Читать книгу Вікторія регія - Андрій Дурунда - Страница 2

Я – Бразилія, земля глибокої пам’яті. І реально існуюча: з одного боку тужливо-гомінка річка Латориця втішає моє серце, з другого розраджують гори Ясениця, Сорочий Верх, Черешний. Але всередині мене з’їдає печаль. Їсть-гризе, а з’їсти не може.

Я мучуся. З вас, людей, навчилася, бо ви не можете без мук.

Бразилією стала на самім світанку XX віку. Ви так нарекли мене, маючи на те повне право. Не проклинаю вас за це. Найбільше дивуюся з того, що раптом забажалося вам почути мою сповідь. Ви ж навчилися вислуховувати самих себе, але землю? Гадаєте, німа й бездушна, що там вона може повісти?

Даремно ви так. Я – часточка великої Землі і скажу словечко від неї. Ви й самі про себе стільки на знаєте, скільки про вас відаю я, годувальниця, совість, пам’ять і колиска ваша. Ви проходите, міняєтеся, а я – одна.

Немає неба, куди злітають по смерті душі. Бо за мільйони літ воно би почорніло від вашої печалі. А воно – м’яке, пахуче й синє, як щастя.

Чорнію і кам’янію я, земля, бо приймаю не лише тіла, а й душі ваші праведні й неправедні – з тривогами, болями, гризотою, ненавистю, любов’ю…

Усіх я вас люблю – хліборобів, піснярів, теслярів, навіть злодіїв, покручених, поламаних, скалічених, і навіть тих, які на довгі місяці покидають нині мене, космічними далями мандруючи.

Мене, як матір, завжди болить серце за вас, дітей. А найбільше боліло тоді, коли не могла прогодувати вас і ви, тяжкими прокльонами посипаючи мою нещасну планиду, лишали отчий поріг…

Відтоді я – маленький верховинський закуток у Карпатах – Бразилією звуся. Мене прокляли люди. Душа моя, що повинна була цвісти, від горя зів’яла. Таку її несу вам.

За своє предовге життя я ніколи так не хвилювалася, як ось цієї квітневої пори: чи приймете мою гірку сповідь?

Ви помудрішали і вам важко вгодити. Я й не збираюся. Вгоджати – це справа завжди невдячна. Лише хочу, щоб ви пройнялися цим болем. Він і давній, і нинішній. І мій, і ваш. Бо я – ваша, а ви всі – мої…

* * *

…У сивій пам’яті моїй, а чи в сні гойдаються зеленкуваті хвилі. У ніжнім бірюзовім промінні граються дивні рибини. Наді мною – води, вода…

А потім я стала сушею, пустирем. Спочатку лиш вовки навідувалися до мене, у моїх глибоченних снігах олені ставали жертвами і сіромахи звершували тут свої криваві діла. Розлючені голодом, вони вмить роздирали здобич і гаряча кров обагряла сніги, але не торкалася моєї байдужої душі.

…Навесні, коли мої посестри Ясениця, Сорочий Верх, Черешний вдягалися в новеньку зелену одежу, щосвітання живодайною росою омивалися – я пухла від заздрощів і жалю, сивіла. Сіре каміння давило мене. Навіть людям, що нерідко за землю стинали собі голови, продавали молодість і силу, занапащували долі свої – я була не потрібна.

Чи є щось гірше у цьому світі, коли ти – зайвий на празнику життя?…

«Люди, люди-небораки, не плюйте на мене, а прийдіть сюди, вивільніть з каменю – сторицею віддячуся, бо сотні тисяч літ ніхто не спивав мою силу. Я би теж цвіла-розквітала, лиш брили не дають, як нещастя, давлять мої груди. Прийдіть, люди!» – весною-літом даремно молилась я, схлипуючи і стогнучи. Ніхто не чув мого зболеного голосу.

Голодняк теж не чув. В мої долоні камінні його привела безвихідь. Діватися йому просто було нікуди, хіба прямо в Латорицю, в каміння гостре головою. З Марусею і трьома синами жив у попівській комірчині. Доглядали корови, коні, свині, вівці, дивилися за садом і будинком слуги Божого. За це обіцяв їм дати клапоть гарної земельки.

