Читать книгу Різник із Городоцької - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 5

Усе виглядало гірше за найсумніші прогнози.

Клим зрозумів це, щойно побачив нового підзахисного. Хлоп, який переступив поріг кімнати для побачень у Бригідках,[19] не встиг промовити жодного слова, а Кошовий уже шкодував про своє рішення. Котре спершу мало емоційне зерно, посіяне у раціональний ґрунт, й навіть пустило там паростки. Тільки невміння давати задній хід, коли зобов’язання взяті публічно, змусило Клима перебороти себе й почати зовсім безглузду, як виявилося, розмову з клієнтом. Дорікаючи собі подумки: насамперед слід було на свій страх та ризик зустрітися із цим парубійком, а вже потім починати тонку гру з комісаром Віхурою.

Хоча – жодних ігрищ не було б. Адже Кошовому вистачило п’ятнадцяти хвилин, аби швидко попрощатися з потенційним клієнтом, а потому – і з його згорьованою матір’ю. Її шкода, проте справа мусить мати бодай якісь перспективи. Розголос, на який Клим покладав надії, міг себе не виправдати.

Бо Лука Різник виявився особою зовсім не контактною. Перед Кошовим, справжнім львівським денді, чисто вимитим, вичищеним та напахченим дорогими парфумами, стояв цибатий дебелий хлопак, на голову вищий від усіх, кого Клим знав у Львові. Включно з комісаром Віхурою, а таких високих та кремезних ще треба пошукати. Йому можна було дати більше років, аби не погляд: на Кошового дивилися сумні та наївні очі навіть не підлітка – великої дитини. Приписувати Луці свідомість шістнадцятирічного – занадто. Його матуся видавала бажане за дійсне, але будь-якій матері подарувати можна все. Сутність від цього не поміняється: хлоп погано розумів, що з ним відбувається. Думав, що перебрався в інше помешкання. Пожив там, побуде тут, потім – ще деінде.

Новий знайомий мав неправильної форми голову, не круглу, але й не видовжену, схожу на придавлений з одного боку кавун. Рідке волосся було довгим, закривало вуха, але погано прикривало ґулю на правому боці черепа. Вроджена відзнака, здогадався Клим. Довгі руки теліпалися вздовж тіла, немов товсті мотузки. Й складалося враження: Лука не знає, як дати їм раду, до чого пристосувати. Тож виклав перед собою на грубо обтесаний столик, стиснувши могутні кулаки, подібні на маленьку гирю кожен. Побачивши їх зблизька, Кошовий визнав: силу, причому – напевне дурну, погано керовану або зовсім не керовану, цей парубок таки має. Що опосередковано складалося не на його користь.

Важко, майже неможливо буде довести в суді, що молодий, фізично здоровий чоловік несповна розуму не міг убити одну за одною чотирьох повій. Навпаки, міг і зробив це. Нічого не усвідомивши при цьому. Клим уже бачив висновки лікарів, котрі обстежували Луку, і жодних тілесних хвороб медики не виявили. Навпаки, статево цей молодий чоловік цілком спроможний. Тож потребує, як будь-яка жива істота, вволення фізіологічних потреб. Оскільки партнерку для злягання такій людині підшукати собі вкрай важко, він напевне пішов за покликом природних інстинктів туди, де, як йому здавалося, знайти жінку для злягання дуже просто, аби твої гроші.

Отримуючи відмову за відмовою, що цілком зрозуміло, Лука Різник одного разу втратив над собою контроль. І звів рахунки з першою з тих чотирьох, хто ним погребував. На цьому навряд чи зупинився. Не усвідомив, що наробив. Для такого велетня перерізати горло тендітній жінці – як метелика роздушити чи відірвати лапки жукові.

Ось на чому, ймовірно, будуватиме свій обвинувальний вирок прокурор. Слідство збере потрібні докази. В судовій залі Клима розмажуть по стінці, програш виглядатиме ганебним. Й ганьба буде подвійною, лиш інші цього не відчують і не побачать.

Бо зараз, дивлячись на парубійка, котрий вмостився навпроти, кліпає очима й на щось чекає, Кошовий розумів: цей – винний. Він, адвокат, не готовий переконати себе в інакшому. Що є небезпечною, дуже поганою практикою: вірити в те, що твій підзахисний – злочинець.

