Читать книгу Офіцер із Стрийського парку - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 3

Йозеф Шацький, дантист із Кракідалів,[10] оплакував Шмуля.

Старшого з чотирьох дітей знайшли мертвим на вулиці, біля стічної канави. Точно так лежав його дядько, покійний брат Естер, дружини Шацького й матері юнака, котрий прожив на цьому світі лише двадцять два роки. Але дядько закінчив так, бо багато пив і помер у злиднях, безславно. Шмуля застрелили, й невідомо, коли це сталося. Бо юнак давно не ночував удома на горе матері, яка вимагала від Шацького вплинути на сина й звинувачувала в усьому Ефраїма, сина сусіди й вічного недруга Лапідуса.

Останньою, хто бачив його перед смертю, була двадцятирічна Рива, світлоока, старша з двох доньок Шацьких. Дівчина закрилася, нічого не хотіла говорити, а потім, коли Естер насіла, – почала криком вимагати лишити її в спокої. Чи то від власних нервів, чи від образи на доньку матері раптом закололо серце й вона вперше за багато років злягла, лежачи пластом кілька днів й навіть не спромігшись сама провести Шмуля в останню путь – її вели під руки згорьовані сусідки.

Загибель юнака, тим більше єврейського, поза тим мало, кого здивувала. Шацький давно побоювався, що одного разу Шмуль нарветься на неприємності й пригода може погано скінчитися для некерованого сина. Та він припускав каліцтво, аж ніяк не наглу смерть. Ще коли до Львова чотири роки тому прийшла російська армія, а з нею – російська влада, Шмуль забрався з міста геть разом із біженцями, зник на півтора роки й з’явився, коли батьки вже в думках його поховали. Та радості від того Шацькі не отримали – молодик дуже змінився, зробився серйозним і втаємниченим, ходив із наганом, часто згадував якусь самооборону.

Хто обороняв, кого й від кого, Йозеф поняття не мав. Не будучи в змозі стримати сина й щось заборонити вищому від себе на голову та широкому в плечах юнакові, він натомість згадав усі свої звички. Почав під сумні зітхання Естер частіше вештатися Львовом, не минаючи жодного брудного бару, совав свого носа, де міг, там слухав, там запитував. Так дізнався: є не один, а кілька гуртів, котрі називають себе військовими організаціями. Влада тріщала по швах, порядку в місті ставало дедалі менше, на австрійську поліцію ніхто не покладався. Силами, котрі могли протистояти один одній, були українські та польські військові. Всі воювали в цісарській армії, всі свого часу були розформовані, але не для того набували військового досвіду та тримали зброю, щоб отак просто все лишити. Тому громади організовувалися й собі, аби в разі чого захистити себе, коли доведеться опинитися між сторонами конфлікту.

А він назрівав.

Шацький як ніхто гостро відчував це. Війна ніби ось-ось мала скінчитися, вже навіть підписані перші мирні угоди. Проте будь-якої миті могла спалахнути нова. Не така велика, але від того не менш страшна. То тут, то там по Львову спалахували короткі сутички. Кримінальники не стояли осторонь, і збройних грабунків значно побільшало. Газети, котрі друкували кримінальну хроніку, збагачувалися – щодня на перших сторінках заголовки кричали про чергове вбивство.

Шмуля Шацького теж згадали. Коротко. Десь всередині, маленькою заміткою.

Син і раніше виглядав старшим за свої літа – властивість, притаманна багатьом євреям. Загибель сина за короткий час додала ще більше років. Маючи далеко за п’ятдесят, тепер виглядав так, ніби давно розміняв сьомий десяток. Постійно скуйовджена кучма зі срібної стала зовсім білою, як і кудлата борода, котру Йозеф донедавна дозволяв дружині акуратно підстригати. Лице посікли зморшки, від чого воно нагадувало печене яблуко. Про колишнього жвавого Шацького нагадував прямий, із невеличкою горбинкою, ніс, предмет його гордості, та м’ясисті сторчкуваті вуха, яких він соромився, старанно ховаючи під пасмами волосся й широкими крисами старого капелюха.

Інший на місці Йозефа напевне побіг би в поліцію, вимагаючи знайти вбивцю. Але дантист вже багато років скептично ставився до слуг закону, хоч, поклавши руку на серце, визнавав їхню ефективність в окремих випадках. На те було кілька причин.

