Читать книгу Юрiй Луценко. Польовий командир - Андрій Кокотюха - Страница 4

– Дехто з політиків намагається прийти до влади під гаслом «Україна без Кучми», – не раз говорив Президент України Леонід Кучма в дні, коли на Майдані виросло перше після жовтня 1990 року революційне наметове містечко. – Вони виставляють себе в непривабливому світлі тому, що діючий президент не бере участі в виборах. Але я можу запевнити співвітчизників – Кучми без України не буде ніколи. І дострокових виборів у країні не буде.

Пізніше Юрій Луценко, перебуваючи вже на посаді міністра внутрішніх справ України, озвучив своє бажання запросити екс-голову держави до себе в кабінет на розмову. Адже свого часу його самого як координатора УБК Кучма особисто запрошував до себе в кабінет.

Член опозиційної тоді Соцпартії, до того ж – координатор різко опозиційного видання «Грані», і взагалі – людина, безпосередньо причетна до оприлюднення злощасних плівок Мельниченка, Луценко після того не лише відчував, але й реально бачив за собою «наружку». В якийсь момент стеження почало набувати все більш відкритого характеру. Згодом Луценко дістав можливість побачити матеріали стеження і прослуховування редакції «Граней», які лягали на стіл керівництва СБУ.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Розмови були приблизно такі: ми всі знаємо, що ти революціонер. Але для чого ти все це по телефону говориш? Рижий мудак – ми ж розуміємо, що це про Кучму. Головне – оператори, що сидять на прослушці, повністю розкладаються, коли чують, що так вільно відгукуються про президента. А раз за це не садять, то вони починають втрачати віру в те, що Кучма справді керує державою і є для неї авторитетом. Самі аналітичні записки були приблизно такого змісту: «Аналітична записка про засідання редакції газети «Грані». Заходить Луценко. Всі разом нецензурно вітаються. Луценко нецензурно вітається. Обговорюють діяльність президента – нецензурно. Жіночий голос, імовірно – Погорєлова: про що пишемо в цьому номері? Всі разом – нецензурно. Піднімають тости антипрезидентського характеру». А треба сказати, що улюблений тост нашої редакції був «Кучма капут», а відповідь – «Воістину капут». За це всі з задоволенням пили, потім він став офіційним вітанням революціонерів. Словом, висновок СБУ під кінець записки: за три години предметів для аналізу не виявлено. Але газета вийшла.

Попри цю зовні розкуту атмосферу відчувалося певна напруга і відчуття того, що кільце довкола антикучмістів стискається, і недалеко до розправи. В світлі сказаного вище особисто мені здається, що телефонна розмова між Юрієм Луценком і Володимиром Чемерисом, яка відбулася в грудні 2000-го року, стала надбанням есбеушних «слухачів»: не могло бути так, аби телефони таких активних діячів опозиції не прослуховувалися.

Юрій Луценко пригадує, як одного вечора, напередодні його дня народження, Чемерис подзвонив і сказав: «Ти як хочеш, а ми зі Свистовичем виходимо і ставимо намети на Майдані». Відповідь була такою: «Давай не завтра, а післязавтра, 15 числа. В мене 14-го якраз день народження, відсвяткуємо – і на нари». Ми ж були впевнені, що нас пов’яжуть у перший же день.

Трійця перших «польових командирів» «України без Кучми» виглядала так: спадковий дисидент з сім’ї нацдемів Михайло Свистович, лівоцентрист Володимир Чемерис, який був теоретиком і прекрасно знав історію світових революцій, і сам Луценко – людина з лівими політичними переконаннями. У жодного з трійці не було депутатської недоторканності, тому на їхнє прохання поруч мусили стояти депутати від опозиції, аби в разі чого втрутитись і своїми мандатами «відмазати» революціонерів від міліції.

Перші намети на Майдан привезли активісти, організовані Свистовичем, і колеги Луценка з Житомира та Рівного. Навіть сьогодні, сім років по тому, Юрій не може згадати, звідки одночасно з ними на Майдані зі своїми наметами опинилися активісти УНА-УНСО.

Технічно марш-кидок на Майдан відбувався ось як. Учасники акції зібралися в офісі Соцпартії на вулиці Воровського і там розбилися на три групи. До Хрещатика вони рухалися з різних боків. Сам Луценко їхав машиною, у багажнику якої лежало п’ять туристичних наметів.

