Читать книгу Біла ніч - Андрій Кокотюха - Страница 3

Учора вони нарвалися на засідку.

Їх брали в кільце, вирватися вдалося дивом і з великими, як для відділу, втратами.

Уже потім, коли нарешті відірвалися, хорунжий Максим Коломієць дійшов висновку: зрада була раніше.

Ще тоді, коли його відділ дістав завдання визволити мобілізованих.

Українців, яких по радіо та в газетах тепер голосно іменували визволеними, почали брати до Червоної армії майже відразу по тому, як вона повернулася на Західну Україну[2]. Під кінець минулого року радянські війська оголосили про звільнення України та інших загарбаних німцями союзних республік. Далі, як щодня говорили з репродукторів, переможна армія пішла через Польщу на Берлін. Але придатних для служби чоловіків гребли до війська, навіть попри обіцянки скорого розгрому Німеччини. Більше того: невдовзі по Різдві почалася велика операція, яку назвали блокадою. Мети в НКВС не приховували: оточити великі лісові масиви, заблокувати села, унеможливити пересування повстанських загонів і відділів з місця на місце. Їм відрізали доступ до продовольства й інших ресурсів.

Так досвідчені мисливці обкладають вовків прапорцями.

Місцеві агітатори заявляли: люди, змучені німецькою окупацією, прагнуть відновлення законної влади й миру. Лише бандитські формування, як називали в газетах і листівках повстанські відділи, далі чинять збройний опір, тероризують мирне населення. І, що найбільше тішило Коломійця, хочуть повернути назад гітлерівців, адже є їхніми посіпаками й служками.

Звісно, тішитися насправді не було з чого. Тут радше просилася сумна посмішка, адже Максим чудово знав, якого горя завдали німці. Не меншого, ніж поляки, і в природі взаємних воєн між ними й тутешніми українцями він нарешті остаточно розібрався. Хоч коли потрапив до повстанської армії вперше, майже два роки тому, протиріччя заганяли його в глухий кут.

Навіть якось замалим не коштували життя…

…Хорунжим він став зовсім недавно, коли прийняв сотню після загибелі командира Терена в урочищі Вовчак. Сам Коломієць назвав себе Східняком, і не поміняв псевдо й дотепер. Це суперечило повстанським звичаям, які вимагали змінювати позивні. Проте псевдо найкраще говорило, ким він насправді є.

Максим народився під Харковом, дитинство припало на дві війни й одну революцію, він утратив батька, який служив у Запорізькому піхотному полку й загинув під Люботином. Маму потім забрали з дому, вона не повернулася, і восьмирічний хлопчик не розумів, що відбувалося. Удома не було чого їсти, він подався світ за очі, і згодом на вокзалі в Полтаві завошивленого пацана підібрав міліціонер, визначивши тим самим Максимову долю.

Юнаком, щиро повіривши гаслам нової, остаточно переможної влади, записався в піонери. Щось почав розуміти, коли пішла хвиля гучних викриттів і газети й радіо переконували: країною котиться велика змова й зрада. Тут допомогла дружина Оксана, чий батько воював у Петлюри, і коли вона розкрила чоловікові цю таємницю, той і собі згадав, чийого роду. Тож обоє вирішили поки зачаїтися, і Коломійцеві вдалося: служив у миргородському карному розшуку, займався переважно кримінальниками й був на своєму місці, тож смертельною хвилею не накрило. Ніби обійшлося, та раптом прийшла біда: Марусю, молодшу сестру його дружини, заарештували.

Доклався до того Матвій Романенко, новий начальник Коломійця.

Уже воюючи в повстанській армії та маючи ранг, відповідний до свого міліцейського звання лейтенанта, Максим озирався назад і визнавав: тоді не вважав Романенка за ворога, – а лише дурнем і кар’єристом, який своїми безвідповідальними й непродуманими діями шкодить радянській владі. І більше, Коломієць розходився в поглядах із дружиною, бо та не бачила в більшовиках нічого доброго, натомість сам він думав – ідея гарна, от тільки виконавці на місцях погано її втілюють. Саме вони є ворогами народу, і про це Максим якось навіть щиро поривався писати самому Сталіну.

Дружина переконала не робити дурниць.

Коломієць вирішив убити Романенка.

Оперативну комбінацію розробив сам, розіграли з Оксаною як по нотах: приревнував жінку до начальника, напився й застрелив. П’ять років таборів, стаття суто кримінальна, потім вийде й знайде спосіб зійтися з Оксаною – таку мали задумку. Ніхто нічого не запідозрить, бо всяке трапляється в житті.