Ще замолоду, коли Шацький тільки одружився на своїй коханій Естер, уродженій Боярський, він дозволяв собі загули по львівських барах. Причому з усіх можливих зазвичай обирав найдешевші, а отже, найогидніші. Саме там запізнався з численними персонажами львівського дна, згодом знайомства стали дантисту в пригоді. Та вони ж давали поліції приводи затримувати Йозефа не лише за вештання п’яним у громадських місцях, а й за підозрою в зв’язках із сумнівними особистостями. Шацький багато разів ночував у камері, звідки його витягувала Естер, аби дати потім прочухана на всі Кракідали. Вкупі зі спробами завербувати його в агенти це не сприяло його дружбі з поліцейськими. З часом та народженням інших трьох дітей – Риви, Іди й Даніеля, – Йозеф заспокоївся, хоч іноді все ж дозволяв собі пускатися берега, про що потім шкодував, адже не міг приборкати глибоко заховану авантюрну натуру.

Інша причина була вагомішою.

Климентій Кошовий.

З ним Шацький познайомився десять років тому, за іронією долі – в тюремній камері, куди його самого запроторили через анонімний донос. Кошовий переживав інший виверт: його кинули за ґрати кілька годин потому, як прибув до Львова вперше в житті, маючи при собі з речей лиш валізку зі змінною сорочкою, приладдям для гоління та кількома авантюрними романами. Климові, тридцятирічному київському адвокату й синові досить відомого в місті юриста, довелося емігрувати з рідного міста, маючи на це двадцять чотири години. За дві доби до того, як Кошового кинули до львівської слідчої тюрми, його зусиллями батька випустили з Косого капоніра – у «політичній» в’язниці він провів тиждень. Затримали за спробу захищати друкарів, котрі вирішили видавати українською журнал безневинного змісту. Публікації стосувалися минувшини, українських народних звичаїв – жодної політики, жодних гасел, лише просвітництво. Проте закон забороняв видавати українською будь-що, незалежно від змісту.

Не погодившись із цим, маючи надію схрестити мечі й перемогти, Клим швидко програв. У тюрмі його допитували, не даючи спати, а жандармський слідчий в запалі так ударив його, що Кошовий сильно стукнувся головою об муровану стіну кабінету. На короткий час втратив свідомість, але відтоді праве віко почало нервово сіпатися. Тик Клим не вилікував, довелося жити з цим далі. Коли він дуже хвилювався, втрачав над собою контроль або починала спрацьовувати інтуїція, віко починало смикатися сильніше.

Та Бог із ним, з оком.

Шацького неабияк захоплювала голова Кошового.

Вони стали товаришами по нещастю, потім – приятелями, і Йозеф ввів Клима у свій дім. Він же був його першим провідником по незнайомому Львову. Незабаром Кошовий зробився найкращим другом Шацького. Й тепер лишився єдиним, кого вбитий горем утрати дантист міг дозволити собі так називати.

За десять років їхньої дружби Климентій Кошовий залагодив кілька складних кримінальних справ, з якими поліція не могла, а частіше – не хотіла давати раду. Через те таланти свого друга Йозеф цінував значно більше, ніж здібності поліцейських. І, не знаючи, що робити, прийшов після загибелі Шмуля в контору на Шевській.

Ще сім років тому тут господарював нотар Стефан Штефко, який пожалів безробітного емігранта й взяв до себе помічником. Потім, коли Кошовий освоївся та опанував австрійське право, пан Штефко, котрий давно хотів піти на покій, але не мав, кому передати діло, відписав контору Климові. Якийсь час той справді хапав зірки з неба, ставши одним із найуспішніших львівських адвокатів. Та доля різко приземлила того, хто злетів стрімко й високо – перед Різдвом, яке до того ж стало останнім мирним святом від початку нового століття, божевільний на прізвисько Різник із Городоцької вбив Басю, наречену Кошового.

