Читать книгу Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа - Андрис Лагздукалнс - Страница 3
Розділ другий
ОглавлениеШато «Литторал», долина Луари, Франція, травень 2014 року
Теплого травневого вечора, широкою алеєю доглянутого парку, що оточував старовинне шато «Литторал», яке розкинулося на мальовничому березі річки Луари, неспішно прогулювалися літня жінка та чоловік середнього віку.
Стрункість жіночої фігури підкреслювала довга, до п'ят, звужена у талії сукня блакитного кольору, з довгими рукавами «бішоп». Рукава закінчувалися вузькими високими манжетами, що приховували білу шкіру й витончені форми рук власниці. Судячи з ґудзиків, оздоблених натуральним дорогоцінним камінням, носків дорогих черевичків на високих підборах, які щоразу з’являлися з-під обробленого мереживом подолу, витонченій посадці голови й манері вести розмову – жінка належала до шляхетної родини. Це була не показна манірна поведінка, а звичайний її стан, що склався протягом усього життя, починаючи з дитинства. На перший погляд, їй можна було дати років п'ятдесят п'ять – п'ятдесят вісім не більше, але насправді графині Луїзі де Фоссе цієї весни виповнився сімдесят один рік.
Однак світова громадськість та, особливо, читачі, котрим припали до душі гостросюжетні детективні романи, протягом декількох десятиліть знали її, як Гійома Валіньї.
Цей псевдонім вона взяла собі після знайомства зі старим рибалкою-браконьєром, який мешкав неподалік у селі Дюжонь. Валіньї, дарма що таблички з попереджувальними написами були закріплені на залишках мура стародавньої фортеці, який оточував територію шато, та на в'їзній брамі, кілька разів на тиждень вештався до берега річки, де у нього були встановлені рибальські сітки.
У невеликому лісі старий розставляв пастки на фазанів та іншу дрібну живність, яка у достатку заповнила угіддя навколо шато, власники якого не поділяли захоплення полюванням, що останнім часом стало модним серед їхнього шляхетного оточення.
Зібравши рибу з сіток, а дичину з пасток, Гійом мав звичку зайти до кухні, щоб з гідністю залишити «панам» десятину від своєї здобичі й хильнути чарочку-другу «кальвадосу» у компанії зі своїм приятелем-кухарем. Під час цих відвідин Луїза частенько спускалася на цокольний поверх, бажаючи власноруч пригостити здобувача завареною чашкою кави і послухати одну з його повчальних і напрочуд цікавих історій. Часом з цих розповідей вона черпала різноманітні теми для своїх сюжетів, образи героїв, які так детально і колоритно описував оповідач після пропущеної чарочки «кальвадосу».
Валіньї чудово розумівся на тому, коли риба нерестилася та коли птахи сідала на гнізда. В цей час він добровільно виконував обов'язки лісничого та інспектора рибоохорони, ганяючи хлопчаків берегом річки, встановлював годівниці для птахів у лісі, й з дозволу Луїзи відпочивав у старому мисливському будиночку на узліссі, біля північної межі їхніх угідь.
Гійом настільки сподобався письменниці, що розповідь сюжету в декількох її романах велася від його імені. Старому браконьєрові це не аби як лестило. Невеличку бібліотеку Валіньї, у маленькій кам'яній хатині, покритій злегка скошеним черепичним дахом, яка була зведена ще його дідом, прикрашали кримінальний кодекс, Біблія та примірники романів Луїзи де Фоссе з її автографами. Останньому, заздрили всі мешканці маленького села Дюжонь, що розташувалося на березі Луари, за півтори милі від оселі місцевої знаменитості. Щоб заспокоїти заздрість сусідів Валіньї, Луїза організувала в селі щось на кшталт читальної зали, передавши туди кілька десятків примірників своїх романів та частину власної бібліотеки.
Приблизно сім років тому Луїза, як і всі мешканці села, була украй здивована зникненням Гійома. Пізнього осіннього вечора, він, як завжди, вирушив перевірити свої снасті – і більше його ніхто не бачив. Пошуковий загін, сформований з селян, разом з кількома екіпажами жандармів, надісланих на прохання Луїзи з Анже, дві доби оглядав околиці, але слідів Валіньї ніхто так і не знайшов. Прийнявши за офіційну версію, те, що під час перевірки сіток Гійому стало погано й він, упавши в річку, потонув, жандарми залишили маєток. Односельці замовили за зниклим старим поминальну месу.
Життя потекло далі. Лише кухар Морель і Луїза нерідко за ранковою чашкою кави згадували старого добрим словом. Графиня відчувала за собою легку провину за те, що не змогла приділити належну увагу розшукам свого доброго приятеля. Причиною тому була раптова смерть її чоловіка від серцевого нападу. Але час усе лікує, або пам'ять ховає гіркі спогади в далеку скриньку.
Поринувши з головою у творчість, Луїза змогла пережити втрату двох близьких для неї людей. Новий роман починався епіграфом присвяченим старому Гійому та графу де Фоссе, з яким вона прожила в любові та злагоді не один десяток років. Одне засмучувало її – відсутність в неї діточок.
* * *
Компанію Луїзі де Фоссе під час вечірньої прогулянки складав один з засновників літературного конкурсу, а саме Віктор Наумович Приходько, сорока восьми років, власник видавництва, головний офіс якого був розташований у Києві, а філії – у Росії, Білорусі та Казахстані. Середнього зросту, злегка повненький, одягнений у легкий світлий костюм спортивного крою, він поважно крокував поруч зі своєю супутницею широкою алеєю парку. Чоловік періодично втирав носовичком краплі поту, які виступали на засмаглій поголеній голові, й обмахувався світлим літнім капелюхом, тримаючи його в лівій руці. Але судячи з частоти рухів руки, що тримала хустку, йому це не допомагало.
