

Аплегатт ударив шпакуватого жеребчика п’ятами. Час квапив.

Вузьку лісову дорогу було забито возами. Аплегатт сповільнився, спокійно підклусував до останньої із довгої колони повозок. Зразу ж зорієнтувався, що крізь затор не пропхається. Про те, щоб повертатися не могло бути й мови – занадто великою була б витрата часу. В’їжджати ж у багнисту гущавину, щоб об’їхати затор, також не дуже його тішило, тим більше що вже сутеніло.

– Що тут сталося? – запитав він у візників останнього транспорту в колоні, у двох дідуганів, із яких один, здавалося, дрімав, а другий – не жив. – Напад? Білки? Кажіть! Бо я поспішаю…

Раніше, ніж хтось із дідуганів зумів відповісти, з голови колони, невидимої серед лісу, долунали крики. Візники в поспіху застрибували на фургони, репіжили коней і волів під акомпанемент вишуканих прокльонів. Колона важко рушила з місця. Дрімаючий дідуган отямився, ворухнув бородою, цмокнув на мулів і шмагонув їх по задах віжками. Дідуган, який здавався мертвим, ожив, відсунув солом’яного бриля з очей і подивився на Аплегатта.

– Гляньте на нього, – сказав. – Поспішає він. Ич, синку, пощастило тобі. Саме ти вчасно доскакав.

– Вірно, – ворухнув бородою другий старець і підігнав мулів. – Вчасно. Якби ти ополудень під’їхав, стояв би разом із нами, чекав би, як проїзд звільниться. Усі ми поспішали, але довелося чекати. Як поїдеш, коли тракт закритий?

– Тракт був закритий? Яким то чином?

– Жахливий людожер там, синку, об’явився. На лицаря напав, що самудвох із пахолком по тракту їхав. Лицарю, кажуть, довбешку разом із шоломом відірвав, коню кишки випустив. Пахолок зумів звіятися, говорив, що жах там, що начебто увесь гостинець червоним від юшки був…

– Що то був за монстр? – запитав Аплегатт, стримуючи коня, аби продовжити розмову із візниками возу, що повз не поспішаючи. – Дракон?

– Нє, не дракон, – сказав другий старець, той, у солом’яному брилі. – Казали – мандигора чи якось так. Пахолок говорив, що летюча бестія, жах яка велика. А завзята! Думали ми – зжере собі лицаря та й полетить – та де там! Сіла на дорозі, курва її мати, й сидить, сичить, зубиськами блискає… Ну й заткнула шлях, наче корок фляжку, бо хто під’їхав та потвору побачив, віз кинув – та гайда назад. Стало там тоді возів із півмилі, а навколо, сам бачиш, синку, гущавина й баюри, ані об’їхати, ані завернути. Тож стали ми…

– Хлопів хоч дупою їж, – пирхнув гонець. – А стояли наче барани! Було б сокири узяти та палюгами й вигнати тварюку з дороги, або й убити!

– Ага, кілько спробували, – сказав дідуган за віжками, цмокаючи на мула, бо колона рушила швидше. – Трійко ґномів з купецької охорони, а із ними ще четверо новобранців, які до Каррераса в фортецю йшли, до війська. Ґномів тварюка жахливо пошматувала, а новобранці…

– Дременули! – закінчив другий дідуган, після чого соковито й далеко сплюнув, точно влучивши у вільний простір між задами мулів. – Дременули, ледь оту мандигору побачили. Один, кажуть, у штани надристав. О, дивися, дивися, синку, то він! Оночки він!

– Та що ви мені тут, – трохи занервував Аплегатт, – засранця хочете показати? Не цікаво мені…

– Не теє! Потвора! Потвора вбита! Вояки її на фуру кладуть! Бачте?

Аплегатт підвівся на стременах. Незважаючи на сутінки та на роззяв, які стовбичили навколо, він роздивлявся підняте солдатами величезне блідо-жовте тіло. Нетопирині крила й скорпіонів хвіст потвори безвладно волоклися по землі. Крикнувши хором, вояки підняли труп вище й звалили його на віз. Запряжені в нього коні, видно занепокоєні смородом крові й стерва, заіржали, смикаючи дишлом.

– Не зупинятися! – крикнув дідуганам десятник, який командував солдатами. – Далі їхати! Проїзд не забивати!

Дідуган підігнав мулів, віз підскочив на колії. Аплегатт штурхнув коня п’ятами, порівнявся із ними знову.

– Вояки, видко, бестію затовкли?

– Де там, – заперечив дідуган. – Вояки, як прийшли, тільки рота на людей роззявляли, лаялися. То тобі стій, то тобі вперед, то се, то те. До потвори не поспішали. Послали за відьмаком.

– За відьмаком?

– Так було, – запевнив другий дідуган. – Комусь згадалося, що на селі відьмака бачено, тож по нього й послали. Проїжджав потім він повз нас. Волосся біле, морда паскудна та ще й страшний меч на спині. Години не минуло, як хтось спереду крикнув, що зараз можна буде їхати, бо відьмак бестію уконтрапупив. Тоді ми й рушили нарешті, а тут, синку, акурат і ти під’їхав.

– Ха, – сказав Аплегатт замислено. – Стільки я років дорогами ганяю, а відьмака ще не зустрічав. Бачив хто, як він із потворою тією справився?

– Я бачив! – закричав хлопець із розкуйовдженою чуприною, під’їхавши з іншого боку воза. Їхав на охляп, правлячи худою, кольору гречки, шкапою за допомогою недоуздка. – Усе я бачив! Бо біля солдат був, на самісінькому передку!

– Гляньте на шмаркача, – сказав дідуган, який правив возом. – Молоко під носом, а як мудриться! А батогом не хочеш?

– Та нехай уже, батьку, – втрутився Аплегатт. – Скоро розстань, я на Каррерас поїду, а раніше знати хотілося б, що там із тим відьмаком було. Кажи, малий.

– А було так, – почав швидко хлоп, їдучи ступою поряд із возом, – що прибув отой відьмак до військового коменданта. Сказав, що зветься Ґерант. А комендант на те: як звешся – так звися, краще до роботи берися. І показав, де потвора сидить. Відьмак підійшов ближче, подивився хвильку. До потвори було зі стайе чи й більше навіть, але він тільки здаля глянув і відразу каже: це, каже, мантикора винятково здоровезна і що вб’є її, якщо йому двісті крон дадуть.

– Двісті крон? – аж захлинувся на те другий дідуган. – Що він, здурів геть?

– Те саме й пан комендант сказав, тіко шо трохи грубше. А відьмак на те: стільки воно й коштуватиме, а йому – все’дно, нехай потвора на дорозі хоч би й до судного дня сидить. Комендант на те, що грошви стільки не заплатить, що йому легше почекати, аж потвора сама полетить. А відьмак на те, що потвора не полетить, бо вона голодна й люта. А якщо й відлетить, то скоро назад повернеться, бо то її ловецька теро… терет… теретор…

– А ти, шмаркачу, не теревень тут! – розізлився дідуган, який правив, без видимого результату намагаючись вишмаркатися у пальці, у яких одночасно тримав віжки. – Кажи-но, як воно було!

– Я ж і кажу! Відьмак так мовив: не відлетить потвора, а буде собі цілу ніч лицаря убитого їсти, потрошку, бо лицар у бронях, видлубати його зсередини непросто. На те підійшли купці й ну відьмака вмовляти, так і сяк, що з-поміж себе зберуть та сто крон йому дадуть. А відьмак їм на те, що – ач, бестія мантикором зветься і надто небезпечна, тож сто крон можуть собі в дупу всадити, він шкірою ризикувати не стане. На те комендант розсердивсь і сказав, що така вже то собача й відьмача доля: шкірою ризикувати і що відьмаки саме для тогось і є, яко ота дупа для срання. А купці, видко, боялися, що відьмак також розсердиться і геть піде, бо на сто п’ятдесят вмовилися. І відьмак меча добув і гостинцем пішов до того місця, де потвора сиділа. А комендант знак від зурочення йому вслід зробив, на землю поплював і сказав, що таких підмінців пекельних земля невідомо як носить. Один купець на те: якби, каже, військо замість по лісах за ельфами ганяти страшидла з доріг прогонило, то у відьмаках і потреби б не було, і що…

– Не плети, – перебив дідуган. – Тільки що бачив кажи.

– Я, – похвалився хлопець, – відьмацького коня стеріг, кобилку-каштанку зі стрілкою білою.

– Та пес із нею, із кобилкою! А як відьмак потвору вбивав, ти бачив?

– Еее… – затяг хлопак. – Не бачив… Мене назад запхали. Усі вголос верещали, й коні сполошилися, тоді…

– А я казав, – презирливо сказав дідуган, – що гівно він там бачив, шмаркач.

– Але я відьмака бачив, як той повернувся! – заперечив хлопець. – А комендант, який усе бачив, блідий був на лице й тихесенько солдату сказав, шо то чари магічні, або ельфійські фокуси, що звичайна людина так швидко мечем вправлятися не може… А відьмак від купців грошву взяв, на кобилку сів та й поїхав собі.

– Гммм… – пробурмотів Аплегатт. – А поїхав куди? Трактом до Каррерасу? Раз так, то я його, може, наздожену, хоча б подивлюся на нього…

– Ні, – відповів хлопчина. – Він з розстані в бік Доріану рушив. Спішив дуже.

Відьмаку рідко щось снилося, та й навіть тих нечастих снів він ніколи не пам’ятав, коли просинався. Навіть якщо були то кошмари – а зазвичай це кошмари й були.