Війни вони не передбачили.

І загибелі Оксани під бомбами.

А потім колишнього миргородського міліціонера заслали разом із диверсійною групою сюди, у волинські ліси. Максим потрапив у полон до упівців, досить швидко й остаточно переконався в тому, що радянська влада – чужа й ворожа, узяв автомат і повернув його проти тих, кому присягнув служити. Без жодних докорів сумління та жалю[3].

Справді, той, кого назвали Східняком, зовсім не знав тутешньої специфіки взаємин із поляками, які подавалися радянською пропагандою союзниками в боротьбі з Гітлером. Це потім йому пояснили: поляки не менше тероризували українське населення, ніж німці й червоні. Вони мали претензії на територію й за будь-яку ціну намагалися встановити якнайширший контроль, тож сутички між Армією Крайовою та повстанцями були навіть запеклішими, ніж із німецькими й радянськими військами.

І це Коломієць прийняв для себе.

Аж поки Червона армія не зайшла на Захід України. Після чого поляки, як колись сам Максим, потроху прозрівали. Хай не до всіх, але приходило розуміння: підтримавши більшовиків і повіривши обіцянкам, спіймали облизня. Або ось-ось зловлять.

Головний провід, відчувши зміну настроїв, швидко вирішив використати їх на свою користь.

Так почалися перші, хай і обережні, спроби переговорів із польськими частинами, аби знайти союзника й спільно боротися з єдиним ворогом.

Коломієць як командир бойової одиниці знав лише те, що треба безпосередньо для виконання військового завдання. І досить приблизно уявляв глобальні процеси, які відбуваються за межами лісів. Інформацію для роздумів брав хіба з газет і листівок, створених референтурою пропаганди. Але як офіцер, котрий без перерви воює вже майже два роки, міг зібрати докупи різні факти, щоб зрозуміти загальну картину.

Факти ж утішали мало. Від початку року на лісову армію кинули як регулярні військові частини, спеціально зняті з фронту, так і війська НКВС, разом із конвойними та прикордонними. Крім того, формувалися окремі винищувальні батальйони. Картина складалася зі свідчень, які отримували, а часто – вибивали в полонених.

Червоні блокували цілі райони, відрізаючи повстанські сотні одна від одної. Селян залякували, щоб навіть не думали давати притулок лісовим хлопцям, годувати їх і взагалі хоч якось допомагати. Порушників показово страчували, та більшу частину все ж судили й відправляли по етапу за Урал, у Сибір чи казахські степи. На їхнє місце сотнями їхали російські спеціалісти, і організаторам розпущених не так давно колгоспів легко віддавали житла страчених та засуджених.

Умови для продовження боротьби ставали дедалі більш неможливі. Через те переговорні процеси з польською армією або затягувалися, або зупинялися. Свою роль відіграла й мобілізація – з березня по містах та селах почали масово гребти чоловіків до Червоної армії.

Олії у вогонь підливала майже повна відсутність польського опору: поляки записувалися до радянського війська здебільшого охоче, що дозволяло подавати їх як друзів більшовицької влади. Натомість українці переховувалися, як і де могли. Донедавна чоловіки призовного віку з різних причин воліли лишатися в тилу, по можливості тримаючись осторонь воєнних дій та наголошуючи на бажанні мирно працювати. Тепер вони тікали в ліси, поповнюючи повстанське військо.

Коломієць мав кілька нагод посваритися з іншими командирами – ставив під сумнів користь від таких вояків у бою. І в дечому мав рацію. Не поодинокими були випадки, коли новобранці виходили з лісів і складали зброю, клюючи на обіцяну амністію. Спершу вони верталися по домівках, їм навіть давали спокій, та незабаром ставили перед вибором: або співпрацюєш із НКВС, або ідеш під суд як бандитський поплічник.

Вербування часто було успішним.

І зараз, лежачи під розлогим дубом на ще вологій березневій лісовій землі та проводжаючи очима хмарки, гнані вітром над верхівками дерев, хорунжий Східняк подумки доходив висновку: зрадник – один із таких, амністованих.

Хоч нічого дотепер на це не вказувало.

Звали того чоловіка Михайло Голяк.