З усіх сил старався Василь: ось-ось строк наділу повинен був надійти.

Аж раптом… Це було пізно ввечері. Залетів піп у комірку – черлений, ящірячі очі огнем палають:

– Забирайся, вонячий свинарю, з мого двору! І жону твою вошиву, і свинарчат я видіти туйки не хочу! Геть, геть! – верещав осатанілий панотець, безжально викидуючи в ніч пожитки.

Дивився на те могутній Голодняк важко дихаючи. Мовби душу з нього виривали.

«За що? Про що? Чому?… Боже в небесах, ци ти видиш, ци ти чуєш, що робить твій слуга? Мовчиш, Боже, мовчиш… Мовчати – легко…»

Я чула, в чім річ.

Валицький був уже посеред літа, а його дружина Єленька ще по-весняному цвіла. Він тремтів над нею, як осиковий лист. Чийсь злий язик нашептав попу, що Голодняк, слуга, нібито з Єленькою…

Священнику цього було досить, аби розправитися з Василем.

Хто посміє супроти попа піти? Коли за ним – і староста Юрина косоокий, і крамар Мошкович, і суди всякі… Е, що рахувати: не тягатися ж бідареві з священником, не доводити свою правоту. Та й яка правота? Марш геть – ось твоя правота.

Заночували в сусідів, бо рідні в селі – ні в нього, ні в Марусі, а другого дня…

Пізня осінь плакала наді мною, і сльози з височини падали колючі й студені. Я звикла до них за тисячі осеней. Але такої печальної днини моє лице раптом щось гаряче обпекло.

Стрепенулась я, розплющила очі – і ледь не скрикнула від несподіванки: на камені-кругляку сидів чоловік років тридцяти, здавивши голову долонями. З його сірих очей котилися сльозини. Я всього набачилася: плачу зір і звірів, трав і вітрів, але щоб чоловік… То вже згодом гора Ясениця, яка найближче до мене, розповіла все.

Старий священник Валицький кохав свою дружину понад усе на білім світі… Навіть ночами деколи тихо виходив надвір і ставав з сокирою під її вікно, за кущем: чи не крастиметься хтось до неї? Здурів із ревнощів, казали люди.

Я завжди заздрила Ясениці: з висоти усе видно.

Неподалік – Василева дружина з дітьми. Вона була ніби безумна.

Щось хруснуло в тиші. Зціпив зуби Голодняк піднявся. Суворий, аж чорний.

– Ну, Марусьо, се земля – нічийна. Відси нас ніхто не вижене. Туйки і почнеме нове життя.

Глянула на чоловіка тихо і безнадійно, потім на пустир, далі – за річку Латорицю, де в гурті стояли хати. А вода шуміла, мовби сміялася: ба як ви будете мене переходити, як до вас люди йтимуть?

Кладку зробите? Та я її першої ж зливи знесу.

А я зраділа, що комусь стала потрібна, і виставила Голодняку кращі камені свої. Бери даром, зводь фундамент, стіни. І тобі користь, і мені легше стане. Не лишай мене. Бо так важко без гомону людського, без життя, особливо ж у довгі зими.

Кажуть – земля спить під снігами. Неправда це. Я спати не можу. Я завжди жду.

Дощик.

Сонце.

Траву…

Не знаю, як інші міжгір’я, верхи, плаї, а я найбільше раділа людям. Бо люди – це… Боюся сказати навіть… це особлива гордість і особлива краса земна.

Тому я так стрепенулась, коли зачула Голодняків намір. Я всі свої душевні сили напружила, одна думка пульсувала в мені: «Зостаньтеся, люди. Не лишайте мене, богами прошу вас, бо я геть здичавію в самоті…» Боже, як я гірко помилялася, і як буду за це каятися і каратися потім… Але тоді мої нестримні душевні бажання, мабуть, якимсь чином перелилися Голодняку і він мовив твердішим голосом:

– Доста. Туйки буде хижа. Зносім каміння. Зима за плечима. Не збудуємо – вимерзнемо, як цуценята.