Проте саме ця обставина таки змусила Клима закусити вудила. Й не відмовлятися від справи. Так, ймовірно, оці сильні руки скручували вуличним дівчатам в’язи, кулаки оглушували їх ударами по головах, пальці міцно стискали бритву, аби одним порухом завершити справу, чиркнувши гострим лезом по горлу кожної жертви. Але Кошовий розумів й інше: вищий акробатичний трюк хорошого адвоката – довести невинність свого клієнта не просто тоді, а навіть особливо – тоді, коли все вказує на його провину. Вивернути ситуацію, мов рукавичку, назвати чорне білим і, навпаки, переконати присяжних парадоксальними доказами. Ось на чому стоїть захист вищого класу.

Тож Климові кинуто виклик, і він його прийняв.

– Доброго ранку, Лукане, – мовив, хай з невеликим запізненням, і простягнув Луці руку через стіл. – Тебе батьки назвали Луканом, так ти записаний у церковній книзі?

Або з Лукою ще ніхто не вітався за руку, або хлопець так ставився до усього, що менше за його власні розміри. Потиснув не відразу, спершу примружився, схилив голову набік, ніби роздивляючись та придивляючись. Нарешті виставив перед собою розчепірену долоню пучками догори, і Кошовому нічого не лишалося, як укласти в неї свою правицю.

Коли парубійко легенько стиснув її, Клим раптом звернув увагу на те, що проскочило раніше: для вітання Лука Різник простягнув йому ліву руку.

Дзень!

Ще не розуміючи, що означає це попередження, Кошовий уже подумки зав’язав собі перший вузлик. Його клієнт – шульга. Якщо той, кого звинувачують у тяжкому злочині, володіє не тією рукою, якою зазвичай оперує більшість людей та, зокрема, злочинців, це вже можна записати в плюс собі та майбутній справі. Клим ще не вивчав попередніх матеріалів, не бачив висновків судових медиків. Та щось, чому не було пояснення, підказувало: на шульзі можна зіграти, це буде одна з безпрограшних ставок.

– Я називаюся паном Кошовим. Можеш звати мене паном Климентієм, паном адвокатом, як тобі зручно. Я буду тебе захищати, – сказав він.

– На мене не нападали, – спокійно, зовсім по-дитячому пояснив хлоп. – Луку ніхто не кривдив. Мама казали, що Луку гріх кривдити. Божа людина.

– Отож. Апостол, святий Лука, – кивнув Клим. – Ти знаєш, чому ти тут?

– Це лікарня, – відповів парубок і зараз говорив серйозно, з вірою в себе та свої слова.

– Яка лікарня?

– Інша.

Чорт забирай, слова з нього доводиться витягати кліщами!

– Інша, ніж яка, Лукане?

– Ніж та, де я вже був. Теж окрема кімната і ґрати на вікнах. Спати твердо. Тільки я, паночку, не скаржуся. Не треба мене бити.

– Чекай, тебе хтось бив? – насторожився Кошовий. – Де, коли, скільки разів? Кажи, не бійся.

– Нє, – Лука посміхнувся на весь широкий рот, з кутика потекла тоненька цівка слини. – То вони мене най ся боять. Я хтів би видіти того, хто мене зачепить, паночку. То більше лякають. Думають: як дурний хлоп, так і не дужий, слабий.

– Ти справді вважаєш себе дурником, Лукане? – Клим трохи подався вперед.

– Нє, – він мотнув патлатою головою. – Я не є аж такий дурник. Хоч і не є такий розумний, як ось всі пани довкола. Та вшєкі люди потрібні.

З цим важно не погодитися.

– Авжеж, – кивнув Кошовий. – Тепер скажи мені, чого ти постійно в лікарнях. Що болить?

– Коли нічого. Коли – отут, – велика долоня накрила вузького лоба, і Кошовий знову мимоволі зазначив: ліва рука.

– Кажеш, голова болить? І часто?