Кілька днів тому зв’язкова передала Коломійцю грипс, де писалося: до села Мокрець звозять з району молодих хлопаків, котрим виповнилося вісімнадцять. Шерстили всі можливі джерела реєстрації людей, знаходячи рекрутів також на віддалених хуторах. Збирали всіх відловлених у будівлі цукрового заводу, який розорили ще в перші дні війни. Власником був поляк, і щойно він утік під стрімким наступом червоних, як селяни спершу розграбували, а потім запалили власність гнобителя. Дощенту не згоріло, загасили більш прагматичні члени громади. Та відтоді й усі шість наступних років відновити завод ні в кого не дійшли руки.

Німці один час облаштували там табір для полонених, обнісши периметр колючим дротом. Фронт просунувся глибше на схід, споруда виявилася непридатною для такого використання. Тож одних в’язнів розстріляли, інших – погнали далі. А на дріт знайшлися хазяї: хтось однієї ночі змотав увесь, який міг, і невідомо куди подів. Максим почув усе це від Грака, стрільця свого відділу, – дізнавшись, що йдеться про рідне село, він розказав хорунжому все про ту споруду.

Це стало однією з причин, чому Коломієць не поставив під сумнів повідомлення й не взяв на себе клопіт перевірити інформацію детальніше.

Сам Грак, худий, з великими, трохи вирячкуватими очима й кумедними вухами, які псували й без того негеройський вигляд вояка, насправді був чоловіком дуже серйозним. До війни вчителював у Володимирі-Волинському, і польська влада вигнала його за підпис під зверненням проти польського осадництва. Тоді полякам по селах надавали більше преференцій, аби брали землі й облаштовували господарства, натомість українське населення утискали, як могли.

Грак устиг навіть посидіти у в’язниці, причому не лише за Пілсудського, але й за Сталіна, коли помінялася влада. Спершу більшовики випустили Грака як жертву буржуазного польського режиму – але за два роки посадили вже вони, бо вчитель стояв на своєму й постійно говорив про національні утиски, але вже з російського боку. Йому дивом удалося уникнути розстрілу в луцькій тюрмі, улаштованого червоними перед самим відступом[4]. Спершу дістав відстрочку – був розподілений у похоронну команду, а потім скористався нагодою, коли тюремники тікали в паніці. На співпрацю з німцями пішов за наказом районного провідника, далі вчителював уже в рідному селі, а коли почалося повстання – пішов у лісову армію.

Його, язикатого та освіченого, забирали в референти пропаганди, та Грак усякий раз відмовлявся: мовляв, бачить себе лише у війську, рядовим стрільцем, більшої користі принести не в змозі. Зрештою від нього відчепилися, і одного разу колишній учитель опинився в загоні Східняка.

На той момент командування вже вирішило розформовувати великі частини, змінюючи тактику. Це робило повстанців мобільнішими, і невелика бойова група могла зібратися за будь-якої потреби. А виконавши задачу, так само швидко розійтися. Коломієць скоро відчув гарний ефект від того, коли дізнавався: місцеве керівництво НКВС кілька разів рапортувало про ліквідацію його відділу, а потім неприємно дивувалося, діставши прочухана. Адже хорунжий знову завдавав удару, тепер уже – в іншому місці.

Ставши за короткий час одним із тих командирів, що їх ворог уважав невловимими, Коломієць, хоч не хоч, але мусив підтримувати власну репутацію. Йому щоразу надходив наказ щодо тієї чи іншої акції, яка мала додаткове значення, бо проводив її Східняк. Чим злостив чекістів, а розлючений ворог – уже маленький здобуток.

Саме тому звільнення насильно мобілізованих мусило стати не лише справою Максима, а й до певної міри показовою акцією. Рятує рекрутів із полону той самий Східняк, фантом, страшний сон усіх начальників НКВС, від районного до обласного. І це, на додачу, дає людям стимул не боятися мобілізації. Опиратися їй, і взагалі – опиратися.

До всього, інформатор, той самий Михайло Голяк, був, за відомостями Коломійця, залегендований. Зброю склав добровільно, діставши на те відповідний наказ Організації. Улаштувавшись писарем у заготівельну контору, довів свою лояльність до влади. Навіть відзначився, виступивши на кількох мітингах, підписавши кілька листів до центрального партійного керівництва в Києві й надрукувавши патетичну замітку в місцевій комуністичній газеті. Водночас передані через зв’язкових відомості Голяка завжди були правдивими й цінними.

Уже коли все скінчилося й відділ Східняка вирвався з пастки, утративши чимало вояків, Максим зрозумів: ті повідомлення не мали великої ваги. Так, дрібниці, які агентові напевне дозволили здавати. А його групу заганяли старанно, обережно, ретельно, зі знанням справи.