Того разу це також був кошмар, але того разу відьмак запам’ятав принаймні його фрагмент. Зі склубоченого виру якихось неясних, але тривожних постатей, дивних, але зловісних сцен і незрозумілих, але таких, що пробуджували жах слів і звуків, виокремився раптом виразний і чистий образ. Цірі. Не схожа на ту, яку він пам’ятав по Каер Морену. Попелясте волосся її, розвіяне в галопі, було довшим – таким, яке носила вона, коли зустрілися вони вперше, у Брокілоні. Коли проїздила вона поряд із ним, хотів він крикнути, але не видобув із себе голосу. Хотів побігти за нею, але здавалося, що до середини стегон він занурений у застиглу смолу. А Цірі, здавалося, його не бачила, галопувала далі, у ніч, між потворними вербами й вільхами, що, наче живі, вимахували суччям. А він побачив, що за нею – гонитва. Що слідом за нею чвалує чорний кінь, а на ньому вершник у чорному обладунку, у шоломі, декорованому крилами хижого птаха.

Він не міг ворухнутися, не міг крикнути. Міг тільки дивитися, як крилатий рицар наздоганяє Цірі, хапає за волосся, стягує з сідла й галопує далі, волочачи її слідом. Міг тільки дивитися, як обличчя Цірі синішає від болю, а з губ її зривається безголосий крик. Прокинься, – наказав він собі, не в силах знести кошмару. – Прокинься! Прокинься негайно!

Він прокинувся.

Довго лежав нерухомо, намагаючись забути сон. Потім устав. Витягнув з-під подушки капшук, швидко перерахував десятикронівки. Сто п’ятдесят за вчорашню мантикору. П’ятдесят за імляка, якого він убив за дорученням війта з села під Каррерасом. І п’ятдесят за вовкулака, на якого найняли його поселенці з Бурдорффу.

П’ятдесят за вовкулака. Забагато, бо робота була легкою. Вовкулак не захищався. Загнаний у печеру, з якої не було виходу, він встав навколішки й чекав удару меча. Відьмакові було його шкода.

Але він потребував грошей.

Не минула й година, як він уже мандрував вулицями міста Доріан, шукаючи знайомий завулок і знайому вивіску.

Напис на вивісці проголошував: «Кодрінгер і Фенн, правові консультації і послуги». Втім Ґеральт занадто добре знав, що те, що робили Кодрінгер і Фенн, за визначенням мало надзвичайно мало спільного із правом, а самі ж партнери мали багато причин, аби уникати контакту як із правом, так і з його представниками. Також він серйозно сумнівався, щоб хоч хтось із клієнтів, які з’являлися у конторі, знав, що значить слово «консультація».

На нижньому поверсі будиночку входу не було – були тільки солідні замкнені ворота, що, напевне, вели до каретного сараю чи стайні. Аби дістатися до вхідних дверей, треба було пройти на задвірки, увійти на брудне, повне качок та курей подвір’я, звідти на сходи, потім по вузькій галерейці й темним коридорчиком. І тільки тоді ти опинявся перед солідними, окутими дверима, з червоного дерева, із великим мідним кнокером у формі лев’ячої голови.

Ґеральт постукав, після чого швидко відійшов убік. Знав, що вмонтований у двері механізм може вистрелити з прихованих серед окуття отворів довгими, дюймів на двадцять залізними шипами. Теоретично, шипи вистрілювали з дверей, тільки якщо хтось намагався маніпулювати із замком або якщо Кодрінгер чи Фенн натискали на спусковий механізм, але Ґеральт уже неодноразово переконувався, що немає безпечних механізмів і що кожен із них часом діє, навіть коли діяти не повинен. І навпаки.

Напевне, в дверях був якийсь механізм, що ідентифікував гостей, скоріше за все – чародійський. Бо після стукоту зсередини ніхто ніколи не розпитував і не вимагав назватися. Двері відчинялися, і ставав у них Кодрінгер. Завжди Кодрінгер, ніколи Фенн.

– Привіт, Ґеральте, – сказав Кодрінгер. – Заходь. Не треба так притискатися до одвірка, бо я розмонтував захист. Пару днів тому щось у ньому зіпсувалося. Спрацював і ні з грушки, ні з петрушки продірявив лоточника. Заходь сміливо. Маєш до мене справу?

– Ні, – відьмак увійшов до широкого темнуватого передпокою, у якому, як завжди, трохи смерділо котом. – Не до тебе. До Фенна.

Кодрінгер голосно зареготав, переконуючи відьмака в підозрах, що Фенн є постаттю стовідсотково міфічною, такою, що служить для окозамилювання прево, бейліфам, збірникам податків та іншим ненависним Кодрінгеру особам.

Вони увійшли до контори, у якій було світліше, бо це була верхня кімната – вікна із солідними ґратами дивилися на сонце більшу частину дня. Ґеральт зайняв крісло, призначене для клієнтів. Навпроти, за дубовим столом, усівся у вистеленому кріслі Кодрінгер, людина, яка наказувала звати себе «адвокатом» і для якої не було неможливих речей. Якщо хтось мав труднощі, клопоти, проблеми – ішов до Кодрінгера. І тоді той «хтось» швидко отримував на руки докази нечесності й зловживань спільника по справах. Отримував банківський кредит без забезпечень і гарантій. Єдиний із довгого списку кредиторів, отримував кошти від фірми, яка проголошувала банкрутство. Отримував спадок, хоча багатий дядечко погрожував, що не дасть й мідяка. Вигравав процес по спадщині, бо навіть найзавзятіші родичі несподівано відмовлялися від претензій. Син його виходив з ями, звільнений від звинувачень на підставі беззаперечних доказів або через брак таких, бо якщо докази були, то вони таємничо зникали, а свідки наввипередки відкликали попередні зізнання. Мисливець за приданим, який крутив із дочкою, раптом переключався на іншу. Коханець дружини чи спокусник дочки в результаті нещасного випадку отримував складний перелам трьох кінцівок і щонайменше однієї верхньої. А затятий ворог чи будь-яка інша незручна особа переставала заважати – найчастіше зникав за нею будь-який слід і поголос. Так, якщо хтось мав проблеми, він їхав у Доріану, швиденько біг до фірми «Кодрінгер та Фенн» і колотив у двері з червоного дерева. У дверях ставав «адвокат» Кодрінгер, невисокий, худий і шпакуватий, із нездоровою шкірою людини, яка рідко перебуває на свіжому повітрі. Кодрінгер вів до контори, сідав у крісло, брав на коліна великого біло-чорного кота й гладив його. Обидва – Кодрінгер і кіт – міряли клієнта дурним, недобрим поглядом золотисто-зелених очей.

– Я отримав твого листа, – Кодрінгер і кіт зміряли відьмака жовто-зеленими поглядами. – Відвідав мене також і такий собі Любисток. Проїздив він через Доріан кілька тижнів тому. Розповів мені дещо про твої тарапати. Але сказав дуже мало. Замало.

– Правда? Ти мене здивував. Це був перший відомий мені випадок, коли Любисток не сказав забагато.

– Любисток, – Кодрінгер не посміхнувся, – сказав небагато, бо він небагато знає. А сказав менше, ніж знав, бо ти про деякі справи заборонив йому говорити. Звідки в тебе та відсутність довіри? Причому до колеги по професії?

Ґеральт трохи обурився. Кодрінгер удав би, що не зауважив того, але не міг, бо зауважив кіт. Широко розкривши очі, вишкірив білі іколка й майже безголосно засичав.

– Не дражни мого кота, – сказав адвокат, заспокоюючи тваринку пещенням. – Тебе обурило звернення «колега»? Але ж це правда. Я також відьмак. Я також звільняю людей від потвор і від потворних клопотів. І також роблю те за гроші.

– Є певна різниця, – пробурмотів Ґеральт, усе ще під неприязним поглядом кота.

– Є, – погодився Кодрінгер. – Ти відьмак анахронічний, а я відьмак новочасний, який іде в ногу із духом часу. Тому ти скоро будеш без роботи, а я процвітатиму. Стриг, виверн, ендріаг і вовкулаків скоро зовсім не буде на світі. А сучі сини будуть завжди.

– Але ж ти звільняєш від клопотів саме сучих синів, Кодрінгере. Бідняки, які мають клопоти, заплатити тобі не зуміють.

– На твої послуги бідняків також не стачить. Бідняків на таке завжди не стачує, саме тому вони й бідняки.

– Надзвичайно логічно. А нове настільки, що аж дихання спирає.

– Є тут істина, от і спирає. А власне істиною є те, що база й фундамент наших професій – це сучі сини. Тільки й того, що твої – уже майже релікти, а мої – реальні й зростають у силі.

– Добре, добре, перейдімо до справ.

– Саме час, – кивнув Кодрінгер, гладячи кота, який напружився і голосно замуркотів, втикаючи йому пазурі в коліно. – І станемо вирішувати ті справи відповідно до ієрархії їхньої важливості. Перша справа: мій гонорар, колего відьмаче, складає двісті п’ятдесят новіградських крон. Ти маєш таку суму? Чи, може, й тебе зарахувати до бідняків, які мають клопоти?

– Спершу переконаємося, чи напрацював ти на таку ставку.

– Переконання, – холодно сказав адвокат, – обмеж виключно власною особою, до того ж – поспіши. А коли вже переконаєш її, поклади гроші на стіл. Тоді ми перейдемо до інших, менш важливих речей.

Ґеральт відв’язав від поясу мішечок і з брязкотом кинув його на стіл. Кіт різким стрибком зіскочив з колін Кодрінгера й утік. Адвокат сховав капшук до шухляди, не перевіряючи вмісту.