Діяти треба було блискавично. Навіть якби їх появи на граніті майдану Незалежності вже чекали, все одно міліція не встигла б оговтатись. У будь-якому разі фора по часу в таких випадках є завжди: адже правоохоронці спочатку мусять узгодити свої дії з керівництвом. Для цього потрібен час.

Коли слухаєш розповідь Юрія Луценка сьогодні, виникає підозра, що все тоді могло зірватися через якісь дрібниці. Проте в останній момент знаходилось якесь рятівне рішення. Бо акція, яку потім назвуть «Україна без Кучми», почалася з того, що Чемерис забув удома молоток, яким треба було забивати цвяхи для кріплення наметів, а замість цвяхів узагалі принесли шурупи. Та вихід придумали: для забивання шурупів використали звичайний важкий військовий шнурований черевик-берц, який зняв зі своєї ноги один унсовець. У результаті шурупи трималися слабо, намети розхитувало вітром і в будь-який момент вони могли зірватися з хистких та ненадійних кілочків. Але вони все ж таки якимось дивом стояли.

Захопившись, революціонери якось не звертали увагу на те, що електронне табло над Будинком профспілок показувало 5 градусів морозу. Просто на очах у отетерілих патрулів вони чіпляли на намети плакати з різними написами. З одного великими літерами запитували: «Кучма – вбивця?», на іншому написали прізвище тодішнього Генерального прокурора України Михайла Потебенька, жирною рискою закресливши в ньому букву «т». Ось уже мегафон хрипко підсилює перші заклики. Від того моменту, коли в шпарку між гранітними плитами було вбито першого шурупа, минуло менш ніж півгодини, а довкола маленького наметового містечка вже зібралося мало не дві сотні людей.

Міліція попередила – довго це не протриває. І всіх усе одно скоро пов’яжуть. Тоді забивати шурупи і напинати намети почали спеціально запрошені народні депутати – їх ніхто не мав права чіпати. Правоохоронцям нічого не лишалось, окрім як просто фіксувати кожного народного обранця і споглядати за тим, як невеличкий гурт революціонерів чим далі, тим більш упевнено захоплює та освоює «свою» ділянку головного майдану України.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Керував тоді Чемерис, я взяв на себе прес-службу. Вирішили, що соціалістам не варто лізти в лідери – це зрозуміють неправильно. Коли під вечір зрозуміли, що все відбулось і нас не розігнали, несподівано захотіли їсти. Знайшлася в когось велика китайська сумка, нашкребли грошей. Всього на коло вийшло гривень п’ятдесят. Заслали гінця в гастроном, він повертається з повною сумкою – йому, виявляється, накидали гривень на двісті якихось неврахованих продуктів. На другий день пішло: якась бабця принесла вареної ковбаски, булочку, масельця. Каже: «Тільки не йдіть, хлопці». Скоро це стало нормою. Вже на другий день наша акція протесту перейшла повністю на фінансування киян. Кидали десь так до тисячі гривень щодня. А одна дама, пам’ятаю, в шубі з песця, пожертвувала аж п’ятсот доларів. Ночували там же, тільки на бетон не лягали. Обгородили територію спеціальною кіперною стрічкою, я такі речі ще з армії знав. Написали «Зона, вільна від Кучми», почепили папірці з таким написом по периметру. Вже потім вишколені унсовці зробили КПП і взяли на себе охорону. Наметів не вистачало – ще підвозили з Житомира. Ми вже знали, що трасу перекрили і уважно перевіряли всі машини, що рухаються звідти на Київ. Тому доставляли ці намети буквально городами. Потім СПУ-шники роздобули дерев’яні піддони, купили спеціальні губчасті килимки. Поклали їх у намети і тепер могли там ночувати. Хтось подарував паяльну лампу, звідкись узялися гасові обігрівачі й маленька солдатська польова кухня. Більшало не лише роззяв та преси довкола нас, а й самих учасників акції. Наметове містечко швидко розросталося.

