Читать книгу Клуб Боягузів - Андрей Кокотюха - Страница 6

Наче грім серед ясного неба гримнув.

Яскраво світило сонце, а в очах у Дениса Черненка все одно потемніло. Він не бачив нікого довкола себе, крім дівчиська в шортах, яке далі старанно ховало від нього очі. Не чув нічого, хоча вусатий поліціянт назвав його злодюжкою вголос і довкола них одразу зібрався гурт цікавих. Не міг слова сказати… та його ж компанія десь зовсім поруч і повинна прибігти на допомогу. Не міг зрушити з місця, хоча суворий страж уже сіпав його за плече.

– Почекайте-чекайте! – втрутився тим часом турист. – Треба ж розібратися! Хлопець зовсім не підозрілий, не схожий на злодія…

– А справжні злодії, шановний, зовсім не виглядають підозрілими. І тим більше не схожі на злодіїв, – за звичкою не дав йому договорити поліціянт. – У вас онде двійко дівчат, вам легше, ніж тим батькам, у кого такі ось розбишаки.

– Чому це він розбишака? – крикнув хтось із натовпу. – Наче пристойна дитина!

– Добра дитина: в темному кутку на дівчину напав, погрожував, гроші мало не силою видряпав. Он гляньте, вона налякана вся, тремтить, не дивиться на нього. Бо боїться. Боїшся, Полю?

– Боюся, – тихо цвірінькнула дівчинка, яку звали Полею, і сильніше притиснулася до кирпатого, по всьому видно – її батька.

– Нехай кишені виверне! – втрутився якийсь захисник пограбованих.

– Виверне, тільки не тут. Ну, хлопче, пішли, чи силою тебе по землі волочити?

Нарешті до Дениса повернулася здатність говорити.

– Чого причепилися! – крикнув він, рвучко вивільняючись від чіпкої правиці поліціянта. – Вперше бачу її! Нема в мене її грошей! У мене своїх навіть нема! Я взагалі не місцевий, з Києва!

– Вже встиг спільнику передати! Знаємо ми таких! – зробив висновок той самий бувалий у бувальцях.

– Гастролер[1], ясна справа! – долучився до нього ще один, поважний пузатий дядько з піжонською палицею.

– Цікаво, чого це він із Києва, а без дорослих? Батьки твої де, хлопче?

Денис не міг сказати про себе, що він бував у подібних бувальцях. Але серед його київських знайомих по району траплялися і відверто злодійкуваті типчики, від дружби з якими мама мало не щодня застерігала сина. Та й у бабусиному селі не всі місцеві були зразком достойної поведінки. Тому щось підказувало Черненкові: огризатися зараз не треба, лише собі нашкодиш. До того ж ситуація, попри всю свою дурнуватість та неймовірність, справді виглядала дещо підозрілою. Один, без дорослих, у чужому місці, та ще й звинувачений у нападі на дівчинку Полю в картатих шортах…

– Пропустіть! Пропустіть! – почувся зовсім близько знайомий голос, і крізь гурт цікавих пробився ліктями Максим Білан. Оксана і Мавка не відставали від нього. Ще не розуміючи до кінця, що сталося, Максим уже запитав голосом, повним відчаю: – Куди ти вліз? На хвилину тебе лишити не можна!

– Гляньте, їх тут ціла банда! – реготнув пузатий добродій.

– Сам ти банда! – не витримав Денис.

– Ти диви, який нахабний та зухвалий! – обурився пузань. – Пане поліціянт, заберіть його і всю оцю компанію заразом. Бо життя від них не стало!

– Стоп, стоп! – замахав руками Максим. – Почекайте! Давайте розберемося, що тут відбувається! Це – ніякий не злодій, а друг мій, Денис Черненко! Ми в гості сюди приїхали, вперше у вашому місті, лише кілька годин! І отак ви нас зустрічаєте? Та- ка у вас тут гостинність?

– Дуже ти старопупий! – гримнув поліціянт. – Друг твій, кажеш? А чому твій друг не може бути злодієм? У нього що це, на лобі написано?

– Що і в кого він украв? – запитав Максим.

– Ось, гроші в дівчинки, – кивнув поліціянт на потерпілу.

– Коли?

– Півгодини тому.

– Вже помилка. В цей час Денис був поруч із нами, – враз він запнувся, розгублено глянув на дівчат. – Він же стояв поруч, правда?

– Ми не бачили, – майже хором відповіли Мавка і Оксана. – Точніше, не звертали уваги. Ми ж захопилися розмовою…

– Все одно! – вперто вів своє Максим. – Ви ж не думаєте, що Черненко, поки ми захоплювалися розмовою, встиг когось тут пограбувати? І хіба він узагалі може когось пограбувати? Дівчинко, як це сталося? Ти не помилилася?

Поліна нічого не відповіла, лиш опустила голову.

– Досить! – не витримав вусатий поліціянт. – Тут, серед площі, ми не будемо розбиратися! Пройдемо у відділення, там поговоримо! Є свідки? Хтось бачив, як це сталося?

Люди чомусь дружно глянули на пузатого пана. Той знітився, щось пробуркотів і посунув від місця пригоди. Кирпатий тато Поліни рішуче взяв дівчинку за руку.

– Знаєте, тут справді треба розібратися. Моя донька впізнала свого кривдника, але все це чим далі, тим гірше виглядає. Ходімте у відділення.

– Він справді не місцевий? – запитав поліціянт у Максима. – Хтось дорослий взагалі з вами є?

– Моя мама! – дзвінко вигукнула Мавка. – Я знаю, де ваша поліція, і ми туди зараз прийдемо з нею! Денисе, тримайся! Максиме, ти з ним?

– Ніхто з ним не піде! – заявив поліціянт. – Приводьте когось із дорослих, тоді будемо розмовляти конкретно.

Легко сказати – тримайся. Протриматися складніше. Тим біль- ше коли всі проти тебе. Закусивши нижню губу, Денис Черненко покірно дозволив поліціянту заарештувати себе.

В усякому разі, так це виглядало на очах у доброго десятка людей.