– Ти налякав мого кота, – сказав він із неудаваним докором.

– Вибачаюся. Я думав, що брязкіт грошви – останнє, що може налякати твого кота. Говори, про що ти довідався.

– Той Ріенс, – почав Кодрінгер, – який так тебе цікавить, особа досить таємнича. Мені вдалося лише встановити, що він два роки навчався у школі чародіїв у Бан Арді. Витурили його звідти, впіймавши на мілких крадіжках. Під школою, як завжди, чекали вербувальники з кедвенської розвідки. Ріенс дав себе завербувати. Що він робив для розвідки Кедвену, встановити мені не вдалося. Але піна зі школи чародіїв зазвичай учиться на вбивць. Підходить?

– Як влитий. Кажи далі.

– Наступна інформація походить із Цінтри. Пан Ріенс сидів там у ямі. За правління королеви Каланте.

– За що сидів?

– Уяви собі – за борги. У буцегарні був недовго, хтось його викупив, сплативши його борги разом із відсотками. Трансакція відбулася за посередництвом банку, зі збереженням анонімності доброчинця. Я намагався вистежити, від кого надійшли гроші, але здався після чотирьох чергових банків. Той, хто викупив Ріенса, був професіоналом. І йому дуже важила анонімність.

Кодрінгер замовчав, закашляв важко, прикладаючи хустку до губ.

– І раптом, одразу після закінчення війни, пан Ріенс з’явився у Соддені, в Анґрені, в Брюґґе, – продовжив за мить, витираючи губи й дивлячись на хустку. – Змінений так, що й не впізнати, принаймні якщо йдеться про поведінку й кількість готівки, якою він розпоряджався і яку витрачав направо-наліво. Бо якщо йдеться про ім’я, то наглючий сучий син не напружувався: надалі вживав ім’я Ріенса. І як Ріенс почав здійснювати інтенсивні пошуки певної особи – чи, скоріше, особочки. Відвідав друїдів з анґренського Кругу, тих, які опікувалися сиротами війни. Тіло одного з друїдів знайшли через якийсь час у лісі неподалік, знівеченого, зі слідами тортур. Потім Ріенс з’явився у Заріччі…

– Знаю, – перебив Ґеральт. – Знаю, що він зробив із хлопською родиною із Заріччя. За двісті п’ятдесят крон я розраховував на більше. Як на цей час, єдиною новиною для мене була інформація про школу чародіїв і кедвенську розвідку. Решту я знаю. Відаю, що Ріенс – безжальний убивця. Відаю, що він нахабний лобур, що навіть не силиться вигадувати фальшиві імена. Відаю, що працює він за чиїмось дорученням. За чиїм, Кодрінгере?

– За дорученням якогось чародія. Це чародій викупив тоді його з ями. Ти сам мене інформував, а Любисток те підтвердив, що Ріенс використовує магію. Справжню магію, не ті фокуси, які міг би знати жак, вигнаний з академії. Тому хтось його підтримує, забезпечує амулетами, скоріше за все – таємно навчає. Деякі з офіційно практикуючих магів мають таких секретних учнів і фактотумів[6] для вирішення нелегальних або брудних справ. На жаргоні чародіїв щось таке зветься «працювати на шворці».

– Діючи на чародійській шворці, Ріенс використовував би камуфлюючу магію. Але він не змінює ані імені, ані зовнішності. Навіть не позбувся опіку шкіри, який поставила Йеннефер.

– Саме це підтверджує роботу на шворці, – Кодрінгер закашлявся, витер губи хусткою. – Бо чародійський камуфляж – це аж ніяк не камуфляж, тільки дилетанти застосовують щось таке. Якби Ріенс ховався під магічною заслоною чи ілюзорною маскою, про це відразу сигналізував би кожен магічний алярм, а такі алярми на сьогодні є чи не в будь-якій міській брамі. А чародії відчувають ілюзорні маски безпомилково. У найбільшому скупченні людей, у найбільші юрбі Ріенс привертав би до себе увагу будь-якого чародія, наче з вух його валило полум’я, а зі сраки – клуби диму. Повторюю: Ріенс працює за дорученням чародія і працює так, щоб не привертати до себе уваги інших чародіїв.

– Дехто вважає його за нільфгардського шпигуна.

– Я про те знаю. Так, наприклад, вважає Дійкстра, шеф розвідки Реданії. Дійкстра рідко коли помиляється, тож можна припустити, що й цього разу він правий. Але одне не виключає іншого. Фактотум чародія може одночасно бути нільфгардським шпигуном.

– Що означало б, що якийсь офіційно практикуючий чародій шпигує для Нільфгарду за посередництвом тайного фактотуму.

– Дурня! – Кодрінгер закашлявся, уважно роздивився хусточку. – Чародій мав би шпигувати для Нільфгарду? З яких причин? Для грошей? Смішно. Розраховуючи на велику владу під рукою переможного імператора Емгира? Ще смішніше. Це не таємниця, що Емгир вар Емрейс тримає підлеглих йому чародіїв у чорному тілі. Чародії у Нільфгарді так само функціоналні, як от, наприклад, стайничі. Й влади мають не більше ніж стайничі. Чи хтось із наших бундючних магіків вирішив би боротися за перемогу імператора, при якому він був би стайничим? Філіппа Ейльгарт, яка диктує Візіміру Реданському королівські звернення та едикти? Сабріна Ґлевіссіг, яка уриває промови Генсельта з Кедвену, молотячи кулаком по столу й наказуючи, щоб король заткнув пельку й слухав? Вільгефорц з Роґґевену, який нещодавно відповідав Демавенду з Едірну, що поки не має для нього часу?

– Коротше, Кодрінгере. То як там із Ріенсом?

– Звичайно. Нільфгарська розвідка намагається дістатися до чародія, втягуючи до співпраці фактотума. З того, що мені відомо, Ріенс не знехтував би нільфгардським флореном і зрадив би свого майстра без вагань.

– А зараз це ти розповідаєш дурню. Навіть наші бундючні магіки відразу б зорієнтувалися, що їх зрадили, а розшифрований Ріенс затанцював би на шибениці. Якби йому пощастило.

– Ти наче дитина, Ґеральте. Розшифрованих шпигунів не вішають, а використовують. Фарширують дезінформацією, намагаються перетворити на подвійних агентів…

– Не знуджуй дитину, Кодрінгере. Мене не цікавлять закуліси праці розвідки чи політика. Ріенс наступає мені на п’яти, тож я хочу знати – чому й за чиїм дорученням. Виходить, що за дорученням якогось чародія. Хто той чародій?

– Я ще не знаю. Але скоро знатиму.

– Скоро, – процідив відьмак, – це для мене запізно.

– Я аж ніяк того не виключаю, – серйозно сказав Кодрінгер. – Ти впакувався у паскудні проблеми, Ґеральте. Добре, що ти звернувся до мене, я умію витягати з проблем. У принципі, я вже тебе витягнув.

– Справді?

– Справді. – Адвокат приклав хусточку до губ і закашляв. – Бо, бач, колего, окрім чародія і, може, Нільфгарду, у пригоді цій є і третя сторона. Провідали мене, уяви собі, агенти таємних служб короля Фольтеста. Мали вони клопіт. Король наказав їм відшукати певну княжну, яка зникла. Коли виявилося, що це не так просто, агенти вирішили залучити до співпраці спеціаліста з непростих справ. Викладаючи проблему, доповіли спеціалісту, що про розшукувану княжну чимало може знати один відьмак. Може навіть знати, де та є.

– І що вчинив спеціаліст?

– Спочатку здивувався. Здивувало його, скажімо, що пойменованого відьмака не посаджено до ями, аби там традиційним способом довідатися про все, що він знає, і навіть багато про що з того, чого не знає, але вигадає, щоб задовольнити тих, хто розпитують. Агенти відповіли, що їхній шеф це заборонив. Відьмаки, пояснили вони, мають настільки вразливу нервову систему, що під впливом тортур відразу вмирають, чи ж, як образно вони висловилися, жилка в них у мозку лопається. У зв’язку із тим їм доручено за відьмаком слідкувати, але й це завдання виявилося не з легких. Спеціаліст похвалив агентів за розсудливість і наказав їм прийти через два тижні.

– Вони погодилися?

– Аякже! Тоді спеціаліст, який уже вважав тебе клієнтом, передав агентам неспростовні докази, що відьмак Ґеральт не мав, не має і не може мати нічого спільного із розшукуваною княжною. Бо спеціаліст знайшов безпосередніх свідків смерті княжни Цірілли, онуки королеви Каланте, дочки принцеси Паветти. Цірілла померла три роки тому в таборі біженців в Анґрені. Від дифтерії. Дитинка страшенно страждала перед смертю. Не повіриш, але темерські агенти мали сльози на очах, коли слухали звіт моїх безпосередніх свідків.

– Я також маю сльози на очах. Темерійські агенти, думаю, не могли чи не захотіли сплатити тобі більше двохсот п’ятдесяти крон?

– Твій сарказм ранить моє серце, відьмаче. Я витягнув тебе з проблем, а ти замість дякувати раниш моє серце.

– Дякую і вибачаюся. Навіщо кроль Фольтест наказав агентам розшукувати Цірі, Кодрінгере? Що їм наказали вчинити, коли її знайдуть?

– А ти настільки нетямущий? Убити, ясна річ. Її вважають претенденткою на трон Цінтри, а стосовно того трону існують інші плани.

– Це не тримається купи, Кодрінгере. Трон Цінтри згорів разом із королівським палацом, містом й усією країною. Зараз там править Нільфгард. Фольтест чудово про те знає, інші королі – також. Яким чином Цірі може претендувати на трон, якого немає?