Відійшовши після шоку, Клим закинув адвокатську практику, переключившись на громадську діяльність та завівши тісні стосунки з місцевими українцями, котрі крутилися в політиці та довкола неї. Наближення війни чекали, та все одно вона почалася зненацька. За короткий час російська армія без бою взяла Львів, після чого Кошовий знову опинився за ґратами, вже як «мазепинець». Навіть коли вдалося вибратися ціною певної угоди з росіянами, контора здебільшого стояла зачиненою. З поверненням та відновленням цісарської влади Кошовий перетворив її на місце зустрічі з потрібними йому в громадській діяльності особами. А відтоді, як у Бресті підписали мир і українцям пообіцяли автономію з перспективою мати державність, приміщення на Шевській стало чимось на кшталт штабу діячів різного штибу.

Точніше – прохідним двором.

Минули часи, коли в конторі пана Штефка панували тиша й благодать, яку зрідка порушували важливі й вдячні клієнти.

Нині тут стояв постійний гармидер, і Шацький уже не міг чітко сказати, чим займається Кошовий, до якої партії належить або тяжіє, й чи належить та тяжіє взагалі. Він знав лиш: його друг дуже зайнятий, йому нема коли приділяти увагу справам, котрі не стосуються чогось державницького.

І все одно прийшов до Клима.

Він не мав, куди з цим більше йти.

Звичайно, довелося почекати, поки гурт малознайомих дантисту чоловіків ухвалить, складе та підпише чергову відозву до австрійського парламенту й крайових сеймів Галичини. Шацький не привертав до себе увагу, скромно й тихо прилаштувався в закутку між шафами. Коли нарешті Клим лишився сам, відразу сказав Йозефу:

– Бачив. Знаю. Співчуваю. Сам збирався забігти до вас. Бідолашна пані Естер.

– Усе гаразд, пане Кошовий.

– Ні, Шацький! Не все гаразд!

Вони від самого початку домовилися: Клим називає Йозефа на прізвище, без всякого «панькання», натомість Шацький «панькається» до Кошового. То простіше було прийняти, ніж сперечатися, як хотів Клим.

– Моя фейгале тепер більше лежить.

Фейгале, ластівка. Так ніжно дантист називав свою дружину.

– Вам слід бути біля неї.

– Вей, аби то щось поміняло, – Шацький похитав головою, за звичкою прицмокнувши при тому губами. – З нею по черзі Рива та Іда, а Даніеля вона взагалі заборонила пускати далі нашої вулиці. Боїться, що жидів почали нищити навмисне й будуть погроми.

– Ой, не меліть дурного! – відмахнувся Кошовий. – Не повторюйте чуток, котрі розпускають поляки.

– Хіба пані Магда…

– І пані Магду лишіть у спокої!

Перервав Шацького різко, та не вибачився. Йозеф промовчав, бо знав – нині, коли українці з поляками раптом опинилися по різні боки барикад, Кошовому часто дорікали зв’язком із Магдою Богданович. Вони познайомилися в той самий день, коли Клим приїхав до Львова, і ось уже чотири роки були разом – примирила та звела війна. Шацький не знав, про що вони зараз говорять наодинці й чи миряться. Та публічно Кошовий припиняв розмови, які стосувалися його подруги-полячки.

– Останній раз на євреїв тиснули, коли тут стояло російське військо. І то, про погроми не йдеться, царська армія всіх грабувала, – мовив Клим. – У місті загалом небезпечно. Вашого Шмуля могли вбити з будь-якої причини. Без причини, просто так, бо єврей – ні, ні і ще раз ні.

– То ви б могли дізнатися цю причину? – випалив Шацький.

Побачив, як сіпнулося віко.

Зрозумів, якою буде відповідь.

– Від мене мало користі тут, – Кошовий винувато розвів руками, потім у пориві підвівся, підійшов до друга, поклав йому руку на плече. – Шацький, зараз вам ніхто не допоможе знайти винного. Самі знаєте, що коїться. Потенційні вбивці ходять вулицями, майже не ховаючи зброю. Шмуля, як пише газета, застрелили. Він так само мав револьвер при собі. Подібні випадки не рідкість у Львові й не лише у Львові. Я теж втратив батьків, розумію вас, як ніхто. Але хіба мені полегшає від знання, який саме російський матрос проштрикнув обох багнетом?