– Нє. Знаєте, коли ходжу по вулицях сам, бачу якихось кобєт, що посміхаються й моргають, тоді починає боліти. Тому мама й казали: сиди вдома, Лукане. По господарству допомагай. Як не то, міхи дядькам вантаж на двірці[20] чи десь на базарі. Сили, кажуть, вистачає в тебе на двох, а то й на трьох.

– Правду каже?

– Чого ж, – радо погодився Лука, стиснувши й показавши Кошовому свої кулачиська. – Троха є.

– А з кобітами як даєш собі раду?

– Якось уже даю, – відмахнувся той.

– Маєш, може, яку приятельку, чи шукаєш їх десь?

– Он там шукаю, – Лука кивнув головою кудись через Климове плече, в бік віконечка. – Ходи зі мною, покажу.

– Ні, Лукане. Поки ти мусиш бути тут.

– Та розумію, – посмішка повільно сповзла з лиця. – Вони кажуть, що я дівку забив.

Кошовий напружився. Шукав способу, як перевести розмову в потрібне русло, і – маєш, хлопець сам заговорив.

– А ти – забивав чи ні? Як сам вважаєш?

– Не знаю, – Лука знизав могутніми плечима. – Я подивитися хотів, що вони тамки виробляють. Потім заболіло дуже, – він знову торкнувся пучками лівої руки спершу скроні, потім – лоба. – Аж у очах темно стало. Без того ніч, та іще маєш клопоту.

Климове віко смикнулося. Не сильно, але відразу кілька разів. Він навіть примружив очі, аби трошки заспокоїлося. Тоді запитав обережно, ніби боявся налякати:

– Що ти хотів побачити?

– Там, – Лука знову кивнув у бік віконця.

– Добре, там. На що дивитися збирався?

Раптом Лука почервонів, зовсім по-дитячому. Краї вух стали багряними, пашіли, хоч прикурюй від них. Губи витягнулися в трубочку, потім розтягнулися в черговій кумедній та безпомічній водночас посмішці. З кутика, цього разу – іншого, знову потягнулася підборіддям тонка слинява цівка.

Кошовому вкотре закортіло дати йому носовичка. Та перемогла вроджена чистоплотність. Бо одне діло – завітати час від часу до жебрацьких барів, питних закладів на пролетарських околицях чи зустрічатися з мешканцями міського дна в кнайпах із сумнівною репутацією, на кшталт «Під вошею». І зовсім інше – витирати слюні та соплі таким ось типам. Хай навіть це клієнт, з яким він сам вирішив працювати. Зазираючи до гнидників, Клим так само намагався без потреби ні до чого не торкатися там руками.

– Кажи все, – підбадьорив він. – Мені можна. Як лікарю.

– Як вони тойво…

– Що саме, – наполягав Кошовий, хоча вже здогадався.

– Ну теє… Любляться…

Дуже кумедно виглядало, як велетень із силою ведмедя та розумом дитини червоніє й затинається, говорячи про звичайні для інших речі. Та Клим відкинув зайві зараз емоції, бо відчув: нарешті наближається дуже важливий момент. Він витримав коротку паузу перед наступним запитанням:

– Отже, Лукане, ти підглядав за тим, як ті панночки любляться з чоловіками?

– Еге.

Чи Кошовому здалося, чи хлоп зрадів, бо нарешті співбесідник почав його розуміти. Принаймні, в очах, дотепер безбарвних, блиснули живі вогники. Луку зацікавило те, що з ним відбувається. Тож далі треба поводитися ще обережніше, аби не відлякнути.

– А як тобі то вдавалося, Лукане?

– Тамті кобєти мешкають унизу, – охоче пояснив той. – Можна зазирнути у віконце. Я ж бачте який в мамці!

Сказавши так, парубійко підвівся на весь зріст, гордо демонструючи свою незвичну статуру.

– Вони хіба завіс не запинали?

– Так шпарина є! Ги-ги, від мене не запнешся! – тепер Лука вже явно пишався собою.

– А тебе бачили?

– Та де! Нє.

Кошовий знову витримав паузу.

– Ота панна, через яку ти тут, – вона з ким була, бачив?

– Із паном! – охоче відповів хлоп. – Лиш він мене видів, гримнув, я забіг. Тоді назад зазирнув. Побачив, що та панна ся врізала й зомліла. Той забіг, аби забрати лезо, би’сь далі не тойво.