– Ходімо, – Кодрінгер устав. – Спробуємо спільно знайти відповідь на те запитання. Принагідно дам тобі привід для довіри… Що тебе так цікавить у тому портреті, можу запитати?

– Він подірявлений, наче дятел його дзьобав кілька сезонів, – сказав Ґеральт, дивлячись на малюнок у золоченій рамі, що висів на стіні навпроти адвоката. – І те, що зображує він виняткового ідіота.

– Це мій небіжчик батько, – Кодрінгер трохи скривився. – Винятковий ідіот. Я повісив портрет тут, аби завжди мати його перед очима. Як пересторогу. Ходімо, відьмаче.

Вони вийшли в передпокій. Кіт, який лежав посередині килиму й зосереджено вилизував задню лапу, витягнуту під дивним кутом, при виді відьмака відразу чкурнув у темряву коридору.

– Чому коти так тебе не люблять, Ґеральте? Чи це має щось спільне із…

– Так, – відрізав він. – Має.

Панель червоного дерева на стіні відсунулася безшелесно, відкриваючи секретний прохід. Кодрінгер пішов першим. Панель, безсумнівно під магічним контролем, зачинилася за ними, але в темряві вони не опинилися. З глибин таємного коридору долинало світло.

У приміщенні наприкінці коридору було холодно й сухо, а в повітрі стояв важкий, задушливий запах куряви й свічок.

– Познайомишся із моїм співробітником, Ґеральте.

– Із Фенном? – посміхнувся відьмак. – Бути не може.

– Може. Признайся, ти ж підозрював, що Фенна не існує?

– Чого б то?

Поміж шафами й полицями із книжками, що сягали стелі, пролунав скрип, а за мить звідти виїхав дивний візок. Було це високе крісло із колесами. На кріслі сидів карлик із величезною головою, посадженій – без шиї – на непропорційно вузьких плечах. У карлика не було обох ніг.

– Знайомтеся, – сказав Кодрінгер. – Якуб Фенн, учений законник, мій спільник і неоціненний співробітник. А це наш гість і клієнт…

– Відьмак Ґеральт із Рівії, – із посмішкою закінчив каліка. – Неважко здогадатися. Я працюю над замовленням уже кілька місяців. Прошу за мною, панове.

Вони рушили за поскрипуючим кріслом у лабіринт між полицями, що згиналися під тягарем томів, яких не посоромилася б й університетська бібліотека в Оксенфурті. Інкунабули, як оцінив Ґеральт, мали збирати кілька поколінь Кодрінгерів і Феннів. Він був радий з виказаного доказу довіри, радів, познайомившись нарешті із Фенном. Утім не сумнівався, що постать, хоча й стовідсотково реальна, частково залишалася міфічною. Міфічного Фенна, постійне альтер-его Кодрінгера, часто бачили в місті, а прикутий до крісла вчений законник ймовірно ніколи не полишав будинку.

Середина приміщення була надзвичайно добре освітлена, стояв тут низький, доступний із крісла на колесах пюпітр, на якому громадилися книжки, сувої пергаменту й велену, папери, пляшки із чорнилами й тушшю, жмутки пер і маса загадкового приладдя. Загадковим, утім, було не все. Ґеральт розпізнав форму для фальшування печаток і діамантову стирачку для усування записів з урядових документів. На середині пюпітру лежав невеличкий кульовий арбалет-репетер,[7] а поряд з-під оксамитової тканини визирали великі лінзи, зроблені зі шліфованого гірського кришталю. Лінзи такі були рідкістю і коштували цілу купу грошви.

– Ти дізнався про щось нове, Фенне?

– Небагато, – каліка посміхнувся. Посмішку він мав добру й відкриту. – Я звузив список потенційних працедавців Ріенса до двадцяти восьми чародіїв…

– Поки це облишимо, – швидко сказав Кодрінгер. – Поки цікавить нас дещо інше. Поясни Ґеральтові причини, через які зникла княжна Цінтри є об’єктом обширних пошуків агентів Чотирьох Королівств.

– Дівчина має у жилах кров королеви Каланте, – сказав Фенн, ніби здивований необхідністю пояснювати настільки очевидні речі. – Вона остання з королівської лінії. Цінтра має чимале стратегічне й політичне значення. Зникла, залишаючись поза сферою впливів, претендентка на корону – невигідна, а може, навіть небезпечна, якщо потрапить під не той вплив. Наприклад, під вплив Нільфгарду.

– Наскільки я пам’ятаю, – сказав Ґеральт, – у Цінтрі право не дозволяє жінкам спадкувати.

– Це правда, – підтвердив Фінн і знову посміхнувся. – Але жінка завжди може стати чиєюсь дружиною і матір’ю нащадка чоловічої статі. Служби розвідки Чотирьох Королівств довідалися про проведені Ріенсом гарячкові пошуки княжни й упевнилися, що саме про це йдеться. Тож вирішено було унеможливити варіант, коли княжна стала б дружиною і матір’ю. Простим, але результативним способом.

– Але княжна мертва, – швидко сказав Кодрінгер, бачачи, які зміни на обличчі Ґеральта викликають слова усміхненого карлика. – Агенти довідалися про те й припинили пошуки.

– Поки що припинили, – відьмак насилу зберіг спокій і холодний тон. – Проблема із брехнею у тому, що вона вилізає назовні. Крім того, королівські агенти – це тільки одна зі сторін, що беруть участь у цій грі. Агенти, й ви самі це сказали, вистежували Цірі, щоб перекреслити плани інших переслідувачів. А ті інші можуть виявитися менш піддатливими на дезінформацію. Я вас винайняв, аби ви знайшли спосіб, що убезпечить дитину. Що ви пропонуєте?

– У нас є одна концепція, – Фенн кинув оком на спільника, але не знайшов на його обличчі наказу мовчати. – Ми хочемо дискретно, але широко розповсюдити думку, що не тільки княжна Цірілла, а навіть її можливі нащадки чоловічої статі не мають жодних прав на трон Цінтри.

– У Цінтрі кужіль не спадкує, – пояснив Кодрінгер, змагаючись із новим приступом кашлю. – Спадкує там виключно меч.[8]

– Саме так, – підтвердив учений законник. – Ґеральт мить тому сам про те сказав. Це старовинний закон, навіть тій дияволиці Каланте не вдалося його відмінити, а вже вона – намагалася.

– Хотіла повалити закон за допомогою інтриги, – переконливо сказав Кодрінгер, витираючи губи хусткою. – Нелегальної інтриги. Поясни, Фенне.

– Каланте була єдиною донькою короля Дагорада й королеви Адалії. Після смерті батьків вона протистояла аристократії, яка бачила в ній виключно дружину для нового короля. Хотіла вона панувати нероздільно, погодившись для проформи й для підтримання династії на інститут князя-чоловіка, який би сидів біля неї, але значив би не більше, ніж лялька-мотанка на весіллі. Старі роди тому опиралися. Каланте мала на вибір або громадянську війну, або відмову від трону на користь іншої лінії, або ж заміжжя із Ройгнером, князем Еббінґа. Обрала вона те третє рішення. Правила країною, але поряд із Ройгнером. Зрозуміло, не дала себе уярмити чи випхати на бабську половину. Була вона Левицею із Цінтри. Але панував Ройгнер, хоча Левом його не титулував ніхто.

– А Каланте, – додав Кодрінгер, – щосили намагалася завагітніти й народити сина. Нічого з того не вийшло. Народила доньку, Паветту, потім двічі були викидні, і стало зрозуміло, що більше дітей у неї не буде. Всі плани беркицьнулися. От бабська доля. Величні амбіції перехрещує зруйнована матка.

Ґеральт скривився.

– Ти огидно тривіальний, Кодрінгере.

– Знаю. Правда також була тривіальною. Бо Ройгнер почав видивлятися молоду королеву із відповідно широкими стегнами, краще з роду, що підтверджував свою плодовитість аж до прабабки. А в Каланте земля стала тікати з-під ніг. Кожна страва, кожен келих вина могли містити смерть, кожне полювання могло скінчитися нещасним випадком. Багато що свідчить про те, що Левиця із Цінтри в той час перехопила ініціативу. Ройгнер помер. У країні тоді лютувала віспа, і смерть короля нікого не здивувала.

– Я починаю розуміти, – сказав відьмак, удавано байдуже, – на що спиратимуться відомості, які ви маєте намір дискретно, але широко розповсюдити. Цірі стане онукою отруйниці та вбивці чоловіка?

– Не випереджуй фактів, Ґеральте. Кажи далі, Фенне.

– Каланте, – посміхнувся карлик, – врятувала життя, але корона відсувалася усе далі. Коли після смерті Ройгнера Левиця потягнулася за абсолютною владою, аристократія знову твердо сказала «ні» ламанню закону й традиції. На трон Цінтри мав сісти король, не королева. Справу поставили ясно: щойно мала Паветта почне хоча б трохи нагадувати жінку, належить видати її заміж за когось, хто стане новим королем. Повторне заміжжя безплідної королеви в гру не входило. Левиця із Цінтри зрозуміла, що може розраховувати, найбільше, на роль королеви-матері. До того ж чоловіком Паветти міг стати хтось, хто й зовсім відсунув би тещу від владарювання.