Аналізуючи те, що почалося спочатку в Києві, а потім – у деяких інших українських містах у грудні 2000 – січні 2001 року, московський політолог Андрій Окара, відомий у певних колах своїми проукраїнськими настроями, писав: «Коли під час акції «Україна без Кучми» однойменний режим захитався по-серйозному і від нього відвернулися навіть найбільш віддані прибічники, Кучму врятувала лише відсутність в українській політичній спільноті харизматичної фігури, що була б наділена повнотою громадянської довіри і готова стати фаворитом на позачергових президентських виборах після відставки, імпічменту або скинення президента-злочинця».

Мені як людині, мало компетентній у політичній аналітиці та політичному прогнозуванні, здається трошки інакше: наша країна, принаймні – активна частина її населення, на той час просто не доросла до того, аби сприймати і приймати будь-якого лідера. Нехай у нього небувала харизма – українці завжди лишалися собі на умі. Вони не готові кидати все напрацьоване і нажите, навіть якщо цього «всього» порівняно небагато, і йти за заклик провідника.

Саме тому в наметовому містечку, яке з дня на день розросталося, все ж таки на одного свідомого та осудного бійця припадало кілька маргіналів. Цій категорії справді нема чого втрачати, вони готові піти будь за ким на будь-який заклик. Проте лідери, в свою чергу, завжди відчувають, на кого можна робити ставку, а чию присутність біля себе можна терпіти заради справи.

Забігаючи наперед, слід сказати: відтоді мало що змінилося. Коли восени 2004 року почався Майдан, багато говорилося про те, що українці нарешті стали єдиною політичною нацією. Але час показав – єдиною ця нація справді була в межах Майдану. І лише до того часу, коли перемога «наших» була явною, лишалося тільки підтримати їх. Згодом народ почав розуміти, що від його думки та волевиявлення знову нічого не залежить.

Можливо, виношуючи і реалізуючи ідею своєї «Народної самооборони», Юрій Луценко намагається донести до всіх, хто готовий повірити йому і піти за ним, просту істину: вірити треба в себе. Лише в такий спосіб є шанс щось реально змінити і на когось, зокрема – на політичні сили, реально впливати. Він доводить це на особистому прикладі: взимку 2000-го року Юрій повірив у себе і довів це іншим.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Перший похід на Верховну Раду зібрав близько семи тисяч людей. І там почали знайомитися та дружитися міме собою «праві» та «ліві» сили. Свого часу Кучмі вдалося зіткнути їх лобами, тому він і став тим, ким став. Колись із цього приводу Мороз казав покійному В’ячеславу Чорноволу: «Поки ми сварилися, вороги зайняли нашу хату». Бачу я, наприклад: лаються молодий комуніст і молодий унсовець і раптом починають згадувати, як разом ходили на демонстрації в 1989-му. Слово за слово – миряться. Значить, доходимо колоною до рогу вулиць Грушевського і Шовковичної. А там уже стоїть міліція. Причому депутати мені потім розповідали: їх було майже стільки ж по кількості, скільки й нас. Стоять ряди міліції, всередині – кілька сотень студентів із плакатами типу «Кучма – наш президент». Ми підходимо – міліція задкує, щільніше стискає ряди і, відповідно, затискає там студентів. Ті врешті-решт покидали плакати, хочуть прорватись і піти, а їх не випускають. Ще трохи – Ї біди не уникнути. Якщо проллється кров – усе закінчиться. Більше люди не прийдуть. Поки ми збирали людей і формували колони, було дуже багато керівників. А зараз, коли ситуація стала критичною, всі раптом кудись пощезали. І Петро Симоненко – один із перших. Вже чуються якісь незрозумілі команди. Хто кричить – вперед, хто – назад. Чую за спиною: «Бери мегафон, керуй, бо зараз щось буде». Оскільки я вів мітинг і мій голос через деякі специфічні особливості ні з чиїм іншим не сплутаєш, беру мегафон і кричу: «Командування приймаю на себе! Яка падла буде тепер говорити без команди, отримає мегафоном по голові!» Ну, дуже скоро довелося відповідати за свої слова і виконувати обіцянку. Після того я автоматично став лідером «України без Кучми».