Є!

Кошовий не стримався, плеснув у долоні, з переможним виглядом відкинувся на спинку стільця. Лука, вирішивши, що це така гра, теж ляснув п’ятірнями. Дивлячись на клієнта знизу вгору, Клим підморгнув йому.

Таки не прогадав.

Перемога.

– Люди бачили прикметного парубійка на вулиці із закривавленою бритвою в руці. Він ніс її обережно, двома пальцями. Тримав лівою рукою, бо шульга. Звісно, таке видовище у світлі чуток про різника, котрий убиває на Городоцькій уже третю повію, налякало. А почувши перелякані крики, злякався й сам Лука. Викинув бритву геть, почав тікати. Описати його легко, зловити – завиграшки. А що опирався – так через переляк. Він дитина, Шацький, не слід цього забувати.

– Та маєте рацію, пане Кошовий. Як завжди, – відповів Йозеф Шацький, з поважним виглядом ковтнувши пива.

Телеграму з проханням про зустріч Клим відбив йому ще зранку, доручивши це Остапові. У ній попросив зарезервувати столик у новому барі, що зовсім недавно відкрився на Оссолінських,[21] неподалік від Малого театру.[22] Власник не прогадав, облаштувавши свій заклад саме тут, у напівпідвальному приміщенні, ще й назвавши його «Під музою». Бо сюди потягнулася не лише театральна, а й інша богемна публіка – благо у рік тому перебудованій кам’яниці, що була за якихось півкварталу, на першому поверсі отаборилося мистецьке товариство з дивною назвою «Hades».[23] Його голова, пан Макушинський,[24] був не лише відомим журналістом, а й не менш знаним більярдистом, тож у барі примостили два більярдних столи. Один із них постійно був зарезервований за Макушинським, а той навзаєм приводив із собою публіку.

Тож відвідувачів не бракувало, і по обіді, особливо – в неділю, тут складно було знайти вільне місце. Проте тиждень лиш почався, до того ж Шацький був попереджений заздалегідь. І потурбувався про резервування столика завчасно. Навіть урахувавши, що Кошовий більше любить сидіти в кутку.

Дантист із Кракідалів Йозеф Шацький належав до тих людей, чий вік неможливо визначити на око. За час їхнього знайомства – а це все ж таки п’ять років! – він зовсім не змінився. Як і під час першої зустрічі, в камері поліцейського відділку, Шацький виглядав чи то на сорок, чи то на п’ятдесят років. Хіба додалося трохи сивого волосся, але й Климова голова сріблилася, хоч він був молодший за Йозефа щонайменше років на десять. Не грубий, але й не худий, невисокий, хоч і не зовсім уже курдупель, дантист весь час о такій порі року, від ранньої осені до пізньої весни, ходив у сірому, завжди дбайливо почищеному, хай старому довгополому пальті, під яким був незмінний добротний однотонний піджак. Він виглядав завеликим, як і все вбрання Шацького. Проте він одягався так навмисне, аби здаватися соліднішим, і цей недолік йому пробачали всі, хто знав.

А знайомих дантист мав ледве не половину Львова. Перше, що почув від нього Клим: «Половина міста знає Шацького, інших Шацький знає сам». Тоді ця заява виглядала хвалькуватою. Та згодом Кошовий мав безліч можливостей переконатися: якщо той і перебільшував, то не аж так. Ходити з Йозефом вулицями Клим зарікся вже давно: дантист не міг пересуватися інакше, крім як підтюпцем, і раз по раз зупинявся, вітаючись та перекидаючись кількома фразами з черговим колегою. Коли ж Шацький ніс чергову львівську побрехеньку, зі швидкої ходи навіть переходив на біг. При розмові він ще й ковтав літеру «р». Не гаркавив грубо, не грасірував м’яко – не вимовляв, пропускав у слові.

Під крислатим капелюхом мав кучму волосся, котра лиш збоку виглядала неохайною. Насправді ж воно погано лягало під гребінець і не збивалося під головним убором. Зате за бородою вдавалося доглядати краще. З боків видовженого черепу стирчали м’ясисті, трошки сторчкуваті вуха. Ніс, який цікавий дантист любив пхати не у свої справи, від чого й потерпав, був прямим, трохи зашироким, із невеличкою орлиною горбинкою.