Шацькому в ту мить стало соромно. Зимою, на початку лютого, коли в Київ увірвалася більшовицька армія, кілька днів поспіль не припинялася різанина. Озвірілі солдати й матроси вривалися в помешкання, на які вказували прихильні до них двірники, й вбивали, вбивали, вбивали. Кошовий дізнався про це, коли весною нарешті поїхав до рідного міста з делегацією галицьких українців домовлятися з урядовцями УНР. Повернувся пізніше за інших, сірий, скупий на слова. Розповів тільки, що лишився гідно поховати маму й тата на Байковому цвинтарі. Й відтоді з головою занурився в справу чимшвидшого з’єднання Галичини з, як він казав, Великою Україною.

З точки зору Йозефа Шацького, займався всім – і нічим водночас.

Але думка дантиста з Кракідалів не має значення. Так само, як його біда. Попри це Шацький попросив хоча б не проганяти його. Кошовий розсипався у вибаченнях і запевнив, що старий вірний друг нічим йому не заважає. І, відправивши молебень за сином, Йозеф тепер щодня приходив на Шевську, тихо й непомітно вмощуючись на стільці й проводячи там більшу частину дня.

Естер стало трохи краще. Шацький доручив матір донькам, пояснивши свою щоденну відсутність нагальними справами. Тож дружина, найчастіше – в супроводі Риви, щодня навідувала Шмулеву могилу. Його поховали на єврейському кладовищі, яке було за шпиталем на вулиці Рапопорта.[11] Цвинтар був закритий, та Боярські, з яких походила Естер, мали тут поховання. Заможна родина дозволила собі щось на кшталт склепу, тож для Шмуля там місце знайшлося – пані Шацька наполягла.

Кожен переймався горем по-своєму.

Всяк божеволів, як міг.

Чи навпаки – рятувався від божевілля.

Той ранок не став особливим.

Хіба народу в конторі не було, і Кошовий без метушні заварив на спиртовці каву, міцну, справжню, не ерзац, до якого місто вже звикло за роки війни. Хто й звідки приніс її, Клим сам не міг пояснити.

– Розумієте, Шацький, вона одного разу знайшлася, – сказав, коли Йозеф поцікавився вперше.

Вловивши тоді в очах друга давно забуте сяйво, Кошовий вирішив не розбазарювати так щастя, а притримував каву спеціально для Шацького. Заварюючи в тих випадках, коли вони були самі або в конторі товклося менше народу, ніж зазвичай. Замість цукру з’явився сахарин, але тут давно смакували просто так, лише гіркоту. До того ж на підвіконні примостилася таця, в якій не переводилося дешеве, але все одно дуже доречне до кави печиво.

Джезва саме закипіла, коли у двері постукали. Шацький саме почав звітувати Климові, як нині спала його фейгале й чи допомогли добуті Магдою в шпиталі пігулки. Візитер перервав його, і Кошовий розвів руками:

– Дуже перепрошую.

– Та де, хай собі, – Шацький покірно вмостився на звичне місце.

– Починається, – буркнув Клим.

Тим часом відвідувач не спішив заходити, й Кошовому довелося крикнути голосно:

– Прошу, прошу вже! Хто там!

Двері обережно прочинилися й всередину спершу зазирнув, потім – ступив невисокий лисуватий пан у колись модному, та все ще добротному пальті з верблюжої шерсті. Воно, як і чорні штани, висіло на ньому, ніби чоловік убирався в чуже. Хоча насправді він лише схуднув. Збитки, що довелося терпіти під час війни, лишили від домовласника Веслава Зінгера менше половини.

– Дозвольте?

– О, ви ж зайшли, – сказав Клим, а Шацький, який десять років тому познайомив їх та висватав Зінгеру пожильця, підвівся й кивнув, вітаючись.

– Даруйте, що потурбував вас тут, пане Кошовий. Але вас простіше застати в конторі, ніж удома. Й потім, говорити про певні речі з пані Магдою навряд чи доцільно.

– Вам ні про що не вдасться переговорити з пані Магдою, – відрізав Клим. – Вона буває вдома ще рідше, ніж я. Часом навіть ночує в лікарні. Коли приходить з ночі, то спить майже весь день.

– Та я й не хочу її турбувати.

– Ви добре прийшли. Поки тут не почався звичний уже Содом із Гоморрою, прошу сідати. Кави?