…Їм не лишали часу. Двадцять третього березня всіх, кого тримали на занедбаному заводі в Мокреці, збиралися везти до Володимира, на збірний пункт. Звідти – до найближчої залізниці, на Ковель. Там – по вагонах, і вперед, на Захід. Відмова прирівнюється до дезертирства, за таке закони військового часу нічого, окрім розстрілу, не передбачають. Тож Коломієць довго не думав: короткий та стрімкий рейд. Зробити все швидко, не дати очухатися. Якщо рекрутів повезуть вантажівкою, там буде більше охорони. І головний розрахунок – у селі не чекають. Коли вже готуватися до нападу, то лише дорогою.

Не тягнули, зібралися оперативно. На марші не зупинялися, вийшли, щойно сонце сіло, до ранку дісталися місця. Сіріло, та чекати Максим смислу не бачив. Навпаки, досвід свідчив: саме в такий час краще атакувати. Та без розвідки однаково ніяк.

Пішли четверо: Східняк, Грак як тутешній, котрий пройде із заплющеними очима, кирпатий коротун, який називався Тихим, та рябий неговіркий Зима. Рухалися в ранковому тумані, немов пливли. Обігнули село, оминувши північну околицю й вийшовши до невисокої мурованої споруди з майже повністю зруйнованою огорожею.

– Тихо, – мовив Максим самими губами, підкріпив наказ жестом і примостився за найближчими кущами, примружившись і дослухаючись до темряви.

Поруч присів Грак, поправивши обтріпану шапку, збивши її на потилицю та відкривши при цьому ліве вухо.

– Отож. Тихо.

– Хіба погано?

– Та хай би чулося щось. А то, друже Східняк, ніби життя нема.

За час, що довелося воювати з Граком, хорунжий зауважив одну його особливість – постійні сумніви. Ні, колишній учитель не сумнівався в загальних, базових принципах боротьби, яку свідомо вів ось уже десять років. Та повсякчас мав сумніви в доцільності тих чи інших дій, сприймаючи все довкола як плетиво таємних знаків, до яких варто дослухатися. Сидячи в засідці, Грак міг бурчати з приводу того, що ворожа колона затримується, а отже, їх погано поінформували й щось пішло не так. Але варто було ворогу нарешті з’явитися в полі його зору, починав бубоніти під ніс – мовляв, зарано, щось не те, слід бути обережним.

Прикра звичка назавжди прирікала цього сорокарічного чоловіка з вищою освітою бути лише стрільцем і не рости по службі: командиром, здатним оцінювати ситуацію й приймати рішення, Грак не міг бути. Проте кар’єрне зростання в повстанській армії його самого мало приваблювало. А себе він вважав щасливим, бо мав лише своє місце і не претендував на чуже.

Поза тим, воював Грак вправно, і жодного застереження щодо нього Максим не мав. Тим не менше, дивна манера часом дратувала. Зараз був саме той випадок.

– Нам тут гармидер треба? – просичав роздратовано. – Навпаки, друже Грак, усе добре. Не чекають нас. Спокійно все. Зненацька заскочимо. Сам же розумієш наш козир.

– А ти подумай, – уперто правив своє стрілець. – Аби тут чулося якесь життя, можна бути спокійним. Бо отака тиша, – він повів рукою, малюючи невидиме півколо, – навмисне зроблена. Для нас, ’би себе вспокоїли.

– Ну тебе в баню.

– І все одно слухай. Дуже гарно так усе складається. Зверни увагу, Східняче.

– На що?

– На те саме. Коли ми останній раз так легко проходили? Червоних завше, мовби кліщів у лісі. Пости й секрети ледь не на кожному кроці. А тут ми ковзнули, мов з крижаної гірки.

– От що ти за один, – Коломієць відмахнувся. – Не може в тебе так бути, аби все було добре.

– А так у житті ніколи не буває.

– Але ж філософ. Як тебе твої учні терпіли?

– Хіба хочуть – мусять.

– Добре, друже Грак, що я в тебе не вчився.

– Хтозна. Раптом погано?

Максим зітхнув, зиркнув на трофейний «командирський» годинник.

– Іншим разом погарикаємось, як часу більше буде. Гайда.

Четвірка вояків обережно, один за одним, подолала відкриту відстань між сховком і рештками стіни, по черзі прослизнувши в пролам. Опинившись на занедбаній території, побачили: забралися з тилу, головний вхід не тут, вікна забиті дошками ззовні.

