Читать книгу Казки - Андрей Курков - Страница 3
Велика повітроплавна подорож
ОглавлениеРаннього осіннього ранку на Киселівку налетів сильний вітер. Він шумів у садах, завивав у коминах будинків.
Васько Утюгов та Рижик прокинулись і обережно визирнули з буди.
– Ну й вітрюга! – зітхнув Рижик. – Ось і осінь почалася. Скоро дощі підуть…
– Так, – Васько задумливо кивнув. – Погода стане нельотною, і доведеться сидіти в буді до весни… А нащо до весни?! – раптом підхопилося кошеня. – Ми ж збирались подорожувати!
– Куди? – Рижик понуро глянув на друга.
– Абикуди, – серйозно відповів Васько.
Цуценя почесало задньою лапою за вухом. Подорожувати абикуди йому здавалось дуже небезпечно. От коли точно знаєш, куди подорожувати, – зовсім інша справа. А невідомо куди – це вже страшно.
– Полетімо з птахами! – запропонував Васько.
– А куди вони летять? – спитав Рижик.
– В дуже теплі краї, на південь.
– А раптом ми потрапимо з ними на північ, кудись у дуже холодні краї?! – засумнівалося цуценя.
– Ти що, не знаєш, що всі перелітні птахи летять восени на південь, а весною назад?! – здивувався Васько Утюгов.
– Мене цьому не вчили! – буркнуло цуценя. – І взагалі я всьому вчуся сам!
– Ну, якщо ти не хочеш, я один полечу! – тепер образилось кошеня.
– Чому це не хочу?! – підстрибнуло цуценя. – Дуже хочу, хочу в теплі краї!
– Ну, тоді я піду шукати попутних перелітних птахів! – кошеня вистрибнуло з буди і перелетіло через ворота.
Облетівши навколо села, Васько Утюгов побачив зграю диких качок, які збиралися в далеку дорогу. Він приземлився і підійшов до них.
– Вибачте, – звернулося до них кошеня. – Ви випадково не на південь летите?
Качки трохи налякалися й відсахнулися вбік, лише одна синьо-зелена птаха уважно оглянула Ваську і відповіла:
– Так, ми на південь. А чому ви питаєте про це, поважний молодий коте?
– Ми з другом зібрались подорожувати… – зніяковіло кошеня. – І ось хотіли б полетіти в теплі краї з якою-небудь зграєю.
Качки оточили кошеня щільним кільцем, здивовано крякаючи і крутячи дзьобами.
– А на чому ви полетите? – зацікавилась серйозна синьо-зелена качка.
– Ні на чому. Самі полетимо, – відповів Васько.
– Ви хочете сказати, що ви – літаючий кіт?
– Так, – відповіло кошеня. – А мій друг – літаюче цуценя.
– Хороша компанія! – усміхнулася серйозна качка. – Ну що ж, я не проти. Тільки летітимете у хвості зграї і якщо втомитесь – ми вас не чекатимемо!
– Добре! – зраділо кошеня. – А коли ви відлітаєте?
– Коли жаби проквакають опівдні.
Васько Утюгов поважно попрощався із серйозною синьо-зеленою качкою і поспішив у Киселівку, щоб порадувати свого друга.
Рівно опівдні качина зграя піднялася в небо. Вітер до того часу стих, і погода стала навдивовижу льотною. Качиний ключ, у хвості якого летіли цуценя і кошеня, плавно і повільно піднімався до самої небесної висоти. Далеко позаду залишилася рідна Киселівка, а знизу великим зеленим килимом розстелився ліс.
Вони летіли і летіли. Кошеня і цуценя вже вибивалися із сил, коли качка, яка летіла попереду Васька, повернулась і сказала, щоб вони приготувалися до приземлення.
– А як потрібно приготуватися? – спитало у неї кошеня.
Качка невдоволено обернулась і сказала, що особисто їй байдуже, як вони приготуються.
Тоді кошеня на льоту підняло хвіст, а цуценя перевірило, чи добре зав’язані його вуха.
Приземлилися вони на великій галявині, оточеній з усіх боків низенькими молодими ялинками.
