Читать книгу Темні таємниці - Андрей Кокотюха - Страница 9

У садку Чотаря стояв столик.

Його накривала тінь від розлогих гілок старих яблунь та вишень. Сад весь виглядав старим, мовби його намалював провінційний художник-пейзажист позаминулого століття. Жодних фантазій, жодних алюзій, без претензії на модерн. Зате максимально точне, буквальне відтворення часу, застиглого серед фруктових дерев та кущів малини, порічки й аґрусу. Сонячні промені пробивалися крізь густе листя тонкими стрижнями, у їхньому світлі між гілками бриніло мереживо павутиння. Самі ткачі – павуки – не ховалися, мостилися по центру, навіть виглядали виклично: не чіпайте, мовляв, мухами станете. Дрібні мухи теж ширяли скрізь, принципово ігноруючи призначені для них тенета. Основна дорога губилася за двома паралельними вулицями, і тут, у дворі, було незвично тихо для міста. Для повноти картини бракувало глиняного полумиска з фруктами, таці з бубликами й самовара – або закіптюженого чайника, у якому запарювали замість заварки вишневі й смородинові гілочки.

Ользі якоїсь миті здалося: тут уже пахне варом, від запахів приємно паморочиться голова. Корінна містянка, звична до зимових садів та погано доглянутих парків і скверів, не відчувала себе тут у звичному середовищі. Та дискомфорту таке занурення в старий пейзаж теж не створювало.

Вона вмостилася за столом на розхитаному дерев’яному стільці з вигнутою спинкою. Поки чекала, Чотар перевдягнувся. Зараз до неї вийшов діловитий, підтягнутий чоловік у чистій футболці, чорних джинсах та сандалях, крізь отвори в яких визирали строкаті шкарпетки. У кожній руці тримав по кухлю, вона відчула – кава, залита окропом. Поставивши біля неї синій кухоль із рожевим котиком, собі залишив білий із великими літерами «BOSS».

– Назар кави не п’є. Каже – шкідливо.

– А чай?

– Гілочки заварює. Чи пагінці.

– Я чомусь так і подумала.

Ложечок Вадим не приніс. Ольга відпила зі свого кухлика, погойдала його, аби краще заварилося. Свою каву Чотар поки не чіпав. Витягнув під столом кульгаву ногу, обперся ліктями об стіл.

– Домовимось одразу: у казочки про різних там упирів не вірю. І про дорогу прокляту теж. Але вони є.

– Упирі й дорога?

– Казочки. Причому гуляють трохи більше року. І саме це мене найбільше насторожує. Тому я з вами зараз і говорю.

– Не зовсім розумію.

– Страшилки почали ходити не так давно. Хтозна, раптом вони мають свій, місцевий ґрунт. Тільки ж я не збирач фольклору. Визнаю: раніше міг нічого не чути, бо то не входило в коло моїх інтересів. Але чому історії ожили?

– Не знаю.

– Я теж. Зараз ви дали мені привід розібратися в цьому.

Завітати в Піщане офіційно. Чи легально, якщо хочете. У поліції таки нема підстав заводити кримінальну справу. А ми з вами шукаємо дівчину Яну, яку останній раз бачили там.

Ви мене попросили. Якщо хочете – найняли.

– До речі, скільки?

– Киньте, – відмахнувся Чотар. – Будуть якісь витрати.

Беріть їх на себе. Єдине, чого хочу я, – розібратися нарешті, чому в околицях Піщаного почали знаходити трупи. Також кортить дізнатися, чому в зв’язку з ними заговорили про вурдалаків. Нарешті, там давно коїться щось нечисте. І навряд до того причетна казкова нечисть.

– Може, по порядку?

– Спершу ви розкажіть, – Вадим пригубив кави. – Яна збиралася саме в Піщане чи просто сюди, на Волинь?

– Казала, Женя тягне на Шацькі озера. Багато чула про них, ніколи не була. Нібито він знає, як відпочивати там дикунами. Поставити намети, готувати щось на вогнищі. Романтика, усе таке.

– Звідки і коли ви почули про село Піщане?

– За день до того, як зник зв’язок, Яна обмовилася: Женя надибав зовсім дике місце, без цивілізації. Не знаю, чи правда, але потім донька пояснила, знаєте, соромлячись: його там, на озерах, побили чи просто нагнали якісь гопники. Припускаю, що це правда. Знаючи трохи характер Заплави… покійного.