– Ти диви, вже майже сутеніє, але як спекотно. Напевно, до ночі буде гроза.
– Ви маєте рацію, Вікторе, грози сьогодні не минути. Звернули увагу на хмару над Анже? Грому ще не чути, але блискавки вже миготять.
– Так що, нас може ще й намочити? – чоловік здивовано подивився на супутницю.
– Ну що ви. Ми встигнемо повернутися. Від нас до міста миль двадцять-двадцять п'ять навпростець.
– Тоді я за вас не переймаюсь.
– Та досить вже вам, Вікторе! Я не цукрова панночка, й дощем мене не злякати. Цієї весни ми з подругами пішки підіймалися до тунелю «Пікколо Лагацуой», що в Альпах. Вів нас хлопчина-гід років двадцяти, зі студентів, які підробляють на простих маршрутах для таких старих гримз, як ми.
– Луїза, припиніть на себе намовляти! Ви напрочуд добре виглядаєте.
– Так, для своїх сімдесяти я виглядаю чудово, а ось на п'ятдесят, вибачте, Вікторе – вже не тягну, – вона посміхнулася й продовжила. – Так ось, на зворотному шляху нас застав дощ і поливав усі три години, доки ми спускалися до підніжжя гори. Нам наступного ранку хоч би що, а той юнак зліг із нежитю та застудою.
– Ось я й кажу, ви…
– Ай, залиште. Я живу на природі, а не під дахом цих жахливих та галасливих міст. Ми весь час через це сперечалися з моїм покійним чоловіком. Він тут знемагав від нудьги, доки не вигадали інтернет. Ось тоді-то він заспокоївся, отримавши можливість безпосередньо у візуальному режимі вправляти мізки своїм директорам та спілкуватися з клієнтами і друзями, не виходячи з кабінету.
Вони підійшли до ажурної альтанки.
– Зупинімося ось тут. Я наказала подати сюди чай, – Луїза жестом запросила свого супутника пройти всередину альтанки.
Вони сіли на дерев'яні лавки з вигнутими спинками, пофарбованими в білий колір, у тон рожевому й білому забарвленню намету, виготовленому з тонких прутів, що накривав альтанку.
– Скажіть Луїза, а вас не турбує те, що серед дев'яти фіналістів троє з України і один з Росії. Адже багато хто в нашому видавничому колі знає про те, що ви родом з Чернігова.
– Ой, та ну їх до біса. Це знання не заважало їм протягом півстоліття заробляти гроші на моїх романах. Так чому це повинно їх зараз бентежити? Тим паче, що дівчина виказує напрочуд гарні здібності. Потім ще цей француз-ветеринар і відставний детектив зі Штатів. Господи, та чого мені перейматися? Адже конкурсний відбір проводило міжнародне журі, яке вони й обирали. Ви самі-то чого збентежилися?
– Та я ж не про себе. Насправді ви, шановна Луїзо, теж бачите, які зараз у світі склалися стосунки. До нашої країни підвищений інтерес, до Росії навпаки – починає складатися негативне ставлення.
– Пусте. Я не маю бажання навіть згадувати про ці дурниці. У нас не Рада Безпеки Європи, а міжнародний літературний конкурс. Ми поза політикою. Історії для майбутніх конкурсних робіт обрані абсолютно нейтральні. Від цього й будемо витанцьовувати.
– Скажіть, Луїзо, а як ви зважилися віддати свої сюжети конкурсантам? Або у вас їх настільки багато, що ви боїтеся не встигнути все викласти на папері за життя? Так найміть стенографістку.
Після цих слів співрозмовника жінка розсміялася. Витерши мереживною хусточкою, яку вона витягла з манжета, сльози, що виступили у куточках гарних сірих очей, вона дістала зі сріблястого клатча золотий портсигар. Розкривши його, витягла тонку коричневу цигарку. Луїза підкурила від вогню запальнички, з повагою піднесеної Віктором Наумовичем.
– Я щось не те кажу? – він здивовано поглянув на співрозмовницю.
– Не переймайтеся, все добре. Але кращою стенографісткою у мене був мій покійний чоловік. Мій Мішель. Він примудрявся не тільки записувати все те, що я йому надиктувала, а й одночасно вмів правити діалоги, особливо за участю жінок. Повинна визнати – це геніально йому вдавалося. Я спробувала знайти Мішелю заміну, але, на превеликий жаль, це виявилося вкрай складною проблемою.
Луїза де Фоссе глибоко зітхнула та з сумом подивилася у бік лісової галявини, яка починалася відразу за живою огорожею парку.
– А нескінченно викликати сюди цих дівчаток, які, лише почувши з ким їм доведеться працювати, від хвилювання випускають з рук на підлогу то олівці, то блокноти, мені набридло. От якби мені попалась стара, пропалена життям стерва, то, я думаю, з нею б ми спрацювалися. Але такі екземпляри, на жаль, у наш час велика рідкість. Француженки подобрішали від забезпеченої старості. Тепер вони гасають світом на круїзних лайнерах, заполонили тенісні корти й фітнес-клуби. Від них не проштовхнутися у дорогих ресторанах, куди вони приходять у супроводі молодих жигало. Стало неможливо ходити до театру на прем'єри через блискучу мішуру й оголені пласкі груди в розрізах декольте вечірніх суконь, що виставляються цими дамами напоказ. Не подумайте, що я їх засуджую, немає за що. Але я знала інше покоління французьких жінок – і повірте, вони мені подобалися більше.