– З задоволенням.

Клим схрестив погляд із Шацьким. Зварено було на дві чашечки, тож комусь із них доведеться терпіти. Швидко прийнявши рішення, Кошовий як гостинний господар налив спершу Йозефу, потім – Зінгеру, а сам примостився за столом і закурив.

За сигарами сумував досі, і час від часу випадала нагода роздобути щось добре. Проте французькі «Gauloises» все одно продавалися вільніше, тож Клим остаточно покінчив з останньою довоєнною примхою, вдовольняючись міцним ядучим народним куривом замість духмяного аристократичного. До одягу так само почав ставитися легше. Після кількарічного періоду відмови від гоління знову старанно вишкрібав щоки й підборіддя, волосся Магда взялася підстригати йому при потребі сама, а вуса лишив густими, лиш підрізав манікюрними ножицями.

Лиш вони тепер нагадували сорокарічному Кошовому того, кого побачив у дзеркалі ванної кімнати десять років тому, коли вперше переступив поріг квартири на Личаківській, де жив досі.

– Нам заважатимуть, може, навіть дуже скоро. Тож давайте без ваших звичних передмов, – сказав, пустивши дим під стелю. – Мені цікаво й приємно поговорити з вами, пане Зінгере, за інших обставин. Та маєте розуміти…

– Ой, пане Кошовий, передмову говорите саме ви! – пурхнув той, пошукав, куди сісти, примостився на рипучому віденському стільці й вільною від кави рукою зняв капелюха, відкривши очам ярмулку, схожу на чернечу тонзуру. – Ми давно знаємо один про одного, що ділові люди. Тож я з діловою пропозицією.

– Навряд чи зараз зможу допомогти в справах. Але дякую за довіру. Кажіть.

Ковтнувши кави, Зінгер зиркнув на Шацького.

– Заважаю? – спитав Йозеф.

– Та будьте вже, куди від вас дітися. Я й забув, що ви, пане Шацький, причетні до всього у Львові.

– То колись, пане Зінгере, половина Львова знала Шацького, іншу половину знав він.

– Та не прибідняйтеся. Свій знаменитий ніс досі тримаєте по вітру.

– Ми тут обговорюємо ніс Шацького? – манера домовласника ходити колами дратувала Клима постійно.

– Все-все, перепрошую шановне панство, – Зінгер зробив ще ковток. – Нема в мене секретів. Я, ви знаєте, людина пряма. І кажу прямо: не маю зиску від пожильців.

Клим закашлявся, поперхнувшись димом.

– Нічого нового. Світ міняється – ви ні. Про те, що не є пожильцем вашої мрії, чую стільки, скільки орендую апартаменти.

– Ви заборгували мені багато.

– Коли є нагода, я все покриваю.

– Не все.

– Гаразд, частково. Що можу.

Обережно примостивши каву на коліні, Зінгер примостив капелюха на друге, витягнув з кишені пальта хустку, витер спітніле чоло.

– Дива трапляються, пане Кошовий. Весь цей час ви були чи не найгіршим моїм пожильцем. Згоден, так було не завжди. Ви переживали кращі часи, тоді надходження від вас ставали регулярними, я не нагадував вам, не набридав. Ви також не можете закинути, що я терпів тривалі затримки й виявляв небачену толерантність.

– Таку вже й небачену… Але гаразд, так. Згоден. До чого ви ведете?

– До дива, прошу пана. Виявляється, той, кого я вважав найгіршим, сьогодні чи не найкращий, найсумлінніший. Ви хоча б не забуваєте про борги й не так давно сплатили за те, що мали весною. Інші ваші сусіди саботують. Частина, як ви знаєте, розбіглася ще на початку війни. Ті, хто лишився, тепер втратили службу, поволі розпродали все й залишки хочуть витратити, тікаючи до Відня, Парижа, Берліна, Праги, хто куди.

– Не від гарного життя.

– Я не дорікаю, пане Кошовий. Бо сам хочу тікати. Назвав би це від’їздом, зміною місця, еміграцією… Та давайте вже говорити, як є.

Кошовий і Шацький перезирнулися.

– То матимемо іншого домовласника?