Ривком опинившись біля стіни, Коломієць знову завмер, прислухаючись.

Жодного руху всередині.

Зима, який став навпроти, легенько підважив дошку знизу.

Піддалася.

І в цей самий час із боку лісу, там, звідки повстанці щойно прийшли, вогкий березневий ранок розрізала навпіл довга автоматна черга.

У Максимовій голові промайнуло – а таки Грак діло говорив, відчуваючи щось із досвіду. Та й сам Східняк мав би чогось навчитися за ці два роки. Але більше не думав, бо з-за рогу будівлі вже вибігали автоматники, стріляючи на ходу. Кулі шматували сіруватий туман на клапті, і пірнути в нього, злитися, розчинитися вже не випадало. Солдати, здавалося, були всюди, виринали з-під землі темно-зеленими привидами, плювалися вогнем, волали, підстьобуючи себе, женучи страхи – боялися лісових, Коломієць добре це знав.

Під лісом уже точився запеклий бій – на те вказували щільність і густота пострілів. Солдати відрізали його групці шлях до відступу, відтісняючи від узлісся, де оборонявся основний загін. Та шанс поки лишався, хай і маленький. Тож Максим не бачив потреби командувати – усі четверо розуміли, як треба діяти, і кинулися врозсип, погнали навпростець. Тихий кинув гранату, на кілька секунд загальмувавши погоню, а Зима послав довгу чергу в бік нападників, кладучи кулі віялом.

– Прикрию! – гаркнув Коломієць, перехоплюючи свій автомат.

Не встиг – Зима, тридцятирічний сарненський швець, упав, як стояв, та відразу перекотився, голосно стогнучи. Тихий був за кілька кроків, сіпнувся до товариша зі свого місця – та Східняк налетів, зупинив, загорлав:

– Куди! Назад!

– Біжіть! – Це Зима вже перекрикував свій автомат, б’ючи короткими в зелені постаті, що сунули зусібіч.

Знову рвонуло – гранату жбурнув уже Грак, і Коломієць, зціпивши зуби, помчав, пригинаючись, петляючи і боковим поглядом фіксуючи відступ Тихого. У русі трійця розсипалася в різні боки, мов зайці, тікаючи від мисливців, і тепер кожен мав дбати лише про себе – війна давно навчила тактик виживання.

За Максимовою спиною бахнув одинокий постріл – Зима вже дав собі раду. Попервах Коломієць усякий раз після бою намагався зрозуміти, чому притуплюються людські відчуття, але потім він лише рахував втрати, перестав мучити себе цим, змирившись як із невідворотністю щоденних смертей на війні, так і з тим, що гинуть не лише вороги.

На короткий час солдати припинили вогонь, але дуже швидко автомати заговорили знову. Кулі джмеліли над головою. Східняк уже не відстрілювався – біг, кланяючись свинцю ще нижче, і забирав ліворуч, подалі від узлісся, де теж тривав запеклий бій. Прорвавшись під прикриття дерев, з розгону впав на холодну землю, тут же перекотився, займаючи позицію за стовбуром вільхи й виставляючи перед собою автомат. Попереду не бачив жодного руху, та раптом за кілька метрів поруч виринув з рідкого туману Грак, ускочив ногою в ямку, впав, зойкнувши, здавалось, на всю округу, та миттю став на чотири, порачкував за кущі. І аж тепер угледів командира.

– Засідка! Чекали! – видихнув він і додав: – Я попереджав, хіба ні?

Коломієць мовчки відмахнувся, киваючи в бік, де ще стріляли, але вже не так часто. Грак і собі зиркнув туди, голосно видихнув, щось незрозуміле процідив крізь зуби. А коли праворуч від них хруснуло і вийшов Тихий, притримуючи автомат на плечі, бій на узліссі захлинувся так само раптово, як спалахнув. Лишатися в критичній близькості до заводу вони не могли, тож Максим підвівся, махнув рукою вперед, і повстанці заглибилися в ліс, скоро перейшовши з ходи на біг. Зробивши гак, щоб обійти потенційно небезпечну місцину чимдалі, вони за годину все ж завернули в той бік, звідки прийшли.

Місце збору в подібних випадках визначалося наперед.