Попри позірне перебування у вирі подій та тримання руки на пульсі львівського повсякденного життя, Йозеф Шацький прикривав цим свою внутрішню самотність. Цим він і привабив Клима Кошового: той теж почувався чужим у місті, куди його закинуло тоді волею долі, й шукав споріднену душу. Щоправда, Шацький мав власну історію самоти. Змолоду був нестриманий у багатьох речах, дозволяючи всі життєві радощі, котрі ладен дозволити собі чоловік. Та одружившись із Естер, донькою крамаря Ісаака Боярського, завівши лікарську практику й чотирьох дітей, Йозеф дедалі більше став розчинятися в рутині родинного повсякдення. Холерична натура бунтувала проти одноманітності, але разом із тим Шацький розумів: він, як глава сімейства, мусить дбати про добробут та навчання дітей.

Але бажання бути в гущині подій час від часу переважало, і в такі моменти краще, що могло статися з Йозефом, – ув’язнення в камері на ніч. Естер Шацька, котра всякий раз раділа, що не сталося нічого гіршого, потому скручувала чоловіка в бублик. Він же, називаючи дружину не інакше, як своєю фейгале,[25] після кожної такої пригоди ставав шовковим. До наступного випадку. Та відтоді, як Кошовий заприятелював із родиною Шацьких, пані Естер давала чоловікові послаблення, якщо допомоги потребував Клим. По-перше, вона переконалася: Кошовий став для її Шацького своєрідним янголом-охоронцем. А по-друге, її розпирала гордість від знайомства з такою видатною особистістю – бо високо цінувала здібності молодого пана, котрий завдяки своїм талантам ладнав різні непрості справи, після чого ставав на якийсь час героєм газетних публікацій. Самолюбство Естер Шацької тішив майже нікому не відомий факт, що без активної допомоги її всюдисущого чоловіка пан Кошовий не досяг би своїх гучних успіхів.

Ось і зараз вона не заперечувала, аби Шацький скасував усіх пацієнтів, записаних на сьогодні. Ані Естер, ані сам Йозеф не боялися втратити хворих. Зуби в людей боліли часто, лікувати їх треба швидше, бо болить і не можна ані спати, ані їсти. Й крім того, Шацький мав славу фахового лікаря, котрий бере за візит найпомірнішу платню у Львові. Останнє було найважливішим. Тож Йозеф міг без зайвих клопотів присвятити Климові цілий день.

– Четверту жертву ще не поховали, – вів далі Кошовий, теж сьорбнувши пива. – Здається, не знайшли родичів, котрі затребують тіло. Або їх нема.

– Та курви не часто кажуть рідні, чим займаються, – зазначив Шацький. – Тож, пане Кошовий, вони цілком можуть не знати про наглу смерть тієї дівчини, Анни. Я взагалі не певен, що її так справді звуть. Перепрошую, звали.

Друзі давно погодили між собою неписані правила звертання. Йозеф наполегливо попросив Клима не панькатися з ним, натомість сам звертався до нього з підкресленою повагою та шаною.

– Чому?

– Повії практикують брати собі для, даруйте, роботи вигадані імена. Навіть ті, котрі працюють легально, з відповідними документами, в лупанарах.[26]

– Ох, Шацький, – похитав головою Клим. – Для чого оте ваше цнотливе «даруйте»! В дівчат справді робота, і то важка.

Склавши губи трубочкою, Шацький поцмокав, мав таку невинну звичку.

– Але їх ніхто не змушує ставати на цей шлях, пане Кошовий. Ми ж із вами знаємо – не всі курви є нужденними та стражденними. Дуже багато їх цілком порядні пані та панни із заможних і поважних родин. Їм просто все це подобається. Від нудьги.

– Про таких ми зараз не говоримо, – відрубав Клим. – На вулицю такі не виходять. Зокрема, на Городоцьку. Мова про дівчат, котрі заробляють собі на життя, продаючи себе. Можливо, частина з них отримує від того задоволення. Ви ж знаєте, до зустрічі з пані Басею я сам грішив, заходячи до певних закладів. Хоча… чому грішив… Добре, не про те мова, – відмахнувся він. – Йдеться про те, що я трохи знаю, так би мовити, специфіку роботи дівчат у відповідних будинках. І зовсім не уявляю, як добирають собі клієнтів справжні вуличні дівчата. Як бачимо, вони ризикують найбільше.