По команді Луценка колона зупинилася, потім – просунулася рівно на крок уперед. Відповідно міліцейська колона відступила на крок назад. Почулися крики: «Міліція – з народом, мусора – з Кучмою!». Через деякий час, знову по команді, колона демонстрантів зробила вже п'ять кроків уперед. Недружний, зате єдиний хор рахував кроки. Міліції не лишалося нічого іншого, як поволі відступити назад. Таким чином крок за кроком кордони вдалося потіснити за Верховну Раду, до самого пам'ятника генералу Ватутіну в однойменному парку.

Пізніше стало відомо: коли аналізували цей похід, то дійшли висновку, що українськими революціонерами керували американські спецслужби. Зокрема, така модель поведінки під час протистояння демонстрантів із правоохоронцями і взагалі система проведення масових політичних акцій спеціально розроблена в лабораторіях ЦРУ. До речі, згодом це ж саме – «рука Америки!», – скажуть про Майдан і «помаранчеву» революцію. Хоча насправді такі методи діяли в різних країнах Європи у їхній «революційний» час.

Чимдалі, тим більш упевнено акція набувала мирного характеру. Хоча деякі радикали на чолі з Дмитром Корчинським вимагали брати приміщення парламенту штурмом і тут же скинути Кучму, як то кажуть, із трону. Та більшість усе ж таки зберегла здоровий глузд і вирішила обмежитися просто виявленням протесту. Після чого радикали оголосили організаторів «України без Кучми» зрадниками національних інтересів.

Все ж таки два десятки активістів пройшли через кордони і зайшли до Верховної Ради. Решта вмостилася на холодний грудневий бетон і почала скандувати гасла, найпопулярнішим серед яких було «Кучму геть!» Тодішній спікер парламенту Іван Плющ уже не міг цього витримувати й робити вигляд, ніби нічого не відбувається, – трійцю польових командирів було запрошено до нього на розмову. Враження про неї вони зберігають і досі. В очах Івана Степановича організатори «України без Кучми» і першої масової демонстрації протесту проти режиму за всі дев'ять років незалежності виглядали, наче прибульці з інших світів. А сама розмова, як згадує Луценко, носила приблизно такий характер: вони – про плівки Мельниченка, спікер – про врожай зернових. Зустріч від самого початку була приречена на нерозуміння, так вона і закінчилася.

Одначе і це можна було вважати невеличкою перемогою. Тих, хто стояв на Майдані, почули. Тепер ігнорувати їх буде важко, майже неможливо.

Правда, реакція з боку влади справді не змусила на себе чекати. Про неї згадав у день другої річниці від початку «помаранчевої» революції Михайло Свистович. Виступаючи в Будинку профспілок перед учасниками Всеукраїнського Громадського Конгресу, сказав буквально таке: «Ми, організатори акції «Україна без Кучми!», проголосили Днем Свободи 15 грудня 2001 року, коли на Майдані з'явилися перші намети. Ющенко тоді назвав нас фашистами, Безсмертний вимагав ввести надзвичайний стан, а тепер вони – герої Майдану». Так званий «лист трьох», складений Романом Безсмертним і підписаний Леонідом Кучмою, Іваном Плющем і тодішнім прем'єром Віктором Ющенком, справді звинувачував революціонерів у фашизмі. Пізніше, через п'ять років після знаменитого (чи горезвісного?) підписання, Роман Петрович зізнався: «Я був одним із тих, хто захищав Кучму під час «касетного скандалу». І люди мають право на те, щоб дорікати нам за наші вчинки, за наше політичне життя, але ми здатні змінюватись і реагувати на ці зауваження».

Від Президента України Віктора Ющенка публічних коментарів, вибачень та навіть пояснень його «колаборантства» так ніхто і не дочекався. Хоча активісти «України без Кучми» не приховують: «лист трьох», під яким стояв підпис діючого прем'єра з іміджем харизматичного опозиціонера і взагалі «хорошого хлопця», викликав тоді в їхньому стані справжній шок, який, до речі, досить швидко минув, і образи саме на слова та дії Ющенка ніхто особливо не висловлював. «Ющенко – небезгрішний месія», – сказав у одному з численних інтерв'ю на початку 2007 року Юрій Луценко.

Хоча й зауважив – він проти того, аби його вважали людиною президента. «Я – син свого батька, Віталія Івановича Луценка, тому не хотів би бути чиєюсь людиною», – наголосив він.