Та із залишками загону Східняк зустрівся раніше – раптом десь попереду знову почали стріляти, і трійця, не змовляючись, без наказу рушила на звуки бою. Давно вже розвиднилося, тож зелені спини солдатів серед дерев проглядалися добре. За інших обставин Коломієць звелів би не квапитись, обережно розвідати обстановку та ще подумати, чи встрявати в сутичку. Але тепер його повела недавня поразка, кортіло взяти бодай невеликий реванш, і Максим відкрив вогонь першим, валячи ворогу в спину. Грак із Тихим, розтягнувшись лісом так широко, як змогли, теж стріляли короткими чергами, економлячи набої та рухаючись при цьому так, аби в солдатів виникло відчуття – їх беруть у кільце.

Чи саме ця тактика спрацювала, хтозна. Тільки червоні запанікували, заскочені несподіваною атакою. Придалося й те, що Коломієць уже встиг визначити – має справу з регулярними військами НКВС. Досвід показав: вони вміють брати масою, у відкритому бою не знають страху, їхній наступ не завжди можна зупинити. Проте тактики війни в лісах вони не навчені, і швидше дадуть собі раду на міських чи сільських вулицях або в полі. Лісів же ці вояки поки бояться, тож іще намагаються не заходити надто далеко. Чимось нагадували німецьких карателів, хоча нахабства радянські мали справді більше – Максиму б цього не знати!

Коли вдалося змусити солдатів відступити, Східняк вчасно зупинився. Спокуса гнати їх далі, маючи для того дуже обмежений людський і збройний ресурс, була великою. Замість того рушив у протилежний бік, занурюючись у ліс іще глибше, і за півгодини наткнувся на своїх – уцілілих солдати ледь не взяли в кільце. Побачивши перед собою чотового Довбуша, до смерті втомленого, брудного, але – живого, Коломієць не стримався, підбіг, коротко й міцно обійняв.

Потім підрахували втрати. З двадцяти лишилося дванадцять, разом із Граком і Тихим.

– Вони наче виросли, друже командир, – пояснив Довбуш. – Їх друг Опришок вчасно помітив. Першим стрелив, тут же впав сам.

– А так би полізли й не вирвалися, – погодився Максим. – Нас усіх туди за ручку привели, мов дітей малих.

– Зрада?

– Я казав, – укотре вліз Грак.

– Без мудрих ясно, – кинув Коломієць. – І міркувати треба, як далі в таке не вступити. Бо не ми одні…

Сказав – і враз захлинувся власними словами, осяяний несподіваним здогадом.

– Що? – напружився Довбуш.

– Та, – відмахнувся Максим. – Я про своє.

– Голяк зрадив.

– Я теж так думаю. Хоча треба перевірити.

– Кому треба – хай роблять. На те маємо СБ.

– Маємо, маємо.

Зараз у Максимові знову прокинувся міліціонер. Думки ширяли десь далеко. Його переймало щось більше, ніж пастка, у яку втрапили – явище таке саме щоденне, як і бої та втрати. Йому вдалося швидко вийти з розмови, повів залишки групи на облаштовану базу, де й мало бути місце збору. І вже потім, коли люди нарешті змогли відпочити й зайнятися собою, відійшов далі, умостився під березою.

Заплющив очі.

Знову прокрутив у голові ситуацію.

Отже, Михайло Голяк, який відгукувався у війську на псевдо Гонор, став подвійним агентом і зрадив. Це передана ним неправдива інформація про мобілізованих у Мокреці змусила повстанців прийти в засідку. План майже вдався, аби не зашкодив тому не дуже зграбний солдатик.

Ніби звичайна справа: повстанців ловлять, мов рибу сіткою, уже третій місяць.

Але, але, але…

Розплющивши очі, Коломієць перевернувся на правий бік.

Потім сів, прихилившись до дерева. Пошукав і знайшов суху гілку, взяв, покрутив у руках. Різко махнувши, розсік нею повітря, аж свиснуло.

Непокоїла одна деталь, якій Максим надав значення лише тепер.

Грипс з інформацією не залишили в певному місці, як часто це водиться. Їх зі сховків забирали зв’язкові, передаючи естафетою далі. І отримати завдання вирушати в Мокрець міг будь-який інший командир. Адже зазвичай для НКВС не мало значення, який саме повстанський відділ оточити, загнати в пастку, ліквідувати. Є наказ випалювати вогнем увесь повстанський рух, і наказ цей послідовно виконувався.

Але цей грипс передали саме для хорунжого Східняка.

Його загін не отримав завдання від вищого командування.

Навпаки: Коломієць поставив командира до відома, і той погодив його операцію.

Максим сам пішов у пастку.

Її приготували для нього, не інакше.

Хтось полює на нього, персонально.

І це тільки початок.

Коломієць, сильно натиснувши, переламав гілку навпіл.