– О! – Зінгер багатозначно підніс пальця вгору, одним ковтком допив каву. – Про це я й хочу поговорити.

– До чого тут я? Хочете продати мені вашу справу?

– Ви не купите, – гмикнув Зінгер. – Але маєте всі можливості допомогти мені знайти гарного покупця.

Шацький поцмокав губами, та промовчав.

– Звідки я вам його візьму? – щиро здивувався Клим. – Я не фокусник, не витягатиму живого кроля з порожнього циліндра. Ви взагалі перебільшуєте мої дуже скромні можливості.

– Отут буду сперечатися, – Зінгер знову витер лице й лоба. – У Львові тільки й чути про неабияку активність вашої української громади. У вас гарні стосунки з усіма гілками влади. Та ви й не від того, аби цю владу перебрати, бодай частину. Тож вплив маєте. Де вплив, там вигідні знайомства. Невже ніхто не захоче отримати прибутковий будинок у центральній частині Львова?

– Ви ж щойно сказали – прибутків там нема.

– Та будуть! – вигукнув Зінгер. – Мудра людина мала б відчути свою вигоду! Війна йде до кінця, пане Кошовий! Я ж читаю в газетах про мирні угоди! Всі почали домовлятися з усіма! Львів за таких умов скоро поверне собі статус, який мав. А то й підвищить його!

– Ваші б слова та Бог почув, – гмикнув Клим. – Але чому ж, коли перспективи блискучі, ви не хочете дочекатися благословенних часів?

– Пані Зінгерова хворіє, – просто відповів він. – Хочу вивезти її звідси на лікування. Подалі від тутешніх злиднів. Для цього, самі знаєте, потрібні гроші. Чималі.

– Чималих ви зараз не отримаєте.

– Згоден на будь-які! – тут же вигукнув він. – Звісно, в розумних межах, бо я не пляцки продаю. Пане Кошовий, ви ж раніше в цій конторі залагоджували такі справи. Маєте досвід та знайомства. Візьміться за це, знайдіть мені покупця! Не братиму з вас грошей, покладу комісійне. Не велике, але для нашого часу й те добре. Згодні?

– Звісно, – Клим не придумав, як відповісти, тому змушений був погодитись.

– Отже, по руках!

Задоволений Зінгер підвівся, тримаючи філіжанку в правиці, капелюха – лівицею. Акуратно поставив чашечку на підвіконня поруч із тацею, розвернувся до Йозефа:

– Пане Шацький, закликаю вас! Будете свідком нашої угоди!

– Е-е, чекайте! – Кошовий підхопився. – Шацький, ви свідок – ми не укладаємо зараз жодних угод!

– Та ви щойно дали згоду! Ви сказали – згоден!

– Я з вами погодився! Про інше ще треба говорити!

– Ви мені голову морочите, пане Кошовий!

Зінгер хотів викрикнути ще щось прикре, та в цей момент без стуку відчинилися двері й в контору не ввійшов – ввірвався високий, років на п’ять молодший за Клима чоловік в однострої стрілецького легіону з відзнаками старшини. Його супутник виглядав старшим, мав трохи нижчий зріст і неприємну манеру дивитися на все з-під лоба. Одяг носив цивільний, та Кошовий знав – має ранг підхорунжого.

– А я казав – він постійно тут!

Високий старшина, не зважаючи ні на кого, ступив до столу, простягнув Климові розкриту п’ятерню долонею вгору.

– Яким вітром, Арсенич. Давно не бачились, – Клим потиснув руку, але поглядом ковзав по його мовчазному похмурому супутнику.

– Позавчора саме пиво пили, – прогудів Павло Арсенич. – Коли так міряти, то давненько.

– Бачте, поговорили, – нарешті озвався Шацький, звертаючись до Зінгера.

– Ми не закінчили, – вперся той.

– Пане Зінгере, хіба не бачите – знову в пана Кошового починаються справи державної ваги. До того ж, ви завжди можете знайти його вдома.

– Не завжди, – вставив Клим. – Тому й маю честь приймати його тут.

– А що відбувається? – старшина з цікавістю покрутив головою. – Хтось комусь заважає?

– Шацький, будьте добрі, проведіть нашого гостя, – зітхнув Кошовий.

Зінгер сердито зиркнув на нього, вдягнув капелюха.