Пливла мжичка з небес. Осінь накривала нас студеним крилом.

Голодняки копошилися по рівнині, мати з малими носила, батько – закладав фундамент.

Серед поля, серед долі…

Нове життя наступило для мене.

Тяжко було дивитися на муку людську.

…Голоднячка несла кругляк, опустила його коло чоловіка – і caмa впала, знесилена. Можливо, ласкаве слово хотіла вчути, може, спомогу чекала. А він…

– Ти – лежати? Побив би тя Богочко, а зимувати де думаєш? Вставай! – заревів і бухнув кулачиськом межи плечі. Це вдарила не лють, а біда.

Підвелася, ні жива, ні мертва, стогнучи, крізь сльози глянула на нього, харкнула кров’ю на купу каміння і прохрипіла:

– Закляло би ся і се місце, і каміння, і життя…

Прокляття було таким щиросердим, таким несказанно тяжким що мені зробилося аж лячно. Може, в таку нещасну хвилину вимовила його, бo справдиться це, збудеться!

Тоді, може, вперше занила моя душа від людської жорстокості.

А далі… ні, не звикла. Я не могла й ніколи не зможу звикнути до наруги. Це – неможливо. Люди, мабуть, звикають. Бо інакше б не терпіли.

Фундамент був широкий, надійний. Щось віще керувало тоді Голодняком. Бо в сорок четвертому, коли я здригатимуся під війною, і кулі Другої світової свистітимуть наді мною – цей широкий мур врятує не одне життя від смерті. Оскаженілі чужинці з нашитими павукоподібними хрестами, втікаючи, розстрілюватимуть усіх на своїй ганебній путі. Запалахкочу я, закривавлю, застогну…

Але то вже буде аж потім, через пару десятків літ, коли я, змучена, оплакана, нещасна, проклята, зватимуся Бразилією.

Ніхто про це ще не знав у ту сльотаву осінь, ніхто, навіть гора Ясениця, якій зверху півсвіту видно.

Звідки їй знати долі людськії? Коли й людям самим це не відомо.

Вивели Голодняки стіни, вкрили соломою та й поселилися.

Тої першої зими вмер середульший, Михайлик, дев’ятилітній. Не знаю, від чого, але не з розкошів.

…Мене вкрив сніг. Я нічого не бачила, тільки в різдвяну ніч вчула проймаючий душу дикий скрик Голоднячки. Вона вибігла з хати – мабуть, босоніж, бо сніг не порипував під її ногами, та й помчала, як божевільна, до криниці. Тут я і вгледіла її – простоволосу, страшну. Вона йойкала, заломлюючи д’горі руки, де блистіли мудрі й незрушні зорі. Мовби звідси могла почути її синова душа.

– Синку мій, Михайлику, лебедику-у, йой-йой-йой! Синку солоденьки-ий! Та не суджено мені тебе під вінець весільни-ий виряджати-и, не суджено твоїх діточок бави-ти-и, помочі невістчиної ждати… Йой, не суджено, не суджено-о, проклята доленько моя! Гoсподи, змилостився наді мною, зглянься… Візьми й мою душу! Я не можу дивитися, як діти гибіють, голодні й простуджені…

За скутою льодом Латорицею де-не-де блимали вогники. Що діялося в хатах – не відала я. Не люблю вигадувати. Говорю лиш те, що знаю достеменно, в що вірю. Слово без віри нічого не варте.

Ненавиджу брехню. А її у світі – багато, навіть більше, ніж правди. Це – страшно.

Мені було незвично вислуховувати біль нещасної, і я ще глибше заховалася під сніг від зойку материнського. І ніхто її не втішав. Лиш вітер у височині розносив сиву печаль. Ще ж вранці хлопчик взувся, помив личко, вискочив надвір, як зайченя – до білих снігів, до сонечка. Довго стояв за порогом, вдивлявся.

– Михайлику, до хижі! – це батько.

– Йду, йду.

А сам стоїть і незмигно дивиться на сліпучо-білу Ясеницю, на невидане диво. Оченята грають радістю, світяться, як од великого щастя.