– Буває, – легко погодився Чотар. – На тамтешні бази відпочинку останні роки повадилися ті, кого обзивають донецькими. Їх видно за кілометр, згодні?

– Я б не стригла всіх, хто з Донбасу, під один гребінь…

– Я не перукар, – відрубав Вадим, знову ковтнув з кухля, кивнув до нього, мовби погоджуючись із напоєм. – Просто є типажі, яких інакше не ідентифікуєш. У вас вища освіта. Наука логіка, згадайте. Не всі донецькі – агресивні гопники. Але ті агресивні гопники, котрих стали бачити тут, – переважно донецького походження. Різницю вловлюйте.

– Вловила. Тільки ж ми відволіклися.

– Згоден. Отже, Євген з Яною подалися в Піщане. Це справді глухий кут, цивілізації там мало. Хоча років двадцять тому місце вважалося козирним, навіть ласим для багатьох. Там, Ольго, у радянські часи побудували біосферний курорт. Санаторій «Затишок». Мікроклімат унікальний, повітря цілюще, поруч заплава, природа – картинка.

Село розташоване дуже незручно, але і це спрацювало на користь ідеї. Місце – тихіше не буває. Нерви лікувати – саме воно. Тому призначався санаторій для начальства. Партійної еліти, туди з Москви апаратників усіх ланок возили.

Ну, з Києва теж. Путівку по блату давали. Місцеві облизувалися.

– Маленький курорт?

– Елітний, у повному розумінні цього слова. Потім Союз гавкнув. Усю ту музику в Піщаному якось утримувати треба було. І тут розташування спрацювало в мінус. Глухий кут, інфраструктура така собі. Великі села поволі занепадали, відоміші курорти накривалися й банкрутіли. Держава ж не справлялася. Потім багаті дещо почали викуповувати, відновлювати. Але до Піщаного руки ні в кого не доходили. Дорога потрібна, транспорт, а там усе незручно, і край, – Чотар покрутив кухоль по столу довкола вісі, цього разу ковтнув більше. – Пийте, Ольго, пийте. Вистигне.

– Нормально. Я таку якраз люблю.

Вона потягла з сумочки цигарки.

– Можете не курити? Хоча б тут потерпіть. Мені все одно, колись теж смалив. Назар не любить.

Ольга знизала плечима, заховала пачку. Її чим далі, тим більше захоплювала історія, у центрі якої вона мимоволі опинилася.

– З того часу Піщане повільно, але впевнено занепадає. Місцеві втомилися вже щось робити, аби затягнути туди людей. Раніше роботу давав санаторій. Тепер заробітчани своїх утримують. До Майдану в Росії, Польщі та Італії працювали, зараз курс тільки вперед, на Захід.

– Самі старі в селі лишилися?

– Чому? Різні є. Мало народу просто. І потім, Ольго, я ж там давно не був. Лише збирав інформацію, коли почалося.

– Ви про смерті?

– І про зникнення.

– Там ще й люди зникають?

– Доказів нема, що люди розчинялися саме в Піщаному. Лише чутки. Ну, і кілька трупів у радіусі села. Євген ваш – третій, здається.

– Поліція цього не визнає. Тобто, серії не визнає, зв’язку не хоче бачити. Але так, третій. Тільки там не все ясно.

– Що саме?

– Наприклад, причина смерті. Я не дивилася на тіло, його батьки впізнавали. Потім обмовилися: голова вся в крові, а за шию хтось укусив.

– Бачите, звідки чутки про упиря, – зітхнув Вадим. – Проте ми мало знаємо. Насправді, зачепили оті казочки. Людей зараз, на жаль, щодня вбивають. Але не кожну наглу смерть пов’язують із проклятими дорогами та лісовими вурдалаками. Тому й насторожився.

– Хто поширює чутки?

– Дуже правильне питання, Ольго. Відповімо – зробимо половину справи. Єдине, що знаю, – хвилю пустили соцмережі. Від кого конкретно пішло, поняття не маю. Кінців не знайти.

– Результат?

– У Піщане й без того не дуже навідувалися. Нині ж село й околиці взагалі оминають.

– Раптом це мета – аби ніхто сторонній туди не потикався? Є ж такі практики залякування.