Шацький раптом завмер із недопитим кухлем у руці, схилив голову вбік.

– Я дуже перепрошую, пане Кошовий, – мовив, знизивши голос, – але чому ви завели таку розмову саме зі мною? Невже ви думаєте, що про вуличних курвів я знаю більше, ніж ви? Та я взагалі про них нічого не знаю, і добре, що нас не чує зараз моя фейгале.

Клим нічого на це не відповів, лиш красномовно глянув на Йозефа. Той поставив гальбу на стіл, підкреслено акуратно витер серветкою губи, продовжив, ніби вибачаючись:

– Гаразд, до мене ходять лікувати зуби кобіти відповідного способу життя. Я про то знаю, моя Естер – Боже збав. Ті дівчата не виглядають курвами. Деякі ще й мають гарні манери, і їх можна прийняти за звичайних собі містянок, панночок. Так, я часом говорю з ними, як із іншими своїми пацієнтами. На різні теми.

– Про вбивства на Городоцькій теж?

– Йой, пане Кошовий! Про то говорить навіть моя Естер. Але, на відміну від Лапідуса, котрий теж обговорює новини з дружиною, ми не робимо це при дітях.

– Чесно кажучи, я не стежив за подіями аж так, щоб дуже. Бо маю інший клопіт.

– Та знаю! Готуєтеся до весілля. Вкотре прийміть мої найщиріші гратуляції.

Родина Шацьких мали бути єдиними гостями на церемонії з боку нареченого, крім Климових батьків. Решту строкатого народу запрошувала Бася, і Клим не певен, що знає чи принаймні пам’ятає кожного з них.

– До речі, я з нареченою напередодні урочистої події так само не готовий подібне обговорювати, – зазначив він. – Хоч вона зазвичай цікавиться сенсаціями. І тим більше не збираюся допитуватися в поліцейських.

– Тож хочете, аби я переповів?

– Це буде першим проханням.

Шацький знову ковтнув пива.

– Там нема, чого переповідати, пане Кошовий, – мовив, зібравшись із думками. – Як відкинути зайві пльотки, котрі часто є вигадками чи фантазіями, лишаються самі голі факти, котрі можна викласти дуже коротко. Отже, – він вмостився зручніше, – від кінця листопада на Городоцькій хтось почав різати курвів. Переважно молоденьких. Звали дівчат Зося, Крися, Юстина та Анна. Найстаршій було двадцять шість, наймолодшій, Юсті, незабаром мало виповнитися двадцять.

– Імена теж публікувалися?

– Так, стараннями одного журналіста, Навроцького. Він і раніше друкував сенсаційні репортажі, але тут ніби, перепрошую, коника осідлав. Звідки добуває відомості, Бог святий знає. Маю чуйку, належить до тих, від яких шило в міху не сховаєш.

– Шило в мішку взагалі важко заховати.

– Та то так, пане Кошовий. Лиш треба знати, в якому міхові шукати. Схоже, той пан Навроцький знає.

Клим знав, про кого йдеться.

Адже протягом щонайменше останніх трьох місяців регулярно читав репортажі Януша Навроцького. Він дописував здебільшого в «Gazeta Lwowska», та його опуси можна було зустріти й в інших виданнях. Клим знав: Навроцький волів називати себе незалежним репортером і працював із тими, де більше заплатять. Його перо неможливо було сплутати з жодним іншим: вирізнявся агресивним стилем, робив акцент на смаженому, часто не зважаючи на те, чи відповідає факт дійсності. При цьому не вигадував ніколи і нічого.

Описане ним завжди мало місце. Проте Навроцький знімав з кожної накопаної історії піну, вершки, залишаючи читачів з черговою пропонованою ним сенсацією сам на сам. Пояснював просто, агресивно: люди мають знати правду й робити власні висновки.

– Меткий.