Вибігає мати, лякається:

– Господочку, та ти ще на морозі, синку?

Вона силоміць тягне його за руку від зимової краси світу, а він впирається, ще раз-разочок хоче налюбуватися днем, мовби відчуває, що востаннє це у нього, востаннє! Знервована, звідкись вихоплює березовий прутик і б’є малого, б’є. «Не руш, жоно, свого сина. Вночі він умре, і все життя гірко каятимешся, що вбила дитину», – я хотіла крикнути Марусі, бо в очах малого встигла побачити щось передсмертне. Я знала, що він уже не Голодняків, а мій.

Заверещав, скорчився в кутку, ображено схлипуючи. Потім тихо ліг коло вогню. Заснув. Далі почав марити. А серед ночі вже й захолов. Навіть висповідати не встигли. Та й за які гріхи йому сповідатися, янголяти?

Між товстими кам’яними мурами мене витоптали ноги Голодняків. Тут мучилася моя душа від людського болю. Я все бачила і чула. Але чим помогти могла? Ну чим? Скільки я мала тепла – все віддала їм. Але його було замало.

На мені всю зиму горів вогонь. Вечорами Голодняки сідали довкіл нього і в диму, мов примари, кашляли та зітхали. І мріяли. Що прийде весна – по-новому заживуть. Піч зроблять, дим пустять надвір, у димар. Бульбу насадять, кукурудзу насіють, садок розведуть.

– Ся земля – на камені. Нич не вродить, – брали сумніви хазяйку.

– Вродить, Марусьо, вродить, – заспокоював Голодняк. – Її вичистити треба, зорати.

Боже, як приємно, коли в тебе вірять люди!

– Та чим ти зореш, який плуг сюди добереться? – питала дружина.

– Добереться, не бійся. Ріка зміліє…

– За які гроші зореш? Чим платити будеш?

– Чим? А віддамо – тому ж Фединчукові чи Головці, у яких свої коні, малого Петрика. Най послужить у них рік-два. Бо нам коней треба буде й треба.

– Отямся, Василю. Та кого ти впросиш орати мертвицю, яка ще ніколи орана не була? А каміння кілько в ній! Хто захоче плуги ламати, коней мучити?

– Но та що, вмирати вже? Падати? – далі Василь починав дихати пеклом на Марусю. – Чого ти? Ні, щоб підказати, помогти словом, а ти б’єш, б’єш. Мало нам горя, що маєме? Ще самі будемо гризтися?

– Ци мені й зазвідати не мож уже, ци закам’яніти, оніміти? Роби, ґаздо, що хочеш.

Дим роз’їдає засльозені очі.

Сидять біля тепла, зігнуті думами… Так тягнулися вечори.

Михайликові могилу викопали під самісінькою горою.

На білому тлі одиноко зачорнів хрестик.

Земля важчає з кожним покійником. А якщо ця квітка взагалі не розквітла? Не встигла?

Мучилася Маруся, мучилася і я, Земля. Вона – родила, я – забрала. Їй, матері, було легше: вона могла виплакатися. І взагалі горе люди переносять легше. А я й не виплачуся, тільки стогну. І стільки в моїх грудях назбиралося туги, стільки болю, що глибоченними ночами, коли все спить – у мені все гуде, так тривожно-тривожно.

Посхиляють наді мною свої сиві голови мої посестри Ясениця, Сорочий Верх, ще й Черешний вигляне з далечі – то й від того співчуття мені легше. Пожуримось отак, посумуємо, та й новий день треба стрічати, нових болей набиратися. Люди душать один одного, гнітять, обкрадають, обманюють, оббріхують, обважують, обраховують, образливо обзивають… Укорочують собі здоров’я і вік – і Землі, на якій живуть. Бо все на ній претісно зв’язане, все.

Нагла смерть Михайлика не залякала людей. А, може, і лякала, але вибору не було. Землі ж – нема, вся в багачів. Куди діватись бідняку? Молоді найбідніші пари села йшли за Латорицю-річку, до мене, звивали собі тут гнізда. Через пару літ хати почали дертися аж на Ясеницю, до Сорочого Верха добиратися.