– Ніколи не думали в розшуку працювати? – Ольга похитала головою. – Ясно, детективів начиталися. Не люблю їх, брешуть усе. Та змушений погодитись: раціональне зерно в тому, що ви сказали, є. Припускаю: казки про вурдалаків та смертельну дорогу роблять Піщане й околиці небезпечними для чужих. Проте для одного окремо взятого місця страшилок забагато. Звідси висновок такий: нагнітати комусь вигідно. І за ним інший, важливіший.

– Який?

– У Піщаному чи біля нього кояться темні справи. Ваша Яна могла стати випадковим свідком. І зникнути.

Ольга різким порухом відсунула кухоль на середину стола. – Ведете до того, що її вже вбили?

Чотар миролюбно підняв руки.

– Боже збав, Боже збав! Навпаки, її зникнення безвісти дає привід для оптимізму!

– Де бачите оптимізм?

– Євген мертвий. Труп знайшли на дорозі, яку охрестили проклятою, ще й сліди укусів на шиї. Яна була з ним. Де її, даруйте, труп? Чому одного позбулися, а інший – заховали? Чекайте, я вам відповім: бо нема трупа. Яна жива. Десь ховається, забилася в нірку, і носа не виткне. Очевидно, у Піщаному чи біля нього таки справді коїться щось недобре, навіть страшне. І ваша донька стала свідком. Можливо, Євгена вбили на її очах. Коли так, зрозуміло, чому дременула світ за очі й зачаїлася. Не довіряє нікому, мудро робить.

Ольга підвелася.

– Якщо ви маєте слушність, у Яни дуже мало часу. Кожен день на вагу золота, кожна година. Її треба знайти, урятувати, розумієте?

– Та сядьте ви, – буркнув Чотар. – Сядьте, сядьте. Розумію все. Але сидячи тут, у садку під деревами, нічого не можемо вдіяти.

– Тоді їдьмо в Піщане! – Ольга лишилася стояти.

– Згоден, – легко відповів Вадим. – Тільки обережно, у світлі останніх подій. Чужих, як розумієте, там побачать одразу. Кожна нова людина мов на долоні. Не має значення, скільки пар очей стежитимуть за кожним нашим кроком. Важливо, що серед них напевне будуть очі лиходія, а то й кількох.

– До чого ви це кажете?

– Треба напевне знати, чому пошуки Яни привели вас… тобто, нас у Піщане. Більше нічим ми не маємо там цікавитися.

– Поясніть. Розжуйте, ще так скажу.

– Гаразд, – Чотар зітхнув. – Та не стовбичте над головою.

Ольга сіла, усім своїм виглядом демонструючи нетерплячку.

– При Євгені не було документів. Він не мав мобілки. На голові пошкодження, та обличчя, наскільки розумію, не спотворене, як і пучки пальців. З моєї, та й загалом зі слідчої практики, трупи, знайдені в глухій місцевості, зазвичай неможливо ідентифікувати. Тут, бачите, не так. Поки не маю інших відомостей, припустімо, що хлопця збила машина.

– Як і тих двох раніше?

– Можливо. Хай, готовий, поклавши руку на серце, визнати існування проклятої дороги. Точніше, аварійно небезпечної ділянки. Збивши людину й переконавшись, що на смерть, винуватці зазвичай забирають у жертв усе, що допоможе впізнати їх. Так заплутують чи затягують слідство. Далі, припустімо, що у кожній із трьох смертей на дорозі винні різні люди. Приховуючи злочин, мислять і діють однаково.

– Припустімо.

– Але все перекреслюють сліди укусів на шиях. Ви точно знаєте, що вони були на інших жертвах?

– Можу сказати лише про Євгена. Інші – припущення й поголос.

– Так чи інакше, маємо підказку: усі три наглі смерті – не трагічний випадок. Запахло криміналом. З яким мої колишні колеги зі зрозумілих причин неохоче заводяться. Бо забагато неясного, ніхто не хоче собі геморою. Як сталося, що хлопця досить оперативно впізнали?

Ольга взяла кухоль, випила захололу каву трьома ковтками.