– Ну як, не втомились? – підійшла до друзів серйозна синьо-зелена качка.
– Трошки, – зізналось кошеня.
– Ні, не втомилися! – жартівливо відштовхнуло його цуценя.
Качка усміхнулася.
– Відпочивайте! – сказала вона. – Завтра зранку полетимо далі.
Вечір спустився на галявину майже непомітно. Раптом стало темно
і прохолодно. Качки влаштувалися посеред галявини, а кошеня з цуценям вляглися під ялинкою трохи осторонь.
Кошеня згадало літні вечори й одразу зрозуміло, чим вони не схожі на осінні. Навіть літньої ночі було набагато тепліше, ніж зараз. А зірки на небі горіли так само, і так само, не поспішаючи, походжав серед них місяць.
– Рижику! – повернувся до свого друга Васько. – А собаки на південь не втікають восени?
– Ні, – відповів Рижик. – На півдні своїх собак вистачає. Та й навіщо втікати?! Буда тепла, якщо стане зовсім прохолодно – можна в хазяїна погрітися, та й кісточка в хазяїна завжди знайдеться!
– І коти також не втікають… – задумливо похитало мордочкою кошеня. – Значить, коти і собаки сильніші і витриваліші за птахів.
Раптом Рижик нагострив вуха і підвівся. Він уважно озирнувся довкола, потім заспокоївся і знову повернувся до Васька.
– А якщо всі птахи летять на південь, як же вони там усі вміщаються? – серйозно спитав Рижик.
– Напевно, південь дуже великий, – відповіло кошеня. – І мені здається, що не всі птахи відлітають на зиму. Ось пугач також якось говорив, що зимою йому дуже подобається літати…
Раптом зовсім поряд щось зашурхотіло. Рижик скочив на лапи і стрибнув у темноту. Затріщали гілки, хтось жалібно заскиглив. Кошеня пішло на шум, а йому назустріч вискочило скуйовджене цуценя з лисячим хвостом у пащі. Качки галасливою схвильованою юрбою оточили двох друзів.
Рижик опустив хвіст на землю і полегшено видихнув.
Наперед вийшла серйозна синьо-зелена качка.
– Ви врятували нас від лисиці! – сказала вона. – Ми вам дуже вдячні і за ваш благородний вчинок дозволяємо летіти не в хвості ключа, а одразу за мною.
Качки галасливо закрякали, обговорюючи подію.
– Дякую! – Рижик сором’язливо усміхнувся.
Рано-вранці зграя знову здійнялася в небо. Попереду летіла серйозна синьо-зелена качка, за нею кошеня з цуценям, а за ними вже решта. Зграя летіла назустріч вітру, який гнав у бік Киселівки величезні осінні хмари.
Кошеня і цуценя сильно втомилися. Летіти на початку ключа було дуже важко. Качки, які летіли позаду, постійно підштовхували Васька і Рижика, а вони ненароком зачіпали крила серйозної синьо-зеленої качки.
Увечері приземлилися на пшеничному полі.
– І куди вони поспішають?! – стомлено видихнув Рижик. – Я вже зовсім стомився.
– Я також, – підтакнув Васько. – Напевно, доведеться нам летіти далі самим, без зграї.
Цуценя погодилось. Перші два дні подорожі дуже втомили друзів. Вони ледве трималися.
– Шановна качко! – кошеня підійшло до очільниці зграї. – Велике спасибі за те, що ви взяли нас із собою.
Він пояснив серйозній птасі, чому вони не можуть летіти далі зі зграєю. Качка дуже засмутилася.
– Може, ви хочете летіти на самому початку ключа? – з надією спитала вона.
– Ні, – сказало кошеня. – Ми і в хвості ледве-ледве летимо. Ви надто швидкі птахи, і ми не встигаємо за вами.
– Нам потрібно поспішати, – пояснила серйозна синьо-зелена качка. – Скоро підуть дощі, а під дощем далеко не полетиш.
– А на півдні дощі не йдуть? – спитало кошеня.
– Йдуть, – відповіла птаха. – Але дуже теплі.