– Я знову буду тривіальним, – застеріг Кодрінгер. – Каланте зволікала із виданням Паветти заміж. Спочатку знищила проект мар’яжу, коли дівчині було десять, а тоді й другий, коли стало тій тринадцять. Аристократія випередила ті плани й захотіла, щоб п’ятнадцятий день народження Паветти був останнім народженням панни. Каланте мусила дати згоду. Але спочатку вона добилася того, на що розраховувала. Паветта задовго залишалася панною. Почало їй свербіти так, що вона допустила до себе першого-ліпшого приблуду, до того ж – заклятого на потвору. Були в тому якісь надприродні обставини, якісь пророцтва, чари, обітниці… Якесь Право Несподіванки? Вірно, Ґеральте? Що сталося потім, ти, напевне, пам’ятаєш. Каланте закликала до Цінтри відьмака, а відьмак набешкетував. Не знаючи, що ним управляють, він зняв прокляття з потворного Єжака, зробивши можливим його мар’яж із Паветтою. Тим самим відьмак полегшив Каланте збереження трону. Зв’язок Паветти із відчарованою потворою був для вельмож настільки великим шоком, що вони погодилися на раптове заміжжя Левиці із Ейстом Турсехом. Ярл із островів Скелліге видався усім кращим за приблуду Єжака. Таким чином Каланте й далі правила країною. Ейст, як і всі острів’яни, надмірно шанував Левицю із Цінтри, аби в чомусь їй суперечити, а від королювання його нудило. Він цілком передав правління у її руки. А Каланте, фаршируючи себе медикаментами й еліксирами, тягнула чоловіка в ложе удень і вночі. Хотіла народити до самих останніх своїх днів. Бо якщо вже королева-мати – то власного сина. Але, як я уже говорив, великі амбіції, але…

– Ти вже говорив. Не повторюйся.

– Натомість принцеса Паветта, дружина дивного Єжака, вже під час шлюбної церемонії мала на собі підозріло вільну сукню. Каланте змінила плани. Якщо не її син, думала, то нехай це буде син Паветти. Але Паветта народила доньку. Прокляття, чи що? Втім, принцеса ще могла народити. Чи – могла б. Бо стався загадковий нещасливий випадок. Вона й отой дивакуватий Єжак зникли в незрозумілій морській катастрофі.

– Ти не занадто довго, Кодрінгере?

– Намагаюся прояснити ситуацію, нічого більше. Після смерті Паветти Каланте зламалася, але не на довго. Останньою надією її була онука. Дочка Паветти, Цірілла. Цірі, шаліюче по королівському бургу втілене дияволятко. Для декого – улюблениця, особливо для тих, хто у віці, бо так вона нагадувала Каланте, коли та була дитиною. Для інших… підмінник, дочка потворного Єжака, на яку, до того ж, пред’являв права якийсь відьмак. А тепер ми доходимо до суті справи: пестунка Каланте, яку, очевидно, та готувала як наступницю, яку сприймали наче друге втілення її, Левеня із крові Левиці, навіть тоді вважалася деякими усунутою від права на трон. Цірілла була неправого народження. Паветта пішла на мезальянс. Змішала королівську кров із низькою кров’ю приблуди незрозумілого походження.

– Хитро, Кодрінгере. Але воно не так. Батько Цірі аж ніяк не був низького походження. Був принцом.

– Та що ти кажеш? Я про те не знав. З якого королівства?

– З якогось на півдні… З Маехту… так, саме з Маехту.

– Цікаво, – пробурмотів Кодрінгер. – Маехт здавна нільфгардська марка. Входить до складу Провінції Метінна.

– Але він є королівством, – втрутився Фенн. – Панує там король.

– Панує там Емгир вар Емрейс, – відрізав Кодрінгер. – Хто б не сидів там на троні, сидить він з ласки й за рішенням Емгира. Але якщо ми вже про те, то перевір, кого Емгир зробив там королем. Я не пам’ятаю.

– Уже шукаю, – каліка попхнув колеса свого крісла, від’їхав, скриплячи, до книжкової шафи, стягнув з неї товсту кипу сувоїв і почав їх переглядати, кидаючи переглянуті на підлогу. – Гммм… Уже маю. Королівство Маехт. На гербі срібні риби й корони промінні на полі блакитно-червоному чотиридольному…

– Плюнь на ґеральдику, Фенне. Король, хто там король?

– Гоет, на прізвисько Справедливий. Обраний через елекцію…[9]

– …Емгиром з Нільфгарду, – холодно договорив Кодрінгер.

– …дев’ять років тому.

– Не той, – швидко підрахував адвокат. – Цей нас не цікавить. Хто був перед ним?

– Хвилиночку. Маю. Акерспаарк. Помер…

– Помер від гострого запалення легенів, пробитих стилетом посіпаками Емгира чи того Справедливого, – Кодрінгер знову виказав свою здогадливість. – Ґеральте, чи отой Акерспаарк породжує у тобі якихось асоціацій? Він міг бути татусем нашого Єжака?

– Так, – підтвердив відьмак, трохи подумавши. – Акерспаарк. Пам’ятаю, Дані саме так звав свого батька.

– Дані?

– Таке він носив ім’я. Був принцом, сином того Акерспаарка…

– Ні, – перебив його Фенн, вдивляючись у сувої. – Тут про всіх сказано. Легальні сини: Орм, Горм, Торм, Хорм і Гонзалез. Легальні доньки: Алія, Валія, Ніна, Пакуліна, Мальвіна й Аргентина…

– Відкликаю свій наклеп на Нільфгард і на Справедливого Гоета, – поважно заявив Кодрінгер. – Того Акерспаарка не вбили. Він просто затрахався на смерть. Бо напевне мав він і позашлюбних, га, Фенне?

– Мав. Чимало. Але жодного на ім’я Дані я тут не бачу.

– Я і не сподівався, що ти побачиш. Ґеральте, твій Єжак не був ніяким принцом. Навіть якщо й насправді вилодив його десь на стороні той ходок Акерспаарк, від права на такий титул його, окрім Нільфгарду, віддаляла холерно довга черга легальних Ормів, Гормів й інших Гонзалезів із їх власними, напевне численними, дітлахами. З формальної точки зору Паветта вдалася до мезальянсу.

– А Цірі, дитя мезальянсу, не має прав на трон?

– Браво.

Фенн прискрипів до пюпітру, штовхаючи колеса крісла.

– Це аргумент, – сказав, задираючи велику голову. – Виключно аргумент. Не забувай, Ґеральте, ми не змагаємося ані за корону для княжни Цірілли, ані за позбавлення її корони. З розпущеної плітки має випливати, що дівчину не можна використовувати для загарбання Цінтри. Що коли хтось таку спробу зробить, то легко буде поставити її під сумнів. Дівчина перестане бути в політичній грі фігурою, а стане тільки неважливим пішаком. А тоді…

– Дозволять їй жити, – спокійно докінчив Кодрінгер.

– З формального боку, – запитав Ґеральт, – наскільки серйозний це аргумент?

Фенн глянув на Кодрінгера, потім на відьмака.

– Не дуже серйозний, – визнав. – Цірілла – все ж кров Каланте, хай і трохи розбавлена. За нормальних умов може й відсунули б її від трону, але умови ненормальні. Кров Левиці має значення політичне…

– Кров… – Ґеральт потер чоло. – Що значить Дитя Старшої Крові, Кодрінгере?

– Не розумію. Хтось, говорячи про Ціріллу, уживав таке визначення?

– Так.

– Хто?

– Неважливо хто. Що це значить?

– Luned aep Hen Ichaer, – сказав раптом Фенн, від’їжджаючи від пюпітру. – Дослівно це було б не Дитя, але Дочка Старшої Крові. Гммм… Старша Кров… Я зустрічав таке визначення. Не пам’ятаю точно… Хіба йдеться про якесь ельфійське віщування. У деяких версіях тексту ворожби Ітліни, тих, що старіші, є, як мені здається, згадки про Старшу Кров Ельфів, чи ж Ен Ген Іхер. Але ми тут не маємо повного тексту ворожби. Треба б звернутися до ельфів…

– Облишмо це, – перебив його холодно Кодрінгер. – Не забагато розмов за раз, Фенне, не забагато сорок за хвіст, не забагато віщувань та таємниць. Поки що дякуємо тобі. Бувай, плідної праці. Ґеральте, ходімо. Повертаємося до контори.

– Замало, вірно? – упевнився відьмак, щойно вони повернулися й усілися в крісла, адвокат за столом, а він навпроти. – Занизький гонорар, вірно?

Кодрінгер підняв зі столу металевий предмет у формі зірки й кілька разів крутнув його в пальцях.

– Занизький, Ґеральте. Копирсання в ельфійських віщуваннях для мене диявольськи обтяжливо, це втрата часу й коштів. Потрібно під час пошуків іти до ельфів, бо, окрім них, ніхто не в змозі зрозуміти їхніх записів. Ельфійські манускрипти в більшості випадків – якась складнюща символіка, акровірші, інколи майже шифри.[10] Старша Мова завжди щонайменше двозначна, а коли записана – може мати хоч і десять значень. Ельфи ніколи не були схильні допомагати нікому, хто хотів розкусити їхні віщування. А тепер, коли в лісах триває кривава війна із білками, коли доходить до погромів, до них небезпечно наближатися. Ельфи можуть прийняти тебе за провокатора, люди – звинуватити в зраді…

– Скільки, Кодрінгере?

Адвокат мовчав хвильку, безустанно граючись металевою зіркою.

– Десять відсотків, – сказав нарешті.

– Десять відсотків від чого?

– Не глузуй з мене, відьмаче. Справа стає серйозною. Стає усе менш ясно, про що тут ідеться, а коли невідомо, про що йдеться, то напевно йдеться про гроші. Тоді мені миліший відсоток, аніж звичайний гонорар. Даси мені десять відсотків від того, що матимеш, мінус уже сплачена сума. Пишемо угоду?