– Я знайду дорогу сам. Не турбуйтеся. А вас дуже прошу подумати, пропозиція вигідна.

– Не обіцяю. Та триматиму в голові. Можливо, якась нагода випаде.

– Гарно подякував і за це, – Зінгер розкланявся. – Перепрошую шановне панство.

Коли він вийшов, не стримавшись й грюкнувши дверима, похмурий чоловік мовив хрипато:

– Інших сторонніх так само попрошу.

– Та він свій! – вигукнув Арсенич. – Ми з ним колись шпигуна ловили, забули, чи що, пане Снігур?

– Ви чудово розумієте, як нам зараз потрібен розголос, – відчеканив Михайло Снігур.

– Ляхи з того вже роздмухують цілу історію, – відмахнувся старшина. – Гірше не буде.

– То що, скличемо тут віче?

Шацький покірно взявся за капелюха.

– Мені вийти, пане Кошовий.

– Ні, – Клим обсмикнув поли піджака, поправив краватку, яку Магда змушувала його вдягати останнім часом, вважаючи, що так він набуватиме більшої ваги. – Дозвольте нагадати вам, пане підхорунжий – контора моя. І мені краще знати, кого просити піти, а хто лишиться. Шацький – мій друг. Він устиг наслухатися тут такого, що давно не вміщається в його голові. Тим не менше, наша справа від його присутності жодним чином не постраждала.

Замість відповіді Снігур зачинив двері зсередини.

– Дещо сталося, – сказав, повернувшись до Клима.

– Тепер щодня дещо стається, – в тон йому відповів Кошовий. – Може, спершу присядемо?

Шацький опустився на свій стілець і завмер, звично для себе перетворившись на такий собі предмет обстановки. Арсенич і Снігур лишилися стояти, підхорунжий мовив неголосно, навіть трохи лиховісно:

– Я був проти того, аби залучати вас. Та старшина наполіг. Це не узгоджено з національною радою, треба ще переконати військовий комітет…

– Комітет беру на себе, – перериваючи, Павло мало зважав на субординацію. – Пане Снігур, ніхто ще нічого не вирішив. Кошовий зробить все найкраще, неофіційно, бо ми обоє знаємо, як йому то вдається.

Клим взяв нову цигарку, так думав заспокоїтись.

– Панове, мені здається… Ні, не так, – він закурив. – Я впевнений, панове: ви зараз говорите про щось таке, чого я не знаю. Ви прийняли замість мене рішення, про яке я нічого не чув. І я мушу, на ваш погляд, діяти в інтересах Української Національної Ради та Центрального військового комітету,[12] коли нічого ні з ким не погоджено. Типовий приклад української організації. Так ми далеко не підемо. Власне, через це все й тупцяємо на місці, бо ж ні про що ні з ким не домовилися.

– Може, досить демагогії, пане Кошовий? – вичавив Снігур.

– Тепер я ще й демагог.

– Невже ви справді нічого не знаєте? Вчора в Стрийському парку вбили людину. Чоловіка.

Клим затягнувся й знизав плечами.

– На жаль, навіть у мирний час у Львові щодня траплялося бодай одне вбивство. Тоді вони ставали сенсаціями. Нині цим не здивуєш і газетярів.

– Вбитого звали Юліуш Яблонський.

– Поляк. Не мав честі знати його за життя.

– Одягнений був у цивільне.

– Ви так само, пане Снігур, – підхорунжий починав серйозно дратувати.

– Дуже правильне й доречне зауваження, – мовив той.

– Про що ви?

– Про цивільний одяг. Яблонський був капітаном Польського легіону. І, за нашими відомостями, входив до однієї з таємних військових організацій, за якими ми намагаємося наглядати. Звісно, ляхи цього не визнають. Але натомість уже кричать про навмисне вбивство поляка українцями. Це називається хитанням ситуації, пане Кошовий. Нам треба довести: наша сторона до злочину в Стрийському парку жодним чином не причетна. Інакше поляки нас переграють. Самі знаєте, що опиниться під загрозою.

Кошовий подивився на Снігура, потім – на Шацького, далі – на Арсенича, аж потім – на тліючий краєчок цигарки.

Тільки такого клопоту йому бракувало.