Наступного ранку зграя, попрощавшись із двома друзями, продовжила свій далекий шлях. Кошеня і цуценя, не поспішаючи, полетіли слідом. Вони вже знали, де південь, і вирішили добиратись туди удвох.
Справді, в місцях, над якими вони летіли, було набагато тепліше, ніж у Киселівці в день їх відльоту. Ще жодного разу вони не потрапляли під дощ, а всі хмари, які зустрічались їм у небі, пливли в бік їхнього села. Хмари траплялись і дощові, і грозові, і навіть снігові.
– У Киселівці скоро зима настане! – дивлячись на хмари, говорило цуценятко.
Кошеня летіло мовчки. Воно сумувало за котом Орловим і пугачем Філею. Сумувати за друзями було дуже журно.
– Дивись, який цікавий ліс! – раптом крикнув Рижик.
Васько поглянув униз і дуже здивувався. Ліс був цілковито дивний, у ньому росли низькі товстезні дерева, а над ними щось парувало. Кошеня раптом відчуло, що повітря в небі стало дуже теплим і смачно пахло.
– Давай приземлимося! – запропонував Васько.
– Давай! – одразу ж погодився Рижик. – І чим це так смачно пахне?!
Вони приземлилися біля товстого дерева і зрозуміли, що в лісі пахне сосисками.
Кошеня облизнулося, а Рижик ковтнув слину.
– Ваську, тут хтось їсть! – серйозно сказало цуценя.
Вони обійшли декілька галявинок і раптом надибали на дуже товстого борсука, який спав під дуже товстим деревом.
– Треба його розбудити! – рішуче прогавкало цуценя і наблизилось до борсука.
Борсук спав так міцно, що цуценяті довелося гавкати йому у вухо хвилин п’ять, поки той відкрив очі.
– Вибачте, що ми вас турбуємо, – звернувся до нього Рижик. – Ви не підкажете, звідки це так смачно пахне?
Борсук, незадоволений, що його розбудили, ліниво поворухнув задньою лапою і показав нею, звідки йде запах. Васько з Рижиком пішли у вказаному напрямку. Чим далі вони йшли, тим тепліше ставало в лісі і тим смачніше пахло. На шляху вони побачили ще кількох товстих борсуків, які спали під деревами. Друзі йшли і йшли, поки не зустріли ще одного борсука, який повільно і ліниво рухався їм назустріч.
– Вибачте, ви не підкажете… – швидко заговорило цуценя.
– Ні-і-і, не підкажу… – перебив його борсук. – А що ви хочете?
– Ми хочемо їсти, – сказало кошеня.
– Тоді підкажу… – ліниво усміхнувся борсук. – Нема нічого важливішого-о за сніданок, обід і вечерю… Давайте я наві-іть вас проведу туди-и…
Борсук дуже повільно повернувся і, ледве пересуваючи лапи, поплентався назад. Друзі пішли за ним.
– Я сьогодні дуже втоми-и-ився, – не озираючись говорив борсук. – Довелося поїсти на завтра і післязавтра наперед. Хочу трохи виспатись…
– У вас багато справ? – спитав Васько.
– Звичайно-о-о… – протягнув борсук. – Ось ви пробували коли-небудь з’їсти за один раз двадцять сосисок?
– Ні, – чесно зізналося кошеня.
– А мені доводиться… – сказав борсук і голосно позіхнув.
Вони вийшли на околицю лісу. Під незвично товстим деревом стояв стіл, а на ньому лежала гора сосисок.
– Ого! – заволав Рижик. – Звідки їх стільки?
– Діти принося-ять! – ще раз позіхнув борсук. – Вони приносять нам сосиски, а за це ми дозволяємо їм нас гладити, скільки вони захочуть.
– Яке дивне місце! – вигукнуло кошеня.
– Звичайне казково-сосискове місце, – сказав борсук.
Цуценя і кошеня наїлись досхочу. Сосиски були страшенно смачними, і Васьці здалось, що вони змогли б з’їсти і двадцять, і навіть тридцять штук.