– Ні. Я не хочу наражати тебе на збитки. Десять відсотків від нуля дають нуль, Кодрінгере. Я, дорогий мій колего, не матиму з того нічого.

– Повторюю, не глузуй з мене. Не вірю, щоб ти робив це без зиску. Не вірю, що не криються за тим…

– Мало мене обходить, у що ти віриш. Не буде жодної угоди. Й жодних відсотків. Окресли розмір гонорару за збирання інформації.

– Будь-кого іншого, – закашлявся Кодрінгер, – я б викинув геть, будучи впевненим, що мене намагаються надурити. Але до тебе, анахронічний відьмаче, якось дивно пасує шляхетна й наївна незацікавленість. Це твій стиль, це чудово й патетично старомодно… дати себе вбити задарма…

– Не втрачаймо часу. Скільки, Кодрінгере?

– Ще стільки ж. Разом п’ятсот.

– Шкода, – Ґеральт качнув головою, – але мене не вистачить на таку суму. Принаймні, не в цю хвилину.

– Поновлюю пропозицію, яку я колись тобі зробив, на початку нашого знайомства, – сказав повільно адвокат, усе ще граючись зіркою. – Візьми від мене роботу, й тобі вистачатиме. На інформацію й іншу розкіш.

– Ні, Кодрінгере.

– Чому?

– Ти не зрозумієш.

– Цього разу ти раниш мені не серце, але професійну гордість. Бо я собі лещу, вважаючи, що насправді я все розумію. В основу наших професій закладено підлість, але ти все-таки постійно віддаєш перевагу анахронічному перед новочасним.

Відьмак усміхнувся.

– Браво.

Кодрінгер знову зайшовся кашлем, витер губи, глянув на хустку, потім підвів жовто-зелені очі.

– Ти ж кинув погляд у список магічок та магів, який лежав на пюпітрі? У список потенційних роботодавців Ріенса?

– Кинув.

– Я не дам тобі списку, поки все не перевірю. Не керуйся тим, що підгледів. Любисток говорив мені, що Філіппа Ейльгарт, скоріше за все, знає, хто стоїть за Ріенсом, але із тобою тим знанням не поділилася. Філіппа не захищала б будь-кого. За тим негідником стоїть якась по-справжньому важлива фігура.

Відьмак мовчав.

– Стережися, Ґеральте. Ти в серйозній небезпеці. Хтось веде із тобою гру. Хтось точно передбачає твої ходи, хтось ними майже керує. Не піддайся зухвалості та нахабству. Той, хто із тобою грає, це не стрига чи вовкулак. Це не брати Мішле. Це навіть не Ріенс. Дитя Старшої Крові, прокляття. Наче мало було трону Цінтри, чародіїв, королів і Нільфгарду, так ще на додаток й ельфи. Припини цю гру, відьмаче, вийди з неї. Перекресли плани, роблячи те, на що від тебе ніхто не сподівається. Обірви той шалений зв’язок, не дозволь, щоб згадували тебе поряд із Ціріллою. Залиш її Йеннефер, а сам повертайся до Каер Морену й не вистромлюй звідти носа. Заховайся у горах, а я попорпаюся в ельфійських манускриптах, спокійно, без поспіху, докладно. А коли вже матиму інформацію про Дитя Старшої Крові, коли буду знати ім’я чародія, який у те замішаний, ти зумієш зібрати грошву й ми зробимо обмін.

– Я не можу чекати. Дівчина в небезпеці.

– Це правда. Але мені відомо, що тебе вважають перешкодою на шляху до неї. Перешкодою, яку належить беззаперечно усунути. У зв’язку із тим це ти – в небезпеці. Візьмуться за дівчину, тільки коли покінчать із тобою.

– Або коли я припиню гру, усунуся і заховаюся у Каер Морені. Я занадто багато заплатив тобі, Кордінгере, щоб ти давав мені такі поради.

Адвокат крутнув у пальцях сталеву зірку.

– За суму, яку ти сьогодні мені заплатив, я активно діяв уже якийсь час, відьмаче, – сказав він, стримуючи кашель. – Порада, яку я тобі дав, є цілком обдуманою. Заховайся у Каер Морені, зникни. Й тоді ті, які шукають Цірі, отримують її.

Ґеральт примружив очі й усміхнувся. Кодрінгер не зблід.

– Я знаю, що кажу, – сказав, витримавши й усмішку, й погляд. – Переслідувачі твоєї Цірі знайдуть її і зроблять із нею, що захочуть. А тим часом і вона, й ти – будете в безпеці.

– Поясни, прошу. В міру швидко.

– Я знайшов одну дівчину. Шляхтанку із Цінтри, повоєнну сироту. Вона пройшла крізь табір для біженців, зараз міряє ліктем і кроїть тканини, прийнята суконником з Брюґґе. Не вирізняється вона нічим особливим. Окрім одного. Вона дуже схожа на малюнок з певної мініатюри, на якій зображено Левенятко із Цінтри… Хочеш побачити її портретик?

– Ні, Кодрінгере. Не хочу. Й не погоджуюся на таке рішення.

– Ґеральте, – адвокат прикрив очі. – Що тобою керує? Якщо бажаєш врятувати ту твою Цірі… Мені здається, що зараз для тебе погорда – розкіш. Ні, я погано висловився. Для тебе погорда погордою – розкіш. Надходить Час Погорди, колего відьмаче, час великої, безмежної погорди. Ти маєш пристосуватися. Те, що я тобі пропоную, – це проста альтернатива. Хтось помре, щоб хтось міг жити. Хтось, кого ти любиш, уціліє. Умре інша дівчинка, якої ти не знаєш, якої ти ніколи не бачив…

– До якої я можу ставитися із погордою? – перебив відьмак. – Маю за те, що я люблю, заплатити погордою до самого себе? Ні, Кодрінгере. Залиш ту дитину в спокої, нехай і надалі міряє сукно ліктем. Портретик її – знищ. Спали. А за мої двісті п’ятдесят важко зароблених крон, які ти кинув у шухляду, дай мені дещо інше. Інформацію. Йеннефер і Цірі залишили Елландер. Я упевнений, що ти про це знаєш. Я упевнений, що знаєш, куди вони прямують. Я упевнений, що знаєш, чи хтось іде по їхньому сліду.

Кодрінгер побарабанив пальцями по столу, закашлявся.

– Вовк, попри застереження, бажає полювати й далі, – констатував. – Не бачить, що це на нього полюють, що лізе він просто між прапорцями, поставленимиі на нього справжнім мисливцем.

– Не будь банальним. Будь конкретним.

– Якщо бажаєш. Неважко здогадатися, що Йеннефер їде на з’їзд чародіїв, що скликаний на початок липня у Ґарштангу на острові Танедд. Вона вміло петляє і не користується магією, тому її важко вислідити. Тиждень тому вона була ще в Елландері, за моїми розрахунками, за три-чотири дні добереться вона до міста Горс Велен, від якого до Танедду – один крок. Їдучи до Горс Велену, вона має проїхати селищем Анхор. Вирушивши оце зараз, ти матимеш шанс перехопити тих, хто їде за нею. Бо за нею їдуть.

– Сподіваюся, – Ґеральт паскудно усміхнувся, – що то не якісь там королівські агенти?

– Ні, – сказав адвокат, дивлячись на металеву зірку, якою він грався. – Це не агенти. Але це й не Ріенс, який мудріший за тебе, бо після бою із Мішле затаївся у якійсь дірі й не висуває звідти носа. За Йеннефер їдуть троє найманих горлорізів.

– Я так здогадуюся, що ти їх знаєш?

– Я усіх знаю. І тому дещо тобі запропоную: залиш їх у спокої. Не їдь до Анхору. А я використаю свої знайомства й зв’язки. Спробую підкупити головорізів, перекупити контракт. Іншими словами – натравлю їх на Ріенса. Якщо вдасться…

Раптом обірвав себе, сильно замахнувся. Сталева зірка завила в польоті й з тріском ударила в портрет, просто в чоло Кодрінгера-старшого, дірявлячи полотно й майже до половини втикаючись у стіну.

– Добре, га? – широко посміхнувся адвокат. – Це зветься оріон.[11] Заморський винахід. Тренуюся уже з місяць, влучаю майже завжди. Може придатися. На тридцять футів ця зірочка вбивча й не підводить, а сховати її можна в рукавичці чи за стрічкою капелюха. Вже рік оріони введені в озброєння нільфгардських спецслужб. Ха-ха, якщо Ріенс шпигує для Нільфгарду, буде кумедно, якщо знайдуть його із оріоном у скроні… Що ти на те?

– Нічого. Це твоя справа. Двісті п’ятдесят крон лежать у твоїй шухляді.

– Ясно, – кивнув Кордінгер. – Сприймаю твої слова як розв’язання мені рук. Помовчімо хвильку, Ґеральте. Вшануймо скору смерть пана Ріенса хвилиною скорботи. Чому ти, най тебе диявол, кривишся? Не маєш пошани до маєстату смерті?

– Маю. Занадто велику, щоб слухати ідіотів, які з неї сміються. Чи ти думав колись про власну смерть, Кодрінгере?

Адвокат важко закашляв, довго дивився на хустку, якою заслоняв рота. Потім підвів очі.

– Аякже, – сказав тихо. – Думав. Причому інтенсивно. Але що тобі до моїх думок, відьмаче? Поїдеш до Анхору?

– Поїду.

– Ральф Блюнден, який зветься Професором. Гаймо Кантор. Короткий Якса. Щось тобі говорять ці імена?

– Ні.