– Є трохи, – легко погодився Йозеф. – Але менше з тим, навіть той Навроцький не знає більше, аніж є. Справді наганяє сенсаційності, перо вправне, лиш фактів, як ви кажете, замало. Тому й пльотки розходяться.

– Це він вигадав Різника з Городоцької?

– Так, то Навроцького винахід. Уже коли писав про другу вбиту курву, охрестив душогуба різником. Прижилося. Бачте, з цим вашим підопічним який збіг.

Щойно затримали підозрюваного, Навроцький почав трубити на кожному розі, з кожної шпальти, кожним написаним ним рядком про свій пророчий дар. Висновок сумнівний, та факт лишався фактом: Різник таки виявився справжнім Різником. Ця обставина за короткий час стрімко піднесла акції репортера вгору. І він, як подейкували у Львові і що раніше підтвердив всюдисущий Шацький, почав вимагати більше грошей за репортажі.

Кажуть, домігся свого.

– Справді збіг, – погодився Клим. – Усім чотирьом перерізали горло.

– Пан Навроцький пише – від вуха до вуха. Бр-р-р-р! – Шацький здригнувся. – Їх не було ані пограбовано, ані, перепрошую, ґвалтовано. Описує так, мовби був при тому. То має людина талант.

– Досить уже про журналіста. Що ще про дівчат відомо?

– З його публікацій, котрі я долучаю до особисто почутого від різних осіб, – так, дуже мало. Всі винаймали для своїх занять окремі помешкання. Здається, жодна з них не є місцевою. Двоє, Крися та Анна, зналися. Хоч дівчата кажуть – лише віталися, коліжанками не були. Ось, перепрошую, і все, – Шацький розвів руками.

Клим відкинувся на спинку стільця, заклав ногу за ногу, закурив сигару, випустив пахкий дим під стелю.

– Я недарма згадав про анатомічний театр, – мовив нарешті. – Треба або попросити звіт судового медика, або ще краще – скласти запит на повторний огляд тіла. Досить легко довести, що різник, як ми вже його називаємо з легкої руки пана писаки, діяв правою рукою. Це так, і я готовий битися об заклад, Шацький. Матиму перший, найвагоміший аргумент на користь захисту.

– Мудро, – погодився Йозеф. – Як бути з попередніми трьома тілами? Їх напевне вже поховали.

– Заради справи можна домогтися дозволу на ексгумацію, – спокійно мовив Кошовий. – Думаю, в усіх випадках діяла одна особа. Хто – мене наразі не цікавить. Я взявся не шукати вбивцю, а витягнути з буцегарні нещасного ідіота Луку, котрий за дивним збігом народжений із прізвищем Різник. Решта – справа кримінальної поліції. Зокрема, хай пояснять, чому справжній Різник залишив бритву біля четвертого тіла. Чи раніше він так само робив?

– Та ні. Інакше б Навроцький про це написав.

– Отож. З’ясували, – Кошовий зробив ще одну затяжку, потім двома великими ковтками допив пиво. – Тому наступне прохання до вас, Шацький. Ви медик, напевне маєте знайомих серед колег.

Замість відповіді Йозеф кивнув та випнув колесом худі груди.

– У такому разі чи не могли б ви познайомити мене з професором Ліщинським? Він практикує на Кульпаркові, і саме до нього добилася Уляна Різник із своєю великою дитиною. Принаймні, так вона мені сказала.

– Професор Зенон Ліщинський? – перепитав Шацький. – Так, то відома особа, європейське світило. Його не так часто можна застати останнім часом у Львові. Виступає з лекціями у Варшаві, Парижі, Берліні, Празі та Відні. Пані нічого не плутає?

– Назвала його прізвище, – Клим знизав плечима. – Раптом на той час він був у Львові. І потім, знаю по собі – жінка вона вперта, затята, настирна. Могла видряпати потрібне світило з-під землі. Не дивіться, що з простих людей, заради сина кістьми ляже.

– Як усяка мати, – вставив Шацький.

– Отож, як будь-яка мама. То реально познайомити мене з ним сьогодні?

Шацький підвівся, обсмикнув піджак.

– На ваше щастя, маю честь знати пана професора. І якщо він є у Львові, Шацький вас йому відрекомендує. Розрахуйтеся, пане Кошовий, ідемо вже.