Борсук терпляче чекав, поки друзі наїдяться. Він стояв, відвертаючись від сосискового столу, але врешті-решт не витримав і з’їв іще штук десять.
– Ну як, наїлися? – спитав він, дожовуючи останню сосиску.
– Звичайно! Ще й як! – відповіли друзі.
– Тоді ходімо знайдемо гарні місця для відпочинку. Поспіть пару днів, потім знову поїсте… Вам у нас сподобається! Це тільки я все труджуся, а решта борсуків давно вже відпочивають.
– А що ж ви робите? – здивувався Рижик.
– Сосиски розношу. Всі, крім мене, давно вже живуть, лежачи під деревами, навіть на лапи не піднімаються…
– Це як? – зацікавився Васько.
– Це дуже добре і приємно, – пояснив борсук. – Вони лежать під деревами, сплять, відпочивають, а я їм сосиски приношу, щоб їм самим за ними не ходити. Залишайтесь у нас, порозносьте замість мене сосиски, поки хто-небудь ще не захоче залишитися в нашому лісі… У нас хороше життя. Знаєте, як приємно: спиш собі, а тебе діти гладять…
Васько і Рижик перезирнулись.
– Сосиски – це, звичайно, смачно, – сказало цуценя. – Але ж не можна все життя тільки їсти і спати!
– Можна-а-а! – заперечив борсук. – У нас усі тільки те і роблять, що їдять і сплять. Це лише я труджуся…
– Велике спасибі за сосиски, – сказав борсуку Васько. – А ми, напевно, полетимо вже.
– Як? – здивувався борсук. – Ви не залишитеся?
– У нас подорож! – пояснив Рижик.
– Дурниці! – буркнув борсук. – Ви ще надто молоді й нічого не розумієте у житті. Подорож – це голод і холод, а у нас… Ось тут я, мабуть, і засну, – раптом сказав він, підійшов до товстого дерева і ліг під ним, зовсім забувши про кошеня і цуценя.
– Ну що, полетіли?! – кошеня озирнулося на цуценя.
Цуценя розбіглось, підстрибнуло і тут же звалилося на землю, боляче вдарившись.
Кошеня також не змогло злетіти. Вони сиділи коло сплячого борсука і нічого не могли зрозуміти.
– А скільки ти сосисок з’їв? – раптом спитало цуценя.
– Не рахував, – зізнався Васько.
– А я – п’ятнадцять! – Рижик подивився на свій живіт. – Все ясно – ми об’їлися, і поки не зголодніємо – не злетимо.
У дивному лісі друзям довелось пробути три дні. Тільки на четвертий вони змогли нарешті відірватись від землі й злетіти, залишивши під деревом борсука, який міцно спав.
Вони знову летіли на південь. Недалеко від них також на південь летіла зграя якихось птахів.
– Рижику! – Васько підлетів поближче до друга. – Ти знаєш, я вже втомився.
– Я також, – зізналося цуценя. – Це все через сосиски. Іще разок поїли і більше ніколи б не злетіли!
– Може, відпочинемо? – спитав Васько.
– Ти сам говорив, що нам потрібно поспішати! – загарчав Рижик.
– Це не я, це серйозна синьо-зелена качка говорила! – заперечило кошеняті цуценя, і вони полетіли далі.
Подорож тривала. Васько і Рижик летіли вже декілька днів поспіль. Вони знову набралися сил і вже забули про дивний сосисковий ліс і його сплячих мешканців. Кошеня і цуценя летіли тепер і вдень, і вночі, приземляючись деколи для короткого відпочинку.
Того дня вони відпочивали просто на льоту. Вечір був теплий і світлий. Друзі бадьоро скочили на лапи, розігнались і злетіли над лісом. Уночі вони зазвичай летіли шумно: то розмовляючи, то муркаючи, то виючи, як учив пугач Філя.
Накричавшись, кошеня і цуценя вирішили трохи помовчати, і раптом обоє почули знизу якийсь тривожний писк.
– Здається, хтось кличе! – насторожилося цуценя.
Вони опустилися нижче і зависли прямо над верхівками дерев.