– Усі троє – непогані на мечах. Кращі за Мішле. Я б рекомендував би надійніше, далекобійну зброю. Наприклад, ті нільфгардські зірочки. Хочеш, я продам тобі кілька? Маю їх багацько.

– Не куплю. Непрактично. Шумлять у польоті.

– Свист діє психологічно. Може паралізувати жертву страхом.

– Можливо. Але може й попередити. Я зумів би від того ухилитися.

– Якби бачив, що в тебе кидають – беззаперечно. Я знаю, ти зумієш ухилитися від стріли чи арбалету… Але ззаду…

– Ззаду також.

– Брешеш.

– Закладемося, – холодно сказав Ґеральт. – Я повернуся обличчям до портрету твого тата-ідіота, а ти кинеш у мене тим оріоном. Попадеш у мене – ти виграв. Не попадеш – програв. Якщо програєш, розшифруєш ельфійські манускрипти. Отримаєш інформацію про Дитя Старшої Крові. Швидко. У кредит.

– А якщо виграю?

– Також здобудеш ту інформацію і запропонуєш її Йеннефер. Вона заплатить. Не скривдить.

Кодрінгер відчинив шухляду й витягнув другий оріон.

– Розраховуєш на те, що я не прийму закладу, – констатував, не запитав.

– Ні, – усміхнувся відьмак. – Я впевнений, що ти його приймеш.

– Ризиковий ти хлоп. Чи забув? У мене совісті немає.

– Не забув. Усе ж надходить Час Погорди, а ти йдеш із прогресом і духом часу. Але я узяв до серця докори в анахронічній наївності, й цього разу ризикну не без надії на зиск. То що? Закладемося?

– Закладемося, – Кодрінгер взяв сталеву зірку за один з променів і встав. – Цікавість завжди брала в мене верх над розумом, не говорячи вже про необґрунтоване милосердя. Повертайся.

Відьмак повернувся. Глянув на густо подірявлене обличчя на портреті й на оріон, що там стирчав. А потім закрив очі.

Зірка завила й ударила в стіну за чотири пальці від рами портрету.

– Ясна холера! – крикнув Кодрінгер. – Навіть не здригнувся, сучий ти сину!

Ґеральт повернувся й усміхнувся. Надзвичайно паскудно.

– А чого б мені було здригатися? Я чув, що ти кидаєш так, аби не поцілити.

У заїзді було порожньо. В кутку, на лаві, сиділа молода жінка із кругами під очима. Сором’язливо відвернувшись боком, годувала груддю дитину. Плечистий чолов’яга, може чоловік, дрімав поряд, спершись спиною на стіну. У тіні за піччю сидів ще хтось, кого Аплегатт не бачив у темряві кімнати чітко.

Господар підвів голову, побачив Аплегатта, помітив його вбрання і бляху із гербом Едірну на грудях і моментально спохмурнів. Аплегатт призвичаївся уже до таких привітань. Був він королівським гінцем, мав беззастережне право підводи. Королівські декрети були чіткими: гонець мав право в кожному місті, у кожному селі, у кожному заїзді й у кожному трактирі зажадати свіжого коня – і біда тим, хто б йому відмовив. Зрозуміло, гонець залишав власного коня, а нового брав під розписку – власник міг звернутися до старости й отримати компенсацію. Але із тим бувало по всякому. Тому на гінця завжди дивилися нелюб’язно і з острахом – зажадає чи не зажадає? Забере назавжди нашого Злотка? Нашу вигодувану від жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт уже бачив заплаканих дітей, які чіплялися у засідланого улюбленця і товариша по іграх, коли того виводили зі стайні, й неодноразово дивився на обличчя дорослих, поблідлі від відчуття несправедливості й безсилля.

– Свіжого коня мені не треба, – сказав він жорстко. Здалося йому, що господар зітхнув із полегшенням.

– Поїм, бо на шляху – зголоднів я, – додав гонець. – Є що в горнятку?

– Юшки трохи залишилося, відразу подам, сідайте. Заночуєте? Уже сутеніє.

Аплегатт задумався. Два дні тому зустрівся він із Гансомом, знайомим гінцем, і, відповідно до наказу, обмінявся із ним посланнями. Гансом прийняв листи й послання для короля Демавенда та почвалав через Темерію і Магакам у Венґербург. А Аплегатт, прийнявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямку Оксенфурта й Третогору. Проїхати йому треба було більше трьохсот миль.

– Поїм та поїду, – вирішив. – Місяць у повні, а шлях рівний.

– Ваша воля.

Суп, що йому налили, був водянистий і без смаку, але гонець не зважав на такі дріб’язки. Смакував він удома куховарство дружини, а на шляху їв, що давали. Сьорбав повільно, незграбно тримаючи ложку в пальцях, загрубілих від вуздечки.

Кіт, що дрімав на припічку, раптом підвів голову, засичав.

– Королівський гонець?

Аплегатт здригнувся. Питання ставив той, який сидів у тіні, із якої він тепер вийшов, стаючи поряд із гінцем. Волосся мав біле, наче молоко, стягнуте на чолі шкіряною пов’язкою, чорна куртка – набита срібними заклепками, високі чоботи. Над правим плечем полискувало кулясте оголів’я перекинутого через спину меча.

– Куди дорога веде?

– Куди королівська воля пожене, – холодно відповів Аплегатт. На подібні питання ніколи не відповідав інакше.

Біловолосий мовчав якийсь час, допитливо дивлячись на гінця. Мав він ненатурально бліде обличчя і дивні темні очі.

– Королівська воля, – сказав він нарешті неприємним, трохи хрипким голосом, – напевне наказує тобі поспішати? Напевне, треба тобі в дорогу?

– А вам що до того? Хто ви є, щоб мене підганяти?

– Я ніхто, – біловолосий усміхнувся паскудно. – Й тебе не підганяю. Але на твоєму місці я б поїхав звідси якнайшвидше. Не хотілося б, щоб із тобою сталося щось погане.

На такі заяви Аплегатт також мав випробувану відповідь. Коротку й вузлувату. Необразливу й спокійну – але таку, що точно нагадувала, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто гінця б відважився образити. Але в голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від звичайної відповіді.

– Мушу дати перепочинок коню, пане. Годину, може дві.

– Розумію, – кивнув біловолосий, після чого підвів голову, прислухаючись, здавалося, до голосів, що долинали знадвору. Аплегатт також нашорошив вуха, але чув тільки цвірінькання.

– Тоді відпочивай, – сказав біловолосий, поправляючи ремінець меча, що йшов навскоси через груди. – Але не виходь на подвір’я. Що б не відбувалося – не виходь.

Аплегатт утримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Схилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних шкварок, що плавали в супі. Коли ж підвів голову, біловолосого в залі не було.

За хвильку на подвір’ї заіржав кінь, застукали копита.

До заїзду увійшло троє чоловіків. При їхньому вигляді корчмар узявся швидше витирати кухоль. Жінка із немовлям ближче присунулася до чоловіка, який дрімав, розбудила його штурханом. Аплегатт трохи підтягнув до себе табурет, на якому лежали його пояс і корд.

Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами обводячи й оцінюючи гостей. Ішли вільно, побрязкуючи острогами й зброєю.

– Вітаю мосьпанство, – корчмар відкашлявся. – Чим можу служити?

– Горілкою, – сказав один, низький і кремезний, із довгими, наче в мавпи, руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли за спиною. – Ковтнеш, Професоре?

– Позитивно охоче, – погодився другий чоловік, поправляючи насаджені на гачкуватий ніс окуляри зі шліфованих, забарвлених у синь кристалів, оправлених у золото. – Тільки б трунок не був фальшованим жодними інгрідієнціями.

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що руки його трохи тремтіли. Чоловіки сперлися попереками на шинквас, без поспіху потягували з глиняних чарочок.

– Мосьпане господарю, – відізвався раптом той, в окулярах. – Супоную, що проїздили тут недавно дві дами, інтенсивно прямуючи в бік Горс Велену?

– Туди багацько хто їде, – буркнув господар.

– Інкримінованих дам, – сказав без поспіху очкарик, – не могли ви не зауважити. Одна з них є чорноволосою й екстраординарно вродливою. Посідає вороного жеребчика. Друга, молодша, світловолоса й зеленоока, вояжує на кобилі в яблука. Були тут?

– Ні, – випередив корчмаря Аплегатт, раптом відчуваючи холод по спині. – Не було.

Сіро-пір’яна небезпека. Гарячий пісок…

– Гонець?

Аплегатт кивнув.

– Звідки й куди?

– Звідки й куди королівська воля пожене.

– Жінок, про яких я розпитував, на тракті ти акцедентально не зустрічав?

– Ні.

– Щось швидко ти заперечуєш, – гарикнув третій чолов’яга, високий і худий, наче тичка. Волосся він мав чорне й блискуче, наше вишмаруване жиром. – І не здається мені, щоб ти сильно згадував.

– Облиш, Гаймо, – махнув рукою очкарик. – Це гонець. Не чини суб’єкцій. Як зветься ця станція, господарю?

– Анхор.

– До Горс Велену яка дистанція?

– Га?

– Скільки миль?

– Я миль не міряв. Але буде зо три дні їзди…

– Кінно?

– Колесно.

– Гей, – упівголоса заволав раптом той кремезний, випростуючись і виглядаючи на подвір’я через широко відчинені двері. – Кинь-но оком, Професоре. Що воно за один? Чи то, бува, не…

Очкарик також визирнув на подвір’я, й обличчя його раптом скорчилося.

– Так, – просичав. – Це позитивно він. Пощастило нам.

– Почекаємо, поки зайде?