– Хай би як це не прозвучало, та дякувати слід його батькам. Люди вони дивні, і це ще м’яко сказано. Проте, щойно син перестав відповідати на дзвінки, подали в розшук. Зниклий безвісти. Я вже розумію, поліції простіше було скреготнути зубами, прийняти заяву й дати справі хід. Тим більше Заплави вказали, де саме зник Євген – Волинська область, Шацький район. Місцеве управління в той самий день отримало орієнтування. Фото зниклого додано. Ось чому труп вдалося впізнати, як ви кажете, досить оперативно.

Чотар замислено вибив на поверхні стола легенький дріб пучками пальців.

– Пояснення таке собі. Та іншого нема. Є у мами доця. Поїхала з другом шукати пригод. Друг… загинув. Від доці ані слуху, ані духу. Криміналу нема, поліція не має підстав займатися. Стривожена мама взялася шукати пропажу сама. Тому й запитує всіх про все.

– Невже в Піщаному справді потрібні аж такі легенди для нашої появи?

Вадим зміряв Ольгу поглядом згори донизу, похитав головою.

– Якби не три трупи, якби не чутки про зникнення в тих краях людей – нічого такого було б не треба. До того ж мусите зрозуміти специфіку. Колись Піщане було маленьким раєм на землі для тих, хто в ньому жив. Зараз – глухий кут, забутий і кинутий напризволяще. Ще й овіяний дурною славою. Скільки б народу там нині не мешкало, усі разом і кожен окремо дивитимуться на вас спідлоба, підозріло. Враховуючи, що там напевне є свої, небажані для розголосу темні таємниці, ми ризикуємо не повернутися звідти живими.

– Навіть так? Хіба не можна залучити поліцію офіційно?

– Ох, Ольго, Ольго. Навіщо тоді ми тут із вами сидимо? Ви ж пробували.

– Не знала всіх обставин. Зараз ви відкрили очі. Просвітили.

– Думаєте, полковник Кушнірук після цього стане на ваш бік? Та тут же всі шукають, на кого б те село перекинути! Нікому не хочеться ламати зуби в тій глушині. На Піщане простіше закривати очі. Власне, тому він і зіскочив із теми. Хіба не згадували при ньому цю назву? – Ольга ствердно кивнула. – От бачте! Тож маємо діяти на власний розсуд. І, нагадаю, без вас, матері зниклої дівчини, мені там буде непросто.

– Хіба я відмовлялася? Від самого початку, здається, вирішили робити все разом.

– Хотів почути зайвий раз, що не здасте назад.

– Ви погано мене знаєте, Вадиме Чотар.

Аби символічно закріпити щойно укладену угоду, вони почаркувалися кухлями.

У пасторальній тиші саду звук вийшов надто лунким.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Не бийте! Не бийте!

– Ти ще не знаєш, як б’ють, дівчинко.

– Знаю! Не треба більше!

– Тебе тільки шмагають.

– Досить уже! Ну, будь ласка!

– Чому досить? Скажи мені і всім, хто тут є.

– Мені страшно!

– Брешеш, Яно. Аби справді боялася, не робила б такого. Тебе страх зупинив би, дівчинко. Так чому тебе не треба більше карати?

– Я більше не буду!

– Не будеш – що?

– Тікати!

– Ти ж не втекла. Звідси неможливо втекти.

– Я вже знаю це, знаю! Я буду слухатися! Чуєте, я буду дуже слухняною!

– Дуже? Чи дуже-дуже?

– Дуже-дуже-дуже!

– Добре, лишіть її. Вона все зрозуміла й справді більше не робитиме, як хотіла. Так-так, стій. Не ховай очі. Мене не обдуриш, Яно. Бачу, на лиці написано – щось хвилює. Язик свербить щось запитати. Питай, не бійся.

– Я не боюся.

– А ось тільки сказала – страшно.

– Та не плутайте мене! Ой, не треба знову!

– Не хами. Не підвищуй голосу.

– Вибачте.

– Отак. Слухаємо тебе.

– Для чого я тут? Чому ви мене тримаєте?

– Для твого ж блага. Твоє завдання зараз – дихати свіжим повітрям. Тут унікальне повітря. Мікроклімат лікувальний. Дурні люди, не знають нічого. Їм у нас тут глушина. А можуть же тут, у глушині, до ста років жити. Тому гуляй, Яно. Поводься тихо. Їж, пий, тут усе здорове. І давай надалі без дурних питань.