– Він не зайде. Бачив наших коней.

– Знає, що ми…

– Замовкни, Яксо. Він щось говорить.

– Маєте вибір, – пролунав з подвір’я трохи хрипкий, але сильний голос, який Аплегатт відразу упізнав. – Один із вас вийде й скаже мені, хто вас найняв. Тоді поїдете без клопотів. Або ви вийдете всі втрьох. Чекаю.

– Сучий сину… – гарикнув чорноволосий. – Знає. Що робимо?

Очкарик повільним рухом відставив чарку на шинквас.

– Те, за що нам заплачено.

Поплював на долоню, ворухнув пальцями й добув меч. На те двійко інших також оголили клинки. Господар відкрив рота, щоб крикнути, але швиденько закрив його під холодним поглядом з-над синіх окулярів.

– Сидіти тут усім, – просичав очкарик. – І ні мур-мур мені. Гаймо, коли почнеться, намагайся зайти з тилу. Ну, хлопці, з фартом. Виходимо.

Почалося відразу, як вийшли. Крики, тупіт ніг, брязкіт зброї. А потім крик. Такий, від якого волосся стає дибки.

Господар побілів, жінка із кругами під очима скрикнула глухо, обіруч притискаючи сосунчика до грудей. Кіт на запічку скочив на рівні ноги, вигнув хребет, хвіст його наїжачився, наче щітка. Аплегатт швидко відсунувся із стільцем у куток. Корд тримав на колінах, але не витягав його із піхов.

З подвір’я – знову стукіт ніг об дошки, свист і брязкіт клинків.

– Ах ти… – крикнув хтось дико, а в крику тому, що хоча й закінчився мерзотним словом, було більше розпачу, аніж люті. – Ти…

Свист клинка. Й відразу після того високий, пронизливий вереск, що, здавалося, рвав повітря на шматки. Стукіт, наче на дошки впав мішок із зерном. Від конов’язі стукіт копит, іржання переляканих коней.

По дошках знову стукіт, важкі, швидкі кроки людини, що біжить. Жінка із сосунчиком притулилася до чоловіка, господар втиснувся спиною у стіну. Аплегатт вийняв корд, усе ще ховаючи зброю під столом. Людина, яка бігла, прямувала просто до заїзду, було зрозуміло, що за мить вона стане в дверях. Але раніше, ніж він став у дверях, прошипів клинок.

Чоловік закричав, а зразу після того вкотився усередину. Здавалося, що впаде на порозі, але не впав. Ступив кілька невпевнених, повільних кроків і тільки тоді важко впав на середину кімнати, збиваючи куряву, що зібралася у шпарках підлоги. Впав обличчям донизу, безвладно, на руки й підібгавши ноги в колінах. Кришталеві окуляри зі стукотом упали на дошки, потовклися на синю кашу. З-під нерухомого тіла почала розливатися темна, лискуча калюжа.

Ніхто не рухався. І не крикнув.

До залу увійшов біловолосий.

Меч, який він тримав у руці, вміло сунув у піхви на спині. Наблизився до шинквасу, навіть погляд не кинувши на труп, що лежав на підлозі. Господар скорчився.

– Недобрі люди… – сказав хрипко біловолосий. – Недобрі люди померли. Коли прийде бейліф,[12] може виявитися, що за їхні голови була винагорода. Нехай зробить із нею те, що вважатиме за необхідне.

Господар квапливо покивав.

– Може також статися, – продовжив за мить біловолосий, – що про долю цих недобрих людей стануть розпитувати їхні друзі чи поплічники. Тим скажи, що покусав їх Вовк. Білий Вовк. І додай, щоб частіше озиралися. Одного дня вони озирнуться і побачать Вовка.

Коли через три дні Аплегатт добрався до брам Третогору, було вже добряче за північ. Розлючений, бо затримався біля рову й зірвав горло – варта безбожно спала й зволікала із відкриттям воріт. Він лаяв їх і матюкав сумлінно, до сухої нитки й до третього покоління включно. Пізніше із задоволенням прислухався, як розбуджений командир варти навішує нові епітети, які він сам надав матерям, бабцям і прабабцям кнехтів. Вочевидь про те, щоб дістатися до короля Візіміра вночі, не можна було навіть марити. Його це, зрештою, влаштовувало підодило – вважав, що виспиться до утрені, до ранішнього дзвону. Помилявся. Замість вказати йому місце відпочинку, його без зволікання доставили в кордегардію. У кімнаті чекав на нього не градодержець, а той другий, товстий. Аплегатт знав його – був то Дійкстра, повірений короля Реданії. Дійкстра – гонець про те знав – був уповноважений вислуховувати відомості, призначені виключно для вух короля. Аплегатт вручив йому листи.

– Усне послання маєш?

– Маю, пане.

– Кажи.

– Демавенд до Візіміра, – процитував Аплегатт, прикривши очі. – Перше: ряжені готові на другу ніч після липневого молодика. Допильнуй, щоб Фольтест не підвів. Друге: з’їзду мудралів на Танедді власною присутністю не вшаную і тобі те саме раджу. Третє: Левеня мертве.

Дійкстра легенько скривився, стукнув пальцями об стіл.

– Ось тобі листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош вуха й напруж пам’ять. Повториш твоєму королеві слово в слово. Тільки йому, нікому іншому. Нікому, зрозумів?

– Зрозумів, пане.

– Звістка така: Візімір до Демавенда. Перевдягнених необхідно притримати. Хтось зрадив. Пломінь зібрав армію у Дол Анґра й тільки чекає приводу. Повтори.

Аплегатт повторив.

– Добре, – кивнув Дійкстра. – Вирушиш, щойно сонце зійде.

– Я п’ять днів на тракті, вельможний пане, – гонець потер сідниці. – Поспати б хоча до полудня… Дозволите?

– А твій король, Демавенд, спить зараз вночі? Чи я сплю? Саме за таке питання треба брати за шкірки, хлопче. Поїсти тобі дадуть, потім – трохи розігни кості в сіні. А перед сонечком – вирушай. Я наказав дати тобі чистокровного жеребчика, побачиш – несе, наче вихор. І не кривися. На тобі ще капшук з екстра-премією, щоб ти не говорив, що Візімір – скупердяй.

– Дякую, пане.

– Коли будеш у лісах над Понтаром, стережися. Бачили там білок. Та й звичайних розбійників там не бракує.

– О, знаю, пане. О, я ще дещо бачив кілька днів тому…

– Що бачив?

Аплегатт швидко доповів про пригоду в Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні руки на грудях.

– Професор… – сказав у замисленні. – Гаймо Кантор і Короткий Якса. Уконтропупені відьмаком. В Анхорі, на тракті, що веде до Горс Велену, інакше на Танедд, до Ґарштангу… Але Левенятко мертве?

– Що кажете, пане?

– Неважливо, – Дійкстра підвів голову. – Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку – у путь.

Аплегатт з’їв, що йому принесли, полежав трохи, від втоми так і не змруживши очі, перед світанком уже був за брамою. Жеребчик був і справді швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.

На спині, між лівою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербіло, мабуть, блоха його вкусила, поки він дрімав у стайні. А почухати було ніяк.

Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогою і перейшов у галоп. Час підгонив.

– Gar’ean, – просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гілки дерева, з якого він спостерігав за гостинцем. – En Dh’oine aen evall a stráede!

Торувіель зірвалася з землі, підхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевінна, який дрімав поряд, спершись на стінку ями. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який він сперся долонею.

– Que suecc’s?

– Вершник на дорозі.

– Один? – Яевінн підняв лук і колчан. – Кайрбре? Тільки один?

– Один. Наближається.

– То візьмемо його. На одного д’ойне менше.

– Заспокойся! – Торувіель схопила його за рукав. – Навіщо нам те? Ми повинні провести розвідку, а потім приєднатися до командо. Ми повинні вбивати цивільних на дорогах? Чи так виглядає битва за свободу?

– Саме так. Посунься.

– Якщо на дорозі залишиться труп, то будь-який патруль, що тут проїде, підніме тривогу. Військо почне на нас полювати. Перекриють броди, можемо тоді мати проблеми із переправою!

– По цій дорозі мало хто їздить. Поки вони побачать труп, ми будемо вже далеко.

– Той вершник вже далеко, – сказав з дерева Кайрбре. – Замість патякати, треба було стріляти. Зараз ти вже в нього не потрапиш. Тут десь двісті кроків.

– Із мого шестидесятифунтового?[13] – Яевінн погладив лук. – Тридцятидюймовою флейтою? Крім того, тут двохсот кроків немає. Тут є сто п’ятдесят, найбільше. Mire, que spar aen’le.

– Яевінне, облиш…

– Thaess aep, Toruviel.

Ельф розвернув шапку так, аби хвіст білки, до неї прип’ятий, йому не заважав, швидко натягнув лук, сильно, до вуха, докладно прицілився і відпустив тятиву.

Аплегатт стріли не почув. Була то стріла «тиха», спеціально споряджена довгим вузьким сірим пір’ям, із жолобкуватим для збільшення жорсткості й зменшення ваги древком. Трилезовий, гострий, наче бритва, наконечник з розмаху вдарив гінця у середину спини, між лопатками й хребтом. Леза були поставлені під кутом – уп’явшись у тіло, наконечник провернувся і вкрутився, наче шуруп, рвучи тканини, розтинаючи кровоносні судини й ламаючи кістки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня і зіслизнув на землю, безвладний, наче мішок із вовною.

Пісок дороги був гарячим, нагрітим сонцем так, що аж обпалював. Але гонець уже того не відчув. Помер відразу.